Олександр Яровий, кандидат філологічних наук. Добру нема альтернативи. Думки про підручник “Дорога добра”

01.11.2006 archive, Вестник №62, Православный взгляд

Добру нема альтернативи

Думки про підручник “Дорога добра”
(Християнська етика в українській культурі) – К.,2006

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

Дискусії про доцільність-недоцільність введення предмету для загальноосвітніх шкіл під назвою “Християнська етика” провадяться давно. Для людей православних необхідність подібного предмету зрозуміла, але секуляризоване суспільство неоднозначно сприйняло цю педагогічну новацію (яку, власне, краще було б назвати не новацією, а спробою продовжити давні перервані традиції). Адже сотні років до початку більшовицької епохи наше виховання і було, власне, християнським, православним. Навіть у радянський час під мертвою оболонкою штучної ідеології основоположними принципами лишалися все-таки принципи, що відповідають традиційній християнській моралі.
Почнемо ми трошки несподівано. З того прийому, що називається в математичних науках “доказом від протилежного”, “от противного”. Почнемо із відгуку негативного. Від “противного” боку… З розряду тих писань, де слово “Бог” пишуть з маленької. Не важко помітити, що коли тільки приходила така орфографічна новація, оця ніби непомітна маленька літера, так і слідували суспільні й історичні провалля – то руйнівні революції, то хаотичне безчасся, як оцей період, який ми спостерігаємо останні два десятиліття: орієнтирів нема, всі цінності оголошено рівними у своїй несправжності, пропагується свобода робити що завгодно, а нема нормального життя ні для безлічі окремих людей, ні для цілого суспільства…
Якийсь Семен Рєзнік в щотижневику “Уикенд” (7.09.2006) пише: “Теперь первоклассников будут учить, что… все предки детей, даже если они африканцы – православные…” І далі: “позиция министерства (освіти – О.Я.) выглядит, по крайней мере, странной – ведь добро на “экспериментальную” религиозную пропаганду в школах это ведомство все же дало…” Взагалі ця статей з численними цитатами із підручника “Дорога Добра”, із підкреслено переляканими коментарями лишає неприємне враження. Голосить автор і про якусь “християнізацію” мало не насильницьку, і про той “жахливий факт”, що дітей учитимуть: все суще сотворив Бог…
Якою нещасною і закинутою, гідною найперше співчуття мусить бути людина, у якої “нема” Бога. Що може осяявати її нудний чорно-білий шлях у цьому житті, де всяка втеча від страждання наводить на нові страждання і на все безнадійніший пошук нових втеч…
Ми ж можемо тільки привітати вихід цього підручника. Так, шлях цього предмету вже від початку непростий. Не кажемо вже про те, що опонент (а від далеко не самотній) аж занадто згущує фарби, а дещо свідомо не договорює. Ну наприклад, те, що предмет цей нікому не нав’язується, його відвідуватиме школяр за бажанням батьків. Тому мусульманинові чи іудеєві аж ніяк не оповідатимуть, що предки його – православні. Мабуть, панові Рєзніку не було образливо, коли його родовід виводили від Дарвінової мавпи, а тепер – бачте, яка трагедія… Крім того, позиція міністра освіти С.Ніколаєнка, який протягом півтора років перебування на посаді вже прославився багатьма нововведеннями, за які його поминають “незлим, тихим словом” не в одній навчальній установі (маємо на увазі нав’язливе тестування, яке множить не знання, а папери, чи т. зв. приєднання до Болонського процесу у вищих навчальних закладах, яке не реформує, а скоріше псує нашу далеко не найгіршу в Європі систему освіти), — так от, ця позиція якраз не дає підстав перебільшувати “вину” Ніколаєнка у запровадженні предмету християнської етики. Він вважає, як відомо, цей хід передчасним. До того ж, предмету відведено один урок на два тижні. Отож, здається, галасу піднято набагато більше, ніж є підстав.
