Володимир Свистун. Хресним шляхом Митрополита Макарія

01.06.2004 archive, Вестник №33, События

Международный крестный ход памяти священномученика Макария
Хресним шляхом Митрополита Макарія

Володимир СВИСТУН

За благословенням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира з 29 квітня по 2 травня парафіяни Свято-Макаріївського храму Києва на чолі з його настоятелем протоієреєм Анатолієм Затовським звершили традиційну паломницьку подорож по місцях, пов’язаних з земним життям та стражданнями небесного покровителя цього храму. Цьогорічний «Хресний путь митрополита Макарія» вперше розпочався з Вільнюса, звідки священномученик востаннє відправився у своє кафедральне місто.
Доброю традицією Свято-Макаріївської парафії міста Києва стало щорічне проведення паломництва на місце мученицької кончини священномученика Макарія, митрополита Київського і всієї Русі, одного з покровителів нашої столиці, святителя, що не зрадив своєї віри й у 1497 році у Скригалові (на території сучасної Білорусії) прийняв смерть від перекопських татар.
Побувати у Вільно біля стін Свято-Троїцького монастиря, настоятелем якого був свого часу святитель Макарій, та інших визначних місцях було давньою мрією багатьох. Цього разу вперше після кількох десятиліть віруючі з України мали змогу потрапити до Вільнюса та помолитись біля відомих святинь, пов’язаних з життям київського святителя.
Паломницька подорож розпочалась увечері 29 квітня читанням акафіста священномученику Макарію. Віруючі попросили небесного покровителя молитовно супроводжувати їх у дорозі. Близько 19 години автобусом 50 прочан — переважно парафіян Свято-Макаріївського храму — вирушили з Києва до Вільно (теперішнього Вільнюсу — столиці Литви).
П’ятнадцятигодинний переїзд та перетин двох кордонів не зменшив ентузіазму у паломників, усі знаходились у молитовному чеканні зустрічі зі святинями.
Зустріч з віленськими святинями
При вході у старе місто за в’їздною брамою на паломників чекала перша несподіванка — вхід у старе Вільно пройшов під баштою, де нині міститься чудотворний образ Божої Матері «Остробрамської», яка милостиво споглядала з дорогоцінного кіоту на прочан з України. Невимовна духовна краса давньої православної святині мимоволі змусила кожного інтуїтивно обернутись, підняти свій погляд угору та вознести туди свої молитви.
Першим місцем зупинки став Свято-Духівський монастир — віковічний форпост Православ’я на території сучасної Литви, який і сьогодні є духовно-просвітницьким центром країни. Обитель бере початок від храму, збудованого у 1597 році стараннями сестер Волович — представниць вищих прошарків тодішнього суспільства, що мали шлюб з брестським і смоленським воєводами. Вони розпочали будівництво величної православної святині якраз у той час, коли це було заборонено. Згодом у новий монастир перейшло відоме Віленське братство. Це залишило неабиякий слід в історії полемічної боротьби з унією та католицизмом. У Свято-Духовому соборі паломники приклались до мощей перших Віленських мучеників Антонія, Євстафія та Іоанна. Затим спустились у печерний храм, у котрому раніше знаходились їхні мощі, а нині міститься усипальниця митрополита Віленського і Литовського Йосифа (Семашко).
Цей ієрарх зробив дуже багато для повернення місцевого населення з унії до Православ’я. Його стараннями у 1826 році над мощами мучеників була розширена попередня невеличка усипальниця. Існує думка, що православні не хотіли особливо обнародувати місце перебування мощей мучеників. Більше того, у 1662 році вони були заховані тодішнім намісником обителі Йосифом Тукальським (згодом став митрополитом у Києві) у склепі, і тільки ікона, спеціально поставлена в іконостасі, свідчила про їх підземне розташування.
Митрополит Йосиф просив, щоб йому не ставили ніякого надмогильного пам’ятника чи нагробка, лишень поховали під мощами мучеників. Виконуючи волю покійного, на надгробку митрополита не зробили ніякого напису. Тільки у верхньому храмі, де зараз знаходяться мученики, з протилежної сторони хреста є невеличкий портрет, написаний невідомим художником.
У печерному храмі святі Антоній, Євстафій та Іоанн спочивали до 1997 року — часу святкування 400-ліття заснування Свято-Духівського монастиря і 650-ліття від їх мученицької смерті. В той час у Вільнюс приїхав Святіший Патріарх Алексій та багато почесних гостей, й у липні 1997 року мощі винесли наверх.
