Олександр Яровий. Вода на Вогонь. Чи можна сполучити “цінності” сучасної Європи із цінностями православного народу?

01.09.2006 archive, Вестник №60, Православный взгляд

ВОДА НА ВОГОНЬ

Чи можна сполучити “цінності” сучасної Європи
із цінностями православного народу?

Хто ллє воду на вогонь — не
матиме ні води, ні вогню…
Свт. Николай Сербський (Велимирович)

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук
Світовий трагізм поглиблюється не те що з кожним роком, а з кожним днем чи навіть годиною. Катастрофічні, хоч і не завжди видимі фізичним оком духовні надлами людства мають своїм зримим відповідником війни, бідування, стихійні природні лиха. Камені, які людина кидала в небо, попираючи заповіді Бога, правду Божу, падають на людські голови. Такий закон земного тяжіння, така розплата для тих, хто хоче служити тлінним інтересам землі.
Зараз багато говориться про євроінтеграційний рух України. Для членів Христової Церкви найактуальнішими є духовний та морально-етичний аспекти цього руху. Соціально-політична кон’юнктура може диктувати своє, але непорушна двохтисячолітня практика “правоти” Божої, Христової істини розвіюють надміру радісні надії та сподівання… Антична Європа колись дала Сократа, який на запевнення блудниці, що більшість його учнів піде за нею, а не за філософом, відповів: “Бо вниз котитися легше, ніж іти вгору”. Європа сьогодні не дослухається ані до класичної світської мудрості, ні тим більше до божественної Істини. Вона йде, куди легше… Наперед скажемо з усією мірою відвертості: це вже навіть не Європа неоязичницька, це суспільство латентного (прихованого) або й відкритого демонізму, де втрачається образ не те що Божий, а й людський. У конституції об’єднаної Європи не знаходиться місця для згадки про християнські корені європейської цивілізації. Розпуста, порнографія, легалізація так званих легких наркотиків, яка просто-напросто слугує інтересам постачальників наркотичної отрути, абсолютна загибель справжнього мистецтва, виродження інституту сім’ї, шлюбу, батьківства та материнства, повна духовна деградація людської особистості і перетворення її на споживача розмаїтої матеріальної продукції (до речі, все більш ерзацової, “синтетичної”, хоч і в привабливих упаковках) — ось хвороби європейського суспільства. Зупинити процес розкладу Європи неможливо. Якщо наші співвітчизники бачать там тільки сяючі вітрини, їх можна щиро пожаліти, бо прозріння загрожує бути страшним: це прозріння загиблих душ на Страшному Суді Христовому.
Сучасне українське суспільство чомусь вимушене сприймати як неуникну штучно нав’язану йому дилему: або “хороша” Європа, або “нехороша” Росія. Співпраця і співдія з державами православної цивілізації далеко не в моді. Зате численні ЗМІ пропагують небувалі переваги європейського “раю”. Але давайте поміркуємо над різницею тих цінностей, які сповідуємо ми, представники православної цивілізації (говоримо про українців, росіян, білорусів), і представники посткатолицької і постпротестантської неоцивілізації споживацтва і розкладу. Це вже не “роботящі протестанти” і “чесні католики”, це переважно прагматичні безвірники без духовно-моральних принципів і рамок.
