Протоієрей Анатолій Кириченко. Релігія і Церква в сучасній Україні

01.04.2007 archive, Вестник №67, Страницы истории

Релігія і Церква в сучасній Україні

Протоієрей Анатолій Кириченко, соціолог,
настоятель храму Покрова Богородиці міста Фастів

Декретом 1918 року на території РРФСР (Рус. РСФСР) Руська Православна Церква була виключена з числа суб’єктів цивільного права. Цей Декрет став юридичною підготовкою до вилучення церковних цінностей, до закриття монастирів і духовних шкіл, до блюзнірських опоганень святих мощів угодників Божих, до протиправних судів і розправ над священнослужителями й благочестивими мирянами. Правовий статус Церкви в Україні, за Декретом, виданим у січні 1918 року, наблизився до нелегального.
У Конституцію РРФСР 1918 року й наступні радянські конституції незмінно входили фундаментальні положення Декрету 1918 року, що встановлювали драконівський режим для Православної Церкви й інших релігійних громад в Україні. Втім, в одному відношенні Конституція 1918 року відрізнялася в кращу сторону від «сталінської» Конституції й пізніших радянських конституцій — в 1918 році більшовики ще не забороняли «релігійну пропаганду».
8 квітня 1929 року президія ВЦВК прийняла Постанову «Про релігійні об’єднання», за якою релігійним громадам дозволялось лише «відправлення культів» у стінах «молитовень», просвітительська й добродійна діяльність категорично заборонялася. Священнослужителі усувалися від участі в господарських і фінансових справах так званих двадцяток. Приватне навчання релігії, дозволене Декретом 1918 року «Про відділення Церкви від держави й школи від Церкви», тепер могло здійснюватися лише як право батьків навчати релігії своїх дітей.
Часткова нормалізація церковно-державних взаємин між радянською владою і Руською Православною Церквою відбулася тільки в 1943 році, під час Великої Вітчизняної війни, після зустрічі Сталіна з митрополитами Сергієм, Алєксієм і Миколаєм. Від уряду була отримана згода на скликання Собору й обрання на ньому патріарха.
Лиховісна постанова 1929 року в післявоєнні роки практично ігнорувалося, хоча і не була скасована. Про неї згадали в розпал хрущовських гонінь на Церкву.
На політичному рівні рішення про поновлення гонінь прийнято було в 1958 році. Стосувалось воно не лише православних, а і всіх інших віросповідань на Україні. В тому числі іудеїв, протестантів, мусульман тощо.
Четвертого жовтня 1958 року ЦК КПРС виніс секретну Постанову за назвою «Про записку відділу пропаганди й агітації ЦК КПРС по союзних республіках «Про недоліки науково-атеїстичної пропаганди», що зобов’язувало партійні, комсомольські так громадські організації розгорнути пропагандистський наступ на «релігійні пережитки» радянських людей.
Державним установам пропонувалося здійснити заходи адміністративного характеру, спрямовані на жорсткість умов існування релігійних громад.
Першим актом уряду в наступі на Церкву та інші віросповідання було видання двох постанов Ради міністрів СРСР від 16 жовтня 1958 року «Про монастирі в СРСР» і «Про підвищення податків на доходи єпархіальних підприємств і монастирів». У першій з них доручалося Радам міністрів союзних республік, Раді по справах Російської Православної Церкви й Раді по справах релігійних культів у шестимісячний строк вивчити питання про скорочення кількості монастирів і скитів і внести в Раду міністрів СРСР пропозиції з цього питання, пропонувалося також скоротити розміри земельних угідь, що перебували в користуванні монастирів. Постановою про податки Церкві заборонялося продавати свічки за цінами, вищими за ті, за якими вони були придбані у свічкових майстернях. Ця міра стала серйозним ударом по доходах і бюджету приходів, тому що тепер придбання свічок у майстернях стало збитковим для храмів, і воно, природно, скоротилося, що, у свою чергу, призвело до закриття свічкових майстерень. Через доходи храмів, що знизилися, розпускалися й платні церковні хори. Внаслідок драконівських постанов Совміна фінансове становище деяких єпархій прийшло у вкрай розстроєний стан. 31 березня 1961 року в Раду по справах Російської Православної Церкви були запрошені Святійший Патріарх Алексій I і постійні члени Синоду, що перебували в Москві. Голова Ради Карпов запропонував архіпастирям провести корінну реформу парафіяльного управління: «Треба переглянути окремі пункти «Положення про управління Російської Православної Церкви», щоб на чолі громади був виконавчий орган, а не настоятель церкви» [1, с. 19]. Юридичним аргументом, що використав представник державної влади, була вимога привести «Положення про керування Російською Православною Церквою» у сувору відповідність із постановою ВЦВК (Рус. ВЦИК) і Раднаркому РРФСР (Рус. РСФСР) від 1929 року «Про релігійні об’єднання», за якою священнослужителі, як особи, позбавлені виборчого права, усувалися від участі в господарських справах релігійних громад, хоча ця постанова ввійшла в грубе протиріччя з Конституцією СРСР 1936 року, що надала всім громадянам однакові права.
