Володимир Свистун. Короткий огляд історії Волинської духовної семінарії

01.07.2006 archive, Вестник №58, Юбилеи

Короткий огляд історії Волинської духовної семінарії

Володимир Свистун

Волинська духовна семінарія була заснована 14 травня 1976 року указом імператриці Катерини ІІ. Після третього поділу Польщі потреба у існуванні духовної школи виникла у зв’язку з масовим поверненням уніатських парафій у лоно Православної Церкви, яке розпочалось зі зникненням католицької Речі Посполитої, а звідси, і уніатської експансії на землях споконвіку православної Волині. Керівником семінарії став перший архієрей новоутвореної єпархії Варлаам (Шишацький), ревний церковний і громадський діяч, якому допомагав префект священик Іоанн Суковський, а згодом ректор — архімандрит Авдій, який прибув з Курської губернії.
У школі існував класичний набір дисциплін. У граматичному класі (що ділився на вищий і нижчий, з дворічним терміном навчання) учні здобували ґрунтовні знання з латині, орфографії і початків етимології, синтаксису вивчали географію, катехізис, переводили тексти. Йому передував клас інформаторії, що прирівнювався до підготовчого відділення. У класі піїтики вивчались правила руського і латинського віршування, основи моралі у настановах античних та середньовічних мислителів, а також курс Священної історії. У класі риторики ознайомлювались з правилами мистецтва переконання у творах Овідія і Цицерона, вивчали всесвітню історію. У філософському класі, окрім цієї дисципліни, викладалась логіка, метафізика, право, пояснення євангельських текстів. Учні проповідували у кафедральному храмі. Богословський клас завершував навчання. Повний курс проходили не всі, багато хто ставав священиком після курсу філософії. Загалом, щоб швидше вирішити питання з заміщенням парафіяльних вакансій, з 1798 року при семінарії була відкрита руська школа — своєрідні пастирські курси. Перший випуск двадцяти кандидатів у священний сан відбувся у 1801 році.
Кращих студентів відсилали на казенний кошт у Київську духовну академію. Одним з таких був Високопреосвященний Антоній (Рафальський), син священика села Нуйно (нині Камінь-Каширський район Волинської області), що перевівся у семінарію з базиліанського училища. Після здобуття вищої освіти він багато років викладав у Острозі, прийняв чернечий постриг. У 1833 році отець Антоній став першим намісником Свято-Успенської Почаївської Лаври, поверненої від уніатів, згодом у сані єпископа очолював Варшавську єпархію. За ревні труди на благо Церкви призначений на Санкт-Петербурзьку кафедру, митрополит Антоній протягом 1943-1948 років був Першим членом Святійшого Синоду.
На початку ХІХ ст. ВДС стала найчисельнішим духовним закладом на теренах Російської імперії, оскільки кількість її учнів через декілька років сягнула понад тисячу. Це ставило її в ряд найбільших семінарій того часу.
Невипадковим стало і розташування пастирської школи у місті Острозі — давньому просвітницькому центрі України, православному осередку князів Острозьких. Вона розмістилась у будинках колишнього єзуїтського колегіуму, збудованому Анною-Алоїзою Ходкевичівною, що, ставши пусткою, були призначені під Спасо-Преображенський монастир — резиденцію волинських архієреїв і інститут пастирства.
З волі історії духовній школі довелось деякий час перебувати у Полтавській губернії. У 1812 р. під загрозою вторгнення військ Наполеона єпархіальний архів, викладачі на чолі з префектом Кіпріаном Суковським та “казеннокоштні” студенті були евакуйовані у місто Кобеляки і перебували там понад півтора року.
У першій четверті ХІХ віку острозька обитель пережила три страшні пожежі, остання, у 1821, що розпочалась з єврейського кварталу, зробила монастир непридатним для життя. Того ж року стараннями власника Острога князя Карла Яблоновського ВДС переведена у острозький гостиний двір (“Обержа”), а у 1825 році — у будинки власного замку з недіючим кармелітським монастирем, що у поселенні Аннополь (сучасний райцентр Хмельницької області). Цей період вважається найбільш важким у історії духовної школи. Переважним чином навчальний процес проходив у неопалюваних господарських приміщеннях, учні та вчителі тулились у будинках місцевих жителів, а сам дух провінційного торгового містечка ніяк не сприяв науці та вихованню майбутніх пастирів.
