Олександр Яровий. „Жить не по лжи”

01.09.2008 archive, Вестник №84, Страницы истории

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

Простой шаг простого мужественного человека:
не участвовать во лжи… Писателям же и художникам
доступно больше: победить ложь!
(Олександр Солженіцин. Нобелівська лекція. 1972 рік)

У Москві на 91-у році помер великий російський письменник – можливо, останній класик у східнослов’янських літературах. Потужна постать, яка мов перелетіла на незримих крилах духу в день грядущий – від «золотого віку» ХІХ століття, крізь вишукано-печальний «срібний вік» та крізь неоднозначний «вік залізний», ХХ століття… Сказати правду, Україна інтелектуальна, та й просто собі Україна, на моїй пам’яті звернула на нього увагу тільки тричі: наприкінці 80-х, коли «Новый мир» надрукував «Архіпелаг ГУЛАГ», на початку 90-х, коли його сварили за статтю «Как нам обустроить Россию», і ось тепер, коли він відійшов за вічну межу.
А між тим, щоб говорити про Солженіцина, не треба особливих інформаційних приводів. Ми повинні знати й читати його, якщо хочемо мати відповідь на багато буттєвих питань. Він усе свідоме життя, схоже, був в’язнем сумління. Не у збито-політизованому значенні цього слова, а справді як «раб Божий» (хоч і цей святий титул у нерозумінні ганиться та осміюється світом), – як людина, що не може збочити зі стежки пошуку істини, бо інакше – муки совісті, які зроблять беззмістовним все подальше життя… Візьмемо на себе сміливість сказати: ми несправедливі до Солженіцина, ми катастрофічно «звузили» його. Хай вибачають усі щирі й нещирі українські патріоти, але… ми продовжуємо традицію якогось «більшовизму суджень», щоправда, уже не з червоним, а з блакитно-жовтим маркуванням. Ми часто ігноруємо духовність, естетику, філософію і так само грубо підміняємо їх політикою. У тій же Росії, яка дала надпотужну літературу всесвітнього значення, ми не бачимо німбів, не бачимо мучеників і пророків, а бачимо політиків-шовіністів та алкоголіків у лаптях. Те й те… правда, але якої ж правди ми хочемо? Правда Солженіцина – правда християнська… А вже тому категорії його – глобальні, масштаби його – універсально-понадчасові, тільки що виражені у формах певної історичної реальності. Дослідник О. Архангельський писав ще у 1991 році: «А як будуть читати Солженіцина в наступному столітті? Вилучаючи його із «малого» часу і переносячи у «великий», цінуючи саме символічний, «семіотичний» (себто знаковий. –О.Я.) шар його творчості. Не стільки правду, скільки поезію». Ми страждаємо страшною звуженістю свідомості, коли забуваємо про вимір метафізичний. Якими словами ми будемо відповідати на Суді Божому? Якою мовою? Мабуть, тими «глаголами душі», які на землі й уявити не можна. А ми ж в угоду злободенній політичний тріскотні «змàлюємося» і примітивно схематизуємо постаті й процеси, нагадуючи малого сільського хлопця, який героїв усіх без винятку фільмів ділив на «своїх» і «фашистів», навіть коли стрічка була про вікінгів. Для нас усі явища культури діляться за вбивчою кваліфікацією: «за Україну» і «проти України». Куди відносити твори «за людину»? Ми нагадуємо людей, які, скажімо, ніяк не можуть купити собі чоботи; всі згадки у них – скільки вони ходять босими, всі розмови – про захист інтересів босих, друзів шукаємо серед босих, вважаємо себе найбосішими. І це серед тисяч фасонів взуття: сидимо і чекаємо, хто ж нам подарує модні чоботи… Ми пережовуємо, кажучи словами Гоголя, європейські жуйки («жваки») і пишемо на загал щось ще гірше від сучасних європейців. А одне знайомство з материком Солженіцина може дати величезні імпульси для багатьох письменників, особливо молодих, які нічого, крім інтернет-повідомлення про його смерть, «з цього приводу» згадати не можуть…
Не треба з купіллю виливати дитину. Як писав польський дослідник Ян Прокоп в одній зі статей, говорячи про підросійську Польщу ХІХ століття: «Рівень викладання в російських гімназіях був аж ніяк не низьким… Русифікація справді намагалась придушити національну ідентичність, але одночасно знання російської мови відкривало дорогу до російської літератури…» (У нас тепер програмно культивується незнання і російської мови, й літератури. У нас не впровадилась інтегруюча ідея «за». У нас – від’ємна ідеологія «проти», те, що на рік старший Солженіцина історик-академік Петро Тронько нещодавно назвав: «вишиванка на зло», – а не „вишиванка на тобі просто тому, що ти українець)… Далі Ян Прокоп пише: «Захоплення великими російськими письменниками, яке пережив, для прикладу, літератор Станіслав Бжозовський, поділялось і багатьма селянськими дітьми, що босоніж крокували в міську гімназію… Через російських авторів навчалися загальнолюдським цінностям, яких часто бракувало польським письменникам, запертим у колі власних національних тем» (стаття «Поляки про росіян – дві