18 липня 1961 року, у день пам’яті преподобного Сергія Радоніжського, у Троїце-Сергієвій Лаврі відбувся Архієрейський Собор, що змушений був внести радикальні зміни в 4-у частину «Положення про управління Руською Православною Церквою», що були продиктовані Радою й негативно позначилися на парафіяльному житті.
Після відставки Хрущова прямі гоніння на Церкву припинилися, але її правовий статус залишався колишнім. Закритий був шлях і до перегляду рішень Архієрейського Собору 1961 року. У 70-х роках церковне життя залишалося відносно стабільним й протікало без потрясінь, подібних до тих, які випали на долю Церкви десятиліття тому, у роки хрущовських гонінь. Державна політика стосовно Церкви залишалася в основних своїх рисах незмінною, такою, якою вона залишилася після відставки Хрущова: твердий, тотальний контроль за всіма проявами церковного життя, протидія спробам розширити сферу дозволеного для Церкви, але без масових репресій проти духівництва або віруючих мирян, без масового закриття церков і без гучних пропагандистських атеїстичних кампаній.
В 1975 році Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом внесла зміни в Постанову, що зберігала силу, ВЦВК і РНК РРФР (Рус. ВЦИК і СНК РСФСР) 1929 року «Про релігійні об’єднання». Ці зміни, головним чином, торкнулися майнових прав Церкви. Указом відмінялося формулювання Постанови 1929 року: «Релігійні об’єднання й групи віруючих не користуються правом юридичної особи». У той же час у ньому не декларувалося й присвоєння релігійним об’єднанням такого права. Замість цього в указі говорилося про те, що «релігійні об’єднання мають право придбання церковної утварі (тобто всього необхідного для відправи церковної служби ), предметів релігійного призначення, транспортних засобів, оренди, будівництва та купівлі будівель для своїх потреб у встановленому законом порядку»[2, с. 128]. Однак, інші доповнення, внесені указом, ще більше звужували коло дозволеної законом церковної діяльності: «Релігійні об’єднання мають право робити складчини й збирати добровільні пожертвування тільки з метою вирішення справ, пов’язаних з утриманням молитовного будинку, культового майна, найманням служителів культу й утриманням виконавчих органів. Релігійні ходи, здійснення релігійних обрядів і церемоній під відкритим небом, а також у квартирах і будинках віруючих допускається з особливого щораз дозволу виконавчого комітету районної, міського Ради депутатів трудящих»[2, с. 128].
Нічого нового в радянське законодавство, що стосувалося статусу релігійних громад, не вносила й прийнята в 1977 році чергова Конституція СРСР, 52-я стаття якої говорила: «Громадянам СРСР гарантується свобода совісті, тобто право сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або вести атеїстичну пропаганду. Порушення ворожнечі й ненависті у зв’язку з релігійними віруваннями забороняється. Церква в СРСР відділена від держави й школа від Церкви»[2, с. 141]. Нерівноправність громадян СРСР залежно від їхнього відношення до релігії очевидною мірою випливала з цієї статті Конституції, незважаючи на задекларований в інших місцях цього документа принцип рівності всіх громадян СРСР незалежно від національності, раси, статі, відношення до релігії. Громадяни з атеїстичними переконаннями, відповідно до Конституції, могли вільно пропагувати їх, а віруючим надавалося лише право «відправляти релігійні культи».
