Сергій Баршай. Православне життя очима світських ЗМІ: травень-червень

01.07.2004 archive, Вестник №34, Обзор прессы

ПРАВОСЛАВНЕ ЖИТТЯ ОЧИМА СВІТСЬКИХ ЗМІ: ТРАВЕНЬ-ЧЕРВЕНЬ

Сергій БАРШАЙ

Паломництво у три країни. — Храм-пам’ятник загиблим. — Церква і заповідник. — Священні джерела. — Православна молодь.

Історію того, як кияни відзначили день пам’яті свого Первосвятителя — Митрополита Київського Макарія, розповіла газета «Молодь України» за 21.05.2004 р. у статті Ю. Брязгунова «Шляхом жертовного подвигу». «Група прочан Свято-Макаріївського храму столиці України на чолі з настоятелем протоієреєм Анатолієм Затовським побувала недавно в Литві та Білорусі, подолавши півтори тисячі кілометрів за три доби й відвідавши місця, пов’язані з іменем Священномученика Макарія — київського митрополита, що загинув 1497 року на берегах Прип’яті під час виконання пастирського обов’язку».
Автор розповідає про те, що подібні поїздки розпочалися уже кілька років тому, «коли на 500-ліття духовного подвигу Священномученика Макарія та сторіччя спорудження самої церкви було здійснене перше прочанське відвідування білоруського села Скриголова, де на берегах Прип’яті й загинув митрополит Макарій. Відбулися ще поїздки до Білорусі, а парафіяни тамтешнього, також Свято-Макаріївського, храму, в свою чергу, побували в Києві… Однак досі ще жодного разу не вдавалося побувати у Вільнюсі, де Священномученик Макарій й отримав призначення на митрополичу кафедру в Київській Софії».
У Вільнюсі, як пише паломник, «прочан гостинно прийняли в монастирі Святого Духа, де розмістили в причепурених келіях і смачно годували трапезою ченців. Навіть у пісну п’ятницю гостям смакувала страва, яку приготували тамтешні кухарі… Зустріли ми тут і земляка з Черкащини, який був радий поспілкуватися рідною мовою й передати привіт на Батьківщину».
Водночас автор дає в статті характеристику сучасного релігійного стану в Литві. На його думку, «литовська влада дуже толерантно ставиться до всіх, без винятку, релігійних конфесій, що зареєстровані в цій країні. Не лише вертаються культові споруди, відібрані комуністами, а й надається матеріальна допомога… У храмах висять об’яви, в яких сказано, що громадяни Литви зобов’язані сплачувати 33 відсотки податків від своїх прибутків. Два з них ідуть, за вказівкою й адресою самого сплатника податків, на конкретну парафію, єпархію чи всю митрополію. Але якщо ти не написав, куди б хотів спрямувати два ці відсотки, тоді держава вже на власний розсуд розподіляє їх. І не обов’язково на релігійні потреби. Тому кожен зацікавлений в конкретній адресі своїх, нелегко зароблених, грошей… Чим не приклад для наслідування?» — запитує Ю. Брязгунов.
Далі кияни відправилися «в білоруський Скриголів, де, попри пізнє прибуття, їх тепло зустріли місцеві мешканці. Спільно відслужили Літургію, причастилися святих Христових таїнств і пройшли хресним ходом через населений пункт на берег Прип’яті, де біля пам’ятного знака воздали спільно Акафістом пошану Священномученику Макарію».
Тут, очевидно, пам’ять про нашого митрополита жива і сьогодні. «Завуч місцевої школи Лариса Малащенко… повідомила, що учні організували драмгурток, де відтворюють сцени з подвижницького життя Макарія, разом з вчителями навіть створили цілу поему про нього, яку тут же нам і прочитала. На Різдво й Водохреща в селі лунають колядки та щедрівки, а хор православного співу є офіційно найкращим у всій Гомельській області. Отож, наголошувала, майбутнє — саме за таким поколінням юних білорусів».
