Олександр Яровий. Безсмертний Гоголь

01.05.2007 archive, Вестник №68, Православный взгляд

Безсмертний Гоголь
155 років тому закінчився земний шлях одного з найбільших літературних геніїв Слов’янщини

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

Творить без любви нельзя.
Николай Гоголь

Перед Гоголем должно благоговеть, как
перед человеком, одаренным самым глубоким
умом и самою нежною любовью к людям.
Тарас Шевченко

До Пасхи 1852 року Микола Васильович Гоголь не дожив. Він преставився на другій седмиці Великого посту. Але думається, що письменник, який мужнім подвигом віри підтвердив написані власноруч слова — “пред християнином простирается вечно даль”, досягнув вічної Пасхальної радості, за словом Христовим про учнів Своїх: “идеже Есмь Аз, ту и слуга Мой будет” (Ін., 12, 26). У тьмі віку, що хилився до безвір’я, Гоголь підніс проповідницький голос задля захисту дому Божого, Святої Русі… “Помянух в нощи имя Твое, Господи, и сохраних закон Твой” (Пс. 118, 55).
Суспільство сприйняло останні кроки Гоголя неоднозначно, чого й слід було чекати. Його звикли вважати гумористом, та й взагалі — світським письменником… Тому його рішучий поворот не до “декоративного”, а істинного християнства, до православ’я як способу життя, багатьма був потрактований як дивацтво і безумство. Гірко, хоч і не дивно! Преп. Варсонофій Оптинський, який у своїх духовних бесідах не раз звертався до теми оцінювання мистецтва і митців у плані релігійному, говорив: “якщо відступництво від Христа вважати нормою, то тоді така (глибоко віруюча “в миру”) людина – ненормальна”… Православний літературознавець, професор з російського зарубіжжя Костянтин Мочульский писав: “коли Гоголь перестав смішити і заговорив про Бога, ніхто не повірив, що комічний письменник може бути вчителем”.
Спектр оцінок лишався вкрай неоднозначним. Український філолог ХІХ століття П.Житецький називає книгу про Гоголя – “Гоголь — писатель и проповедник”; але пізніше російський письменник українського походження В.Короленко пише статтю — “Трагедия великого юмориста”… Хтось бачив духовну еволюцію в рухові від смішного до високого, а хтось – “деградацію таланту”. З важкої руки атеїстичних науковців встановилося поняття про так звану “трагедію Гоголя”; вона, мовляв, полягала в тому, що великий гуморист і сатирик, викривач “свинцовых мерзостей русской жизни”, кажучи словами Горького, став на реакційний шлях, зв’язався з фанатичним духовенством, і ті церковники “погубили життєрадісний талант”…
Трагедія справді відбулася, але трагедія іншого роду. Гоголь був Божим даром слов’янській культурі ХІХ століття, але обраність у православ’ї завжди означає не земні почесті й привілеї, а хрестонесення. Його голос виявився голосом волаючого в духовній пустелі (“Бедному сыну пустыни снился сон…” – в цій гоголівській фразі з “Арабесок” міститься вичерпна метафора земної юдолі плачу й примарних благ); він заговорив про Бога серед порожнечі позитивізму, яка дедалі поширювалася і стала однією з причин страхітливих революційних катаклізмів на 1/6 Землі у ХХ столітті. Що називали “позитивними науками”? Власне, той корпус знань, що базувався на видимому — на експериментах, доступних сприйняттю п’ятьма органами тілесного чуття. Позитивізм становив собою сліпу віру у всепереможність науки і людського розуму, своєрідну “релігію матерії”, з якої випливали і механістичні схеми рецептів для соціальних перетворень.
