Міністр оборони України Анатолій Гриценко: “Зі священиком люди пов’язують все найморальніше і найчистіше”

01.06.2007 archive, Вестник №69, Церковь и власть

Міністр оборони України Анатолій Гриценко: “Зі священиком люди пов’язують все найморальніше і найчистіше”

— Сьогодні відбувається реформування українського війська. Які цілі у зв’язку з цим ставить перед собою Міністерство оборони України?
— Кінцевою метою реформування Збройних Сил України повинно стати створення нової сучасної армії, яка б відповідала стандартам армій провідних країн світу. Для цього ми рішуче відходимо від пересування прапорців по картах і готуємо війська до виконання тих завдань, які ми виконуємо 24 години на добу і які є абсолютно реалістичними з точки зору загроз, котрі існують зараз і які можуть виникати у середньостроковій перспективі в рамках тих ситуацій, які затверджені у стратегічному замислі.
Проведена протягом кількох місяців робота у Міністерстві оборони і Генеральному штабі за участю видів, корпусів, регіональних повітряних командувань, всіх з’єднань, завершилася тим, що нещодавно мною разом з начальником Генерального штабу затверджено ту частину формулярів військових частин на рівні з’єднання і полку, які залишаються в бойовому складі ЗС України після 2011 року. В цих документах чітко визначено ті бойові можливості, на які кожний командир бригади, командир полку має вивести з’єднання чи частину.
При зменшенні чисельності Збройних Сил вони паралельно повинні мати вищу ступінь боєздатності і бойової готовності і це може досягатися за рахунок мобільної складової. Мова йде про більш перспективне бачення мобільності всіх видів і родів військ.

- Яке місце в оновлених Збройних Силах України відведено забезпеченню свободи совісті і розвитку духовності військовослужбовців?
- Попри те, що Збройні Сили України існують вже 15 років, ми вчимося жити в демократичному суспільстві. Вчимося толерантності і повазі один до одного. Свобода совісті є невід’ємним правом людини. Обмеження можливі лише у випадку конфлікту між здійсненням цього права та інтересами охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей, як це записано в Конституції України. З одного боку, військовослужбовець буде краще служити, коли забезпечуються всі гарантовані йому права. Такий військовослужбовець буде більш свідомо захищати такий лад, таку державу і суспільство. З іншого боку – для командира цінніший такий підлеглий, вчинки якого базуються на певних моральних принципах. Тому вважаю, що ці питання є важливими, особливо в перехідний період нашої історії.

- Наскільки готові Збройні Сили України до введення інституту військового священства у своїх лавах, тобто чи реальною на сьогодні є перспектива введення посади військового священнослужителя як штатної одиниці частини або підрозділу з усіма правами і обов’язками і в чому вони полягатимуть?
- Якщо говорити про готовність до введення військового капеланства, то слід мабуть починати не з армії і не з керівництва Міністерства оборони України. А визначити загалом: наскільки суспільство готове до прийняття такого рішення? Чи може теперішній Уряд розробити, а Верховна Рада — прийняти закон про військове капеланство? Чи достатньо у Церкви ресурсів для забезпечення душпастирської опіки своїх віруючих, які служать в армії? Тут йдеться не стільки про фінанси, як про кадри, методичне забезпечення, бажання співпрацювати з представниками інших релігійних організацій (це в умовах коли в цивільному житті з цими представниками іноді виникають непорозуміння у міжконфесійних стосунках). Як представники різних суспільних прошарків і політичних сил сприймуть присутність священика у війську?
Оскільки ми йдемо до стандартів НАТО, то під цим слід розуміти не лише технічні та організаційні аспекти, але й гуманітарну сферу. Якщо на державному рівні буде прийнято рішення про формування військового капеланства, то впровадження цього рішення Міністром оборони України – це технічне питання.

