Кардинал Вальтер Каспер. Свобода віросповідання та національно-культурна ідентичність

01.11.2002 archive, Вестник №14, Межконфессиональные отношения

СВОБОДА ВІРОСПОВІДАННЯ ТА НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНА ІДЕНТИЧНІСТЬ

Вальтер Каспер, кардинал (Ватікан)

Офіційна Заява

на конференції «Свобода віросповідання та національна ідентичність»

Шановні пані та панове!

Перш за все хочу висловити свою щиру вдячність за те, що Ви запросили мене на цю конференцію і надали мені честь звернутися до Вас з короткою промовою. Хочу привітати Вас з нагоди конференції і, в першу чергу, висловити задоволення темою цієї конференції. Оскільки темою «Свобода віросповідання та національна ідентичність» ви вибрали дуже актуальні питання, точніше кажучи, надзвичайно актуальні спірні питання, якими ми займались в останні місяці, і якими займаємося і досі. Мова йде про суперечності щодо місця католицької церкви в деяких посткомуністичних країнах, до історично зумовленої національної ідентичності яких належить християнство в своєму східному, перш за все, православному вираженні. Я хотів би зробити до цього лише декілька основних зауважень з погляду католицької церкви, з яких, сподіваюсь, можна буде у взаємній повазі зробити конкретні висновки проведеного діалогу.

1. Найперше, я хочу сказати, що католицька церква в останні десятиріччя знову і знову виражає свою високу повагу до православної церкви і до її культурного значення. Папа Іван Павло II під час свого візиту в Україну і, недавно, в Болгарію особливо підкреслив значення православ’я для культури Східної Європи. Він увесь час говорив про те, що обидва слов’янські апостоли Кирило та Мефодій принесли християнство народам Східної Європи і одночасно формували їх культуру.

В нинішній ситуації, коли йдеться про те, що необхідно заново й глибше усвідомити християнське коріння європейської культури у Східній, так само як у Західній Європі, після не лише матеріального, а й духовного спустошення ворожим до релігії атеїстичним матеріалізмом, католицька церква аж ніяк не зацікавлена в тому, щоб послабити національну культуру Східної Європи, яку перш за все сформувала православна церква; навпаки, католицька церква дуже зацікавлена в тому, щоб знову укріпити цю культуру, і для цього вона пропонує православній церкві свою співпрацю. Ми робимо це, не втручаючись у внутрішні справи православної церкви. Тому наші офіційні контакти обмежуються канонічними церквами, тобто визнаними всіма іншими православними церквами.

2. Основним та найважливішим елементом кожної християнської культури є визнання гідності людської особистості. Тому свідомість національної релігійно-культурної ідентичності включає усвідомлення основних прав свободи особистості, до яких в першу чергу належить свобода віросповідання. Це найважливіший внесок, який зробило християнство в європейську культуру і в культуру людства і який робитиме і в майбутньому. Мученики, яких в останньому десятилітті було найбільше, є найкращим та найправдивішим свідченням християнської свободи.

Тоталітарна система 20 ст. брутально розтоптала гідність особистості та її свободу і найбільше зневажила свободу віросповідання, яка базується на гідності особи. Це просто щастя, що двадцяте століття закінчилось тим, що сьогодні в усіх країнах Східної Європи разом з політичною свободою конституційно визнана і гарантована свобода віросповідання. Я щасливий, що так сталося і у Вашій країні, яка після хрещення Русі в 988 р. стала однією з колисок християнської європейської культури.

Між тим, ми наражаємось на нові проблеми та виклики. У все більш взаємопов’язаному світі культури та релігії все більше вступають у зв’язок одне з одним. Люди різних віросповідань та культур, християни, які належать до різних церков, сьогодні дуже часто живуть поряд один з одним, двері в двері. Наш все більш глобалізований світ став одночасно плюралістичним світом, в якому стає все менше самобутніх культур. У цій ситуації криється шанс, але й небезпека. Дехто побоюється «зіткнення культур та релігій».

Цій смертельній загрозі ми як християни мусимо протистояти усіма можливими засобами. Оскільки ми як християни маємо повагу до всіх релігійних переконань. В ім’я Господа не можна ні вбивати людей, ні принижувати їх, ні дискримінувати, ні обмежувати їхніх людських та релігійних прав на свободу. В ім’я Господа можна тільки виступати за толерантність, мир та прощення. Тому сам Папа Іван Павло II знову і знову піднімає свій голос за миролюбне, більш, ніж просто толерантне, співіснування людей та релігій у взаємоповазі.

Найважливішою передумовою миру в нашому все більш взаємопов’язаному світі є мир між релігіями і, не в останню чергу, мир між Церквами. Це можливо лише тоді. коли всі визнають свободу відправлення культу і уникатимуть будь-якого примусу та дискримінації у справах релігії. Визнання прав людини, особливо свободи віросповідання, є сьогодні найважливішою передумовою миру кожного народу та між народами.

3. Свобода — це велике слово; ним можна, як і всім у світі, зловжити. Свободу віросповідання можна також хибно тлумачити і зловживати нею, іноді під цим розуміють зовсім різне. У сучасному тлумаченні свобода віросповідання відокремлюється від питання правди і розуміється в ліберальному, індивідуалістичному, релятивістському та індиференційному значенні. Проти такого розуміння чітко висловилась католицька церква в 19 ст.

