Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир: Українська Православна Церква: сьогодення і перспективи

01.04.2008 archive, Вестник №79, От первого лица

Ніщо так не може зашкодити єдності Церкви, як вплив політичних процесів. Проникаючи в середину церковного життя, політика отруює її і поділяє віруючих на «правих» і «лівих», «помаранчевих» і «біло-синіх», прихильників «східної» і «західної» цивілізаційних моделей.
Українська Православна Церква: сьогодення і перспективи

Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир

УПЦ і Українська держава
Позиція Української Православної Церкви у сфері відносин суспільства й Церкви, а також держави й Церкви в цілому логічна й послідовна. Незважаючи на те що Україна й українське суспільство за останні кілька років доволі суттєво змінилися, сама ця позиція не зазнала кардинальних змін. Слід визнати, що ми почали формулювати її більш точно і послідовніше втілювати в життя. Дотримуючись завіту Господа нашого Іісуса Христа, Українська Православна Церква завжди вважала і вважає, що в основі взаємодії Церкви (Царства, що не від миру цього) і держави повинен бути принцип «віддайте кесареве кесареві, а Боже Богові» (Мф. 22: 21).
Ми можемо по-різному ставитися до концепції світської держави, обговорювати її переваги й недоліки, однак маємо визнати, що на сьогодні ця концепція фактично безальтернативно панує у всіх європейських країнах (навіть у тих, де церква формально не відокремлена від держави), а також у більшості неєвропейських країн. У поліконфесійній Україні альтернативи такому підходу немає. Це твердження, звичайно ж, не можна інтерпретувати в тому розумінні, що ми обираємо між вірою і толерантністю й віддаємо перевагу останній. Навпаки, ми віримо і сповідаємося, що щира віра не може бути плодом насильства – вона народжується у свободі: «ніхто не може прийти до Мене, якщо те не буде дано йому від Отця Мого» (Ін. 6: 65; 6: 44).
З огляду на це варто підкреслити, що держава не може бути компетентною в питаннях віри. У неї немає, скажімо так, відповідного інструментарію, що надає можливість відрізняти істину Божественного Одкровення від єресі. Церква ж, яка живе в онтологічній єдності з Господом, своїм соборним розумом розкриває догмати віри і свято зберігає їх. Усе, що може запропонувати сучасна держава в цій царині, – це лише релігієзнавча експертиза. Навряд чи хтось ризикне стверджувати, що колоквіум релігієзнавців, нехай і найвидатніших, може визначити, яка віра є істинною, а яка – ні. Історія сповнена прикладів, коли навіть візантійські імператори, які виросли в лоні Православної Церкви, впадали в єресь і підтримували несторіанство, монофізитство, іконоборство і таке інше.
Звідси основна функція держави (на наш погляд) – це забезпечення умов для вільного існування Церкви, а також утримання від спокуси розглядати Церкву, або так звані традиційні віросповідання, в якості неофіційного «міністерства духовних справ». Церква ж, у свою чергу, має побороти спокусу шукати державної підтримки у, скажімо світською мовою, конкуренції з іншими конфесіями. Для релігійної ситуації в Україні це очевидно. Бо ж тільки-но православні звертаються по допомогу до влади у східних регіонах, де УПЦ безперечно домінує, це луною озивається в західних, де переважно при керівних посадах влади різного рівня стоять представники УГКЦ, і в деяких центрально-українських областях, де державні мужі – симпатики УПЦ КП.
Виходячи з окреслених вище міркувань, наша Церква в цілому вітає просування України до «європейської» моделі державно-церковних відносин. Говорячи про «європейську модель», ми розуміємо всю умовність цього словосполучення, оскільки єдиної парадигми взаємодії світської і церковної влади в Європі просто немає. Скоріше, ми маємо на увазі якісь основоположні принципи, сформульовані, зокрема, у загальноєвропейських документах і розвинені в практиці Європейського суду з прав людини. Держава має визнавати автономію релігійних організацій разом із правом останніх самостійно визначати свою внутрішню структуру та порядок формування ієрархії. Крім того, держава не повинна втручатися у внутрішню діяльність релігійних організацій доти, доки така діяльність не створює загрози для громадського порядку, здоров’я, моралі, а також прав і свобод інших людей.
Виходячи з таких міркувань, наша Церква 2006 року взяла активну участь у розробці нової редакції Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (нагадаємо, що в Україні дотепер діє підкоригований Закон початку 90-х років). Приводом до розробки цього законопроекту стали критична оцінка чинного законодавства України у сфері свободи віросповідань Радою Європи. І ми в цілому залишилися задоволені результатом діяльності робочої групи, яку було створено при Міністерстві юстиції. Зокрема, законопроект передбачав надання статусу юридичної особи Церкві як об’єднанню релігійних організацій, що підсилило б позиції УПЦ та інших конфесій у діалозі з владою. На жаль, на вимогу УПЦ КП прийняття даного Закону було тимчасово зняте з порядку денного.

Акценти:
Дозволимо собі зупинитися на декількох ключових моментах, які фактично існують у відносинах Церкви й суспільства, однак на сьогодні ніяк не врегульовані законодавчо або ж урегульовані недостатньо.