Для виправлення становища у 1832 році за рішенням Святійшого Синоду Духовне відомство за двісті тисяч рублів викупило колишній Кременецький ліцей, що був закритий як ідеологічний осередок польського повстання, що вирувало на Волині і Поділлі у 1831 році. Студенти зі старого замку у глухій провінції потрапили у “Волинські Афіни”, отримали просторі приміщення, зали та аудиторії. Набагато гіршими були побутові умови у гуртожитках, які не могли прийняти своєкоштних вихованців, тому насущною проблемою викладацької корпорації, що вирішувалась не один десяток років, стала побудова нових приміщень. Слід сказати, що до реформи духовної освіти 1860-х рр. у віданні семінарського управління знаходились декілька духовних училищ (Кременецьке, Милецьке у містечку Луків, згодом Житомирське), де здобували освіту тисячі юнаків.
Навчальний процес удосконалювався з кожним роком. У 1840 роках латинь була остаточно витіснена, навіть у викладі богословських дисциплін. З’являлись нові посібники і книги. Для покращення богословських знань при закладі була створена опікунська рада, яка виплачувала грошові винагороди та стипендії найталановитішим вихованцям. Семінарія мала прекрасну бібліотеку. Випускник Празької консерваторії Микола Кужелко заснував при ВДС оркестр. Нові лікарня та аптека при нагальній потребі обслуговували навіть місцевих жителів. За статистичними даними, кількість учнів різних років коливалась в межах 450-750 чоловік.
Студенти спілкувались з представниками місцевої інтелігенції та визначними представниками ієрархії. Кременець регулярно відвідували Київські Високопреосвященні, відомі богослови, імператор та члени царської сім’ї, які приїздили на поклін до лаврських святинь у Почаїв. Стіни пастирської школи бачили святого Іоанна Кронштадського.
Пам’ятним в історії видався 1896 рік, коли на високому рівні було відзначене 100-ліття з дня заснування ВДС. На ім’я ректора і студентів були надіслані вітальні телеграми від Святійшого Синоду та Правлячого Дому, випускників та колишніх викладачів, що були причетними до закладу. Серед них два ректори Київської духовної академії — єпископи Сильвестр (Малеванський) і Василій (Богдашевський), професори Петров, Півницький, брати Яким і Маркеллін Олесницькі, багато інших.
Після побудови нових приміщень у 1902 році Волинська духовна семінарія була переведена у Житомир. Тогочасна її історія пов’язана з видатним богословами і церковними діячами владиками Євлогієм (Георгієвським) і Антонієм (Храповицьким). Перенесення закладу у губернський центр сприяло удосконаленню навчального процесу. У перших чотирьох класах стали вивчати переважно загальноосвітні предмети, а у двох останніх — богословські. Зміна статуту школи, проведена внаслідок чергової реформи, давала необмежений доступ до духовної освіти вихідцям з різних станів. Після завершення четвертого класу бажаючі продовжити навчання у світських закладах записувались на університетські курси. Останні роки існування ВДС У Житомирі ускладнила Перша світова війна, згодом революційні події, що часто скорочували навчальний процес наполовину. З приходом більшовиків у 1921 році семінарію закрили.
Дореволюційна ВДС славилася своїми ректорами та викладацькими кадрами. Через її аудиторії пройшли понад п’ятдесят єпископів, відомих богословів і істориків високого рівня. Не менш цінним вінком духовної школи є ціла плеяда новомучеників, що ціною власного життя засвідчили твердість віри і прищеплених у альма-матер переконань. Серед них митрополит Анатолій (Грисюк), архієпископ Олександр (Петровський), єпископ Амвросій (Гудко) протопресвітер Олександр Хотовицький (секретар Патріарха Тихона та останній настоятель храму Христа Спасителя у Москві), сотні священно- і церковнослужителів, відомих одному Господу.
15 жовтня 1920 року семінарія відновила свою діяльність у Кременці, що ввійшов разом з західною частиною Волині до польської держави. Вона розташувалась при Свято-Богоявленському монастирі, оскільки її колишні приміщення, де до революції існувало духовне училище, були “ревіндиковані” як такі, що колись належали полякам-католикам.
Фактично ВДС відтворилась від реевакуйованої з Москви Холмської духовної семінарії на чолі з архімандритом Смарагдом (Латишенковим), яка зупинилась у Кременці. Звідки перейшла більша частина професорів. До відновлення шкільного процесу доклали свої зусилля єпископ Кременецький Діонісій (Валединський) (згодом митрополит Варшавський і всієї Польщі), ректори владики Антоній (Марценко), Симон (Івановський), митрополит Олексій (Громадський) та викладачі — відомий історик Василь Біднов, провідний місіонер-сектознавець І. Перетрухін, інші. За спогадами студентів, у навчанні особливе місце відводилось гомілетиці, предмету пастирського богослов’я , зверталась увага на етикет.