властивості пам’яті»). Два народи, що претендують на світовий месіанізм, дві слов’янські вершини, православного та католицького світу, часто не мирилися. А бідна Україна між двох месіаністичних векторів вибирала… третій – провінційну, егоїстично-сліпу, журливу самозацикленість. Краківський науковець з гіркотою наводить польське прислів’я: «Як свят святем, не бендже москаль полякові братем». Поки світ, мовляв, стоїть, не побратаються… А «здря», бо всі ми брати на цій планеті – принаймні, в потенційному вимірі. І це добре розумів Солженіцин, закликаючи в Нобелівський лекції «помочь миру в его раскаленный час», і завершив він її (започатковану задумом, як звернення до всього людства, ще в застінках), закликом утверджувати правду.
Солженіцин міркує над відомою фразою Достоєвського, що краса врятує світ. І подивіться, як гармонійно, творчо і з бездоганною філософською проникливістю він її розвиває: він говорить, що стара триєдність Істини, Добра і Краси не просто архаїчна формула, «як здавалося нам в пору нашої самовпевненої матеріалістичної юності»; вершини цих трьох дерев сходяться, але надто прямі гілки Добра і Краси (зверніть увагу – «надто прямі», надміру правильні для нас, огрубілих у спотвореності духовних форм!) – вони пригнічені, порубані. То, можливо, запитує він, дивовижні, непередбачувані паростки Краси прорвуться до тієї ж небесної вершини і – «виконають роботу за всіх трьох!» Це геніальне розуміння природи мистецтва. І якби сьогодні письменниками у нас вважалися не дослідники людських аналізів, не літописці збочень і пусті зубоскали, а людинознавці й духовидці, ми б зрозуміли, що, незалежно від національної приналежності всіх нас, землян, – це нам щодо сучасного мистецтва і діагноз, і рецепт, і перспектива.
Ми не проминаємо того, що для нас, українців, Солженіцин більше зітканий з парадоксів, ніж, скажімо, для розуміння росіянина. Хоч він нам не чужий, хоча б по крові. Мати його Таїсія Щербак – козачка зі сходу України… Так, можливо, він не розумів усіх тонкощів сучасної геополітики. А може, йому й боліло, що стільки несправедливостей, образ і злоби було між двома єдиновірними народами, причому кров обох націй нуртувала в його серці. («Серцева недостатність» – таки якось дивно звучить цей медичний вислів стосовно до людини, яка намагалася вмістити у своє серце письменника-гуманіста проблеми і болі всього світу, розв’язати їх особистим внеском, а не чужим коштом…)
Тертя були… Наприклад, колишній політв’язень Левко Лук’яненко каже, що ставлення його до Солженіцина мінялося в зв’язку з оцінками ним, Солженіциним, української незалежності. Були тут і згадки про донос письменника, підписаний псевдонімом «Вєтров»… А цього факту Солженіцин не зрікався і глибоко в ньому каявся. Переважна більшість нашого теперішнього люду не знає найпоширеніших євангельських тем. Що ти будеш їм розповідати навіть про… розбійника-душогуба, який покаявся і першим з людей увійшов до раю по воскресінні Христовому… У нас психологія своєрідна: нехай перед нами всі каються за те, що ми такі нещасні. Сила покаяння у творчості Солженіцина непідробна. Він згадує в «Архіпелазі …» епізод кінця війни, коли кінний особіст, молодший офіцер, щосили жене нагайкою по степу напівголого і зраненого власовця. Власовець благально волає до Солженіцина, та «товариш капітан» не зважився відкрити рота проти «смершівця» і заступитись… І Солженіцин через багато років пише, що ця картина й досі стоїть у нього перед очима, що її можна поставити – не більше не менше – на обкладинку всього семитомного «Архіпелагу…» І це написано так, що тут не бачиш художніх прийомів, а відчуваєш, що ТАКЕ каяття не може бути неправдивим. Письменник кається також у своєму дивному заціпенінні перед табірними «горилами», людиноподібними кримінальниками, які були негласною опорою табірного режиму, і, знову ж таки, як дослідник людського життя, шукає коренів: що ж його приголомшило і пригнітило… «Чи боягуз я? Мені здавалося, що ні… Я стрибав у пряме бомбардування у відкритому степу…їхав замінованою дорогою… виводив батарею із оточення… Чому ж не схоплю одного з цих людино-пацюків і не терзону його рожевою мордою об чорний асфальт?» Бо — це був антисвіт. Тут нема правила, статуту, закону. Отак відбувається страхітлива переоцінка людських вартостей в «умовах підлості». А згадайте «Один день Івана Денисовича». До речі, ще «тоді» (опублікований з «височайшого» дозволу Хрущова в 11 номері журналу «Новый мир» 1962 року) він насторожив пильних критиків (коли б не на наших київських горах!) мало не позитивним образом ув’язненого бандерівця. Про бандерівців у таборах, ні для кого не секрет, Солженіцин згадував з особистою повагою. То чому б бачити не правду життя, не об’єктивізм письменника, а висмикувати якісь не найпоказовіші для нього проекти «обустройства-переустройства»?
