Филип, архієпископ Полтавський і Миргородський. Криза суспільної свідомості і шляхи її подолання
Однією з ознак сучасної кризової ситуації в суспільній свідомості є те, що суспільство все більше втрачає єдність. На жаль, ми констатуємо, що у деяких питаннях суспільне прагнення до фрагментації проникає всередину свідомості церковної. Той хто займається просвітою, соціальним служінням, моральним вихованням, роботою з молоддю тощо — і в цьому середовищі все гостріше постає проблема єдності.
Филип, архієпископ Полтавський і Миргородський
Ваші Високопреосвященства і Преосвященства! Всечесні отці! Браття й сестри! Пані та панове! Шановні організатори, учасники та гості
Перших Покровських Міжнародних просвітницьких читань!
Сьогодні ми розпочинаємо роботу нового для православної спільноти України форуму — Покровських читань. Організовуючи читання, ми намагалися зробити їх форумом нового формату. Від Першого всеукраїнського місіонерського з’їзду, який відбувся понад п’ять років тому, і донині відбулося кілька серйозних і представницьких з’їздів та конференцій міжнародного рівня, багато зібрань регіонального і місцевого характеру. Всі вони були присвячені окремим напрямкам православного свідчення в сучасному світі.
Сьогодні ж ми збираємося на Покровські читання, які, за словами Його Блаженства, мають стати представницьким зібранням, покликаним «засвідчити роль і значення духовності в сучасному житті, висловити побажання та пропозиції щодо співпраці Церкви і держави у створенні майбутнього нашої країни». Ці читання, з Божою допомогою, повинні узагальнити наші напрацювання в різних сферах, висвітлити ряд проблем. У вільній та невимушеній дискусії ми маємо з’ясувати болючі питання нашої діяльності та окреслити шляхи їхнього вирішення.
Приємно, що ми користуємося гостинністю Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Багаторічна увага керівництва центрального українського вузу до проблем Церкви є доброю ознакою, і ми будемо молитися, щоб і надалі вуз, який є нащадком університету святого Володимира, під керівництвом нового ректора (вибори якого відбуваються сьогодні) вносив свій вагомий внесок у скарбницю української духовності, фундамент якої було закладено святим рівноапостольним князем.
Нині зібралися представники православної наукової, педагогічної, медичної громадськості, творчої інтелігенції, молодші й старші. Ми раді бачити тут тих, хто служить Богові і народу Божому в Україні, Росії, Білорусі, Польщі, Німеччині, Італії. Дякую всім, хто подолав більші чи менші відстані для того, щоб дістатися сюди, всім, хто знайшов у своєму щільному розкладі час для відвідання наших читань і активної участі в роботі пленарних та секційних засідань, хто доклав зусиль для підготовки та проведення форуму, і запрошую вас до уваги і обговорення тих питань, які стоять сьогодні на порядку денному.
Шановне зібрання!
Ось уже 1020 років ціла Україна живе у світлі вчення Христового. Святкування пам’ятної дати, встановлення свята Хрещення Русі, державна участь у святкуванні церковних свят тощо — все це спонукає не лише до радості, але й до серйозних роздумів. Наскільки ми зберегли скарб віри, переданий нам у спадок святим Володимиром? Чи є ми настільки християнами, як демонструємо світові? І навпаки: чи потрібне сьогодні християнство українському суспільству? Яку, зрештою, користь, матиме Україна, якщо звернеться до вчення Христового і всім серцем сприйме Євангеліє Царства? І чи припустимо взагалі говорити про це в умовах багатовекторності та багатоконфесійності?
Українське суспільство переживає зараз серйозну кризу. Причому я маю на увазі не питання політики чи економіки, навіть не демографії чи моралі. Йдеться, як на мене, про кризу набагато глибшого рівня — кризу свідомості, кризу світоглядну, ціннісну. А проблеми політики та економіки, демографії та моралі — то лише похідні від головної проблеми.
У відповідності до статистичних даних, українське суспільство вірить нині (від більшого до меншого відсотка) в що завгодно: в народну медицину і народні прикмети, долю, астрологію, екстрасенсів, інопланетян, друге пришестя, комунізм. Як бачимо, ієрархія найголовніших цінностей більш, ніж дивна. Не спостерігаємо тут Бога — але зустрічаємо богоборні та богопротивні за сутністю своєю речі. І це — тривожний сигнал.
Роки примусового атеїзму, десятиліття спотвореного виховання, яке складалося із цілком вірних моральних висновків та не мало правильних духовних основ, далися взнаки. Спрага за духовністю, бажання чимось заповнити світоглядну прірву в душі на тлі майже цілковитої безграмотності в питаннях віри спричинили релігійну всеїдність. Остання проявляється як індиферентизмом у віровчительних питаннях, так і своєрідним світоглядним синкретизмом та спробою не просто змішати, але примирити й погодити в одній душі кілька часом протилежних духовних спрямувань.
Відтак, кожна окрема особистість нині має в собі низку різноспрямованих моралей. Але такого стану в природі існувати не може. І якщо в суспільстві може існувати кілька точок зору на питання політики чи економіки, ба навіть моралі чи виховання, якщо ми докладаємо зусиль для розбудови справді плюралістичного суспільства — це добре. Ми поважаємо також виголошені державою в особі її вищих керівників принцип рівного ставлення до людей, незалежно від їхніх переконань.
Але плюралізму в одній голові не існує, різновекторності в одній душі бути не може. Вірніше сказати, вони наявні в формі амбівалентності та амбітендентності при сумно відомому психічному захворюванні… Це не нормою є ні за яких обставин. Але важливо зазначити, що суспільство складається з окремих індивідів із отакою спотвореною свідомістю і внутрішньою різноспрямованістю. Тож і суспільство в цілому страждає.
Різна спрямованість головних світоглядних орієнтирів породжує непевність напрямку руху. Велика кількість авторитетів у свідомості (вірніше сказати, практична відсутність власне авторитету) сприяє руйнуванню навіть залишків консолідації суспільства.