Про одне не зовсім приємне враження від цієї подорожі розповідає інший паломник — Георгій — у статті «Вільнюс, церква Пресвятої Трійці…», уміщеній у цьому ж номері газети. Православних киян, що відвідали Вільнюс, вразив той факт, що Троїцький храм, «який з середніх віків належав православним і де правив та отримав пастирське призначення на український престол у Софії Київській митрополит Макарій 1497 року, знічев’я був переданий греко-католицькій громаді, що не відзначалася тут чисельністю порівняно з православною».
Відтепер, ділиться побаченим автор, «колись величний храм майже в центрі Вільнюса навіює власною зовнішністю смуток і вкотре змушує замислитися над ментальним феноменом, який влучно український народ сфокусував у вислові: сам не гам і комусь не дам… Більша частина території вже багато років обрамлена риштуванням та будівельним мотлохом. Зовнішній фасад теж викликав занепокоєння, бо зникли фрески, жалюгідним видовищем постали перед нами стіни храму…»
Паломник пише, що «впродовж двох днів — п’ятниці й суботи — ми так і не змогли потрапити до діючого порталу собору, позаяк він був зачинений. Навіть попри те, що при вході висіла табличка, яка сповіщала, приміром, що вранішня служба починається о 7,45 ранку… Зачекавши ще трохи, паломники з Києва проголосили акафіст Священномученику Макарію, пройшлися хресним ходом і, сфотографувавшись на пам’ять в переддень свого храмового свята, відбули з Вільнюса.
А собор Святої Трійці залишився… Зі своїм зовнішнім і внутрішнім виглядом та незрозумілим розпорядком служби».
Про відродження храму, що колись стояв на місці українсько-польскої битви у XVII ст. на Вінниччині, розповідає газета «Голос України» за 20.05.2003 р. (замітка В. Скрипника «На місці битви виросте храм»). Як розповідає журналіст, «культову споруду заввишки 19 метрів буде виготовлено із дерева: підприємство «Вінницяоблкомунліс» надає для цього 200 кубічних метрів деревини дуба».
Автор подає коротку історичну довідку про події, що тут відбувалися: «у 1654 році у нерівній січі з польським військом полягло 15 тисяч українських козаків. Про цю подію нагадуватиме напис, викарбуваний на двох кам’яних плитах, які встановлять при вході до храму».
Проблеми співіснування Церкви й музею, розташованого на території Херсонеського заповідника у Севастополі, порушує «Рабочая газета» за 19.05.2004 р. (стаття С. Савченка «Открыть дорогу к храму»). Головною проблемою автор називає факт стягнення оплати за прохід на територію заповідника (де розташований діючий Володимирський собор). «Объективности ради следует заметить, что к богослужениям в определенные часы контролеры при входе в заповедник пускают посетителей бесплатно. Однако известно, что верующий идет в храм не только к богослужению, но и в другое удобное для него время, чтобы наедине пообщаться с Богом, поставить свечи за упокой и здравие родных и близких людей, помолиться в тишине… И в этом, и в подобных случаях ему придется выложить те же пять гривен. А если это нищий, бомж, инвалид или малоимущий, то ему фактически закрыта дорога к Богу и во Владимирский собор. Какой же выход из ситуации?»
Вихід автор бачить у тому, щоб «поднять стоимость билетов для туристов, экскурсионных групп и других желающих приобщиться к культуре древних греков на крымской земле… В собор же, точнее, на территорию музея-заповедника, всех желающих необходимо пропускать беспрепятственно и без оплаты. Дорога к храму должна быть свободна и открыта». Що й говорити, з цим важко не погодитися.
«Київська правда» за 21.05.2004 р. у статті М. Кравченка «Цілюща вода з чистих джерел» розповідає про відродження давніх чудодійних джерел на Київщині. Автор пише, що багато водойм, колись популярних у народі, «за радянських часів войовничі атеїсти високого рангу та їх виконавці на місцях тотально руйнували і знищували не тільки православні храми, а щоб раз і назавжди відлучити людей від релігії, заодно безбожники із своїми печерними гаслами плюндрували і знищували унікальні джерела-криниці, щоб тут не збирались віруючі, не проводилась Божа служба. Такі унікальні святині місцевого значення з пульсуючими джерелами закидали камінням, різним мотлохом, зрівнювали з поверхнею землі, щоб не залишалось ніякого сліду».