Як трагічно все це загострилося через півстоліття після Гоголя! Апокаліптичний дим вирвався з безодні, “духа льсти” впустили в себе сотні обеззброєних невірством душ. Почався безум! Залунало — скинемо царя, бо ніде в світі більш нема царя, зречемося всього рідного, бо подібного у світі теж нема, видамо справедливі конституції, “просвітим” темний народ, обладнаємо все за вказівками “просвіщенної Європи”, отоді заживем!. Якою страшною виявилася розплата за ілюзії…
Гоголь це духовно передбачав. Він писав, що ніякими конституціями (себто декретивно, в наказовому порядку) життя народу не зміниш на краще: починати треба з покращення людини. Людині треба загадати, що вона – “не материальная скотина, а высокий гражданин высокого небесного гражданства”.
Чи був Гоголь прозорливцем? Це питання не таке дивне, як може здатися. Про так званих “світських пророків” (зокрема, Федора Достоєвського), говорив відомий американський пропагандист православ’я, ієромонах Серафим (Роуз). Ідеться про очищену християнську совість, яка бачить світ з погляду Божих законів і людської відповідальності, а не перебуває в полоні створених людьми ілюзій. У кращих наших письменників бачимо благодатне, доброплідне сполучення чистої совісті, інтуїції й потужного таланту.Таким був і Гоголь. Висока моральна інтуїція дозволила йому переконатися в незаперечній істині православ’я. Йому відкрилися шляхи розвитку східнослов’янської цивілізації та й цілого людства. Чи був його голос почутим? І так, і ні…
Творчість Гоголя покликала до життя потужну мисль Достоєвського, який виявив світові метафізичну сутність релігійної душі свого народу, навернула до Бога багатьох письменників і читачів. Відкриття Гоголя не застаріли й до сьогодні. У переддень апокаліптичного віку він виявляється женцем Господньої ниви, працівником Божого вертограду. Більш як півтора століття він закликає людство, що несеться у бік секулярної самозгуби, згадати про вічне, про Богодарованну душу людську і про дух віри. Він вповні є сином свого світлого православного народу. У передсмертній записці цей аскет у миру пише: “Будьте не мертвые, а живые Души. Несть другой Двери, кроме указанной Иисусом Христом, и всяк пролезаяй инуде есть тать и разбойник”… Але світ, де розкошує, як у своїй вотчині, князь тьми, який дерзнув самому Спасителеві у пустелі хвалитися – “мені це все передано”, — цей світ не міг простити рабу Божому Миколаєві звільненя із рабства темряви. Наклепи супроводжували останній період його життя, його проповідницьку книгу “Выбранные места из переписки с друзьями”, його останні передсмертні дні, його посмертну пам’ять… Та він відійшов, як істинний християнин, у примиренні з совістю, не несучи тягаря гріхів і неправд. У слабкості цього хворобливого чоловіка звершилася Божою милістю велика сила вогненної проповіді сучасникам і нащадкам.
“В понедельник на второй неделе духовник предложил ему приобщиться и собороваться маслом, на что он согласился с радостью и выслушал все Евангелия в полной памяти, держа в руках свечу, проливая слезы”, — писав його сучасник, історик та журналіст М.Погодін. Останніми словами Гоголя були: “Как сладко умирать”… Це була кончина праведника, “непостидна й мирна”; вираз невідсвітньої тиші, миру зберегла і його посмертна маска, що зберігається в музеї Ніжинського університету, колись ліцею, де навчався юний Гоголь. Лице його наприкінці життя справді виражало спокій і умиротвореність. Напутствував письменника у вічну путь протоієрей Матвій Константиновський, – людина палкої незламної віри, не менше від Гоголя обплутана наклепами прислужників тьми, які звинувачували його мало не в погубленні таланту письменника.
