Архієпископ Сумський и Охтирський Марк: “Наше завдання – своїм життям, своїм особистим прикладом показати людям силу й красу нашої Православної віри”

01.01.2007 archive, Вестник №64, Тема номера

55-летие архиепископа Сумского и Ахтырского Марка

06.12.2006. МОСКВА. Святейший Патриарх Алексий поздравил архиепископа Сумского с 55-летием
Святейший Патриарх Московский и всея Руси Алексий II поздравил архиепископа Сумского и Ахтырского Марка с 55-летием со дня рождения.
В поздравительном послании Святейший Патриарх Алексий многолетние труды владыки Марка по «возрождению церковной жизни, налаживанию конструктивного взаимодействия с руководством области и города, с представителями науки и культуры, сохранению древних православных традиций, приумножению богатого духовного наследия».
Предстоятель Русской Церкви пожелал архиепископу Марку «крепости душевных и телесных сил, мудрости, терпения и благословенных успехов в Вашем дальнейшем архипастырском служении во благо Святой Церкви и народа Божия».

Архієпископ Сумський и Охтирський Марк: “Наше завдання – своїм життям, своїм особистим прикладом показати людям силу й красу нашої Православної віри”

– Владика, розкажіть про своє дитинство та трудову юність. Відомо, що одразу після закінчення школи Ви допомагали батькові, працюючи у Должанському ліспромгоспі…
– Моє дитинство минуло на Закарпатті. Наша родина – батько, мати, я і ще чотири брати – жили не у великому статку, втім, як і більшість селян на той час.
Приємними є спогади про те, що всі члени нашої родини жили православним життям. Батько й мати дуже благоговійно ставилися до богослужіння, в усі недільні й святкові дні відвідували храм Божий, і цю любов до святині передали нам, своїм дітям. Я вдячний їм, що ті насіння, які вони посіяли в моїй душі, дали плід — богослужіння стало основним стрижнем мого життя.
Після закінчення школи я дійсно працював разом з батьком у Должанському ліспромгоспі. Потім, влітку 1969 року у складі будівельної бригади працював на будівництві в Житомирській області, а взимку того ж року — на лісозаготівлі в Кіровській області. Не можу сказати, що це були дуже важкі часи — робота мені багато чого дала, насамперед у плані спілкування з людьми. В подальшім житті я не боявся ніякої роботи, розуміючи, що для того, щоб досягти потрібного результату, необхідно ретельно потрудитися.

– Як Ви прийшли до Бога, адже в часи тоталітарних гонінь на віруючих шлях до Церкви був важким і тернистим?
– Я не можу сказати, що я прийшов до Бога. Швидше за все, Бог Сам прийшов до мене, ще коли я не розумів цього. Дійсно, скільки я себе пам’ятаю, ми всі жили православним церковним життям. Досить сказати, що в нашому домі щодня читалась Псалтир згідно уставу, за тиждень прочитувалась вона вся. Також читали Священне Письмо, іншу духовну літературу. Великий вплив на формування дитячого характеру справив Свято-Серафимівський жіночий монастир, від нашого дому він знаходився на відстані трьох кілометрів. На жаль, коли мені було дев’ять років, монастир закрили, і ми з тих пір стали постійно ходити в парафіяльній храм. Згадую духівника обителі — отця Єрмогена, людину високого духовного й морального рівня.
Що стосується атеїстичного часу… У мене ніколи не було сумнівів щодо існування Бога, я Ним просто жив. Звичайно, було нелегко. У школі всіляко перешкоджали відвідуванню храму, висміювали. По дорозі в школу часто думав про те, як відповідати на можливі докори вчителів. Але в храм ходив постійно. Я не вступив до комсомолу, хоча за це довелося перенести багато негараздів. Для мене прикладом був мій старший брат Димитрій (нині єпископ Мефодій), який з 14 років жив у монастирі.

– Розкажіть про враження юнака із далекого українського села, який приїхав у Троїце-Сергієву Лавру. Що Вас вразило найбільше?
– Я бував у Троїце-Сергієвій Лаврі і до того, як вирішив навчатись у Московській Духовній Семінарії, але коли приїхав поступати, на все дивився іншими очима. Вражало все: величні лаврські собори, чудовий хор, богослужіння. Особливо сподобався спів професійного хору, адже в нас на Закарпатті співає в храмі весь народ. Дома були монастирі, але ж то були нечисленні жіночі обителі, тому чоловічий монастир такої величини й значення, безумовно, вразив мене. Тут я побачив нове життя, переконався, що Церква живе, й ніякі гоніння не можуть їй зашкодити.