“Передова” Європа завжди випереджала своїми темпами розтління нас, консервативних і “відсталих”. Якась історична помилка наша в тому, що ми ніколи не слухали достатньою мірою тих кращих наших представників, релігійних філософів, письменників, істинних патріотів, які пропонували нам позбуватися накоплених негараздів самотужки, без “дядьків отечества чужого” (Т. Шевченко), себто за допомогою резервів нашого власного досвіду. Зате ми протягом віків із хворобливим нетерпінням вірили, що варто нам застосувати європейське лекало — і всі наші проблеми вирішаться. Під лекало кроїлася по-живому плоть нашого народу, текла кров, але нічого хорошого не виходило. Цікаво пригадати, що декабристська змова відбулася невдовзі після того, як російські офіцери і солдати пройшлися європейськими бруківками, повергши Наполеона… Після перемоги над фашизмом на рідні терени повернулися не тільки переможці, але й носії чуток про “заграничні” дивовижі — лампочки у свинарниках та підстрижені клумби. Це все запозичити не гріх, але, захопившись цим, наша людина чомусь забувала Бога, душу, руйнувала усталений лад, звичаї і традиції. І клумби знову витоптувалися, і кожне наступне протверезіння після п’янливих гасел свободи та покращення життя розкривало очі на вражаючу істину: виявляється, жити було… можна. А ми зробили ще гірше…
Колись прп. Силуану (Афонському) якийсь брат-монах почав вихваляти німців: от, мовляв, там порядок, працьовитість, техніка… Прп. Силуан зауважив, що і наша людина могла б зробити машини не гірші, але душа її зайнята Богом і життям грядущим, тому вона менше дбає про вигоди віку сього. Зараз так сказати про нас важко. І святе в душах зникає, і не бачимо, що за лакованим добробутом закордонів причаїлася духовна смерть. Кажучи поетичним образом, цей добробут (повторимо, до речі, дедалі більш фіктивний, імітаційний і не забезпечений реальними економічними підпорами) — це квітка, під якою спить отруйна змія.
Захід, Європа , США — це вісь тієї “свободи” гріха, яка списом неоязичника знову ранить груди Христові. Як то нам, православним, якщо тільки ми не безмежно-ліберальні екуменісти чи “реформатори” Слова Божого, реагувати на слова жінки-“єпископа”(страхітливе словосполучення!), яка очолює англіканську церкву США: “Гомосексуалісти, як і всі люди, мають свій дар від Бога. Біблія писалася в інших історичних умовах, ніж теперішні”. Умови, бачте, змінилися. Завдяки кому і чи на краще? “Что может быть уродливей этой хулы”, — скажемо словами свт. Ігнатія (Брянчанинова). Її відворотно навіть цитувати.
Лицемірство Заходу і Європи переймають ліберальні журнальчики у нас і в Росії. “Ах”, — зітхає московський трудівник пера журналу “Корреспондент”, — весь демократичний світ, мовляв, байдуже дивиться, як бідний корейський народ “доїдає на полях траву”, бо Північна Корея має ядерні ракети. Бояться заступитися… Та ні, не розв’язуватиме “прогресивне людство” (в обличчі Заходу) проблем “голодних” і “пригноблених режимами!” Західних ощасливлювачів людства щонайменше хвилюють ті народи, що подоїдали всю траву і навіть верблюжу колючку, — в Азії, Африці чи деінде. Спрут вестернізації оголошує ворогами цілого світу і власних народів тих, хто так чи інакше противиться “обіймам” його щупалець — так було з Іраком, загроза “немилості” дихає на Північну Корею, Іран, Білорусь. Турбота Заходу про цілий світ “лож єсть”. США визнали СРСР якраз у 1933 році, коли в СРСР було далеко до свобод, процвітання і достатку. Просто так диктували тодішні геополітичні інтереси. Справжня турбота, яка генерується в мозку всесвітнього спрута, — це турбота про так званий “золотий мільярд” “кращого” населення, який будуть обслуговувати решта земних аборигенів… А одночасно по бен-ладенівських криївках, у посланнях терористів ганьбиться святе ім’я Христове і назва християн — бо безбожних і антигуманних неоконкістадорів іменують “хрестоносцями” і, як це не дико, християнськими країнами… Вража стратегія одвіку лжива і лицемірна. Слов’яни були ще за часів язичництва прямими і відвертими, їм можна було закинути будь-які гріхи – але… крім нещирості. Що й казати — тисячолітнє православне слов’янство могло б і зараз дати приклади добра, великодушності і співчуття для прогнилого, егоїстичного західного світу. Про це свідчать факти, це не голі декларації. Процитуємо один газетний матеріал: у газеті “2000” за 23.06.2006 є коротенькі, але прикметні спогади колишнього остарбайтера Василя Первуна під назвою “Куди ж ми знову котимось?”. Автор згадує, як у 1943 році їх, шістнадцятилітніх хлопців і дівчат, “примусово, як худобу, на залізничній станції загнали у вагони-телятники. Пояснили, що відвезуть у Німеччину культури набиратися. Словами не передати, які знущання вчиняли над нами “визволителі” від більшовизму. Кілька днів ми душились у вагонах, набитих молоддю, як оселедцями в бочці. Слабкодухі плакали. Стійкіші небораки співали сумну пісню:
Я еду в Германию хмурую
Свой век молодой доживать.
