Протоієрей Анатолій Кириченко. Церква в Україні проти релігійного тоталітаризму

01.06.2007 archive, Вестник №69, Тема номера

Що ж стосується новітніх вірувань, псевдоцерковних та псевдорелігійних організацій, то вони, не маючи ніякого відношення до вищеперерахованих чеснот, прийшовши в Україну, не забарилися скористатися привілеями, назвавши себе церквами та релігійними об’єднаннями.
Церква в Україні порти релігійного тоталітаризму

Протоієрей Анатолій Кириченко
Настоятель храму Покрова Богородиці м.Фастів,
Соціолог.

“Тоталітарні секти – в першу чергу соціальна і культурологічна проблема, а вже потім психіатрична і юридична… Чим більше люди будуть знати про них, тим складніше буде сектам обманути людей”
(Д. Ліфтон)

Боротьба за незалежність України йшла протягом сторіч. Це – народно-визвольна боротьба українського народу 1648-1654 рр. під керівництвом
Б. Хмельницького. Це й спроби І. Мазепи у 1709 р. використати російсько-шведську війну з метою створення самостійної України. Це – події початку ХХ ст., коли була проголошена Українська Народна Республіка ( УНР) на чолі з М. Грушевським, а також — Гетьманат П. Скоропадського, Директорія УНР, ЗУНР. Сюди належить і майже 70- річний період існування радянської України у складі СРСР. Нарешті, прийняття Верховною Радою України історичного акта – Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 р. і акта про незалежність України 24 серпня 1991 р., схваленого народом України 1 грудня 1991 р., ознаменували собою появу на карті світу держави Україна. У всі ці періоди становлення української державності свою роль відігравала релігія. Суспільно-релігійні правовідносини цих періодів складалися по-різному. В основі своїй вони сягали глибин віків дохристиянського та християнського періодів ствердження державності Київської Русі, відносин українських земель з сусідніми народами і владою держав, до складу яких входило населення сучасної держави України, таких як Литва, Польща, Австрія, Туреччина, Росія, Німеччина та інші.
Україна, порівняно з більшістю держав світу, є молодою державою. Особливо 70-річне перебування у складі СРСР далося взнаки тим, що Україна, по суті, була відірвана від світових політичних процесів як суб’єкт міжнародної політики, за виключенням мізерного членства в ООН. Втрата спадкоємності поколінь в політиці, економіці, науці, культурі і в духовно-релігійній сфері породили непоодинокі факти політиканства младополітиків, некомпетентності в сферах економіки і управління, насилля псевдокультури, нахабне ставлення до духовної спадщини поколінь та младостарчество в Церкві, ситуацію, коли люди за браком знань і досвіду, а інколи і без елементарних знань справи, займають керівні посади. Звичайно, це питання часу, але вже сьогодні науковцям, представникам держави і релігійних організацій необхідно чітко визначити і розмежувати поняття «держава», «релігія», «Церква», «релігійна спілка», «псевдорелігія», «тоталітарна секта» тощо, тим самим засвідчити перед суспільством і державою своє небайдуже ставлення до проблеми суспільно-релігійних відносин і взяти участь в розробці норм чинного законодавства, які поклали б край непорозумінням та спекуляціям щодо релігійної сфери в Україні. Враховуючи неоднозначне ставлення до норм чинного законодавства відносно релігії в Україні, брак літератури, фахівців, наукових досліджень в сфері суспільно-релігійних відносин, це справа не одного дня, але розпочинати її потрібно вже сьогодні.
Сучасна наука, в тому числі безпосередньо релігієзнавство в Україні, враховуючи наше атеїстичне минуле, своєрідно орієнтує нас, в певній мірі, відносно існування у світі самих різних вірувань в Бога, ідолів, духів, знаків тощо, але насьогодні ми все більше переконуємось в тому, що цього недостатньо. Світ вірувань змінюється, змінюється і відношення людей до релігії з самих різних причин – політичних, соціальних, особистих тощо.