Першу проблему вже було названо – це надання статусу юридичної особи релігійним об’єднанням. Згідно з українським законодавством, на сьогодні такий статус мають парафії (релігійні громади, кажучи мовою закону), монастирі, братства, місіонерські товариства й духовні школи. Релігійні об’єднання представлені «релігійними управліннями й центрами», тобто адміністративними органами, такими як, наприклад, єпархіальне управління або митрополія. Церква, так само, як і окремі єпархії, не має статусу юридичної особи, тобто позбавлена більшості прав, зокрема майнових, які неможливо реалізувати без такого статусу.
Наступна проблема українського законодавства – фактична дискримінація церковних освітніх установ. Система освіти в Україні є досить централізованою. Відповідно, невизнання державою того чи іншого навчального закладу ставить його в становище «ізгоя» освітньої системи. Дипломи такого закладу не визнаються державними інституціями, його студенти не мають пільг, які мають їхні колеги зі світських вузів, зокрема, пільг на проїзд. Учені ступені у сфері богослов’я також не мають юридичної ваги. Але головне, Церква позбавлена права відкривати навчальні заклади, в яких викладання церковних дисциплін було б інтегровано в загальноосвітній контекст.
Внаслідок такого нічим не виправданого законодавчого обмеження релігійним організаціям доводиться або маскувати богословські факультети під релігієзнавчі (як це має місце в Чернівецькому державному університеті), або проводити подвійну реєстрацію вищого навчального закладу: і як приватного світського, і як духовного (коли де-факто один навчальний заклад формально є двома незалежними юридичними особами, як, наприклад, зареєстрований Український католицький університет у Львові), або свідомо відмовлятися на цьому етапі від інтеграції в загальнонаціональну систему освіти (як Київські духовні академія і семінарія). Для вирішення цієї проблеми необхідне визнання за богослов’ям (теологією) статусу окремої науки та фаху, на що українське Міністерство освіти поки не погоджується, хоча теологічні факультети існують у складі практично всіх провідних європейських університетів.
Ще одна, остання, юридична проблема, на якій необхідно зупинитися, – неврегульованість діяльності Церкви в силових структурах. На практиці УПЦ, як і деякі інші конфесії, здійснює пастирське служіння і в армії, і в міліції, і у військах прикордонної служби. Однак з формально-юридичного погляду, це відбувається ніби з чорного ходу. Бо єдина норма чинного Закону «Про свободу совісті…» говорить тільки про те, що «Командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів», а слово «капелан» зустрічається в українському законодавстві лише один раз – у тексті Закону «Про символіку Червоного Хреста і Червоного Півмісяця…»
Нічого не проясняють і Статути Збройних сил, які лише зобов’язують командирів знати віросповідання своїх підлеглих, а також гарантують право військовослужбовців дотримуватися релігійних обрядів в індивідуальному порядку. Отже, давно назріла необхідність на законодавчому рівні врегулювати хоча б принципи взаємодії державних органів і релігійних організацій у такій специфічній області, як Збройні с0или та інші військові формування, а також у пенітенціарній системі. Тим більше, що такі відносини вже пройшли випробування часом.

Проблеми відносин УПЦ і органів державної влади
У держави завжди існувала спокуса до створення тіньових механізмів впливу на Церкву та її ієрархів. Однак, якщо в тоталітарних державах такі механізми й могли вплинути на церковне життя, то в сучасних демократичних країнах ці механізми навіть якщо й мають місце, то виявляються неефективними. Не є винятком і сучасна Україна. Аналіз релігійної політики Української держави впродовж 1992-2007 років свідчить, що всі три Президенти України (Л. Кравчук, Л. Кучма та В. Ющенко) були і є прихильниками створення «єдиної Помісної Церкви», вбачаючи в ній один з механізмів становлення й консолідації української нації.
Відповідно, ставлячи перед собою завдання створення такої єдиної Церкви, глави Української держави дотримувалися певної політики щодо Української Православної Церкви. За цей час Церква випробувала на собі всю гаму «відтінків впливу»: від ігнорування й виштовхування на периферію громадського життя до пропозицій статусу по суті державної Церкви в обмін на ті або інші умови.
Чи в змозі сьогодні сама держава об’єктивно і ґрунтовно відповісти собі і православному суспільству, для чого їй потрібна „Помісна Церква”? Якими гіпотетично могли б бути її відносини з Православною Церквою з набуттям нею автокефального статусу? Відповіді на ці запитання не озвучувалися. Озвучувалося лише бажання, щоб Церква такий статус отримала. Держава хоче помісного статусу українському Православ’ю. А який статус українське Православ’я має сьогодні в Україні? Якого внутрішньоукраїнського статусу надала держава Православ’ю?
