Україна Православна

...

Официальный сайт Украинской Православной Церкви

Олександр ЯРОВИЙ. Світло для вченого світу

СВІТЛО ДЛЯ ВЧЕНОГО СВІТУ

Олександр ЯРОВИЙ, кандидат філологічних наук, доцент Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу.
Тарас Шевченко

Порівняно з кількастолітніми біографіями перших європейських університетів, вік Київського національного університету імені Тараса Шевченка виглядає доволі ”юнацьким”. Але цей період був насичений колосальним історичним змістом. Діяльність університету стала непересічним скарбом української культури, а назва його давно відома далеко за межами нашої Вітчизни як назва престижного навчального закладу з багатими традиціями.
Зараз Київський університет є справжньою інтелектуальною державою, науковим архіпелагом, що складається з багатьох островів — структурних одиниць. У його складі 14 факультетів, 5 інститутів, 2 ліцеї. Кожного навчального дня у його аудиторії, сьогодні вже технізовані, комп’ютеризовані, з найсучаснішим дизайном, заходить кільканадцять тисяч студентів. Університет — це близько двох тисяч викладачів, з яких 350 чоловік — доктори наук, професори 160 кафедр. Це потужна дослідницька, наукова, виховна робота, це творча майстерня кадрів для Української держави. Десятки й навіть сотні людей у політиці, економіці, юриспруденції, ті діячі, які забезпечують життєдіяльність суспільства на різних рівнях і ланках, — це випускники альма-матер на столичній вулиці Володимирській. Втім, приміщення університету розташовані у різних районах Києва, а у первинній ”митрополії”, Червоному та Жовтому корпусах, традиційно збереглася історична серцевина університету — гуманітарна.
З чого ж починався університет?
У листопаді 1803 року цар Микола І видав Указ про заснування у Києві Імператорського університету Святого Володимира. Урочистий акт відкриття відбувся 15 (28) липня 1834 року (день успіння князя-Хрестителя). До особи царя Миколи І можна ставитися по-різному. Історія вимагає максимальної зваженості в усіх оцінках і тому ”вдячніше”, повніше відкриває свої загадкові механізми за такого підходу, коли у подіях та постатях вишукується краще, світліше, а не гірше. Звичайно, українцеві болить трагічна колізія між царським домом і найбільшим поетом України. Незаперечною є власноручна імператорська заборона Шевченкові “писати й малювати” на засланні. Але не слід забувати, що саме царська родина, завдяки наближеному до неї В. Жуковському та “першим людям” освіченої імперії, так чи інакше посприяла звільненню Тараса Шевченка із кріпацтва. Це один момент. Інший — імператорові була вручена держава, і яким би не було в ній життя, він у силу своїх обов’язків мусив дбати про її політичну безпеку. (До слова сказати, і в оборонній доктрині найбільшої країни-„демократа” — США, чия назва вже стала символом подвійних стандартів та лицемірства, закладено прагматичний, а не “романтичний” принцип: між заходами захисту безпеки та демократією вибирається захист національної безпеки.) А у тодішній Росії… Кілька літ перед тим сталося декабристське заворушення; можливо, бідні мрійники-офіцери й мали шляхетні цілі, але біля витоків подібних таємних організацій стояло зловісне європейське масонство, яке ставило за мету руйнування традиційної державності. Можна сказати, що така романтична “масонщина” була навіть у певній моді серед інтелігенції, яку завжди тягне на ризик і самопожертву. Зовнішні атрибути Кирило-Мефодіївського братства не могли не нагадати таємній поліції про недавніх “дисидентів”. Сталася трагедія із тих, які взагалі полюбляє беземоційна історія, зіштовхуючи ідеї неординарних людей, але це не привід для розгнузданих сьогодні взаємних нацьковувань українського та російського менталітетів. Микола І, дозволимо собі сказати, був на своєму місці традиціоналістом-“грунтовиком” не меншим, аніж великий Кобзар на своєму. До царів історіографія також не завжди справедлива. Не будемо обтяжувати читачів мало актуальним у даному разі фактажем, лише скажемо: цар у контексті епохи поезію потрактував як політику. Микола І трохи розумівся на літературі, чимало читав, високо цінував Олександра Пушкіна. Навіть десь похвалив творчість Льва Толстого. Лев Миколайович йому віддячив: з позицій великого “судії” найменував його “Миколою Палкіним”… І над кесарями, і над поетами Суддя — Бог. Божий суд розв’язує і нерозв’язні конфлікти земного буття…
