Україна Православна

...

Официальный сайт Украинской Православной Церкви

Интервью Святейшего Патриарха Пресс-службе УПЦ

Интервью Святейшего Патриарха Пресс-службе УПЦ

— Ваше Святейшество! Скажите, было ли для Вас все-таки неожиданным избрание Патриархом?

- Решение Священного Синода об избрании меня Местоблюстителем Патриаршего Престола показало уровень доверия и поддержки со стороны очень уважаемых в нашей Церкви архиереев. После этого уже трудно было говорить о полной неожиданности избрания Патриархом, хотя, конечно, результаты Архиерейского и Поместного Соборов никто не знал. У меня было внутреннее спокойствие: предстояло сосредоточиться на главной задаче Местоблюстителя – оправдать оказанное доверие Священного Синода и вместе со всеми его членами наилучшим образом подготовить проведение Собора, на котором Господь и явит Свою волю, какой бы она ни оказалась. В момент, когда были оглашены результаты голосования и Блаженнейший митрополит Владимир обратился ко мне с положенным вопросом, принимаю ли я состоявшееся избрание, я отчетливо ощутил, какая огромная ответственность возлагается на меня Богом. Это чувство трудно передать словами. И вместе с тем, была в сердце уверенность, что если Господу было угодно указать на меня и возложить такое нелегкое послушание, то Он Сам и поможет его нести, ибо только на человеческие силы тут явно полагаться недостаточно. Кроме того, я видел в эти торжественные минуты лица членов Поместного Собора и осознавал, что молитвы всей Церкви, помощь архипастырей, духовенства, монашествующих, мирян будут надежной поддержкой в предстоящем служении.

— В чем Вы видите первоочередные задачи Церкви сегодня?
- Жизнь нашей Церкви преобразилась за время Первосвятительства Святейшего Патриарха Алексия, и это мы с особенной силой ощутили в дни прощания с почившим Предстоятелем. Минувшие годы справедливо называют временем второго Крещения Руси, временем начала возрождения Русской Православной Церкви после десятилетий репрессий и всевозможных притеснений. Многократно увеличилось количество верующих, приходов, монастырей, учебных заведений, появились православные издательства, газеты, телеканалы. Зрелым и актуальным стало богословское осмысление современных проблем и свидетельство обществу о христианском миропонимании. Это свидетельство совершается и словом проповеди, и делом – церковным благотворительным и социальным служением. Согласно опросам общественного мнения, именно Церкви сегодня доверяет подавляющее большинство граждан стран, составляющих каноническую территорию Московского Патриархата. Высокий уровень доверия был достигнут благодаря подвижническому труду множества священнослужителей, монашествующих, мирян, которые в тяжелых экономических и социальных условиях возрождали Церковь. Вот эту высокую планку, которую подняла энергия освобожденных от атеистического тоталитаризма людей, мы должны не только удержать, но и поднять выше.
Очень важно, чтобы верующие люди осознали, что служение Церкви – это общее дело всех ее членов, от мирянина до Патриарха. Ведь именно вовлечение народа Божия в церковное делание – и есть настоящее воцерковление, которое не сводится к усвоению каких-то внешних навыков, а означает живое чувство сопричастности верующего человека к жизни своей приходской общины и всей Церкви в целом.
Особенно это касается молодежи. Людям старшего поколения не всегда легко находить с молодыми общий язык. Иногда можно слышать и такое мнение: дескать, пусть они повзрослеют, столкнутся с проблемами – тогда сами придут в церковь. Это неправильно, молодые люди нужны Церкви сегодня. Надо смело привлекать их к трудам церковным, из объекта наших забот превратить нашу молодежь в субъект живой миссионерской деятельности, свидетельства о нашей православной вере и словом, и всей жизнью. Вот хороший пример: на недавних Рождественских чтениях выступали студенты, организовавшие общество «Старость в радость». Они оказывают помощь инвалидам и старикам в домах престарелых. Это – то самое, что завещал 900 лет назад своим сыновьям в «Поучении» великий князь Киевский Владимир Мономах: видеть в каждом старике своего отца, в старушке – мать, в сверстниках – братьев и сестер и относиться к ним, как к родным. И таких примеров – немало. Мы должны сделать так, чтобы миллионы людей, которые сегодня, отвечая на вопросы социологов, говорят, что «доверяют» Православной Церкви, завтра стали ее соработниками.