- Що спонукало прийняття Директиви про впорядкування питань задоволення релігійних потреб військовослужбовців ЗС України від 21 квітня 2006 року? Як Ви оцінюєте даний документ і заходи щодо його реалізації? Чи можна вважати цю Директиву концептуальним документом у взаємовідносинах Армії і Церкви?
- Є такий афоризм, що будь-яке явище стає законом тоді, коли прояви цього явища стають настільки масовими, що виникає потреба їх унормувати. Так трапилось і в цьому випадку. Кількість двосторонніх акцій між представниками Збройних Сил України та різних релігійних організацій на різних рівнях: в Міністерстві, а ще більше – на місцях стали дуже поширеними. Зросла і кількість звернень центральних органів релігійних організацій та окремих представників духовенства до Міністра оборони України. Суть цих звернень в основному стосується кількох питань: задоволення релігійних потреб віруючих (участь військовослужбовців у прощах, паломництвах, дотримання посту, забезпечення духовних потреб українських миротворців тощо) та виділення приміщень для переобладнання їх під споруди для відправлення релігійних потреб, а також заходів міжнародного співробітництва. Проведений моніторинг зазначеної сфери виявив низку проблем, зокрема юридичного характеру, які потребували вирішення. Тому і з’явилась необхідність у Директиві, яка б пропонувала механізм вирішення основних проблемних ситуацій для командирів і начальників різного рангу.
Щодо оцінки даного документу. Директива – це обов’язковий до виконання акт вищого військового командування з метою забезпечення втілення у життя прийнятого рішення з того чи іншого питання. Директиви видаються як правило з проблемних питань, що потребують більш детального вивчення та опрацювання у Збройних Силах України з подальшим виданням відповідних наказів. Тому вважати Директиву концептуальним документом можна в тому сенсі, що вона дає напрямок подальшого розвитку системи задоволення релігійних потреб віруючих військовослужбовців. Звичайно, це перший за 15 років документ у зазначеній сфері, тому ми повинні подивитись, як працюватиме запропонована нами схема. Я думаю, що в будь-якому випадку цей досвід знадобиться при розробці інших методичних указівок, наказів та навіть законів.

- Визначте, будь ласка, роль військового священика, який проводить роботу з особовим складом у Збройних Силах України. Котрі з його функцій Ви б виділили як пріоритетні: ведення просвітницької діяльності у формі читання лекцій і зустрічей з особовим складом чи проведення богослужінь і обрядів, безпосередня духовна опіка військовослужбовців? Що Ви особисто вбачаєте під поняттям „душпастирська діяльність у війську”?
- Зі священиком люди пов’язують все найморальніше і найчистіше. Тому навіть не можуть йому пробачити якісь людські слабкості. Спілкуючись зі священиком, люди формують і думку про Церкву, а відтак – своє особисте ставлення до вчення і поклоніння Богові.
Щодо найважливіших функцій, то поняття “душпастирська опіка” включає весь необхідний перелік дій священика. Комусь він повинен прочитати лекцію, а комусь – просто сказати добре слово. Як я розумію, його мета не стільки навчити, як приводити людей до Бога.

- Які кроки, на Вашу думку, слід зробити Церкві і Збройним Силам для того, щоб душпастирська робота проводилася на належному рівні?
- На даному етапі, насамперед, необхідне узагальнення досвіду. Священики УПЦ (в тому числі і архієпископ Львівський і Галицький Августин, який був удостоєний почесної відзнаки МО України), і різних церков побували в наших миротворчих контингентах в Іраку, Косовому, велика їх кількість відвідує військові частини Збройних Сил України. Але, на жаль, цей досвід залишається всередині самих церков, він свого роду “приватний”. Хочеться спитати: де книжки спогадів, де порадники?
З цим пов’язано і друге завдання – здійснити інтервенцію в інформаційному просторі в суспільну свідомість. У нас пишуть про злочинців у погонах, пишуть про недоліки Міністерства оборони України тощо, але не пишуть про віруючого військовослужбовця. В інформаційному просторі України такого образу немає. Є образ “малоактивного віруючого”, є низка негативних образів, а “віруючого військовослужбовця”, чи сучасного “військового священика” немає.
А ще, якщо ми говоримо про майбутнє військове капеланство з представників різних конфесій, то ми зараз повинні працювати разом над тим, щоб не допустити проявів міжконфесійного тертя у військових колективах.

- Кожна країна, як і її армія, має певну специфіку, пов’язану з тими чи іншими національними, історичними, ментальними ознаками. На Вашу думку, яку роль відіграє Православ’я в сучасній вітчизняній історії, у тому числі у співпраці зі Збройними Силами України?
- Православ’я в історії України відігравало значну роль. І я думаю, що в сучасних умовах воно ще не сказало свого слова. Незалежно від статусу церкви в період радянської влади, теперішній час потребує зусиль для відновлення впливу Церкви на свідомість людей.
Більшість віруючих, які служать в Збройних Силах України, ототожнюють себе з Православ’ям. Тому роль православної церкви була і буде значною. Але кожен знаходить свій шлях до Бога, і ми активно співпрацюємо з різними церквами.