Як наслідок цього з’являються самі різні суспільно-релігійні об’єднання, які суспільство та наука ще не встигли пізнати та дослідити. Що ж стосується державно-релігійних відносин, у випадку коли з’являються нові вірування, а тим паче, релігійні об’єднання, які претендують на громадське визнання, то перед тим, як офіційно зареєструвати в Міністерстві Юстиції нову релігійну громаду чи суспільно-релігійне об’єднання, або ж дати їм певне право на життя в суспільстві, державній владі необхідно було б отримати результати наукових досліджень вчених, фахівців, науковців не лише колишніх кафедр та інститутів атеїзму, а й представників традиційних віросповідань відносно сутності впровадження в життя суспільства основних норм віри, поведінки та життєдіяльності того чи іншого релігійного об’єднання, і взагалі, має воно право називатися таким чи ні. Не секрет, що без подібних досліджень ми наражаємось на небезпеку духовно-релігійного тоталітаризму та відвертої шкоди суспільству не лише у сфері духовно-суспільних відносин, але і в сферах політики, економіки, суспільних відносин тощо. Головним у дослідженнях повинно стати те, наскільки вірування або релігійне об’єднання, що потребує права на офіційне визнання в державі може сприяти нашому розвитку чи деградації, бути фактором порозуміння чи, навпаки, причиною непорозумінь. Останнім часом в Україні виникло немало проблем, саме тому, що від войовничого атеїзму певні сили нас штовхають в іншу крайність – релігійний тоталітаризм. Тому і виникають в наш час проблеми типу: появи в Україні Білого братства, непорозумінь з політично-, комерційно-, спортивно-, псевдокультурними релігійними об’єднаннями та іншими подібними їм, які, окрім слова “релігійні”, нічого спільного з релігією не мають. В цих об’єднаннях про релігійні свободи лише йде розмова, насправді ж на адептах відпрацьовуються новітні інноваційні технології з використанням наукових досягнень в економіці, науці і техніці. Так, в більшості таких суспільних об’єднань для задоволення своїх меркантильних інтересів використовуються останні розробки в сферах сіткового маркетингу, психології, соціології, іміджелогії, нейро-лінгвістичного, нейро-фотонного, нейро-акустичного, в свій час навіть секретних методів програмування, та інші заборонені в ряді країн технології впливу на психіку і фізіологію людини, свого роду психологічний тероризм тощо, і все це заради конкретних цілей, які в більшості своїй мають на увазі саме отримання прибутків під виглядом благодійних пожертвувань, які не обкладаються податками. Доречі, в свій час звільнення релігійних організацій від певних податків почалося з бажання органів влади сприяти відродженню духовно-релігійних цінностей відомих в Україні традиційних віросповідань і безпосередньо Христової Церкви, вшанування їх історичного внеску в збереження історії, культури, моралі, традицій тощо та надання їм з цього приводу певних привілеїв. Що ж стосується новітніх вірувань, псевдоцерковних та псевдорелігійних організацій, то вони, не маючи ніякого відношення до вищеперерахованих чеснот, прийшовши в Україну, не забарилися скористатися привілеями, назвавши себе церквами та релігійними об’єднаннями. Таким чином, ми за свій же рахунок ще і замали собі ж таки власних проблем. Нерідко, прикриваючись релігією діють злочинні угруповання, що займаються бандитизмом, терористичною діяльністю, розповсюдженням наркотиків та торгівлею “живим товаром.” З приводу цього є офіційні видання та рішення міжнародних судів[1, с. 342-437] з якими при бажанні можна познайомитись. Так досить прочитати в книзі «Сектознавство» перший розділ «Релігія, яка вбиває» професора церковної історії Російського Православного Університета А.Л.Дворкіна та його другу книгу «Секти проти Церкви» з якої, щоб зрозуміти, про що йде мова, досить привести лише одну цитату: «члени тоталітарних сект не зупиняться перед тим, щоб обманути, вкрасти, ввести людину в оману, вдатися до повного контролю свідомості своїх братів, або, в решті решт, звести наклеп на посадових осіб та суспільних діячів, що чинять їм опір, і навіть фізично знищити невигідну їм людину чи групу. По суті, ми маємо справу з мафіозними структурами, в яких існує залізна дисципліна і беззаперечна покірність своєму керівництву»[1, с. 9].
