Православне життя очима світських ЗМІ: січень — лютий

01.03.2004 archive, Вестник №30, Обзор прессы

Православне життя очима світських ЗМІ: січень — лютий

Сергій БАРШАЙ

Столична церква святого Василія. — Освячення «Пальми Мерцалова». — Ювілей церковного ветерана. — Розкольницька діяльність у «блискучій обгортці». — Труднощі кримської святині —Пам’ять про першодрукаря. — Особливості високосного року. — Президенти в Лаврі: хто проти?

До зимових свят (зокрема до свята Василія Великого) газета «Сегодня» за 17.01.2004 р. надрукувала статтю К. Фонтаній «Как Совнарком наехал на Васильевскую церковь». У ній розповідається про трагічну долю одного Василівського храму, що був у столиці.
Як розповідає журналістка, «Деревянная Васильевская церковь (древняя), возведенная Владимиром Святославовичем (приняв в Корсуне христианство, он получил имя Василий) сразу после Крещения Руси (989 г.) на холме, где прежде размещалось капище шести богов (нене — усадьба по ул. Владимирской), выполняла, скорее всего, функции дворцового храма Великого Ярославова двора и просуществовала, по крайней мере, до конца ХI века».
У ХІІ ст. було збудовано ще один храм на честь святителя Василія Великого, який згодом чомусь перейменували на Трьохсвятительський.
«В 1888 году Трехсвятительской церкви вернули ее старое название — Васильевская… Тогда же при храме соорудили колокольню и здание Второго женского духовного училища».Трагічний фінал для храму наступив у страшні богоборчі роки ХХ-го століття — у 1934 році. «…ее уничтожили, дабы возвести здание Совнаркома УССР. Так что сегодня о храме напоминает лишь соседняя улица Трехсвятительская».

На свято Хрещення Господнього у Києво-Печерській Лаврі відбулася видатна подія, про яку розповіла газета «Сегодня» за 20.01.2004 р. (матеріал В. Євсеєвої «Украинская пальма отправится в Иерусалим»). «… на территории Киево-Печерской лавры была освящена копия знаменитого шедевра, созданного в конце 19 столетия (1896 г.) мастером-кузнецом (потомком запорожских казаков) Юзовского металлургического завода Алексеем Мерцаловым — «Пальмы Мерцалова»… Официальная версия выковки пальмы из монолитного рельса состоит в том, что кузнец Мерцалов создал свое творение для участия во Всероссийской промышленной выставке, где она заняла первое место.”
«Під час урочистої церемонії відкриття ректор Київської духовної академії професор Микола Забуга відзначив зв’язок витвору рук українського коваля зі Святою Землею, — продовжує тему «Урядовий кур’єр» за 21.01.2004 р. (замітка «Пальму Мерцалова» буде відправлено в Єрусалим»). — Як розповів виконавчий директор фонду «Пальма Мерцалова» Костянтин Воробйов, на території лаври пальму встановлено за традицією перед відправленням до Єрусалиму».
Тут же подається невеличка довідка про цей витвір вітчизняної майстерності. «Пальма Мерцалова» — унікальний витвір рук коваля Новросійського товариства кам’яновугільного, залізного і рейкового виробництва Олексія Мерцалова — нащадка запорозьких козаків… 1998 року донецькими майстрами було викувано точну копію «Пальми Мерцалова».
До 80-річного ювілею видатного українського релігійного діяча сучасності протоієрея Петра Влодека, ректора Волинської духовної семінарії, газета «День» за 23.01.2004 р. опублікувала матеріал «Земне життя протоієрея Петра Влодека як «період удосконалення душі та підготовки до потойбічного» (автор Н. Малімон).
