Протоієрей Всеволод Рибчинський: «По милості Божій я вже прожив сімдесят років …і ні про один з прожитих мною днів я не жалкую»

01.09.2008 archive, Вестник №84, Юбилеи

Живучи в соціальному достатку я не мав спокою духовного і відчував, що я знаходжусь не на своєму шляху.
70-річчя протоієрея Всеволода Рибчинського

– Отець Всеволод. Скажіть будь-ласка, як ви оцінюєте прожитий вами відрізок життя? Чи задоволені ви пройдешнім часом?

По милості Божій я вже прожив сімдесят років з яких тридцять два роки в священному сані. І на сьогодні ні про один з прожитих мною днів я не жалкую. За цей проміжок часу мені довелося навчатися в Київському інженерно-будівельному інституті, працювати старшим інженером проектного тресту, спілкуватися з різними людьми Та все ж, живучи в соціальному достатку я не мав спокою духовного і відчував що я знаходжусь не на своєму шляху. Цей поклик свого духовного єства я зміг вгамувати лише після того, як мене висвятили у священицький сан. За роки служіння в Церкві довелося багато витерпіти. Та завжди я старався і стараюсь бути с кожним толерантним, уділити кожному час, допомогти в скруті, тому що православні віруючі цінують в священнослужителеві як раз його готовність допомогти, щось порадити, або навіть просто поговорити з ними.

– Розкажіть про себе, своє життя, свою сім`ю…

Я народився 7 липня 1938 року в селі Крушинка Васильківського району, Київської області в сім`ї простих робітників. З початком Великої Вітчизняної війни вся сім`я переїхала у місто Сквира Київської області, де прожили до її закінчення. Батько з початком військових дій одразу ж пішов на війну. Після повернення тата ми переїхали в село Чубинці Сквирського району де він працював директором місцевої середньої школи. Після закінчення школи я вступив до Київського будівельного технікуму де навчався з 1956 по 1958 рік. Після двох років навчання мене було відкомандировано на Донбас у виправну трудову колонію, де я відробляв обов’язкові на той час два роки. Відразу ж по закінченні відрядження повернувся до Києва де і працював по спеціальності. Згодом продовжив навчання у Київському інженерно-будівельному інституті, який закінчив у 1968 році. Після отримання вищої інженерної освіти працював старшим інженером будівельного тресту.
Та за весь час своєї професійної діяльності відчував що інженерна діяльність це не моє покликання. Працюючи в столиці нашої держави ходив до Свято-Володимирського кафедрального собору. Там я познайомився з активісткою громади при Володимирському соборі Ніною Миколаївною Карповою, яку дуже поважали як прихожани, так і священнослужителі собору: в тім числі тогочасний митрополит Київський Філарет. Саме вона вперше спитала мене, чи не хотів би я посвятити все своє життя на служіння Церкві. З огляду на всю серйозність я взяв час на роздуми. Приблизно п’ять років я думав на цим, готувався до цього, і врешті решт погодився. За допомогою Ніни Миколаївни я зустрівся з Екзархом всієї України митрополитом Філаретом. 4 липня 1976 року у кафедральному соборі Києва він звершив мою дияконську хіротонію, а 12 липня того ж року в Свято-Воскресенському храмі села Зазим’я Броварського району рукополижив мене в сан священика. Нажаль в мене не має своєї сім’ї. Через мої релігійні погляди моя дружина мене залишила, тому я прийняв целібатство.

– Та все ж отець Всеволод, прозвання священика потребує відповідної духовної освіти. Скажіть будь-ласка, в якій духовній школі вам довелось навчатись?

– Якщо чесно, то перші ази духовної освіти я отримав не в духовній школі, а у вищезгаданої Ніни Миколаївни Карпової, яка була дуже освіченою і віруючою людиною. Саме вона заложила в мені ту базу знань, яку я поступово став розвивати. Та, як ви уже сказали, праця священика потребує відповідного виховання і освіти. Тому, уже будучи в сані, я вступив на заочне відділення Московської духовної семінарії, яку закінчив у 1981 році, Після успішного закінчення семінарії продовжив заочно здобувати освіту в Московські духовній академії, яку закінчив у 1990 році. Я дуже вдячний Богові за те, що мав радість навчатися в Московських духовних школах. За ті вісім років я спілкувався з цікавими людьми, слухав лекції відомих викладачів та проповіді видатних архієреїв. МДА і С стали для мене справжньою школою книжного знання і духовного досвіду.

– Як склався ваш подальший життєвий шлях після прийняття вами сану пресвітера?

– В той час духовенства було мало, тому після рукоположення мене було назначено настоятелем двох храмів: Свято-Миколаївського храму села Гніден та Свято-Покровського храму села Вишеньки Бориспільського району. Богослужіння доводилось звершувати почергово в кожній з парафій. Через рік помер благочинний Бориспільського району протоієрей Петро Кравчук. Після його смерті мене відразу ж було назначено благочинним цього округу. На той час в Бориспільський округ входив також Переяслав-Хмельницький район. Загалом у моєму підпорядкуванні знаходилось тринадцята храмів. З тих пір, на протязі 13 років, я виконував обов’язки благочинного.