— Однако, Ваше Святейшество, ныне многие говорят и пишут как раз о деградации в последние два десятилетия общества, потере им нравственных ориентиров…
- Знаком с такой точкой зрения. Но если за семьдесят лет богоборчества не смогли вытравить из народной души веру в Бога, то и за двадцать лет «дикого капитализма» и пропаганды потребительского отношения к жизни, думаю, не удалось поколебать тысячелетние нравственные устои нашего народа. Конечно, сегодня доступность искушений и пороков, насаждение посредством многих СМИ пошлости, потребительства, культа денег перешли все мыслимые пределы. Но ведь подавляющее большинство людей, с которым мы встречаемся ежедневно и повсеместно – это порядочные, добросовестные труженики, в поте лица зарабатывающие хлеб свой насущный. Они содержат свои семьи, воспитывают детей, думают о своей земле, о родине, они отзывчивы к чужой беде, готовы к помощи и состраданию. Это наша опора. Даже если они еще и не живут полнокровной религиозной жизнью, их система ценностей по существу – православная, она сформирована нашей церковной традицией.
В прошлом году на праздновании 1020-летия Крещения Руси в Киеве я встречался с молодыми людьми, выступал перед стотысячной молодежной аудиторией на Крещатике. Из этого общения я вынес твердую убежденность, что наша молодежь — отнюдь не потерянное поколение, а люди, устремленные в будущее, открытые для Церкви и ее слова.
Возьмем еще один пример. И в России, и на Украине в прошлом году состоялись телевизионные проекты, в которых выбирали голосованием имена самых великих людей наших стран. «Именем Украины» стал князь Ростовский, Новгородский, а затем великий князь Киевский Ярослав Мудрый, «именем России» – его потомок, великий князь Владимирский, Киевский и Новгородский Александр Невский. Оба – защитники Отечества, оба – святые нашей Церкви. Если наши современники их чтят, значит, не распалась связь времен, а нравственные ориентиры – не утрачены.

— Ваша предыдущая церковная деятельность была связана в большой степени с международной деятельностью. Этот зарубежный «вектор» сегодня будет приоритетным?
- Русская Православная Церковь исполняет свою миссию в 65 странах мира, где есть ее приходы и епархии. Наша паства – украинцы, русские, молдаване, представители множества других народов – живут сегодня по всему лицу Земли, и долг Церкви – пастырски заботиться о них. Мы тесно сотрудничаем с Православными Церквами-Сестрами, ведем диалог с другими конфессиями, международными организациями. Но оба «вектора», внутренний и международный, взаимосвязаны. Уровень нашего международного влияния, нашего свидетельства напрямую зависит от того потенциала, богословского, интеллектуального, творческого, который мы имеем внутри нашей Церкви. Если мы хотим, чтобы в мире к нам прислушивались, необходимо этот потенциал укреплять и наращивать.

— Ваше Святейшество, Вы сказали, что прежде всего хотели бы навестить Киев, «мать городов русских». Чем для Вас является наша столица?
- Преподобный Нестор Летописец писал о Киеве как о месте, «откуду есть пошла русская земля». Здесь произошло главное событие в судьбе наших народов – Крещение Руси, здесь родилась наша Церковь, которая стала основой восточнославянской православной цивилизации, наследниками которой мы все являемся. Здесь же – изначальная кафедра Предстоятелей Русской Церкви. Отсюда, от древнейшей нашей святыни – Успенской Киево-Печерской лавры – по всей Руси распространилось монашество, а с ним – вера, просвещение, письменность, культура. Здесь же зародились наши летописание, богословие, книжность. Так что Киев – это начало всех наших начал. Не будем также забывать, что Москву основал великий Киевский князь Юрий Долгорукий, а первым московским святым стал митрополит Киевский Петр. Он перенес резиденцию Киевских первосвятителей в Москву, которая таким образом стала духовной столицей тогда еще единого нашего государства. Поэтому Московские Патриархи являются преемниками древних Киевских митрополитов, и при интронизации им вручается жезл святого митрополита Петра как символ духовной власти. Когда я принимал этот жезл из рук Блаженнейшего митрополита Киевского и всея Украины Владимира, я по-особому осознавал всю глубину той философии отечественной истории, которая стоит за этим обычаем. И уже в этот момент я ощущал внутреннюю потребность в скором времени посетить Киев, «святую землю» нашей Церкви, поклониться святым мощам Печерских преподобных, помолиться с нашими верующими.

