Україна Православна

...

Официальный сайт Украинской Православной Церкви

Олександр Яровий. Покровські горизонти

Покровські горизонти
(Етичні й естетичні аспекти)

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

Искусство… должно поселять в человеке
надежду и веру.
Андрій Тарковський, видатний кінорежисер ХХ століття

Почнемо відразу з висновку: цьогорічний міжнародний фестиваль православного кіно “Покров” став значною подією духовного й культурного життя – навіть у більшій мірі, ніж попередні три роки. Є значне нарощування потенціалу, ідейний та мистецький прорив, є прогрес. Православне кіно залишається таким важливим засобом навернення народу до Бога, який важко переоцінити. На урочистому відкритті фестивалю Блаженніший Митрополит Володимир зазначив, що труд кіномитців благородний і потрібний нашому народу. На відкритті були присутні депутати, видатні політики, взагалі помітні персони українського суспільного життя. Вони сказали багато теплих слів на адресу фестивалю і кіномитців зокрема.
Звичайно, є певні зауваження до вступної мистецької церемонії, без цього не обійтися. Визнаймо відверто: все-таки ареал православної культури має бути чітко окреслений. Звичайно, зараз є певна мода на створення, так би мовити, нового іміджу православних, для чого багато старається, наприклад, непересічний інтелектуал диякон о. Андрій Кураєв. Заманливо, звісно, стати прибічником такої ідеї: ми, сучасні православні, не тільки похмурі бородані та буркотливі баби в хустках. Ми можемо і на стадіоні, заповненому рокерами-металістами, возгласити “Достойно єсть…,” вручити байкерам хоругви для хресного ходу – хай мчать із ними автобаном, а монахові, що занепадає духом, порадити читати про Вінні-Пуха, а не творіння святителя Ігнатія Брянчанинова… Оригінальничання! Але чи не той це випадок, про який попереджав сам свт. Ігнатій Брянчанинов: слова будуть заманливі, але “дух буде не той”…
На щастя, дух на фестивалі панував як раз дуже добрий, справді православний, чистий і піднесений. А якщо і будемо говорити про певні мінуси, то тільки в плані запрошення до дискусії, щоб русло православної культури лишалося таки незамуленим, найчистішим у сучасному складному світі. Ми висловлюємо тільки одну з багатьох можливих думок. Нам думається, що розширення горизонтів, про що, безперечно, засвідчив цей ”Покров”, не повинне вести за собою загрозу “свободи без берегів”, в якій захлинулося світське мистецтво сучасності, яка перетворилася в несвободу, залежність від кривих уявлень. Я можу погодитися із фактом виступу на відкритті двох рок-груп, з яких одна, забувши гречність, виконувала чотири предовгі і, сказати правду, нудні пісні (добрих півгодини), до того ж на таких жахливих децибелах, що мало не репалася штукатурка; соліст другої, дещо тихішої і лаконічнішої, виступав у кепці, яку не знімав навіть у глядацькому залі, хоча на сцені – зображення Матері Божої… Але чи всім це до смаку – зокрема старшим, які не “відсталі”, а закономірно стриманіші? З політикою взагалі “все ясно”. Коли депутат запевняє, що Спаситель був… “найпершим соціалістом”, то тут коментарі зайві. Світ хоче накласти лапу і на святе. Чого варті фото інформагентств того ж покровського дня 14.10.06, на яких престарілі колеги нацистів, борці із власним народом, тримають ікону Покрови… Оце – “об’єднання суспільства?” Як і “помісна церква” – помісь пройдисвітів-політиканів із заробітчанами…
Та час перейти до речей суто фестивальних. Ми недаремно почали з критики, можливо, не дуже приємної, але необхідної. Фестиваль як явище, як певна традиція вже виходить із того віку, коли про нього можна обмежуватися судженнями на зразок: на телебаченні суцільна аморальність, а ми несемо духовність. Час уже сформувати вагомі принципи, і ці принципи, здається, в основному сформовані. А дискусії – це нормальне явище для мистецтва, не є винятком і мистецтво православне…
Уявлення про етичні й естетичні принципи “Покрову”, точніше про процес їх вироблення, немало поповнює похвальна новинка – кіноальманах “Покров”, перший номер якого за цей рік засвідчив високий художній рівень творів фестивалю. Він дуже різнорідний, не з усім можна погодитися й там. Неоднозначним є, наприклад, твердження одного з кіноменеджерів, що православне кіно можуть знімати люди і неправославні…
Що таке православне кіно? Як діяти християнину у сфері мистецтва? Як співвідносяться християнство і телебачення, віра і кіно? – це лише невеликий перелік тих проблем, над якими творчо і оригінально працювали автори альманаху, цієї, так би мовити, паперової версії кіносвята. Запам’ятовується думка з інтерв’ю кінодраматурга Юрія Арабова. Даючи глибокий аналіз сучасної мистецької (точніше, антимистецької) дійсності, він дотепно зауважує: художник, письменник із християнською свідомістю сьогодні немов розвідник Штірліц: у мундирі, “як усі”, а зсередини приколотий вітчизняний орден… Можливо, це судження дуже макасималізоване, але ми всі на практиці стикаємося з фактом: животворні і справді непереможні за своєю мудрістю і глибиною християнські принципи важко прищеплюються до світської діяльності, що пригноблена мудруванням лжеіменного розуму…
Кіноальманах – це пульс православної кінотворчості, це дуже приємна новинка.