Утвердження Помісної Церкви не може бути одностороннім актом виконання волі можновладців. Зацікавленою в досягненні того статусу, який би допомагав церковній місії, має бути й Церква, чого, на жаль, сьогодні в Україні не спостерігається. Відносини між Церквою і державою далекі від гармонійних, далекі від тих, які сприяли б прискоренню втілення в життя ідеї Помісної Церкви. Насамперед, це стосується затягування і небажання надати Церкві статусу юридичної особи, внаслідок чого Церква не може стати власником майна, яким користується, і тим, яке повертається релігійним організаціям, що входять до її складу. Гостру конфліктогенність зберігає норма застарілого Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо почергового використання культових споруд (ст. 17). Дане становище створює умови для фактичної залежності релігійних організацій від упередженої позиції місцевих органів влади й постійно провокує міжцерковні конфлікти й сутички. Незважаючи на те що було видано вже декілька указів Президента та Кабінету Міністрів України стосовно повернення релігійним організаціям церковного майна та подолання наслідків політики колишнього СРСР щодо релігії, жоден з прийнятих нормативних актів у повному обсязі не виконано.
Предстоятеля Української Православної Церкви не допускають до богослужіння в споконвічному кафедральному соборі Київських митрополитів – Святій Софії Київській. Кафедральний Свято-Володимирський собор та резиденція Предстоятеля УПЦ, по-розбійницькому захоплені розкольниками в 1992 році, утримуються ними й досі не повернуті Церкві – їхньому законному власникові. Держава залишається глухою і до численних прохань щодо проголошення дня пам’яті святого рівноапостольного великого київського князя Володимира (28 липня) державним святом. Не отримано, незважаючи на їхній офіційний характер, відповіді на жодне із звернень і жодна із заяв Священного Собору або Синоду УПЦ з того чи іншого питання. Прикладом зневажливого ставлення з боку держави до православних та їхніх релігійних переконань і почуттів стало прибуття до України понтифіка Івана Павла II, нині покійного, та необґрунтоване пастирською доцільністю перенесення зі Львова до столиці України золотоверхого Києва осідку уніатів – суто регіонального явища Західної України. Церква залишається непочутою в багатьох питаннях зовнішнього і внутрішнього життя. І саме в такому стані непозитивного ставлення до неї з боку держави від неї ж вимагають поступок щодо бажань держави! Чи є це логічним? УПЦ не має доступу до школи та засобів масової інформації, систематично шельмується купкою націоналістів і ставиться в ідеологічні межі меншовартості. Але, незважаючи на це, як Церква свого народу, вона завжди закликала, закликає і буде закликати до єдності Православ’я, оскільки ненормальний стан розділення відвертає увагу і розпорошує сили на внутрішню, нікому не потрібну боротьбу та ворожнечу. Натомість потрібно спільними зусиллями вирішувати питання своєї прямої місії – євангелізації українського суспільства, активізувати соціальну, благодійну та просвітницьку діяльність, а не докоряти один одному в непатріотичності чи доводити, хто з нас більший українець. Необхідно показувати віру свою від діл своїх (див.: Як. 2: 18).
Сама держава, бажаючи мати єдину Українську Православну Церкву, соромиться у своїх законодавчих нормативних актах найменувати себе православною, соромиться відзначити особливу роль Православ’я у власному ж становленні та тисячолітньому процесі державотворення України. Для того, щоб в Українській Православній Церкві, в усієї її Повноти визріло бажання набути бажаного державою статусу, необхідно, принаймні, законодавчо врегулювати особливий статус Православ’я в Україні. Держава повинна сказати: „Я православна”. Українська Православна Церква відкрита до співробітництва з державою.
*****
Усі три глави української держави відстоювали своє бачення церковної проблеми, наголошуючи на тому, що в незалежній державі повинна бути незалежна (читай: автокефальна, чи помісна) Церква (за словами Леоніда Кравчука). Однак висновки та висловлювання деяких експертів про те, нібито нинішній глава Української держави робить безпрецедентний тиск на священноначаліє УПЦ з метою відокремлення її від повноти Руської Церкви, є необґрунтованими. Президент України, дійсно, є прихильником об’єднання всіх православних віруючих країни в єдину Православну Церкву, яка б мала статус автокефальної. Проте, привселюдно висловлюючи свою позицію з цього питання, Президент не чинить систематичного політичного тиску на нашу Церкву з метою канонічного розриву УПЦ з Московським Патріархатом.
Приємно, що глава держави позиціонує себе, як і належить, на нашу думку, українцю, православним християнином. Проте доводиться констатувати факт нерозуміння ним еклезіологічних тонкощів і причин існуючого розділення українського Православ’я. На жаль, воно сприймається ним, як і більшістю віруючих з неглибоким рівнем церковної та богословської освіти, як різниця в юрисдикційній приналежності. Саме такий погляд намагається нав’язати суспільству керівництво „Київського Патріархату”.
Варто зазначити, що тиск на УПЦ, на жаль, дійсно має місце. І часом він відчутний не лише на регіональному, а й на всеукраїнському рівні. Однак найчастіше такий тиск виходить не від центральної державної влади, а від націоналістично орієнтованих політичних структур і політиків, вплив яких, на жаль, відчутний в сучасному політичному житті нашої країни.