— Для некоторых то, о чем Вы говорите, – это только прошлое, а нынешний день связывается с иными политическими предпочтениями. Сегодня в нашем государстве переписывается история, победы объявляются поражениями, друзья — врагами и наоборот. Гоголь после советской цензуры, когда замалчивалось в его наследии все, что прямо связано с православием и самодержавием, попал под цензуру националистическую. В изложении его творчества для школьников слова «русский», «Россия» заменяются на «украинский», «Украина» и т.д. Как к этому относиться?
- В России уже давно появилась «альтернативная» история, выходит множество «исторических» книг, основанных на небылицах. Запретить это явление невозможно, но к исторической науке оно не имеет отношения. История живет в нас, в настоящем. Историческое сознание наших народов формировалось тысячелетним единством в вере, единством в Церкви, в культуре, в испытаниях, общих трагедиях и победах. Оно хранит свою правду, и изменить его, манипулировать им очень непросто. В этом году весь мир отмечает 200-летие со дня рождения Николая Васильевича Гоголя, гениального писателя, классика и украинской, и русской, и мировой литературы. И в царское, и в советское, и в нынешнее время все российские школьники учатся патриотизму, стойкости, жертвенности на примере запорожских казаков, замечательные образы которых созданы Гоголем в повести «Тарас Бульба». Разве можно представить, чтобы юные англичане учились любить родину на примере французов, а те – на примере немцев? У нас же это ни у кого не вызывает недоумения, потому что мы по существу единый народ, мы связаны тысячами братских, родственных нитей.
Думаю, в угоду политической конъюнктуре переписывать историю, классиков – это недостойно наших великих народов. У нас общее прошлое и много одинаковых сегодняшних проблем.

— А какие бы Вы назвали?
- Назовем хотя бы одну – демографическую. И в России, и на Украине население ежегодно сокращается на сотни тысяч человек. Огромные пространства, плодородные земли, оставленные нам нашими предками, пустеют. Блаженнейший Митрополит Владимир сохранение народа назвал национальной идеей Украины, вокруг которой должно объединиться все общество. В России такую же точку зрения отстаивал А.И.Солженицын. Думаю, мы должны направить все усилия и Церкви, и наших государств, и общественности, чтобы переломить негативную тенденцию в демографии. Первые шаги уже сделаны: и в России, и на Украине начали стимулировать рождаемость материнским капиталом, выплатами серьезных пособий по рождению ребенка. И уже есть некоторые положительные сдвиги. Скажем, в России в прошлом году младенцев родилось на сто тысяч больше, чем в предыдущем. Но это только начало, проблема очень сложная. Она связана не только с состоянием экономики и социальной защищенности, но и с состоянием умов, с мировоззрением людей.

— Может ли Православная Церковь влиять на взаимоотношения между православными странами?
- И может, и должна, и влияет. Мы переживаем за наших верующих в Украине не меньше, чем за их собратьев в России или других странах. Мы молимся о том, чтобы украинское государство развивалось стабильно и мирно, чтобы было консолидированным украинское общество, чтобы государственная власть успешно отвечала на экономические и социальные вызовы, от чего напрямую зависит жизнь народа. Я убежден, что в силу ответственности перед нашей общей историей, перед многими поколениями наших общих предков, перед нашими отцами, которые миллионами гибли, защищая и Украину, и Россию, мы обязаны сделать все возможное, чтобы навсегда исключить конфликты между нашими странами в любых сферах: политической, экономической, гуманитарной. Мы должны совместно пресекать любые украинофобские или русофобские провокации. Все вопросы должны решаться в братской взаимопомощи, с опорой на плечо друг друга. Особенно это важно теперь, в период глобального кризиса: ведь только вместе мы сможем успешно преодолевать его тяжелые последствия. Я думаю, что время разделений уже минуло.