Ні! Просто вже надходила межа діянь, вичерпувалася життєвий і творчий ресурс. Гоголь став перед нерозв’язаною сусперечністю. Він прагнув дати позитивні типи у своїх творах — образи людей прекрасних, ідеальних, в противагу кунсткамері потвор із “Мертвих душ”; але це вже виходило за межі літератури. Йому б не повірили, звинуватили у вигадці! Бо поза Христом такі перетворення потвор на ангелів – справді фантастика. Наставав той момент, коли більшим служінням правді було б — самому стати подвижником, живою іконою, аніж творити підроблені ікони фальшивими недостовірними барвами. Послухаймо знову Варсонофія Оптинського: “Поети і художники відчувають високу естетичну насолоду, але це тільки душевне відчуття, воно не здатне переродити душу. Поети і художники, які задовольнялися тільки захватом, отриманим від мистецтва, подібні до людей, що дійшли до портика царського палацу, але не увійшли всередину чертога, хоч їм і пропонували. Як спастися, як увійти в Чертог Царя Небесного? Є ліствиця туди і з монастиря, і з миру”… Цим думкам про співвідношення віри й мистецтва ніби вторить сучасний відомий автор, архімандрит Рафаїл (Карелін). Він говорить, що для того, аби збагнути всю глибину мистецьких процесів, людину в мистецтві і мистецтво в людині, побачити їх істинно – треба стати християнином. Але ставши християнином, людина помічає обмеженість мистецтва і його вторинність Їй, строго кажучи, вже не потрібне мистецтво того навколишнього ілюзійного “міра” через “і” з крапочкою. Вона вже не згоджуєтся міняти духовні скарби на душевні сурогати. В цьому є свій перетин Хреста, своя мука Розп’яття. Є своя смерть… Але того, хто більше за все земне, навіть за мистецтво, навіть за свій талант і за самого себе, возлюбить Христа, того разом з Ним чекає і чудо Воскресіння. Гоголь не став описувати царський палац здалеку, контурно й приблизно. Він, кажучи метафорично, відклав палітру й пензлі і устремився до Світла, всередину самого Царського Чертогу.
Гоголь дав максимум того, що міг дати у добі, в якій зароджувалося повстання проти Бога. Він став дзвоном, велично-тривожним набатом, який застерігав людей від зради совісті й духовних традицій. Зробивши неоціненний внесок як письменник, він вчинив подвиг, унікальний в мистецькому середовищі: зрікся самого себе, щоб буквально послідувати за Христом… Волею віддав життя, щоб знову прийняти його. “Гоголь хотів бути монахом, а під кінець життя ще більше запраг монастиря”, — проникливо підмітив великий поет Василь Жуковський, його добрий друг.
Гоголь був суперечливою натурою. Тому його біографія не відповідає канонам житій святих. Він лишився в пам’яті сучасників ніби зітканим з протилежностей. Різні люди могли схарактеризувати його протилежно: і скупим і щедрим, і душею компанії й самітником, і лагідним і ядучим, коміком і трагіком… Десь були, звісно, властиві митцю, “артисту” ролі, маски. Десь була гра. Але від найменших літ Гоголя не зраджувала одна властивість: він був ідеалістом. Ще в ліцейські роки, коли не мав чого дати найобдертішому жебраку в ніжинських провулках, то винувато перед ним вибачався, обіцяв щось подати при найпершій нагоді… А вже будучи письменником, “вибивав” у благодійників (наприклад, у “високопоставленого” при імператорському дворі діяча, вчителя царських дітей Жуковського) немалі суми, які миттєво роздавав бідним студентам. Протягом блукань світами весь його маєток становив один чемодан з Біблією, письмовим приладдям та найскромнішим одягом. Даючи милостиню, казав: це я позичаю, на тому світі отримаю назад. Часом гаряче брався за благородні справи, ніби точно керуючись висловом преп.Іоанна Ліствичника про “дела, превосходящие силу подвижника”. Наприклад, його мрією було зайняти викладацьку кафедру в Київському університеті. Де, як писав він у листі його першому ректорові М.Максимовичу, “багато можна було б зробити добра”. В Києві — не вийшло. Він дав кілька перших лекцій з історії в Московському університеті, куди прийшли його підтримати Жуковський і Пушкін. Через деякий час земляк-цензор Никитенко звітував: “Гоголь так дурно читает лекции в университете, що сделася посмещищем для студентов”… Він був передусім поетом, романтиком, і звідси витікало його бачення історичного буття своєї Вітчизни та світу. Сухість фактів і коментарів була не для нього. Зрозумівши це, Микола Васильович перериває невдалу кар’єру… А за рік до смерті Гоголь благословився в преп. Макарія Оптинського на написання підручника з російської географії… Оптинські іноки зберегли добру пам’ять про паломника Гоголя; тепло ставився до його таланту і свт. Ігнатій (Брянчанинов), що сам володів чудовим словесним даром.
