Сергій Ковбасюк, аспірант Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Життя та філософські погляди архієпископа Феофана Прокоповича

01.09.2006 archive, Вестник №60, Страницы истории

Життя та філософські погляди архієпископа Феофана Прокоповича

Сергій Ковбасюк, аспірант Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Погляди архієпископа Феофана (в миру Єлеазара) Прокоповича на людину, мораль, мистецтво, державу і Церкву безпосередньо пов’язані з його церковною та суспільною діяльністю і спрямовані на обґрунтування реформ Петра І. Петру потрібний був гострий розум владики Феофана, його енциклопедична освіченість, талант спритного дипломата і тонкого політика.
Життя і діяльність архієпископа Феофана Прокоповича чітко поділяється на два періоди: Київський, коли він виступав як блискучий учений, письменник, філософ, педагог, та Петербурзький, коли йому доводилося бути здебільшого церковним та політичним діячем. Протягом 1705-1716 рр. майбутній владика викладав у Києво-Могилянській академії риторику, піїтику, арифметику, геометрію, філософію та богослов’я. Йому належить заслуга того, що він, як і багато послідовників святителя Петра Могили, був одним з прихильників відходу від схоластичних методів викладання. На відміну від багатьох інших київських викладачів Феофан Прокопович був знайомий з працями відомих тогочасних європейських філософів і першим почав пропагувати в академії філософію Декарта, Локка, Бекона, Спінози, Гоббса, які вели рішучу боротьбу за очищення й перебудову розуму від середньовічної схоластики, пустого красномовства, сліпого наслідування псевдонаукових догм, і закликав йти до осягнення Істини шляхом знань.
Архієпископ Феофан Прокопович народився у Києві 7 червня 1681 року в родині крамаря. Після смерті батька й матері його опікуном став дядько по матері Феофан Прокопович, намісник Києво-Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму. Дядько віддав Єлеазара до початкової школи при монастирі. По закінченні її Єлеазар став студентом Києво-Могилянського колегіуму. У роки навчання був одним з кращих учнів, добре опанував церковнослов’янську, грецьку та латинську мови, не раз перемагав у наукових диспутах, крім традиційних для колегіуму дисциплін вивчав твори європейських філософів.
Після смерті дядька, Феофана Прокоповича, майбутнього владику підтримував Варлаам Ясинський, митрополит Київський. У 1698 р. Єлеазар закінчив Києво-Могилянській колегіум і вирішив продовжити освіту. Того самого року він за благословенням митрополита Варлаама Ясинського вступив до Володимир-Волинського уніатського колегіуму, жив у базиліанському монастирі, де прийняв унію й чернецтво з іменем Єлисей. Уніатський Володимир-Волинський єпископ помітив надзвичайні здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Римської католицької академії Св. Афанасія, в якій готували богословів для поширення католицтва серед прихильників Православ’я.
У Римі Єлисей користувався Ватиканською бібліотекою, крім богословських наук, вивчав твори древніх латинських та грецьких філософів, істориків, пам’ятки старого й нового Рима, засади віри та організації католицької церкви, знайомився з творами Томмазо Кампанелли, Галілео Галілея, Джордано Бруно, Миколая Коперника. 28 жовтня 1701 р. майбутній владика залишив Рим, не закінчивши повного курсу академії, пішки пройшов Францію, Швейцарію, Німеччину, деякий час студіював в місті Галле, де ознайомився з ідеями реформаторства.
1704 р. Феофан Прокопович повернувся в Україну, спершу в Почаївський монастир, потім у Київ, де зрікся католицької віри, пройшов єпитимію і прийняв православне чернецтво з ім’ям Феофан, в пам’ять про свого дядька. З 1705 р. викладав риторику, піїтику та філософію у Києво-Могилянському колегіумі, уклав курс піїтики та риторики, написав трагікомедію «Володимир», присвятивши її гетьману Івану Мазепі. Водночас написав богословсько-філософські проповіді, завдяки яким був помічений київським генерал-губернатором Д. Голіциним та сподвижником Петра І О. Меншиковим.
1707 р. стає префектом Києво-Могилянської академії, а невдовзі за підтримки Петра І його призначено ректором Києво-Могилянської академії та ігуменом Києво-Братського монастиря.
1716 р. за бажанням Петра I Феофан Прокопович переїхав до Санкт-Петербурга, де невдовзі відбулась його хіротонія у єпископа Псковського і Нарвського. З цього часу владика став наближеним до царського двору, брав активну участь у здійсненні петровських реформ у Росії, написавши на замовлення царя «Апостольську географію», «Коротку книгу для навчання отроків», «Духовний регламент», Указ про устрій чернецтва, який впорядковував й регламентував монастирське життя за взірцем давніх монастирських статутів, спрямовував чернече життя на користь суспільства.