— Если во время Вашего визита состоится встреча с государственным руководством Украины, какие проблемы Вы хотели бы с ним обсудить?
- Прежде всего, те, которые волнуют Украинскую Православную Церковь, ее верующих. Это проблема статуса юридического лица для нашей Церкви, вопросы возвращения церковной собственности, экспроприированной богоборческим режимом, преподавания православных дисциплин в вузах и школах, содействия на законодательном уровне Церкви в выполнении ее миссии социального служения. Эти вопросы в той или иной степени касаются всего постсоветского пространства, но есть опыт их решения во многих странах, который и хотелось бы обсудить. Отдельный вопрос – это возрождение православного паломничества к древним святыням нашей Церкви. Ежегодно десятки миллионов россиян-туристов бороздят просторы Испании, Великобритании, Италии, Франции, знакомятся с культурой и историей этих стран, в то время как Киев и другие центры нашей Церкви и нашей культуры, не входят в число популярных маршрутов. Мы должны восстановить традиции православного паломничества, и Киев должен стать одним из мировых его центров.

— А вопросы расколов в Украине и единства Церкви?
- Безусловно, проблему расколов необходимо обсуждать и искать пути их уврачевания. Ведь расколы — это и страшный грех, и трагедия Церкви. Они ослабляют наше свидетельство об истине. Украинская Православная Церковь ведет диалог с нашими отпавшими братьями, ищет пути преодоления разделений. Но всем необходимо понимать, что расколы излечиваются не политическими, а церковными методами, а именно – на основе священных канонов Церкви. Лишь в этом случае единство будет восстановлено всерьез и надолго. Конечно, за время разделения накопились обиды, недопонимания, поэтому нужно время для восстановления доверия. Участие представителей государства в решении таких вопросов может быть только вспомогательным и очень осторожным. Известно, как в 1992 году государство пыталось «объединить» православие в Украине, в результате вместо одного раскола появились два.

— В связи с Вашим визитом многие журналисты в Украине стали опять писать о предоставлении автокефалии Украинской Православной Церкви.
- Вопрос об автокефалии встает в том случае, когда ее хотят не журналисты или политики, а сами верующие во главе со своими архипастырями и пастырями. Ситуация достаточно парадоксальная: верующие в подавляющем большинстве выступают за сохранение тысячелетнего единства Русской Церкви, архиереи тоже удовлетворены существующим статусом Украинской Православной Церкви как самоуправляемой Церкви в составе Московского Патриархата с правами широкой автономии, наконец, Предстоятель Церкви, Блаженнейший Митрополит Киевский и всея Украины Владимир говорит о несвоевременности постановки такого вопроса – а политики и журналисты почему-то вновь и вновь говорят об автокефалии. Так для кого же автокефалия, если верующим она не нужна? И для чего? Не лучше ли нам приложить все усилия к тому, чтобы видеть Православие в Украине единым, цветущим, а с ним — цветущей и саму братскую державу. А уж затем, если жизнь это подскажет, вернемся к вопросу о статусе ее Церкви. Впрочем, любые вопросы, в том числе и политиков, и журналистов готов обсуждать, если понадобится. С радостью жду встречи с нашими верующими, и с великим, тысячелетним городом на Днепре.