У 1927 році заклад одержав статус державної середньої школи. Випускники мали право вступу до усіх вузів Польщі, а бажаючі здобути вищу освіту продовжували навчання на богословському факультеті Варшавського університету. З початком освітньої реформи 1932 року та з метою полонізації майбутнього духовенства семінарія перестала проводити набір і у 1939 році стояла на грані закриття (у двох останніх класах навчалося 49 осіб). Цьому перешкодила Друга світова війна.
У роки встановлення радянської влади (1939-1941) та під час окупації України нацистами (1941-1945) всі духовні заклади були закриті. Відновити свою роботу ВДС не мала ніякої можливості. Проте при Почаївській Лаврі, на базі іночеської школи, були відкриті пастирські курси. Слід вказати, що війна забрала багато вихованців, зокрема священномучеників Сергія та Петра (Огризенків), настоятелів православних парафій на Холмщині, які були по-звірячому замордовані за віру (причислені до лику святих мучеників Холмських і Підляшських Православною Церквою Польщі у 2003 році).
Після Великої Вітчизняної війни семінарія відновила свою роботу у Луцьку, (26 жовтня 1945 року як богословсько-пастирські курси у складі духовного училища, що у вересні наступного року були реорганізовані у семінарію). Навчальний заклад був розташований біля Луцького кафедрального Свято-Троїцького собору. Керівником призначено протоієрея Миколая Тучемського — багатолітнього ректора Віленської духовної семінарії, магістра Санкт-Петербурзької духовної академії, досвідченого педагога та визначного церковного діяча Православної Церкви у міжвоєнній Польщі. Викладання у семінарії рівнялось на кращі зразки богословських надбань православного богослов’я дореволюційного й міжвоєнного періоду і керувалось Уставом православних духовних семінарій РПЦ.
Завданням ВДС стала підготовка майбутніх священнослужителів для західних єпархій нашої Церкви: Волинсько-Рівненської, Житомирської і Кам’янець-Подільської, згодом Львівської, звідки й направлялась основна частина абітурієнтів.
До складу викладацької корпорації входили представники старої богословської школи. Серед них — протоієреї Стефан Грушко, Даміан Ясенчук, Василій Осташевський (інспектор ВДС), Олексій Соколовський, Михайло Варжанський, Леонід Малюжкович, мирянин Євген Богуславський (сенатор Третьої Речі Посполитої). Згодом більшість з них була обвинувачена радянською владою у всіх можливих і неможливих провинах. Уповноважені у справах релігій — наглядачі над Цервою у атеїстичній державі — багатьох змусили залишити стіни духовної школи. Високий рівень викладання, налагоджений побут та правильний студентський режим, незважаючи на утиски та переслідування, вивів семінарію на високий рівень. З метою підняття освітнього рівня у 1949 році до класичного набору предметів року додались французька мова, психологія та історія філософії. У роки управління єпископа Палладія (Камінського) у 1955 році для вступу до семінарії подали заяви понад 155 абітурієнтів, а у 1955-56 роках ВДС мала найбільшу кількість студентів серед православних духовних закладів СРСР. Для підняття богословського рівня священнослужителів і випускників у 1955 році при ВДС відкрились щорічні місячні пастирські курси.
Семінарія мала прекрасний хор, він був відомий і поза межами Волині, існував духовий оркестр. У 1950-ті рр. були добудовані нові приміщення та відремонтовані усі аудиторії, покращились побутові умови. Відмінники навчання отримували стипендію, були введені нагороди за кращі письмові роботи, загалом кожен студент забезпечувався гуртожитком та безплатним трьохразовим харчуванням, шкільною формою. У семінарії працював лікар і фельдшер. Поглиблювати богословських знання та розширювати світогляд допомагала бібліотека, основу якої складали декілька тисяч томів духовної літератури з багатої книгозбірні кафедрального собору. Семінарія володіла вузькострічковим проектором.
З Волинською духовною семінарією пов’язані долі визначних церковних діячів ХХ віку — нині покійних митрополита Полтавського і Кременчуцького Феодосія (Дикуна), єпископа Василія (Васильцева), архієпископа Краснодарського і Кубанського Єрмогена (Орєхова), убієнного єпископа Мефодія (Мензака), багатьох інших. Серед них і протоієрей Петро Влодек — ветеран Великої Вітчизняної, випускник першого післявоєнного потоку (1948 р.), багатолітній викладач (1952-1957 рр.), інспектор (1957-1962 рр.) і ректор семінарії перед її закриттям (1962-1964 рр.), а також протоієрей Валентин Негода, Семен Патій, інші. Загалом, за двадцять післявоєнних років у Луцьку було підготовлено понад півтисячі православних священнослужителів, які не дали згасити промінь віри у серцях вірних по усій Україні та поза її межами.