Втім, ті ж соціологічні дослідження показують і серйозніші вади суспільної свідомості. Зокрема, йдеться про гіпертрофовану увагу до нетрадиційної духовності. Так, за даними соціологічного моніторингу Інституту соціології Національної академії наук України, українці вірять астрологам більше, ніж сусідам, міліції, податковій міліції, прокуратурі, Президенту, Верховній Раді, уряду, політичним партіям, страховим компаніям і банкам. Тут є над чим розмислити! І йдеться не лише про невисокий рівень довіри до ближніх, влади, політиків та силових структур — помітно саме надто високий рівень довіри до астрологів. Отже, пересічний громадянин зараз позбавлений не лише справжніх духовних авторитетів — він не має й опори на науку; звичайно, говоримо про справжню науку. Відтак, маємо визнати глибоку кризу особистості у багатьох наших співвітчизників та в суспільстві в цілому.
Що ж до рівня та якості релігійної свідомості наших співгромадян, мусимо зазначити: тенденції сумні! По-перше, вражає виражений індиферентизм. Достатньо велика частина мешканців Україні, в принципі, визнаючи існування Бога, не вважають за потрібне визначитися зі своєю приналежністю до Церкви чи якоїсь релігійної групи. Часто за фразою «Бог має бути в душі» стоїть відверте ставлення до самого факту визначення як до питання непотрібного і явно неактуального. Водночас прибічники таких поглядів спокійно беруть участь то в православній літургії, то в католицькій месі; з таким же внутрішнім спокоєм вони разом можуть відвідати і протестантське зібрання, навіть і нехристиянські культові споруди. Причому пояснення такому дивному модусу життя є чітке і беззаперечне: «В принципі, все одно, як вірити». І далі вже відоме твердження про те, що «Бог має бути в душі».
Із цього явища випливає наступне, не менш сумне — релігійний синкретизм. У свідомості змішуються догмати та моральні положення зовсім різних напрямків та різного ж походження. Саме тому, наприклад, кількість тих, хто вірить у друге пришестя, удвічі менша від тих, хто вірить в існування раю та пекла. Люди змішують в собі різні — часом діаметрально протилежні — постулати, і відповідно втілюють їх у життя. Прекрасно ілюструють синкретичні релігійні уявлення людей та їхню життєву практику так звані «народні звичаї», які чомусь вважаються не просто «народними», але саме «християнськими». Відвідування цвинтарів на Великдень, магічні ритуали зі святими іконами, типові замовляння на теми житій святих тощо свідчать про змішування поганства з елементами християнства, причому, в залежності від потреби, перевага в житті надається то одному, то іншому з компонентів воістину пекельної суміші. От і виходить часом, що кількість тих, хто вірить у Бога, виявляється меншою від тих, хто вірить у друге пришестя, а тих, хто визнає існування диявола, — меншою від тих, хто вірить в існування пекла.
Серйозним фактором сучасної суспільної свідомості є її виражена суперечливість і часта протилежність постулатів віри окремої особистості вірі конфесії, до якої особистість належить. Цей феномен відомий як «шейлаїзм». Походить це визначення від слів американської медсестри Шейли Ларсон, які записав вчений зі США Роберт Белла. «Я вірю в Бога, але я не релігійна фанатичка. Не пригадую, коли я востаннє була в церкві. Я маю свою віру — шейлаїзм», — сказала дівчина. Шейлаїстами в Україні є досить велика кількість людей — звичайно, вони декларують себе як «християни», «православні», «католики» тощо. Практично ж їхні вірування — як догматичні переконання, так і моральні принципи — часто повністю суперечать вченню не просто окремої конфесії чи релігійного угруповання, але й цілого напрямку, і Священних Книг, шанованих у відповідній релігії.
Це така собі «приватизація» релігії, створення своєї віри, яка, хоча й суперечить вірі Церкви чи конфесійної групи або угруповання, але іменується так само. Варіант «шейлаїзму» дуже вигідний для людей із невисокими моральними принципами і відвертим небажанням духовного самовдосконалення, а разом і низьким рівнем внутрішньої дисципліни. «Якщо правило важке — його скасовують», так чинять «шейлаїсти». Іменуючись, до прикладу, християнами, вони не докладають зусиль до покаяння, не вважають за потрібне дотримуватися подружньої вірності, знаходять «підстави» для виправдання вживання наркотиків тощо. Такий стан речей шкодить не лише єдності Церкви, але й порушує єдність суспільства, нищить моральні основи розвитку нації.
Нарешті — що найважливіше — спостерігається явна і чітка невідповідність декларованої релігійної приналежності практиці життя. Ясно, що віра і відповідні переконання мають проявлятися в житті особи. «Віра без справ мертва», – свідчить святий апостол Іаков. Тому неможливо бути православним, не відвідуючи Божого храму та не причащаючись Святих Таїн, не беручи взагалі участі в Таїнствах, не живучи у відповідності до вимог християнської моралі тощо. Між тим, за даними Центру Разумкова, якщо віруючими себе називають близько 60% українців, то, наприклад, участь у богослужіннях беруть від 17 до 25 відсотків. Кількість же тих, хто не лише час від часу відвідує храм, але й бере участь у Таїнствах, становить відсоток іще нижчий.
Чому я так багато уваги приділив на початку виступу статистичним даним? Тому що вони свідчать про події в суспільній свідомості явно непересічні і надто складні, щоб їх можна було ігнорувати чи намагатися вкласти в прокрустове ложе існуючих стереотипів на кшталт «відбувається духовне зростання суспільства», або «українці визначаються у переважній більшості як люди віруючі» — цитати з газет.
