Доповідь ректора Київських духовних шкіл архієпископа Білогородського Сильвестра «Благословенна грамота патріарха Алексія ІІ (1990) і сучасний канонічний статус Української Православної Церкви».

Сьогодні, у переддень третьої річниці Собору Української Православної Церкви у Київському монастирі Феофанія, маємо добру нагоду замислитися над прийнятими цим Собором рішеннями. Звісно, центральним питанням, яке активно обговорюють як в середині нашої Церкви, так і у позацерковних колах, є питання про нинішній канонічний статус Української Православної Церкви. Протягом трьох років, які минули з часу проведення Собору, ми вже бачили різні спроби інтерпретувати його рішення. При чому часто ці інтерпретації є взаємовиключними. Отже, питання про оцінку рішень Собору, який відбувся 27 травня 2022 р., є для нас вкрай актуальним.

Одним з центральних пунктів полеміки між прихильниками та противниками Української Православної Церкви є питання про те, як розуміти перший пункт оновленого Статуту нашої Церкви, в якому згадано Благословенну грамоту патріарха Алексія ІІ, надану Українській Православній Церкві 27 жовтня 1990 р.?

Нагадаю, що Собор у Феофанії вніс низку принципових змін до Статуту про управління УПЦ. Зі Статуту були прибрані усі положення, які встановлювали зв’язок УПЦ з РПЦ. Зокрема, зі Статуту прибрані пункти про те, що УПЦ «з’єднана з Помісними Православними Церквами через Руську Православну Церкву» (розділ І, п. 3), що УПЦ є «самокерованою частиною Руської Православної Церкви» (розділ І, п. 5), що УПЦ «у своєму управлінні керується постановами Архієрейського Собору Руської Православної Церкви від 25-27 жовтня 1990 року» (розділ І, п. 4), що Предстоятель УПЦ після обрання має отримувати благословення Московського патріарха (розділ V, п. 2, 16), що ім’я Московського патріарха має «підноситися за богослужінням у всіх храмах та монастирях Української Православної Церкви» (розділ V, п. 5), що Київський митрополит є постійним членом Св. Синоду РПЦ (розділ V, п. 8), що Собор УПЦ має дбати про збереження «канонічної єдності з Руською Православною Церквою» (розділ ІІ, п. 6 б) та про втілення в життя рішень Соборів РПЦ (розділ ІІ, п. 6 в), що Собор єпископів УПЦ «діє на підставі … постанов Помісних і Архієрейських Соборів Руської Православної Церкви» (розділ ІІІ, п. 5).

Однак при цьому у першому пункті загальних положень в новій редакції Статуту згадується грамота патріарха Алексія ІІ 1990 року. Це єдина згадка про Московського патріарха, яка лишилася в Статуті УПЦ. Виникає закономірне питання: як слід розуміти цю згадку про грамоту 1990 року?

Відповідь на це питання Блаженніший Митрополит Онуфрій дав у листі до Державної служби з етнополітики та свободи совісті від 28 вересня 2022 р. (№ 0838). Тут Предстоятель наголосив, що УПЦ віднині має не тільки адміністративну незалежність (яка існувала і раніше), але й повну канонічну самостійність.

Слова Грамоти патріарха Алексія про те, що Українська Православна Церква з’єднується з Єдиною Святою Соборною і Апостольською Церквою через Руську Православну Церкву, Блаженніший митрополит Онуфрій не вважає доказом залежності УПЦ від РПЦ, та вказує, що протягом тридцяти років свого існування «УПЦ контактує з іншими Помісними Православними Церквами безпосередньо», а не через Московську патріархію. Також Його Блаженство нагадав, що і в Статуті ПЦУ сказано: «Православна Церква України є … невід’ємно єдиною з Матір’ю Великою Христовою Церквою в Константинополі і через неї з усіма іншими Православними Автокефальними Церквами» (стаття 1, розділ І). Але при цьому ПЦУ є автокефальною Церквою. Тому подібні статутні положення слід розуміти виключно як своєрідні духовні настанови, які не обмежують реальну незалежність Церков. Також у своєму листі Блаженніший Онуфрій пояснив, що нова версія Статуту про управління УПЦ свідчить і «про відмежування від Московського Патріархату». Відтепер постанови Соборів РПЦ більше не є підставою для діяльності УПЦ. Крім того, Блаженніший митрополит Онуфрій повідомив ДЕСС, що «припинив членство у Священному Синоді РПЦ».

Слід додати, що 24 квітня 2023 р. Блаженніший Митрополит Онуфрій також направив листа (№ 0534) Президенту України Володимиру Зеленському, в якому стисло повторив тези, які містилися у вказаному листі в ДЕСС.

Тим не менше, перший пункт оновленого Статуту про управління УПЦ залишається каменем спотикання. Як противники УПЦ, так і адепти керівництва Московського патріархату тлумачать посилання на Грамоту патріарха Алексія у першому параграфі нової версії Статуту як доказ залежності УПЦ від Москви.

Також така точка зору послідовно викладена в експертизі Державної служби з етнополітики та свободи совісті, здійсненій на початку 2023 р.

Оскільки у Грамоті 1990 року вказано, що Українська Православна Церква з’єднується з Єдиною Святою Соборною і Апостольською Церквою через Руську Православну Церкву, то і у експертному висновку ДЕСС вказується, що «УПЦ є частиною Повноти православ’я саме через РПЦ, постійно з’єднується зі Вселенською православною повнотою лише завдяки Грамоті». Крім того, Грамота патріарха Алексія містить посилання на Архієрейський Собор РПЦ 25-27 жовтня 1990 року. Експерти ДЕСС наголошують, що це посилання також передбачає підкорення керівництва УПЦ Московському патріарху.