Коли наша Церква зазнає тиску з боку державних структур, у більшості випадків це тиск місцевих органів влади. Особливо відчутною є така діяльність місцевої влади в західному регіоні України, де багато державних чиновників дозволяють собі проводити релігійну політику на користь «власної» конфесії – УГКЦ або УПЦ КП. Яскравим прикладом тут може служити політична кар’єра вкрай націоналістично настроєного політика В.М. Червонія, який упродовж 2005-2006 років займав посаду голови Рівненської обласної державної адміністрації. На посаді губернатора пан Червоній провадив упереджену конфесійну політику, систематично сприяв порушенню прав віруючих УПЦ. Але діяльність цього політика у конфесійній сфері була зумовлена не відповідними директивами глави Української держави, а його особистими політичними та конфесійними уподобаннями. Разом з тим у Президента країни знайшлося достатньо політичної мудрості, щоб дати об’єктивну оцінку його діяльності й усунути з посади, в результаті чого тиск місцевих органів влади на громади УПЦ у Рівненській області значно зменшився.
Як свідчить наведений приклад, Українська Православна Церква здійснює сьогодні своє спасенне служіння у складних, а іноді й украй несприятливих умовах. Втім центральній державній владі можна дорікнути швидше не за провокування релігійних конфліктів, а за неоперативне й недостатнє реагування на наявність таких у регіонах.
Який головний висновок змогла зробити наша Церква у сфері церковно-державних відносин за останній період свого існування? У чому полягає наданий нам історією урок?
Перше. Незважаючи на історичні негоди й труднощі у стосунках з державною владою, Церква має прямувати шляхом свободи, залишаючись внутрішньо й зовнішньо незалежною від держави.
Друге. Будь-який тиск на Церкву з боку держави в умовах демократії є неприйнятним і навіть нераціональним, оскільки він не може радикальним чином і протягом тривалого часу впливати на церковне життя. Щоправда, такий тиск неефективний лише за однієї умови, а саме, якщо церковна ієрархія не веде погоджувальної політики, але публічно вказує на факти порушення прав віруючих.

УПЦ та інші християнські конфесії в Україні
Україна – це не лише багатонаціональна, але й поліконфесійна країна. Найбільш чисельною і впливовою релігійною організацією в країні була й залишається Українська Православна Церква. До складу нашої Церкви сьогодні входять 42 єпархії, 59 архієреїв, загальна кількість парафій становить близько 10 900. У Церкві діє 20 спеціальних навчальних закладів, з них 7 семінарій і 12 духовних училищ. Динамічно розвиваються Київські духовні школи, зокрема, Київська духовна академія, освітній рівень якої останнім часом значно підвищився внаслідок реформи й залучення нових педагогічних кадрів.
Разом із тим поряд з Українською Православною Церквою в країні існують кілька інших християнських конфесій, вплив яких на суспільство в тій чи іншій мірі є відчутним. У західних регіонах України значний вплив має Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ), що налічує сьогодні, за офіційною статистикою, близько трьох з половиною тисяч громад. Наприкінці 80-х років XX століття, коли ця конфесія одержала легальний статус в Україні, УГКЦ мала яскраво виявлений регіональний характер, а діяльність її ієрархії та священства була надто політизованою. Усе це, а також складна внутрішня ситуація в Українській Православній Церкві, яку тоді очолював митрополит Філарет (Денисенко), призвели до того, що діалог між нашою Церквою, Ватиканом і ієрархами УГКЦ не дав позитивного результату, і проблема розподілу церковного майна була вирішена греко-католиками силовим шляхом. Більшість храмів УПЦ у західних регіонах України були насильно зайняті віруючими УГЦК, а православні християни в цьому регіоні виявилися в ситуації жорсткого тиску.
Отож, нинішні відносини між УГКЦ і УПЦ залишають бажати кращого. Старі рани ще не вилікувані, а відносини між православними й греко-католиками досі не унормовані. Таким чином, незважаючи на те, що багато експертів відзначають певні позитивні тенденції в житті УГКЦ, офіційний діалог між нашими Церквами на сьогодні, на жаль, ще неможливий.
Стабільними та доброзичливими можна назвати відносини УПЦ і Римсько-Католицької Церкви, духівництво якої традиційно духовно опікує польську громаду в Україні. Ця Церква нараховує 7 дієцезій, 804 парафії, має 13 єпископів та 3 вищі Духовні семінарії. Єпископи Римсько-Католицької Церкви в Україні прагнуть підтримувати постійні контакти зі священноначалієм канонічної Української Православної Церкви, співробітництво між Церквами має місце в рамках Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Позитивно на православно-католицькі відносини впливають і візити до нашої країни глави Понтифікальної ради із сприяння християнській єдності кардинала Вальтера Каспера, остання зустріч якого з Вищим Священноначалієм нашої Церкви мала місце в грудні минулого року.
Найбільш проблемними можна назвати відносини між УПЦ і двома неканонічними церковними структурами, які самовільно проголосили себе «автокефальними» – «Українською Православною Церквою – Київський Патріархат» і «Українською Автокефальною Православною Церквою». Згідно із статистичними даними Державного комітету України у справах національностей і релігій, загальна чисельність «автокефальних» церковних громад станом на 1 січня минулого року становить близько 5000. З них 3 824 громади перебувають у складі УПЦ КП і 1 154 громади – у складі УАПЦ. Ці цифри мають певні похибки, оскільки офіційна державна статистика ґрунтується на кількості зареєстрованих уставів первинних релігійних організацій (церковних громад). Утім, як ми знаємо, статути релігійних громад іноді реєструються спеціально для збільшення кількісних показників.