«У його кабінеті й не пахне розкішшю. Старий стіл і такі ж стільці. Невеликий іконостас і дуже багато книг. Автором чи упорядником багатьох є протоієрей Влодек — відомий історик-богослов… перекладає з російської й церковнослов’янської сам, уклав і видав два «Закони Божих» (для школярів старшого й молодшого віку), книжку про небесних покровителів землі Волинської, читанку для дітей «Струмочок», «Пастирську етику» («Щоб молодь знала, як поводити себе за столом, в товаристві, у церкві…»)…
Першою духовною школою для нього стане Почаїв. Під час війни тут були короткотермінові пастирські курси, на яких готували священиків для східних областей України, де через люті переслідування церкви пастирів не вистачало. На запитання, як навчаються теперішні учні семінарії, ректор дипломатично відказує, що коли людина сита, то їсть без апетиту… Якщо він ішов до Почаєва пішки сто кілометрів і стільки ж ішла пішки мама, несучи синові торбину сухарів, то більше цінував можливість вчитися того, до чого прагнув…
На нинішні різдвяні свята семінаристи й учні недільної школи наколядували серед прихожан аж п’ять «виварок» солодощів, а потім самі розвезли їх в сиротинці й будинки престарілих. Так, на думку протоієрея Петра Влодека, виховується милосердя. А воно разом з чесним життям, терпінням, пошаною до Бога є підготовкою до життя потойбічного… Людина ж не бур’ян, який зів’яне й загине безплідно. Вмирає тіло, а не душа…»
Загалом непоганий матеріал, на жаль, дещо віддає нещирістю. Чи то навмисне, а чи то випадково авторка навела один приклад з біографії пастиря, не довівши думку до кінця. Так, розповідаючи на початку статті про о. Петра, журналістка пише: «Однокурсник по духовній академії теперішнього патріарха Української Православної Церкви Київського патріархату Філарета, разом з ним відновлював роботу Київської семінарії і відкривав для людей Лаврські печери… Незмінний ректор Волинської духовної семінарії Української Православної Церкви…». Необізнана людина після такого «досьє» може подумати, що о. Петро має якесь відношення до розкольницького псевдопатріархату. Але ж якщо згадувати про такі зв’язки з екс-митрополитом, то потрібно обов’язково було б зазначити, що після розколу нинішній ювіляр не мав нічого спільного із зрадником Православної Церкви Філаретом, навіть більше — боронив від свого колишнього однокурсника Церкву на Волині, рятував семінарію від філаретівських розбійників у рясах… Але про це в статті — ні слова. Цікаво, чому? Невже справді комусь хочеться за допомогою авторитетної постаті відомого служителя Престолу Божого якось відбілити заплямованого і здеморалізованого розкольника?
А колишній однокурсник протоієрея Петра Влодека, нині підданий анафемі Михайло Денисенко (що видає себе за «патріарха Філарета»), на минулому тижні також святкував свій ювілей — 75-річний. Центральні українські видання слухняно проспівали в унісон оди «видатній особистості», зазначивши унікальність і широту «цієї непересічної особистості». Зрозуміло, що зрада Церкві та вчинення страшного розколу трактується виключно як «мудрість і далекоглядність патріарха». Процитуємо кілька рядків із «Молоді України» за 22.01.2004 р. (стаття Л. Зінковської «Він обрав майбутнє, знаючи, що це шлях тернистий і важкий»). «…будучи священиком, єпископом, патріархом, він ще не раз йтиме наперекір, демонструючи силу своїх переконань, наполегливість, мужність і віру в справедливість своєї справи». (Мільйони розділених православних співгромадян, мабуть, при цьому потрібні як доказ «демонстрації сили переконань»).
«Тоді, коли він прийняв справи, за визнанням самого екзарха, в Київській єпархії налічувалося всього дві сотні парафій. Але вже невдовзі їх стало втричі більше…» Неправда. До самого 1988-го року в Україні не відкривалися церкви (тільки потроху закривалися). Навіщо ж так неправдоподібно «піарити» людину?
«…після обрання Філарета Патріархом Київським і всієї Руси-України на Всеукраїнському Помісному Соборі Московська патріархія піддає його найстрашнішому для християн покаранню — анафемі. Що з ним тільки тоді не робили, як не дискредитували… Були ганьба, зневага, наклепи, наруга, цькування… Але він знову, залишаючись непохитним, іде наперекір — цього разу своїм супротивникам, в тому числі і з боку представників влади, — не здає своїх позицій і перемагає». (Якщо перемога полягає в клятвопорушенні, зраді, блюзнірстві й постійних інтригах, то навіщо така перемога?)