1725 року владику Феофана було призначено архієпископом Новгородським, фактичним главою Руської Православної Церкви. Тоді ж він брав активну участь в організації Російської академії наук, очоливши так звану «учену дружину» діячів культури, до якої належали Татищев, Кантемир та ін.
Архієпископ Феофан Прокопович помер 19 вересня 1736 року, похований у Софійському соборі м. Новгорода.
Підтримуючи розвиток науки, ремесел, мистецтв, архієпископ Феофан Прокопович вважав, що людина повинна бути корисною державі. Саме суспільно корисна діяльність, чесне й сумлінне виконання службових обов’язків є, на його погляд, основною чеснотою людини. Владика-мислитель був переконаний, що особиста заслуга перед державою, а не належність до старовинних боярських родів, робить людину доброчесною, гідною поваги. Ці ідеї Феофана Прокоповича суперечили прийнятим у тогочасному суспільстві критеріям оцінки людини, вони обґрунтовували новий погляд на людину та її місце у суспільстві, який був відкрито проголошений в офіційному документі «Табелі про ранги».
Владика Феофан ввів гуманістичні й світські елементи у тогочасну освіту. Це було яскраво виражено у принципах роботи організованої ним школи, де виховувалось близько ста шістдесяти юнаків. Їх навчали не лише риторики, філософії, фізики, математики, але й музики, співу, живопису, ремеслам. Навчання поєднувалось з іграми та фізичними вправами.
Основою освіти владика Феофан вважав виховання, розпочате від дитячого віку, від якого залежить добробут і моральний стан як окремої людини, так і суспільства в цілому. Але це не єдине, що поєднує архієпископа Феофана з поглядами гуманістів на освіту. Як і вони, владика вважав, що освіта повинна бути загальною для всіх, незалежно від маєтного та іншого становища чи статі. Він наполягав на тому, що жінки не менше, ніж чоловіки, здатні оволодівати вершинами наук і посідати найвищі державні посади.
Владика-мислитель розглядав людину як мікрокосмос, що є скороченим відтворенням макрокосму, і вважав, що вона прекрасна не тільки своїм духовним єством, а й тілесним. Ці погляди відбилися і в етичному вченні владики Феофана, зокрема в розумінні ним щастя, добра і зла. Владика вказував, що досягнення щастя пов’язане також і з задоволенням «земних» потреб людини. Проблема потреб та засобів їх задоволення перебуває в центрі його етичного вчення. Блага він поділяє на зовнішні і внутрішні. Зовнішнє людське благо полягає, на думку архієпископа Феофана, в цілковитому достатку того, що для життя є потрібним і приємним. До цього належать зручність, краса, приємність місця, добре повітря, здорова їжа, родючість землі тощо. Що ж до того, що деякі смертні намагаються придбати прикраси, розкоші, музику, багатства та інше, то вони є або знаряддя для здобування добра, або деяка допомога проти бідності. Внутрішнє благо — це сама людина, її здоров’я, вихованість, моральність. Етичне вчення Феофана Прокоповича не засуджує нагромадження багатств, а виправдує. Моральному осудові він піддає лише розкіш, тобто «погане застосування» багатств, що видно з його твору «Христової про блаженства проповіді тлумачення» та ін. Крім того, нагромадження багатств передбачало вкладання капіталів в побудову заводів, мануфактур, в торгівлю, що стимулювало розвиток науки і також імпонувало поглядам владики Феофана.
Вважаючи, що освіта і виховання є основою суспільного поступу, добробуту і моральності, архієпископ Феофан у своїх творах нещадно критикує невігластво, марновірства, забобони.
Вчення владики Феофана про державу, про співвідношення світської і церковної влади було тією стороною його філософських поглядів, яка найбільше вплинула на подальший розвиток вітчизняної духовної культури та реформування Церкви. Це вчення ґрунтувалось на визнанні основою суспільного поступу освіти, розвитку науки, ремесел, мистецтв. Одним із центральних понять теорії є поняття освіченого монарха, «філософа на троні», який має достатню владу, освіту і виховання, щоб планомірно спрямувати сили держави на здійснення просвітницьких ідеалів.
Теорія держави, створена архієпископом Феофаном Прокоповичем, є теорією просвіченого абсолютизму. Вона відображає і обґрунтовує процес централізації держави, який наприкінці XVII ст. — початку XVIII ст. дійсно відбувався в Російській імперії.
Архієпископ Феофан Прокопович вважав, що держава виникла на певному етапі людської історії та що в додержавному житті людства були і мир і війна, і любов і ненависть, і добро і зло. Адже людина, мовляв, має вільну волю і може творити і добро, і зло. Однак більш природно для людини творити добро, яке є її даром, так само, як і совість, що її до цього спонукає.