Все це тяжіє над нашою особистою і суспільною свідомістю, та більше і більше вносить непорозумінь в наше суспільство, родинні та особисті відносини. Все частіше причиною таких негараздів, в тому числі у сфері духовних і державно-релігійних відносин, стає брак знань та інформації про світовий досвід, що дає можливість всякого роду суб’єктам користуватися нашою довірою, використовувати час суттєвих змін в суспільстві, духовності та державі, проникати в різноманітні сфери нашого життя; релігії, влади, науки, родини, праці тощо. Дехто в Україні виправдовує секти і їхнє право на життя тим, що вони могли б допомогти наркозалежним, алкоголікам, злочинцям та іншим людям, яких необхідно контролювати, але ж ми не можемо дозволити, щоб ситуацію контролював духовний криміналітет і, в решті решт, позбавившись державного тоталітаризму, потрапити в тоталітаризм релігійний. Якщо ми сьогодні дозволимо тоталітарним сектам пряме втручання в наше життя, то завтра духовно-релігійний тоталітаризм може стати реальністю і заволодіти всією Україною. Досить звернути увагу на останні події в Латвії, де члени секти “Нове покоління” майже захопили владу в державі ( телепередачі РТР в Україні 18.10.2006. в 23.00 з приводу подій в Латвії і секти Олексія Лигачова). Або ще раз переглянути на ТРК “Україна” телепередачу Юрія Шалімова “Кримінальний гіпноз”, де йдеться про нейро-лінгвістичне програмування і масовий гіпноз в сектах та їх злочини проти суспільства (ТРК “Україна” 03.02.2007 р. 02-15).
Щоб застерегти себе від всякого роду негараздів, ми маємо звернутися до досвіду інших держав світу, які мали з цим справи. Так, давно вже відомо, що інколи всі духовно-релігійні безчинства можуть розпочинатися і під виглядом добрих намірів. Міжнародні центри організують свої сфери впливу за відомими у світі відпрацьованими штампами. Організується видимість благодійної допомоги. На самих високих рівнях проводяться зустрічі з представниками влади, науки, Церкви та першими особами в державі, по можливості підключають їх до співпраці, все це рекламується в засобах масової інформації, далі офіційно реєструються різного виду фонди, через які залучаються великі кошти на організацію всякого роду діяльності. Так, під виглядом наукових конференцій, диспутів, ділових зустрічей та інших суспільних зібрань, відверто проводиться вербовка адептів, яких потім направляють у закордонні відрядження для навчання в різних учбових закладах, що знаходяться під певним контролем, де адептам “промивають мізки”, а вже потім підготовленими агентами впливу повертають у країну, в якій впроваджується експансія, і вже на місці організуються курси, інститути, університети, різного роду об’єднання, які можуть називатися школами, семінаріями, академіями тощо.
