Степан Хорольский. Священик-воїн

01.06.2010 archive, Вестник №105, События

24 червня 2010 року протоієрею Петру Захаровичу Остапенку виповниться 90 років. За плечима великий, сповнений драматизму життєвий шлях, багато в чому типовий для його ровесників і разом з тим відмінний від них.
У травні 2005 року настоятель Свято-Покровського храму села Білоцерківка Великобагачанського району протоієрей Петро Остапенко був нагороджений орденом преподобного Іллі Муромця. Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир удостоїв найстаршого за віком священика Полтавської єпархії цієї нагороди «за старанні труди на благо Святої Церкви та з нагоди 60-річчя Великої Перемоги».
Петро Остапенко народився 1920 року в селі Новачиха на Хорольщині, в сім’ї священнослужителя. І саме соціальне походження стало визначальним чинником його життєвого шляху.
У 1934 році його батька, як політично шкідливу для нового суспільно-політичного устрою особу, вислали з України на будівництво Біломорканалу. З неохотою розповідає отець Петро про ті часи. І про це, мабуть, можна було б написати іншу розповідь, як тавро сина «ворога народу» погнало його з рідних країв аж до далекого і незнайомого Єревана. Там, у Вірменії, він стає будівельником, а вечорами ходить до вечірньої школи, щоб здобути середню освіту, яка відкривала перед молоддю широкі перспективи.
Петро дуже хотів стати вчителем. Та замість студентської лави в жовтні 40-го його поставили в солдатський стрій. Направили на навчання в полкову школу молодших командирів. Звання молодшого сержанта отримував уже тоді, коли на його рідній землі, в Україні, йшли кровопролитні бої Великої Вітчизняної.
Колишні курсанти полкової школи, а нині молодші командири Червоної Армії з дня на день чекали відправки на фронт, у діючу армію. Ось і довгождана команда «Шикуйсь!» У повному бойовому спорядженні, зі зброєю і 3-денним запасом сухпайку в речових мішках вихованці школи молодших командирів застигли у строю на полковому плацу в очікуванні наказу вантажитися в ешелон.
Та наперед вийшов штабний офіцер і зачитав список з близько двох десятків прізвищ, серед них і молодшого сержанта Остапенка. Це були відмінники бойової і політичної підготовки, яких замість фронту направляли на навчання до Чернігівського військово-інженерного училища, евакуйованого до Іркутська.
Однак офіцером Петро Захарович не став. Через півроку училище було розформоване, а всі його курсанти влилися у бойові частини повітрянодесантних військ, які тільки-но почали формуватися у складі Червоної Армії.
А потім були бої… Бої в Підмосков’ї і на Ленінградському фронті, за Білорусію і Чехословаччину, в Угорщині і Австрії. На його особистому рахунку 18 стрибків з парашутом у бойовій обстановці. При взятті Відня Петро Остапенко був тяжко поранений і контужений.
Свої фронтові рани загоював по госпіталях до 1947-го. Демобілізований фронтовик приїхав додому з інвалідністю і бойовими нагородами на грудях, серед яких медалі «За відвагу», «За взяття Відня» та ін.
Та й статус фронтовика-інваліда, і бойові нагороди не переважили, коли, за ще довоєнною юнацькою мрією, попросився вчителювати і мав на меті здобути педагогічну освіту. Переважив рядок у біографії: «Народився в сім’ї священика». Бо коли попівський син, значить, ідеологічно ворожий елемент. Цей злополучний рядок ще не раз підставляв підніжку 27-річному ветерану війни. І тоді Петро Захарович вирішив піти батьківською стежкою — служити Богові.
Спочатку служив псаломщиком у Новоаврамівці. На Воздвиження в 1947-му був рукоположений.
Одночасно готується до іспитів, які успішно складає в канцелярії керуючого Полтавської єпархії. Свій першу парафію одержав у Попівці на Хорольщині, потім — Вишняки, Великий Кобелячок. Якими були для священнослужителя ті роки, коли у свідомість ще з дитячого садка втовкмачувалось: «Без Бога світла дорога» та «Релігія — опіум для народу», переповідати не варто. Було всього — і утиски влади, і закриття церков, і прискіпливі перевірки оперів з КДБ… Все це ніби підштовхувало: «Покинь, відречись, покорись!..». Не відрікся, не покорився, вистояв. У 1958-му Патріарх Пімен нагороджує його грамотою за заслуги перед Православною Церквою.
З 1964 року отець Петро в Білоцерківці. За Божий храм в селі тоді правила стара церковна сторожка, що чудом уціліла на дворищі зруйнованої, колись красуні, Воскресенської церкви. У день пам’яті святої великомучениці Варвари, 17 грудня, провів першу службу. Майже одночасно на околиці села розпочалось будівництво церковного приміщення. Це сьогодні в наших селах, як гриби після дощу, при сприятливій державній політиці та спонсорах-колгоспах повиростали нові культові споруди, які нині перевершують білоцерківську церкву і за розмірами, і за архітектурними формами. У отця Петра Остапенка в ті роки найголовнішими меценатами і благодійниками були його прихожани. На пожертви віруючих придбали необхідні культові предмети, дзвони. Люди позносили до свого храму старовинні ікони, прикрасили церкву власноруч вишитими рушниками.
За два роки зусиллями настоятеля церкви і прихожан храм Божий у селі Білоцерківці малиновим передзвоном скликав віруючих усієї округи на урочисте освячення церкви, яку нарекли Свято-Покровською. Літні прихожани і досі згадують те радісне дійство, свято своєї перемоги над упослідженим ставленням з боку влади до Бога, віри, Церкви.
Пам’ятною віхою в житті отця Петра Остапенка став 1972 рік. Тоді він закінчив Московську духовну семінарію.
У часи демократизації суспільства нести слово Боже до сердець і розуму людей отцю Петру стало легше. Зникли перешкоди і гоніння на віру, влада бачить у церковнослужителях вже не ідейних ворогів, а шукає в них своїх союзників. У душах людей проходить переосмислення багатьох цінностей. Як і всі 40 років поспіль, отець Петро Остапенко й сьогодні своїм словом і ділом утверджує духовність, проповідує високі моральні християнські цінності, несе людям слово Боже, змушує замислюватись над пороками і гріховністю нашого життя. Незважаючи на досить поважний вік, він завжди вчасно зустрічає віруючих у їхній церкві, хоч сам проживає у Хоролі.
Петро Захарович глибоко шанована людина. Він відзначений і мирськими нагородами — орденами Великої Вітчизняної війни II ступеня та «За мужність», і церковними — Патріаршою грамотою, орденом князя Володимира III ступеня, митрою, привілеєм служіння Літургії з відкритими Царськими вратами до «Отче наш».
Прихожани церкви, всі білоцерківці щиро вдячні отцю Петру Захаровичу Остапенку за його невтомність і сумлінність, за добре серце і увагу до людей, вітають його з 90-річчям і зичать многая літа на службі Богу і людям.

01.06.2010. ЛУЦЬК. Перший Всеукраїнський фестиваль духовної пісні «Волинський благовіст» — 160 тисяч для обездолених дітей

01.06.2010. САНКТ-ПЕТЕРБУРГ. У Неділю Всіх Святих Блаженніший Митрополит Володимир співслужив Святішим Патріархам Константинопільському Варфоломію та Московському Кирилу за Божественною Літургією у Ісаківському соборі міста