Процес закриття ВДС готувався протягом багатьох років. На початку хрущовських гонінь над діяльністю духовної школи відчувався прискіпливий контроль, вівся нагляд за викладачами та вихованцями. Згодом студентам військкомати почали відмовляти у відстрочці, і всіх тих, хто не був у священному сані (і навіть тут траплялись винятки), забирали у армію. На ідеологічність перевірялися середні школи тих населених пунктів, звідки надходила найбільша кількість заяв від абітурієнтів, щорічно понад третину зі сміливців співробітники МВС і КДБ насильницьки заставляли забирати документи через декілька днів після подання. З року в рік з різних приводів у духовної школи забирали приміщення. Усілякими методами тиску на викладачів і обслуговуючий персонал чинились спроби дестабілізації навчального процесу. Та навіть у важкі 1960-ті рр. набір вихованців припинити не вдалось. Зрештою, в останній рік ректора було відправлено на примусову військову медичну комісію, і у семінарії під час вступних іспитів… не було вступних іспитів. Заклад не прийняв жодного студента. Стараннями владних структур у 1964 році ВДС припинила своє існування (була переведена в Одеську духовну семінарію).
Після потепління взаємовідносин між державою і Церквою в СРСР можливим стало відродження ВДС. Це й сталося у жовтні 1990 року стараннями єпископа Волинського і Рівненського Варфоломія (Ващука), коли у Луцьку було відкрито Духовне училище, яке через рік отримало статус семінарії. Внаслідок сумнозвісних подій липня 1992 року, коли хвиля розкольницького насилля поглинула місто Луцьк, Волинська духовна семінарія втратила свої приміщення. Місцева влада незаконно передала їх розкольницькому угрупуванню УПЦ-КП. Будівлі разом із кафедральним собором та єпархіальним управлінням були захоплені варварським способом за допомогою бойовиків від Руху, УНА-УНСО, інших радикальних структур. Під час розбою постраждало багато студентів і викладачів. Нові богоборці привселюдно спалили основні фонди семінарської бібліотеки, особові справи і документи вихователів та вихованців. Крім того, вони загарбали облачення, церковне начиння та особисті речі, які не вдається повернути до сьогоднішнього дня. Більше року навчання проводилось у непристосованому сторожовому приміщенні при Свято-Покровській церкві — єдиному канонічному храмі, що вдалось зберегти у місті. У 1992 році у Луцьк повернувся протоієрей Петро Влодек — перший ректор відновленої Київської духовної семінарії, який замінив на посаді керівника ВДС владику Варфоломія, переведеного на іншу кафедру. 72 студенти навчались у три зміни, а проживали на квартирах у православних віруючих. У 1993 році в користування семінарії було передане напівзруйноване приміщення колишнього домініканського монастиря, у якому після проведення капітального ремонту ВДС перебуває до сьогоднішнього дня. Стараннями єпископа (нині митрополита) Луцького і Волинського Ніфонта (Солодухи) у 1993 році відкриті однорічні курси регентів псаломщиків (з 1996 року навчання продовжилось до двох років). 1997 року за рішенням Священного Синоду УПЦ відкритий заочний сектор для священнослужителів. У 1996 році ВДС урочисто відсвяткувала 200-літній ювілей. Щороку у приміщеннях ВДС проводиться конференція “Православ’я і молодь Волині”, активно діє місіонерський гурток, хори ВДС — чоловічий і інший “Дзвони Волині”.
За період з 1990 по 2006 роки Волинську духовну семінарію закінчили 346 студентів, 275 випускників курсів регентів-псаломщиків. 64 священнослужителя отримали освіту на заочному секторі. Незважаючи на важкі умови свого існування, відомий інститут пастирства ніс світло Христового вчення, яке плідно розповсюджується на Волині та за її межами. І це дає впевненість у майбутньому святого Православ’я на нашій землі.

Ректор Волинської духовної семінарії протоієрей Петро Влодек: “У роки хрущовських гонінь претензій до студентів і викладачів Духовної семінарії не мало тільки похоронне бюро”

Блаженнейший Митрополит Киевский и всея Украины Владимир: «У Бога нет «нежелательных детей»