Проте, навіть із певним застереженням, кількість громад, що перебувають сьогодні в складі УПЦ КП і УАПЦ, не може не тривожити. Церковний поділ в Україні, дійсно, має безпрецедентний масштаб, і цей чинник необхідно враховувати тим, хто думає, начебто будь-який діалог між канонічною УПЦ і неканонічними структурами є недоречним і шкідливим.

Проблема діалогу між Українською Православною Церквою та «неканонічним православ’ям» – УПЦ КП і УАПЦ
У розколі із законним Священноначалієм і світовим Православ’ям опинилися мільйони людей. І якщо якась частина з них перебуває у розколі внаслідок певного свідомого вибору, то багато простих віруючих і навіть їхніх служителів перебувають сьогодні в канонічній ізоляції швидше через відсутність належної догматичної та канонічної освіченості. Загальновідомо, що в радянський період Православна Церква була вкрай обмеженою у своїй місіонерській і просвітницькій діяльності. Вона не мала можливості проводити катихізацію; парафіяльне життя часто обмежувалася здійсненням богослужінь. Таким чином, на початку 90-х років, коли в Україні виник потужний національно-патріотичний рух, багато православних християн, які не мали можливості поглибити свої знання у вірі, стали жертвами романтичної «етнофілетичної» ідеології.
У першу чергу, від цієї ідеології постраждала інтелігенція, що помилково побачила в Церкві інструмент для сакралізації молодої української держави. Пізніше етнофілетична ідеологія охопила й частину православного кліру. Виник розкол. Проте, слід зазначити, що дії не всіх його творців і активних учасників були зумовлені такою ідеологією. У ситуації початку 90-х, коли на Західній Україні стрімко відроджувалися структури УГКЦ, багато православних кліриків дійшли висновку, що єдиний спосіб зберегти присутність Православ’я в цьому регіоні – це створення своєї, «національної Церкви», яка б могла зупинити стихійну експансію УГКЦ.
Чи були праві православні священики, які розірвали спілкування із законним єпископатом і похапцем оголосили свої парафії «автокефальними»? Їхнє становище в той час було вкрай нелегким. На Західній Україні панувала ейфорія, зумовлена здобуттям державності. Стрімко розширювала свої структури і вплив у суспільстві УГКЦ, що позиціонувала себе єдиною «національною церквою». Українська Православна Церква, що перебувала в канонічній єдності з Московським Патріархатом, здавалося б, мала стати «суспільним ізгоєм», Церквою, якій назавжди відмовлено в праві бути повноцінним партнером нової держави.
Однак той факт, що, незважаючи на всі труднощі, попри протистояння на Західній Україні канонічного та «автокефального» Православ’я, Українській Православній Церкві вдалося сьогодні відновити там свою присутність, свідчить про те, що у тих, хто обрав шлях розколу, були й інші можливості. Як зазначив один сучасний історик, в історії бувають моменти, коли ми не маємо можливості рушити ані ліворуч, ані праворуч, і тоді єдиним можливим напрямком руху залишається рух до неба, тобто сповідництво.
Сучасна УАПЦ, понад 70 відсотків парафій якої розташовано в західному регіоні України, – це пряма спадкоємиця тієї частини галицького православного кліру, що наприкінці 80-х років минулого століття спробувала зберегти на цій землі Православ’я шляхом його незаконної «автокефалізації».
У 1995 році на прохання представників цієї гілки автокефального руху було розпочато діалог Української Православної Церкви з УАПЦ. На жаль, через якийсь час усередині УАПЦ виникли певні проблеми, і діалог було припинено. Наприкінці 2005 року глава УАПЦ Мефодій (Кудряков) надіслав до Священного Синоду УПЦ Звернення з проханням відновлення діалогу. Це Звернення було позитивно розглянуте Священним Синодом, і переговорний процес було відновлено. Цього разу ведення діалогу було успішнішим. Відбулося кілька раундів переговорів, у ході яких сторонам вдалося прийти до певної довіри й краще зрозуміти позицію іншої сторони. Більше того, аналіз документів УАПЦ свідчить, що переговорний процес підштовхнув її керівництво до деякої зміни власної «еклезіологічної ідентичності». Зокрема, своїм соборним рішенням від 15 серпня 2006 року УАПЦ відмовилася від ідеології етнофілетизму, що протягом десятиліть була основою автокефального руху. Як було заявлено в авторитетному документі УАПЦ, хоча в публічних заявах вона й іменується «національною Церквою» українського народу, «ми розуміємо цей термін у світлі християнського універсалізму й канонічної традиції Православ’я, з’єднуючи його з ідеєю Помісної Церкви». Разом з тим, як проголошено в цій самій заяві, ієрархія УАПЦ засуджує етнофілетизм «як хибне уявлення про основи організації життя Помісної Церкви» і відмовляється від нього «як способу будівництва церковного життя в Україні» («Заява Архієрейського Собору УАПЦ від 15 серпня 2006 року з приводу об’єднання Українського Православ’я»).