Быть может, назад не вернусь я,
Останусь навек там страдать…”
Єдиним світлим променем під час перебування в Австрії стає для полоненого зустріч із німцем Гансом, який сказав несподівано російською: “Выше нос, паренек, я помогу тебе здесь выжить”. Цей Ганс працював лісником у заможного хазяїна. А найголовніше — він був військовополоненим за Першої світової, перебував у Сибіру. Уроки, отримані серед православного народу, “перекували” колишнього ворога і не зробили його нашим ворогом довічним. Православний народ переплавляв у тиглі свого добра і злобу супротивників. А що могли згадати наші люди, побувавши між “цивілізованих” європейців, які взагалі не соромилися їх ні в чому, вважаючи подібними до тварин? Як було нашим? Ось свідчення музейного експоната, листа дівчини із фашистської неволі: “Хочеться вам знати, як я живу? Живу поки живеться, про смерть думаю, тоді заплачу… Більше “весела” я. Насипте в саду для мене могилу, а в головах посадіть червону калину, а в ногах явір та тополю, бо нічим вже не поможете моєму горю… Ваша дочка. 15.VIII.1943”.
Німецький історик Х.-А. Якобсен писав: “В секретних повідомленнях із рейху, починаючи із 1943 року, вказувалось на те, що досвід із “остарбайтерами…” став викликати сумнів у німців щодо правильності офіційних пропагандистських образів (Нас же уявляли дикими, брудними, у ведмежих шкурах! — О.Я.). Німці дивувалися релігійності, вражаючому розумінню техніки, рівню освіти, моральній поведінці чужинців із просторів Росії. Між пропагандою і дійсністю в націонал-соціалістичній системі з’явилась величезна невідповідність”. Про “рівень освіти” не зайве згадати і сьогодні. Колись багато хто з нас вважав вигадками комуністичної пропаганди факти такого роду, що, наприклад, хтось із молодих європейців не годен показати на карті власну країну. А тепер це ми бачимо і в своєму домашньому досвіді. Рівень освіти занепав катастрофічно. Вчорашні недовчені учні стають байдужими і недовченими вчителями, і цьому ланцюгові поки що не видно кінця…
Але повернемося до моральних позитивів нашого православного народу. Іще одна детальна цитата — із повоєнних спогадів французького письменника Жана Рішара Блока (процитуємо російською) із книги, виданої 2004 року в Москві, під назвою “Россия — это сама жизнь. Заметки иностранцев о России с XIV по XX век”. Назвою теж послужив вислів іноземця. Зайве нагадувати, що для західного світу тодішній СРСР теж був “Росією”. Ми ж тут розуміємо всю геополітичну і цивілізаційну спадщину Київської Русі). Блок згадує післявоєнну картину. “Они проходили по Москве нескончаемыми колоннами — 57 600 немецких военнопленных. С семнадцатью генералами во главе. Очень многолюдно на тротуарах. Усилители просят толпу сохранять спокойствие. Напрасные хлопоты. Иностранцы поражаются достоинством, выдержкой толпы. А ведь какой другой народ столько вынес от зверств немцев!.. Русские — человечный народ. Перед лицом поверженного врага они смиряли свой гнев. Лица скорее выражали вопрос, чем возмущение. Неужели это шествие оборванцев и есть та армия, которая претендует на завоевание мира, неужели этот парад завшивевших нищих и есть раса, заявлявшая о своем праве владычествовать над планетой?”
