А.Білоус. Церква і держава: мрія про рівноправ’я

01.12.2002 archive, Вестник №15, Тема номера

Церква і держава: мрія про рівноправ’я

Для багатьох сьогодні не існує питання щодо суспільної потреби в діяльності Церкви. Навряд чи навіть у віддаленому майбутньому Церква може бути викреслена зі списку найактивніших учасників суспільного життя. До того ж, порівняно з радянськими часами, її роль в нашому суспільстві буде постійно зростати. Це не тільки богослужбово-молитовна діяльність Церкви, а й просвітницька, освітня, виховна, благодійницька, доброчинна, інформаційна, місіонерська та інші види церковного служіння. Але наскільки Церква зможе відновити притаманні їй функції служіння залежить ще й від того, чи будуть у повному обсязі відновлені її права, порушені попереднім тоталітарним режимом?

Почнемо з цитування, бо документ, який наводиться нижче, було прийнято кілька місяців тому, але він так і не став відомий широкому загалу. Йдеться про цьогорічну рекомендацію Парламентської асамблеї Ради Європи № 1556 (2002) «Релігія і перетворення в центральній та східній Європі», де зокрема говориться:
3. Крах комунізму надав релігійним інститутам в центральній та східній Європі якщо не відповідальність, то принаймні можливість сприяти відродженню свого суспільного потенціалу і можливість сконцентруватися на своїх головних історичних завданнях (зокрема, на духовній освіті людини, моральному вдосконаленні суспільства, благодійних, культурних, просвітницьких та інших проектах).
4. Останнім часом соціально-релігійні події в посткомуністичних країнах відмічаються появою фундаменталістських та екстремістських тенденцій, активних спроб зробити релігійні гасла та релігійні організації частиною процесу військової, політичної та національної мобілізації в служінні войовничому націоналізму і шовінізму, а також політизації релігійного життя.
5. Поява незалежних держав спонукала деякі національні Православні Церкви домагатися незалежності для себе або змінювати свою підлеглість — намагання, яким іноді сильно протистоять православні центри, яким вони підпорядковувалися раніше. Це призвело до погіршення відносин між Церквами і, у деяких випадках, між урядами. Важливо виключити будь-яку можливість державного впливу влади у питаннях віровчення, церковної організації та канонічного права…
У зв’язку з цим Асамблея рекомендувала:
ІІ. Гарантувати усім церквам, релігійним об’єднанням, центрам та громадам статус юридичної особи, якщо їх діяльність не порушує прав людини або міжнародного права…
V. Гарантувати релігійним інститутам, власність яких була націоналізована в минулому, реституцію цієї власності в зазначені строки аб,о якщо це неможливо, справедливу компенсацію; необхідно слідкувати за тим, щоб націоналізована церковна власність не приватизувалась…
VII. Просити Європейську конвенцію включити європейські релігійні традиції до Преамбули майбутньої Європейської конституції як основу людської гідності, прав людини та моральних коренів європейської ідентичності… (нижче документ наводиться повністю. — Ред.)
Відповідною реакцією на це стали Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій» та затверджений Кабінетом Міністрів Урядовий перспективний план по відновленню прав церков. Разом з цим вже понад рік триває обговорення нової редакції Закону «Про свободу совісті і релігійні організації», який теж повинен би врахувати побажання європейської спільноти.
Але, на жаль, хоча Указ Президента і витримано у стилі Рекомендації Ради Європи, цього не можна сказати про урядову програму та нову редакцію Закону.
Чому Церква в цілому й досі не має статусу юридичної особи і не розглядається державою як єдина організаційна структура? Саме Церква в цілому повинна бути суб’єктом суспільних та церковно-державних відносин. Так є на практиці, але юридично ця практика не закріплена.