Звичайно, все це стає основою для духовного, економічного, морального і фізичного поневолення народу чи держави, оманливо замаскованою з розрахунком на невтаємничених. Не виключена і організація різного роду діяльності, що може загрожувати навіть економіці та політиці держави. За такою схемою і подібними їй діють більшість тих міжнародних центрів, які проводять свій тоталітарний вплив на території України. Мета їх стає очевидною – заволодіти свідомістю і ресурсами певної кількості людей, за допомогою яких провадити свої інтереси у сферах впливу на свою користь. Наскільки це реально для України, свідчить те, що в перші роки незалежності Посольство боже преподобного Муна провело зустріч з президентом України і оголосило його посланцем божим Муна в Україні. В цей час активізували свій вплив і відверту експансію Європи в Україні певні кола, що назвалися римо-католиками і греко-католиками (або уніатами), які з порушенням всяких прав і свобод віруючих за участі і при підтримці місцевої влади чинили розбій, насильно захоплюючи православні храми. Все це, звичайно, не без відома, а інколи і за прямої підтримки керівництва держави, яке виправдовувало свої дії потребою часу, зближенням України з Європою і, таким чином (попираючи закон), — встановленням, очевидно, відомої лише їм, історичної справедливості. Багатотисячні мітинги протестів православних віруючих і міжнародної спільноти в засобах масової інформації видавались за поодинокі протидії далекоглядним перспективам і відверто оманливо коментувались тогочасною пресою. Про які правові норми тут може йти мова? Відомі події 1992-1995 років потрясли світ; Раду Церков, знеславили Україну у всьому світі, загострили вкрай суспільно-релігійні відносини, породили проблеми у відносинах із Церквою, посіяли ворожнечу між традиційними релігіями та населенням різних регіонів України настільки, що і сьогодні ми маємо проблеми, які аж ніяк не сприяють консолідації українського суспільства, а влада в цей час переважно робила вигляд, що нічого не відбувається. Лише деякі засоби масової інформації, посадовці та представники міжнародних організацій могли собі дозволити сміливо виступати проти тих безчинств, які відбувалися в той час в Україні. Так, газета (Рус.)“Независимость” друкувала статті журналіста В. Анісімова, Українська правнича фундація організовувала прес-конференції для вітчизняних та зарубіжних журналістів, з’явилися заяви окремих народних депутатів Верховної Ради України, нарешті, заяви самої Православної Церкви 1992 – 1995 років свідчать про ці події. В 2002 році було надруковано публіцистичне видання прес-служби Української Православної Церкви під загальною редакцією В.С.Анісімова, куди ввійшли частина публікацій, свідчень, заяв та документів, що свідчать про події тих часів[2]. Доречі, в цій же таки публікації згадується про недавній візит Іоанна Павла II в Україну [2, с. 375], якого українська влада начебто запросила як главу держави Ватикан, але очевидним стало те, що папа не став займатися державними справами, а почав проводити католицькі служби, на які, особливо в Києві, за допомогою державних структур української влади та за державний кошт, почали звозити людей. Ні в Римі, ні в Україні папа жодного разу не обмовився про ті безчинства, які творяться від імені римо-католиків та греко-католиків, особливо на заході України, тому православні віруючі виступали категорично проти приїзду папи і розцінили його приїзд як в черговий раз продовження католицької експансії на Україні.
Звичайно, в органах державної влади є люди, які симпатизують різним релігійним об’єднанням, або ж є віруючими різних конфесій, і тут нічого дивного: то їх особистий вибір і право. Головне ж в тому, як поводять себе ці люди. Так, в свій спосіб відстоюють свої права і свободи православні різних конфесій, яких певні кола, не без умислу, називають аборигенами пострадянського простору та агентами російського і американського впливу. Римо-католики і греко-католики (уніати), протестанти та найрізноманітніші секти, що в більшості своїй керуються з-за кордону Європи та Америки[13], лише вважають себе представниками віковічної української нації і культури, захисниками світової демократії і спасителями України. Звичайно, це не так, тому що існують ще віковічні надбання цілих поколінь тих, хто постійно проживає в Україні, пережили загарбницькі війни, голодомори, державний тоталітаризм тощо і, в решті решт, не треба принижувати гідність нашої науки, яка добре знає, що таке демократія. Більшість громадян України ще не сказали своє слово, але вже сьогодні очевидним для них є те, що відпрацьовані на релігійній сфері схеми новітніх технологій при захопленні храмів з порушенням норм чинного законодавства та порушенням прав і свобод віруючих перекинулись на сфери економіки і політики (рейдерство). Перейшли з місцевих та регіональних рівнів на загальнодержавний. Схеми захоплення храмів, соціальних установ, підприємств та події на Майдані Незалежності стали реальністю і, на диво, дуже схожі між собою. Таким чином, нинішня ситуація в суспільно-релігійних відносинах стосується не лише релігії, але й всього суспільства.