Настільки відверта нерівноправність громадян різних категорій надавала Радянському Союзу риси неправової держави, в якій було на законодавчому рівні закріплено порушення прав і свобод віруючих. Це сприяло державним чиновникам провадити відвертий диктат свавілля, приниження людської гідності, грабунку віруючих, вимагання хабарів від священства і священноначалія тощо. Молодих людей виловлювали біля храмів, тимчасово закривали у в’язницях, а потім піддавали нещадному осуду в школах, в сім’ї, на роботі і взагалі влаштовували усякі провокації. Монашеський постриг, рукоположення священства, а, тим більше, єпископські хіротонії влада повністю намагалась контролювати. Без дозволу уповноважених у справах релігій різних рівнів священнослужитель не міг приступити до виконання своїх обов’язків, а за найменшу провину загрожувала заборона в служінні, або, у кращому випадку, переведення у глибинку на далекі парафії. Проповідь за богослужінням негласно заборонялась, а якщо і була, то постійно контролювалась нештатними співробітниками, поставленими відповідним органам, яких часто священство і віруючі знали в обличчя. Старости в храмах обиралися при обов’язковому погодженні і з відома офіційної влади. Саме таким старостам належала каса та вся повнота влади в храмі. Парафії зобов’язані були щомісячно звітувати про свою діяльність перед владою, відраховувати кошти у найрізноманітніші фонди (охорона пам’яток архітектури і культури, фонд милосердя, пенсійний фонд, місцеві фонди тощо), більшість храмів відверто забороняли реставрувати. Існувала маса інстанцій, які в будь-який момент могли закрити храм і припинити діяльність парафії. В таких умовах доводилось виживати Христовій Церкві і більшості релігійних об’єднань аж до 1990 року. Так наприклад з кінця 70-х і до кінця 80-х років проповіді в синагогах України не читались, а в протестантських колах нестерпні умови породили еміграційні настрої.
Значні зміни в правовому статусі Руської Православної Церкви й інших релігійних об’єднань відбулися наприкінці існування Радянського Союзу. Першого жовтня 1990 року був прийнятий Закон СРСР «Про свободу совісті й релігійних організацій», що затвердив за окремими парафіями (приходами), церковними установами, у тому числі й Патріархією, права юридичної особи. У Церковних установ та громад з’явилося право мати у власності нерухомість, захищати свої інтереси в судовому порядку, релігійні організації могли тепер брати участь у суспільному житті й користуватися засобами масової інформації.
Винятково важливе положення нового Закону втримувалося в 6-й статті, що, хоча й підтверджувала принцип відділення школи від Церкви, проте, відкривала юридичну можливість для релігійного навчання дітей. «Релігійні організації, що мають зареєстровані у встановленому порядку устави (положення), можуть у відповідності зі своїми статутами створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади й групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення що належать, або надані їм у користування»[2, с. 280]. Закон забороняв командуванню військових частин перешкоджати участі військовослужбовців у богослужіннях у вільний час; він дозволяв здійснення «релігійних обрядів» у лікарнях, госпіталях, будинках для людей похилого віку, у в’язницях і таборах, причому адміністрації цих установ пропонувалося сприяти в запрошенні священнослужителів.
Новий Закон зберігав колишню Раду релігій, але міняв її функції, позбавляв її владних повноважень стосовно релігійних організацій: «Державний орган СРСР у справах релігій є інформаційним, консультативним і експертним центром»[2, с. 285].
Новий Закон був більш сприятливим для Церкви, ніж Постанова, що діяла доти, але діяв він недовго — усього 15 місяців — рівно стільки, скільки залишалося існувати СРСР.
З розпадом СРСР і утвердженням державної незалежності України модель державно-релігійних та державно-церковних відносин змінилася не набагато, в деяких випадках навіть в гіршу сторону. Якщо на перших порах, за інерцією радянського законодавства останніх часів, в Україні храми просто повертали віруючим і церковним громадам, на утримання храмів надавалися певні пільги, то з часом все це дуже швидко припинилось. Оплату за землю, газ, світло тощо, почали брати з храмів не як з соціальних, а як з комерційних організацій, мотивуючи це тим, що громада має юридичний статус і оплата береться як з усіх юридичних осіб. Храми перестали надавати у власність громад, бажаючи закріпити їх за державою, і якщо передавати їх віруючим, то лише в оренду, очевидно, не без вигоди для місцевої та центральної влади. Все це не сприяло розвитку парафіяльного життя, а деякі парафії взагалі потрапляли в скрутне становище. Зате почали процвітати марновірство та різного роду суспільно-релігійні формування, діяльність яких підтримувалась як