…Історія ж для Гоголя – це, передусім, невидимий, але вирішально-потужний народний дух, — а не просто “зовнішній сюжет”, ланцюжок подій. Власне, навіть його небуденний рід належить небуденній українській історії. Предки письменника – Гоголі-Яновські прийшли з польської сторони, порвали з католицизмом, а особа Миколи Гоголя, що увінчала це родове древо, стала уособленням торжества православ’я. За “Очерками малороссийских фамилий” Лазаревського, в роду Гоголя був козацький полковник Євстафій (Остап) Гоголь, що жив у другій половині ХУІІ століття (Чи не йому завдячує ім’ям мужній герой Остап Бульба з відомої повісті Гоголя?); були отці Іоанн та його син Дем’ян – священики села Кононовки; священиками були предки Кирил, Меркурій і Сава – в Миргородському повіті. Добре насіння дало добрі сходи: звідси в Гоголя такий виразний православний дух.
Можна сказати, що історія у Гоголя завжди спрямована в майбутнє, він заторкує проблеми, розв’язання яких допоможе народові вистояти у найтяжчих обставинах буття. Герої його “Тараса Бульби”, “Страшної помсти” – це мужні захисники Вітчизни і православ’я. Гоголь завжди актуальний: обрані ним для художного втілення проблеми масштабні, понадісторичні. За історією прозирає філософія: питання конфлікту, навіть цілої битви між воїнами Божими і силами темряви, між вірністю і зрадою, між захисниками Вітчизни й запроданцями. Один з образів “Страшної помсти” – похмурий чаклун, відступник від віри і зрадник народу (тоді це справедливо вважалося синонімами!), в лиці якого уособлено найтемніше антинародне зло. Ось він сидить у глибокому підвалі у козака Данила Бурульбаша, за товстими стінами, збудованими святим схимником, які не може подолати ніяка неприязна сила, і чекає страти. “Не за колдовство и не за богопротивные дела сидит в глубоком подвале колдун: им судия Бог; сидит он за тайное предательство, за сговор с врагами православной Русской земли – продать католикам украинский народ и выжечь христианские церкви. Угрюм колдун. Дума, черная как ночь, у него в голове”… З печаллю змальовує Гоголь у повісті нашестя польських загарбників на кордони України. “На пограничной дороге в корчме собрались ляхи и пируют уже два дни… Паны веселятся и хвастают, говорят про небывалые дела свои. Насмехаются над православием, зовут народ украинский своими холопьями… Не бывало такого соблазна на русской земле и от татар. Видно, уже ей Бог определил за грехи терпеть такое посрамление!” Чи не подібними ж загрозами дихає сьогодення? Вже не вогнем і мечем, а лукавством наступає світова тьма на кордони України, хитрими облудними словесами хоче витравити з народної душі всякий паросток православної самосвідомості, всяку пам’ять про те, хто ми, чиїх батьків діти. У цьому ж творі Гоголь подає оригінальне філософське тлумачення явища помсти. Письменник провадить думку, глибоко християнську за своєю сутністю: злом не можна перервати ланцюг зла. У заключному розділі повісті, що повертає нас до витоків сюжету і пояснює всі химерні, містичні перепитії, козак Іван з веління Бога сам обирає вічну кару для свого кривдника, для зрадника і вбивці, “іуди Петра”. (Зрозуміло, що Бог виступає як літературний персонаж). Чому Господь віддає відплату в руки Івана? Бо хоче перевірити остаточно, куди схилиться його воля. Іван не знаходить сили для прощення, він не бажає віддати відомщення Богові. Він призначає страшну кару, довічну муку для Петра, але й сам, за Господнім присудом, ніколи не ввійде в Царство Небесне, доки триває ця кара, себто – відлучається навічно. Піддавшись спокусі помститится, людина відсікає себе від Божої благодаті… Це дуже й дуже багатоплановий твір письменника-християнина.
