25.11.2011. КИЇВ. Протоієрей Діонісій Мартишин. «Суспільний розвиток України та формування духовних ідей нації»

25.11.2011 Церковь и СМИ

Доповідь протоієрея Діонісія Мартишина, завідувача кафедри православної культури та теології, директора духовно-просвітницького Центру імені Святих Апостолів МАУП на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Роль українознавства у вихованні національної свідомості та гідності нової генерації українців».

«Парадокс християнської віри полягає в тому,
що вона спонукає до перетворень у цьому світі».
Блаженніший Митрополит Володимир

На тлі соціальних, політичних, національних протиріч і постійних кризових явищ українського суспільства, спостерігається величезний розрив між системою духовних цінностей і реальним соціальним положенням людей. З одного боку, наш народ на рівні міркувань та роздумів прагне до сильної, міцної української держави, «патріотично», збирається «у єдиний кулак» навколо національних інтересів, або навколо «світлого образу Єдиної Європи» та євроінтеграції, а з іншого боку, на практиці, пересічна українська людина посттоталітарного періоду відчуває брак моральної та соціальної модернізації. Навіть слова про духовність багато в чому повисають у повітрі і залишаються не більш ніж пафосними, риторичними деклараціями або яскравими картинками посібника з маніпуляції масової свідомістю.
На фоні помітно спотворених духовних ідей існує небезпека виникнення нових політичних тоталітарних проектів, які будуть пов’язані з авторитаризмом, політичним протистоянням, ворожнечею та моделюванням нової «холодної війни». Міфологеми «ворожого Заходу» і світосяйної «П’ятої Руської Імперії» виносять за лапки реальні проблеми світової економіки й цивілізаційного розвитку людства. Політичні маніпуляції, інформаційні провокації на телебаченні та у пресі виводять фахові наукові дискусії у галузь лише емоційних звинувачень один одного. Унаслідок цього виникає, наприклад, «шалена повага і поклоніння» з одного боку, Йосипу Сталіну і його «Великій Радянській Імперії», а з іншого боку, Степанові Бандері і його проекту незалежної України, яка будувалася теж на крові і своїх, і чужих. Сьогодні можна спостерігати, як у Росії з’являються «православні сталіністи», а в Україні висуваються в якості зразка героїзму постаті, що не мають одностайної підтримки усього населення.
На нашу думку, вся проблема і трагедія ідеологічних конструкцій країн пострадянського минулого полягає у тім, що національні ідеї, концепції розвитку, «прориву» держави нині формуються не на фундаменті духовного розвитку, віри, історії, культури, а на передвиборчих гаслах, обіцянках політичних лідерів і спекуляціях на патріотичних почуттях народу. Так звані національні ідеї здебільшого будуються на радикальних протиставленнях і протистоянні політичних сил. Справжня духовна ідея повинна бути творчою, поступально прогресивною та модернізованою. Вона повинна дистанціюватися від усяких політичних маніпулювань, консолідувати суспільство на засадах вищих цінностей, непідвласних «мінливим передвиборчим опадам» політичної ворожнечі і все проникаючої корупції.
Сучасному суспільству необхідно вийти на новий рівень прогнозування свого майбутнього, але з урахуванням свого минулого. Тут однієї духовної толерантності замало. Багато виникає запитань і до священнослужителів Української Православної Церкви, тому що для дуже великої кількості людей, молоді зокрема, на превеликий жаль, Православ’я — це лише культурологічний стрижень, «музей історії», консервативна психологічна установка самозаспокоєння або так звана статична модель внутрішньої рівноваги.
До того ж дуже часто ми споглядаємо закоханість сучасної людини, навіть одержимість любов’ю до минулих славетних сторінок національної історії, культури, релігії, а в реаліях буденності бачимо лише цинізм, відчай у кращому разі лише теоретичні проекти, наукові концепції та політичні обіцянки, про «покращення життя вже сьогодні».
Справжні духовні орієнтири суспільства зосереджують людину на тім, що змінює, звеличує народ і націю, що звільняє людство від рабства ілюзій, фальші і ідеологічного обману. Не маючи духовних прагнень, єдиної картини прийдешнього, суспільних зусиль у формування кращого життя, особистої відповідальності за майбутнє рідної землі, родини, духовне і соціальне майбутнє дітей та онуків, людина постійно буде йти шляхом руйнації та деградації. Наявність кризи духовних цінностей, ідеологічного вакууму, порожнеча багатьох людських сердець викликає необхідність знаходження духовного вектора розвитку нашої країни.