Гідом для наших паломників стала О.Л. Янушкявічене — провідний спеціаліст у галузі православної педагогіки у країнах СНД, котра являється автором перших посібників й методичних розробок курсу «Православної культури» для загальноосвітніх шкіл. Зустріч з нею викликала жвавий інтерес у прочан з Свято-Макаріївського храму, адже значна частина його парафіян є членами Київського педагогічного товариства, заснованого й очолюваного протоієреєм Анатолієм Затовським, й давно знайома з працями визначного православного освітянина. Ольга Леонідівна розповіла прочанам історію розвитку храмобудівництва часів митрополита Макарія, яка пов’язана з історією Православ’я на землях Литви, адже ні для кого не секрет, що першою кам’яною святинею Вільнюса був саме православний храм.
Витоки Православ’я в Литовсько-Руській державі
Зростання ж самого Вільно як столиці розпочалося з доби Литовсько-Руської держави, коли, прагнучи захиститись від монголо-татарського іга, до Литовсько-Руської держави приєднувались удільні князівства колишньої Київської Русі. Це сталося не через завоювання якихось мужніх литовських князів, які їх підкорювали силою зброї, а добровільно. Тут можна було спокійно зберігати свою віру та нормально жити.
Важливий етап православної культури в Литві розпочався в період, коли багато литовських князів з політичних переконань одружувались на руських княжнах. Зокрема таким був віленський князь Ольгерд, одружений на Марії Ярославні. Існує версія, що Ольгерд був навіть таємно похрещений, оскільки вітебські князі (з їхнього дому походила Марія) були доволі гордими, і віддати за нехриста свою сестру не дозволили б. Коли Марія появилась у Вільно, то привезла з собою духівника отця Нестора, який розповідав місцевим язичникам про Христа. Завдяки його проповіді увірувало досить багато людей, але найактивнішими були троє приближених князя, що у хрещенні отримали імена Антоній, Євстафій та Іоанн. Вони стали прикладом віри та благочестя для місцевих язичників і багатьох жителів навернули до християнства. За наклепом місцевих жерців вони були замучені Ольгердом.
Існує гіпотеза, що перед смертю князь Ольгерд покаявся та таємно прийняв схиму. Тож, коли йому справляли язичницькі похорони, спалили зовсім іншу людину. Інше передання говорить, що тіло поховали по-поганськи, а серце за заповітом вирізали й поклали під сходами православного кафедрального Пречистенського собору.
Литва довго відрізнялась своєю віротерпимістю, поки у 1386 році з князем Ягайлом сюди не прийшло католицтво. Коли б литовський правитель женився на дочці князя Димитрія Донського, як він хотів спочатку, могло трапитись так, що виникла б могутня Русько-Литовська держава. Та Ягайло одружився на польській князівні Ядвізі. З її приїздом розпочалась експансія католицизму, причому у жорстокій формі — воно стало вводитись репресіями. Справжній удар по Православ’ю був нанесений з пришестям унії. У той час більшість православних храмів була віддана греко-католикам.
В обителі святителя
Живим прикладом згубної діяльності уніатів є сьогодні Свято-Троїцький монастир — місце служіння та чернечих подвигів священномученика Макарія. Саме туди в першу чергу направились паломники з України.
Троїцький собор було зведено як православну святиню ще задовго до заснування Свято-Духівського монастиря. Виник він на місці загибелі віленських мучеників (там стояв дуб, на котрому їх повісили). Згодом там виник Свято-Троїцький монастир, який протягом декількох століть був центром Православ’я у столиці Литовського князівства. Навколо обителі зорганізувалось Віленське братство, яке спочатку називалось Свято-Троїцьким, а в обителі регулярно звершувались братські служби.
У другій половині XV ст. в обителі простим ченцем почав подвизатись святий Макарій. Вже у ті часи він був прикладом молитви й доброчинності, а найголовніше — твердого стояння у Православ’ї. Ставши архімандритом, святий Макарій мав особливий вплив на правлячий дім Русько-Литовської держави, він проявив себе ревним захисником «грецької віри». У часи архіпастирського служіння Свято-Троїцький монастир був резиденцією владики.
Після 1596 року монастир був насильно переведений в унію й поступово занепав. З приєднанням Віленської уніатської єпархії до Православної Церкви (у 1839 році) він став відновлюватись за кошти, зібрані по всій Російській імперії.