Оскільки на адресу УПЦ і надалі лунають звинувачення у збереженні афіліації з Московським патріархатом, хотілось б ще раз вказати на те, як сьогодні УПЦ розуміє Грамоту патріарха Алексія 1990 року і що означає згадка про цю грамоту в новій версії нашого Статуту.

Почнемо з того, що грамота 1990 року фактично вводить в дію рішення Архієрейського Собору РПЦ від 25-27 жовтня 1990 року. Отже вручення цієї грамоти Київському митрополиту Філарету означало введення в дію вказаних соборних рішень. Однак згідно нової редакції Статуту УПЦ наша Церква у своєму житті більше не керується визначеннями Архієрейського Собору від 25-27 жовтня 1990 року (відповідний пункт видалено зі Статуту). А грамота 1990 року у відриві від визначень цього Собору фактично втрачає сенс.

Так само з нової версії Статуту видалено пункт про те, що УПЦ «з’єднана з Помісними Православними Церквами через Руську Православну Церкву». Отже, і це положення Грамоти УПЦ більше до себе не застосовує.

Таким чином, згадка про цю Грамоту 1990 року у першому пункті оновленого Статуту не є вказівкою на афіліацію нашої Церкви з Московським патріархатом. Оскільки Статут про управління УПЦ більше не передбачає жодних зв’язків з РПЦ, то і згадка про Грамоту віднині є лише вказівкою на початок сучасної інституційної історії УПЦ. А грамота більше не є документом, яким Українська Православна Церква керується у своєму житті.

Крім того, слід додати, що єпископи Української Православної Церкви після 1990 р. напряму спілкувалися з єпископами інших Помісних Православних Церков. Зокрема, делегації УПЦ регулярно звершували візити до інших Помісних Церков, не погоджуючи їх з Московським патріархом. Так само і до України регулярно приїздили предстоятелі та представники інших Помісних Церков, напряму спілкуючись з предстоятелем та єпископами УПЦ. Тому фразу грамоти про те, що УПЦ з’єднується з іншими Церквами через РПЦ, ніколи не вважалася в УПЦ забороною на пряме спілкування з іншими Помісними Церквами. Тим більше ця фраза аж ніяк не означала обмежень на євхаристичне спілкування з єпископами інших Помісних Церков.

Отже, з богословської точки зору ця фраза не стосувалася сутності церковного життя і ніяк не обмежувала наше перебування у молитовній єдності з іншими Помісними Церквами. Це формулювання могло стосуватися, виключно церковно-дипломатичного аспекту. Однак, з початком російської військової агресії проти України, з моральних підстав УПЦ порвала навіть мінімальне спілкування із представниками Московського Патріархату у цій сфері. УПЦ самостійно спілкуємося з керівництвом інших Помісних Церков і самостійно звершуємо свою місію за кордоном, що й було виражено на Соборі 27 травня 2022 р.

Таким чином, постанови Собору Української Православної Церкви в Феофанії 27 травня 2022 р. чітко свідчать про те, що наша Церква прямує шляхом повної канонічної незалежності, тобто автокефалії.

І ми сподіваємося, що наш вибір підтримають інші Помісні Православні Церкви та українське суспільство.

14 листопада у Музеї волинської ікони за участі духовенства Волинської єпархії УПЦ відбулася презентація факсимільного видання «Галицько-Волинське Євангеліє» ХІІ ст.

Участь у заході взяли упорядник факсимільного видання Євангелія архімандрит Онуфрій (Куц), секретар єпархії протоієрей Миколай Бондарук, проректор Волинської духовної семінарії із наукової роботи протоієрей Олександр Федчук та голова просвітницького відділу єпархії протоієрей Валентин Марчук, а також науковці, видавці, музейники, бібліотекарі, представники духовенства, студенти, поціновувачі минувшини.

Директор видавництва «Горобець» Ганна Горобець та піар-директор видавництва Олена Башкатова розповіли про історії віднайдення і повернення давніх пам’яток української писемності.

Захоплюючим був виступ архімандрита Онуфрія (Куца), настоятеля храму св. Параскеви с. Ратнів Луцького району, куратора підготовки і друку видань, який наголосив на величі української мови з початків становлення нашої державності.

Прот. Олександр Федчук, кандидат історичних наук, подарував до бібліотеки музею видання з історії Волинської духовної семінарії та храмів Волині.

Учасники дійства могли оглянути виставку «Рукописна спадщина Волині», яка доповнена новою книгою «Галицько-Волинське Євангеліє», поліграфічними зображеннями мініатюр євангелістів з книги, а також живописними реконструкціями авторства художника Василя Васильчикова.

З благословення Предстоятеля Української Православної Церкви, Блаженнішого митрополита Київського і всієї України Онуфрія 7 листопада 2024 р. в актовій залі архієрейської резиденції, на території Покровського чоловічого монастиря міста Харкова, відбулася IV Міжнародна науково-практична конференція «Актуальні питання богослов’я та історії Церкви» (до 225-річчя створення Харківської єпархії), організована Харківською духовною семінарією та Харківським єпархіальним управлінням.

Перед пленарним засіданням для учасників конференції в холі архієрейської резиденції була представлена виставка «Незбережені храми Харківської губернії».

Пленарне засідання конференції розпочалося зі звернення Блаженнішого Митрополита Онуфрія, яке зачитав перший проректор Харківської духовної семінарії прот. Валентин Ковальчук. У своєму посланні Предстоятель привітав учасників міжнародної науково-практичної конференції та зауважив, що подібні заходи дають можливість обмінюватися досвідом, робити висновки, збагачуватися новими знаннями.