Складна ситуація і змушує нас — всіх разом, від Церкви до інститутів суспільних — шукати неординарних рішень для її покращення. Звичайно, за таких критичних умов у першу чергу ми маємо визначитися зі стратегію розвитку суспільства, з’ясувати, які саме ціннісні орієнтири стануть провідними в нашому житті. Мусимо, на жаль, констатувати, що аксіологія розвитку суспільства, як вона пропонується, не завжди може бути схвально сприйнята. І тут потрібно подивитися на проблему саме зі світоглядного боку.
Пропоную звернутися до цікавого документу — «Концепції гуманітарного розвитку України», розробленого дуже серйозною робочою групою за участі Національної ради з питань духовності і культури та Національного інституту стратегічних досліджень. Можна вважати, що згадана Концепція висловлює погляди не просто високих посадовців від науки, але й серйозних прошарків суспільства.
Ні серед основних принципів гуманітарного розвитку країни, ні серед пріоритетів розвитку, ні в якості основи створення Концепції не згадується щось, так чи інакше пов’язане з християнством. Я свідомо уникаю конфесійних визначень, оскільки саме питання конфесійності часто стають каменем спотикання для малоцерковних політиків. Тож навіть натяку на християнський зміст вітчизняного гуманітарного потенціалу ми не знаходимо. І це не просто прикрий факт. Здається, що Концепція зорієнтована на свідоме перетворення України на таку собі країну без коріння і ґрунту.
Першим принципом гуманітарного розвитку України проголошено людиноцентризм. Можу процитувати слова Блаженнішого Митрополита Володимира, Предстоятеля Української Православної Церкви: «Під гаслами утвердження прав людини та поваги до людської гідності висувається думка про «людиноцентризм» як основний принцип гуманітарного розвитку України. Однак людина, яка несе тягар гріхів прабатьків і має ушкоджену природу, сама є суб’єктом розвитку і не може бути дороговказом на своєму ж шляху. З іншого боку, часто людина, як носій гріхів та пристрастей, вважає за норму речі та явища явно неприпустимі і вимагає такого визнання від цілого суспільства. Це ілюструють події останніх років». До мудрих і виважених слів Київського Первосвятителя мало що можна додати.
Справді, ми орієнтуємося на людину, тобто самі для себе визначаємо в якості точки відліку і початку системи координат … знову таки себе. Не знаю, наскільки ця проблема опрацьована в математиці, але вважаю, що суспільство ніколи не зможе розпочати рух, поки рухається початок системи координат.
Мораль і принципи розвитку мають спиратися на щось вічне і незмінне. Вище — бо всім відомо, наскільки низько може впасти людина. Незмінне — бо «чоловік як трава дні його, немов цвіт польовий так цвіте він, та вітер перейде над ним і немає його, і вже місце його не пізнає його» (Пс. 102, 15-16). Хіба з такими орієнтирами можна йти далеко і, головне, у вірному напрямку достатньо довго? Певно, що ні.
Церква наполягає на віднайденні таких принципів і точок відліку розвитку країни, які забезпечували би не просто реалізацію короткотермінових програм та самореалізацію групи науковців чи політиків, але саме сталий і поступовий розвиток.
І ми не соромимося стверджувати, що в якості такого підґрунтя може бути обране тільки й сáме православне християнство — віра, яка створила не якісь окремі моменти нашого сьогодення, але віками виховувала народ, зрощувала геніїв та подвижників, святих і праведників. Саме завдяки християнству, попри всі негаразди, ми надто багато разів уникали братовбивчої війни та руйнації суспільства. Навпаки, щойно християнський компонент життя послаблювався — виникали не просто певні негаразди і окремі проблеми, а й гуманітарні катастрофи.
Нас непокоїть сформульована в Концепції ідея практично всеосяжної рівності громадян — не тому, що ми заперечуємо ідею рівності, але тому, що рівність не завжди і не в усьому можлива. Тут скажемо принагідно про так звану «гендерну рівність». Ідея рівності чоловіків та жінок не може бути реалізована вповні — оскільки ті й інші мають різний устрій душевний та тілесний. Тож і говорити про «рівність» часто можна лише в розумінні позбавлення жінок притаманних їм жіночих властивостей, а чи чоловіків — чоловічих. Результат намагання зрівняти принципово різних чоловіка й жінку спричинив протягом останніх десятиліть, серед іншого, сумні явища виконання жінками важкої фізичної праці. Тут важко щось коментувати!
Але ми стверджуємо, що існує й інший вимір рівності чоловіка й жінки — рівність перед Богом, точніше, рівність у Богові. «Нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі» (Гал. 3, 28). Ця рівність не має, звичайно, нічого спільного з «гендерною рівністю», пропонованою творцями сучасної ідеології. Але рівність «у Христі Ісусі» практично вирішує питання подолання фізичної та душевної нерівності — через освячення, взаємну любов та вдосконалення. У соціальному плані нерівність залишається — але «у Христі» вона перетворюється на «різність», «несхожість», але сáме нерівність як приниження одних через звищення інших — зникає.
І знову ж, повертаючись до головної теми, свідчимо: без християнського виміру не може бути справді повноцінного розвитку суспільства. Програми запровадження «гендерної рівності» без християнізації взаємостосунків чоловіка і жінки приречені на невдачу. Нарешті, у згаданій «Концепції» сформульовано також «національні пріоритети гуманітарного розвитку України», які, зокрема, «зорієнтовані на формування сучасної конкурентоспроможної нації.
Їх реалізація передбачає:
– формування нової якості життя громадян України шляхом створення умов для всебічного гармонійного розвитку людини, реалізації нею всіх своїх професійних можливостей, досягнення високих соціальних стандартів, впровадження пріоритетів здорового способу життя, гармонізації людського і природного середовища, підтримки сім’ї та сприяння народжуваності;
– формування суспільства знань…
– соціальну активність громадян…
– культурну та політичну консолідацію української нації в якості модерної європейської спільноти…».