Його «Архіпелаг ГУЛАГ» потряс світ. «В этой книге нет ни вымышленных лиц, ни вымышленных событий. Люди и места названы их собственными именами. Если названы инициалами, то по соображениям личным. Если не названы вовсе, то лишь потому, что память людская не сохранила имен, – но все было именно так». Ці чеканні слова на перших сторінках, імена 227 людей, що подали письменникові свої свідчення, власні спогади – це все струснуло благополучний і тоді вже занурений у сплячку західний світ. Так, до цього був наш Іван Багряний, але Солженіцину судився значно більший світовий резонанс. Ці свідоцтва страшні. Щоб не звинувачувати нікого, більш чи менш зламаного у той час, а також, аби докірливо не пригадувати вимушені (вимучені?) доноси, читайте цей публіцистичний документ-монумент. (Боюся викликати скандал, але… «Лікарю, зцілися сам». У середовищі українського дисидентства кишма кишіло «попами гапонами», які працювали «и так и эдак», і для радіо «Свобода», і для товаришів з КДБ, і, мабуть, все таємне рано чи пізно стане явним)… Так от, щоб не бути строгим суддею і не випереджати Суд Божий, перечитайте хоча б список з 31-го виду чекістських катувань – а їх було набагато більше… Почуйте голос політзека: «Брате мій! Не осуди тих, хто виявився слабким і підписав зайве»…
Про цю людина можна сказати: її талант беріг сам Бог. Знову ж відома історія – про те, як у Солженіцина пройшла безслідно ракова пухлина – щоб вижив, щоб написав! Десь він згадував: «Я поїхав у Ташкент (на «вічне заслання» – так було написано в документі. – О.Я.) помирати»… Почитайте його повість «Раковий корпус». Річ моторошна, від одних описів, термінології та деталей на лобі виступить піт. Але це – не апологія безнадійності, не страшилка і не політичний маніфест; знову ж це – філософія непереможності життя. Це – філософія, здобрена іронією. Персонаж оповідає хворому татаринові казку про те, як Аллах доточив на прохання людини їй ще по чверть століття від «життєвого ліміту» коня, собаки і мавпи. Отримавши випрошених 100 років, так і стала людина жити: перші чверть століття – як людина, далі стільки ж – працювати, як кінь, ще 25 років гавкати, як собака, а в заключні 25 – з неї сміються, як з мавпи…
Але поруч християнська філософія, діалектика «вітальності» смерті, як переходу в інше буття. Адже, як незнищенна матерія – так, тим більше, незнищенні дух, душа. Це – філософія зустрічі зі смертю, яка перестає бути страшною. Костоглотов, прототипом якого послужив сам письменник, говорить про лікаря, що колись відверто сказав йому: три тижні, мовляв, протягнеш, – «Молодець! Людина! Я йому руку потиснув»… І далі: «За цю осінь я на собі взнав, що людина може переступити межу смерті, ще коли тіло її не вмерло. Іще щось у тобі кровобіжить чи перетравлюється – а ти вже, психологічно, пройшов усю підготовку до смерті. І пережив саму смерть. Все, що бачиш навколо, бачиш уже ніби як із гробу, безпристрасно. Хоч ти не зараховуєш себе до християн і навіть інколи навпаки (все таки впливи атеїстичної доктрини в СРСР! – О.Я.), а тут раптом помічаєш, що ти таки вже простив усім, хто ображав тебе, і не маєш зла до тих, хто гнав тебе… Дуже рівноважний стан, природній. Тепер мене вивели з нього, та я не знаю – чи радіти. Повернуться всі пристрасті – і погані, і хороші».