- Протягом останніх років були підписані угоди про співпрацю Синодального Відділу УПЦ щодо співпраці зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України. Як Ви оцінюєте співпрацю з Українською Православною Церквою на даний період? Які результати в ній можна визнати вдалими, а які моменти було б доцільно покращити?
- Співпраця Збройних Сил України з Церквою в попередні роки мала, якщо можна так сказати, “обережний характер”. Багато командирів високих рангів висловлювали застереження щодо доступу священиків у війська, оскільки це, на їхній погляд, могло завдати шкоди морально-психологічному стану у військових колективах. Проте за ці роки ті командири, які не боялись цих стосунків, вже самі захищають право військовослужбовців спілкуватись зі священиком, а “своїх” священиків — опікуватися своєю паствою.
Міністерство оборони України не підписувало жодних домовленостей з релігійними організаціями. Я вважаю, що така позиція в порівнянні з іншими силовими структурами є більше виправданою і з юридичної точки зору – менш вразливою. Підписання договорів з одними церквами і не підписання з іншими призвело б до численних звинувачень у привілейованому стані одних і несправедливості до інших. Крім того, одна справа – силові структури, де немає військовослужбовців строкової служби, а інша – десятки тисяч „строковиків” у Збройних Силах України. І в нас значна частка народних депутатів, представників політичних партій і громадських організацій вважає себе причетною до всього, що робить Міністерство оборони. Якраз у сфері дотримання свободи совісті цивільний контроль щодо Збройних Сил існує.
Позиція Міністерства оборони України полягає в тому, що основним суб’єктом нашої діяльності ми розглядаємо військовослужбовця, а не ту чи іншу релігійну організацію.
Оцінюючи зроблене, слід говорити насамперед про те, чого ми хотіли досягти. До чого йшла Церква і для чого це було потрібне Міністерству оборони? Я думаю, це був період становлення. Насамперед становлення структур і визначення свого місця в нових умовах суспільного розвитку. Не можу сказати, що він уже завершився, адже в Міноборони ще немає структурного підрозділу, який би займався питаннями військово-церковної взаємодії.

- Як Ви ставитеся до охорони духовного здоров’я та створення сприятливого морального і психологічного клімату серед військовослужбовців, задекларованих у згаданій тут Директиві? Яким чином здійснюється профілактика тоталітарних культів і сект, вчення котрих проповідує відмову від несення військової служби, провокує міжконфесійні протистояння? Що є критерієм у визначенні тієї чи іншої релігійної домінації як соціально небезпечної?
- Почну з кінця запитання. Критерії визнання тієї чи іншої релігійної домінації як соціально небезпечної може дати лише суд, керуючись чинним законодавством. Але Директивою Міністра оборони України від 21 квітня 2006 року “Про впорядкування питань задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України” закладений механізм недопущення деструктивного впливу тоталітарних культів на свідомість військовослужбовців.
Командир військової частини не зобов’язаний допускати того чи іншого представника релігійної організації, який забажає зустрітись з військовими. Рух може відбуватись від віруючого військовослужбовця до командира з проханням дати можливість задовольнити ту чи іншу потребу. І немає необхідності організовувати зустріч у клубі військової частини для одного віруючого.
Віруючі тих релігійних спільнот, вчення яких відкидає можливість збройного захисту Батьківщини, не служать в армії згідно із Законом України “Про альтернативну службу”. А щодо “профілактики”, то згідно з Директивою, командування військової частини повинно зв’язуватись з місцевими органами виконавчої влади, які ведуть облік зареєстрованих і незареєстрованих спільнот.
Існує Департамент гуманітарної політики Міністерства оборони України, куди звертаються з окремими запитами безпосередньо, або через Генеральний штаб чи командування видів Збройних Сил України щодо роз’яснення, довідкової інформації стосовно тієї чи іншої релігійної організації. Наданням такої інформації для потреб Міністерства оборони України займаються Державний департамент України у справах релігій, Міністерство юстиції України, окремі фахівці.
Користуючись нагодою хочу привітати всіх віруючих Української Православної Церкви. Це спільна перемога і сили, і духу нашого народу.

- Дякую за інтерв’ю.
Бесіду вів Володимир Свистун,
співробітник Синодального військового відділу УПЦ

гурий

Годовщина Чернобыля