Кількість нових релігійних об’єднань, відомих і не відомих широкому загалу та їх вплив в Україні постійно зростає. Що чекає нас в найближчому майбутньому, передбачити неважко. В черговий раз нас чекають негаразди, але їх могло б бути менше, коли б ми більше приділяли уваги релігії та безпосередньо традиційним віросповіданням. Досі переважна більшість керівників та громадян пострадянського простору, не маючи релігійного виховання, просто заграють з самими різними релігійними об’єднаннями, не сприймаючи їх належним чином, маючи на меті їх використати, або ж проявляючи повну некомпетентність у таких справах. Політики взагалі готові родичатися з будь-ким, аби отримати підтримку на виборах та зажити власного спокою. Очевидно, причини цього не лише в некомпетентності та в нестатку інформації, – скоріше в самій природі свідомості таких людей. Втрата авторитету духовно-релігійних та культурних цінностей, провідних ідей, факторів консолідації українського суспільства тощо, роблять свою справу. Велика кількість людей, опинившись на духовному, ідейному, інтелектуальному, культурному та матеріальному роздоріжжі, виявилися не готові до тих змін, які останнім часом відбуваються в нашому суспільстві, чим не забарилися скористатись екстремістські суспільно-релігійні об’єднання та подібні їм міжнародні центри, в тому числі тоталітарні секти, які порушують закони, зневажають нашу історію, культуру і духовність намагаються прямо-таки силою нав’язати нам своє бачення світу. Історія повторюється, змінюються лише методи. Виходить, що, приспавши свідомість народу за допомогою різних сфер тоталітарних впливів, у бажаючих з’являється можливість покористуватися досягненнями демократії та демократичних свобод. Таким же чином, подібна доля може спіткати не лише демократію, але і досягнення культури, релігії, духовності, політики, економіки даного етносу, держави, нації тощо, коли вони суспільством та законодавством не захищені від всякого роду сумнівних впливів і технологій. І, в решті решт, нам необхідно чітко усвідомити, що демократичні та інші цінності і свободи даються не для того, щоб впроваджувати брудні технології в суспільстві чи державі. Ми маємо зберегти себе від усякого роду негативних впливів та небезпеки у сфері суспільно-релігійних відносин.
Насьогодні дуже важливо, враховуючи набутий досвід, відкинувши плазування перед сьогоденними вигодами та гонитву за політичними дивідендами, вшановуючи віковічний досвід української нації, цінуючи свою історію, віру, традиції, працю і досвід поколінь тощо, представникам науки і духовності налагодити постійний діалог, в якому на належному рівні приділялася б особлива увага суспільно-релігійним відносинам та робилося б все для того, щоб вводити їх в правове поле норм чинного законодавства держави, як це робиться у всьому цивілізованому світі. Тоді захоплення храмів, побиття віруючих, аморальні безчинства псевдорелігійних сект, зневага та відверті протистояння між адептами, атеїстами, різними конфесіями тощо, відійдуть в минуле. Що, безумовно, добре відгукнеться у всьому суспільстві.
Останнім часом, з 1990 р. по 2007р., у української спільноти була вже можливість впевнитись в тому, що в Україні настав час такого постійного діалогу, і в односторонньому порядку зі сторони держави, за рекомендаціями сучасних фахівців релігієзнавства, які в певній мірі замали статус державних, ця проблема не вирішується, а навпаки загострюється. Для того, щоб врегулювати ситуацію, в першу чергу, необхідно використати історичні матеріали, підготувати фахівців, як зі сторони держави, так і зі сторони представників релігійних та громадських організацій, які б на належному науковому і духовному рівнях, з урахуванням інтересів всіх громадян України, при участі представників міжнародних правозахисних організацій, могли б вести діалог, в тому числі, приймали б участь у виробленні норм чинного законодавства, які стосуються релігійної сфери, суспільно-релігійних та міжконфесійних відносин в Україні. Лише в такому випадку можна надіятись на суттєвий результат.