Після оголошення звернення Предстоятеля митрополит Харківський і Богодухівський Онуфрій привітав учасників та гостей конференції. Високопреосвященніший владика відзначив, що за 225 років Харківська єпархія пройшла тернистий, але гідний шлях служіння Богу, незліченних зусиль з духовного вдосконалення, роки важких втрат й радості надбань, наближення до Істини та духовного спасіння.

Далі першим проректором о. Валентином було зачитане вітальне слово ректора Християнської богословської академії в Варшаві, архієпископа Вроцлавського і Щецинського Георгія (Панковського), в якому владика-ректор привітав організаторів та учасників конференції та відзначив, що остання проводиться в такий нелегкий для Харківської єпархії та країни в цілому час, а також згадав приснопам’ятного владику Никодима, який сприяв відродженню богословської освіти в Харкові.

Пленарні виступи розпочалися з доповіді митрополита Мексики, Венесуели, Центральної Америки та Карибського басейну Ігнатія з Антіохійської Православної Церкви на тему: “Біблійні роздуми про Антіохійську православну місію”. Після Високопреосвященнішого Ігнатія виступив завідувач Церковно-історичного музею Харківської єпархії протодиякон Максим Талалай із доповіддю “Святі імена в книзі буття Харківської єпархії XX століття”.

Після пленарного засідання для гостей форуму було проведено екскурсію до Церковно-історичного музею Харківської єпархії.

Конференція продовжила свою роботу у чотирьох секціях:”Історичний шлях Православ’я (здобутки і виклики часу)”, Філософсько-богословська (погляд крізь віки), Православна педагогіка та психологія (духовне життя людини), Християнська культура в пошуках істини (музика, живопис, мова та література)”.

Участь у секційних засіданнях взяли викладачі та студенти духовних і світських навчальних закладів не тільки України, а й Польщі та Німеччини. Частина учасників взяла участь у конференції дистанційно на інтернет-платформі «Zoom». Доповіді викликали щирий інтерес аудиторії та жваве обговорення.

Конференція завершилася підбиттям підсумків на заключному пленарному засіданні.

Два роки тому, 27 травня 2022 року, в Київському монастирі у Феофанії відбувся Собор Української Православної Церкви за участю єпископів, духовенства, ченців та мирян. У роботі Собору (особисто чи в онлайн-форматі) взяли участь представники всіх єпархій УПЦ, у тому числі ті, що опинилися на тимчасово окупованих територіях.

Упродовж років після Собору, звучали різні оцінки ухвалених на ньому рішень. Хтось натхненно їх захищав, хтось навпаки активно критикував. Але одне можна сказати напевне: Собор став важливою віхою в історії УПЦ.

В другу річницю Собору у Феофанії ректор Київських духовних шкіл архієпископ Сильвестр (Стойчев) проаналізував не тільки його рішення, а й ті процеси, які протікали в нашій Церкві та українському суспільстві за останні роки. Про це повідомляє пресслужба УПЦ з посиланням на пресслужбу КДАіС.

Шлях до Собору

Відразу слід пояснити, що церковні форуми такого масштабу, як Собор у Феофанії, збираються нечасто. За всі роки незалежності Українська Православна Церква скликала подібні Собори лише п’ять разів. І майже кожен із цих п’яти Соборів маркував певні віхи в житті УПЦ.

Собор у Феофанії став ключовою подією для нашої Церкви за умов повномасштабної російської військової агресії проти України.

24 лютого 2022 року розділило наше життя на «до» та «після». Звичайно, війна мала великий вплив і на церковне життя. Вже першого дня війни Блаженніший Митрополит Онуфрій засудив російську військову агресію та закликав російську владу негайно припинити військові дії. На жаль, цей заклик було повністю проігноровано.

Сьогодні ми маємо чітко сказати: за весь час війни з вуст духовенства РПЦ (за дуже невеликим винятком кількох священнослужителів) ми не почули засудження військової агресії й навіть простого людського співчуття українцям, які зазнають страждань.

З перших днів війни в Україні почав розгортатися широкий рух духовенства та мирян, котрі бажали обговорити ситуацію, в якій опинилася УПЦ. І Собор УПЦ став певною відповіддю на цей рух.

Нагадаю, що спочатку в Феофанії передбачалося проведення лише зборів єпископів, священників і мирян, але в процесі захід переріс у повноцінний Собор УПЦ. Ключові рішення Собору стосувалися канонічного статусу УПЦ.

Статус УПЦ після Собору

Феофаніївський Собор вніс принципові зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви. Зі Статуту було видалено всі пункти, що передбачали залежність УПЦ від РПЦ.

З 27 травня 2022 року УПЦ може сама обирати та інтронізувати свого Предстоятеля, не звертаючись за благословенням до московського патріарха. УПЦ більше не має керуватися у своєму житті постановами Соборів РПЦ. У храмах УПЦ більше не проголошується ім’я московського патріарха. Предстоятель УПЦ більше не є членом Священного Синоду РПЦ. Крім того, Собор у Феофанії заявив про відновлення в Києві традиції мироваріння, і в квітні 2023 року після більш ніж столітньої перерви у Києві знову було виготовлено та освячено Святе миро.

Отже, Собор заявив про незалежність УПЦ. При цьому в постановах Собору не згадується слово автокефалія. УПЦ не проголошувала себе автокефальною церквою. І це породило чимало запитань як усередині УПЦ, так і поза її межами.

Який же тепер канонічний статус УПЦ?

Собор не пішов шляхом самопроголошеної автокефалії. Такий крок не вирішив би проблем УПЦ, а лише ускладнив її становище. Цілком очевидно, що таку автокефалію не визнала б жодна з Помісних Православних Церков. Більше того, інші Помісні Церкви могли б навіть розірвати спілкування з УПЦ, що означало б канонічну ізоляцію нашої Церкви.