Тільки у площині спільної праці вирішення нагальних проблем сучасності, на соціальній платформі тривалого і мирного досвіду «єдиного життя» різних національностей, що населяють нашу землю, у соборності духу, справжньої модернізації усіх сфер буття, а також у високому розумовому, освітньому і культурному потенціалі нашого народу — запорука майбутнього стабільного соціального розвитку нашого народу. Але перш ніж приступити до такого грандіозного проекту, який все ще залишається недосяжною мрією про «майбутнє і прекрасне», необхідно зректися від гріховного минулого і оманливих явищ нинішнього часу, які руйнують нашу соціальну реальність. У цьому зміст покаяння: змінити розуму і звершити кардинальний переворот життя у світлі Божої Правди. Потрібно зректися пороків, що знищують життя. Зі спадщини радянського періоду нашої історії найбільш негативними рисами нашого характеру, які важко піддаються виправленню є перш за все байдужність до духовного буття, парафіяльна соціальна апатія, безвідповідальність, моральна деградація. А також лицемірство, злість, двоєдушність, пекуча заздрість до будь-якого успіху брата у Христі, що стали, на превеликий жаль, вже воістину негативною «національною» фарисейською рисою більшості наших громадян.
Сьогодні, щоб наше українське суспільство відчуло життєздатність, воно повинно віддзеркалювати у своїй соціальній реальності небесну Правду, Істину і Життя, а не «привидів» політичних спекуляцій і філософських абстракцій. Православні християни зобов’язані зберегти все те, з християнського минулого, що заслуговує збереження, що необхідно цінувати і актуалізувати. Але вони також повинні зректися «імперської візантійської, російської та радянського гріховної зухвалості і самовдоволення», які віддаляють нас від Бога і один від одного. Моральна та соціальна модернізація суспільства повинна містити в собі нові завдання, що встають сьогодні перед українським суспільством, православною громадою і кожною особистістю окремо. Для сучасної людини ця духовна цивілізаційна ідея може бути привабливою лише в тому випадку, якщо вона буде прямо звернена до нього особисто, до його рідної парафії, родини, до його культури і його майбутнього. Без повернення в наше повсякденне життя есхатологічного і соборного мислення, без духовних і моральних цінностей Православ’я, які лежать в основі духовного життя християнина, ми незабаром можемо перетворитися у варварське суспільство, що живе лише за законами «соціальних джунглів».
Наріжним каменем та фундаментом розбудови українського суспільства повинні стати не політичні інтриги й націоналістичні амбіції, а соціальна справедливість, що розуміється як рівність можливостей, матеріальне і культурне благополуччя, духовність, моральність, прагнення до краси, простір для будь-якої творчої, конструктивної ініціативи, особиста відповідальність людини перед Творцем, основні права і свободи особистості, безпека всіх умов її життя. Головним принципом і рушійною силою будь-якої духовної ідеї повинна стати соціальна активність, бажання впроваджувати у світ мир, любов, благодать Христову і втілення Правди Божої в реальних духовних, історичних та соціальних процесах людського буття.
Життя, освячене християнськими цінностями, відродження твого рідного храму, жертовна любов до рідного краю і ближнього, розвиток професійної та наукової діяльності, збереження і зміцнення родини, особистісна відповідальність за укріплення Церкви Божої — це і є першочергові завдання християнина, його священна місія на шляху до Христового Царства. І це в жодному разі не спрощення проблеми впровадження православних цінностей у сучасне життя, не богословський мінімалізм, а спроба проектування та прогнозування напрямку духовного вектора суспільного розвитку людства.
Вище викладене, дозволяє зробити наступні основні висновки.
По-перше, православні християни, визнаючи реальні виклики часу, повинні сформувати модель со¬ціальної мобільності, активності і знайти нові шляхи вирішення існуючих проблем сучасного світу.
По-друге, незважаючи на ідеологічні спекуляції та політичну боротьбу, яка не вгамовано точиться в нашому суспільстві, православний християнин своїм життям та справжньою християнською позицією повинен підкреслювати, що у всякому політичному виборі головне — не партійні та державні інтереси, а вічні цінності любові, милосердя, турбота та людяність.
По-третє, Євангеліє закликає християнина до активної життєвої позиції. Православний християнин повинен нарешті звикнути до думки, що облаштованість життя, його церковного приходу, його родини і нарешті його країни, втілення соціальних ідеалів добра і справедливості залежать не тільки від Бога, але і від нього самого. Політика, економіка, праця, бізнес, право, культура — не повинні залишатися на узбіччі релігійного буття. Вони становлять реальну серцевину християнського життя. Тому що, християнин живе не у «музеї духовності» і «домі історії», а в реаліях сьогодення і людської дійсності, яку йому самому належить змінювати на краще. І наостанок, головне, вирішити світову глобальну кризу, соціальні, економічні та політичні проблеми сучасності можна лише на засадах духовного та морального оновлення людства.

25.11.2011. КИЇВ. Директор духовно-просвітницького Центру імені Святих Апостолів МАУП взяв участь у Всеукраїнський науково-практичній конференції

25.11.2011. КИЕВ. В День рождения Блаженнейшего Митрополита Владимира епископат Украинской Православной Церкви молился о скорейшем исцелении своего Предстоятеля