А тепер, хоч пунктирно, про власне мистецькі явища, конкурсні стрічки “Покрову-ІV”.
Імпульсом для всіх чотирьох днів фестивалю став прем’єрний показ художнього фільму режисера Павла Лунгіна “Острів”. Це перша спроба православних кінематографістів втілити задум, як кажуть фахівці – “у повному метрі”. Православне ігрове кіно тільки-тільки спинається на ноги. Зміст фільму не варто переказувати, його фабульну схему подає будь-яка анотація на обкладинці компакт-диску. Його треба дивитися. Глядача глибоко вражає драма людини, яка вчинила у час війни гріх через людську неміч, потім, все подальше життя каючись у монастирі, отримує благодатні Божі дари. І навіть, здавалося б, непоправний вчинок – вбивство – вирівнюється, “витирається” із духовної карти світового часопростору всесильною Господньою рукою… Актор Петро Мамонов створив глибоко духовний образ старця-аскета з повним презирством до тлінних “благ” миру сього, з елементами юродства, навіть із рідкісним даром чудотворіння. Насмілимося запевнити, що цю роль не могла б зіграти людина неправославна, нерозкаяна і неочищена богоспілкуванням в ограді Церкви. Післямова Мамонова мала характер заклику до християнського добротворення. Прозвучала і розповідь про створення фільму за 40 днів “в месте страшном и святом” – на Соловках. У світського актора могли б бути награний пафос і відточена продумана майстерність, але не було б живої переконливої душі. Але образ старця настільки правдивий і живий… Не викличе здивування, якщо православний люд вважатиме “кіношного” отця Анатолія реальною особою, а хтось навіть захоче замовити за ним панахиду… Адже були випадки, коли того ж Штірліца-Ісаєва вважали реальним героєм війни наряду, наприклад, з маршалом Георгієм Жуковим. До речі, позиція більшості учасників фестивалю та авторів альманаху “Покров” сходяться на справедливій думці, що радянська доба (в її чисто людських, а не ідеологічних виявах) аж ніяк не була цивілізаційним провалом в житті 1/6 частини суші. Як зазначив один з авторів, “эти фильмы (малося на увазі ХХ століття. – О.Я.) можна без ущерба показывать детям и сегодня”. (Ми гадаємо, що і православне кіно – це те, яке можна дивитися з дітьми і не соромитися за показане на екрані.) Тому кіномова “Острова” така ж проста, як звичні кінострічки нашої юності. Снобістськи настроєний світський кінокритик, можливо, відзначив би надмірну простоту і традиційність у зображенні епізодів війни (як і подвижницького життя на північному острові). Але нагадаємо один філологічний, а не кінематографічний факт. Такою ж простою була тисячу років тому житійна література. Вона не несла інтриги, древній книжник десятки разів перечитував житіє не заради фіналу, який знав напам’ять, – він насолоджувався спілкуванням із твором, а через нього – богоспілкуванням. Так і тут… Можливо, це перший фільм, який починається Іісусовою молитвою, в якому густо звучать моління та псалми. Він завершував Венеціанський кінофестиваль. Чи вчинив фурор для Європи – важко сказати. Можливо, серед зарубіжних глядачів знайшлися люди, які замислилися над метафізичними образами дивних бородатих старців загадкової Russia, які творять чудеса не завдяки сьому світові, а всупереч йому – як і вся Русь, як і все Православ’я… Фестиваль почався гідним твором і таким же твором завершився – документально-ігровою стрічкою “Почаїв”. Але про „Почаїв” дещо згодом.