Про віру Солженіцина можна говорити багато. «Як древні християни, сидимо ми в клітці…», – це знову з «Архіпелагу…» І далі перегук з попередниками і натякова полеміка із гордим реформатором, богохульником Толстим: збулася, мовляв, мрія Толстого, у церкву в’язнів не водять… Вони, зеки, в порожній церкві лежать покотом на кам’яній підлозі, мов у бараці… Такі були мрії навіть великих умів – без Бога. Хай вибачать любителі Толстого, але так і згадуєш, що недаремно Ленін назвав статтю про нього так: «Лев Толстой как зеркало русской революции». Першим революціонером, як відомо, був диявол. Йому не сподобалося, що не він цар, а – Бог. Але, відколовшись від Бога як Джерела життя, він зміг створити тільки люту пародію на Боже Царство – антисвіт темряви, який потім випинався і на матеріальній земній кулі отакими архіпелагами зла і людських страждань…
Між панування неправди Солженіцин шукає правду, у найтемніших душах – добро, шукає у всякому явищі метафізичні витоки Добра і зла. Думка його – парадоксальна, готовність до смерті стає в нього життям, а життя, дистанційоване від моральних цінностей, рівнозначне розтягнутій у часі смерті. Це парадоксальність Достоєвського, парадоксальність російського характеру. Пам’ятаєте, Достоєвський пише про юродивого, який кидає каміння у стіни церкви, а хреститься на «кабак»! Сучасна молодь сказала б: «Прикольно! Дебіл, в натурі». А юродивий бачить духовними очима те, що не бачать інші. Каменем він шпурляє в бісів, що не можуть зайти до храму і труться попід стінами; при корчмі ж – молиться за душі, які там гинуть. Все просто? Так. Але без пояснення, без провідника, без путівника так само «просто-непросто», як і першовиток літератури – Біблія. Профанові, як і гаданому мудрецю віку сього, в рівній мірі розуміння її закрито, коли тлумачити гріховним плотським глуздом: те видається наївним, те неясним, те абсурдним!… а Божого слова до кінця віку ніхто не скасує, не обійде і мудрішого від нього не придумає – на тлі тисяч ефемерних людських ідей, що оберемками поодцвітали, зітліли…
Мудрість спарена зі стражданням. Пам’ятаю, мій дід, який пройшов тюрму 37-го, казав: «Так, як тюрма, ніяка школа не вчить». Це навчання позамежово жорстоке, але хто його витримає, хто відшліфується стражданням, залишиться незламаним, той по-іншому подивиться на світ, на людей, на свої завдання і цілі в людському світі. Численні втрати нехитрого зеківського скарбу навчили письменника, як і мільйони інших зеків, цінувати зовсім не речі, які сьогодні є, а завтра тебе покинули (та навіть над своїм тілом ти не хазяїн!) І тут десь думки письменника змикаються зі сковородинівськими нестяжательністю, аскетизмом, хоча, звичайно, набагато гармонійнішими, без надриву. Солженіцин пише: «Те май, що можна завжди пронести з собою. Знай мови, знай країни, знай людей. Хай буде дорожнім мішком твоїм – твоя пам’ять. Запам’ятовуй! Запам’ятовуй!..» Або: «…і менше говори – більше почуєш…» Гулагівська філософія напівукраїнця Солженіцина чимось перегукується з надвишнім стражданням Василя Стуса («Я вже по той бік радісного світу»…) Солженіцин каже: «Продовжується життя без нас – і навіть уже не образливо…» А в нечисленні хвилини тривожного відпочинку згадує душевні розмови з товаришами, перегук поглядами із співчутливими, але теж по-своєму невільними, «вольними». «Полюби такі хвилини – і легшою стане тюрма»… В українського діаспорного критика Юрія Шереха є стаття про Стуса «Трунок і трутизна». Він її завершує висновком, який одночасно і песимістичний, і оптимістичний. Він говорить, що поетове серце скрізь не мириться з неправдою, і тому Стус навряд чи був би щасливіший, коли б виїхав на Захід («досконалих суспільств нема»)… Оптимізм же – у розумінні: доки земля родить таких людей, ще не все втрачено.