Таким чином, питання духовного розвитку фактично витіснені з Концепції, зазначте, гуманітарного розвитку нашої країни. Гуманітарного — тобто такого, який має безпосереднє відношення саме до розвитку людини і є, власне, цим розвитком. Натомість запропонована ціла низка понять та напрямків, які є відверто ерзац-формами гуманітарного розвитку.
Але ні «всебічний розвиток людини», ні «реалізації професійних можливостей», ні «здоровий спосіб життя», ні «висока соціальна активність громадян», ні, тим паче, створення «суспільства знань» не є власне кардинальними напрямками розвитку, якщо вони не випливають з духовного вдосконалення людини.
Тут при нагоді хочу зазначити таке. Дуже часто, маніпулюючи словом «духовність», фахівці та аматори від освіти і науки практично не мають гадки про справжнє значення цього слова. Говориться про «духовність» в контексті культури та поезії; просторікується на тему «духовності» в чуттєвому вимірі. Проте духовність означає зовсім інше, що насправді часто протилежне уявленням про «духовність» багатьох її популяризаторів.
За словами святого апостола Павла, духовна людина відрізняється від людини душевної. Духовна — людина, яка має в собі дії Святого Духа, а душевна — та, яка, хоча й має душу та тіло, але не стяжала Святого Духа, Який дає душі особливе життя. «Говоримо не вченими словами людської мудрості, але навченими [Святим] Духом, порівнюючи духовне з духовним. Тілесна ж людина не приймає того, що від Божого Духа, бо для неї це безумство і вона не може цього пізнати, бо це розсуджується духовно. Духовна ж людина розсуджує все це» (1 Кор. 2, 13-15).
У тому ж Посланні апостол розрізняє людину духовну і плотську. Плотська — та, що не має Святого Духа в серці своєму, хоча й зберігає всі душевно-тілесні властивості та функції людського єства. Відтак, визначення «плотська людина» належить не до суто тілесного виміру, але означає ту ж душевну людину, яка, будучи позбавленою Всесвятого Духа Божого, в своїх діях співвідноситься виключно зі своїм «біологічним я». Апостол пише, зокрема: «І я, браття, не міг до вас говорити, як до духовних, але як до тілесних, як до немовлят у Христі. Я напував вас молоком, а не їжею, бо ви не могли їсти, та й тепер ще не можете, бо ви ще тілесні. Звідки між вами є заздрість, суперечки [й поділи], то хіба ви не тілесні, хіба не поступаєте як люди?» (1 Кор. 3, 1-3).
Навпаки, духовна людина, за вченням апостола, — та, яка стала дитям Божим за благодаттю: «Браття, ми не боржники тіла, щоб тілом жити. Бо якщо живете тілом, — помрете; якщо ж духом умертвляєте тілесні вчинки, — житимете. Бо всі, що водяться Божим духом, є Божі сини. Бо ви не одержали духа рабства знову на страх, але одержали Духа синівства, через який кличемо: Авва, Отче! Сам Дух свідчить нашому духові, що ми є Божими дітьми» (Рим. 8, 12-16).
Тобто духовна — та лиш людина, яка свідчить у Святому Духові і яка твердо переконана і справді знає, що вона — оселя Святого Бога. Так вона розуміє, що є чадом Божим (по благодаті), і в серці своїм кличе: «Авва, Отче!» Та апостол свідчить і більш категорично: «Ті, що є за тілом, думають про тілесне; а ті що, за Духом, — про духовне. Адже тілесне мудрування — то смерть, а думка Духа — то життя й мир; тілесне мудрування — ворожнеча проти Бога, воно не підкоряється Божому законові, та й не може. І ті, що живуть тілом, Богові догодити не можуть. Ви живете не тілом, а Духом, тому що Божий Дух живе у вас» (Рим. 8, 5-8). І далі: «Якщо ж хтось не має Христового Духа, той Йому не належить» (вірш 9), — фактично, вирок для тих, хто намагається говорити про християнство без стяжання Духа. Намагання ж недуховної — себто плотської, душевної людини — удавати діяння духовні, імітувати духовне життя — не просто приречені на невдачу, але й є, думаю, відвертим блюзнірством.
Святитель Василій Великий, досліджуючи питання щодо того, як саме людина стає храмом Духа, зазначає, що справді духовна людина безупинно пам’ятає про Бога. Відтак, важко говорити про роль у розвитку духовності багатьох видів сучасного мистецтва, взагалі — культури сьогодення. І преподобний Симеон Новий Богослов відзначає, що плотська людина схожа на сліпу… Навпаки, людина духовна жива в Богові і зряча. «Хто не вдягнув в пізнанні й почуттях свою розумну й умну людину в образ Господа нашого Іісуса Христа… є лише кров і плоть, відтак не може сприйняти почуття розуму духовного зі слів, подібно до того, як сліпі від народження не можуть пізнати світло сонячне тільки зі слів», — говорить святий!
Тож розмови про духовність насправді у переважній більшості мають на увазі максимум душевне. Тому і «розвивати» духовність», а чи «піднімати рівень духовності» можливо по-справжньому тільки тоді, коли розвивається дух людини, себто коли людина причащається енергíям Бога, стає чадом Божим по благодаті.
Усі інакші варіанти мають на увазі зовсім не духовність! І ми, допоки не спробуємо донести цю істину до якнайширших верств народу Божого — від академіків до малописьменних, — будемо приречені на боротьбу за «підвищення» та «покращення» невідомо чого. І тут зазначу, що цінність точного визначення з термінами не минає з часом. Закликаючи «підвищувати духовність», насправді багато хто бажає будь-чого, лише не тієї самої духовності.
Потрібно у співпраці з педагогами-вченими виробити загальноприйнятні підходи до термінології духовності і всього, що з цим пов’язане. Водночас закликаю науковців і журналістів бути обережними у користуванні термінологією, пов’язаною з духовністю та тією, що належить до компетенції Церкви. Сумно, коли навіть у наукових виданнях, вузівських підручниках пишуть про те, що «сьогодні вже починається апокаліпсис», або серйозно розмірковують про «духовність тварин»…
Повернімося до головних тем. Цінності освіти необхідно випливають із цінностей та стратегій розвитку суспільства. Що ці стратегії є далеко не бездоганними — про це вже йшлося раніше.