І кілька слів про документальне кіно… Стрічка Владики Ісайї “Благодаріння” (Грузія) знята в жанрі так званого реального кіно. Любительською чорно-білою камерою, методикою “з руки”. Перед нами – останні місяці життя старої жінки, загалом “щоденник” грузинської родини. Все дуже справжнє, наповнене спокоєм, відчуттям вічності і водночас – плинності земного.
Цікавими є фільми про обителі. Наприклад, про Густинський Свято-Троїцький монастир, який за свою історію знав чотири відродження, російський фільм “Северная колыбель России” – про Володимиро-Суздальський історичний концентр Русі, утворений свого часу владною рукою св. князя Андрія Боголюбського; не залишить православного глядача байдужим фільм “Согрешихом, Господи” – про трагічні сторінки нашої історії ХХ століття. Не іконним ликом, а ще живою, документально зафільмованою земною людиною, постає з його кінокадрів православний Імператор-страстотерпець. Миготять одухотворені кадри із зображенням облич спокійних і величних, ликів простих людей нашого непереможного народу. Але тут також – трагічні картини поверження хрестів і куполів, “бунт бессмысленный и безпощадный” (О.С. Пушкін)… Проникливо звучить інтонація співачки:
Золотила храмы
Алая заря.
Распинали хамы
Батюшку-Царя…
І не знайшлося кому захистити!.. Але такою була Воля Божа: як ми знаємо з Євангелія, якщо пшеничне зерно не загине, то не дасть “плод мног”. Так мали постраждати кращі люди православного народу і сам Божий народ.
Стрічка “Монастир в миру” (Росія) розповідає про православну общину села на Поволжі, згуртовану навколо духоносного батюшки, який пройшов війну, поневіряння у часи атеїзму, а тепер є добрим пастирем для численних духовних чад. Фільм отця Валерія (Степанова) із Росії (“Москва. Мифы и легенды”) є, власне, серіалом. Представлена серія знайомить нас із малознаною стороною біографії великого слов’янського художника Віктора Васнєцова. Ми з дитинства знаємо його “Трьох богатирів”, “Альонушку”, інші картини, але тільки тепер можемо зрозуміти, що ці шедеври створила людина глибоко руська і глибоко православна, син священика, митець, залюблений у духовну красу свого народу і його дивовижну небесно-земну історію. За словами священнослужителя-режисера, художник навчає нас, що наша земля – билинна легенда, а жителі її – богатирі.
Особливо хочеться відзначити стрічку режисера Тетяни Мельниченко (Україна) “Старий сон”. Це оповідь про чорнобильську зону, але оповідь небуденна. Маємо чи не перше мистецьке висвітлення теми Чорнобиля під оптимістичним кутом зору. Перед нами прості люди, так звані “самосели”, які бояться не радіації, а втрати зв’язку із малою батьківщиною. Вони всі – віруючі люди. Центром їхнього існування є відомий храм пророка Ілії в Чорнобилі, що виглядає ніби щось фантастичне своєю небесною красою між поруділих чорнобильських лісів і пусток. Десь тут живе і шестирічна Марійка із матір’ю. Дівчинка тут народилася, тут росте і відвідує цю єдину церкву в зоні. Тут живуть люди, названі простими іменами: Михайло, Ольга… На їхніх будинках можна зустріти поруч із номерами вже неіснуючих вулиць таблички на зразок “Тут живуть люди. І нікуди не підуть звідси!” Зворушливо декламує вірші самодіяльний поет, що живе в цій атомній “пустелі”, яка була б безнадійно моторошною, коли б не відчуття Божої милості: “Я знаю: будуть янголи літати над дорогим Чорнобилем моїм”… Віруюча бабця каже: “Був Чорнобиль красенем, а буде ще кращим”. І всупереч логіці – віриться! “Вся возможна Богу”…