Радянська історична наука взагалі страшенно любила всі антицарські виступи та класові рухи. З тих недалеких часів походять міфи радянських екскурсоводів про червоний колір університетських стін — мовляв, то знущальне “маркування” за революційні виступи… За одну ниточку історичної радянщини дехто любить хапатися й сьогодні: у часи польських повстань початку 30-х років ХІХ століття царизмові необхідний був антипольський форпост у Малоросії. І оце — єдиний мотив створення маяка освіти?! Непереконливо… Попри всі історичні анекдоти, віротерпимість у дореволюційній Росії була реальною, а не на папері. Не треба далеко відходити від університетських документів по підтвердження. У 1842 році було утворено дві загальноуніверситетські кафедри богослов’я: православну та для студентів-католиків (православну кафедру очолював протоієрей І.М. Скворцов, доктор богослов’я, професор філософії Київської духовної академії). До речі, академія немало допомогла при комплектуванні кадрового складу університету у перші роки після заснування. Перших факультетів було три: філософський, юридичний, медичний. Наука того часу перебувала, певною мірою, у малорозчленованому стані; поняття філософії, наприклад, охоплювало найширший спектр наук, серед них і словесність (кафедра російської словесності та історії російської літератури, кафедра грецької словесності і древності та так само римської, кафедра історії та літератури слов’янських наріч тощо). Пізніше було утворено історико-філологічний факультет. Сучасний Інститут філології — центральний осередок філологічної науки в Україні. Тут готуються фахівці навіть з доволі рідкісних мовних спеціальностей — з японської, фарсі, хінді та багатьох європейських мов. Очолює інститут професор Григорій Семенюк. Ректор Київського національного університету — академік Віктор Скопенко.
Звичайно, є і спільне, і відмінне у житті викладацько-студентського складу Київського університету 170 років тому й нині. Як зараз, так і тоді вважалося порушенням дисципліни “курение табаку в недозволенных местах” чи “просрочка без уважительных причин”. Були тоді, в перші роки існування нашого університету, й екзотичні дисципліни, як наприклад, верхова їзда, фехтування, танці. Як зараз є, так були й тоді, почесні стипендії. Наприклад, нашим філологічним попередникам, точніше, студентам історико-філологічного факультету в другій половині ХІХ ст. виплачувалось чотири стипендії св. Кирила і Мефодія. Вони призначалися для “студентов, специально занимающих славянскою филологиею, с обязательством, по окончании курса наук, прослужить соответствующее число лет в гимназиях учителями русского языка и словесности”. Були подібні стипендії й на інших факультетах. У тогочасних університетських документах зустрічається вислів “недостаточные студенты”. Зараз зміст його малозрозумілий. А тоді він значив — ті студенти, які не мали відповідних коштів на навчання. Для них була встановлена певна внутрішньоуніверситетська система, як сказали б тепер, соціальних гарантій. До самої революції на студентську лаву приходили переважно два потоки слухачів: після гімназій та семінарій. В університеті викладалися деякі дисципліни, яких зараз фактично немає у світських вузах: наприклад, догматичне та моральне богослов’я, апологетика.
Створення університету ще задовго до офіційної “точки відліку”, згаданого урочистого акту (а реально лекції розпочались у вересні 1834 року), стало предметом обговорення всіх освічених кіл країни. Кращі люди вітчизняної науки і культури, серед яких було багато помітних українських постатей, виношували плани потрудитися на благо рідної освіти. Першим ректором Імператорського університету був призначений професор Московського університету Михайло Максимович, українець за походженням (нині його ім’я носить Наукова бібліотека університету). Пантелеймон Куліш згадував: “В то время Киевский университет только что начинал организовываться. М.