Протягом віків традиційні вірування або традиційні релігійні об’єднання існували саме для того, щоб вшановувати і освячувати людську мораль, порядність, гідність та інші чесноти, підносити їх до положення орієнтиру, образу, ідеалу в житті людини і суспільства, сім’ї, справі тощо, заради життя і майбутнього. Таким чином, вшановувались вічні духовні цінності і все те, що сприяло їх ствердженню в світі матеріальних цінностей. Саме на основі вічних цінностей стверджувались державно-релігійні відносини, в іншому випадку вони били приречені на протистояння. Традиційні релігії світу можуть існувати лише за умови орієнтації на привілеї духовності, норм релігійного та цивільного права. Духовні орієнтири, досвід поколінь ніколи не були зайвими і, в тому числі, як застереження від помилок. З історії ми знаємо, що коли релігія існує для того, щоб об’єднувати людей заради життя і майбутнього, то у неї є шанс на життя. Чи такою насправді є сьогодні релігія в Україні, які саме релігійні об’єднання є традиційними та чи допомагають вони нам жити, що корисного ми можемо взяти для себе з світового досвіду релігії, релігійних цінностей, духовної культури інших народів, — про це нам варто замислитись. Ми повинні раз і назавжди припинити будь-яку експансію і насильства, які використовують релігію для проникнення в нашу свідомість і життя, врегулювавши свої відносини правовими нормами. Тими ж таки нормами заборонити усякі беззаконні дії екстремістських суспільних організацій, що прикриваються релігією. Нарешті, всі ми маємо замислитись над тим, як ми шануємо свою історію, державу, досвід і традиції, завдяки яким ми здобули свою незалежність і те, як ми виховуємо своїх дітей – майбутніх громадян незалежної суверенної держави України та дбаємо про їх майбутнє.
Всі громадяни України всіх націй і народностей просто приречені на порозуміння, інакше, — знову негаразди на довгі роки. Особливо в цій ситуації своє слово повинна сказати наука, підняти питання суспільно-релігійних відносин в Україні на належний рівень, віддати належне традиційним громадсько-релігійним об’єднанням та віруванням, що віками гуртують людей в мирі і злагоді, відстоюють віковічні надбання життєвого досвіду, використати міжнародний досвід та, звичайно, засудити тих, що, захищаючи свої меркантильні чи корпоративні інтереси, паразитують, наносячи нам шкоду.
Так, релігія — це теж певний досвід і знання, зібрані людством на протягом віків, які можна використати по-різному, тому необхідно розділити все те, що допомагає і те, що заважає жити людям. Безчинства, які прикриваються релігією, необхідно заборонити не лише в релігії, але і у всіх сферах нашого життя, таких, як наука, політика, економіка тощо. Немалого числа помилок саме в суспільно-релігійних відносинах ми припустилися за часів перебудови і державної незалежності України, маємо їх виправити; то нелегка праця, але необхідна. В цьому нам в нагоді може стати і допомогти досвід інших цивілізованих країн світу в їхніх стосунках з релігійними об’єднаннями, таких як Німеччина, Канада, Грузія та інші. Доречі, в школах, різних учбових, медичних та інших суспільних закладах в більшості таких країн розповсюджується інформація про наукові розробки в сфері суспільно-релігійних та державно-релігійних відносин, свого роду пам’ятки і застереження, особливо для дітей і молоді, щоб не стати жертвою тоталітарних суспільно-релігійних об’єднань; комерційно-релігійних ( типу розповсюджувачів гербалайфів), політично-релігійних та терористично-релігійних ( типу Алькаїда та Аум Сінрікйо ), псевдоспортивних, псевдокультурних, псевдохристиянських, неоязичницьких, окультивних та інших подібних їм.