Та головне, що ціннісна структура освіти, збудована під впливом хибних орієнтирів, спричинить до виховання нових і нових поколінь «блудних синів», які так і не наважаться повернутися до втраченого Батьківського дому, а все блукатимуть у пошуках брудної їжі, хоча в домі Отця можна бути і ситим, і щасливим. Наші нащадки можуть так і не дізнатися, де їхня Небесна Батьківщина — бо будуть міряти все мірками земними та тимчасовими. У Святому Письмі сказано: «Горе тому [дослівно — «проклятий той»], хто сліпого збиває з дороги!» (Втор. 27, 18). Чи не опиняться педагоги, які свідомо чи несвідомо збивають своїх не дуже зрячих учнів та вихованців із вірного шляху, під такою карою Божою? Не хотілося би!
Цінності бувають тимчасові й вічні. Суспільство зараз настільки вже виснажене швидкою зміною ціннісних систем, що вже готове до серйозного обговорення питань вічних цінностей. А такими цінностями можуть — і мають бути! — тільки цінності християнські.
У цьому контексті ще раз скажемо про одну вже всім відому тему.
Розмова про потребу у викладанні християнської етики в українській культурі ведеться не один рік. Де ж її результати? Окрім окремих напрацювань, зрушення в загальнодержавному масштабі практично не відбулося. Богу дякувати, в Києві та кількох регіонах викладання предметів християнського наповнення триває і квітне. Натомість, у великій кількості місцевостей керівники освіти, а часто і викладачі — шкільні вчителі — не поспішають запроваджувати християнську етику. Якими б правильними словесами це не пояснювалося, причина, думаю, саме у звичці орієнтуватися на тимчасове і скороминуче. До вічного багато хто просто не готовий. А християнська етика належить до категорій вічних і незмінних.
Але я — і думаю, мене підтримають всі учасники читань — ще раз звертаюся до всіх, від кого це може залежати, із проханням сприяти запровадженню викладання християнської етики в українській культурі. Хоча це не може бути панацеєю, але однозначно стане на перепоні тим страшним і сумним тенденціям, про які йшлося вище.
Звертаю вкотре увагу на потребу підходу до викладання етики в її культурологічному вимірі. Інакше під виглядом викладання християнської етики ми вчинимо насильство над душами дітей і позбавимо їх укоріненості в християнській українській культурі — створимо постхристиянську цивілізацію на теренах екс-України… Один нині вже покійний православний діяч зазначив колись про свою країну приблизно так: «Ми були краєм квітучої самобутньої християнської культури, а нині перетворюємося лише на один із гробків на загальноєвропейському цвинтарі націй та культур». Подібна небезпека чатує й на Україну — якщо ми вчасно не повернемося до наріжних каменів нашого буття.
І в цій святій справі я сьогодні закликаю науковців та практиків до єдності зусиль та припинення фракційної боротьби. Відомі сумні факти протистояння тих, хто має бути союзниками, боротьби між тими, хто міг би працювати на спільне благо — залишаючись самими собою і зберігаючи свою ідентичність, але водночас і погоджуючи свої зусилля. Прошу також і науковців, і керівників системи освіти сприяти примиренню тих, хто через різні теоретичні погляди, а чи нетотожний практичний досвід витрачає дорогоцінні сили на боротьбу одне з одним замість спільної праці во славу Божу і на благо Божого народу.
Свідомість людська сповнена стереотипами. Ми звикли жити так, як навчені батьками, а ті — своїми батьками, і так далі. Кожна вікова категорія, кожна з верств населення має свої стереотипи. А стереотипи потрібно ламати, вибачте за банальність. І ось у справі просвіти та виховання ми маємо бачити різні боки нашої праці — відтак, спрямовувати зусилля для несення Світла Істини різним людям по-різному.
Мають поступово зникати стереотипи й наших підходів до виховання і просвіти. Хороші й прийнятні православні за духом недільні школи часом напівпусті — тоді як хай і погано організовані, але нетрадиційні «молодіжки», створені у найменших провінційних містечках за зразком справді зразкової «молодіжки» Іонинського монастиря, — ті збирають повні зали чи храми. І справа тут саме в тому, що «звичайне» часом менш цікаве, чим незвичайне.
Зрозуміло, не можна звести все просвітництво Церкви до «молодіжок», всю проповідь — до інтернет-свідчення, а культурну роботу — до «православних рок-концертів». Та ми маємо не боятися говорити про Христа по-православному, за словом апостола, «вчасно і невчасно» (2 Тим. 4, 2).
Пам’ятаю, читав цікаве свідчення пересічного християнина. Він розповідав, що якось уранці до нього завітали представники однієї з сект. Та він не розгубився і відразу першим сказав, що він знає про Євангеліє. На що сектанти відповіли: «Якщо ти знаєш про Євангеліє, чому ж ми прийшли до тебе із нашим вченням, а не ти — до нас зі своїм»? Питання стосується і всіх нас. Не слід боятися чогось іншого, якщо воно ґрунтується на церковному розумінні просвітництва — від «молодіжки» до рок-концерту. Але в намаганні донести Світло до кожного не слід, у відповідності до бажань і примх частини слухачів, намагатися загасити лампаду Божественної правди.
А першочергову увагу нам слід приділити утвердженню сімейних цінностей — як таких, що найкраще відбивають християнські традиції нашого народу і водночас є підґрунтям розвитку суспільства.