— Спасибо, Ваше Святейшество, за беседу.
- И я благодарю вас, и призываю Божие благословение на труды пресс-службы УПЦ и всех православных журналистов.
Беседовал Василий Анисимов

Інтерв’ю Святішого Патріарха Прес-службі УПЦ

Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил: «З радістю чекаю на зустріч з нашими віруючими та з великим тисячолітнім містом над Дніпром»

– Ваша Святосте! Скажіть, чи було для Вас все-таки несподіваним обрання Патріархом?
– Рішення Священного Синоду про обрання мене Місцеблюстителем Патріаршого Престолу показало рівень довіри до мене та підтримки з боку дуже шанованих в нашій Церкві архієреїв. Після цього вже важко було говорити про повну несподіваність обрання Патріархом, хоча, звичайно, наперед результатів Архієрейського і Помісного Соборів ніхто не знав. У мене був внутрішній спокій: треба зосередитися на головному завданні Місцеблюстителя — виправдати виявлену мені довіру Священного Синоду і, разом з усіма його членами, якнайкращим чином підготувати проведення Собору, на якому Господь і проявить Свою волю, якою б вона не виявилась. В момент, коли було оголошено результати голосування і Блаженніший Митрополит Володимир звернувся до мене з традиційним запитанням, чи приймаю я обрання, я чітко відчув, яку велику відповідальність покладено на мене Богом. Це почуття важко передати словами. І разом з тим, на серці була впевненість, що, якщо в Господній волі було вказати на мене і покласти такий нелегкий послух, то Він Сам і допоможе його нести, тому що покладатись тільки на людські сили тут абсолютно недостатньо. Крім того, я бачив у ці урочисті хвилини обличчя членів Помісного Собору і усвідомлював, що молитви всієї Церкви, допомога архіпастирів, духовенства, чернецтва, мирян будуть для мене надійною підтримкою в майбутньому служінні.

– У чому Ви бачите першочергові завдання Церкви сьогодні?
– Життя нашої Церкви зазнало значних перетворень за час Першосвятительства Святішого Патріарха Алексія і це ми з особливою силою відчули в дні прощання зі спочилим Предстоятелем. Роки що минули справедливо називають часом другого Хрещення Русі, часом початку відродження Руської Православної Церкви після десятиліть репресій та всіляких утисків. Багаторазово збільшилась кількість віруючих, парафій, монастирів, навчальних закладів, з’явилися православні видавництва, газети, телеканали. Зрілим і актуальним стало богословське осмислення сучасних проблем та свідчення суспільству про християнський світогляд. Це свідчення здійснюється і словом проповіді і справами — церковною благодійністю та соціальним служінням. Згідно опитувань громадської думки, саме Церкві сьогодні довіряє переважна більшість громадян країн, що становлять канонічну територію Московського Патріархату. Високого рівня довіри було досягнуто завдяки подвижницькій праці багатьох священнослужителів, чернецтва, мирян, які у важких економічних і соціальних умовах відроджували Церкву. Цю високу планку, яку підняла енергія звільнених від атеїстичного тоталітаризму людей, ми повинні не тільки втримати, але й підняти вище. Дуже важливо, щоб віруючі люди усвідомили, що служіння Церкви — це спільна справа всіх її членів, від мирянина до Патріарха. Адже саме залучення народу Божого до церковного життя — і є справжнє воцерковлення, яке не зводиться до засвоєння якихось зовнішніх навичок, а означає живе почуття причетності віруючої людини до життя своєї парафіяльної громади і всієї Церкви в цілому. Особливо це стосується молоді. Людям старшого покоління не завжди легко знаходити з молодими спільну мову. Іноді можна чути й таку думку: мовляв, нехай вони подорослішають, зіштовхнуться з проблемами — тоді самі прийдуть до Церкви. Це неправильно, молоді люди потрібні Церкві сьогодні. Треба сміливо залучати їх до церковної праці, з об’єкту наших турбот перетворити нашу молодь у суб’єкт живої місіонерської діяльності, свідчення про нашу православну віру і словом, і всім життям. Ось хороший приклад: на недавніх Різдвяних читаннях виступали студенти, які організували товариство «Старість у радість». Вони надають допомогу інвалідам та людям похилого віку в будинках престарілих. Це — саме те, що заповів 900 років тому своїм синам у «Повчанні» Великий князь київський Володимир Мономах: бачити в кожному старому чоловікові свого батька, у бабусі — матір, в однолітках — братів і сестер і ставитися до них, як до рідних. І таких прикладів — чимало. Ми повинні зробити так, щоб мільйони людей, які сьогодні, відповідаючи на запитання соціологів, кажуть, що вони «довіряють» Православній Церкві, завтра стали її співробітниками.