Більш проблематичною була й залишається можливість діалогу УПЦ з УПЦ КП, яку очолює колишній митрополит Філарет. Наша Церква принципово не виступає проти ведення й цього діалогу; більше того, проведення його вважається нами вельми бажаним. Однак, чітко дотримуючись канонічної традиції, ми не можемо вести офіційний і повноцінний діалог з УПЦ КП доти, поки її глава не приніс покаяння в гріху розколу перед Матір’ю-Церквою і перебуває під анафемою.
У Церкві, що є Боголюдським організмом, немає такого гріха, який би не можна було знищити, сповідати й благодатно подолати. Не є винятком і гріх розколу – один із найтяжчих гріхів, на думку Святих Отців. Однак розкол – це не тільки «особистий гріх», але й гріх проти Церкви, оскільки тут гріх однієї людини призводить до катастрофічних наслідків для багатьох. Тому повернення і благодатне залучення до церковної єдності тих, хто раніше від неї відпав, має супроводжуватися не тільки особистим покаянням, а й відновленням єдності та миру в Церкві. Позиція нашої Церкви у справі подолання розколу й відновлення церковної єдності в Україні не викликана жодними політичними причинами або гордовитим бажанням публічного приниження інших. Ми чекаємо від лідерів тих, хто перебуває в розколі, особистого подвигу – усвідомлення свого трагічного становища й необхідності благодатного покаяння. Покаяння не може бути «принизливим»; навпаки, воно підносить людину, оскільки наслідком покаяння є відновлення повноти благодатного спілкування з Богом. Але воно не може зводитися до підпису під якимсь дипломатичним меморандумом. Профанація Таїнства не принесе церковної єдності й миру. І навпаки, справжнє покаяння, покаяння як особистий подвиг, може виповнити церковне життя повнотою любові та єдності. Такого, не політичного, а справжнього, особисто вистражданого покаяння, якому радіють ангели на небі й церковний народ на землі, ми й чекаємо від тих, хто відокремився від церковної повноти. І саме таке покаяння може вилікувати не тільки душі проводирів розколу, але і їхню паству.
Поза Церквою немає повноти істини та благодаті. Однак істина і благодать не можуть бути предметом власності й гордощів. Тому, зберігаючи неушкодженою чистоту своєї віри й канонічність своєї ієрархії, Українська Православна Церква не перебуває у гордовитій самоті, а є відкритою до діалогу з братами, які відокремилися від нас. Наша мета – засвідчити перед ними, що в нашій Церкві живе й діє Христова любов, яка допоможе їм повернутися до оселі Отця, яку вони колись покинули. За прикладом люблячого батька з притчі про блудного сина Українська Православна Церква готова сьогодні вийти назустріч своїм заблудлим дітям і випередити їхнє покаяння своєю відкритістю й любов’ю.
Так, 21 січня минулого року нами був прийнятий один з представників «поміркованого крила» в УПЦ КП ректор Київської богословської академії Димитрій (Рудюк), який передав нам звернення Синоду цієї церковної структури на ім’я Собору УПЦ. Того ж дня відбулася зустріч Димитрія (Рудюка) з ректором Київської Духовної Академії Преосвященним Антонієм, єпископом Бориспільським, на якій було обговорено низку проблем, що стоять сьогодні перед богословської школою в Україні, зокрема, проблему державної акредитації конфесійних навчальних закладів.
Проте йдеться не про початок діалогу, а про спільне обговорення умов, за яких він може розпочатися. Священний Синод УПЦ неодноразово формулював ці умови, але сьогодні для нас важливо не лише на них вказати, але й засвідчити перед нашими братами в УПЦ КП та УАПЦ, що розлука з ними, за словами святого Григорія Богослова, картає наше серце.
Водночас ми очікуємо, що такі контакти не тільки допоможуть нам вибудувати такий тип відносини, за яких міг би відбутися повноформатний діалог, але й призведуть до позитивних зрушень в эклезіологічній свідомості розкольників. Ми маємо пам’ятати, що розкол можна подолати лише тоді, коли між Церквою і схизматиками існує догматична однодумність. Чи збереглася така однодумність між УПЦ і «неканонічним православ’ям» – УАПЦ і УПЦ КП? Звичайно, якщо піддати детальному дослідженню еклезіологічні погляди «автокефалістів», то можна дійти висновку, що вони небездоганні, а інколи навіть граничать з єретичними. Однак у цілому догматична однодумність між нами зберігається, і це дозволяє сподіватися, що в майбутньому в ході діалогічного спілкування однодумність з низки еклезіологічних питань буде остаточно знайдено.