…Не те, що ми апріорі “такі хороші”. Просто з нами, православними, і серед нас — Христос, якщо ми самі Його не зрікаємось. А де Бог — там висота людського духу. Протилежне розуміється само собою…
Сучасна Європа — це не Європа 160 вальсів Штрауса, опер Вагнера, полотен Рембрандта і Веласкеса. Це Європа, де 20% загальної кількості хвороб — психічні розлади; десяток країн з найвищими показниками самогубств у світі — це країни Європейського Союзу (на 1 місці — благополучна Швеція, про яку ще з часів перебудови нам виспівують ревнителі європейської інтеграції як про якийсь рай “скандинавського соціалізму”). Кожен двадцятий у Великобританії — людина збоченої статевої орієнтації. Це цивілізація смерті, противлення життю й постановам Божим — хоча б через наступ гомосексуалізму, пропаганди контрацепції, абортів, “вільних шлюбів” і сексуальної свободи, яка веде до деградації, аномалій, безпліддя та дитячої смертності. І це не дивно: “родові лукавому,” в руках якого концентруються страшенні багатства, тим дітям диявола, які перетворюють світ на уніфікований концтабір під єдиним керівництвом, в перспективі — антихристовим, і потрібен саме такий масово клонований індивід. Охарактеризуємо його коротко: це особа з мінімальними моральними зобов’язаннями, малодітна чи бездітна, цілковито залежна від соціальної (в перспективі — антихристової) системи розподілу необхідних благ, це людина невситимих плотських потягів, яка може бути споживачем і рабом системи. Ось такий портрет пересічного європейця.
Ми не запевняємо, що все блискуче у православній Росії. Її, власне, й важко назвати православною в тому розумінні, що колись. Але є елементи оздоровлення суспільного життя. Підвищується роль Церкви, зрештою, стає непопулярним, поганим тоном навіть для людей вищих суспільних ешелонів бути безбожниками, цуратися вітчизняного, зазирати за чужі тини. У Єкатеринбурзі священнослужителі РПЦ освятили першу аптеку, яка відмовляється від продажу контрацептивів, іменуючи їх “знаряддям демографічної війни” проти народу. Росія береже свою історію, не викидаючи навіть радянського періоду, адже душа народу нікуди не дівалася навіть у цій духовній летаргії. Думається, що соромом повинен пронизати нас той факт, що Росія готова прийняти для перепоховання прах героя боротьби проти фашизму радянського розвідника Миколи Івановича Кузнєцова (перепоховати його планують на рідному Уралі). Це в той час, коли могилу розвідника у Львові постійно оскверняють ультранаціоналісти, які не хочуть задуматись над тим, що Україна існує 60 років після війни не завдяки бандерівцям, а завдяки самовідданій боротьбі багатонаціональної радянської армії…
Ми вже не й кажемо про те, що, “поховавши” релігійний ідеал, Європа поховала і мистецтво як останній його відголосок. Результати останнього конкурсу “Євробачення” у травні цього року стали остаточним свідченням того, що демонічна потворність у перевернутій суспільній уяві стає ознакою “естетичності”. Перше місце було присуджено фінській рок-групі “Лорді,” личини п’ятьох учасників якої взагалі не нагадують людську зовнішність. Спеціальний грим та костюми роблять цих панів схожими на щось усереднене між зовнішністю демонів, трупів та хижаків. Їхній “хіт” блюзнірськи містив слово “алілуя”. Цей “важкий рок”, какофонія і хрипіння, за переконливою версією мистецтвознавців, походить від “музики”, брязкоту та шуму під час жертвопринесень язичницькому Молоху, — “музика” заглушувала крики жертв, зокрема дітей, яких палили живцем… Друге місце присудили російському виконавцеві. Відомий естрадний співак з Москви прокоментував це так: “Серед людей ми зайняли перше місце, а от серед монстрів…” Преса невесело жартувала: “Євробачення” час перейменовувати на “Монстробачення”. Хоча деякі жартівники стверджували, що європейці так “прикололися”, пожартували… А, може, хотіли підкреслити, що їм краще монстр із пекла, ніж Росія?..