Далі журналіст розповідає, що тепер поступово знищені ключі знову повертають до життя. «…меліораторам вже вдалося виявити 37 таких унікальних джерел, з яких 24 облаштовано, 16 паспортизовано… Найбільш унікальні джерела освячують священики Української Православної Церкви. Приміром, у селі Недра Баришівського району з 1802 року існує джерело-криниця. Вода в ньому вважається цілющою. Щороку воно освячується на Водохрещу та другий день Трійці.
У минулому році в Броварському районі відбулись освячення джерела «Рожівка», джерела-криниці «Русанове», що в селі Русанів, та «Лави», що знаходиться в урочищі неподалік села Заворичі».
Газета розповідає, що недавно відроджено джерело «Калинове» в Яготинському районі. Відтепер «унікальне джерело стало місцем масового паломництв не тільки людей із сусідніх районів Київщини… Цікаво, що вода, набрана з джерела «Калинове», зберігається в посуді протягом року, не псується і залишається без будь-яких змін».
Неформальні збори православної молоді в Києві висвітлив журналіст Т. Андрусевич у газеті «Молодь України» за 21.05.2004 р. (стаття «Молоде Православ’я! Кучкуймося неформально, по-нашому»). У статті розповідається про те, як під час проведення недавно Всеукраїнського з’їзду православної молоді України молодь встигла паралельно провести кілька паралельних заходів. «Приміром, активісти київських парафій св. Катерини, Кирила і Афанасія та св. Ніни у передчасі збору відвідали Замкову гору на Подолі. Там цвинтар, який столиця десятиліттями мріє передати жіночій обителі св. муч. Флора і Лавра, вкрай засмічений, з розбитими над могильниками на могилах черниць і професорів Київської Духовної академії. Черниці поприбирали, що могли, а хлопці з дівчатами прийшли оглянути, скільки ще вантажних машин потрібно орендувати, аби вивезти непотріб та окультурити священну гору».
У кінці статті автор підводить підсумок: можливість «кучкуватися» залежить від самої молоді. «…якими б цікавими проектами ми не тішилися в своїх компаніях, організаціях та закладах, насправді міжгалузевими, міжрегіональними та міжконфесійними їх може зробити тільки наша правдива церковність (читай — неформальність, небайдуже залучення)». На завершення можна побажати авторові побільше оптимізму та ініціативності. Кучкуйтеся на здоров’я!
Хрест для храму. — Історія і перспективи Десятинної. — Ремесла корецьких черниць. — Точка зору єпископа.
Ряд столичних видань розповів на минулому тижні своїм читачам про освячення хреста для куполу Свято-Микільського храму на воді, що будується в Києві біля Річкового вокзалу. Як відомо, цей храм будує «Укррічфлот». Про історію храму столичних водників розповідає О. Кузьменко у статті «Храм на воді» (Хрещатик, 25.05.2004 р.). «Як свідчать архівні матеріали, неподалік від південного крила Річкового вокзалу на початку минулого століття розміщувалася невеличка капличка (споруджена за проектом Володимира Безсмертного) київського Товариства рятування на воді. Для неї обладнали маленький майданчик на схилі від Поштового майдану до берега. Як і більшість храмів столиці, ту церкву зруйнували в 1930-х роках».
Про можливість відновлення іншої святині, зруйнованої в Києві після революції (мова йде про Десятинну церкву), розповіла газета «Комсомольская правда в Украине» за 25.05.2004 р. (стаття О. Анісімова «Возрождение Десятинной церкви»). Як нагадує автор-історик, київський Десятинний храм «был разобран в 1936 году в связи со строительством правительственного майдана. Останки Крестителя Руси и его супруги были погружены в полуторку и вывезены на свалку…
Архитектору Иосифу Каракису, который выстроил в старом Киеве множество соцреалистических творений на фундаментах старых храмов, в 1940 году приказали в срочном порядке соорудить на месте Десятинной церкви здание художественной школы… Все же Иосиф Каракис не осмелился использовать фундаменты первого каменного храма Отчизны и отодвинул свое масштабное творение на несколько десятков метров в глубину усадьбы, ближе к обрыву холма, чем навредил меньше. В здании с 1944 года прописался исторический музей Украины».