Післяобідній час у день свята Покрови Божої Матері зайняла презентація православних телепрограм. Сюжети були доволі цікаві. Програма “Пределы” режисера О. Теренецької (Росія) не є виключно релігійною, але висвітлює живе сьогодення великої країни в історіях її сучасних громадян, серед яких – художники-любителі і “вундеркінди”, старожили, які пам’ятають дореволюційний час, і люди різних життєвих захоплень… Привертає увагу телефільм “Дзвони Православ’я” режисера І. Гулевської, присвячений діяльності Блаженнішого Митрополита Володимира і приурочений до 70-ліття архіпастиря. Цікавий фільм “Благовіст” білоруських кіномитців А. Махакєєва та І. Бєлової (про аспекти духовного відродження білоруської землі). Дісталося від вдумливих православних авторів “Благовісту” і похмурій масонській закулісі, з чорного “благословення” якої крокує континентами всезлобна хула на Господа нашого Іісуса Христа і двохтисячолітню історію християнства – мерзенна псевдоісторична вигадка нікому до того невідомого сіренького писаки Дена Брауна під назвою “Код Леонардо да Вінчі”. Справді, час бити у тривожний дзвін: адже після цієї репетиції “на католицтві” майже стовідсотково треба чекати ще якоїсь приголомшливо-шизофренічної нечуваної “таємниці”, яка стосуватиметься цього разу (без жодної тіні сумніву!) православної Церкви та православної Русі – як найбільших ворогів атихристових планів… “Шлях преподобного” ( режисер О. Литвинов, Україна) оповідає про маловідомий період із життя прп. Антонія Печерського, а саме про заснування ним, за переданнями, Лядівського скельного монастиря над Дністром на Поділлі. І чи не найпомітніший, на нашу думку, телефільм цієї рубрики кінофестивалю – “Сповідь у барвах” режисера о. Ігоря (Собка). Прикметно, що кінематографіст із Росії знімає фільм про українського самодіяльного митця. Тут треба зупинитися детальніше. Йдеться про творчий доробок художника Василя Мельника, який відійшов уже за межу земного життя. Унікальність його праці полягала в тому, що він прийшов з війни без одного ока та без рук. Його дивовижно світлі, оптимістичні картини написані справді у творчих муках. Про нього розповідає син Михайло, відомий актор, учасник монотеатру “Крик”. Син згадує не тільки про оптимістичну натуру батька, але й про його глибоку, істинно народну мораль, а часом і суворість у вихованні дітей на шляху правди. “Коли він творив, то завжди співав”, – згадує і вдова митця. При перегляді цього фільму спливають у пам’яті слова Бориса Олійника: “Прожити б так… по-людськи – і піти, прибравши для онуків поле миле…” Михайло, один із трьох його синів – філософ, і філософ віруючий. Він каже з екрану: давні амфітеатри змушували глядача схиляти голову в задумі… Тільки страждання вивищує людину. У православ’ї і страждання – світле.
Заключний день фестивалю сполучив показ документального та ігрового кіно. Не можна обминути роботу російських режисерів А. Хамідова та О. Лутікова “Місіонерські листи свт. Миколая Сербського”. Було показано дві серії фільму. За основу брався лист цього палкого проповідника, а вже акторські та документальні кадри увиразнювали зміст проповідницького послання. Перша серія – кіноілюстрація до листа неправославному священикові про значення трагедії Росії у ХХ столітті. Святитель запевняв: не поспішайте бачити в революційній катастрофі тільки кару за гріхи. Він нагадує відомий фрагмент із Євангелія від Луки, в якому йдеться про завалених баштою в Сілоамі. Вони були не найгрішніші, але ця загибель слугувала попередженням для більших грішників. Згадайте про три голгофські хрести, пише святитель. За чиї гріхи був розп’ятий Христос? Вірус бунту, передусім духовного, зародився не в надрах православного народу, але духовне засліплення має заразні властивості. “Не можна зректися Бога й не обезуміти”, – ці слова святителя варто запам’ятати назавжди. Інша серія базувалася на листі до віруючої сестри, яка перебуває в скорботі за братом, що полишив віру і в духовному та життєвому плані “пустився берега”. Святитель на власному пастирському досвіді дає цінні поради нещасній саможертовній дівчині, яка все життя присвятила братові, а тепер боляче переживає його індивідуальну апостасію. Вдала гра акторів інсценізує перед нами трагедію стосунків, які, завдяки Промислу Божому, все-таки нормалізуються.
