Олександр Яровий. Схід, захід і ми

01.08.2005 archive, Вестник №47, Православный взгляд

СХІД, ЗАХІД І МИ

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

Приучайтесь мало-помалу различать
добро от замаскированного зла, Христос с вами!

Свт. Игнатий (Брянчанинов)

Світле свято Великої Перемоги припало цього року на дні післявеликоднього вселенського поминання усопших. 60 років тому 9 Травня було на пасхальному тижні, що знаменувало собою перемогу тих сил, які йшли від схід сонця, над західною тьмою. Сьогодні ми покликані усвідомити моральну відповідальність перед 26-ма мільйонами полеглих у цій небувалій битві наших співвітчизників, відповідальність за те, як ми цінуємо плоди їхньої самопожертви. Так розпорядилася історія, що невдовзі після щорічного Дня Перемоги нас зустрічає інша пам’ятна дата, насичена трагічним змістом, — 22 червня, день нападу фашистської Німеччини на нашу землю. А 24-го червня — дата тріумфального параду 1945 року на Красній площі Москви, параду переможців західної навали… Чи стали світові полюси — Схід і Захід — близькими тепер, після тієї жорстокої війни?
Дві півкулі Землі мислять таки по-різному, і некоректно ставити питання: добре це чи погано. Це воля Божа. Давайте відразу почнемо… із висновку, адже не ставимо за мету нікого інтригувати оригінальничанням та несподіваними поворотами, а просто хочемо знайти відповідь на питання: як нам існувати у цьому складному і заплутаному світі, який ще кілька років тому був абсолютно іншим. Отож, теза-висновок: і Схід, і Захід є насправді не тим, чим здаються масовому мисленню. Захід видається таким собі „раєм земним”, яскравою суцільною вітриною, хоч за нею прихована ціла колекція суспільних та особистісних „болячок” і катастроф, страшна деградація і знелюднення людини. Великий письменник-мислитель Микола Гоголь ще в середині позаминулого століття гірко зазначав: „На Западе человек до того выветрился, что выеденного яйца не стоит”. І в кращий бік, на жаль, за 150 років нічого не змінилося. Газетні публікації про життя „там” рясніють, наприклад, повідомленнями про те, як благопристойний лікар отруїв близько двохсот престарілих пацієнток (Великобританія); як при живих дітях та онуках, живучи в одному з ними столичному місті, помер і муміфікувався у самотній квартирі пенсіонер, і за 6 років йому ніхто навіть не подзвонив (Фінляндія, Хельсінкі); як підліток із вогнепальною зброєю розстріляв своїх однолітків і вчителів і наклав на себе руки (подібний випадок психозу взагалі повторюється із страхітливою регулярністю у багатьох країнах західного „благополуччя”). Але така вже земна природа людини, що кожен бачить те, що бажає бачити. Якщо „око душевне” — розум — затемнене, то в темряві ходить вся людина з її діяннями, за невідворотним євангельським присудом. Більшість наших співвітчизників та „колишніх співвітчизників” по СРСР продовжують жити у примарному світі, скомпонованому теле-, аудіо-, відеоілюзіями. Західний фантом має спільником плотське мудрування, земні пристрасті і, сказати просто, гріхи людини. Всі вчення, які пропагували розгул найтемніших пристрастей, руйнівну „свободу”, що оберталася рабством гріха, приходили саме із Заходу. Схід породжував єретиків, але максимально довго і вперто не приймав безбожників.
Мабуть, лише на нашій православній землі (після всіх руйнацій віри та духовності) могло бути таке, що комуністичні керівники різних рангів, декларуючи „обов’язкове” безбожництво, водночас хрестили таємно своїх дітей, що окремі голови колгоспів, бувало, крадькома замовляли молебні у засушливі періоди, що ті й другі тихцем святкували Пасху та Різдво. Держава пропагувала атеїзм, але навіть сімдесят років цієї антидуховної прокази не змогли вбити те, що сіялося щедрою рукою Божою протягом життя численних поколінь. Звідси — перехід духовності у, так би мовити, латентно-релігійний характер, тобто у приховані форми. Література, мистецтво, педагогіка формували ідеал, який (коли відкинути безживну декорацію офіційної ідеологічності) готував для життя і праці людей порядних, відповідальних, високих духом. Саме тому ми вистояли у війні. А тому, що зрікаємося тепер самих себе, своїх віковічних коренів, ми такі слабкосилі і небезпечно відкриті для катастрофічних поразок на тривожному світанні ХХІ віку.