Дивно, що панів опонентів не страхає засилля у школах більш ніж сумнівних методик, за допомогою яких ведеться пряме розтління дітей – під вивіскою ознайомлення “з основами контрацепції” розхитуються рештки нормальної здорової моралі; в школах часто підноситься відверте неоязичництво і сатанізм під виглядом деяких навчальних дисциплін; різні “хелоуїни,” дні нечуваних у жодній релігії “святих”, роздягнені кіно-дівиці й монстри на обкладинках щоденників та зошитів стали зараз ще поширенім шкільним атрибутом, ніж колись піонерський галстук. Що можна протиставити цьому, як не всесильне Слово Боже? Адже інформацію про світ і моделі поведінки в ньому дитина почерпує сьогодні, скажемо прямо, із тієї апокаліптичної “бездни”, яка випускає смертоносний антидуховний дим. Це кінематограф і телебачення, які із засобів культурно-інформаційних перетворилися на засоби руйнування людської душі, це занепад мистецтва, літератури, це пропаганда низького, жорстокого і звірячого в міжособистісних стосунках. До речі, в номері 61 “Вісника Прес-служби УПЦ” є прикметний матеріал Ю.Максимова про сприйняття релігії в сучасному кінематографі. Цілеспрямовано голівудський екран підводить до ідеї заперечення Бога і нібито всесильності зла. Доповнимо ще одним прикладом. У фільмі “Привид Червоної ріки”, нав’язлива реклама якого весь вересень мигтіла на моніторах поїздів метрополітену, лукаво провадиться думка про те, що людина безсила перед злом; мовляв, не захистить і Бог. У фільмі присутній пастор, більше подібний до коміка, який весь час п’є віскі і мало не шаманськими заклинаннями безнадійно намагається протистояти “духам”. Тут падають і розбивають хрести, розшарпуються вітром аркуші Біблії, на питання “Чи віриш ти в Бога?” смертельно налякана різними потойбічними страхіттями дівчинка відповідає: “Вже не знаю…”
Скажемо відверто – це гірше, ніж радянський атеїзм, ніж відверте ідеологічне заперечення. Гірше, бо боротьба ведеться не прямолінійно, а лукаво, хитро, і тому швидше й “ефективніше” вражає дитячу психіку.
Так от, книжечка, про яку ми говоримо, здатна вести єдино можливу лінію протистояння всій цій руйнації. В “Дорозі Добра” сполучені різні аспекти духовної, християнської побудови людської особистості. Від загальних світоглядних питань (розділи “Божий світ навколо нас”, “Людина – чудовий задум Творця”) автори переходять до концепту Вітчизни і народу, родини, питань особистої поведінки, до тлумачення (доступною для найменших учнів мовою) євангельских сюжетів. Дуже важливий момент — з’ясування мети людського життя. Найбільше нещастя – нікому не зробити добра (стор.78). Оця багатоголосість тематичних настроїв книги є однією із запорук того, що вчитель, спираючись на посібник, зможе закласти основи всебічного виховання людини. Вдало підібрані художні тексти. Тут є твори українських літераторів народницької доби (як, наприклад, Василь Чайченко -це псевдонім відомого письменника і просвітника Бориса Грінченка,або Олени Пчілки, матері славетної поетеси Лесі Українки). Не цураються упорядники і кращого із педагогічної спадщини радянської доби: маємо на увазі апеляцію до творчості Василя Сухомлинського, видатного вчителя, який навчав принципам добра, хоча із зрозумілих причин і не згадуючи Боже ім’я. Є твори сучасних авторів – Любові Забашти, Миколи Сингаївського, Галини Кирпи. Кожен розділ супроводжується запитаннями і завданнями; “Словничок” подає тлумачення важливих термінів — таких як “Біблія”, “Стрітення”, “прощення”. В невеликих обсягах книги (80 сторінок) її авторам — протоієреєві Богдан Огульчанському за співпраці з іншими духовними і світськими особами, серед яких можемо названи ігумена Лонгіна (Чернуху) та працівників педагогічного університету ім.Б.Грінченка, сукупно з авторами художнього оформлення В.Анікіним й дияконом Сергієм (Дерменжи) вдалося створити чудовий проект посібника із християнської етики для 1 класу. Це багатофункціональна книга. Вона не тільки несе інформацію, необхідну для збагачення понятійного апарату дитини, вона не тільки виховує на кращих зразках словесності, а ще й спонукає до творчості. Наприклад, подано маленьку п’єсу Зінаїди Косицької “Різдвяний вертеп”. Діти можуть поставити її на шкільній сцені, випробувати себе в різних ролях, або ж зробити вертеп автентичний, ляльковий. Жоден із наведених тут творів чи авторських пояснень не спонукає ні до чого негативного, а навпаки, підштовхне до правильного вибору, який дасть корисні результати і самій дитині, і її оточенню. Тому не тільки перебільшеними, а й відверто неправдивими є закиди, подібні до наведених на початку, певний лемент про загрозу “клерикалізації” школи тощо. Яких завгодно шарлатанів можна тепер пустити в дитячу аудиторію, які хоч методики випробовувати на незміцнілих душах і умах!.. Тільки православного священика чомусь бояться запроситити до школи, відразу піднімаючи шум про “пропаганду релігії”, тільки Слово Боже все ще лишається ніби за якимось невидимим муром, що оточує школу. І це при тому, що основний масив нашої культури має основи християнські, православні!