офіційною владою в Україні так і за її кордонів. Поряд з тим, в перші ж роки незалежності, за активного втручання держави у внутрішні справи релігійних об’єднань та Церкви, виник ряд ситуацій, які вкрай погіршили становище релігії та Церкви в Україні. Так, українська влада почала надавати всім без розбору релігійним організаціям статус, який мав належати лише Церкві, та право і пільги, які могли стосуватися лише традиційних релігійних об’єднань. Назвавшись церквами на Україну почали проникати деструктивні, псевдо-релігійні та інші тоталітарні секти, заборонені в інших країнах світу. Очевидність ситуації чітко проявилась в історії появи Білого Братства (1991р.), коли офіційна влада надала дозвіл білим братам провести службу в соборі Святої Софії в Києві де сівши на престол Марія Цвигун об’явила себе богом. Звичайно громадськість була обурена такими діями братів і їх відношенням до духовно-культурної спадщини українського народу, не кажучи вже про православних над вірою яких в черговий раз посміялися. І все це відбувалось в незалежній і самостійній державі Україні. Лише після подій на Софіївській площі (майдані) влада таки спромоглася втрутитись в ситуацію яка закінчилась судом над лідерами духовно-злочинного угрупування. Поряд з тим, розгорталися події в західних та центральних областях України, де над Церквою просто знущались, називаючи її проросійською, промосковською та кадебістською, і це після стількох років гонінь на Церкву в СРСР. Так, радянська влада мала певний вплив на Церкву, коли в 1943 році вишукувала тих хто залишився в живих священників і на літаках з концтаборів доставляла єпископів на Помісний собор РПЦ в Москву. Церква вистояла, більше того – загартувалася, після стількох років гонінь та знущання над віруючими в СРСР. Заслуговує уваги і те, що об’єктом нападок в Україні після розпаду СРСР стала лише Православна Церква, а всі інші протестантські конфесії, які теж існували в радянські часи чомусь залишились в стороні, навіть вітались і процвітали.
Все це наштовхує на думку, що після римо-католицької експансії, розвалу Православної Росії та СРСР комусь не сподобалось те, що останнім часом в люди почали розуміти помилки історії і своє несправедливе відношення до Христової Церкви та взагалі до релігії, більше того, Канонічну Церкву за її жертвенне служіння почали поважати, народ відкрито пішов до храмів і став шанувати духовні цінності Київської Русі та Православної Росії.
Становище Української Православної Церкви в Україні, особливо в 1992-1995роках, вкрай погіршилось ще і завдяки деяким поправкам до існуючого Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Саме в цей час за активної участі державної влади в Україні виник розкол між православними віруючими. Очевидно, справджувались надії законників 1991 року. В цей час над Православною Церквою, віруючих якої розкололи, почали відверто знущатися за допомогою сумнівних структур, що назвали себе католиками і греко-католиками, якими керували народні депутати В.Червоній та інші. Грубо порушуючи права і свободи віруючих, у православних насильно відбиралися храми, які передавали католикам, греко-католикам (доречи, і ті, які ніколи їм не належали) та розкольникам, що назвалися українськими церквами. Вражає те, що католики і греко-католики, які теж називають себе християнами, не відмежувалися від таких дій проти Церкви, а навпаки скористалися з того. Всім відомо, як з’явились на Україні католики і уніати греко-католики, і те, що творилося на західній Україні в часи Речі Посполитої та Гетьманщини. З тих пір пройшло немало часу. Україна в деякій мірі примирилася з тим, що сталося, припинилися сварки і ворожнеча, від яких стільки постраждали люди. А скільки ті ж католики та уніати самі пережили горя в першій половині XX століття, коли, як вони вважають, з ними поступили нечесно. Православна Церква, яка сама офіційно лише в 1943 році повстала з Сталінських концтаборів участю в Львівському Соборі 1946 року по суті спасала життя сотень (біля 900)[9, с. 23] уніатських священників, їх сімей та віруючих греко-католиків а також католицькі святині. Тим хто не жив в ті часи не варто звинувачувати православних, яких, так само як і всіх віруючих в Бога, переслідувала атеїстична влада. Як би там не було, але, дякуючи православним віруючим, храми не закрилися, в них відправлялася служба Божа. В тому, що збереглася віра Христова і храми на Західній Україні є заслуга і Православної Церкви, якій мали б ще подякувати. Врешті-решт, православні — це живі люди, і сьогодні бути байдужими, дивитися як знущаються над православними, та, більше того, приймати дарунки духовних злочинців, — не робить честі католикам і греко-католикам від яких з приводу подій 1992-1995 років в Україні ніяких заяв на захист православних віруючих до сих пір (2007р.) не поступило.