Ми не боїмося казати про наше категоричне неприйняття нав’язуваних нам і нашим дітям псевдоцінностей на зразок «вільного кохання», легалізації розпусти та секс-просвіту. І Церква — якщо користуватися сучасною термінологією — як невід’ємна частина справді громадянського суспільства — має бути партнером і однією із сторін у діалозі щодо припустимого і неприпустимого в просвітництві. І кожен із тих, хто має право голосу, не повинен мовчати, коли порушуються принципи, які християнство сприймає не просто в якості заповідей — а як заповіді найперші і найголовніші. Не треба мовчати!
Саме тоді, коли буде відновлено міцний традиційний інститут української сім’ї, тоді лиш можемо сподіватися і на справжнє відродження суспільства.
Іншим важливим служінням, на яке і сьогодні, і завжди відчувається великий попит, є служіння знедоленим. Разом із утвердженням сімейних цінностей, становлення милосердя як системи не лише поглядів та декларацій, але як комплексу заходів практичного змісту зможе значно оздоровити наше суспільство.
Кожен сильніший, допомагаючи слабшому, вдосконалюється — це факт. Але й оточення відчуває добрий вплив справ милосердя.
У цьому контексті зазначу, що ми не можемо схвалити пропаганду егоїзму як звичайного і цілком припустимого способу існування. Навіть рекламні трюки із вживанням егоїстичної лексики можуть поступово отруїти свідомість. Не кажемо вже про те, який вплив справляють більш відверті сцени торжества егоїзму!
Та — зазначу вкотре! — ми маємо не просто взагалі критикувати, але повинні запропонувати суспільству, а найперше дітям, наше бачення проблеми. Часто зустрічаю факт, коли лунає критика того чи іншого світського підходу, або ж педагогічної методики, чи форми молодіжного служіння. Часто і насправді слушна критика, але… Що ми запропонуємо замість цього?
Ми справедливо дорікаємо державі за дуже вже відверті програми з сексуальної просвіти. Але в той же час ми практично не маємо, чого порадити батькам, які дотримуються, слава Богу, традиційних поглядів на неприпустимість форсованої «секс-просвіти». І дитина, якщо йтиме до школи, де казатимуть «про це», що може протиставити? Констатацію фактів: «батьки мені про це нічого не казали», або «ми про це не розмовляємо». Але дитина це почує обов’язково… Тож чи не краще віднайти «щеплення», маючи яке молода людина могла би йти в духовно заразну атмосферу, але не захворіти на страшну хворобу розпусти?
І батькам слід знати, як і в якому віці і що саме можна говорити про сімейне життя і подружні цінності. На жаль, подібної православної літератури практично не існує — натомість є інославна і, до речі, небездоганна… Потрібно докласти зусиль для вироблення виважених підходів до просвіти в цьому напрямку і збереженні традиційних сімейних цінностей.
Звертаючись до проблеми традиційної духовності, не можу оминути проблеми, яка щороку важливішою та актуальнішою стає в нашій свідомості. Все частіше висловлюється думка про розвиток «української духовності». Що мається на увазі?
Одні вважають, що йдеться про створення «національної церкви» — хоча відомо, що «Нема ні юдея, ні поганина; нема раба, ні вільного, нема чоловічого роду, ні жіночого: всі ви є одним в Ісусі Христі» (Гал. 3, 28), відтак національна церква настільки ж реальна, як «жіноча церква» чи «церква лікарів».
Інші говорять про збереження народних звичаїв та обрядів як запоруку збереження національної самосвідомості. Та з огляду на специфічне походження та неоднозначний зміст більшості обрядів дивно було би всю духовність вкладати в таке прокрустове ложе.
Нарешті, існують і спроби створення чогось «особливого» — «креативного» та «ексклюзивного» в плані духовності. Тим дедалі більше активізується рух із відродження вітчизняного язичництва, або, користуючись міжнародною термінологією, поганства. Варто познайомитися із творіннями адептів поганства, аби зрозуміти, що їхня реалізація може спричинити надто серйозні наслідки, щоб це просто ігнорувати. Тому варто, не боячись, говорити про сутність поганства як саме обожнення тварі замість Творця, як систему жорстоких і завжди звужених принципів, які не сприяють розвитку особистості. Тому потрібна і система пропаганди чистого і невикривленого християнського вчення.
Водночас мушу зазначити, що не завжди, наприклад, світські ЗМІ користуються перевіреними джерелами інформації, коли пишуть про питання віри. Для багатьох журналістів питання віри — «терра інкогніта». Тому нам слід частіше запрошувати журналістів на своєрідні «круглі столи» та семінари, присвячені найпростішим питанням. Не потрібно соромитися займатися просвітництвом через вчасне розсилання прес-релізів до свята чи коментарів служби або обряду, звершеного на очах журналістів.
Спеціалістам — себто і викладачам духовних шкіл, і представникам духовенства, і освіченим мирянам – не потрібно забувати про «лікнеп» і серед представників влади. Звичайно, владники не мають богословської освіти, але змушені говорити і на церковних урочистостях, куди їх запрошують, і вітати зі святами Великодня чи Різдва, і брати участь у святкуванні, і просто листуватися з духовними особами. І ми зможемо допомогти всім цим людям не потрапляти в сумні і водночас смішні історії, спричинені простим невіглаством у справах церковних.
Повертаючись до теми української духовності, мушу висловити занепокоєння саме станом нашої національної свідомості. З одного боку, крайні сили пропонують ідеології, збудовані на спротиві та протистоянні: «Геть! Ганьба». Таким чином, шукаючи ворогів усередині суспільства чи за кордонами держави, сподіваються об’єднати суспільство: мовляв, найкраще дружити проти когось.