А. Максимович желал поступить на кафедру русской словесности, а к Гоголю писал, чтобы он искал для себя кафедры всеобщей истории”. Максимовича знали як вченого енциклопедичних знань, що, власне, виглядало більше правилом, а не винятком у когорті тогочасних наукових світил. Тоді не було дивовижею, наприклад, живе багатомовне спілкування на вченому зібранні: серб говорив по-сербськи, грек — по-грецьки, болгарин, росіянин, українець, поляк — своїми мовами. Часто навіть і латинські цитації не вимагали ніякого “синхронного перекладу”. Архівні матеріали зберігають свідчення, що ще перед самою революцією університет мав своїми викладачами людей висококультурних, внутрішньо аристократичних, великих патріотів свого народу, свого фаху і навчального закладу… Шляхетний дух університетської науки не змогло попрати і більшовицьке насильство. У ХХ столітті університет вийшов на небачені світом рубежі відкриттів та винаходів, зокрема у галузях технічних та природничих… Але повернемось до історії. Наш видатний співвітчизник Микола Гоголь мріяв про викладання в університеті й писав у листі до Максимовича: “В Киев, в древний, прекрасный Киев!.. Да, это славно будет, если мы займем с тобою киевские кафедры; много можно будет наделать добра”. Не судилося… Великий письменник короткий час повикладав у Петербурзькому університеті, причому, як зазначали біографи, “профессура Гоголя потерпела фиаско”. Можна сказати, він більше був поетом, ніж науковцем. Його виклад малював художні картини, а не описував факти. Можливо, причиною було і нездійснене бажання працювати на рідній землі. Десь у Гоголя прохопилося досадне: і студентський народ тут, мовляв, “бесцветный, как Петербург”… У складі археографічної комісії Київського університету працював якийсь час Тарас Шевченко. Взагалі, чимало меморіальних дошок прикрашають стіни найстаріших корпусів. За ними, як за нагородами ветерана, можна визначати “бойовий і трудовий” шлях навчального закладу… Наступного року, коли святкуватиметься 60-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні, своє слово скажуть і університетські фронтовики. Загалом університет активно діяв і в евакуації, а його легендарний Червоний корпус немало постраждав від фашистських бомбардувань. Головну будівлю державного університету було заміновано, але сапери, діючи всупереч інструкції, не підривали боєприпаси на місці, а, ризикуючи життям, виносили їх на територію ботсаду. Божий промисел і покровительство Святого Володимира не покидали університет на всіх складних етапах його історії.
До 1920 року при Київському університеті існував храм на честь Святого рівноапостольного великого князя Володимира. Зараз Володимирський храм діє на території лікарні між Червоним корпусом та входом до Ботанічного саду. Для більшості людей, які мало знайомі з канонічними вимогами православного віросповідання (а такими, на жаль, є мільйони сучасних мешканців та гостей столиці), може здатися дивним, що поруч з величним Володимирським собором, по суті, через дорогу, на іншому боці бульвару Шевченка — ще й невеличка церква Святого Володимира. Для віруючого серця це не “дублювання”, а біль. Ситуацію можна порівняти з протистоянням великого і лютого Голіафа та кроткого вірного Богу Давида. Розкольництво блюзнірствує у святому соборі, посягає на саму історію, але історія все розставить по своїх місцях… Настоятель канонічного Володимирського храму о. Андрій (Миткалик) активно веде роботу з відродження традицій університетського храму Святого Володимира та побудови його нового приміщення (вул. Олеся Гончара, 55-Б)…
У галузі методології ХХІ століття може відкрити нечувані досі продуктивні можливості для розвитку сформульованого колись Володимиром Соловйовим принципу творчого поєднання науки, релігії та філософії. Після тривалого часу атеїстичного мороку наука знову зможе щедро збагачувати свої засадничі ресурси із релігійного світогляду як такого, що максимально високо підіймає планку всякої професійної та й загалом буттєвої мети.
Нелегко було б перераховувати всіх видатних людей, вихованих Київським університетом… А безліч гостей зі всієї земної кулі!.. Крім перших осіб нашої держави, поріг КНУ переступали, зокрема, президенти Росії, США, Польщі, багатьох інших країн. КНУ належить до Євразійської асоціації університетів (куди входять університети країн колишнього СРСР), веде обмін студентами та викладачами із численними науковими центрами всієї планети. Іде творча робота, тут навчають і навчаються люди, осяяні світлом найцінніших закумульованих людством знань. Диплом університету гарантовано свідчить про якість освіти.
…Ще студентом доводилося чути оповідь про те, що неодмінно збуваються бажання, задумані на Володимирській гірці. Мабуть, це дещо дитячий підхід до питань віри. Та з іншого боку… “Будьте, як діти”, — заповідав Спаситель. Моли за нас Бога, великий княже Володимире! Благослови, святий рівноапостоле, всіх, хто навчає і навчається у високій школі твого імені, благослови працювати для твоєї й нашої землі, пам’ятаючи на ній про небо.