З приводу можливого відновлення древньої київської святині газета цитує прес-службу Головного управління архітектури. Там заявили, що на сьогодні «никакого проекта воссоздания упомянутого памятника архитектуры не существует». На місці храму можливе зведення лише меморіального комплексу. «Он представляет собой аркообразную композицію, символизирующую собою храм, который не удалось сохранить. Для потомков в первозданном виде будут сохранены остатки фундамента этой исторической ценности».
Враженнями від відвідин Свято-Троїцького монастиря в корці на Рівненщині ділиться Ж.Шевченко у тижневику «Аргументы и факты в Украине», №20, 2004 р. (стаття «Ровно одно путешествие»). На думку авторки статті, «…паломников сюда привлекает святыня, находящаяся в храме, а не внешние качества строений.
Чудотворная икона Божией Матери «Споручница грешных» была передана Корецкому монастырю в 1622 году князем Яном-Карлом Корецким и за 380 лет избавила от неизлечимых болезней тысячи паломников…
Благодаря непрерываемым традициям в монастыре сохранилось два уникальных ремесла. Корецкие монашки — одни из немногих в мире, кто вышивает золотом и владеет техникой покрытия дерева сусальным золотом».
У газеті «Молодь України» за 25.05.2004 р. вийшло інтерв’ю з керуючим Чернігівською єпархією єпископом Чернігівським і Ніжинським Амвросієм. У цій бесіді владика висловив ряд цікавих думок з приводу деяких процесів, що відбуваються нині в сучасному суспільстві. Ось, наприклад, думка єпископа з приводу особистої віри людини. «Віра — це досвід життя. Не той істинно вірить, хто гупає себе в груди кулаком, ставить свічки, виступає по телебаченню, а той, хто з допомогою, звичайно, церковних керівників і Святого Письма власним досвідом має спілкування з Богом. Тоді для такої людини не страшно нічого — ані гоніння, ані злигодні, ані смерть. Можна позбавити особистих цінностей та майна, ікон, навіть життя, проте віри позбавити неможливо. Якщо ми віримо Христу, який сказав: «Погляньте на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у клуні, та проте ваш Небесний Отець їх годує… Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, — не працюють, ані прядуть. А Я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі не вдягався отак, як одна з них» (Мф. 6: 26, 28–29), — то ми віримо у найбільшу силу, яка лише існує на землі, і сподіваємося в усьому на промисел Божий у власному житті».
Також владика виклав свою точку зору на можливі шляхи подолання духовної кризи в суспільстві. «Одна держава і одна Церква не здатні нічого зробити. Тому цим повинні займатися всі гуртом. Потрібно обмежити вплив ЗМІ, які мають потужний вплив на свідомість людей. Погляньте на програми телебачення та газети. Що ми бачимо? Передачі та фільми, які пробуджують у людях наймерзенніші інстинкти, роз’ятрюють душу і гублять мораль. А людина і людське серце не каналізація, куди можна зливати усілякий бруд. Цей бруд залишається у серці і душі, і з часом дає наслідки… Зараз надзвичайно мало теле- та радіопрограм, які б налаштовували на моральність та моральну чистоту. Україна — велика держава, проте зіпсовані наші віковічні традиції, розповсюджується наркоманія та алкоголізм. Терміново потрібне втручання суспільства, а суспільство — це ми всі, і держава, і Церква…
Я свого часу був у Харкові депутатом міської ради і пропонував закрити магазини з порнографією. Проте зась! Добрі наміри одних завжди наштовхуються на нерозуміння, байдужість або відкритий спротив інших. Мені тоді відмовили, мотивуючи це порушенням демократії, порушенням свободи слова та свободи підприємництва».
Свято слов’янської писемності. — Чи постануть біля Десятинної новобудови? — Столична Китаївська святиня. — Нагородження губернатор.