«Хтось сьогодні називає його Святійшим, першосвятителем, патріотом, мудрим першоієрархом, видатним богословом-науковцем, історичною постаттю, винятковою особою в українському суспільстві, впливовим церковним і громадським діячем, а хтось… «розкольником», «неблагодатним», «неканонічним» священнослужителем…» Чи не занадто діаметральні визначення, як для однієї людини? Проте справи, як ніщо інше, говорять про будь-яку людину. І ніякі блискучі облачення не зможуть приховати духовної убогості, а за коштовними митрами і розкішними бородами неможливо сховати своєї справжньої суті.
У газеті «День» за 21.01.2004 р. вийшла стаття М. Касьяненка «Православний собор та мусульманська мечеть стали приводом для конфлікту в Криму». Тут автор у дещо тенденційній і упередженій формі розповідає про проблеми відтворення в Сімферополі православного Олександро-Невського собору та будівництва татарської мечеті. Уже сам початок статті повинен налаштувати читача на відповідне ставлення до православної святині: «Ударними темпами в центрі Сімферополя будується собор Олександра Невського. Храм, з якого в 1784 році починався імперський Сімферополь на місці кримськотатарського міста Ак-Мечеть. Головний собор кримської єпархії в XIX столітті побудований на честь «приєднання» Криму до Росії…»
Далі перераховуються аргументи проти відновлення храму на його історичному місці. «Проблема відновлення собору Олександра Невського в Сімферополі довгий час була предметом запеклих суперечок.
«Зелені» були проти того, щоб відновлювати собор на старому місці в нинішньому Сквері Перемоги, аргументуючи це тим, що буде вирубано частину парку, а зелені зони в степовому Сімферополі на вагу золота. Ветерани війни були проти, тому що на місці колишнього собору була братська могила загиблих визволителів міста, і треба буде переносити і братську могилу, і танк-пам’ятник. Кримські татари заперечували, тому що саме цей православний собор знаменував завоювання Криму Російською імперією в 1783 році, падіння Кримського ханства і втрату кримськотатарської державності…
Українська громада була проти, тому що прагнула до посилення впливу на півострові церкви Київського, а не Московського патріархату» — ну просто якась антинародна будова, виходить.
Далі автор розповідає про перипетії кримських мусульман, які ніяк не можуть «вибити» собі місце для побудови мечеті. Проте тут автор уже пише у виключно шанобливому тоні до проблем віруючих мусульман.
Звичайно, проблеми існують і у мусульман, їх, звичайно, потрібно вирішувати. Але чому стільки скепсису по відношенню до проблеми відбудови православного храму — святині переважної більшості населення півострова? Навіщо подавати ідею відновлення християнської святині як якусь чергову сучасну авантюру, що шкодить і природі, і ветеранам війни, і кримським татарам? Проте для православних кримчан відбудова кафедрального собору — символ відродження духовної слави Криму — колиски нашого Православ’я. Подібні статейки тільки шкодять іміджу видання і автора, але аж ніяк не можуть нашкодити благородній справі.
Про видатного українського першодрукаря диякона Івана Федорова розповідає стаття І. Єгорової «Друкар книг перед тим небачених», опублікована в газеті «День» за 30.01.2004 р. У матеріалі констатується те недостатньо шанобливе ставлення, яке спостерігається у Львові до цієї непересічної особистості. «У Львові, на розі вулиць Краківської та Вірменської, де тепер розташований дитячий майданчик, як свідчать історики, була колись друкарня Івана Федорова», — починається такими словами стаття.
І просто жахливо виглядає ситуація з останками першодрукаря. «Сьогодні кістки зберігаються в музеї старовинної книги, й можна із сумом сказати, що не дуже щасливий за життя Іван Федоров і по смерті не знайшов спокою. Хіба що безсмертна душа його знає, що високо пошанований він громадою України за безцінний внесок у розвиток української культури як людина, що першою на цих теренах надрукувала «Апостол», «Біблію», «Новий завіт», «Псалтир», «Євангеліє учительне».
