Священик Сергій Ющик. Освіта і Церква

01.03.2007 archive, Вестник №66, События

Освіта і Церква

Священик Сергій Ющик,
проректор Волинської духовної семінарії

Говорячи про освіту, кожен з нас усвідомлює церковний корінь цього процесу, маючи на увазі не древні церковно-приходські школи, а пам’ятаючи слова Спасителя Господі Іісуса Христа, Котрий називає Себе Світлом для цього світу. І, маючи спільний фундамент, здавалося б, конфлікту між Церквою і освітою бути в принципі не може. Проте ця проблема є і досить болюча. Бо ж при подібній термінології, при подібних завданнях світська освіта виховує не духовну, а душевну людину. У чому ж проблема? Чому, маючи спільний початок, освіта і Церква йдуть у різні сторони? Чому, вкладаючи в підростаючі покоління всі цінності світової культури, ми пожинаємо плоди безкультур’я?
Присутнім у цьому залі відомі сім Вселенських Соборів Православної Церкви. Але дозвольте привернути Вашу увагу до так званих христологічних соборів: Третього, Четвертого, П’ятого, Шостого, Сьомого. 350 років з 431 по 787 рр. Кращі науковці, лінгвісти, філософи, богослови і подвижники викристалізовували богословську термінологію і поняття. Невже так гостро стояли питання щодо Боголюдськості Христа? Адже ж, як бачимо з історії, і чітких вичерпних відповідей не було встановлено – були чітко визначені кордони, за якими починалась єресь. Чому ж так довго сперечались?
Справа в тому, що христологічні питання – це перш за все питання людини в цій світобудові. Шукаючи відповідь на питання: „Хто є Христос?”, люди шукали відповідь на питання: „Хто є людина і для чого вона живе?” Велич християнства якраз і полягає в тому, що воно знайшло правильне розуміння поняття „людина”.
Чому саме з цього розпочинаю свою доповідь. Справа в тому, що суспільство без віри втрачає перш за все свою людиноподібність. Якщо в IV ст. свт. Афанасій Великий каже, що Бог став людиною, щоб людина стала Богом, то в XX ст. богослов В. Лосський у певній мірі поставив діагноз суспільству, перефразувавши слова святителя: „Бог став людиною для того, щоб людина могла бути людиною”. Саме до такого стану людства приводить душевність, а не духовність.
Де ж знаходиться те місце розриву освіти і віри? Розпочалось все досить благочестиво. Декарт в пошуку підтвердження чуда почав визначати закони природи. На основі цього з часом з’явилось поняття „науковий підхід”, з’явилась наука в нашому розумінні цього слова. Проте варто зазначити: те, що Декарт назвав „наукою”, тобто пошук, дослідження певних законів природи для допомоги людині у вирішенні певних потреб, древні філософи називали механікою, а наукою називали пошук відповіді на питання „Хто я?”. Декарт не ставив собі за мету визначити зі стовідсотковою точністю певні закони – він шукав певні закономірності для забезпечення потреб людства. Іншими словами: метою науки був пошук відповіді на питання: „працює” та чи інша умова, чи „не працює”. Таким чином, ми вже понад двісті років наукою вважаємо те, що „працює”, і все. Практично не задумуючись над природою і сутністю речей.
Такий споживацький підхід до життя, на жаль, більше припав всім до душі. Це видно на прикладі освіти і науки в Радянському Союзі, в якому виросло не одне покоління. Згадаймо, що вважалося серед жителів Союзу наукою? Звичайно ж, фізика, хімія, математика – загалом всі технічні науки. Людей цікавило тільки те, що „працює”. А ось, до прикладу, гуманітарні науки – це лише допоміжні речі для прикраси дозвілля. Де ж місце в такій системі богословській науці, яка займається дослідженням природи речей, суті життя, ідеї існування? Все це свідомо ігнорувалося і, на жаль, ігнорується й по сьогоднішній день. Скільки нам доводиться стикатися з людьми і високоосвіченими і високоморальними, але бездуховними, які приходять в храм із суто споживацьким розрахунком: скільки треба щоб… похрестити, похоронити, відмолити, відшептати і т.п., але так, щоб „працювало”. Не здивуюся, якщо в скорому часі будуть просити довідку гарантії чи терміну дії на молитву. А це ж прямий шлях до духовного зубожіння людини.