У газеті «Хрещатик» за 2.06.2004 р. (стаття В. Кульової і Г. Гаєвської «Апостоли слов’янського») розповідається про відзначення у Києві Дня слов’янської писемності і культури, що святкується наприкінці травня разом із днем пам’яті святих Кирила і Мефодія. «в Національній бібліотеці України імені Володимира Вернадського відбулася міжнародна наукова конференція «Слов’янські культури ХІХ—ХХІ століття: стан і перспективи розвитку». Вчені аналізували проблеми славістичної науки в епоху глобалізації, радилися, як привернути увагу спільноти до становища національних мов».
Блаженніший Митрополит Володимир, говориться у статті, повідомив на конференції про відновлення на наступному засіданні Священного Синоду шануванні князів Аскольда і Ярослава Мудрого як святих. Адже свого часу вони вже були зараховані до лику святих. Також Його Блаженство «запропонував започаткувати День «Пересопницького Євангелія», на якому президенти присягають на вірність Україні».
Оптимістична тема слов’янського надбання, порушена у «Хрещатику», замінюється на тривожні будні навколо місця Десятинної церкви. У газеті «Сегодня» за 4.06.2004 р. вийшов матеріал Л. Повєткіної під назвою «Под боком Десятинной церкви хотят построить жилье для работников МИДа», у якому розповідається про останнє засідання містобудівної ради в столичному управлінні архітектури. Проте з змісту статті виходить, що на вищезгаданій раді розглядалася не тільки можливість заселення заповідної території дипломатами. «…первый из домов думают заселить представителями Украинской православной церкви Киевского Патриархата (его уже успели окрестить «домом Филарета)», — розповідає стаття. Виявляється, що так званий «дом Филарета» заплановано збудувати на тому місці, де «археологи во главе с академиком Петром Толочко откопали фундамент княжеского дворца, вернее только начали откапывать. Здесь еще нужно провести серьезные исследования».
Так що сьогодні можна вже говорити про небезпеку чергового блюзнірства — і на цей раз за участі «національної церкви». Для заспокоєння суспільства йому кидається такий «план»: «В будущем на этом месте хотят возвести музей Христианства, объединив его с жилым домом: на цокольном и первом этажах — реликвии, выше — «кельи» для слуг Господа». Проте усі пам’ятають, як під маркою будівництва музею Незалежності було спотворено столичний майдан Незалежності, а… музею так і не збудовано. Чимось подібним «пахне» і тут. Та навіть і такому музею краще б підшукати інше місце, а тим більше із сумнівними «келіями».
Про Київську Китаївську пустинь розповіла газета «Факты» за 5.06.2004 р. (стаття Т. Рай «За духовной поддержкой в Китаевский скит приезжали даже российские самодержцы»). «Ну почему Китай?!» — задається питанням журналістка. І тут дає пояснення: «Китай» в переводе с тюркского означает «укрепление». И в Китаево, что лежит в 12 км к югу от территории, которую занимал Киев в средневековье, действительно располагался форпост, охранявший подступы к столице с южной стороны. Часть историков отождествляет Китаево с летописным городом Пересичнем, где в 1154 году князья собирали дружины, готовясь идти на половцев.
В 1240-м крепость сожгли монголы. Ремесленная слобода, образовавшаяся вблизи нее, продержалась дольше, но, видимо, в результате набегов на Киев в XV веке, совсем запустела.
Минуло сто или двести лет — и Китаево, погибшее как твердыня военная, возродилось как твердыня духовная. Здесь появились иноки Киево-Печерской лавры, стремившиеся к пустынножительству. Часть из них выкопала пещеры в Китай-горе и жила, подражая первым насельникам лавры. Другая часть иноков основала наземный скит на месте древнейшей цитадели».
Обитель, як відомо, було закрито у 30-х роках минулого століття. «Ее территорию отвели Всесоюзному исследовательскому институту плодового и ягодного хозяйства (впоследствии Украинский НИИ садоводства) и дому отдыха киевской секции научных сотрудников. В 1993-м Троицкий храм возвратили верующим… А вскоре был восстановлен и монастырь. В Китаево вновь потянулись люди».