Мабуть, у нинішньому Львові ім’я І.Федорова є не з найшанованіших, адже прийшов він із Москви, трудився в православному Онуфріївському монастирі (який нині передано греко-католикам). Може, тому стало можливим ставлення до праху людини як до експонату? Звичайно, зроблено це було ще в комуністичні часи (1975 рік), але ж зараз не той час!
У статті повідомляється, що «Нещодавно на будівлі Онуфрієвського монастиря з’явилася пам’ятна меморіальна дошка першодрукареві. Здійснено це за фінансової підтримки уряду Москви та Фонду ім. Юрія Долгорукого». А у самому Львові, мабуть, не вистачало коштів навіть на меморіальну дошку для людини, яка прославила це місто своїми трудами.
Проте талант диякона-першодрукаря був дійсно неперевершеним. «У друкарській справі Іван Федоров виявив надзвичайні здібності. Він був майстром, що називається, на всі руки: й вирізав пунсони, й ливарником був (відливав літери), й складачем, друкарем і навіть майстром — тобто долучився до створення гармат. Його «Апостол» — одне з вищих досягнень поліграфічної майстерності XVI століття. Цей твір був зразком для учнів та послідовників Федорова, і твори багатьох майстрів наступної епохи носять його явний вплив. Дуже довго його ніхто не міг перевершити. І багатьох дивувала техніка, коли, друкуючи книгу, він робив один набір і два відбитки. А працював він на теренах нинішньої Росії, Білорусі, України, Польщі».
Тему високосного року (вірніше, побоювання його) порушила газета «Вечірній Київ» за 30.01.2004 р. Під рубрикою «Не вірте забобонам» тут уміщено міні-інтерв’ю з настоятелем храму при шпиталі Міноборони протоієреєм Олегом під назвою «Без штампа не вінчають» (автор О. Нестеренко). Журналістку цікавило питання: як Церква ставиться до думки про небажаність укладання шлюбів у високосному році? «Церква проти цих та будь-яких інших забобонів, — відповів священик. — Віруючі люди ними не переймаються, тому й приходять вінчатися. Хоча трапляється, що приходять вінчатися й ті, хто їм вірить. Сподіваються, що церква вбереже їх від «прикрощів» високосного року…
…прийшов до мене ювелір порадитися, чи зменшувати йому виготовлення шлюбних обручок… Я, звісно, його заспокоїв: життя не зупиниться, молоді люди створюватимуть сім’ї, народжуватимуть дітей з благословення Божого».
Можна сподіватися, що цей матеріал хоч якось вплине на усталений суспільний стереотип про буцімто якусь небезпеку для нових шлюбів, що її таять у собі високосні роки.
Недавні відвідини президентів двох держав — України і Росії — Києво-Печерської Лаври попали в поле уваги газети «День». Її журналістка К. Гудзик у матеріалі «Мирське та церковне» (День, 30.01.2004 р.) спробувала дати свій аналіз (звісно, негативний) цій події.
«…високий гість вимовив знаменні слова, які досить прозоро визначили загальну спрямованість московської як церковної, так і світської політики стосовно українського православ’я: «Православна церква України — незалежна (президента Путіна погано інформували, м’яко кажучи, бо тут йдеться про УПЦ Московського патріархату)». Єдиний (її) зв’язок з російською (церквою) — це зв’язок канонічний і духовний. Це те, що залишилося абсолютно єдиним, і ми повинні зберегти цю єдність для майбутнього покоління». Мабуть, тут усе ж таки наявна погана поінформованість журналістки, а не президента Путіна. Тому що УПЦ на сьогодні має всі атрибути незалежної помісної Церкви і розвивається як самодостатній інститут. «…українцям дали зрозуміти, що сьогоднішня Московська митрополія на території України (УПЦ) у передбачуваному майбутньому залишиться у складі РПЦ. І тому нехай українські президенти більше не просять московський Священний Синод про надання УПЦ автокефалії чи автономiї», — з сумом констатує К. Гудзик. Хоча у суспільстві, де Церква відділена від держави, дивною має бути навіть думка про те, що «президенти» можуть просити когось про надання якогось статусу певній релігійній структурі.