Отак ми і живемо.
Геополітичне становище України протягом віків тяжке. Вона справді ніби розіп’ята на хресті Заходу і Сходу. Але відхід від єдинокровних православних жодного разу за всю історію не приносив Україні благ. Були тяжкі трагічні сторінки в стосунках між православними землями, але інша віра — це інша цивілізація. Зараз же це — присмерк цивілізації. Декорації економічних благ — ненадовго. “Бог поругаем не бывает”. Дивовижну духовну сліпоту треба мати, щоб не впізнати кари Божої у природних явищах, коли катастрофічні повені одного літа змінюються такими посухами, що оголюються скелети затонулих кораблів на рейнському дні… У тій же Великобританії цього року офіційно заборонено включати фонтани й використовувати шланги для миття автотехніки: очікується засушливе літо, економте, міряйте відерцем… Чи далеко до здійснення пророцтв прп. Лаврентія Чернігівського, що пересохлу землю заснують тріщини, “в які людина може впасти”? І ми… доганяємо європейські біди. Згадаймо зливу 20 червня, коли “пливли” Печерськ, Контрактова площа, Дарниця. Початок стандартного “єврожиття” зі всіма “прелестями?” Природа реагує на духовний стан людей (свт. Николай Сербський)…
Не тільки природні катаклізми іще більше потрясатимуть євроатлантичну постцивілізацію, там нема і не буде нормальних міжлюдських та міжнаціональних стосунків. Не треба вірити в міфи якогось європейського братства. Ще в часи тридцятилітньої війни, в релігійному середньовіччі у німців запанувала, наприклад, примовка “П’яний, як семеро шведів”; а шведи, до речі, мають аналог — “П’яний, як фін”. І ці розбіжності тримаються, вони поглиблюються конфліктами з емігрантами-заробітчанами інших рас та народів (відбулися викликані цими конфліктами безчинства у Франції. Говоримо це до того, щоб пояснити: ця так звана “об’єднана Європа” — неймовірний, просто пекельний вузол конфліктів, суперечностей, це сітка малопомітних, всіма силами маскованих економічних, національних, соціальних тріщин, це мінус-існування, антибуття, яке засмокче всяку ще живу плоть і кров, що втрапить в орбіту євромонстра.
Нещодавно почилий блаженної пам’яті архімандрит Іоанн (Крестьянкін) в одній зі своїх блискучих натхненних проповідей співставляв періоди історії нашої православної цивілізації, нашої Вітчизни із сімома Таїнствами Церкви. Мукам і стражданням ХХ століття, нинішнім випробуванням відповідало Таїнство Причастя — ми причащаємося Чаші Страждань Господа нашого як Божий народ, щоб разом з Ним і воскреснути. Але потому настає сьоме Таїнство — Таїнство нашого священства, тобто місії просвітництва земних народів. Світло йтиме зі слов’янського Сходу, бо тут збережуться рештки благочестя і правди Божої в оточенні апостасійного світу. І нам треба гідно нести звання народу Божого, нового Ізраїлю, членів Церкви Христової, яку не подолають і “врата адові”… Як можуть “цінності”, що наріжним каменем ставлять гріх, похіть безбожного і самозакоханого людського “я”, поверження всякої святині, які пропагують потугу на обожнення не те що людини біологічної, а “бісолюдини”, — як можуть такі “цінності” сполучатися із цінностями православних людей, для яких найголовніше — спасіння душі і Царство Небесне?.. Колись київського старця прп. Воніфатія (1785-1871) запитали: “Від кого із грішників Бог найбільше відвертається?” Той відповів словами Книги премудростей Сірахових: “Убога горда, богата лжива и стара прелюбодея” (Сир. 25,4). Це характеристика загальноєвропейського гріха. Духовно вбогі люди гордяться гріхом; вони багаті прогресом техніки і “лживо” стверджують, що це для блага людини, хоча всяке досягнення — від комп’ютера до модерних озброєнь — спрямовують на уярмлення і нищення собі подібних, на калічення природи… Стара прелюбодійниця Європа все планує танцювати і веселитися, забувши про душу, хоча вже нагадує трупа, з якого осипається косметика.