Тому можна сказати так: Українська Православна Церква чітко задекларувала свій намір бути автокефальною, але утрималася від самопроголошення автокефалії. Звісно, можна сказати, що статус УПЦ зараз не до кінця зрозумілий та оформлений. Однак у нинішній ситуації навряд чи можна було б очікувати від УПЦ інших рішень.

У цьому контексті не можна не згадати про сумнозвісну релігієзнавчу експертизу, здійснену Державною службою України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС). У висновку експертів, оприлюдненому 31 січня 2023 року, стверджується, що Українська Православна Церква нібито «продовжує перебувати в Російській Православній Церкві в відносинах підпорядкування».

Наша Церква неодноразово заявляла про помилковість цього висновку, тому не повторюватиму ще раз ті аргументи. Хочу лише підтвердити, що Феофаніївський Собор, затверджуючи нову версію Статуту УПЦ, виходив з моральної неможливості зберігати будь-які адміністративні відносини підпорядкування РПЦ. Тому висновок ДЕСС є глибоко хибним.

УПЦ та світове Православ’я

Ще 2008 року Блаженніший Митрополит Володимир, який брав участь у Синаксисі Предстоятелів Помісних Православних Церков на Фанарі, звернувся до всіх Помісних Церков із закликом приєднатися до рішення «Українського церковного питання». Він чітко заявив, що проблема Церкви в Україні є проблемою всього світового православ’я. І без певного консенсусу між усіма Помісними Церквами вирішити українське питання просто неможливо.

Нинішня ситуація лише підтвердила правоту нашого покійного Предстоятеля. Очевидно, що важливою складовою післявоєнного врегулювання в Україні має стати вирішення питання щодо статусу її Православної Церкви. Особисто я переконаний, що це має робитися шляхом консенсусу між усіма Помісними Православними Церквами, про що вже не раз говорив.

Але повернемося до рішень Феофанівського Собору.

Наші опоненти можуть поставити цілком логічне запитання: як УПЦ збирається шукати спільну мову зі світовим православ’ям, якщо в постанові Собору 27 травня 2022 року висловлено жорстку критику на адресу Константинопольського Патріархату?

Нагадаю, що УПЦ завжди негативно ставилася до того сценарію подолання церковних розділень в Україні та надання автокефалії ПЦУ, реалізованого Константинопольським Патріархатом у 2018-2019 роках. І ми бачимо, що за цей час так і не вдалося досягти єдності між православними в Україні. Залишаються невирішеними важливі богословські та канонічні питання. Тому немає нічого дивного в тому, що Собор у Феофанії відверто констатував цю проблему. Вдавати, що її не існує, було б безвідповідально.

Крім того, хотів би наголосити: Українська Православна Церква призупинила євхаристійне спілкування з Константинопольським Патріархатом не тому, що пішла в цьому за Москвою (як кажуть про це наші опоненти), а тому, що це спосіб показати, наскільки ми не погоджуємося з тими діями, які були здійснені Константинопольським патріархом щодо УПЦ. Очевидно, що євхаристійне спілкування має на увазі згоду в усьому і духовний мир. Без цих умов повноцінно воно не може бути реалізовано.

Однак ще напередодні Собору мною був оприлюднений текст, присвячений проблемі діалогу. І сьогодні я готовий знову повторити одну з ключових тез тієї статті: діалог є єдиним шляхом для подолання церковних конфліктів.

Ми цілком усвідомлюємо, що зараз усе світове православ’я переживає глибоку кризу. І якщо українське церковне питання може бути вирішене тільки на всеправославному рівні, то, звичайно, ми повинні бути відкриті для спілкування з усіма Помісними Православними Церквами, в тому числі з Константинопольським Патріархатом та іншими грецькими Помісними Церквами.

Наголошую, що на певному етапі таке спілкування з деякими ППЦ може бути лише в дипломатичному форматі. Однак воно повинно обов’язково бути — для того щоб знайти «формулу згоди», за якої збережеться власне система світового православ’я. У певному сенсі ми сьогодні маємо «перезапустити» цю систему. Безперечно, потрібно знайти консенсус щодо механізму створення нових автокефальних та автономних Церков, духовної опіки православної діаспори й тому подібне.

Взаємини з ПЦУ

Безумовно, доля Православ’я в Україні залежатиме передусім від православних віруючих України. Жоден діалог з іншими Помісними Церквами не матиме успіху, якщо ми самі не візьмемося за рішення наших внутрішніх проблем.

Однак за рік після Собору УПЦ та ПЦУ так і не наблизилися до взаєморозуміння. Навпаки, відносини суттєво погіршилися.

Собор у Феофанії чітко заявив, що для початку діалогу між УПЦ та ПЦУ слід насамперед «припинити силові захоплення храмів та примусові переведення парафій Української Православної Церкви» до складу ПЦУ. Однак силові дії не тільки не припинилися, а отримують дедалі більше поширення.

Весь світ міг бачити, що відбувалося, наприклад, 28 березня 2023 року в Івано-Франківську. Двері кафедрального собору Української Православної Церкви на честь Різдва Христового були зламані так званими активістами, а священників УПЦ вигнали з храму сльозогінним газом. Незважаючи на таке відверте насильство, здійснене в храмі Божому, представники ПЦУ з радістю увійшли до захопленого храму й почали богослужіння.

2 квітня 2023 року відбулося незаконне захоплення Покровського кафедрального собору в Хмельницькому. 6 квітня 2023 року у Львові ПЦУ ініціювала знесення храму УПЦ на честь святого рівноапостольного князя Володимира. І це тільки найрезонансніші події останніх місяців.