Про відкриття храму на території Вінницького будинку-інтернату геріатричного профілю за сприяння місцевої податкової адміністрації розповідає «Робітнича газета» за 3.06.2004 р. (стаття Л. Мрачковської «Храм від податкової»). Як повідомляє журналістка, «раніше в будинку-інтернаті був невеличкий домовий храм, який не міг задовольнити усі духовні потреби літніх людей. Тому вони звернулися до влади з проханням про відкриття церкви. За сприяння ДПА, яка кілька років опікується будинком-інтернатом, храм було відкрито у рекордні строки — усього за півроку. На відміну від інших, що діють у місті, він обладнаний пандусами для інвалідних колясок».
«Київська правда» за 3.06.2004 р. у матеріалі Л. Добровольського «За розбудову Православної церкви» розповідає про недавнє нагородження Патріархом Олексієм ІІ київського губернатора орденом Прп. Сергія Радонезького і його дружини — орденом Св. Княгині Ольги. Як пише журналіст, «на Київщині лише за останні три роки кількість релігійних організацій Української Православної Церкви зросла на 112 і нині становить 562 організації. За десять років в області з’явилося 88 нових культових споруд цієї Церкви, в стадії будівництва ще 53. серед нових храмів Української православної Церкви — споруди в Гребінках, Ковалівці, Буртах». Вітаємо наших орденоносців з високими нагородами!
7 — 13 червня
Ватопедська святиня в Україні. — Храм на Набережній. — Каплиця Святителя у його місті. — Монастирський молокозавод. — Загибель Царгорода.
Нині по території нашої країни подорожує чудотворна ікона Божої Матері «Всецариця», спеціально написана для України на Афоні. Дещо з історії цього образу розповіла своїм читачам газета «Вечерние вести» за 10.06.2004 р. у замітці «В Донецк прибыла Богородица». «Оригинал иконы написан монахами Ватопедского монастыря на святой горе Афон в XVII веке. Увидеть икону могут очень немногие люди, женщинам туда вообще запрещено приходить. Поэтому делаются списки, благодаря которым образ могут видеть и поклоняться ему в разных епархиях и церковных приходах.
Жест ватопедских монахов, подаривших список образа Украине после Чернобыльской катастрофы в знак духовной поддержки и исцеления страждущих, и христиане, и светские люди оценивают одинаково — как благой, необходимый для духовной поддержки, которая бывает важнее материальной. Образ собирает верующих на всенощные бдения, молебны, поклонения, литургии, любопытствующих для того, чтобы просто увидеть сотворенное человеческими руками по благословению Божьему чудо».
У черговий раз преса звернула свою увагу на недобудований київський храм Святителя Миколая, що будується безпосередньо в дніпровській воді. Без перебільшення, цей храм уже зараз можна було б назвати легендарним — мало якій церкві приділялося стільки уваги у пресі, особливо якщо врахувати, що храм ще не добудований.
На цей раз газета «Київська правда» за 10.06.2004 р. у статті М. Кравченка «І виріс храм на… воді» наводить думку одного з авторів проекту храму Юрія Лосицького з приводу мотивів розміщення храму саме у воді. «Архітектурний смисл розміщення культової споруди простий. Ми запропонували винести сучасну церкву за лінію існуючої забудови в акваторію Дніпра, щоб вона проглядалася чудово з будь-якого боку і навіть, якщо у майбутньому на суходолі з’являться інші будівлі, храм буде гарно видно на їх фоні».
Далі описується зовнішній вигляд цієї новобудови, а також перспективне оздоблення: «Церква має три входи: один спрямований прямо на місток, що з’єднує храм із вулицею Набережно-Хрещатицька, а два інші виходять на балкон, що звисає над водами Дніпра… Баня та інші деталі покриті листами із нержавіючої сталі, на поверхні яких нанесено напилення нітриту титану, що має колір золота…
Поступово споруда звільняється від риштувань. Фундаментна частина храму в останню чергу буде облицьована сірим гранітом аналогічного кольору, як і дніпровська набережна».
Як обіцяє газета, «У храмі Святого Святителя і Чудотворця Миколая вже в липні нинішнього року правитиметься Божа служба».