Повернемося ж до тону критицизму. Це не дуже приємно, але не хочеться й мовчати. З програми фестивалю, з його загальної тканини і тональності якось дивно вирізняються два фільми, видаючись чужорідними як з боку мистецького, так і з етичного. І це тільки індивідуальна думка, враження, які зовсім не претендують на вичерпність чи беззастережну об’єктивність. На другий день фестивалю відбувся позаконкурсний показ фільму під багатообіцяючою назвою “Блудний син, блудна мати” одного українського режисера ( тут вживемо заголовок відомої колись української радянської п’єси – “Не називаючи прізвищ”…), бо справа не в прізвищах, а в представленому відеоматеріалі. Як то кажуть, неможливо досидіти фільм до кінця. Вже режисерська преамбула, виступ перед фільмом не обіцяли нічого доброго. Хоч-не-хоч, православний слух ріже випнутий займенник “я” (“Плюси й недоліки – це все я!”). Художній фільм виявився з претензією на інтелектуалізм, хоча нагадував наслідування п’єсам абсурду. Ірпінь під Києвом, в нім якесь дивне сімейство з “нібито православним” главою виразно клоунської поведінки. Безмовні фігури в хустках і довгих спідницях, які покликані, вочевидь, символізувати “застаріле” крило православ’я, якийсь бородатий ірпінський філософ, напівп’яна особа, схожа, пардон, на бомжиху, яка виявляється столичною акторкою, а головне – із якимось особливим “сладострастієм” просмаковані сцени куріння та розпивання оковитої – все це не лишало сумніву в неабиякому віддаленні цього кіноопусу від світу православної культури. Мав рацію у своїй передмові “тато”-режисер: “Судіть самі – православ’я це чи не православ’я”. Довелося розсудити, що таки “не православ’я”.
Якщо цей фільм (прости, Господи!) можна назвати бездарно- “новаторським”, то друга стрічка – бездарно-“традиційна”. Хай не введе глядача в оману лагідна назва “Бути милосердним”. Важко сказати, де там йдеться про милосердя. Не хочеться виглядати таким собі затискувачем свободи вислову, консерватором і ретроградом, але прагнеться побажати авторові більше працювати над своїм світоглядом, а відповідно, над чистотою втілення задуму. Хіба може зватися православним фільм, якщо в ньому заради трихвилинного епізоду, коли герой хреститься на ікону, годину городяться такі несусвітності, за якими не треба ходити на подібний фестиваль… Сюжетна канва: слідчий займається пошуком зловісного вбивці-маніяка. Ну добре, хай вже буде. Тут є голі ноги і плечі, все та ж смачна горілка і пожадливе смоктання сигарети, пакетик “наркоти”, здирання сорочки з коханця, лайливі слова в репліках героїв – “лайно” і “мудак”, закривавлений камінь, перекошена пика і кулак, яким люто товчуть в об’єктив, точніше, в уявну жертву, є сцена самогубства-повішення і сцена застрелення… Та навіть у радянських фільмах кулі не лишали дір в одягу, а тут – крупним , м’ясисто-кривавим планом! Може, тепер давніші традиції – “смішні.” Але тоді й то була увага до зображення душі, а не тіла… А нині – отаке “милосердя”. Навіщо це? Яка мета? Ми маємо справу з явищем, яке можна назвати “нецеломудренным изображением греха”. Для мистецтва нема закритих тем, але вся “сіль” – у висновку, в тенденції, яку провадять автори. Представлений Санкт-Петербургом фільм “Бісогон” (режисер Андрій Железняков), екранізація оповідання М. Лєскова, також зображує гріх – картину невтримного, просто язичницького “кутежа” московських купців позаминулого століття. Тут і вирубування ресторанних пальм, і погром посуду та меблів, і блюзнірський “похорон” п’яного до нечулості собрата. Але все це слугує тільки для відтінення концепції письменницької та режисерської: це думка про різку полярність загадкової народної душі, яка серед будь-якого гріхопадіння стає на “шлях апостола Петра”, знаходить в собі сили для щирого і слізного покаяння. Тут нема смакування темою гріха; є, скоріше, формування відрази до нього, показ його згубності для людської душі, яка все одно інтуїтивно шукатиме порятунку в Господі. А сугерувати сприймачеві досвід власних запоїв і післяалкогольних депресій – це для миру, але аж ніяк не для православного мистецтва.