Маємо констатувати: ПЦУ сьогодні займає відверто агресивну позицію щодо нашої Церкви. Керівництво ПЦУ намагається скористатися ситуацією, щоби буквально розгромити УПЦ. А керівні органи ПЦУ підтримують заклики законодавчо обмежити діяльність нашої Церкви.

Якщо ж говорити про неофіційні висловлювання спікерів ПЦУ, то в них риторика ворожнечі щодо нашої Церкви стала вже сумною нормою. Риторичне питання: скільки судових проваджень було відкрито за статтею 161 Кримінального кодексу України в цих випадках?

Отже, на сьогодні відсутня ключова передумова для діалогу. А агресивна риторика та насильницькі дії з боку прихильників ПЦУ, спрямовані проти нашої Церкви, руйнують його можливість. Проте особисто для мене було дуже важливо побачити, що в ПЦУ є й ті, хто висловлює свою незгоду з силовими захопленнями храмів УПЦ (зокрема, кілька таких заяв пролунало після захоплення собору в Івано-Франківську).

Залишається тільки сподіватися, що керівництво ПЦУ нарешті усвідомить неприпустимість агресії та насильства у взаєминах між християнами. Без усвідомлення цієї начебто базової істини навряд чи можна говорити про спілкування між нами.

УПЦ та держава

Одним із найбільш серйозних викликів для нашої Церкви за рік, що минув від Феофанієвського Собору, стало суттєве погіршення відносин з державою. Принципові трансформації у взаєминах розпочалися в жовтні-листопаді 2022 року. Саме в цей період почалися обшуки в єпархіальних управліннях та монастирях УПЦ у різних регіонах.

У засобах масової інформації лунають постійні звинувачення нашої Церкви в державній зраді. Деякі телевізійні програми містять явні ознаки розпалювання релігійної ворожнечі або образу релігійних почуттів.

Нагадаю, що на початку 2023 року розгорнувся тяжкий конфлікт навколо Києво-Печерської Лаври. Ситуація навколо Лаври заслуговує на окреме дослідження та аналіз, тому тут не заглиблюватимуся в це питання.

Як виправдання жорстких дій проти УПЦ зазвичай вказують на колаборацію священнослужителів УПЦ з окупаційною владою на тимчасово окупованих територіях. Потрібно відверто визнати, що факти такої колаборації, на жаль, мали місце. Але про це потрібно чесно говорити та долучатися до неупередженого розслідування таких випадків. Тільки на підставі такого розслідування Церква зможе приймати виважені церковно-судові рішення.

При цьому хотів би наголосити, що після 24 лютого 2022 року ми не побачили масової колаборації духовенства УПЦ з агресором. Незважаючи на те, що нашу Церкву роками звинувачували у пропаганді «руського миру» і навіть у підготовці російського вторгнення, життя довело несправедливість цих звинувачень.

Більшість духовенства УПЦ чітко стала на бік України. З відкритих джерел відомо, що сьогодні в судах перебувають на розгляді тисячі справ щодо державної зради та колаборації. При цьому лише кілька десятків із цих справ відкрито проти священників УПЦ. Отже, хоча факти колаборації мали місце, це не є масовим явищем серед священників УПЦ.

Згадаймо, що одним із фундаментальних принципів демократії є принцип свободи совісті. Згідно з Конституцією, Україна проголосила себе світською державою. У нас немає і не може бути державної Церкви. Отже, для держави всі релігійні об’єднання є рівними перед законом.

В Україні не було і не існує практики законодавчої заборони церков чи релігійних організацій. За тридцять років незалежності різні релігійні діячі могли опинитися під судом за вчинені ними злочини та нести законне покарання. Але це ніколи не означало заборони власне релігійних організацій. Заборона діяльності певних релігійних груп типова саме для авторитарних та тоталітарних режимів. Для демократичних суспільств цей шлях неприйнятний.

І якщо наша держава піде шляхом законодавчої заборони УПЦ, це буде ударом по демократичних принципах нашого суспільства. Ми не повинні допустити такої трансформації.

Тут треба знову згадати про висновки релігієзнавчої експертизи Статуту про управління УПЦ. Саме цей помилковий висновок може сьогодні стати підставою для законодавчої заборони громад, монастирів та керівних центрів нашої Церкви. Тому є необхідність провести нову неупереджену експертизу статутних документів УПЦ із залученням до цього європейських незалежних експертів.

Знову ж таки, і у відносинах з державою ми повинні йти шляхом діалогу. На жаль, сьогодні немає відвертого діалогу між Церквою та державною владою. Від цього страждають обидві сторони.

Собор Української Православної Церкви у Феофанії став важливою віхою в її історії. Учасники Собору чітко засвідчили підтримку Української держави та українського народу в тяжкому збройному протистоянні з російським агресором, заявили про своє прагнення до повної церковної незалежності та зробили важливі кроки до здобуття цієї незалежності.

Звичайно, Собор не вирішив усіх проблем, які виникли сьогодні перед УПЦ. Але він вказав на той вектор розвитку, якого ми повинні дотримуватись.

Сьогодні для всіх нас очевидно, що Українська Православна Церква вже ніколи не буде такою, якою вона була до 24 лютого 2022 року. Ми збережемо вірність вірі Христовій та традиціям Церкви, але сучасні випробування не можуть не змінити всіх нас.

24 жовтня, з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія, в Актовій залі Голосіївського монастиря (академічного корпусу) відбулася ХV Міжнародна науково-практична конференція «Духовна та світська освіта: історія взаємин – сучасність – перспективи». Про це повідомляє сайт КДАіС.