Зайве деталізувати, яку велику ідейно-художню силу несе в собі повість “Тарас Бульба”. Знову ж, у ній Гоголь переплітає багато мотивів та ідей. Тут і покарання зради, і незламнісь героїв-козаків, і складний спектр суперечливих почуттів ватажка, громадянина і батька — лицаря Тараса, який засвідчує стояння в православній вірі і патріотизм ціною власного життя. Возведений ворогами на ешафот-кострище, в останніх словах козак виявляє свою духовну незламність і глибоку віру: “Думаете, есть что-нибудь на свете, чего бы побоялся козак? Постойте же, придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!..”
Багатьох сучасних “ревнителів” невірно тлумаченої національної чистоти непокоять ці слова про руську землю, руського царя. Слово “Русь”, як зазначав преп.Лаврентій Чернігівський, протягом віків ненависне нашим ворогам: відкинь його, знищи — і не буде спільної історичної пам’яті у нащадків православної Києворуської держави, не стане відчуття непереможної слов’янської, православної єдності. Гоголь і по смерті зазнає звинувачень: мовляв, пішов за велінням тогочасної політичної кон’юнктури, із кар’єрних міркувань хвалив царизм, “зрадив Україну”…
У питанні національної приналежності Гоголя висуваються щораз дикіші теорії. Свідомо чи несвідомо при цьому не чують голосу самого Миколи Васильовича. В листі до А.Смирнової від 24 грудня 1844 року Гоголь писав: “Скажу Вас одно слово насчет того, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Я сам не знаю, какая у меня душа. Знаю только, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином. Обе природы слишком щедро одарены Богом, и, как нарочно, каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой: явный знак, что они должны пополнить одна другую.” У дружньому листуванні Гоголю не було потреби ставати на якісь ідеологічні котурни. Він говорив це щиро. У цьому ж руслі висловлюється він і в приватній розмові із земляком Осипом Бодянським: “Русский и малоросс – это души близнецов, пополняющие одна другую, родные и одинаково сильные. Отдавать предпочтение одной в ущерб другой невозможно…” І тут же він закликає не “дожевывать европейские, давно выкинутые жваки”. Якби сучасний “актуальний момент” історії не був глухим до одкровень генія, набагато природнішим і щасливішим став би шлях нашої цивілізації… Ми б не зраджували самі себе, не зраджували православне братерство і свою власну тисячолітню історію…
Творчість Гоголя була потужним духовно-культурним вибухом. В 1846 році видавець Плєтньов писав в одному з листів: “Начнем-ка мы с тобой литературу новую — живую, насущно необходимую, истинную. По образу и подобию той, что я усматриваю в письмах Гоголя…” Малася на увазі публікація книги “Выбранные места из переписки с друзьями”, в якій Гоголь, власне, і виступив як захисник Божого закону і Христової любові від наклепів “прогресивного” суспільства, осліпленого тінню безбожного європейського лібералізму. Плєтньов називав книгу “великою справою”, але ідея спасіння народів через спасіння душ не була на часі. Історія загострила актуальність цих поглядів об страшне каміння подальшої історії, на якому розбилося багато як продумано-підступних, так і безвідповідально- утопічних проектів…
Мало хто із письменників вмів так любити людину у всіх її виявах, як Микола Гоголь. Він милується не тільки лицарями, в нього знаходиться вагома крапля зворушливого співчуття й до так званої “маленької людини” – саме з нього починалася ця глобальна тема російської літератури. У знаменитій “Шинелі,” в “Записках божевільного”, у “Старосвітських поміщиках” Гоголь застосовує головну зброю свого мистецького впливу – прийом “сміху крізь сльози”, або, точніше, “сліз після сміху”. Спочатку він дивиться на своїх героїв – чи то непомітного Акакія Акакієвича, чи бідного божевільного, чи Афанасія Івановича та Пульхерії Іванівни очима світу, очима “звичайних людей”. Ці персонажі кумедні, ніби нікчемні, нецікаві для значних персон, якими вважає себе решта. Але потім він розглядає їх духовними очима християнина, як образ Божий, непроминущу цінність, за яку віддав безцінне, Боголюдське життя Спаситель. Хоча й не пише про це прямо… І читач, який не втратив можливості співпереживання, переживає “атаку” гарячих сліз від зворушення і співчуття: йому розкриваються краса і неповторність душі людської. Сміх змінюється плачем-очищенням, настає момент катарсису, як у давньогрецьких трагедіях.