То при чому тут шкільна освіта? Справа в тому, що дитячий садок, школа і вуз – це не просто заклади, в яких подається певна сума необхідних понять. Це ті установи, які формують світогляд. Математика, література, фізика, хімія, біологія і т.п. – це не просто подача формул, це формування світогляду. Кожен педагог-психолог знає, що авторитетом для дітей шкільного віку являється не батько, а вчитель. Який може бути світогляд у дитини, якщо її навчать лише того, щоб вижити в даний час, в даному суспільстві. Та й взагалі, що з того, що я знаю, як жити, але не знаю, хто я є і для чого я живу. Ось тут і криється небезпека для духовного здоров’я України. Ми виховуємо не людину, а вірус, який виживає в одному місці, а, як нема що їсти, переходить на іншу клітину.
Що робити? Перш за все всій системі освіти зрозуміти, що духовна освіта – це також наука. Поки учень не побачить, що авторитет, тобто вчитель, поважає церкву не як місце служіння певного священика, а як інституцію, яка дає правильний світогляд, він сам не проникнеться повагою. Поки освітяни не будуть поважати духовну освіту (тобто християнське вчення) нарівні з математикою, факультатив нічого не дасть.
Чому, до прикладу, кожен учень зобов’язаний знати поняття земного тяжіння, яке в принципі ідеально в цілому світі не працює, тому, що різні чинники, хай трішечки, але впливають на це тяжіння, а істини „Блаженні милостивії”, „Блаженні чисті серцем” знати не обов’язково. До речі, останні істини, як показує практика, працюють безвідмовно. По-друге, як би модно не було дискутувати в освітянських колах щодо коріння нашої національної культури (особливо це стосується викладачів вузів), ми маємо погодитися, що наша культура сформована не просто під впливом християнства, а християнством, прикрашеним національним колоритом. Коли ми піддаємо сумніву це твердження, ми піддаємо сумніву історію.
По-третє. Кожна наука базується не на ентузіазмі чи захопленні термінологією, а на авторитетних доказах авторитетних вчених. Християнство ж має основу свою в Господі Іісусі Христі . Ніхто з освічених людей не піддасть сумніву що 2+2=4, хоча це твердження можна піддати критиці: чому та кількість, яка виходить при додаванні два і два називається чотири, а не „фо”, „фірст”, „тесере” та й взагалі, чому не „п’ять”. Просто це правило, і все! І ніяких чому! І що дивує: те, що справжні мислителі-богослови, подвижники визначали буква за буквою, так легко піддається критиці тим, хто вперше взяв до рук Біблію (це в кращому випадку). Адже ж ми неодноразово чули в своєму житті від різних співрозмовників: „Мені здається, що Бог це …” або „я думаю, що Бог такий”. Для богослова ці слова смішні, це те ж саме, що говорити: „Мені здається, що 2+2=8”.
А тому християнство мають викладати достатньо підготовлені кадри. Тим більше християнська освіта не може бути позаконфесійною. Адже ж вчити про Христове вчення без Христа неможливо, християнство буде сприйматись не як душеспасаюча віра, а як філософія на кшталт конфіціанства чи марксизму-ленінізму. Ми дійсно виховаємо атеїстів, для яких в житті вже не буде ніяких авторитетів. І тут криється також проблема конфесійності, бо ж останнє заключається не тільки в різному розумінні слів Біблії, а в різному розумінні того, Хто є Христос. Ми ж маємо подавати істинне вчення про Бога.