Найближчим часом каплицю на честь цього ж святого планується звести й у місті, що носить ім’я Святителя — Миколаєві. Про це розповідає газета «Голос України» за 9.06.2004 р. (замітка О. Івашко «Каплиця для Миколая»). Авторка розповідає, що каплицю планується звести на центральній площі міста біля Інгульського заводу в ознаменування 215-річного ювілею Миколаєва. «Ще до революції тут був собор, що дав ім’я центральній вулиці міста — Соборній (нині — Совєтська). На місці майбутньої культової споруди священики установили хрест, а представники влади — пам’ятний камінь».
У замітці повідомляється, що «будівництво храму загальною площею 30 кв. метрів і заввишки — 16 коштуватиме 500 тисяч гривень. Внутрішнє оздоблення й розпис взяла на себе місцева єпархія».
Про одну з найвідоміших жіночих обителей України — Свято-Троїцький Корецький монастир — розповідає газета «Сегодня» за 9.06.2004 р. (стаття Р. Цуркана «От несчастной любви в монастырь уже не идут»). Журналіст зазначає, що цей монастир «при Советском Союзе считался — ни много ни мало — самым большим действующим женским монастырем». Цей матеріал являє собою традиційний опис монастирів, який так поширений у сучасних ЗМІ: побут, господарство, головні святині. Окремо зупинився журналіст на цікавій деталі з історії обителі, а саме — зв’язків із святинею нареченої Олександра Пушкіна Анни Андро (її могила знаходиться в обителі). «Оказывается, здесь похоронена одна из самых известных женщин России — Анна Андро, любимая женщина Пушкина. Именно ей он посвятил известное стихотворение «Я вас любил». Как же она тут оказалась?» — задається питанням газета. І далі викладає цю романтичну, але реальну історію. «Пушкин просил ее руки, но родители отказали пусть и известному поэту, но «праздному гуляке». Спустя какое-то время Анна, в девичестве Оленина, вышла замуж за Федора Андро… Анна отправилась с мужем в Польшу, а после его смерти переехала на Украину к сыну.
Уже в глубокой старости она приняла постриг, отдала Корецкой обители свои земли, а для украшения иконы Божьей Матери подарила свой бриллиантовый фрейлинский шифр. В благодарность монастырь попросил Синод позволить похоронить ее здесь. Просьбу удовлетворили, и за могилой «музы» великого поэта до сих пор бережно ухаживают».
Деякі особливості з сучасного монастирського господарства не можуть не вражати: «Сегодня, кроме подсобного хозяйства, у монастыря имеется 20 гектаров посевочных и… молокозавод! Матушка Анна рассказывает, что монастырь не закрывался ни при какой власти и всегда занимался благотворительностью, помогал воинам.
Принято, что в монастырях обязательно есть пасека. Корецкий — не исключение. Нам с гордостью показывают небольшую поляну с тремя десятками уликов. Внимание приковывает громадный улей в форме церкви. Там живет пять пчелиных семей. Такие улики есть не в каждой монастырской обители…».
Тижневик «Зеркало недели» за 12–18.06.2004 р. опублікував цікаву статтю С. Махуна «Гибель Византии — «Вторая смерть Гомера и Платона», де докладно розповідається про початок і кінець трагедії Константинополя: від пограбування міста бандами хрестоносців у 1204 році до повного знищення турками в 1453-му. Автор наводить цікаві свідчення сучасників — і греків, і латинян — про подробиці злодіянь хрестоносців у місті Костянтина: «Вот как описывает грек Никита Хониат в своих «Хрониках» разграбление Константинополя крестоносцами 13 апреля 1204 года: «Таким образом… беззаконничали западные войска против населения Христова, не оказывая решительно никому ни малейшего снисхождения, но всех лишая денег и имущества, жилищ и одежд и совершенно не оставляя тем, кто имел что-нибудь!.. Вот эти ревнители, поднявшие на плечи крест и многократно клявшиеся им и словом Божиим проходить христианские страны без кровопролития… вооружить свои руки против сарацинов и обагрить мечи кровью опустошителей Иерусалима!» И латиняне, не стесняясь, описывают разграбление Константинополя — маршал Шампани Жоффруа Виллардуэн в своих мемуарах «свидетельствует вам по совести и по истине, что в течение многих веков никогда не находили столько добычи в одном городе. Всякий брал себе дом, какой ему было угодно, и таких домов было достаточно для всех» (источники говорят о 30–50 тысячах воинов-«пилигримов»).