З усього цього необхідно зробити висновок і, нарешті, внести ясність в суспільно-релігійні відносини в таких питаннях як: Які релігійні організації в Україні є традиційними і масовими? Яке місце релігійних спілок в суспільстві, державі та державній владі? Наскільки вони претендують на державну владу чи на певні права і свободи? Чим відрізняється релігійна організація від політичної партії, комерційної чи некомерційної організації? Яка суспільна організація може називатися Церквою і яке місце Церкви в Україні? Ці і багато інших запитань стають в наш час причиною непорозумінь та відкритих протистоянь, на основі яких породжуються усякого роду спекуляції, якими відверто бажають скористатися певні сили, що ведуть нас до розбрату, нестабільності, сепаратизму та деградації. Тому так важливо нині означити проблему нестабільності суспільно-релігійних відносин в Україні, з’ясувати їх причини, ввести в правове поле, створити основу врегулювання цих відносин у майбутньому, чітко визначити суспільно-правовий статус релігійних суспільних об’єднань і безпосередньо канонічної, тобто законної, Христової Церкви в Україні та інших, які протистоять усякого роду псевдорелігійній та псевдокультурній експансії духовного тоталітаризму, а вже потім вести розмови про впровадження релігійних чеснот в життя, відродження моральних цінностей, сім’ї, участь релігії в державних справах, армії, вихованні молоді, освіті, тощо. При цьому доречно було б скористатися вже набутим досвідом в міжнародній практиці на основі наукових розробок та рекомендацій правозахисних організацій. Так, в нагоді нам можуть стати останні наукові дослідження та праці вченого, історика, богослова і провідного експерта з проблем експансії нових релігійних рухів на пострадянському просторі професора церковної історії Російського Православного Університету, професора і завідуючого кафедрою сектознавства Православного Свято-Тихонівського богословського інституту Олександра Леонідовича Дворкіна. Його праця “Сектознавство”[15], видана видавництвом православного братства в ім’я святого князя Олександра Невського в Нижньому Новгороді в 2003 р. – це досвід багатьох країн світу, систематичні дослідження на основі наукових праць, їх критичні зауваження на основі наукових диспутів, свідчень колишніх членів різних релігійних об’єднань та тоталітарних сект, судових розглядів і журналістських досліджень.
Так, професор А. Дворкін в свою книгу “Сектознавство”[3.С.64-65] вносить цитату Д. Ліфтона: “Тоталітарні секти – в першу чергу соціальна і культурологічна проблема, а вже потім психіатрична і юридична… Чим більше люди будуть знати про них, тим складніше буде їх обманути” і далі А. Дворкін подає в оригіналі ті застереження від впливу тоталітарних сект, які розповсюджуються в різних країнах світу. Наприклад, уряд ФРН в листівках, які роздаються в школах Німеччини, виділяється 17 ознак тоталітарних сект, а Канадська організація “Інфо-Калт” (Info-Cult) дає чітке визначення сутності і ознак тоталітарних сект: “Тоталітарна секта – це група, яка користується прийомами маніпулювання і використовує своїх членів, яким може нанести психологічну (моральну),фінансову і фізичну шкоду. Вона в певній мірі контролює поведінку, думки і емоції своїх членів, використовуючи різноманітні методи для перетворення новозавербованої людини в лояльного, слухняного, рабськи покірного всім вимогам духовного спотворення, яке існує в секті. В сектах, поза всяким сумнівом, повинен сприйматися авторитет лідера, що в більшості випадків протиставляється сім’ї і суспільству. Секти користуються обманними методами для вербовки нових членів.” Далі розкриваються методи вербовки, сектантське мислення, прийоми маніпулювання, ізоляція, ефект натовпу в секті і те, як використовується почуття провини, страху, усякі притворства, жебрацтво, втома тощо.