Церква та політика
Ніщо так не може зашкодити єдності Церкви, як вплив політичних процесів. Проникаючи в середину церковного життя, політика отруює її і поділяє віруючих на «правих» і «лівих», «помаранчевих» і «біло-синіх», прихильників «східної» і «західної» цивілізаційних моделей. Виходячи з цього, Собор єпископів Української Православної Церкви, що відбувся у Києві в грудні минулого року, одноголосно засудив теорію так званого «політичного православ’я» і закликав вірних чад Церкви не вносити свої політичні погляди в церковне святилище, залишаючи їх у «дворі язичників». Як зазначено в соборній резолюції, «політичне православ’я» – за своєю природою нецерковне й не може мати місця в нашій Церкві, подібно до того, як воно зводиться в ранг догми в розкольницьких угрупованнях «автокефального» руху. Воно «передбачає внесення в церковну огорожу політичних гасел», а це «не відповідає духу Христової проповіді». Православний єпископат України чітко визначив свою позицію з питання, що є вельми актуальним для сучасного церковного життя, – проблеми політизації Церкви, коли в церковну огорожу намагаються внести дух і методи політичної боротьби. З Церкви, що є «суспільством тих, хто спасається», сьогодні намагаються зробити політичну партію, інструмент впливу. З одного боку, ми відчуваємо на собі тиск партій, які орієнтуються на ідеологію націоналізму, намагаючись звести буття Церкви до функції освячення національної держави. З іншого – церковне життя в Україні потерпає від організацій і політиків, які намагаються нав’язати нашій Церкві роль своєрідного «політичного інтегратора» на пострадянському просторі. У такій ситуації Церква не може мовчати, покриваючи цей гріх проти соборності своїм довготерпінням. Політика роздирає живе церковне тіло на частини, вона отруює дух християнської проповіді, применшує той образ любові, яким має бути Церква для світу.
Церква Христова завжди була й буде універсальною, вселенською. Але її вселенський вимір може бути ушкодженим через людський гріх у його конкретному помісному прояві. В історії Помісних Церков можна спостерігати періоди як розквіту, так і применшення вселенської свідомості, пов’язані, як правило, з етапами національного становлення та міжетнічних конфліктів. Особливо небезпечним є таке применшення вселенського виміру в житті Помісної Церкви, яка має багатонаціональну паству. Як свідчить історичний досвід деяких Помісних Церков, це може спричинитися до послаблення церковної єдності, а іноді й розколу. Чи варто нам сьогодні поглиблювати той поділ, що існує в українському Православ’ї? Навпаки, бажаючи подолати розкол або хоча б не дозволити йому зростати подібно до ракової пухлини, ми маємо зробити все від нас залежне, аби в житті Церкви виявлялася повнота кафолічності та універсалізму.
Церкву творить Євхаристія, і все, що в ній відбувається, відбувається у контексті Євхаристії. Але немає нічого більш чужого Євхаристії, ніж політика, тим більше, політика етноцентрична. Євхаристичне зібрання має універсальний характер, поєднуючи всіх православних християн, незалежно від їхнього етнічного походження й культурного самовизначення, тим більше незалежно від їхніх політичних поглядів. І той, хто своєю діяльністю намагається спотворити цей універсальний характер євхаристичного зібрання, повинен відповідати за свої дії.

Проблема подолання церковного розколу в Україні й канонічний статус УПЦ
Якщо проаналізувати документи УПЦ від часів Харківського Архієрейського Собору, то можна побачити, що позиція єпископату УПЦ з проблеми канонічного статусу нашої Церкви цілком відповідає позиції киріархальної Церкви, зокрема, позиції Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II. По-перше, ми вважаємо, що обговорення проблеми канонічного статусу має відбуватися виключно у богословській площині, уникаючи будь-якої політизації цього внутрішньоцерковного питання. По-друге, оскільки переважна більшість кліриків та вірних УПЦ сьогодні задоволена нинішнім статусом УПЦ, ми вважаємо, що повернення до розгляду цього питання можливе лише у контексті подолання розколу в Українському Православ’ї. Для нас не є важливим статус УПЦ, для нас важлива єдність Православ’я в Україні. По-третє, ми вважаємо, що проблема подальшого буття Українського Православ’я та механізм її вирішення мають бути погоджені киріархальною Церквою з православною повнотою.
«Канонічна церковна єдність православних», – писали у своєму листі на ім’я глави Руської Православної Церкви в грудні 1993 року уповноважені представники Всеукраїнської православної конференції, – «це те, що реально може забезпечити бажаний результат – входження повноти Української Православної Церкви в канонічне спілкування із Світовим Православ’ям». «Ми цілком поділяємо й вітаємо, – писав 30 березня 1993 року Святіший Патріарх Олексій II у своєму листі-відповіді на ім’я Предстоятеля УПЦ, – заклик Вашої Конференції до всіх православних України об’єднатися на канонічній основі Православ’я… Ми переконані, що це святе діяння буде з наснагою сприйнято Православною Повнотою і визначить єдність її канонічної позиції щодо Української Православної Церкви».