З іншого боку, слід визнати, що ми забагато говоримо про інтеграційні процеси, роблячи з них мету замість способу, і в процесі інтеграції все більше спостерігаємо деперсоналізацію окремої особистості та фактичну деісторизацію суспільства, а разом і стирання важливих ознак саме українського народу. Навіть мова — яка, як скаржилися, до цього часу була занадто русифікована — тепер дуже схожа … знову не на українську, але на якусь іншу. «Пропонуємо дайджест управлінського континіуму, практично від часів царя Мойсея», — пишуть автори серйозного навчального посібника «Аксіологічний потенціал державного управління освітою», виданого «Освітою України» в 2005 році. Не кажемо про рівень богословсько-історичної грамотності (про «царя Мойсея») — але мова яка! Бачимо просто набір надто розумних за звучанням фраз.
І не дивно, що від стольного міста і до глухого села магазини та крамниці перетворюються на «шопи» та «бутіки», а звичайні конторські працівники стають уже «офісними» тощо. Намагаючись відчайдушно позбавитися ізольованості та комплексу меншовартості, ми чомусь дуже нагадуємо маленьку дівчинку, яка, в бажанні швидше стати дорослою, розмальовує личко маминими рум’янами та тінями, вдягає завеликі матусині сукні і гордовито походжає перед дзеркалом…
По-перше, сільська «лавка» від зміни вивіски найчастіше не перестає бути лавкою, а взуттєва крамниця після визнання її «бутіком» не виходить на новий рівень обслуговування. А по-друге, і це найголовніше, у прагненні йти вперед не можна зрікатися абсолютно всього, що в нас є нині.
Зокрема, це стосується і наших цінностей — чи пак, «нашої аксіологічної системи», як годиться казати тепер. Не можна, як на мою думку, ні вести справу до культурно-політичного ізоляціонізму, ні зрікатися всього минулого на догоду невідомому і темному майбутньому. І якщо вже суспільство насправді потребує об’єднавчої ідеології, нею може стати ідеологія християнська, аби тільки її не намагалися запровадити примусово і з оглядом на персональні симпатії чи антипатії. І, незважаючи на ці самі власні — приватні — погляди та позиції, ми, оскільки живемо серед людей, просто приречені на спілкування з ними. Питання лише в тому, наскільки прийнятним є діалог і в яких саме сферах. Я знайомився із матеріалами виступів на секційних засіданнях і побачив кілька дуже глибоких робіт, присвячених саме питанням діалогу. Відтак, я не буду занадто поглиблюватися в цю тему, скажу лишень, що між простим спілкуванням та діалогом є різниця. І в залежності від того, з якою метою здійснюється таке спілкування, воно може мати різні виміри. Хотілося би, щоби п’ята секція докладно обговорила ці питання і представила на заключне засідання свої напрацювання.
Мабуть, однією з ознак сучасної кризової ситуації в суспільній свідомості є те, що суспільство все більше втрачає єдність. На жаль, ми констатуємо, що у деяких питаннях суспільне прагнення до фрагментації проникає всередину свідомості церковної. Зазначу, що й у справах тих, хто займається просвітою, соціальним служінням, моральним вихованням, роботою з молоддю тощо — і в цьому середовищі все гостріше постає проблема єдності. П’ять років тому на Першому місіонерському з’їзді моя пропозиція про необхідність якнайшвидшого об’єднання зусиль у справі свідчення викликала бурхливе схвалення. Мусимо констатувати, що від того часу ситуація змінилася хіба що на гірше.
Часто в одному регіоні існують кілька роз’єднаних і невпорядкованих, непогоджених програм, наприклад, соціальної допомоги чи християнської морально-етичної просвіти. Відтак розпорошуються зусилля, благодійники перебувають у невіданні, кому ж із багатьох допомагати, волонтери розриваються між кількома керівниками проектів тощо. Та часто спостерігаємо й гіршу ситуацію. Відомі дуже прикрі факти, коли «угруповання» та «фракції», які виконують у відриві одне від одного своє служіння, не просто конкурують, а навіть і ворогують між собою — про що вже йшлося раніше. Я особисто знайомий із ситуацією, коли одна невеличка організація, яка веде соціальне служіння, мов піранья, намагалася пожерти інші подібні — для того, щоб одноосібно отримувати гранти від спонсорів. Знаю також, як одні педагоги у прагненні довести, що саме їхня програма з моральних дисциплін найкраща, докладають великих зусиль не до популяризації свого досвіду, а до паплюження чужих напрацювань. Знаю факт, коли молодіжне об’єднання для залучення молоді до своїх лав вдалося до наклепів на інше подібне об’єднання. Але страждає справа!
І я закликаю всіх присутніх забути про власні амбіції у високому і відповідальному служінні Богу і народу Божому. Погодьтеся: коли минуть століття, навряд чи хто пам’ятатиме імена та факти біографії бодай найвидатніших із нас — так, як не знають імен хліборобів, які зростили пшеницю для запашної хлібини. А от результат нашої спільної узгодженої праці, якщо він буде, стане доброю пам’яттю та найкращим пам’ятником кожному з нас. Навпаки: поки ми займаємося боротьбою між собою, себто зі своїми ж потенційними співпрацівниками, поки з’ясовуємо, хто ж розумніший і талановитіший, нас будуть витісняти. І не виключений той факт, що скоро суспільна свідомість стане настільки хворою, що вже відмовиться слухати здорові слова. А ми в цей час будемо вести фракційну боротьбу і внутрішню полеміку!
Тим більше це актуально, що ми не сповна знаємо, для чого ми працюємо.
У Росії фахівці Інституту соціології Російської академії наук спробували з’ясувати, чого саме чекають «пересічні громадяни» від Православної Церкви. 2/3 чекають від Церкви допомоги у життєвих негараздах, стільки ж — перетворення стосунків між людьми у більш моральні; трохи більше половини вважають, що за допомогою Церкви можна зберегти вітчизняну культуру та національні традиції; близько третини очікують допомоги Церкви у виході країни з кризи; п’ята частина вважає, що Церква може полегшити душевні переживання, страждання і біди. Ситуація в Україні, за нашими даними, майже аналогічна.
Тож криза свідомості, про яку я говорив на початку доповіді, проявилася в духовній сфері цікавими для спостерігача, але трагічними для жертв наслідками.