Ті, що з самих різних причин відійшли від духовної єдності Церкви і пішли в розкол, намагаються виправдати свої дії тим, що вони протистоять несправедливості зі сторони Руської Православної Церкви і католицькій експансії. Якщо Руська Православна Церква щось вчинила несправедливо, то є ще суд Вселенських патріархів, а вони чітко засвідчили свої позиції відносно того, що в Україні визнають лише єдину законну (канонічну) Українську Православну Церкву Московського патріархату. Якщо українська влада бажає мати в Україні Автокефальну Православну Церкву, то найперше їй необхідно поважати канони Христової Церкви, а не розколювати та не прислухатись до порад духовних злочинців. Врешті-решт, Автокефалія — це не компетенція держави, яка може висловлювати лише свої побажання та сприяти тому, щоб всі віруючі у Христа жили за канонами (законами) Христової Церкви.
На сьогодні в Україні основою державно-релігійних правовідносин є той же застарілий закон «Про свободу совісті та релігійні організації» 1991 року. Зі всіма змінами, що вносились протягом останніх років цей закон не виключає прямого втручання держави у внутрішні справи Церкви.
Статус самої Церкви, як суспільний так і юридичний, в законі не визначений. Цей статус визначений лише у її підрозділів: управління, єпархій, монастирів, парафій тощо, які прирівнюється до юридичного статусу всіх релігійних об’єднань. Це дає можливість державній владі користуватися віковічними надбаннями Церкви на свій розсуд, роздавати кому завгодно храми, які споконвіків належали саме Православній Церкві, тримати у своїй власності церковні святині, або передавати їх розкольникам тощо. Дії влади в деякій мірі ініціює і сам закон. Так, в третьому розділі закону «Про свободу совісті та релігійні організації » стаття 17 в третьому абзаці говориться про те, що культова будівля, тобто храм, що знаходиться у державній власності, може передаватися у користування двом, або більше релігійним громадам в почергове користування. Ведеться розмова про взаємну згоду, укладання договорів тощо. По-перше, ще згідно радянського законодавства храм повинен був переданий Церкві, про що, до речі, говориться в цій же статті в другому абзаці, і, по-друге, престол у вівтарі храму не може державою здаватися в оренду різним конфесіям – це є пряма образа Церкви і віруючих. Тим самим закон провокує непорозуміння, адже договір можна розірвати за незгодою сторін і в храмі залишити того, кого захоче там бачити державна влада. Якщо вже і віддавати привласнений храм в оренду, то почергового служіння там бути не може, тому що це суперечить канонам (законам) і правилам святих отців Христової Церкви: правила 7 і 13 Сьомого вселенського Собору (Нікейського) та 21 правило Гангрського Помісного Собору[10, с. 470].
З перших днів державної незалежності в Україні, хоча і недосконалий, але закон все ж таки був, та своєю бездіяльністю і відвертим порушенням закону представники державної влад дозволили, щоб тисячі храмів були відібрані у Православної Церкви і передані іншим конфесіям, та суспільно-релігійним формуванням які не є віруючими Канонічної (тобто законної у світі) Православної Церкви УПЦ. Про які права і свободи православних віруючих в Україні може йти мова, хіба що всіх інших, окрім православних вірних УПЦ.
Деякий час в Україні існувала радянська система уповноважених у справах релігій. Потім, відповідно до Указу Президента України від 6 серпня 1994 року №429(429/94), було створено “Міністерство України у справах національностей, міграції та культів”, з часом, згідно Указу Президента України від 14 листопада 2000 року №1229/2000, створили “Державний Комітет України у справах релігій”, який, врешті-решт, припинив свою діяльність у 2006 році. Таким чином, неначе все стає на свої місця. Існує міністерство юстиції, яке реєструє статути, і є суд, який має вирішувати всі спірні питання, але як можна вирішувати питання, коли недосконале законодавство (тим що провокує протистояння в релігійній сфері в ст.-17). Таким чином, і на сьогодні в Україні ситуація стає повністю некерованою і виникає реальна загроза появи нових конфліктів та силових протистоянь, які можливо попередити лише внесенням певних суттєвих змін в законодавство України.
На перших порах можна було б створити таку постійно діючу Всеукраїнську Духовну Раду ( надалі ВДР), в якій були б представлені інтереси на лише держави, а і різних конфесій в лиці їх уповноважених представників, і в структурі якої були б створені відділи: секретаріату; представників влади та релігійних об’єднань; представників науки (психології, релігієзнавства тощо); правовий відділ (юристи, адвокати); економіки, фінансів та відділ реабілітації, що займався б проблемами людей, що зазнали шкоди від деструктивних релігійних впливів. Саме така Духовна
Рада могла б сприяти розробці чинного законодавства, силою спільного авторитету стримувати не бажані для України прояви релігійної нетерпимості, ворожнечі і злочинних дій тих суспільних об’єднань, які прикриваються релігією. Це б сприяло становленню і розвитку незалежної України. Бажано було б не зупинятися на відділенні Церкви від держави, а виробити такий закон, який сприяв би поєднанню добрих справ держави і релігійних об’єднань, що творилися б незалежно одні від одних, але на благо всіх.