На жаль, сьогодні обитель знову передана владою в руки уніатів. Ця історія має зовсім непривабливе забарвлення. Орден базиліан, який розмістився тут, усіляко намагається задекларувати свою віру як «справжню українську». Базиліани на кожному кроці прагнуть сказати, що є щирими українцями і сповідують «домінуюче у нашому народі віросповідання».
Хитра політика уніатів зустрічає нас відразу біля входу в соборний храм обителі. Поряд з місцем, де стояв дуб, — місцем страти святих віленських мучеників — знаходимо табличку: «У соборі Святої Трійці 13 років свого подвижницького життя провів святий Йосафат Кунцевич, апостол єдності церков. Загинув мученицькою смертю року Божого 1623-го». Табличка розміщена поряд з пам’ятною дошкою, встановленою на 150 років раніше, і напис на ній свідчить про загибель мучеників. Ні дошку, ні фрески, які розповідають про віковічність Православ’я на цьому місці, ніхто й не збирається реставрувати, лишень уважний відвідувач може звернути на них увагу: «В бывшей здесь дубовой роще в половине XIV века приняли мученическую кончину за православную христианскую веру сии святии мученики литовские, виленские чудотворцы Антоний, Иоанн и Евстафий». Нескорений православний монумент при всьому бажанні нових господарів не хоче піддаватись нищівному плину часу? Всередині православної святині знаходимо «мерзоту та запустіння». Хоча й пройшло майже 15 років з моменту передання монастиря греко-католицьким ченцям, у добрих традиціях свого володіння православним майном вони спромоглися лишень поставити ліса. Як зовні, так і всередині, святиня своїми поруйнованими стінами крає серце кожного віруючого.
Мабуть, жоден із прочан, поглядаючи на обитель, ніяк не погодився б з тим, що уніатство — це «наша справжня віра». Шкода, що у радянські часи багато людей забуло, до якої Церкви належали їхні предки. Сьогодні часто етнічні українці вказують, що якщо при храмі існує українська школа, то це неодмінно наше. Вони туди приходять і стають несвідомо уніатами, хоча це чистої води обман.
Відомо, що на окраїні міста є одна уніатська церква, котра була такою з дня свого заснування. До недавнього часу вона була закритою. Природно було б греко-католикам реставрувати саме її, але вони прагнули забрати той храм, який для православних є найбільш дорогим, оскільки на цьому місці постраждали мученики й подвизався наш святитель.
У Свято-Троїцькій святині православними паломниками з Києва був відслужений короткий молебень на честь святителя й проспіване на його честь величання. Протоієрей Анатолій Затовський звернувся до віруючих зі словом, у якому наголосив на важливості відвідин місця подвигу нашого святителя й богословськи осмислив різноманітні парадокси історії, котрі буває важко усвідомити людському розуму. Одним із наочних прикладів сьогодення став Свято-Троїцький собор. Священик закликав віруючих молитовно покластись на Божу волю, оскільки Господнє провидіння, яке часто є незрозумілим земним людям, завжди направлене для блага усього людського роду.
У другій половині дня прочани ознайомились з іншими віковічними святинями старого міста — Свято-Микільським собором та храмом Святої Параскеви-П’ятниці, в яких також молився священномученик.
Увечері в Свято-Духівському монастирі за участю київських священнослужителів та монастирської братії було відслужено всенічну, на котрій паломники з України мали можливість приступити до таїнства Сповіді.
Святиня, що поєднала два народи
На другий день паломництва, 30 квітня, віруючі, ще раз відвідали Свято-Троїцьку обитель й вирушили на Божественну літургію у православний кафедральний храм Литви — вільнюський Пречистенський собор.
Пречистенський храм знаходиться поблизу руїн замку Ольгерда, що виходив безпосередньо на набережну річки Вілійки. Коли нещодавно розпочали дослідження стін святині, то дійшли висновку, що віленська кафедра є ровесником башти Гедиміна — символу Литви, збудованої у середині XIV ст. Храм також пережив багато лихоліть, й часто переходив з рук у руки. Дійшло до того, що у напівзруйнованому соборі, проданому у середині ХІХ ст. уніатським єпископом Віленському університету, навіть не рахуючись з вівтарною частиною, зробили анатомічний театр (препарували трупи).