Всі руйнівні рухи, нагадаємо, спочатку гніздилися в Європі, потім приходили до нас. Для того щоб збити народ з істинного шляху, треба затуманити його духовний зір, оголосити його святині несправжніми. І чи нові ці спроби? Де Дух Святий, там і спокуси.
Та особистість, яка отримала духовний потужний заряд у родині, лишається невразливою навіть для “найпривабливіших” виявів духовного шкідництва. Згадаймо юні роки Миколи Гоголя. Він походив з релігійної сім’ї, мав серед предків священнослужителів. І він встояв перед спокусами “вільнодумства”, на які невірно зреагували багато його однолітків. У 1826-1828 роках двоє викладачів Ніжинської гімназії (зверніть увагу — європейці!) Зінгер і Ландражин намагалися пропагувати всіляку хулу на православ’я, мощі, ікони і т.д. під вивіскою “просвітництва”. Один із гімназистів не стримався і сказав: “Ви у православній країні, не треба такого говорити”. Думаємо, під цими словами міг підписатися і Гоголь, який до кінця життя волів вибрати краще самотність, ніж бути за безвірністю та “європейською” теплохолодністю “як усі”. Характерна деталь: моральний стан “прогресивних” професорів залишав, як-то кажуть, бажати кращого. І Зінгер, і Ландражин були затятими картярами. Ландражин навіть був помічений у бійці за картярську гру. І. Виноградов, один із авторів корисної для наших співвітчизників книги “Гоголь и Православие” (М., 2004), не без іронії пише: “Так, очевидно, “прогрессивные” наставники исполняли положение Устава гимназии “служить воспитанникам собственным живым примером благочестивой жизни…”
Отаких вчителів нам поставляє Європа — від єзуїтів з польськими панами в тандемі до теперішніх ідеологічних “консультантів” з т. зв. “неурядових організацій”. Тим більше, нас хочуть бачити співучасниками “демократичної” експансії, нав’язування євроатлантичної волі земній кулі. Важко сказати, власне, чим “просування демократії” різниться від “експорту комунізму”, настирлива “демократизація” всієї планети — від троцькістської теорії “перманентної революції”. Тут знати кігті одного звіра — того інтернаціоналу безбожників, який під вивісками різних ідей рветься до безроздільного світового панування.
Ми ще несемо доволі потужний вогонь Православ’я, вогонь нашого духу. Він не може сполучатися з мертвою водою тих облудних “прав людини”, які базуються на праві творити гріх, праві жити без Бога, без совісті і будь-яких правил, коли авторитетом проголошується гріховне “я”. Ці численні “я” прийдуть в неодмінний катастрофічний хаос суперечностей, у бойню поміж собою, яка і загрожує приходом “миротворця” та “вирішувача всіх проблем”, останнього правителя, якого прийме огріховлене населення, що забуло Бога. Вода із чужих річок нас не напоїть, а вогонь наш може загасити. Замість примарних цінностей побачимо пар, що зникає, замість святого вогню, який не захотіли вберегти, побачимо попелище… Не дай Боже такої розв’язки! Будемо вірити у милість Божу і духовну розсудливість народу!
Згаданий уже святитель Николай Сербський у нотатках “Про остаточну перемогу добра” життєствердно писав: “Правда переможе неправду, життя восторжествує над смертю. Радість поглине печаль. Світло розгонить пітьму. Любов створить своє царство, в якому для ненависті і злоби не буде місця”. Це Царство починається не з перекроювання карт, а з душ людських. Воно непереможне, йому не буде кінця! Нам тільки лишається не поміняти на вбогі мідяки ілюзій незліченні багатства сього Царства.

Сергій Ковбасюк, аспірант Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Життя та філософські погляди архієпископа Феофана Прокоповича

Митрополит Смоленский и Калининградский Кирилл: «Западная система противоречит принципам религиозной жизни»