Участь у форумі очно та дистанційно взяли 74 доповідачів, серед яких представники духовних навчальних закладів Української Православної Церкви, представники світських вищих навчальних закладів з України та з-за кордону, викладачі і студенти Київських духовних шкіл.

До президії увійшли: Керуючий справами Української Православної Церкви митрополит Бориспільський і Броварський Антоній, голова Учбового комітету при Священному Синоді УПЦ професор митрополит Ніжинський і Прилуцький Климент, ректор Київських духовних шкіл професор архієпископ Білогородський Сильвестр, проректор з виховної роботи доцент єпископ Згурівський Амвросій, перший проректор професор протоієрей Сергій Ющик.

Після молитви «Царю Небесний», пленарне засідання конференції відкрив ректор КДАіС архієпископ Сильвестр. Владика ректор привітав присутніх з початком роботи конференції та оголосив регламент роботи. Високопреосвященніший владика зауважив, що цьогоріч науковий форум присвячено 90-річчю з дня блаженної кончини останнього ректора дореволюційної Київської духовної академії священносповідника Василія (Богдашевського, 1861–1933), а також 90-річчю з дня смерті відомого богослова професора Київської духовної академії Василія Ілліча Екземплярського (1874–1933). Владика ректор наголосив:

“Сьогодні ми знаходимося не в стінах Києво-Печерської Лаври, для нас всіх, безумовно, важко сприйняти, що зараз ми знаходимося не в цій великій святині. Ми з вами повинні розуміти, що Господь надає нам іспити, але головне, що є в нас і що є перед нами, — це необхідність зберегти традиції. А традиції Православного Передання можуть зберігатися і за кордоном, і в тих місцях, які для нас є великими і святими. І хоча наше серце переповнено скорботою, тому що не в Києво-Печерській Лаврі відбувається ця подія, але наше серце сповнене радості, тому що ми зберігаємо традицію, яка була облаштована в Київській духовній академії і семінарії протягом останніх 30-ти років. І те, що ми маємо можливість зібратися на конференцію в Голосіївському Свято-Покровському монастирі — це теж милість Божа для нас, для всіх, хто навчає і навчається, що ми під покровом Пресвятої Діви Марії і надалі звершуємо те, заради чого кожен з нас прийшов у Київську духовну академію і семінарію, — навчати або навчатися. Тому сприймемо сьогоднішню конференцію як ознаку того, що традиції КДАіС не вмерли і не вмирають, а будуть і далі продовжуватися”.

Пряма трансляція пленарного засідання проходила на офіційній сторінці КДА у мережі Facebook.

Після вступного слова владика Сильвестр запросив митрополита Антонія виголосити вітальне слово Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія до організаторів та учасників форуму.

«Наша Церква опинилася сьогодні у вкрай непростій ситуації. Вперше ми проводимо конференцію не в стінах Києво-Печерської Лаври, а у Голосіївському Покровському монастирі. Користуючись нагодою, я хочу ще раз подякувати наміснику монастиря єпископу Ісаакію за його гостинність та за готовність надати всебічну допомогу Київським духовним школам у важку хвилину. Також я хочу висловити слова підтримки ректору Київської духовної академії і семінарії архієпископу Сильвестру за те, що, незважаючи на воєнний час та відвертий тиск, який все більше відчуває на собі наша Церква, забезпечений повноцінний навчальний процес. Якими б складними не були обставини буття нашої Церкви, ми маємо зберігати духовні школи. Підготовка гідних кандидатів у священство є фундаментом, на якому стоїть та зростає Церква», — зауважив Блаженніший владика.

Звертаючись до учасників наукового форуму, Його Блаженство розповів про вклад у розвиток вітчизняної богословської науки священносповідника Василія (Богдашевського) та Василія Ілліча Екземплярського:

«У цьому році виповнюється 90 років з дня блаженної кончини останнього ректора дореволюційної Київської духовної академії священносповідника Василія (Богдашевського), а також 90 років з дня смерті відомого богослова, професора Київської духовної академії Василія Ілліча Екземплярського. Як святитель Василій, так і професор Василій Екземплярський зробили вагомий внесок у розвиток вітчизняної богословської науки. Обидва вони пережили буремні роки революції та громадянської війни і явили нам приклад сповідництва у часи, коли атеїстична радянська влада розгорнула в Україні широкі гоніння на Церкву».

Наостанок Блаженніший Митрополит Онуфрій закликав на усіх Боже благословення і побажав учасникам та гостям конференції благословенних успіхів у вивченні богоодкровенних істин.

Далі присутні заслухали доповідь проректора з науково-богословської роботи професора Буреги Володимира Вікторовича на тему: «Богословські погляди професора В. І. Екземплярського». У доповіді В. В. Бурега проаналізував богословські погляди професора та порівняв проблематику тогочасного богослов’я з тепершніми проблемами та наголосив, що “казенне” богослов’я, яке критикував професор, не може дати відповіді на виклики тодішних реалій. Спадщина В. І. Екземплярського сформувала напрямок богословської думки, який буде звертати увагу на реальні життєві проблеми, намагаючись розв’язати їх у світлі християнського ідеалу.

Наступною прозвучала доповідь викладача Київської духовної академії доцента архієпископа Хмельницького і Старокостянтинівського Віктора на тему: «Історичний шлях Подільсько-Брацлавської єпархії: короткий огляд». Окресливши історичні події розвитку Подільсько-Брацлавської єпархії, Його Високопреосвященство підсумував, що за всю історію Подільської єпархії з часу її заснування у 1795 році до припинення діяльності в богоборчі 1920-ті роки очевидним є те, що Промисел Божий ніколи не залишав Подільський край. “Історія Православ’я на Поділлі XIX століття – це час становлення та розвитку Подільської єпархії, яка стала матір’ю всіх сучасних єпархій Української Православної Церкви на території Подільського краю”, — підсумував владика Віктор.