Схід — „справа тонка” не тільки в іронічних примовках. У плані емоційного сприйняття світу людина східної цивілізації більш тонко організована, їй (у природних для неї умовах розвитку) заважкий раціоналізм жителя Заходу. За несповідимим промислом Божим, Схід більше здатний до духовного самозахисту, і не тільки Схід християнський, а навіть магометанський чи буддистський. Усталена форма існування східної цивілізації — ізольовано-самодостатня духовна община, західної — відкритий „плавильний казан”.
Схід православний, що має осердям Христову Церкву, яку, за обітницею Спасителя, не подолають адові врата, тобто гріхи, що ведуть до вічної тьми і муки, цей Схід у традиційному своєму вияві не схильний до невиправданих реформ та видозмін, і, до речі, — це на краще. У східному монашестві завжди було сильним істинно-аскетичне начало. Сильним, бо це була аскеза мисленна, внутрідушевна, оте очищення згаданого вже „ока ума”. Це діяння потужніше оновлювало природу людини, відкривало найбільші таємниці світобудови, не кажучи вже про нижчий рівень — суспільні процеси. А на Заході аскетизм весь час ковзав по поверхні, на рівні тілесному, без рятівного смирення та глибокого покаяння, тому й не дивно, що тілесні пости та бдіння часто приводили тільки до психічної екзальтації, примарних видінь, наприклад, „бачення” пекла і раю Ігнатієм Лойолою та марень інших, як писав свт. Ігнатій Ставропольський, „западных сумасшедших”. Така оцінка може видатися зараз надто різкою: біда в тому, що людство в цілому все більше полюбляє підсолоджену отруту, а не істину…
За спостереженням о. Іоанна Ризького, духоносного молитвеника нелегких радянських часів, навіть у культовій архітектурі Сходу та Заходу помітна різниця світоглядів. Православний храм Русі ніби „притиснувся” до землі, завмер у земному поклоні, але вся його міць, велич, золоте сяйво підносять думку до світлих райських небес — як тисячу років тому послам святого Володимира в Цареграді. Католицькі ж храми наче натужно тягнуть довгі схудлі „руки” до неба, хочуть мало не насильно „добитися”, досягнути благодаті, але та фізична висота, як не сумно, не здатна викликати пориву духу на відповідні висоти…
При цьому католицизм ще й вважає нас, православних, надмірними прихильникам обряду і такими, що пасивно чекають, а, бачте, не „вимагають” милості Божої. Що поробиш? Хто вважав себе всеціло гідним надзвичайних Божих дарів, як видно із давніх патериків, бував тільки осміяним демонами… Смирення ж уподібнювало Христу не „мечтательно”, а онтологічно (буттєво), тобто прилучало до існування у певному ступені богоподібності. Навіть динаміка єресей Сходу та Заходу йшла у протилежних напрямках. Як зазначає вчений-сектознавець О. Дворкін, на Заході єретичні течії йшли в бік „полегшення правил”, до скинення нібито затісних „оков” догмату, до лібералізації релігійного життя. Схід же, навпаки, весь час розцінював всякий відхід від консерватизму як зраду чистої віри. Сказати правду, надмірно обережний пуризм частини віруючих міг часом набути колоцерковних форм, проте до значної згубності вони не встигали доходити (наприклад, рух „безпаспортників” за радянських часів. Православна Церква не забороняла брати паспортів радянської держави, і, як тепер бачимо, підозри до них як до мітки антихриста не були виправданими. Але спільнота „безпаспортників”, відійшовши через це питання від церковного спілкування, не виключала, проте, можливості особистої праведності окремих членів, хоча, безперечно, відводила вбік від спасіння в церковній ограді як єдино можливого).