Автор вважає, що «одной из причин непримиримого соперничества Рима и Константинополя была духовная, интеллектуальная, экономическая пропасть, разделявшая их. О богатстве Византии говорили и католики, к примеру, Кретьен де Труа, с восхищением вещавший в романе «Клижес»: «Описывать ее не смею, поскольку для таких чудес в природе нашей нет словес». Один из участников похода Робер де Клари в книге «Завоевание Константинополя», рассказывая о разграблении Фаросской церкви, отмечает: «…нашли два куска креста Господня толщиной с человеческую ногу,.. и потом там нашли железный наконечник от копья, которым прободен наш Господь в бок, и два гвоздя, которыми были пробиты его руки и ноги…», «пилигримы разглядывали громадность города, и дворцы, и богатые аббатства, и богатые монастыри, и великие чудеса, которые были в городе; они долго дивились этому и особенно сильно дивились монастырю святой Софии и богатству, которое там было». Налицо удивление варваров!»
Відомо, що саме через те безжалісне грабіжництво хрестоносців, через півстоліття по тому повністю пала колись могутня православна імперія.
С. Махун також у деталях описує повне нищення центру православної цивілізації мусульманами. «Праздник Светлого Воскресения Господнего — Пасха — выпал в 1453 году на 1 апреля. Храмы били во все колокола. Цвели фруктовые сады, запели соловьи, на север тянулись караваны птиц. Но совсем рядом, во Фракии, земля содрогалась от движения многотысячной армии. 2 апреля ее передовые отряды подошли к Константинополю…
В понедельник 28 мая на закате дня турецкий лагерь, безмолвствующий уже более суток, внезапно ожил… В городе епископы, монахи и священники ходили вокруг стен и со слезами на глазах пели: «Господи, помилуй!»…
Силы были неравными. Турки (в первом ряду башибузуки) лезли на стены, карабкались по трупам, подгоняемые янычарами. Но лишь ценой многих тысяч погибших они сумели проникнуть в город у стены Феодосия… Император Константин XI пал в бою, как простой воин. Победители нашли его труп среди изувеченных тел по золотым гербовым орлам на сапогах. Греки разбежались по домам в надежде защитить свои семьи; генуэзцы, венецианцы и критяне пытались прорваться с оружием в руках к кораблям.
Султан отдал город на разграбление: «Сокровища и пленные пусть будут вашей добычей; себе я оставляю лишь здания и стены города». Потоки крови залили улицы города. В неволю было уведено от 30 до 40 тысяч человек. Около 20 кораблей сумели прорвать блокаду — турецкие моряки также занялись грабежом. Погибли многие произведения искусств, в том числе была уничтожена икона Богоматери Одигитрии, пережившая первое падение города. Константинополь стал Стамбулом, а Западная Европа постаралась забыть о страшном для всех греков и православных по сей день вторнике, когда с оружием в руках умерла великая Византия».
Останній матеріал у черговий раз нагадує усім нам про те, що історична вина за чи не найбільшу трагедію в історії світового Православ’я лежить саме на братах по вірі — католиках. Адже «завдяки» тому удару, який нанесли православному місту папські воїни, пізніше мусульмани змогли повністю добити твердиню Християнства — Константинополь. Тому зовсім непогано було б, якби нинішній папа, окрім символічного піар-вибачення у греків, зробив би щось більш схоже на щире каяття грішника. Для цього можна було б, наприклад, повернути усі пограбовані православні реліквії, які нині перебувають у католицьких храмах. А інакше порожні слова про любов (якими так любить розсипатися папа) залишаються всього лиш словами…

01.07.2004. БУКОВИНА. Вор прислушался к голосу своей совести

Никита Астахов и Татьяна Белевич: «Гоголь впервые сделал Бога главным действующим лицом комедии»