– Ви виконували різні послухи в Лаврі. Розкажіть про ті часи.
– У Троїце-Сергієву Лавру я приїхав лише у серпні 1972 року, затримався через те, що не міг одержати паспорт. Документи в семінарію було подавати пізно, тому я став готуватися на наступний рік і з вересня почав нести послух трапезника в братській трапезній. У жовтні в Лавру прибув новий намісник архімандрит Ієронім (Зинов’єв). Під його духовним керівництвом Господь судив мені пробути 9 років, до самого дня його смерті. Отець Ієронім якось відразу звернув на мене увагу. Я став прилучатися до літургічного життя обителі, став нести послух книгодержця, а з Пасхи — намісничого келейника. Я вдячний Богу за цей час. Я зустрічався з багатьма людьми, церковними ієрархами, був у курсі основних подій життя Православної Церкви.

– Вже у 22 роки Ви стали монахом. Як було прийняте таке не просте рішення? Як відреагували Ваші батьки?
– 22 роки — вік дійсно ще молодий, але рішення прийняти чернечий постриг було цілком усвідомленим. Точніше, я не можу сказати, як було прийнято це рішення – якось саме собою. З дитинства я бажав бути простим священиком. А навчаючись в семінарії, вирішив, що чернецтво – це мій шлях служіння Святій Церкві в священному сані. Велике значення у виборі такого життєвого шляху зробило те, що я ніс послух келейника намісника Лаври архімандрита Ієроніма, в якому бачив втілення ідеалів чернецтва, а також те, що чернече життя не було для мене чимось незвичайним або новим.
Батьки до такого моєго рішення поставилися спокійно, по-християнськи. Крім того, як я вже казав, у нашій родині вже був монах — брат Димитрій, нині єпископ Мефодій.

– Як відбулося Ваше знайомство з Блаженнішим Митрополитом Володимиром, який був тоді ректором Московських духовних шкіл і від якого Ви прийняли священницький сан?
– Владика Володимир у 1973 році був призначений Ректором Московських Духовних шкіл. У той час я вже був келейником отця Ієроніма, тому від самого знайомства я був свідком тієї дружби, яка встановилася між цими двома духовними лідерами. Для мене на все життя ця дружба залишилася зразком того, якими повинні бути взаємини пастирів Церкви Христової.
Особливо мені запам’яталася їхня остання зустріч. За день до своєї смерті, в неділю ввечері, о. Ієронім служив Пасію, за якою молився Владика Володимир. Після завершення богослужіння о. Ієронім запросив його на чай, і під час бесіди заговорив про свою близьку смерть, а йому було в той час лише 47 років. О. Ієронім став просити Владику Володимира про те, щоб він поклопотався перед Святійшим Патріархом Пименом, про возведення мене, як викладача Духовної Семінарії, в сан архімандрита. Владика відповів, що о. намісник це може зробити й сам, на що той став переконливо просити ще більше, сказавши: «Ви знаєте, що Святійший мені може відмовити».
Через декілька годин після цієї розмови у о. Ієроніма стався інсульт, він впав в кому, а через добу, так і не приходячи у свідомість, він відійшов до Господа. Владика Володимир протягом усього дня багато разів приходив відвідувати хворого, підняв на ноги всіх медичних світил Москви, проводив з ними консультації, як можна було б допомогти, і в ніч із понеділка на вівторок перебував біля ліжка о. Ієроніма в час його смерті.
Вранці Владика Володимир поїхав в Москву до Святійшого Патріарха, щоб вирішити питання про час і місце поховання о. Ієроніма.
Після повернення Владики Володимира, ми зустрілися з ним на сходах Трапезного храму, де вже в той час перебувало тіло покійного. Владика сказав, що Святійший Патріарх Пимен благословив поховати о. Ієроніма на території Лаври, а також сказав, що, виконуючи волю покійного, він клопотався перед Його Святістю про возведення мене в сан архімандрита, і що він мав намір возложити на мене митру біля гробу покійного в день поховання, але Святійший не задовольнив його прохання.
Однак це клопотання мало дуже велике значення в моєму житті. У Великий Четвер я був возведений в сан архімандрита Святійшим Патріархом Пименом, а у Велику П’ятницю був призначений благочинним Троїце-Сергієвої Лаври.

– Ви були намісником Свято-Успенської Почаївської Лаври в нелегкі часи атеістичних переслідувань. Як тоді жила Лавра?
Я був призначений намісником Почаївської Лаври в переломний період історії нашої країни, під час початку перебудови. Багато чого змінювалося, але відносно Церкви поки що зберігали колишню позицію. Звичайно, влада вже не так втручалася у внутрішнє життя обителі, але доводилося прикладати багато зусиль, щоб налагодити нормальне життєдіяльність монастиря. Я впевнений, що важливу роль відігравало те, що я був призначений намісником саме Святійшим Патріархом Пименом, прибув з Москви, тому до мене ставились з повагою, але й насторожено. З братією Лаври відразу ж встановилися гарні стосунки. Велику роль у цьому зіграв архидиакон Стратоник, який першим показав іншим насельникам приклад ставлення до мене, нового намісника. Тому, незважаючи на мій все-таки молодий як для намісника вік, проблем у стосунках із братією ніколи не було. Навпаки, згодом саме старша братія була для мене надійною опорою у всіх справах, що стосуються обителі. Великою проблемою Почаївської Лаври на той час було поповнення числа братії молодими насельниками, в основному це були молодики, що закінчили Московську Духовну Семінарію. Представники влади всіляко перешкоджали збільшенню числа братії, не прописували їх за адресою Лаври. Пізніше ситуація трохи змінилася, коли почалася підготовка до святкування 1000-ліття Хрещення Русі і до цього залучені були й державні структури.