«Не забув президент Росії нагадати прихильникам автокефалії українського православ’я і про горезвісну «канонічність», тобто фактично про те, що незалежний Київський патріархат є не канонічним, а незаконним. У цьому проглядає знайоме до болю клерикальне перо, а ще — повне забуття (або незнання?) того факту, що Московська церква також пережила часи «неканонічного» існування», — нагадує журналістка. Але ж сама вона «забуває» (навряд, чи не знає!), що в тій ситуації ієрархи Церкви не перебували під забороною і тому зберегли благодать неушкодженою. І головне — у тій ситуації ніхто не вчиняв розколу, на відміну від сучасної.
Повні якогось порожнього сарказму наступні фрази: «Путін нагородив та обласкав особливо енергійних у захисті московського православ’я українських владик і люб’язно похвалив Президента Леоніда Кучму за те, що той багато уваги приділяє підтримці Церкви. Не слід уточнювати, яку церкву він мав на увазі». Певні групи людей у нас уже абсолютно забувають про вище — божественне покликання Церкви на землі, примітивно звужуючи все до якихось політичних комплексів. Виявляється, у нас в Україні є московське (і, мабуть, київське?) Православ’я. Цікаво, а тисячі священиків, що несуть Слово Боже в українських селах і містах простим українським людя, теж захищають «московське православ’я»? І яким чином: причащаючи і сповідуючи людей, втішаючи скорботних, допомагаючи нужденним? А, може, мільйони віруючих людей теж просто «захищають московське православ’я»?
Перепало трішки і нашому Президентові. «У відповідь Президент Леонід Кучма нагадав, що він «є твердим прихильником єдності Православної Церкви в Україні…Вчитуючись у слова українського Президента, сказані в Лаврі у присутності Путіна, і згадуючи його постійну останніми роками тезу про єдність православ’я, я раптом належно оцінила високу міру неоднозначності цих слів. Адже «єдність Православної церкви в Україні» можна розуміти двояко — або як єдність українських православних у складі Помісної, тобто незалежної, Православної церкви України, або — як входження всіх українських православних до складу УПЦ МП, під омофор Московського патріарха. Це надзвичайно вдала формула, яку протиборчі сторони можуть тлумачити і цитувати кожен по-своєму, з радістю погоджуючись із Президентом. Подібними прийомами в старовину користувалися знамениті оракули — і ніколи не помилялися».
Прикро, що сьогодні в Україні декому менше всього хочеться саме єдності Православ’я. Адже його розірваність для когось є великим благом: одні на цьому роблять собі кар’єру, інші — ім’я. Незважаючи на те, що розірваність православних послаблює їх перед спокусами сучасності. Але хтось воліє бачити розбиті відламки від Церкви з гучними визначеннями (автокефальна, патріарх), тішачи себе ілюзіями про якусь «провідну роль» або «месіанське призначення» окремих осіб. Не розуміючи тільки того, що скільки не кажи слово «щербет», від того у роті солодко не стане.

2 — 8 лютого
Пам’ять Київського священномученика. — Донецький храм на колесах. — Почаївські проблеми через призму Держкомрелігій.