II Ватиканський Собор у своїй заяві про свободу віросповідання заново прийняв думки дебатів; він підтримав справедливе прагнення сучасних ідей, але він розвинув власне, специфічно християнське розуміння свободи віросповідання, яке не є ні лібералістичним, ні лайцистським. Воно має дві опори: особиста і соціальна природа людини.

До особистої гідності людини належить свобода, яка її рухає і веде, людина не діє тоді під сліпим тиском чи зовнішнім примусом. Між тим, свобода не означає будь-що; вона знаходить своє наповнення в пізнанні й визнанні правди. Визнання свободи віросповідання ні в якому разі не дало церкві права стверджувати, що лише її віросповідання правильне і що їй доручено проповідувати всім людям правду Євангелії. Але правда може бути визнана лише тоді, коли є свобода; вона може торкатися лиш совісті; правда висуває свої вимоги не інакше, як самою силою істини. І тому Церква рішуче притримується того, що віра, по своїй суті, є вільним актом; нікого не можна примусити вірити чи переконати засобами та методами, які не відповідають суті віри.

Оскільки людська особа по своїй природі є істотою соціальною, свобода віросповідання стосується не лише індивідуального відправлення культу, а й права публічно здійснювати віросповідання у релігійній спільноті. Християнство з самого початку розуміли не як приватну релігію чи приватний релігійний гурток, а як громадську, публічну релігію. З іншого боку: якщо релігія запроваджується в життя суспільства, вона повинна підтримувати правильно зрозумілий суспільний устрій і охороняти громадський мир. 3 цим звертається Собор проти зловживання, яке може мати місце під приводом свободи віросповідання.

Держава, зі свого боку, не має ніякої компетентності у справах релігій; вона не може і не має права втручатися у сферу релігії. В розумінні католицької церкви це ні в якому разі не означає визнати себе прибічником лайцистичної держави. Зовсім навпаки, так, як держава повинна гарантувати і підтримувати порядок свободи, повинна вона гарантувати свободу віросповідання і підтримувати вільне відправлення культу. Держава повинна, так би мовити, цікавитися релігією, тому що вона залежить від людських та суспільних цінностей, які сама вона не може гарантувати. Навпаки, християнські церкви завжди визнавали і поважали державу як незалежний авторитет.

Тут мова йде ні про державну церкву, ні про церковну державу, а про вільну церкву у вільній державі.

4. На основі цих загальних принципів можна дещо сказати на закінчення про відношення свободи віросповідання до національної ідентичності. З усього сказаного вище, сподіваюсь, стало зрозуміло, що якби свободу віросповідання, як її розуміє католицька церква згідно II Ватиканського собору, поставили в протиріччя до національної культурної та релігійної ідентичності, це було б зловживанням і хибним її трактуванням. Повага, на яку може претендувати кожне релігійне переконання і релігійна спільнота, має гарантуватися також кожному іншому релігійному переконанню та релігійній спільноті. Право на власну свободу віросповідання не може тоді бути приводом для нетерпимого, зухвалого та агресивного ставлення до інших релігій та церков. Це стосується особливо історично зумовленого релігійного переконання більшості. Релігійній меншості повинна, звичайно, належати свобода віросповідання, і спосіб, у який поводиться держава з меншістю, є тестом, перевіркою стану свободи в державі; але це стосується і того, що релігійна меншість повинна поважати історично й культурно зумовлену релігійну більшість.

Собор робить навіть крок уперед і визнає, що за умови визнання і збереження права на вільне публічне відправлення культу для всіх громадян та всіх релігійних спільнот, беручи до уваги особливі історичні умови, в народі певної релігійної спільноти може бути висловлене спеціальне громадянське схвалення. Ми й сьогодні знаходимо це в такій класичній демократичній країні, як Англія, де англіканська церква визнана як «державна церква», не зашкоджуючи цим сьогодні свободі віросповідання католицької церкви чи добрим екуменічним відносинам між англіканською та католицькою церквами.

Комісія «Про Русія» висловилась у 1992 р. за те, що в православних країнах Східної Європи в однаковій мірі повинно бути зрівноважене право на свободу віросповідання для католицької церкви та її права на вільне відправлення культу з визнанням традиційної ролі православної церкви в цих країнах.

Цей принцип, як і раніше, має силу, і тому неважко буде узгодити на основі цих принципів конкретні правила для взаємних відносин. Католицька церква готова до цього. Але цю готовність ми зможемо реалізувати, звичайно, лише тоді, коли і православні церкви будуть готові до розмови. Уникнення розмови не вирішує проблеми, а лише загострює. Таку ситуацію не можна залишати в світі та у Східній Європі. Примирення між свободою віросповідання та національною культурною і релігійною ідентичністю є, на нашу думку, можливим, і воно потрібне для прагнення миру.

Дорога до цього веде через відкритий, чесний та конструктивний діалог з метою відновити повну єдність між розділеними церквами, так, як це було ще в 988 р. При цьому йдеться про єдність, яка «не є ні поглинанням, ні злиттям, а зустріччю в правді і в любові». Завдяки зближенню і, нарешті, єднанню церков найкраще служитиме й національна і культурна ідентичність.

Я дякую Вам за Вашу співпрацю в цьому великому завданні і дякую за увагу.

Розпорядження Кабінету Міністрів України

Официальная хроника