На перших порах прикладом державно-релігійних правовідносин для України міг би стати досвід Грузії. Найперше — це соціальний та юридичний статус і положення Церкви в державі Грузія, де замість «Церква відокремлена від держави» написано «Церква незалежна від держави». Таке положення Церкви надане їй у нещодавно підписаній Президентом і Патріархом Грузії та ратифікованій парламентом і Священним Синодом «Конституційній угоді між Державою Грузія і Автокефальною Православною Апостольською Церквою Грузії».
У Грузії парламент вніс 30 березня 2001 року в Конституцію доповнення, відповідно до якого між державою Грузія й Автокефальною Православною Апостольською Церквою Грузії встановлені конкордатні відносини. Ці відносини будуть регулюватися спеціальною Конституційною угодою. У своєму виступі 2 квітня 2001 року по національному радіо з офіційною заявою про зміну Конституції країни президент Грузії Едуард Шеварднадзе підкреслив, що “права інших релігійних організацій і атеїстів” також будуть захищені. За введення конкордатної системи проголосувало 188 депутатів грузинського парламенту, як пропрезидентські, так і опозиційні. Проект Угоди регламентує відносини Церкви й держави й торкається наступних тем: армію, виправно-трудові установи, медичні установи, утворення, соціальну діяльність, шлюб, майнові відносини й фінансування церкви. Основні положення сформульовані в такий спосіб: Церква свої функції виконує на основі норм канонічного права, у рамках даної Угоди й у рамках законодавства Грузії; духовні особи не підлягають заклику в армію; представники духівництва мають право не давати показання по фактах, які їм довірили як духовним наставникам або які їм стали відомі; держава визнає шлюб, зареєстрований Церквою; держава забезпечує створення інституту військових священиків в армії; держава забезпечує створення інституту капеланів у в’язницях; навчальні програми предмета з православного віросповідання й кандидатури викладачів затверджує держава по поданню Церкви; держава й Церква мають право здійснювати спільні програми соціального забезпечення; майно Церкви звільнене від податку на землю й від податку на майно; власність Церкви й інших майнових прав захищені законом; держава не має право відчужувати від Церкви її майно; Церква має право одержувати пожертвування, а також прибутки від передачі свого майна в оренду. Проект Конституційної угоди був опублікований грузинською мовою в трьох редакціях. Робота над текстом буде продовжена. Останній варіант відправлений на експертизу в Парламентську асамблею Ради Європи, звідки в травні 2001 р. надійшов висновок на предмет відповідності Угоди міжнародним нормам.
Останнім часом в Україні стають актуальними теми державно-релігійних та державно-церковних правовідносини і то не дивно, адже давно вже настала пора по-новому, з урахуванням потреб сучасності і на певному фаховому рівні поглянути на суспільно-релігійні відносини та місце релігії і Церкви в житті українського суспільства. Переосмислення ціннісних орієнтирів, розробка та формування нових методів і механізмів взаємодії суб’єктів політичної та державної влади з релігійними організаціями і Церквою стали нагальною проблемою сучасності буття української спільноти, яку необхідно вирішувати вже сьогодні.
Одна зі сторін релігії — це релігія життя, яку в Україні вбачають у Христовій Церкві та тих духовно-моральних цінностях, які вона віками несе людині. Інша справа, коли релігією прикриваються експансія та насильство, і тут важливо чітко відрізняти вчення Церкви і злі наміри, які не мають нічого спільного з Христовим вченням. В наш час нам необхідно чітко розрізняти де Церква, де просто суспільно-релігійне об’єднання, а де тоталітарна секта та подібні їй, де те, що допомагає нам жити, а де те, що веде до непорозумінь і деградації.
Належна увага до державно-релігійних правовідносин — це спроба за допомогою чітко визначеного предмету більш детально розглянути суспільно-релігійні відносини і проаналізувати, по суті, зсередини всі ті проблеми які пов’язані з ґенезою, функціонуванням та перспективою розвитку релігійних феноменів в Україні і світі.
Стратегія гуманітарної політики і демократичних реформ в Україні в певній мірі зобов’язує вітчизняну науку, в першу чергу, розкрити суть явищ, які породжують проблеми в системах суспільно-релігійних відносин.