Наруга закінчилась після того, як храм у черговий раз повернули православним. У той час по всій Російській імперії були зібрані чималі кошти на ремонт місцевих святинь. На Віленську кафедру перечислили багато пожертвувань, у тому числі й від царя Олександра II, який подарував сюди ікону Почаївської Богородиці. Пречистенський прихід відвідував також Іоанн Кронштадський.
Кафедральний собор пов’язаний з земним життям київського святителя. Саме там отець Макарій був зведений у сан єпископа, а згодом і митрополита Київського і всієї Русі. З цим храмом перед початком хресного шляху тісно пов’язаний останній етап діяльності святителя. Київський священномученик залишив у пам’яті православних литовців глибокий слід, адже саме в період його недовгого перебування на віленській кафедрі Православній Церкві були повернуті її соборноправні начала. Митрополит силою власного впливу та авторитету відібрав у Великого Князя право «патронату» (роздачі на свій розсуд єпископій і парафій священикам та часто зовсім недостойним людям) і добився від латинян належного ставлення до «грецької віри». У соборі до сьогоднішнього дня існує приділ на честь священномученика.
Протоієрей Анатолій Затовський у співслужінні київського духовенства та клірика собору протоієрея Діонісія Лукошявічюса відправив на престолі з ім’ям святителя Божественну літургію. Богослужіння прикрашав спів місцевого архієрейського хору і прекрасного квартету киян. Згодом від віруючих України в дарунок православній Литві була урочисто передана ікона з часточкою мощей святителя Макарія. Дорогоцінний подарунок викликав духовне піднесення серед вірних. У подячному слові отець Діонісій зазначив, що ця святиня не тільки піднесе шанування пам’яті митрополита Макарія у литовській столиці — вона є живим свідченням єдності віруючих колишньої обширної Київської митрополії і, незважаючи на сучасні політичні поділи, стирає поміж нашими народами будь-які кордони.
Після закінчення богослужіння відбулось та спілкування з вихованцями недільної школи.
Ще раз завітавши до Свято-Духівської обителі, паломницька група покинула Вільнюс й вирушила до місця мученицької кончини святителя у село Скригалов, що знаходиться у Гродненській області на території сучасної Білорусі.
На Білоруській землі
У зв’язку з затримкою митних перевірок прочани прибули у Скригалов близько півночі, але, незважаючи на пізній час, українців радо зустріли місцеві жителі.
Сучасний Скригалов є типовим селом білоруської глибинки. У ньому мешкає понад тисячу жителів, переважно — люди старшого покоління. Значна частина будинків пустує. Проте, незважаючи на всі негаразди, у селі успішно діють колгосп, школа та дільнична лікарня.
Скригалов може похвалитись своїм славним минулим. Перші згадки про поселення відносяться до часів Київської Русі, та вже ніхто з тутешніх не може пригадати його попередню назву. Нове найменування поселенню дала подія, пов’язана з мученицьким подвигом священномученика Макарія.
Цікаво, що саме від місцевих старожилів сучасним дослідникам вдалося дізнатися про останні часи земного життя святителя, розповідь про які передається тут з покоління у покоління. Відомо, що митрополит-мученик у 1497 році, переймаючись долею храму Софії-Премудрості Божої й інших напівзруйнованих київських святинь, вирушив з Вільно до Києва. В той час у святителя, який користувався у столиці Литовського князівства неабияким авторитетом, було багато ворогів. Саме вони постарались до перекопських татар донести звістку про значні кошти, зібрані для відновлення храмів нововисвяченим київським першоієрархом. Недруги вийшли назустріч митрополиту.
Святитель, зупинившись у містечку над Прип’яттю, вирішив відслужити Божественну літургію. Під час богослужіння сповістили про наближення ворога. Святитель наказав віруючим рятуватися, а сам залишився у порожньому храмі звершувати Євхаристію. Невірні застали у церкві одного Макарія. За іншою версією, він з хрестом у руках гордо вийшов назустріч ворогам і грізно осудив їх. Бусурмани відтяли голову, над якою хотіли згодом вчинити наругу. Та на очах у татар її поглинула земля. Ця подія й дала назву місцевому поселенню — Скри голов (скрита голова).