Духовний фокус світової православної громади не випадково сконцентрувався на Московському царстві після падіння Константинополя під агарянськими мечами. Ментальність жителів ізольованої в багатьох аспектах Московії була сильно зорієнтована на „стояння” власними силами. Цьому сприяв ряд факторів: презирство до небезпек, тілесне „спартанство”, готовність до самопожертви, залізна дисципліна (не такий і поганий спадок від татарської деспотії), зневага до смерті, а особливо — відданість захисту віри. Уособленням Божого правління був цар (успадковувалася візантійська державницька традиція). Всякі привнесення, особливо західні („латинські” — католицькі, „люторські” — протестантські, та й світські) сприймалися доволі вороже. Здавалося б, „темне царство”! Та ні. Схід, повторимо, у своєму духовному значенні, у внутрішній змістовій глибині інший, ніж на поверхні. Родовища духу північного народу були справді золотим покладом у непримітній суворій оболонці. З цим народом був Бог: у переконаннях, надіях, цілях. І тому, якщо ми будемо судити цей історичний форпост світового Православ’я за мірками сучасного облудного лібералізму та раціоналізму, то ми ніколи не збагнемо, чому із цим племенем, на яке недобре позирали незліченні супостати тоді (й тепер), траплялися історичні чудеса. Мабуть, ще настане час більш духовного, проникливого розуміння історії, принаймні, для якоїсь частини вченого люду. І ми вкотре переконаємося, що не за всякою рекламною картинкою справжнє людське щастя, і не за всякою бідністю та суворістю життєва безвихідь. Історія Руського Сходу післявізантійського часу сповнена парадоксів. Можна по-різному ставитися до фігури царя Івана ІV (Грозного), але за його царювання у 30 разів збільшилися розміри православного Московського царства. Такою була воля Божа. Звичайно, це не до тези про „святість” Івана Грозного. Всяка фігура на історичній поверхні — це інструмент Божий на свій час, на своєму місці. Зло земне і тимчасове так чи інакше трансформується Богом на добро — небесне і вічне. Східні тирани були жорстокими, але приходили, як бич для рятівної тимчасової кари народу за відступ від свого власного, від святого, щоб не дійшло до погибелі, до кари вічної. Через чотириста років московський „трон” посяде Йосиф Сталін, як правитель також далекий від демократичних свобод. Це теж — уособлення Сходу: мовчазного, замкнутого в собі, ніколи не передбачуваного. Культ особи — це далекий і спотворений відголос туги за царем, за авторитетним єдиновладним правителем. Народ, який в засліпленні погодився на звіряче царевбивство, у відчайдушній трагічній ностальгії не хотів бачити себе обезголовленим, „безверхим”. Саме звідси гіпертрофована віра у „доброго вождя”…
Схід часто звинувачують у рабській покорі перед деспотами, але це швидше смирення перед волею Божою, благою і досконалою. Це — слідування заповіту Спасителя про данину Богові і кесарю, це дотримання апостольського вчення про те, що всяка влада від Бога. Народ отримує владу за несповідимими судами Божими для покаяння, очищення, духовного подвигу тих, хто лишається вірним добру за всіх обставин. Для таких справді нема закону земних ієрархій, вони часом через мучеництво стають вище влади усіх кесарів, корячись єдиному Господу. Фігуру „червоного” східного псевдоцаря Сталіна залишимо для аналізу прискіпливим історикам. Втім, не втримаємося привести три цікаві цитати. Блаженної пам’яті московський протоієрей Димитрій Дудко, який зазнав радянських концтаборів, спілкувався з дисидентами, проте ніде не став на шлях неприязні до земної Вітчизни, навіть видозміненої більшовизмом, якось зауважив після 1991 р. щодо сталінської деспотії: „Да… Но Сталин построил Россию, которую до сих пор не могут развалить…” Всесвітньо відомий романіст Михайло Шолохов висловився так: „Был культ, но была и личность”. Нарешті, із півстолітньої зворотної часової перспективи озивається сер Уїнстон Черчілль, не більший „друг” Слов’янщини, Православ’я і нашої цивілізації у формах СРСР і всіх інших, ніж нинішній пан З. Бжезинський: „Сталін прийняв Росію із сохою, а залишив із атомною зброєю”. Мабуть, нам іще довго йти до всебічності оцінок нашої-таки, не чужої, історії.
