Україна Православна

...

Официальный сайт Украинской Православной Церкви

Олесь Гончар. Наш незрівнянний Гоголь!


Олесь Гончар

Земля України — це вона вигодувала Гоголя, і притому не лише фізично, але і, що куди важливіше, вигодувала його духовно, з дитинства обдарувавши красою своєї поезії, розливом пісенної творчості, епічною величавістю дум, фантастикою казок, переданнями, легендами яскравою образністю — всіма перлами народного духу. Відомо, як вбирав у себе вразливий хлопчик, а потім юнак все це багатство, як імпонував йому цей світ, де реальність народного життя і політ вільної фантазії, переплітаючись воєдино, з’являлися в органічному химерному сплаві. Адже не випадково вже в ранні роки, навчаючись у Ніжинському ліцеї, Гоголь дбайливо збирав народні українські пісні та оповіді, матеріали для майбутнього українсько-російського словника (на жаль, не здійсненого), пізніше він мріяв написати велику працю з історії України — до нас дійшли лише фрагменти («Погляд на складання Малоросії»), глава з історичного роману «Гетьман», нарис драми з української історії і інші уривки, що свідчать, наскільки глибоко ця тема займала юного Гоголя.
Народне життя привертало майбутнього письменника своєю істинністю, моральною чистотою, воно вражало своєю барвистістю поетичну уяву. З підліткових років перед майбутнім автором «Тараса Бульби» виникав образ талановитого і волелюбного українського народу, відчуття духовної спорідненості з яким, відчуття невикорінне, Гоголь проніс до кінця своїх днів.
Навряд чи можна погодитися із твердженням деяких авторів, що уявлення Гоголя про Україну було поверхневим, приблизним. Гоголь в найплідніші свої творчі роки не втрачав духовного контакту з тим життєвим середовищем, яке оточувало його в дитинстві й ранній юності. Багато про що, наприклад, говорять нам гоголівські зошити українських пісень, говорять, зокрема, про те, що письменник прекрасно знав живу мову народу (зберігся лист Гоголя до Богдана Залесського, написаний українською), не раз він власною рукою переписував десятки народних пісень, мабуть, готуючи їх до друку. Ще навчаючись у Ніжині, в гімназії вищих наук князя Безбородко, Гоголь виявляє прагнення глибше пізнати те, що потім навіє йому образи його повістей. Яким блискучим знавцем народної психології, їх думок і відчуттів постає Гоголь, скажімо, в статті «Про малоруські пісні», що увійшла до збірки «Арабески» (1835). Зроблений Гоголем аналіз українських пісень і сьогодні вражає тонкістю спостережень, якоюсь натхненною проникливістю, тією глибиною розуміння, яка, мабуть, дається лише любов’ю.
«Історик, — пише Гоголь, — не повинен шукати в них (у піснях) свідчення дня і числа битви або точного пояснення місця, вірної реалії; в цьому відношенні небагато пісень допоможуть йому. Але коли він захоче взнати вірний побут, стихії характеру, всі вигини і відтінки відчуттів, хвилювань, страждань, веселощів змальовуваного народу, коли захоче випитати дух минулого століття, загальний характер всього цілого і порізно кожної деталі, тоді він буде вдоволений сповна: історія народу викриється перед ним в ясній величі».
Відомо, що батько Гоголя — Василь Гоголь-Яновський — був також письменником — письменником українським, хоча він і не досяг такого успіху на літературному терені, як його геніальний син.
Літературний досвід Гоголя-батька не минув для сина безслідно, так само як і інші явища тодішньої української культури. Дослідники вірно вказують, що епіграфи до «Сорочинського ярмарку» і деякі його деталі виявляють, скажімо, знання творів Гулака-Артемовського і «Енеїди» Котляревського. Відмічено, що запорожця в «Пропалій грамоті» Гоголь одягає в традиційний вертепний костюм і що смішний біс, зла баба, пройдисвіт-циган, мужик-простак і пишномовний дяк — усе це фігури українського лялькового театру. Природу комічного у раннього Гоголя не можна зрозуміти повністю без цих традиційних, сталих образів. Що ж до Гоголя-батька, то, мабуть, справедливо буде відмітити, що разом з Іваном Котляревським, автором улюблених і понині в народі травестійної поеми «Енеїда» і п’єси «Наталка Полтавка», він стояв біля самих витоків нового українського театру, біля витоків української літературної мови, яка тоді лише набирала силу, а згодом стала мовою багатющої нашої класичної і сучасної літератури.
У період творчого дозрівання Гоголя українська тема в літературі викликала загострений інтерес: для одних — зовнішній, екзотичний, для інших — більш поглиблений. Багато хто тоді звертав погляди до цієї напівзагадкової землі з її своєрідною і самобутньою культурою. Багато що з написаного тоді на українську тему відійшло у небуття, залишився ж перш за все Гоголь, залишився як справжній відкривач цього поетичного материка, що дійсно проник у глибини, до нього незвідані, що створив неповторний образ народу, духовний образ України. Чому ж саме йому це вдалося? У чому була новизна, сила і нескороминуща свіжість цих ранніх українських повістей сорочинского чародія? Так, це були його поетичні марення, що виникали в ті похмурі дні, коли він микався по канцеляріях на положенні Акакія Акакійовича і всю зиму (як він признається в листі до матері) тремтів у літній шинелі на крижаних вітрах Невського проспекту. Це була туга за сонцем, за радісним цвітінням дитинства і юності, це було свято уяви, але і не лише це. Це було — тоді, можливо, більше інтуїтивне — звернення до духовних витоків, невгамовні пошуки тих здорових етичних основ, яких так жадала душа художника, пошуки викоханого в мріях стану, близького до того, який можна було б назвати повною гармонійністю людського життя.
Тарас Шевченко, який високо цінував Гоголя, присвятив йому вірш, який так і називався: «Гоголеві».
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.
І хоча за життя Шевченко і Гоголь так і не зустрілися, зустріч їх все ж відбулася — на інших дорогах, на дорогах вічності. Шевченко записує: «О, Гоголь! Наш незрівнянний Гоголь!» Зіставляючи прекрасну пісенну поезію Кобзаря і творчість автора «Тараса Бульби» і «Мертвих душ», ми ясно усвідомлюємо їх глибоку внутрішню спорідненість: це голос воістину народних письменників.