На минулому тижні у суботу Православна Церква відзначала день пам’яті священомученика Володимира Київського, убитого більшовиками у 1918 році біля Києво-Печерської Лаври. До цієї дати газета «Комсомольская правда в Украине» за 7.02.2004 р. опублікувала статтю О.Анісімова «Как убивали митрополита Владимира». Автор, посилаючись на спогади Івана Нікодімова, очевидця тих подій, відтворює у деталях картину вбивства митрополита. «…перед верующими, вышедшими из Великой церкви на лаврский двор, предстала необыкновенная картина… От митрополичьих покоев двигалась странная процессия: впереди с фонарем шел какой-то неизвестный солдат…, а за ним, окруженный четырьма вооруженными людьми, шествовал митрополит Киевский и Галицкий Владимир. На нем была меховая шуба, белый митрополичьий клобук, в руках он держал посох. Никого из монастырских людей около митрополита не было, стало очевидно, что в такое жуткое время митрополита вели на что-то страшное, тяжелое…
Через Экономические ворота таинственная процессия вышла из Лавры и направилась к валам на улице Цитадельной, ведущей в город. Там на площадке в ста пятидесяти метрах от Лавры, и был убит митрополит Владимир.
При судебном вскрытии тела было обнаружено более двадцати колотых и более тридцати огнестрельных ран: митрополит был убит с истязаниями. Рука его была сложена для благословения…
Известно, что перед тем как принять мученическую смерть, владыка спросил своих убийц, может ли он помолиться. «Можешь, только быстро», — процедил сквозь зубы один из них, видимо старший. Владыка начал молиться, но тут же получил первый укол штыком. Со словами «Господи, прости им» он упал на заснеженную землю».
Газета «Комсомольская правда в Украине» за 3.02.2004 р. у матеріалі Р.Мармазова і К.Кузичової «В Донецке сделали храм на колесах» розповідає про незвичайний храм, нещодавно виготовлений на Донецькому металургійному заводі на замовлення Місіонерського відділу Руської Православної Церкви. «…разработано два утепленных вагончика. Один трансформируется в храм. Даже колокола есть! Второй выполняет роль бытовки для миссионеров. Там имеются спальные полки (на 10 человек), кухня с газовой плитой, душ, туалет. Словом, все, что позволит совершать длительные экспедиции в отдаленные регионы России или просто в населенные пункты, где нет собственных храмов».
У статті наводиться думка голови Відділу архієпископа Білгородського Іоанна: «Главаня цель храма на колесах — доехать до каждого сердца… Храм побывает в самых отдаленных местах нашей страны, где есть люди с Богом в сердце. Все дело в том, что сегодня не все верующие имеют возможность ходить в храм».
Газета «День» за 6.02.2004 р. опублікувала інтерв’ю з головою Держкомрелігій України Віктором Бондаренком. Головною темою бесіди держчиновника з журналісткою (К.Гудзик) стала ситуація навколо Свято-Успенської Почаївської Лаври. Пан Бондаренко докладно, але, на жаль, дещо тенденційно виклав історію почаївського конфлікту. З вуст чиновника такого високого рангу приділяється занадто серйозна увага провокаційним заявам деяких горе-клерикалів. «Остання за часом передача Почаївській лаврі приміщень викликала різноманітну реакцію як громадськості, так і церковних діячів і стала, власне, причиною конфлікту. Предстоятель Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) патріарх Філарет, знаходячись із пастирським візитом у західних областях України, висловився проти повернення згаданих приміщень Почаївській лаврі та за їх передачу Кременецькому державному заповіднику. Його точка зору була підтримана рядом депутатів і релігійних діячів Тернопільщини…». Після цих слів виникає запитання до пана голови комітету: невже можна було чекати на якусь іншу реакцію «предстоятеля УПЦ КП»? І навіщо взагалі державний чиновник зі сторінок загальноукраїнського видання подає думку цього «предстоятеля», який до Лаври не має аніякого відношення (як і вся його структура)? Що може змінити його позиція з данного питання?
Далі В.Бондаренко піддає критиці намісника Лаври: «Намісник Лаври єпископ Володимир розіслав листи багатьом православним єпископам України, Росії та інших країн. Звернення єпископа Володимира базувалося на побоюванні, що монастир може бути знову перетворено на заповідник і подібне. Це була з його боку неадекватна оцінка ситуації, неадекватна реакція на заяву патріарха Філарета, бо з боку держави не було жодних намірів повертати Почаївську лавру заповіднику». Як обнадійливо звучать слова «з боку держави не було жодних намірів…»! А чи були з боку держави наміри захоплювати кафедральні собори в Рівному, Луцьку, сотні храмів у містах і селах Волині і Галичини? А чи були «у держави наміри» віддавати комусь Лавру на початку 1990-х років, коли на неї було здійснено ряд нападів? Події останніх п’ятнадцяти літ свідчать, що влада не має достатньої сили для збереження культових споруд за їхніми громадами, а виходило так: хто сильніший, спритніший або жорстокіший — тому храм і належатиме. Тому назвати реакцію почаївської братії «неадекватною» у даному випадку аж ніяк не можна.
