Олександр Мороз. Як тривога, то й до Бога

01.09.2004 archive, Вестник №36, Церковь и власть

Як тривога, то й до Бога,
або Загляньмо у власну душу

Олександр Мороз

Мало не на кожній зустрічі в усіх кінцях України (а їх за роки політичної
діяльності набралося більше двох тисяч) мене запитують про ставлення до віри
(Бога, релігії, церкви…). Намагаюся відповідати стримано, обачно, аби
незнанням предмета не образити почуття віруючих.

Не вважаю, однак, себе повним невігласом у цій справі, бо сільські традиції,
засвоєні з дитинства, цінності, сповідувані в сім’ї, розуміння суспільної
моралі беруть свої початки з віри, її заповідей та з прадавніх слов’янських
обрядів. Триєдину ж сутність Бога мені пояснила простими і дохідливими
словами — як сама, очевидно, розуміла — старенька жінка, що читала Псалтир у
ніч прощання з батьком. В нічній розмові була та буденність вічної і
невідворотної справи, котра поєднувала людей із чимось вищим та обов’язковим.
Поєднувала зрозумілою закономірністю, коли навіть горе від смерті дорогої
людини потроху розчинялося в безконечності буття, де кожен з нас є лише
маленькою миттю, епізодом. І та малість, її усвідомлення зобов’язує людей
цінувати життєві миті, бути терпимішими одне до одного та до різних обставин,
адже всі вони не випадкові, якщо… всі долі пишуться однією рукою.

Так принаймні уявляється мені сенс віри. Якщо слово «сенс» в даному випадку
доречне. Бо правильніше було б вважати, що віра не передбачає прагматичного
застосування, вона просто є у людини. Є. І від того людині легше долати свій
життєвий шлях.

Недарма кажуть про благість віри. Не будучи удостоєним такої благості, тим не
менше щиро поважаю справді віруючих. Заздрю інколи по-доброму тим, хто,
переносячи труднощі нинішнього життя, ставиться до них, як до іще одного
випробування, котре обов’язково врівноважиться добром, хто не намагається
докопуватися до суті речей, до істини, оскільки вона одна. Водночас не
поділяю всепрощенство тих, хто, покладаючись на волю Всевишнього, суєтністю
вважає всіляке добро і зло. Бо злу треба чинити спротив, а добро потребує
захисту. Так, вважаю, і мають діяти люди. Принаймні чоловіки.

Здається, так розумів віру мій дід. Переживши складні часи, коли церква
відкидалася владою, він, про всяк випадок, на запитання про віру говорив: «Не
скажу, що Він є, не скажу, що Його нема». В церкву не ходив ніколи, однак
досвітками довго стояв під образами, по пам’яті читаючи молитву за молитвою.
Спостерігати за тим зі свого кутка на ліжку було цікаво і … тривожно. Читав
старослав’янською і Святе Письмо, пояснюючи прочитане з книжок, що залишилися
в сім’ї ще відтоді (вважай, років 130 тому), коли в їхній хаті якийсь час
квартирував місцевий священик. Внутрішня, прихована віра не заважала, однак,
дідові почуватися з гідністю, ні перед ким не гнутися, твердо відстоювати
свою думку.

Мати до церкви ходила перед Великоднем, щоб принести додому свячене. В цій
церкві — храмі Святої Богородиці, одній із найстаріших православних церков на
Київщині (минулого року відзначалось її 250-річчя) — хрестили і мене.
Сьогодні храм реставрується зусиллями добрих людей, прихожан та, найперше,
його настоятеля отця Станіслава.

Згадую про нього недарма. Бо і в церкві, як у будь-якій справі, багато важить
організатор, людина, щира в своїх намірах, якій саме тому не можна відмовити.
Молодий інтелігент киянин отець Станіслав, отримавши перший приход тут, у
провінції, відразу взявся за відновлення понівеченого війною та державою
храму. Тим заслужив повагу і як патріот округи, і, природно, як
священнослужитель.

Розумію тих, хто йде до церкви (молитовного дому, костелу, кірхи, синагоги,
мечеті), так би мовити, для годиться. Не всі вони слабкі люди з ваганнями. Є
й такі, але здебільше — це данина традиції, котра в період ренесансу віри
захоплює широке коло людей. Особливо коли негаразди обсідають їх так густо,
як нині. Бачив, у Європі (старій Європі) така традиція підтримується значно
меншою кількістю громадян. Напевне, їм живеться спокійніше, а в нас усе як за
приказкою: «Як тривога, то й до Бога». Так колись повторяла успадковані
здавна слова моя мати.