– У 1989 році Ви стали єпископом Аргентинським і Південноамериканським, Патріаршим Екзархом Центральної й Південної Америки. Розкажіть про специфіку служіння православного єпископа в тих екзотичних країнах.
– Життя православних людей за кордоном відрізняється від того, що ми маємо тут. В Аргентині й всій Південній Америці дуже мало православних, і живуть вони серед людей, мало знайомих з нашими традиціями, нашою культурою. Довелося звикати після сотень і тисяч людей в храмах Почаївської Лаври і Львівської, Тернопільської єпархій до 10-15 парафіян в Аргентині. Більшість храмів там — не типової архітектури й розташовані вони не в містах, а, буває, серед поля, десь на фермі якогось хазяїна.
Що стосується парафіян, то більшість із них — люди прості й гостинні. На все життя запам’яталося мені: приходиш до когось у гості, відразу збираються всі члени родини й родичі, сусіди, сідають за стіл і п’ють » жерба -мате» – напій, схожий на зелений чай. І саме так за таким чаюванням і вирішувалася більшість парафіяльних питань: будівництва й ремонту храмів, забезпечення священнослужителів та інші.

– З 1993 року Вас було призначено керуючим Патріаршими приходами в Канаді з титулом єпископа Каширського. Якою була зустріч з українцями в еміграції?
– Зустріч була дуже теплою і зворушливою. У православних канадців є така традиція: кожний раз, коли їхній єпископ приїжджає до Едмонтону, його зустрічають в аеропорту всі прихожани, які мають на це можливість. Більшість наших віруючих в Канаді – це нащадки переселенців, що належать до ранньої еміграції довоєнних років. Для них Православна віра – то єдине, що пов’язує їх з Батьківщиною, з Україною, що об’єднує їх в єдину сім’ю. Звісно, ці роки назавжди залишаться в моїй пам’яті, бо я присвятив цим людям значну частину мого життя.

– З 2005 року Ви очолюєте Сумську кафедру. Які сьогодні існують проблеми і досягнення у православних на Слобожанщині?
– Сьогодні втішно те, що мало-помалу відбувається духовне відродження на Сумщині. В більшості сіл є храми, правда не всюди це справжні храми типової архітектури, іноді віруючі моляться в пристосованих приміщеннях. Відкриваються нові приходи, туди призначаються священики. Можна сказати, віруючі Сумської єпархії мають всі можливості для того, щоб вести правильне спокійне духовне життя. На жаль, особливо в селах, ще відчуваються наслідки атеїстичного впливу. Якщо в місті більшу частину парафіян складає молодь, то в селах, де молоді дуже мало, храми часто бувають порожніми навіть у свята й неділі . Досить поширена ситуація: село, населення якого нараховує 2-3 тисячі жителів, а за богослужінням моляться 15-20 чоловік, перважно жінок похилого віку. Можливо, сільське духовенство не приділяє достатньої уваги спілкуванню з людьми, місіонерській і благодійній діяльності. Пастир Церкви не повинен обмежувати себе служінням Літургії, церковних служб і треб. Необхідно шукати нові форми спілкування, і в цьому нам може допомогти досвід наших закордонних пастирів. Це можуть бути бесіди після літургії, навіть спільне чаювання з парафіянами, огляд православних відеофільмів, обговорення духовної літератури. Відродити село можна лише відродивши віру в Милосердного Бога в його жителях. Треба використовувати для проповіді всі досядження сучасності, не відкидати нічого як “неправославне”. Церква має бути присутньою в учбових закладах, в засобах масової інформації, в громадських організаціях. Так, це потребує від нас багатьох зусиль, але з Божою допомогою це треба робити.

– Які Ви бачите перспективи відродження християнських цінностей у сучасному суспільстві?
Я переконаний, що в Україні настав час для нової християнської місії. Наша країна потребує нових місіонерів, нових апостолів не менше, ніж далекі країни. І такими місіонерами повинні стати наші пастирі. Сьогодні багато людей находяться в пошуках істини, навертаються у Православ’я. Наше завдання – своїм життям, своїм особистим прикладом показати людям силу й красу нашої Православної віри.

Підготував Андрій Коваль

РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви

29.12.2006. КИЇВ. Радіо “Свобода”: “Як українські політики зустрічатимуть Новий рік?”