Про знайдення мощей святого у місцевих старожилів залишились різні розповіді. Одні вважають, що обезглавлене тіло було розіп’яте на хресті, який по Прип’яті й Дніпру дійшов до Києва. Інші вказують, що місцеві селяни, котрі восени повернулись до рідного поселення, відшукали останки священномученика у тутешньому болоті, а в Києві була віднайдена тільки чесна глава, яка була й прилучена до тіла. Мощі святого, які сьогодні перебувають у столиці, позбавлені правиці. Очевидно, помираючи, він міцно зажав у руці святу Чашу або хрест, тому її і відрубали. Трагедія трапилась 14 травня 1497 року.
Хресний путь київського святителя глибоко закарбувався у пам’яті місцевих жителів, про що паломники мали змогу переконатися вже з перших хвилин зустрічі. На честь мучеництва митрополита Макарія викладачами і учнями місцевої школи була складена захоплююча баллада, яка у віршованій формі розповідає про останні героїчні події його земного існування. З глибоким відчуттям усієї трагічності моменту скорботна оповідь, процитована тутешньою парафіянкою, зворушила кожного прочанина з України.
У середині ХІХ століття тут був збудований храм на честь священномученика, поблизу котрого у 1868 році звели величну кам’яну каплицю, де стояла ікона з зображенням святого.
Вісімдесятирічна жителька Скригалова Тетяна Кажан пам’ятає, як на престольне свято, 14 травня, щороку приїжджали у село тисячі віруючих з Вільнюса, Мінська, Києва, Гомеля та всієї округи. У храмі відбувалось урочисте богослужіння, після чого багатотисячний натовп хресним ходом рухався на місце загибелі мученика.
На жаль, добра традиція перервалась з приходом Радянської влади на терени Західної Білорусії. У 1939 році каплиця була знівечена, а храм перероблено під клуб. Місцевого священика з сім’єю репресували.
Тільки на початку 1990-х років святиню повернули віруючим, а у минулому році стараннями заможного вихідця з села реставровано каплицю, написано нову ікону святого та відновлено різний кіот. Залишилась ще одна нелегка справа — відновлення релігійної свідомості у місцевих парафіян. Прикро, що на недільні богослужіння збирається 10–15 чоловік, а на Пасху прийшло ледве півсотні.
Зранку 1 травня у місцевій Свято-Макаріївській церкві було відслужено Божественну літургію. Справжнім свідченням Православ’я став хресний хід, звершений після богослужіння до місця мученицької кончини святого. Воно знаходиться за декілька кілометрів від сучасного Скригалова на березі річки Прип’ять, де було розташоване древнє містечко. Протягом усього хресного ходу священнослужителі звіщали тутешнім жителям радісну звістку про Христове Воскресіння, а тим, хто у відповідь спромігся промовити «Воістину Воскрес», дарували акафістники з житієм покровителя їхнього села. Декому з молодих навіть приходилось розповідати про походження назви їхнього поселення. Мабуть, тому до краю села хресний хід поповнився декількома новими людьми. Вони не приховували своєї вдячності українським паломникам, які щороку прибувають у їхню глибинку, оскільки свято шанують їх спільного небесного покровителя.
Біля обіду прочани дійшли до двохсотлітньої стели на березі старого русла Прип’яті, що увіковічнює хресний подвиг святителя. На місці загибелі київським духовенством та місцевим настоятелем протоієреєм Даниїлом Липським було відслужено молебень з акафістом владиці Макарію, митрополиту Київському та всієї Русі, який поклав життя своє за віру й показав приклад безстрашного сповідання Святого Православ’я.
Після завершення урочистостей паломники, попрощавшись з місцевими парафіянами, вирушили до України.
Безумовно, ця знаменна поїздка, що дала можливість багатьом хоч частково усвідомити важкість хресного шляху київського святителя, залишила у серці кожного прочанина незабутні зворушливі спогади. Щорічні паломницькі подорожі віруючих з України, особливо цьогорічні відвідини Вільнюса, викликали бажання у православних жителів Литви знову зустрітись з киянами не тільки у Скригалові, а й у Києві.
Мабуть, недарма прихожани Свято-Макаріївського храму, які благоговійно зберігають пам’ять небесного покровителя нашої столиці, протягом усього паломництва разом з протоієреєм Анатолієм молитовно звертались до Всевишнього Владики Христа, щоб слава святителя надалі розповсюджувалася далеко поза межами нашої країни, щоб з Божою допомогою ім’я священномученика Макарія, митрополита Київського і всієї Русі, як і в старі добрі часи, славилось в усьому світі.

Привітання Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира

Иеромонах Симеон.