Українська Православна Церква має сьогодні такі канонічні права, які є цілком аналогічними правам Помісної Церкви, а її статус відповідає статусу, який вона мала за часів святителя Петра Могили. Більше того, порівняльний аналіз канонічних прав Української Церкви, що сьогодні є самокерованою Церквою у складі Московського Патріархату, і канонічних прав автокефальної Елладської Православної Церкви свідчить про те, що наші реальні права навіть більше тих, які має автокефальна Церква Греції. Українська Православна Церква самостійно вирішує більшість церковних питань, і її канонічна залежність від Руської виражається лише в молитовному поминанні Патріарха Московського за богослужінням, а також у Патріаршому благословенні обраного Собором УПЦ Предстоятеля.

Церква та виклики сучасної Європи
Свідомо утримуючись від політичної діяльності, УПЦ фактично не бере участі у суспільній дискусії щодо «цивілізаційного вибору», вважаючи, що Церква має виконувати свою спасенну місію за будь-яких історико-політичних умов. Водночас ми уважно стежимо за процесами євроінтеграції України, намагаючись адекватно відповідати на виклики, які містить у собі нова культурна та суспільна ситуація.
З одного боку, євроінтеграція для нашої країни, що вже четвертий рік поспіль потерпає від політичної нестабільності, є очевидним благом. Складна дистрибуція влади між національними та наднаціональними інституціями, що є неодмінним наслідком вступу країни до Європейського союзу, зменшує спокусливість влади як такої. Можливо, в ЄС рішення ухвалюються не так оперативно й ефективно, як би того хотілося, але вони є результатом складного компромісу й не залежать від волі однієї людини, якій властиво помилятися. Месіанську парадигму влади (що насправді часто-густо виявляється лжемесіанством) заступає технократичний концепт. Влада десакралізується. Вона починає краще й ефективніше служити людям замість бути одержимою ідеями національної величі, що не мають нічого спільного із християнством.
З іншого боку, євроінтеграція містить у собі і приносить із собою спокусу релятивізму. Її герої, її кумири вірять не в істину, а в компроміс. Засадничі цінності сучасної Європи – формальні. Схоже, колиска християнської цивілізації шанує право бути (чи не бути) християнином більше за Христа. Сучасна Європа плекає святість свободи вибору. Та сама можливість вибору не може бути позитивною метою людського життя – лише його передумовою, не більше. Якщо ми запитаємо уявного середньостатистичного європейця про позитивні цінності, тобто, кінець-кінцем, для чого варто жити і за що варто помирати, він (вона), напевно, у відповідь промовчить. Можливо, це одне з покликань східноєвропейських народів – нагадувати зневіреній Західній Європі, що є цінності онтологічніші, глибші, більш принципові, аніж свобода вибору як така. Принаймні ренесанс католицтва за понтифікату Іоанна Павла ІІ і поширення Православ’я у Західній Європі в ХХ столітті – свідчення небезпідставності таких сподівань.
Якщо ми говоримо про сучасну європейську культуру, то маємо говорити про постмодернізм. Постмодернізм критикують, європейська культурна еліта постійно говорить про «смерть постмодернізму» і намагається знайти альтернативний вектор розвитку, але саме постмодернізм досі лишається найбільш відповідним духові часу виявленням інтелектуального та емоційного сприйняття доби.
Які виклики несе в собі сучасна, позначена духом постмодернізму європейська культура для християнської свідомості? Щоб відповісти на це питання, потрібно згадати про деякі головні ознаки постмодерністської культури: фрагментарність, двозначність, іронію та деканонізацію, тобто руйнування всіляких канонів, включно з релігійними та національними. Постмодернізм воює з вірою подібно до тоталітарних комуністичних рухів ХХ століття, але його зброя більш небезпечна, ніж у його попередників. Постмодернізм не вірить нікому і ні в кого. Віра піддається глузуванню, її намагаються зруйнувати за допомогою тотальної іронії та сумніву. Адже яка може бути віра, якщо істина відносна, а буття неоднозначне?
Як може Церква адекватно відреагувати на виклик постмодернізму? Постмодернізм має вразливе місце – він шукає «справжнього». Тотальний цинізм та іронія можуть зрештою виявитися лише маскою на обличчі сучасної культури, яка перебуває в пошуку «дійсного» та «достеменного». Отже, спокуса постмодернізму може стати тим очищувальним горнилом, що готує людське серце до прийняття Євангелія. З одного боку, постмодернізм – це виклик, звернений до кожного християнина, виклик, що вимагає, аби наші віра та вчинки були позбавлені театрального пафосу, але були дійсними, випромінюючи справжню любов. З іншого боку, це виклик сучасному суспільству, яке також відчуває сьогодні обмеженість постмодерністського мислення та тугу за істинними речами – справжньою, або цілісною, любов’ю, справжньою, або цілісною, красою, справжнім, або цілісним, спілкуванням. Європейське суспільство тужить за Богом, хоча сучасні європейці нерідко забувають Його Ім’я. Місія Церкви – нагадати нашим сучасникам, що справжня краса і спілкування можливі лише у Христі Іісусі, Який оновлює наше серце тієї самої миті, коли воно Йому відкривається.

Блаженнейший Митрополит Владимир: «Не стоит «прикипать душой» к политическим баталиям»

01.04.2008. ДНЕПРОПЕТРОВСК. Для храмов областного центра рукоположено два диакона