Протягом певних історичних періодів виникало немало непорозумінь, але всі вони мали свої причини, що спонукали до виникнення проблем, які вели до певних наслідків. Прослідкувавши зв’язок причини, проблеми і наслідки можна перейти до наступного етапу розгляду і вирішення проблем взагалі та їх основної причини, яка, виникнувши один раз, може знову і знову нагадувати про себе в різні періоди історії, в тому числі бути причиною непорозумінь в наш час і в майбутньому. Протягом віків і навіть тисячоліть такі причини можуть укорінятися в націях, етносах народах, які в деякій мірі можуть навіть з ними змиритися, але суть причин всякого непорозуміння і протистоянь завжди залишається одна і таж – це підступи, агресія, експансія, насильство тощо.
Як правило, всі непорозуміння які виникали протягом віків, в тому числі і ті, причиною яких були релігійні протистояння та релігійне насилля, спонукали до певних дій і вирішення цих непорозумінь. Такі рішення частково зафіксовані в історичних свідченнях та історичних документах, але і цього достатньо, щоб чітко визначитись щодо ряду корінних проблем і сприяти їх вирішенню в наш час.
Для того, щоб більш детально можна було розглянути суть сучасних проблем суспільно-релігійних та суспільно-церковних відносин необхідно приділити увагу саме історичним передумовам цих відносин. Далі вже можна розглядати проблеми та можливі варіанти їх вирішення. Згідно тих прав і свобод які в наш час дають нам можливість взагалі винести цю тему нашого розгляду на обговорення і створення передумов можливого їх вирішення. Адже ще зовсім недавно в Україні про це не могло бути й мови, тим більше в сфері вітчизняної науки. При цьому необхідно наголосити на проблемі не лише існування механізмів вирішення непорозумінь в сфері суспільно-релігійних відносин, але і проблемі кадрів які мали б вирішувати ці проблеми.
В наш час проблема державно-церковних відносин полягає в тому, що держава не бажає прийняти Церкву такою, якою вона є. Зважаючи на те, що багато людей є віруючими у Христа і прийнявши віру живуть так, як вчить Христова Церква, держава просто визнає Церкву, але, знову-таки, за певних умов, як і в минулі часи.
Ми будуємо суспільно-правову демократичну державу. Домагаємось свободи преси, свободи підприємницької діяльності тощо і в той же час: дозволяємо собі відбирати у православних віруючих храми, які споконвіків їм належали; редагуємо канони Церкви, на що не маємо ніякого права; диктуємо Церкві, як вона повинна жити і вести людей до спасіння тощо. Може вже досить робити з Церкви посміховисько, зал засідань, театр чи кооператив, слухати те, як повчають нас молитися Богу аматори, невігласи та пройдисвіти. Може все-таки, нарешті, варто прислухатись до голосу Канонічної Церкви як молитися і як нам жити. Послухати всім разом і людям і владі.
Написати в Конституції слово «Бог» не досить, необхідно ще розуміти, що воно означає і жити по-Божому. Інакше як тоді пояснити дітям та людям, що то воно за слово написане в преамбулі головного закону держави України. Щоб надалі не виникало непорозумінь, врешті-решт, необхідно приділити велику увагу релігійному вихованню та релігійній освіті в Україні. З часом це дасть свої плоди. Люди зрозуміють, що таке релігія і Бог і те, що поряд з незалежними одна від одної гілками влади в правовій демократичній державі має бути не лише незалежна преса, а і незалежна від держави Церква. Лише тоді вона як душа народу займе належне їй місце в суспільстві. Не варто представникам влади втручатися у внутрішньо-канонічні справи Церкви, то не їх компетенція. Необхідно кожному займатися своїми справами. Держава — державними, а Церква — церковними. В Україні на сьогодні поряд з іншими домаганнями державна влада хотіла б мати помісну Церкву, але яку? Відділену від суспільства і світу та залежну від влади? Нехай влада нарешті на законодавчому рівні в Україні проголосить незалежність Церкви в державі Україна, – це якраз її компетенція, а вже потім Церква сама вирішить: бути їй Помісною чи ні. Не потрібно недооцінювати Церкву, вона пережила і не таке. Може краще повчитися у неї, як захищати свою державу, батьківщину і життя.