По-четверте. Необхідно чітко визначитись з викладанням основ християнства в навчальних закладах. Чомусь це спромоглися зробити в Криму, де нема розподілу „западенець, „запроданець”, „москаль”, „патріот”, а є глибша проблема співіснування християнства і мусульманства. В АР Крим вчителі ведуть урок „Основи православної культури Криму”, а не факультатив. А у нас суб’єктивізм кругом: згідно рішення обласної ради християнська етика викладається з 5 по 11 клас, але в школах інших регіонів цей предмет викладається з першого класу. Офіційно не може викладати дисципліну людина, яка має яскраво виражену конфесійну приналежність (борода, ряса, хрест), а, до прикладу, представник тоталітарної секти це робити може. Офіційно Церква відділена від держави і відповідно від державної освіти, але в обласному центрі у вузах є офіційні каплички і духівники навчальних закладів. Це є система чи випадковість? Чи не варто сідати за стіл переговорів і впорядковувати ці питання. Чому один директор школи ввів християнську етику, а інший ні? Невже уся проблема лише в грошах. Чому в маленьких прибалтійських державах є вчитель католицизму, протестантизму і навіть православ’я, якщо в класі є хоча б один православний віруючий. Ми – представники цілої області і маємо право голосу у вирішенні цих питань, які стосуються духовної безпеки України.
Тепер звертаємося безпосередньо до священнослужителів. Якщо держава в принципі не може виховати духовну людину, якщо державна освіта побудована так, щоб тільки забезпечити людину необхідними знаннями для життя в цьому світі, ми повинні дати знання людині набагато цінніші – знання і навики для життя в Царстві Небесному. Це не означає, що всі зобов’язані йти проситись викладати християнську етику. Ні. Не всі це вміють. Але допомагати у викладанні – це наш обов’язок. Допомагати літературою, порадами, знаннями. Оберігати від сектантських вчителів чи впливів. Робити посильний вклад у виховання „людей, а не вірусів”.
Варто зазначити, що, реально оцінивши всі можливості, ми можемо привнести духовне виховання в школу декількома шляхами. Перший. Завдяки співпраці Всеукраїнського педагогічного товариства з Міністерством освіти України вже на даний час іде робота щодо акредитації програм, методик і посібників з „Основ християнської етики”, Які розроблені православними авторами і отримали схвалення правлячих архієреїв. Маємо надію, що це буде великий крок до оздоровлення духовності суспільства.
Другий. Враховуючи, що загальношкільні збори можуть впливати на формування навчального процесу, ці ж збори можуть уповноважити священнослужителя викладати основи віри в цій же школі. Але тут виникає проблема. Священик, окрім виховної роботи, зв’язаний парафіяльними проблемами, які можуть відривати його від занять. А якщо два рази не прийшов вчитель, на третій раз не прийде учень.
Третій. Цей шлях найприйнятніший сьогодні. Священик має зав’язати добрі дружні стосунки з викладачем християнської етики для того, щоб допомагати в підборі інформації, тем, джерел, посібників для викладання основ духовності в навчальному закладі. Зрештою, кожен викладач має право запросити певного спеціаліста для висвітлення учням певної теми. Ось і користуючись цим, священик може стати добрим помічником у справі духовної освіти молоді.
Зрештою кожен з нас має шукати різні можливості й шляхи для того, щоб якось впливати на виховання підростаючого покоління. Щоб ростити не душевних, а духовних людей.
Нам варто пам’ятати, що цісарські укази в XXI ст. не діють. Ні армія, ні зброя, ні накази, ні постанови не зможуть протидіяти проти духовного зубожіння підростаючого покоління нашої каїни. Тільки тоді, коли ми будемо відчувати відповідальність перед Богом, ми зможемо зберегти духовність. Яка користь з великих порожніх храмів. Час тотального будівництва храмів практично приходить до кінця, а тому варто починати будівництво храмів в душах нашої молоді, щоб роль релігії не обмежувалась для них тільки требами. Ми, присутні сьогодні в залі, маємо відповідальність перед Богом, перед державою, перед народом, перед суспільством. Зробімо все можливе для повноцінного духовного здоров’я нашого суспільства.
Пам’ятаючи, що Господь став людиною заради нас, єднаймось в жертовній любові до ближнього для того, щоб усім бути в родині дітей Христових.

01.03.2007. СИМФЕРОПОЛЬ. Состоялось заседание оргкомитета Всекрымского фестиваля искусств «Пасхальные певческие ассамблеи»

Хроника служения Предстоятеля УПЦ, январь-февраль