Без вирішення цього питання неможливо справедливо вирішити й питання реституції. Майно було відібрано у Церкви, а повертається окремим релігійним громадам. Більше того, що стосується Православної Церкви, то майно було відібрано у однієї і досі існуючої Церкви, а роздається всім, у тому числі новоутвореним релігійним організаціям і навіть іншим конфесіям. Нас не може не турбувати і висловлювання одного релігійного лідера під час останнього засідання Всеукраїнської Ради Церков: «Хто що урвав, тому те і повинно залишитися». Загальновідомо, що православні храми та майно репресованої Української Православної Церкви вже в роки незалежності насильно захоплювалися екстремістськими угрупованнями (УНА-УНСО, «козачки» Чорвонія-Поровського), а рішення вищих судових інстанцій України щодо повернення захопленого майна законним господарям ніхто не хоче виконувати. Чим це відрізняється від більшовицької націоналізації? І невже закріплення такого становища є відновленням порушених прав Церкви? Мабуть, треба видавати ще один Указ «Про невідкладні заходи щодо подолання негативних наслідків насильницьких захоплень православних храмів і майна Православної Церкви екстремістськими угрупованнями».
Чому питання повернення власності вирішуються без урахування думки самої Церкви? Чому представники Церкви беруть участь у роботі відповідних комісій лише як спостерігачі?
Можливо, треба розпочинати з юридичного визначення правонаступництва, а не політичної (замість революційної) доречності?
Хотілося б також спитати: хто вигадав замість терміну «повернення власності», яким оперує Рада Європи і Президент України, термін «повернення у користування», який вживається в Урядовому перспективному плані? Що означає: повернути відібрану власність у користування?
Такий стан речей можна було б зрозуміти, коли б наше законодавство не передбачало можливості повернути майно у власність. Але ж ні. В деяких регіонах України цієї проблеми не існує і все передається у власність релігійним громадам. Чому ж тоді є такими нечіткими формулювання в Урядовій програмі та у висловлюваннях окремих відповідальних чиновників? Можливо, тому, що за допомогою «майнового питання» легше маніпулювати релігійними організаціями. Але саме від цього застерігає Рада Європи.
Якраз у такому підході до вирішення церковних проблем ми вбачаємо наслідки тоталітарної політики войовничого атеїзму, які треба подолати. Держава повинна раз і назавжди відмовитись від політики напівкроків і напівдій. Не треба боятися Церкви, вона ніколи не загрожувала існуванню держави (навіть атеїстичної). Але Церква повинна бути незалежною від держави, і тоді вона зможе по-справжньому розкрити свій душпастирський та миротворчий потенціал у суспільстві.
Положення «Церква незалежна від держави» замість «Церква відокремлена від держави» міститься у нещодавно підписаній Президентом і Патріархом Грузії та ратифікованій парламентом і Священним Синодом «Конституційній угоді між Державою Грузія і Автокефальною Православною Апостольською Церквою Грузії». Цей документ був написаний з урахуванням європейського законодавства та пройшов експертизу Парламентської асамблеї Ради Європи. В цій Угоді немає напівтонів. Ця угода цікава ще й тому, що в ній містяться всі ті положення, які Українська Православна Церква ніяк не може донести до авторів нової редакції «Закону про свободу совісті і релігійні організації», а тому виступає проти його прийняття без урахування пропозицій Церкви (Листи Предстоятеля Української Православної Церкви до Голови Верховної Ради № 955 від 30.08.2002 р. та № 1803 від 24.10.2002 р.).
Некерована світською владою та політиками, незалежна від держави та політичних (правлячих або опозиційних) рухів, Церква має завжди піднімати свій голос, закликаючи до миру і злагоди у суспільстві. Вона не може і не хоче утримувати християнина і громадянина від участі у громадському та політичному житті, але вона завжди закликає його до мудрості і розсудливості, апелюючи не до громадської, політичної або національної свідомості людини, а до її християнської совісті і необхідності виконання Божих заповідей.
Таким чином, європейський досвід свідчить, що одним з пріоритетних напрямків політики держави у сфері відносин з релігійними об’єднаннями є законодавче закріплення статусу традиційних для даної країни релігійних організацій. Подібна практика дозволяє державі спиратися на традиційні релігійні організації у багатьох сферах суспільного життя і державної діяльності. Але ця співпраця може бути ефективною лише за умов рівноправ’я. Це рівноправ’я Церкви і держави і повинно бути відображене у новому законі.

Адам Білорус (Київ)

Конституционное соглашение между Государством Грузия и Автокефальной Православной Апостольской Церковью Грузии

Протодиакон Сергий Косовский. Социальные программы Украинской Православной Церкви