– Однак, Ваша Святосте, зараз багато говорять і пишуть якраз про деградацію суспільства за останні два десятиліття, втрату ним моральних орієнтирів…
– Знайомий з такою точкою зору. Але якщо за сімдесят років богоборництва не змогли витравити з народної душі віру в Бога, то й за двадцять років «дикого капіталізму» та пропаганди споживацького ставлення до життя, думаю, не вдалося похитнути тисячолітні моральні підвалини нашого народу. Звичайно, сьогодні доступність спокус і пороків, насадження за допомогою багатьох ЗМІ непристойності, споживацтва, культу грошей перейшли всі можливі межі. Проте переважна більшість людей, з якими ми зустрічаємося щодня і повсюдно — це порядні, сумлінні трудівники, які у поті чола заробляють свій хліб насущний. Вони утримують свої родини, виховують дітей, дбають про свою землю, про Батьківщину, вони чуйні до чужої біди, готові до допомоги та співчуття. Це наша опора. Навіть якщо вони ще не живуть повнокровним церковним життям, їх система цінностей по суті — православна, вона сформована нашою церковною традицією. В минулому році на святкуванні 1020-річчя Хрещення Русі в Києві я зустрічався з молоддю, виступав перед стотисячною молодіжною аудиторією на Хрещатику. З цього спілкування я виніс тверде переконання, що наша молодь — аж ніяк не втрачене покоління, а люди, націлені в майбутнє, відкриті для Церкви та її слова. Візьмемо ще один приклад. І в Росії, і в Україні в минулому році відбулися телевізійні проекти, в яких обирали голосуванням імена найвизначніших людей наших країн. «Ім’ям України» став князь ростовський, новгородський, а згодом Великий князь київський Ярослав Мудрий, «ім’ям Росії» — його нащадок, Великий князь володимирський, київський і новгородський Олександр Невський. Обидва — захисники Вітчизни, обидва — святі нашої Церкви. Якщо наші сучасники їх шанують, виходить, не розпався зв’язок часів, а моральні орієнтири — не втрачено.

— Ваша попередня церковна діяльність була пов’язана в значній мірі з міжнародною діяльністю. Цей закордонний «вектор» сьогодні буде пріоритетним?
– Руська Православна Церква виконує свою місію в 65 країнах світу, де є її парафії та єпархії. Наша паства — українці, росіяни, молдавани, представники багатьох інших народів — живуть сьогодні на всій поверхні земної кулі, обов’язок Церкви — пастирське піклування про них. Ми тісно співпрацюємо з Православними Церквами-Сестрами, ведемо діалог з іншими конфесіями, міжнародними організаціями. Але обидва «вектори», внутрішній і міжнародний — взаємопов’язані. Рівень нашого міжнародного впливу, нашого свідчення безпосередньо залежить від того потенціалу, богословського, інтелектуального, творчого, який ми маємо усередині нашої Церкви. Якщо ми хочемо, щоб у світі до нас прислухалися, необхідно цей потенціал зміцнювати і примножувати.

– Ваше Святосте, Ви сказали, що перш за все хотіли б відвідати Київ, «матір городів руських». Чим для Вас є наша столиця?
– Преподобний Нестор Літописець писав про Київ як про місце, «звідки пішла руська земля». Тут сталася головна подія у долі наших народів — Хрещення Русі, тут народилася наша Церква, яка стала основою східнослов’янської православної цивілізації, спадкоємцями якої є ми. Тут же — найперша кафедра Предстоятелів Руської Церкви. Звідси, від найдавнішої нашої святині — Успенської Києво-Печерської Лаври — по всій Русі поширилося чернецтво, а з ним — віра, освіта, писемність, культура. Тут було започатковане наше літописання, богослів’я, книжність. Так що Київ — це початок усіх наших початків. Не будемо також забувати, що Москву заснував Великий київський князь Юрій Довгорукий, а першим московським святим став митрополит київський Петро. Він переніс резиденцію Київських Першосвятителів до Москви, яка таким чином стала духовною столицею, тоді ще єдиної, нашої держави. Тому московські патріархи є наступниками давніх київських митрополитів, і під час інтронізації їм, як символ духовної влади, вручається жезл святого митрополита Петра. Коли я приймав цей жезл з рук Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, я по-особливому усвідомлював всю глибину тієї філософії вітчизняної історії, яка стоїть за цим звичаєм. І вже в цей момент я відчував внутрішню потребу незабаром відвідати Київ, «святу землю» нашої Церкви, поклонитись святим мощам преподобних Печерських, помолитися з нашими віруючими.