У 1991 році Україна проголосила незалежність. Народ України вирішив самостійно протистояти всім тим проблемам, які виникли з розпадом СРСР і стати розвиненою правовою державою. Церква вітала добрі починання, розвиток та удосконалення тому, що все це для життя людини і суспільства, бо християнство — це і є віра вічного життя, але Церква ніколи не погодиться на відродження старої експансії Риму і унії та з новою експансією тоталітарних сект, які тепер загрожують Україні проникаючи в структури влади і генеруючи причини непорозумінь. Якщо Україна вчасно не зупинить духовний тероризм, то з часом може повторитися сумний період Української «руїни» (після смерті гетьмана України Б.Хмельницького), коли люди були готові пожертвувати своєю батьківщиною, мовою і волею заради самого лише життя. І тоді зайвим буде звинувачувати їх у розколах та сепаратизмі. Протистояння сьогодні вже пройшли досить рівнів: контактний, технологічний, інтелектуальний і, врешті-решт, перейшли на рівні свідомості та підсвідомості (тобто того, що діє на свідомість, або сприймається на рівні підсвідомості, відкладається там, може передаватися в генетичній складовій тощо), тобто духовному рівні.
Особливої уваги заслуговує проблема розколу Українського суспільства, в якому поряд з іншими силами, поза всяким сумнівом, свою роль відіграє релігія. Звільнившись від державного тоталітаризму, завдяки проблемам в релігійній сфері і тоталітарним сектам, українське суспільство може потрапити в релігійний тоталітаризм. Щоб цього не сталося, необхідно скористатися вже набутим світовим досвідом протистояння релігійній експансії та релігійним проявам тероризму, злочинності, шовінізму тощо[11,8]. А також взяти до уваги рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи №1556(2002) від 2002 р. «Релігія й перетворення в центральній і східній Європі».
Зважаючи на загрози українському суспільству і українській державності, Церква не може бути байдужою до того, що відбувається в Україні, тим більше, що має певний досвід і розуміє, які сили протистоять їй та шкодять як Церкві, так і державі. Може, врешті-решт, пора всім в Україні прислухатись до голосу Церкви? («Звернення» Священного Синоду Української Православної Церкви до Президента України В. Ющенка, Голови Верховної Ради України О. Мороза та народних депутатів України, Прем’єр-міністра України В. Януковича та Уряду України, до вірних Української Православної Церкви та до тих, хто перебуває поза спасительною огорожею Православної Церкви в Україні, до всіх громадян України, кому небайдужа доля Українського Православ’я — невід’ємної складової нашої самобутності та основного історичного фактора державотворення Україн (22 листопада 2006)).
Врешті-решт, не так легко побудувати високодуховне, високоорганізоване та високорозвинене суспільство. Саме собою воно не з’являється одразу, для цього необхідно потрудитися всім: і Церкві, і державній владі, і суспільству, не заважаючи одне одному, працювати, можливо, і десятки років. Зазвичай, саме так люди починають цінувати свою працю і своє життя. Від того з’являється і авторитет у світі серед інших країн, яким теж не так просто дісталася їх державність. Що ж, на добрі справи, в вірі і силі, благослови нас Боже.
Використана література:

1. Священник Сергий Гордун. Русская Православная Церковь в период с 1943 по 1970 годы. Журнал Московской Патриархии №1. – М.: 1993. – С.19.
2. Русская Православная Церков в советское время (1917 — 1991). Материали и документы по истории отношений между государством и Церковью. Кн.. 1. – М.: 1995 – С. 128 – 141 — 280 — 285.
3. Протоиерей Владислав Цыпин. Курс Церковного Права. – Христианская жизнь. Калинин.: 2004. – С286.
4. Анисимов В.С. К истории автокефального и филаретовского расколов (статьи, свидетельства, документи). – К. Довіра: 2002. – 416.С.
5. Вісник прес-служби УПЦ. – 2005. — № 49. – С. 22-23.
6. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» прийнятий 23 квітня 1991 року за № 987-XII.
7. Дворкин А.Л. Секты против Церкви. –Издательство Московской патриархии. — М.: 2000.- 735с.
8. Дворкин А.Л. Секты против Церкви. –Издательство Московской патриархии. — М.: 2000.- С. 9, 342-437.
9. Вісник прес-служби УПЦ. – 2005. — № 49. – С. 23.
10. Книга правил святих апостол, святих соборів вселенських і помісних і святих отець. – Тр. Сер. Лавра.: — 1992. – 470с.
11. Вісник прес-служби УПЦ. – 2005. — № 48. – С. 7-8.

В комиссии по канонизации святых

1 апреля 2007. КИЕВ. В Украине создается клуб патриархов