Останнім часом в Україні посилився розкольницький рух, в якому приймають участь найрізноманітніші сили, в тому числі тоталітарні секти
Все це насьогодні дуже важливо взяти до уваги при розробці правових норм чинного законодавства та врегулювання тих протиріч, які мають місце в Україні на релігійній основі, але, найперше, нам необхідно чітко усвідомити основи побудови і розвитку демократичної правової держави. Для цього необхідно вивчити світовий досвід державотворення та роль в ньому права, особи і громадських організацій, в тому числі релігійних об’єднань і безпосередньо Церкви.
Правову базу в сучасній Україні становлять її головний закон: «Конституція України» та ряд нормативно-правових актів, що визначають засади функціонування органів державної влади та організації суспільних відносин.
Професор, доктор юридичних наук, член кореспондент Академії правових наук України, заслужений юрист України Скакун Ольга Федорівна, головний науковий співробітник Інституту законодавства Верховної Ради України, доктор юридичних наук, професор Назаренко Є.В. та завідуючий відділом Інституту держави і права ім. Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України, заслужений юрист України Погоріло В.Ф. своїми працями сприяли тому, що в наш час з’явились прекрасні видання з теорії держави і права, теорії демократії, прав людини, теорії права, в яких врахований як вітчизняний, так і міжнародний досвід.
При розгляді тем «Державно-релігійні та державно-церковні правовідносини в Україні» доречно було б взяти за основу саме їх праці, в яких розглянуті питання співвідношення державної влади і держави; громадянського суспільства і держави; форми, апарату і механізму держави; де викладено загальне вчення про демократію, систему прав людини і громадянина, їхні гарантії, механізм забезпечення. Найбільша увага при тому приділена питанням права – нормі права, системі права і системі законодавства, правотворчості та правозастосуванню, правовідносинам, тлумаченню права, законності та правопорядку, юридичній відповідальності, механізму правового регулювання.
В роботі професора О.Ф.Скакун «Теорія держави і права» окрема глава присвячена правовому статусу особи, народу і держави. Міститься характеристика основних типів правових систем світу: романо-германського, англо-американського, змішаного (скандинавської та латиноамериканської груп), релігійно-традиційного (мусульманського та індуського, китайського та японського, африканського права). Головною ідеєю праці О.Ф. Скакун є приорітет забезпечення прав людини з урахуванням всіх складових розвитку демократії та забезпечення прав і свобод, як особистих, так і суспільних, в тому числі віруючих та суспільно-релігійних об’єднань [4,- 656 с.].
Для того, щоб дати об’єктивну оцінку сучасному стану справ суспільно-релігійних правовідносин в Україні, зробити правильні висновки та закласти основи для порозуміння на перспективу, нам необхідно чітко визначитись відносно таких понять як «соціально-правова держава», «суспільство», «особа», «суспільні організації»: «політичні партії», «релігійні об’єднання», «псевдо-релігійні об’єднання», «тоталітарні секти» та їх правовідносини з державними органами влади (доречи, останніх двох понять навіть немає в Українському законодавстві).
Отже щоб протистояти духовному тоталітаризму не лише Церкві, але і всьому суспільству та безпосередньо державі необхідно чітко визначитись по відношенню до нього. Ввести певні поняття в норми чинного законодавства України, сприяти поширенню інформації про досвід інших держав в сфері суспільно-релігійних відносин згідно норм міжнародного права.

Література.
1. Дворкин А.Л. Секты против Церкви. –Издательство Московской патриархии. — М.: 2000.- С. 9, 342-437.
2. Анисимов В.С. К истории автокефального и филаретовского расколов (статьи, свидетельства, документи). – К. Довіра: 2002. – 416.С.
3. Дворкин А.Л. Сектоведение (тоталитарные секты). – Издательство «Христианская библиотека» Нижний Новгород.: 2002. – С. 813.
4. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник / Пер. з рос. – Харків: Консум, 2001. – 656