– Для деяких те, про що Ви говорите, — це тільки минуле, а нинішній день пов’язується з іншими політичними вподобаннями. Сьогодні у нашій державі переписується історія, перемоги оголошуються поразками, друзі — ворогами і навпаки. Гоголь після радянської цензури, коли замовчувалося у його спадщині все, що прямо пов’язано з Православ’ям і самодержавством, потрапив під націоналістичну цензуру. У викладі його творчості для школярів слова «руський», «Русь» замінюються на «український», «Україна» і т.п. Як до цього ставитися?
– У Росії вже давно з’явилася «альтернативна» історія, видається безліч «історичних» книг, які опираються на вигадки. Заборонити це явище неможливо, але до історичної науки воно не має жодного стосунку. Історія живе в нас, в сьогоденні. Історична свідомість наших народів формувалась тисячолітньою єдністю у вірі, єдністю в Церкві, в культурі, у випробуваннях, спільних трагедіях та перемогах. Вона зберігає свою правду, і змінити її, маніпулювати нею дуже непросто. У цьому році весь світ відзначає 200-річчя з дня народження Миколи Васильовича Гоголя, геніального письменника, класика і української й російської і світової літератури. І в царський, і в радянський, і у нинішній час, всі російські школярі навчаються патріотизму, стійкості, жертовності на прикладі запорізьких козаків, чудові образи яких створені Гоголем у повісті «Тарас Бульба». Хіба можна уявити, щоб юні англійці вчилися любити Батьківщину на прикладі французів, а ті — на прикладі німців? У нас же це ні в кого не викликає подиву, тому що ми по суті єдиний народ, ми пов’язані тисячами братніх, родинних зв’язків. Думаю, переписувати, на догоду політичній кон’юнктурі, історію, класиків — це негідно наших великих народів. У нас спільне минуле і багато однакових проблем сьогодення.

– А які б ви назвали?
– Назвемо хоча б одну — демографічну. І в Росії, і в Україні населення щорічно скорочується на сотні тисяч осіб. Величезні простори, родючі землі, залишені нам нашими предками, пустіють. Блаженніший Митрополит Володимир збереження народу назвав національною ідеєю України, навколо якої має об’єднатися все суспільство. У Росії таку ж точку зору відстоював О. І. Солженіцин. Думаю, ми повинні направити всі зусилля і Церкви, і наших держав, і громадськості на те, щоб переламати негативну тенденцію в демографії. Перші кроки вже зроблено: і в Росії, і в Україні почали стимулювати народжуваність материнським капіталом, виплатами серйозної допомоги за народження дитини. І є вже певні позитивні зрушення. Скажімо, у Росії в минулому році немовлят народилося на сто тисяч більше, ніж у попередньому. Але це тільки початок, проблема дуже складна. Вона пов’язана не тільки зі станом економіки і соціальної захищеності, але й зі способом мислення, з світоглядом людей.