Ми не ставимо за мету апологію тих чи інших можновладців. Справи Божі переважають обмежений людський розум. І ніж убивці може стати хірургічним скальпелем, який випустить смертоносний гній… Якщо Захід відштовхував рятівну руку Божу, то Схід завжди з вдячністю її приймав. Тому Захід підточувався навіть… добробутом, а Схід міцнів у випробуваннях, „искушениях”. Навіть затьмившись богоборством, наш народ не перестав бути народом-Богоносцем. На ньому збулися слова пророка: „…Яко падох, и востану: зане аще сяду во тме, Господь осветит мя. Гнев Господень стерплю, яко согреших Ему, дондеже оправдит прю мою и сотворит суд мой: и изведет мя на свет, и узрю правду Его” (Мих. 7, 8-9). Дуже схоже на те, що Схід, як відданий правді Божій, відвідувався небесним гнівом для зцілення, на Захід же той гнів приходить і прийде для суду…
Як може бути інакше? Розтлінні вчення, революційні рухи, пропаганда збочень, аморальності, насильства — все сунуло завойовувати Схід із Заходу. Це не тільки два протилежних релігійні типи, це два світогляди у мистецтві та літературі. Подивімось на „Троицу” св. Андрія Рубльова, чи на давніший візантійський іконопис, чи на геть пізніші полотна українських, російських живописців… Там — світло, оптимізм, повнота життя і в релігійних, і світських сюжетах. І звернімо увагу на жанрово-побутові картини, наприклад, Пітера Брейгеля-старшого („Повернення з ярмарку”): спотворені фігури, приховані еротичні символи, все дихає виключною, темною пристрастю плоті. Гляньмо на „Спокусу св. Антонія” Ієроніма Босха — пріснувато-безживне виконання фігури святого і такі колоритні деталі, покликані зобразити алегорію гріха, спокуси, демонізму. Важко і сказати, куди більше схилиться зацікавленість глядача в показі цього конфлікту: до зображення святості чи пороку…
А деградація сучасного західного „арту” очевидна. Американський континент: спочатку „піонерські”, авантюрно-пригодницькі мистецькі мотиви плюс ідеологія місіонерства на нових землях; пізніше — настирливий мотив збагачення; тепер, коли відчулася спрага ідейності у „світі насиченого черева”, з’явилася хвальковита ідея, заснована на сатанинсько-самозакоханому девізі (знову ж таки „без Бога”) — „всесильний я це можу, я це зробив, я на це здатен”.
Європа принесла нам освіту? „Освіту” часом відносну, згубну, на зразок фрейдизму чи не раз уже підданого здоровим сумнівам дарвінізму. Забобони підозрілих імпортних вчень поєднуються з „рідними,” простонародними… Цей феномен підмітив ще півтора століття тому свт. Ігнатій: „Вы встречаете человека, образованного нынешним образованием, заимствованным из развращенной Европы…, имеющего о всех предметах кое-какой, свой, по большей части бестолковый, толк; вы находите в нем по отношению к религии неверие, скептицизм — и внезапно, рядом, возле философского скептицизма Европы грубое суеверие, предрассудок глупый и смешной… Он ни за что не сядет тринадцатым за стол, чрезвычайно обеспокоится, когда соль будет просыпана, оплевывается на все стороны при встрече с попом или монахом. В человеке, который хвалится своим разумом, — две крайности, две пропасти погибельные: неверие и суеверие! Где же вера чистая, святая?”
„Неверие и суеверие” — це девіз люциферіанського світла сучасної Європи, в чому ми легко можемо переконатися, озирнувшись навколо і побачивши, як на місці забутих нами базових духовно-культурних цінностей плодяться західні хеллоуіни, гаррі поттери, дні невідомих жодній конфесії „святих Валентинів”. Прислухаймось до голосу св. прав. Іоанна Кронштадтського: „Без Христа суетно все образование”. Чи не до християнських цінностей кликали нас Микола Гоголь, Григорій Квітка-Основ’яненко, Пантелеймон Куліш, а в радянську добу, в інших формах, пізніші українські поети та прозаїки?.. „І перше, ніж учити нас, Європо, на себе ліпше збоку подивись”, — пише сьогодні Борис Олійник. „Сонце встає на Сході — це споконвічна істина землі”, — писав свого часу Микола Хвильовий. Схід завжди був уособленням Початку. І коли ми поспішаємо стрімголов у „присмерк Європи”, нам треба добре подумати: чи то нам потрібна Європа, чи то Європі, яка духовно видихлась, потрібні рештки наших крові і плоті, нашого духу, ідей, творчості?