Гоголь допомагав і допомагає нам збагнути єдність людства во Христі. Як наслідувач апостолів, він покинув свої “риболовні сіті” і безповоротно послідував на заклик Господа Іісуса. Він знав, що поплатиться за це “благополучною” репутацією і ще багато чим. “Ім’я моє після смерті буде щасливішим за мене”, — пророцьки запевняв письменник. Хоча і по смерті, підкреслимо, не давали спокою його пам’яті численні недоброзичливці, фальсифікатори, наклепники, просто вигадники чуток-страшилок – то запевняли, ніби він щось наркотичне “нюхав”, то його “поховали живим”, то мав психічні відхилення… Все це брехня від початку й до кінця.
Гоголь у своїй мірі прилучився до Страстей Христових. Цьому сприяла не тільки поїздка на Святу землю, але й внутрішні переживання, які відчуває всякий послідовник Спасителя. Приносячи свою добровільну жертву, страждаючи, Гоголь ніби промовляв душею й серцем при Хресті Іісусовому такими близькими і зрозумілими йому тепер словами з акафісту Божественним Страстям Христовим:
Иисусе, Свете мира, от мира лукаваго возненавиденный;
Иисусе, живый во свете неприступном, от области темныя ятый…
Иисусе, Сыне Божий, помяни нас, егда приидеши во Царствии Твоем.
…А саме ці страсні піснеспіви і звучали недільними вечорами по храмах, коли в чужому домі (бо свого все життя не мав…) Гоголь відходив у вічність. Вранці 21 лютого (4 березня за новим стилем) 1852 року душа раба Божого Миколая розлучилася з тілом. Лікар Тарасенков, що в останні дні Гоголя найактивніше намагався врятувати йому життя, але так і не зміг дати остаточних відповідей на питання про причини смерті, згадував : “Долго глядел я на умершего: мне казалось, что лицо его выражало не страдание, а спокойствие, ясную мысль, унесенную в гроб”. Тут шановний лікар дещо помилився: “гроб” не міг скувати думку генія… Тлін не втримав Слово.
Гоголя відспівували в недільний день в університетській церкві, наплив людей був надзвичайний. Без розрізнення чину і станової приналежності московські власті дозволили пускати всіх для прощання з улюбленим письменником.
Відійшла, за словами І.Тургенєва, людина, яка “своїм іменем означила епоху в історії нашої літератури”. Тисячі людей зі сльозами на очах прощалися з літератором, мислителем, з великим вчителем народу, який більше, ніж словами, навчав прикладом власного життя: він “сотворив”, а потім “научив”. Саме в такій євангельській послідовності. Тепер кількість учнів-читачів цієї великої людини вимірюється десятками мільйонів. Гоголь замовк більше ніж півтора століття тому, але продовжує промовляти до нас із вічності, будити нас своїм полум’яним християнським словом до самого закінчення віку, до настання “нових небес і нової землі”(Откр., 21, 1).
Так почалося, тривало і триватиме безсмертя Миколи Гоголя.
Вічна пам’ять йому в “селениих праведных”. А всьому люду православному, для якого він жив, – многая літа!
Христос воскресе! – Воістину воскресе!

Хиротония епископа Амвросиевского Елисея

Архиепископ Полтавский и Кременчугский Филипп. Гонения послесталинского периода.