– Чи може Православна Церква впливати на взаємини між православними країнами?
– А може, і має, і впливає. Ми хвилюємося за наших віруючих в Україні не менше, ніж за їх побратимів в Росії чи інших країнах. Ми молимося за те, щоб українська держава розвивалася стабільно і мирно, щоб українське суспільство було консолідованим, щоб державна влада успішно відповідала на економічні та соціальні виклики, від чого безпосередньо залежить життя народу. Я переконаний, що в силу відповідальності перед нашою спільною історією, перед багатьма поколіннями наших спільних предків, перед нашими батьками, які мільйонами гинули, захищаючи і Україну й Росію, ми зобов’язані зробити все можливе, щоб назавжди виключити конфлікти між нашими країнами у будь-яких сферах : політичній, економічній, гуманітарній. Ми повинні спільно припиняти будь-які українофобскі або русофобскі провокації. Всі питання мають вирішуватись в братній взаємодопомозі, з опорою на плече один одного. Особливо це важливо тепер, у період глобальної кризи: адже тільки разом ми зможемо успішно долати її важкі наслідки. Я гадаю, що час розділень уже минув.

– Якщо під час Вашого візиту відбудеться зустріч з державним керівництвом України, які проблеми Ви хотіли б з ним обговорити?
– Перш за все, ті, які хвилюють Українську Православну Церкву, її віруючих. Це проблема статусу юридичної особи для нашої Церкви, питання повернення церковної власності, експропрійованої богоборницьким режимом, викладання православних дисциплін у вузах та школах, сприяння на законодавчому рівні Церкві у виконанні її місії соціального служіння. Ці питання у тій чи іншій мірі стосуються всього пострадянського простору, але є досвід їх вирішення у багатьох країнах, що й хотілося б обговорити. Окреме питання — це відродження православного паломництва до давніх святинь нашої Церкви. Щорічно десятки мільйонів росіян-туристів перетинають простори Іспанії, Великої Британії, Італії, Франції, знайомляться з культурою та історією цих країн, в той час як Київ та інші центри нашої Церкви і нашої культури, не входять до числа популярних маршрутів. Ми повинні відродити традиції православного паломництва, і Київ має стати одним із світових його центрів.

– А питання розколів в Україні та єдності Церкви?
– Безумовно, проблему розколів необхідно обговорювати і шукати шляхи їх подолання. Адже розколи — це страшний гріх і трагедія Церкви. Вони послаблюють наше свідчення про істину. Українська Православна Церква веде діалог з нашими відпалими братами, шукає шляхи подолання поділів. Але всім необхідно розуміти, що розколи виліковуються не політичними, а церковними методами, а саме — на основі Священних Канонів Церкви. Лише в цьому випадку єдність буде відновлена всерйоз і надовго. Звичайно, за час поділу накопичилися образи, непорозуміння, тому потрібен час для відновлення довіри. Участь представників держави у вирішенні таких питань може бути лише допоміжною і дуже обережною. Відомо, як у 1992 році держава намагалася «об’єднати» Православ’я в Україні, в результаті замість одного розколу з’явилися два.

– У зв’язку з Вашим візитом багато журналістів в Україні стали знову писати про надання автокефалії Українській Православній Церкві…

– Питання про автокефалію постає в тому випадку, коли її бажають не журналісти або політики, а самі віруючі на чолі зі своїми архіпастирями та пастирями. Ситуація досить парадоксальна: віруючі, в переважній більшості, виступають за збереження тисячолітньої єдності Руської Церкви, архієреї теж задоволені існуючим статусом Української Православної Церкви як самоврядної Церкви в складі Московського Патріархату з правами широкої автономії, нарешті, Предстоятель Церкви, Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир говорить про несвоєчасність постановки цього питання — а політики і журналісти чомусь знову і знову говорять про автокефалію. То для кого ж ця автокефалія, якщо віруючим вона не потрібна? І для чого? Чи не краще нам докласти всіх зусиль до того, щоб бачити Православ’я в Україні єдиним, квітучим, а з ним — квітучою і саму братню державу. А вже потім, якщо життя це підкаже, повернемося до питання про статус її Церкви. Втім, будь-які питання, в тому числі і політиків, і журналістів готовий обговорювати, при потребі. З радістю чекаю зустрічі з нашими віруючими і з великим, тисячолітнім містом над Дніпром.

– Дякую, Ваша Святосте, за розмову.

– І я дякую вам, і закликаю Боже благословення на працю прес-служби УПЦ і всіх православних журналістів.

Розмовляв Василь Анісімов