Ми маємо про це говорити, адже “дитя” – фестиваль, як відзначають його організатори, росте, мужніє, набирається сили, але чим далі більше росте й небезпека: чи не буде для нього етичних і естетичних загроз? “Бог весть”. Уникнути цих загроз неможливо, “не можуть не прийти спокуси”, бо це – живий процес людського, мистецького існування, царина “методу спроб і помилок”. Але є прагнення вірних орієнтирів. І коли в культурному полі фестивалю ми пеленгуємо думки на зразок згаданого – “православне кіно може знімати неправославний”, “православне кіно може бути і комерційним, чому б і ні?”, “не все ж показувати свічки та куполи”, – ми, чуючи таке, думаємо, що цією вітрянкою треба перехворіти і таки про неї забути. Православ’я – це не постмодерністський “текст без берегів”, воно безмежне і в своїх власних межах, як це не парадоксально. Тому воно не потребує розширення меж за рахунок чогось нижчого, ніж саме православ’я. Православні – це не обрана “закрита каста”, а коли ми й обрані – то нести труд за себе й за інших. Цей кінематограф – не ізольована корпорація, але неможливо зняти християнський фільм всупереч християнській етиці.
І ще один момент. Для мільйонів наших сучасників у світі зараз твориться ілюзія дійсності, якийсь нереальний світ, прикрашена віртуальна дійсність, яка стає своєрідним наркотиком для свідомості. Чи не матиме православне кіно негативного полюсу, тобто чи не створюватиме солодкавої дійсності “як у кіно” – хай красивої, але уявної, гаданої, яка відволікатиме від реального, життєвого спасіння душі? Тут важливо не перейти межу. Як казали древні, “ все – ліки і все – отрута”. Дай Боже, щоб православне кіно набрало цілющої сили і лишалося потужними ліками.
За всіма земними цілями ми не повинні забувати небесне, нам не повинні прищепити думку, що роль православних – аби на них тримався ЦЕЙ світ. Звісно, православні покликані “світити” собою, своїм життям, але цей світ – не більше, ніж тьмяний коридор, який ми, православні, “по ходу” покликані освітлювати. Але це не першорядна наша функція. Православне кіно – це засіб, а не самоцінна мета. Метою лишається спасіння дорогоцінної душі, яких би обертів і успіхів (в тому числі й фінансових) не набував дедалі більш перспективний православний кінематограф.
Завершила конкурсний перегляд стрічка “Почаїв”, і завершила на найвищій ноті. Автори не обмежилися простим фільмуванням святинь Почаєва, вони сполучили оповідь про твердиню українського православ’я з художніми епізодами, які ілюструють ключові моменти почаївської історії. Звичайно, можна дискутувати і тут – наприклад, чи можна акторові грати святого, зокрема прп. Амфілохія Почаївського? Але є головне – заряд духовності, щирого релігійного ідеалу, є продуктивна співдія творчої групи і суспільної сили: цей доволі недешевий, судячи з художнього вирішення, фільм став можливим завдяки підтримці Всеукраїнського об’єднання “Держава”. Є сили в суспільно-політичному житті, які сприяють мистецькій сфері!
На доповнення фестивальних враження варто згадати і про “книжний ряд” у Будинку кіно. Без сумніву, бібліотеку всякої православної людини, яка любить і молитися, і читати, збагатять видання, що були представлені там. Варто назвати книгу В. Ларіонова “Православный ключ к “Коду да Винчи”, збірник матеріалів “Стяжавшая любовь” (друге видання) про відому київську подвижницю монахиню Аліпію (Авдєєву, +1988), пошанування якої росте в православному народі; про ґрунтовне дослідження О. Дворкіна “Иоанн Грозный как религиозный тип”, його ж книгу вражень про Афон; “Откровенные рассказы странника своему духовному отцу” – “народний” підручник з Іісусової молитви, цікаві видання для школярів…
Отже, фестиваль “Покров” став подією крупного масштабу, “повнометражним явищем” духовно-мистецького порядку. З цікавістю чекаємо ювілею – п’ятого фестивалю “Покров” у наступному році. Він покликаний стати певним підсумком історії фестивалю. Хай пребуде над його авторами, учасниками і глядачами, над усім православним людом у цьому нелегкому часі Покров Пресвятої Богородиці. “Радуйся, Радосте наша, покрый нас от всякого зла честным Твоим омофором!”