Отже, суспільство бачить у Церкві все, що тільки можна, крім найголовнішого: спасіння. І ми, працюючи на ниві просвіти чи соціального служіння чи служіння молодіжного, маємо про це знати. І тому діяльність без зазначення головної мети буде лише ствердженням правильності абсолютно хибної позиції багатьох наших співгромадян. Церква, ще раз зазначу, — не пансіонат чи заклад психологічного розвантаження, не історико-культурний заповідник і не третейський суд. Церква — двері до Джерела життя вічного. Поза цим джерелом не мають сенсу ні просвіта, ні соціальне служіння, ні заняття з молоддю…
Ми маємо чітко визначитися з метою всієї нашої місіонерсько-просвітницької діяльності. Приступаючи до високої справи освіти та виховання, утверджуючи ідеали вітчизняної культури та зміцнюючи сім’ю, вступаючи до відповідального діалогу із представниками інших культур і традицій, ми маємо усвідомлювати: навіщо все це? Мудра людина сказала колись: якщо цілитись в нікуди, можна саме туди точно влучити. Боюся, що часом і наші невдачі спричинені тим, що ми працюємо без мети, робимо щось заради самого процесу, втішаючись тим уже, що відбувається. Це — не просто прикра недоречність помилка, а стратегічна помилка. Тож, здійснюючи все, до чого ми лиш покликані, пам’ятаймо про найголовніше.
Шановне зібрання!
Питань та проблем стоїть перед нами дуже багато. Та, за словом Євангельським, «просіть, і буде вам дано, шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам. Бо кожен, хто просить, отримує; хто шукає — знаходить; і тому, хто стукає, відчиняють» (Мф. 7, 7-8). Тому, займаючись тим, хто до чого покликаний, ми маємо не покладатися занадто на власні сили. Будьмо реалістами: людськими зусиллями виконати поставлені перед нами завдання просто неможливо. «Якщо не Господь збудує дім, даремно працювали будівничі; якщо не Господь збереже місто — даремно пильнує вартовий» (Пс. 126, 1). Тим більше злочинною самовпевненістю буде думати, що ми, зібравшись тут і виробивши низку підходів та поглядів, спроможемося відразу — тобто швидко і радикально — змінити ситуацію. Тоді для чого наша праця? Чи потрібна ця і подібні зустрічі? Яку користь вони зможуть принести Церкві і суспільству?
Ми сьогодні окреслили низку проблем. Ми свідомо загострили увагу високого зібрання на поганому, мало сказавши не лише про хороше, але й про шляхи вирішення окреслених проблем. Просто не хочеться, щоб програмна доповідь стала черговим «керівництвом до дії» — бажано, щоби вона була ґрунтовно обговорена в секціях, і шляхи вирішення проблем були не визначені вольовим рішенням керівника місіонерського відділу, але сформульовані, виходячи з досвіду та переконань теоретиків і практиків. Саме тому я закликаю колег говорити переважно про нагальні проблеми різних галузей життя — з тим, щоб на секціях були важливі теми для обговорення і вирішення. І в цьому обговоренні ми повинні також усвідомити потребу чесно говорити про наші проблеми та наші немочі, про суспільні хвороби та церковні негаразди — все це існує, але все це можна, з допомогою Милостивого Бога, виправити.
Ми зібралися сьогодні тут, щоб у спільній праці і спільній молитві знайти бодай деякі відповіді на бодай деякі нагальні питання. Я переконаний, що вони будуть знайдені. І тоді ми, прокинувшись – хто від самозаспокоєння, хто від самовдоволеності, хто від байдужості, – з новими силами та новим натхненням продовжимо працювати кожен на своїй ниві.
Звернення до Предстоятеля Православної Церкви України
Ваше Блаженство!
16-18 жовтня 2008 року з вашого Первосвятительского благословення в Києві відбулися Перші Покровські міжнародні просвітницькі читання, які зібрали понад 230 учасників із України, Росії, Білорусі, Польщі, Італії та Німеччини. Ваше Блаженство одностайно були обрані Почесним головою Покровських міжнародних просвітницьких читань. Протягом трьох днів відбулися пленарні та секційні засідання, презентація та круглі столи. За результатами роботи був схвалений Підсумковий документ, буде видано збірку наукових праць читань.
Учасники засвідчили зростаючу необхідність православного свідчення в світі, який швидко міняється та глобалізується. Саме духовні цінності та культурне надбання Православного християнства можуть стати на перешкоді глибокій світоглядній кризі, яку переживає українське суспільство. Висловлено переконання в тому, що форум об’єднає зусилля Церкви і суспільства в утвердженні християнських цінностей як підґрунтя розвитку держави взагалі і кожної особистості зокрема.
Дякуючи Богові за радість спілкування та плідної співпраці, організатори, учасники та гості Перших Покровських міжнародних просвітницьких читань докладатимуть зусиль для піднесення рівня істинної духовності суспільства та подальшого розвитку свідчення в усіх сферах буття.
Учасники форуму сердечно дякують Вашому Блаженству за вітання, архіпастирське благословення і настанови, а також за постійну увагу і велику особисту участь у розвитку всіх видів церковного свідчення в сучасному суспільстві та об’єднанні сил найкращих синів і дочок України в служінні Богові та Вітчизні.
Організатори, учасники та гості Перших Покровських міжнародних просвітницьких читань просять святих молитов і благословення Вашого Блаженства на подальшу роботу форуму, який, за Вашим Первосвятительским благословенням, має стати щорічним.
Із синівською любов’ю, за дорученням організаторів, учасників та гостей І Покровських міжнародних просвітницьких читань
Филип,
Архієпископ Полтавський і Миргородський,
Голова Місіонерського відділу при Священному Синоді
Української Православної Церкви
18 жовтня 2008 року
Прес-служба Полтавської єпархії