«На цьому протистояння не закінчилося, — розповідає далі пан голова. — Невдовзі було розповсюджено спільну заяву глав трьох церков — УПЦ КП, Української автокефальної та Української греко-католицької. У заяві йшлося про те, що навколо Почаївської лаври відбуваються дії, несумісні з метою української держави в галузі церковно-державних стосунків». Іншої реакції від цих антиправославних угруповань, зрозуміло, бути й не могло, адже, наприклад, уніати протягом усієї історії Лаври намагалися заволодіти нею. А наші обидві «автокефалії», розуміючи, що Лаврою їм не заволодіти, намагаються принаймні не допустити її передачі нинішній братії (хоча це просто абсурдно, коли братія не володіє своїм майном).
Тільки чому ж пан Бондаренко не сказав про численні заяви різних громадських об’єднань на користь братії? (Щоправда, він зазначив, що листів, які захищали інтереси братії, його відомство отримало набагато більше, аніж проти них).
На запитання журналістки з приводу того, чи правда, що «всі насельники Лаври — то російські ченці, прислані для її «оборони»? Віктор Дмитрович не втримався, щоб все ж якось закинути монахам. «Дійсно, час від часу приходять до нас листи, які свідчать про те, що ченці часто запитують прочан, до якої вони належать церкви. І що від відповіді на це запитання залежить ставлення до людини, яка прийшла помолитися. Очевидно, що в ситуації протистояння чи змагання між трьома православними церквами така позиція до певної міри виправдана; не виключаю і того, що це пов’язано з канонами, з канонічним підпорядкуванням. Хоча тут є і достатньо виражений моральний аспект: з погляду християнської єдності, доброго ставлення до одновірців та жорсткість, яка подекуди демонструється насельниками Почаївської лаври стосовно віруючих, які належать до інших православних церков, недостатньою мірою виправдана». Мабуть усе ж таки тут краще було б утриматися держчиновнику від якогось аналізу, адже тут, вірно, усе «пов’язано з канонами», на яких тримається Православна Церква (на відміну від псевдоправославних клонів). Напевно ж священики мають самі в цій ситуації розсудити, як бути, а не консультуватися, наприклад, у комітету з справ релігій.
А якщо судити про інтерв’ю загалом, то можна відмітити, що наш голова Держкомрелігій зумів тут продемонструвати у певній мірі свою дипломатичність по відношенню до українських конфесій. Мають залишитися задоволені ті конфесії, які демонстрували свій «патріотизм» виражаючи протест проти передачі Лаври у власність чернечої громади — пан Бондаренко, як бачимо, рахується з їх думкою. Залишиться задоволеною газета — інтерв’ю вийшло цілком у ідеологічному дусі видання. Також мають бути задоволеними й почаївські ченці за не досить гостру критику на їхню адресу з боку такої поважної державної установи. Хоча навряд, чи будуть.

9 – 15 лютого
Православно-католицькі стосунки і українські реалії. — Місіонерство чи прозелітизм? — Скельна обитель першохристиянських часів.