Викладач Волинської духовної семінарії протоієрей Олександр Федчук виголосив доповідь «Репресії сталінського режиму проти насельників Почаївської лаври». Розповівши про важкий подвиг монахів Почаївської лаври, отець Олександр підкреслив важливість стояння в вірі та необхідність пам’ятати про подвиги духовенства минулого століття.

Останньою прозвучала доповідь ученого секретаря архімандрита Митрофана (Божка) «Православна Церква в Україні після 1921 р.: до питання про статус автономії чи екзархату». У своїй доповіді отець Митрофан провів історичний екскурс у життя Православної Церкви на території України у післяреволюційний період. У висновку учений секретар підкреслив: “Для нас історія Української Церкви на початку минулого століття дуже схожа, тому що співпала з початком військових дій, державним наступом на Церкву та чисельними розколами. Проте, незважаючи на всі перепони влади і розольників, Церква спромоглась зберегти свою самобутність”.

Після завершення пленарного засідання архієпископ Білогородський Сильвестр подякував учасникам конференції за цікаві та змістовні доповіді. Після цього владика ректор оголосив результати конкурсу на кращу проповідь. За результатами конкурсу переможці були нагороджені премією імені святителя Петра Могили І-ІІІ степені, а їхні проповіді будуть розміщені на YouTube-каналі Київської духовної академії:

1 місце: Штефанюк Олексій, студент І курсу Київської духовної академії.

2 місце: Полюхович Владислав, студент І курсу Київської духовної академії.

3 місце: Гладкий Ігор, вихованець 4-го класу Київської духовної семінарії.

Після цього відбувся круглий стіл для викладачів історичних дисциплін духовних семінарій та робота конференції продовжилася у 6-ти секціях.

На секціях очно та дистанційно виступили 74 доповідача, серед яких представники духовних навчальних закладів Української Православної Церкви, представники світських вищих навчальних закладів з України та з-за кордону, викладачі і студенти Київських духовних шкіл.

Для іногородніх та закордонних доповідачів секції працювали в онлайн режимі у програмі «Zoom».

Модераторами на секціях виступили професорсько-викладацька корпорація Київських духовних шкіл:

Секція 1 — «Біблеїстика та богослов’я: історичний досвід та сучасні виклики»

Модератори: викладачі архімандрит Філарет (Волошин) та ієромонах Герман (Ковач)

Секція 2 — «Історія Церкви: джерела, історіографія, нові наукові дискурси»

Модератори: доцент протоієрей Андрій Ухтомський та доцент Павло Вікторович Комаров.

Секція 3 — «Церква в сучасному світі: місія, літургія, дияконія»

Модератори: завідувач заочним відділенням доцент архімандрит Маркел (Павук) та викладач архімандрит Назарій (Омеляненко).

Секція 4 — «Студентська наука в духовній школі: богослов’я і біблеїстика»

Модератори: професор протоієрей Володимир Савельєв та доцент архімандрит Феофан (Меджидов).

Секція 5 — «Студентська наука в духовній школі: церковно-історичні дисципліни»

Модератори: викладачі ієромонах Рафаїл (Мосунов) та Євген Вікторович Комаров.

Секція 6 — «Студентська наука в духовній школі: церковно-практичні дисципліни»

Модератори: доцент Олег Оттович Надь та викладач архімандрит Досифей (Михайлюк).

Ознайомитися з Програмою конференції та темами доповідей

Рік тому, 27 травня 2022 року, в Київському монастирі у Феофанії відбувся Собор Української Православної Церкви за участю єпископів, духовенства, ченців та мирян. У роботі Собору (особисто чи онлайн-форматі) взяли участь представники всіх єпархій УПЦ, у тому числі ті, що опинилися на тимчасово окупованих територіях.

У річницю Собору у Феофанії ректор Київської духовної академії і семінарії архієпископ Білогородський Сильвестр проаналізував його рішення та ті процеси, які протікали в нашій Церкві та українському суспільстві за останній рік.

Шлях до Собору

Відразу слід пояснити, що церковні форуми такого масштабу, як Собор у Феофанії, збираються нечасто. За всі роки незалежності Українська Православна Церква скликала подібні Собори лише п’ять разів. І майже кожен із цих п’яти Соборів маркував певні віхи в житті УПЦ.

Собор у Феофанії став ключовою подією для нашої Церкви за умов повномасштабної російської військової агресії проти України.

24 лютого 2022 року розділило наше життя на «до» та «після». Звичайно, війна мала великий вплив і на церковне життя. Вже першого дня війни Блаженніший Митрополит Онуфрій засудив російську військову агресію та закликав російську владу негайно припинити військові дії. На жаль, цей заклик було повністю проігноровано.

Сьогодні ми маємо чітко сказати: за п’ятнадцять місяців війни з вуст духовенства РПЦ (за дуже невеликим винятком кількох священнослужителів) ми не почули засудження військової агресії й навіть простого людського співчуття українцям, які зазнають страждань.

З перших днів війни в Україні почав розгортатися широкий рух духовенства та мирян, котрі бажали обговорити ситуацію, в якій опинилася УПЦ. І Собор УПЦ став певною відповіддю на цей рух.

Нагадаю, що спочатку в Феофанії передбачалося проведення лише зборів єпископів, священників і мирян, але в процесі захід переріс у повноцінний Собор УПЦ. Ключові рішення Собору стосувалися канонічного статусу УПЦ.