– Як склалося ваше подальше церковне служіння?

– Після 13 років перебування у Борисполі в 1998 році мене було переведено до Києва і призначено кліриком Хрестовоздвиженської церкви, де я прослужив наступні три роки. В 1991 році із-за не погодженням з церковною політикою Філарета Денисенка, з яким у мене була неприємна розмова, мене перевели у щойно відкриту Воскресенську церкву, що на Лісному кладовищі. Там нашій громаді було виділено ритуальний зал. Силами віруючих зал було переобладнано під храм, де ми звершували не тільки Літургії та відспівування померли, а й проводили хрещення та вінчання. Там я теж прослужив три роки. В 1994 році настоятель Свято-Михайлівського храму, що на проспекті Миру, протоієрей Михаїл Бойко забрав мене до себе. В Михайлівській церкві я також служив три роки.

– Як виникла ідея побудови Свято-Ольгинського храму?

– Під час мого служіння в Михайлівській церкві в мене виникла думка побудувати православний храм на Харківському масиві столиці, де, на той час, не було жодної православної парафії. З цим задумом я прийшов до Блаженнішого Митрополита Володимира. Блаженніший Владика уважно вислухав мене, дав корисні поради та благословив на будівництво. Ми зібрали всю необхідну документацію і в 1997 році почали створювати релігійну громаду та будувати парафіяльний храм. В 2001 році, за благословенням Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, мене було призначено благочинним південно-східного округу нашої столиці. За одинадцять років нам вдалося побудувати храм на честь святого князя Всеволода (Гавриїла) Псковського з нижнім храмом святої великомучениці Варвари. Також зараз будуємо Свято-Ольгинський собор, який до речі теж має діючий нижній храм освяченого на честь рівноапостольних царів Константина і Єлени.

– На якій стадії будівництва знаходиться собор на честь рівноапостольної княгині Ольги?

– Вже зроблено приблизно три чверті будівничих робіт. До кінця року, з поміччю Божою, плануємо встановити купол.

– Отець Всеволод, ви були одним із тих, хто на власні очі бачив ті страшні події церковного розколу які сталися в 1992 рік з вини Філарета. Розкажіть будь-ласка про них.

– Тоді були дійсно дуже тяжкі роки. А для мене це було вдвічі тяжче, тому що все таки саме Філарет мене рукоположив і в диякона, і в священика. Та хочу зазначити, що з самого початку розколу подавляючи більшість духовенства міста залишилась саме на канонічних основах і підтримали законного Предстоятеля УПЦ – Блаженнішого Митрополита Володимира. Я теж відразу вийшов з під юрисдикції Денисенка, тому що знав його особисто. Це був справжній диктатор, який священиків не рахував за людей. Тому, як тільки було обрано Владику Володимира, я відразу ж став поминати Його за богослужінням.

– Охарактеризуйте будь-ласка діяльність вашої парафії. Що вдалось досягти?

– Діяльність нашої православної громади не обмежується лише будівництвом собору та звершенням таїнств і обрядів Православної Церкви. Зокрема, ми маємо недільну школу, в якій зараз навчається 125 осіб. Також, кожного дня ми влаштовуємо благодійні обіди для малозабезпечених сімей, де кожного дня годуємо понад 30 чоловік. Подібну роботу ми проводимо і з молодим поколінням: маємо спортзал, маємо православний скаутський клуб, маємо православний молодіжний клуб, співочий гурток, художній гурток. В кожному з низ займається від 25 до 40 дітей віком від 3 до 17 років. Кожного року члени скаутського клубу їздять відпочивати на море, а діти недільної школи відпочивають у літніх дитячих православних таборах, що в Полтавській області.

– Які плани на майбутнє?

– Плануємо побудувати в селі Чубинці Сквирського району свій будинок відпочинку для дітей, які навчаються в недільних школах Києва. Крім цього, на територій храмового нашого комплексу розпочали будівництво грального майданчика, де б діти могли приємно проводити час.
Кожної неділі ми проводимо дві Божественні літургії, під час яких у нас причащаються до 50 дітей на кожній з них. Тому я стараюсь якомога більше зробити для того, аби наші маленькі прихожани росли не тільки фізично, але й духовно здоровими. В цьому мені допомагають клірики мого храму, а також актив парафії. Але ми не плануємо на цьому зупинятись. Надалі хочемо суттєво розширити наше соціальне служіння в кожному напрямку, який я вище згадав.

Бесідував Анатолій Чорногор

Має такі церковні нагороди: орден святого рівноапостольного князя Володимира ІІІ ступеня, орден преподобного Нестора Літописця ІІІ ступеня, та ювілейний орден «Різдво Христове 2000»

01.09.2008. МОСКВА. Выпущен новый церковнославянский шрифт «Kathisma»

Олександр Яровий. „Жить не по лжи”