Наша цивілізація насаджувала Життя, завдяки предківській вірі вона сама, сьогодні так зневажена й нами незнана, була джерелом повноти життя за найтяжчих умов. Хоча б у ХХ столітті — де проходив „наш Іван”, змушений одягти солдатську форму, він лишав на пройдених землях школи, лікарні, госпіталі, польові кухні на руїнах для голодних людей. Євроатлантичний „визволитель” нового часу проходить світом, полишаючи згарища від напалму, хаос, бандитизм, наркоторгівлю, доруйнування економік, зубожіння, аморальний тлін. Наш солдат рятував архітектуру Кракова, Праги, Дрездена з не меншою відповідальністю, ніж відстоював Москву, Київ чи Мінськ; сучасні варвари з НАТО розгромом і мародерством „пошанували” один з унікальніших музеїв світу — Багдадський історичний музей, що беріг пам’ять про колиску земної цивілізації між Тигром і Євфратом…
У покійного поета-шістдесятника Василя Симоненка є невипадковий вірш „Жорна”, в якому він пише, що з любов’ю цілує ті руки, що крутили жорна „у переддень космічної доби”. Цікавий фінал вірша:
Нам жорна ті із кам’яного віку
На танках варвари з Європи привезли.
Знову сотрясається світ, знову відбуваються глобальні катаклізми, перекроюються карти, мізки та душі… Згадаємо ще раз свт. Ігнатія, проникливого православного письменника, який з приводу революційних рухів у Європі в 1848 році сказав: „Когда я услышал об этих происшествиях — я как бы услышал о смерти человека… заживо умерщвленного недугом, прежде умерщвления смертию. Такою всегда мне казалась образованная Европа…” Далі він звертається до відомого пророцтва Спасителя (Мк. 13, 7-8), де подаються ознаки закінчення часів: „Здесь особенно замечательно то, и на этом слове Евангелия я всегда останавливался, что последним признаком начальных болезней, долженствующих предшествовать окончательной болезни — антихристу, Писание выставляет „мятежи”… Что меня поражало больше, нежели нынешние обстоятельства. Меня поражали причины этих обстоятельств: общее стремление всех исключительно к одному вещественному, будто бы оно было вечно, — забвение вечного, как бы не существующего… Народ, — и в частности — душа человеческая, неприступны для безбожного рационализма и его последствий, доколе ограждены Святою Верою”.
Ми, себто православна Україна, як думається, навіть в силу географічної позиції покликані до розумної виваженої симетрії. Нам би не слід бути ні надміру „західними”, ні надміру „східними”. Нам треба лишатися непорушними у православній вірі, берегти історичне братерство з єдиновірними народами-сусідами. Все, що відбувається протягом віків на вісі Схід-Захід і проходить громами через українські простори, не є чимось постійно новим. Обставини міняються, та є щось непорушне, незмінне, що перетікає у вічне. Варто згадати концепції етногенезу Л. Гумільова, праці І. Данилевського чи К. Леонтьєва, того ж В. Соловйова, і ми зрозуміємо: народи та наднаціональні спільноти виникають, розвиваються, занепадають, але тільки віросповідна приналежність лишається тим духовним каркасом, який пронизує всі шари історії й не зазнає помітних деконструкцій.
Східнослов’янська духовна, православна спільність нікуди не ділася. Над нею понині і завжди — омофор Пресвятої Богородиці, в ній бережуться заповіти преподобних, тут духовно владарюють над серцями віруючих людей благовірні царі, князі, мученики і сповідники, захисники Православ’я. „Радуйся, свете, от Востока изшедый; радуйся, тьмою запада не ослепленный”, — читаємо ми в акафісті святому царю-мученику Миколаю ІІ. І ці слова можна прикласти до всякого носія духовного світла на нашій православній землі. Ми там, де сходить незгасне Сонце — Христос. Та в сучасному світі нам варто не просто декларувати це, а й молити Бога про спокійний, плідний і рівноправний діалог Сходу і Заходу. Захід, на жаль, все більше захворює забуттям Христа… Ми можемо перейняти у Заходу якісь певні економічні методики, навики земного господарювання. Захід — обізнаний провідник по маршрутах земної діяльності. Але тільки ми можемо провести охочих із тієї півкулі шляхом небесним. Ми не самозванці: дорогою ціною оплачене це право, це Боже благословення – вказати іншим рятівну дорогу.

Итоговый документ

Начальник миссии социальной помощи детям архимандрит Филарет (Кучеров): «На протяжении всего сложного времени становления личности Церковь пытается помочь молодому человеку сохранить себя в обществе»