За вченням владики Феофана, влада в державі потрібна для того, щоб не порушувався божественний закон, щоб стримувати злі пристрасті людей, оберігати людське співжиття. Щоб не допустити загибелі, народ шляхом договору передає свою волю, зрікаючись її, одній особі — монархові. Архієпископ Феофан не міг не помітити, що з цього випливає, що монарх отримує свою владу з рук народу, а в Біблії сказано: «Немає влади, якщо не від Бога». Владика Феофан пояснює, що, хоч влада надається монархові волею народу, але сама народна воля випливає з волі Бога. Віддавши свою волю володареві, народ більше не може її в нього забрати. І тому коритися владі не лише добрій, а й норовистій, на думку владики, мусять всі. Отже, народ мусить незаперечно коритись володареві і, щоб той не чинив, не засуджувати його. Народ не може також нічого вказувати володареві і повставати проти нього.
Виходячи із своїх абсолютистських поглядів, владика Феофан вважав, що монарх-володар може законно повеліти народові не лише все, що для більшої користі вітчизни потрібно, а й усе, що йому сподобається, тільки б народу не шкідливим й волі Божій несуперечливим було.
Архієпископ Феофан Прокопович вважає основними формами державного устрою аристократію, демократію й монархію. Однак він ставить питання не про те, який з цих устроїв є найкращим, а про те, який тому або іншому народові найпотрібніший. Пов’язуючи найкраще забезпечення народної користі з сильною державою, Феофан Прокопович підкреслює, що кожна держава сильна своєю єдністю, неподільністю. Що ж до Російської імперії, то таку єдність, на його думку, гарантує саме спадкоємна монархія.
Всю попередню історію Росії архієпископ Феофан уявляєть як перехід від початкової цілісності до розчленування і роздробленості з наступним відтворенням втраченої єдності. Обґрунтовуючи історичну необхідність об’єднання всіх російських земель, у всіх трагедіях попередньої історії Росії він звинувачує децентралізацію. Владика-мислитель вважає, що лише в результаті роздрібненості, усобиць і ослаблення Росія зазнала татарського гніту, нашестя німецьких лицарів, шведських, польських, литовських князів і магнатів. Він високо оцінює діяльність московських князів, які об’єднували російські землі в одну державу. Серед них особливо відзначає Івана Грозного, котрий, «пізнавши справжню причину смертоносної хвороби … первісну силу російську, розбратом омертвлену, союзом відродив і оживив».
Виступаючи поборником централізації, єднання всіх народів колишньої Київської Русі в єдину державу, владика виступає проти спроб покатоличення українського та білоруського народів за допомогою унії і відтак відірвати їх від братнього російського. Тому майже половину свого теологічного курсу він присвячує критиці теоретичних засад унії і католицизму. Проти унії та її зачинщиків — єзуїтів — він пише пристрасні полемічні праці («Опис єзуїтів», «Про Флорентійський собор» та ін.), продовжуючи кращі традиції письменників-полемістів.
Водночас, дбаючи про зміцнення монархії в Росії, владика-мислитель багато уваги приділяє критиці аристократичної олігархії, передусім олігархічного правління верховників. Захищаючи ідею централізації державної влади, владика Феофан віддає перевагу владі необмеженого монарха перед владою бояр і аристократів. Він допомагав Анні Іоанівні вступити на трон, при якій було покінчено зі спробами верховників обмежити царську владу, ліквідувавши реформи Петра І.
Складною була епоха, в яку жив архієпископ Феофан Прокопович, складною і суперечливою була і його постать. Вийшовши з середовища небагатих городян, владика досяг високого становища завдяки своєму розумові, освіченості, політичним, дипломатичним та іншим здібностям. Тому, звичайно, він тяжів не до верхівки, а до тих людей нешляхетного походження, які, виконуючи важливі державні справи, набули ваги в часи царювання імператора Петра І. Це вчені, дипломати, митці, лікарі, купці, мануфактуристи тощо, тобто люди як на той час забезпечені, до яких він застосовував поняття «народ», відрізняючи його від черні. Виборюючи право таких людей на гідність перед аристократами, владика Феофан вельми негативно ставився до рабського схилення перед останніми.
Архієпископ Феофан Прокопович — мислитель нового часу. Його критицизм до всього старого і віджилого допоміг розчистити і підготовити підґрунтя для наступних вітчизняних мислителів, які продовжували реформування Церкви та держави в Російській імперії.

.

Олександр Яровий. Вода на Вогонь. Чи можна сполучити “цінності” сучасної Європи із цінностями православного народу?