Але до Бога звертаються не лише прибічники традицій. Останніми роками у
храмах доволі часто бачимо фарисеїв. Найчастіше — від влади. Що тут сказати?
Фарисей при владі — він і в церкві фарисей. Пісне, з удаваною благочестивістю
обличчя. Поволі, з чималим інтервалом рухається нижня щелепа, перевертаючи
жувальну гумку. Від перегару. Напружений погляд — не забути б, в який бік
хреститись. Та ще потрібний ракурс для телекамери: дивіться, люди
(православні, католики, іудеї), — ваш правитель спілкується з Богом. Отже,
безгрішний. А коли що і проглядається, то ж тільки через клопоти за вас,
смертних. Та й те спокутується відвідинами храму. Інколи храму «свого».
Зведеного на свої гроші. Та чи зовсім свої? «Праведники», Господи, прости…

«Гріхи наші, гріхи тяжкії», — пригадується дідове.

Що й казати — торговці в храмі. Правий поет Володимир Черепков: «Хоч би на
день та повернути Ісуса Христа».

Переконаний, держава, влада роблять злочин, спекулюючи на вірі. Протистояння,
що й донині не вщухли в окремих куточках України між віруючими різних
конфесій, гвалт з приводу приїзду Патріарха Алексія чи Папи Іоанна Павла II,
ганебне поховання Митрополита Володимира, плітки про наміри утискувати
християн-баптистів та прибічників інших вірувань, спроба вводити в армії
інститут капеланів, намагання не почути протестуючих проти кодифікації і т.
д. — це все провокації влади та певних політичних кіл. Віруючі поміж собою
розберуться самі чи з допомогою Бога. Влада, політичні партії тут зайві. Бо
хто хоч трохи займався організацією суспільного життя для людей, а не заради
політиканства, знає: віруючі, як правило, залагодять непорозуміння мирно.
Врешті, міркую, конфесія — це форма єднання з Богом. Оскільки ж Він один та
ще й суть Його — любов, то форма змісту не вадить. Щиро віруючі, з Богом у
серці нечестивих справ не зроблять. Головне, щоб влада їх не під’юджувала, а
чула. Хай згадає будь-хто, скільки разів у відповідальні моменти (жнива,
будівництво, інший «аврал»), якщо до віруючих зверталися з повагою, як
відгукувалися вони на суспільні потреби, в тому числі (або найперше) так
звані сектанти: суботники, баптисти, інші брати во Христі.

Краще би владі придивитись до умов забезпечення гарантій свободи совісті.
Чому з’являється безліч сект сумнівного щодо віри змісту? Сумнівних,
небезпечних, зокрема для молоді. Чому, за які срібняки телеекран віддається
зайшлим місіонерам тоді, коли в Україні знайшлося б власних (і кращих!)
проповідників на цілий світ? Хіба духовність — комерційна справа? Адже
місіонерство подібного виду є не просто рекламний для комерційного
телебачення продукт. Певним чином його можна розглядати як посягання на
конституційне право громадян щодо безперешкодного відправлення релігійних
культів через нерівні умови для того.

Церква відділена від держави. Це суть конституційної норми. Дотримуватись її
слід неухильно в усіх секторах суспільного життя: виробництві, освіті,
військовій службі; в усіх його сферах: політичній, економічній, соціальній,
духовній. Це важливо для будь-якої країни. Для України, де функціонує понад
сотню конфесій, це в стократ важливіше. Поєднання ж інтересів церкви,
релігійних організацій і держави повинне здійснюватися через людину. Бо, в
кінцевому рахунку, вона — суть і мета держави так само, як і церкви.

Звідси висновок: якщо віруючим (і тим, хто не сповідує ніякої релігії) в їх
світоглядних правах відчуваються утиски з боку держави, то це означає, що
влада в державі діє всупереч Конституції, всупереч Богу і всупереч совісті.
Тоді владу треба міняти.

Чи є для того підстави в Україні? Оглянімося довкола. Загляньмо у власну
душу.

Олександр МОРОЗ, народний депутат України, голова Соціалістичної партії
України.

«Сільські вісті» 2004.08.13

Блаженнейший Владимир, Митрополит Киевский и всея Украины: «Священник не торгует благодатью»

01.09.2004. СИМФЕРОПОЛЬ. Открыта выставка о творческом и жизненном пути святителя Луки