Дуже добре, що посібник, його мистецько-педагогічна ідея сфокусовані в образі дороги. По-перше, це життєва дорога, єдино справжня і вірна дорога Добра, Божої правди, поза якою — тільки помилки, біль падіння, втрати більші чи менші. Тому й говоримо, що добро не має альтернативи, для нього неможливі замінники, як немає замінників для самого життя. Є дорога життя і дорога смерті, як сказано в Біблії… Ще в ранній патристиці існував цілий напрямок під назвою “вчення про два шляхи”. Або вгору до Бога, або — від Бога вниз. Або життя, або загибель…
Дорога добра – дивовижна, вона починається тут, на землі, в речах маленьких і буденних, а виростає до обширів вічності; її нескінченнність сягає у виміри безсмертні. Але дітям ще недоступні високі ступені абстрагування, і про велике добро вони дізнаються по предметах видимих, звичайних, по ситуаціях щоденних. І це добре зрозуміли творці посібника. Пояснення значних істин дуже просте, логічне і дохідливе. “Гріх заважає нам творити добро. Наприклад, пригостили тебе чимось смачним, а у твого сусіди того немає. Совість велить – поділись, а гріх каже: не ділись, а з’їж сам. І буває так, що ми слухаємось гріха, а не совісті…” (С.16). Дискурс проповідницький — не нав’язливий, природній, — в довірливій формі підкріплюється літературною ілюстрацією відповідної теми, як у цитованому розділі “Коли добро перемагає зло.” Треба наголосити на діалогічному звучанні книги: вона ніби бесідує із дитиною, учнем, як зі своїм другом, говорить тоном не нав’язливо-повчальним, а щирим і добрим.
Втім, несправедливо було б не звернути увагу і на деякі недоліки. Думається, що десь на початку добре було б вмістити коротеньку преамбулу (одразу за “Духовним гімном України”), яка б зорієнтувала учителя і учня на сутність предмету, обгрунтувала мету книги. Власне, цю роль виконує перший сюжет посібника, однойменний — “Дорога Добра”, але все одно він чомусь не лишає враження вступу-пояснення, а вже самого початку, “без зайвих” вступних слів. На нашу думку, таки мусив би бути якийсь пояснювальний, адаптаційний поріг перед сприйняттям книжки. Варто було б чіткіше продумати структуру книги, порядок розташування розділів- уроків. Наприклад, уроки національно-патріотичного спрямування, що вчать любові до рідної землі і культури, можна було б згрупувати в один вузол; бо виникає питання, чому, наприклад, розділ “Тарас Шевченко в дитинстві” знаходиться в контексті розділів “Послух і непослух” та “Весна природи і весна душі”? Чи не логічніше було б відвести йому сусідство після розділів “Земля наша рідна”, “Україна – країна благословенна”? Можна було б згадати і про “дорослу” постать Шевченка,зокрема про те, що незадовго до смерті він випустив відомий “Букварь южнорусский” в якому, до речі, було подано і церковні молитви та піснеспіви. Ця книжка призначалася для навчання сільських дітей. Сподіватимемось , що посібник матиме і наступні видання, як-то кажуть, “виправлені й доповнені”. І в них треба вже позбавитися хай нечисленних, але мульких мовних огріхів. Наприклад, наведений вірш Т.Лисенко “Навпакийко” (а це з її збірки “Книжка про неслухнясиків”) чомусь рясніє написанням “Навпакійко”, але ж ми кажемо “навпаки”, а не “навпакі” (с.61); на попередній сторінці читаємо “в раї”, хоча правильно “в раю”… Але це, як кажуть, діло наживне.
Головне, що ми маємо – хорошу і потрібну книгу для юних українців. Не просякнуту кон’юнктурною патетикою і псевдоноваторськими штукарствами, але таку, що вчить любові до Бога, людини і Вітчизни, вчить людину бути працьовитою, чесною, справді доброю. Спасибі творцям книги. Нехай доброю буде її дорога. І, звичайно, не треба зупинятися на цьому результаті. “Жниво велике”, потрібні ще нові й серйозніші розробки — для старших класів. Але перше ластівка знялася в освітянське небо! Сподіваємося на підтримку педагогів, літераторів, журналістів (і обов’язково – священнослужителів!), усіх зацікавлених православних людей в прокладанні цієї Дороги Добра.

.Профессор Татьяна Суходуб: «Духовное начало в человеке – это способ перевода убеждений и знаний в реальную плоскость, в поступки»

Привітання Блаженнішого Митрополита Володимира