Для багатьох таке незціленне «страждання поета» – порожній звук. Але не так було із Солженіциним. Захід його не спіймав. Йому дали Нобелівську премію, про нього писали, як ні про жодного дорадянського чи радянського автора. (А перед тим була відома висилка з СРСР – подейкують, що Брежнєв пропонував його посадити для перевиховання знову, головний кадебіст Щолоков – пострахати й перевиховати, майбутній генсек Андропов – вислати з СРСР. На цьому варіанті й зупинилися…) На Заході Солженіцин був незручним, як і інший типологічно близький йому талановитий автор, «пізніший» Сергій Довлатов. Обох в еміграції російські радикальні націоналісти іменували «сіоністами», запевняли, що Олександр Ісаєвич взагалі «Солженіцер»; автентичні ж сіоністи ж переконували, що обидва – антисеміти. Коли Солженіцин пізніше видав книжку «Двести лет вместе» (перший том – про євреїв у дореволюційній Росії, другий – про них же в СРСР), ситуація тільки увиразнилася. Хоча, знову ж таки, для автора важило «правило об’єктивізму», без підігравання якійсь зі сторін, а «без тенденції» на ліберальному Заході так само не можна, як і в доктринерському СРСР. Захід чекав, що «матёрый русский человечище», описавши більшовицькі злочини, стане восхваляти явні і сокровенні позитиви його, Заходу. Але в 1978 році Солженіцин, що називається, «відколов номер». У своєму виступі в Гарварді, осередку печерної антирадянщини, він почав критикувати Захід за його ситу байдужість до проблем світу, за провину деградації мистецтва та моралі, за небажання, зрештою, вчитися у його рідної Росії та в СРСР! От уже справді парадоксальний чоловік. «Вільний Захід» почав порівнювати його з аятолою Хомейні (сказати до слова, іранський народ любить Хомейні й тепер – як лідера переможної боротьби проти американської маріонетки-короля, скинутого Квітневою революцією), стали малювати на нього карикатури, пародіювати, звинувачувати в дрімучості і зраді ідеалів. У 1983 році Солженіцин перестає давати будь-які інтерв’ю та зустрічатися з набридливими журналістами. Його навіть починають називати «вермонтським відлюдником». Йому цілком вистачало внутрішньої духовної поживи без підзарядки ззовні, тим більше в духовно чужорідному середовищі. У 1994 році повертається до Росії. (Перед тим, як ставати обвинувачами письменника, давайте спробуємо згадати когось із діячів нашої суперпатріотичної діаспори, які б повторили цей «подвиг». А «подвиг» є нормальним вчинком справжнього, а не показного, патріота своєї землі).
У кроках Олександра Солженіцина не варто шукати підводних течій. Навіть у діях і висловах, що суперечать, можливо, одне одному, він був щирим. Це головне. А вже далі – мистецтво слова, яке любив понад усе. Воно йому висвічувалося не інакше, як крізь призму любові до окремої людини, яку завжди важче любити, ніж ціле абстрактне людство. Йому ж вдавалося і те, й інше. Почитайте, перечитайте його Нобелівську лекцію. Жоден світовий автор ХХ століття з такою мірою болючого переживання, щирості та мудрості не висловився про потребу порятунку зболеного світу. Отаким був «месіанізм» в ізводі Солженіцина. Він завжди прагнув як краще, а як уже виходило… Втім, виходило переважно добре. Виходило могутньо, переконливо, довговічно – «прочно». Як казав, здається, Бунін, подобатися всім може тільки асигнація. А щодо письменника, особливо письменника-явища, завжди будуть різночитання. Згадаймо Христову істину: горе вам, коли про вас добре говорять усі люди: так говорять тільки про фальшивих пророків…
Нам треба знати Солженіцина у його світлі й тінях, пошуках і катастрофах, в його творчості, біографії, місії. Ми можемо не поділяти якихось його поглядів, але є вектор, який не буде чужим жодній людині здорового глузду і більш-менш здорової совісті. Це – пошук правди: всепримиряючої, всецілющої, всепереможної. Ми співчуваємо російській громадськості у цій втраті, яка без перебільшення може бути названа непоправною. Помолімося ж за спокій його душі, щоби вселив її Господь в оселях праведних, простивши гріхи і воздавши за добро.

Протоієрей Всеволод Рибчинський: «По милості Божій я вже прожив сімдесят років …і ні про один з прожитих мною днів я не жалкую»

01.09.2008. КИЇВСЬКА ОБЛАСТЬ. Предстоятель УПЦ освятив храм у селищі Дерніївка