У зоні уваги газети «День» за 10.02.2004 р. стала недавня реакція Константинопольського патріарха Варфоломія з приводу можливого надання статусу патріархату українським греко-католикам з боку папи. Як відомо, недавно патріарх Варфоломій закликав папу не створювати греко-католицького патріархату в Києві, пригрозивши при цьому розривом екуменічних відносин. Ситуацію в газеті спробував проаналізувати Джеймс Мейс у статті “Про Бога, територію, титули і загрози”. Щоб дати більш повну картину, автор починає розглядати проблему ще з часів Середньовіччя, зазначивши, втім, що тогочасна церковна історія “з погляду двадцять першого століття видається такою, що не завжди керувалась найвищими духовними цінностями”. В цілому ж тут, як це часто трапляється, подається зідеалізована історія виникнення уніатської церкви в Україні на фоні не зовсім чесних православних. “Перейнявши римське віровчення, але зберігши східний обряд і свій власний календар святих, вона (Греко-католицька церква. – С.Б.) протягом століть була основою української ідентичності у Західній Україні, навіть під час її заборони у радянські часи” – так характеризується у статті наш вітчизняний греко-католицизм. Хоча, на наш погляд, більш важливим фактором існування цієї деномінації для української історії було те, що ця церква стала каменем спотикання на шляху до єднання нації. Саме через наявність цього штучного релігійного утворення було пролито стільки крові, а українці стали ворогами один одному (адже релігійний фактор, як ніякий інший, здатний єднати людей, або розділяти).
Зате Руська і Українська Православні Церкви, що називається, отримали по повній. Проте звинувачення ні їхню адресу більш ніж дивні. Це – канонізація царя Миколи ІІ, а також те, що “Ця церква проголосила Українського Православного Патріарха Київського Філарета розкольником, в той час як Константинополь обдумує цю проблему”. Церковна некомпетентність автора (або просто його нещирість), виходячи з цього вислову, настільки очевидна, що крім здивування ніяких почуттів не викликає. Ніхто ніколи, а тим більше ніяка Церква, не проголошував Філарета розкольником – він сам ним став. Церква ж, згідно церковних канонів, позбавила його сану і проголосила на нього анафему. І про що говорить те, що “проблему обдумує” Константинополь? Він і має її обдумувати, як і всі інші Православні Церкви.
Проте, головний гріх віруючих Української Православної Церкви у тому, що її вірні у Києві “були причетні до декількох незаконних захоплень власності (захопленої монахами і монашками, в той час як міліція спостерігала і не втручалась), включно із київським приміщенням Американсько-Української Фундації, головного спонсора «Ukraine Report-2004″ і ще багатьох інших гарних проектів”. Так чи не звідси ростуть ноги ненависті до православних, що вони не дали комусь комфортно облаштуватися у церковних приміщеннях, незаконно відібраних колись у віруючих?
На початку статті її автор пише, що інформацію про заклик Патріарха Варфоломія опублікували “друзі із «Ukraine Report — 2004″. Тобто спонсор “друзів” не зміг скористатися монастирськими будівлями (цей випадок, очевидно, мається тут на увазі), за що пан професор тепер лає православних. Так що суб’єктивна причина чергового нападу на православних зрозуміла. А об’єктивної тут годі й шукати.
Також у “Дні” за 12.02.2004 р. було уміщено огляд релігійних подій світу, де, як сказано автором (К.Гудзик) у преамбулі, “Маємо намір робити акцент на тих новинах, які так чи інакше впливають на ситуацію в Україні”. Проте приблизно половина матеріалу виявилася присвяченою митрополитові Смоленському Кирилу, зокрема його точці зору на сучасний статус Константинопольського патріарха і Римського папи. “…митрополит Кирило, забувши, що він щойно прославляв місіонерську діяльність російської церкви за рубежем, вкотре звинуватив — не без витонченості — Ватикан у місіонерській діяльності в Росії: «…Не треба лізти в Росію, де Російська православна церква тисячу років несе свою відповідальність перед Богом, перед історією, перед своїм народом». Сама ж авторка, мабуть забула, або просто не розуміє наявної тут принципової різниці. Адже Руська Церква проводила місіонерську діяльність виключно серед нехристиянських народів (у цьому ж огляді перераховуються ці країни: Китай, Корея, Японія і Алеутські острови), а аж ніяк не серед традиційно християнських. Росія ж якраз є традиційно країною християнською.

XII Рождественские чтения

Обзор международых событий за февраль