Статус УПЦ після Собору

Феофаніївський Собор вніс принципові зміни до Статуту про управлінні Української Православної Церкви. Зі Статуту було видалено всі пункти, що передбачали залежність УПЦ від РПЦ.

З 27 травня 2022 року УПЦ може сама обирати та інтронізувати свого Предстоятеля, не звертаючись за благословенням до московського патріарха. УПЦ більше не має керуватися у своєму житті постановами Соборів РПЦ. У храмах УПЦ більше не проголошується ім’я московського патріарха. Предстоятель УПЦ більше не є членом Священного Синоду РПЦ. Крім того, Собор у Феофанії заявив про відновлення в Києві традиції мироваріння, і в квітні 2023 року після більш ніж столітньої перерви у Києві знову було виготовлено та освячено Святе миро.

Отже, Собор заявив про незалежність УПЦ. При цьому в постановах Собору не згадується слово автокефалія. УПЦ не проголошувала себе автокефальною церквою. І це породило чимало запитань як усередині УПЦ, так і поза її межами.

Який тепер канонічний статус УПЦ?

Собор не пішов шляхом самопроголошеної автокефалії. Такий крок не вирішив би проблем УПЦ, а лише ускладнив її становище. Цілком очевидно, що таку автокефалію не визнала б жодна з Помісних Православних Церков. Більше того, інші Помісні Церкви могли б навіть розірвати спілкування з УПЦ, що означало б канонічну ізоляцію нашої Церкви.

Тому можна сказати так: Українська Православна Церква чітко задекларувала свій намір бути автокефальною, але утрималася від самопроголошення автокефалії. Звісно, можна сказати, що статус УПЦ зараз не до кінця зрозумілий та оформлений. Однак у нинішній ситуації навряд чи можна було б очікувати від УПЦ інших рішень.

У цьому контексті не можна не згадати про сумнозвісну релігієзнавчу експертизу, здійснену Державною службою України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС). У висновку експертів, оприлюдненому 31 січня 2023 року, стверджується, що Українська Православна Церква нібито «продовжує перебувати в Російській Православній Церкві в відносинах підпорядкування».

Наша Церква неодноразово заявляла про помилковість цього висновку, тому не повторюватиму ще раз ті аргументи. Хочу лише підтвердити, що Феофаніївський Собор, затверджуючи нову версію Статуту УПЦ, виходив з моральної неможливості зберігати будь-які адміністративні відносини підпорядкування РПЦ. Тому висновок ДЕСС є глибоко хибним.

УПЦ та світове Православ’я

Ще 2008 року Блаженніший Митрополит Володимир, який брав участь у Синаксисі Предстоятелів Помісних Православних Церков на Фанарі, звернувся до всіх Помісних Церков із закликом приєднатися до рішення «Українського церковного питання». Він чітко заявив, що проблема Церкви в Україні є проблемою всього світового Православ’я. І без певного консенсусу між усіма Помісними Церквами вирішити українське питання просто неможливо.

Нинішня ситуація лише підтвердила правоту нашого покійного Предстоятеля. Очевидно, що важливою складовою післявоєнного врегулювання в Україні має стати вирішення питання щодо статусу її Православної Церкви. Особисто я переконаний, що це має робитися шляхом консенсусу між усіма Помісними Православними Церквами, про що вже не раз говорив.

Але повернемося до рішень Феофанієвського Собору.

Наші опоненти можуть поставити цілком логічне запитання: як УПЦ збирається шукати спільну мову зі світовим Православ’ям, якщо в постанові Собору 27 травня 2022 року висловлено жорстку критику на адресу Константинопольського Патріархату?

Нагадаю, що УПЦ завжди негативно ставилася до того сценарію подолання церковних розділень в Україні та надання автокефалії ПЦУ, реалізованого Константинопольським Патріархатом у 2018-2019 роках. І ми бачимо, що за цей час так і не вдалося досягти єдності між православними в Україні. Залишаються невирішеними важливі богословські та канонічні питання. Тому немає нічого дивного в тому, що Собор у Феофанії відверто констатував цю проблему. Вдавати, її не існує, було б безвідповідально.

Крім того хотів би наголосити: Українська Православна Церква призупинила євхаристійне спілкування з Константинопольським Патріархатом не тому, що пішла в цьому за Москвою (як кажуть про це наші опоненти), а тому, що це спосіб показати, наскільки ми не погоджуємося з тими діями, які були здійснені Константинопольським патріархом щодо УПЦ. Очевидно, що євхаристійне спілкування має на увазі згоду в усьому і духовний мир. Без цих умов повноцінно воно не може бути реалізовано.

Однак ще напередодні Собору мною був оприлюднений текст, присвячений проблемі діалогу. І сьогодні я готовий знову повторити одну з ключових тез тієї статті: діалог є єдиним шляхом для подолання церковних конфліктів.

Ми цілком усвідомлюємо, що зараз усе світове Православ’я переживає глибоку кризу. І якщо українське церковне питання може бути вирішене тільки на всеправославному рівні, то, звичайно, ми повинні бути відкриті для спілкування з усіма Помісними Православними Церквами, в тому числі з Константинопольським Патріархатом та іншими грецькими Помісними Церквами.

Наголошую, що на певному етапі таке спілкування з деякими ППЦ може бути лише в дипломатичному форматі. Однак воно повинно обов’язково бути — для того щоб знайти «формулу згоди», за якої збережеться власне система світового Православ’я. У певному сенсі ми сьогодні маємо «перезапустити» цю систему. Безперечно, потрібно знайти консенсус щодо механізму створення нових автокефальних та автономних Церков, духовної опіки православної діаспори й тому подібне.

Взаємини з ПЦУ

Безумовно, доля Православ’я в Україні залежатиме передусім від православних віруючих України. Жоден діалог з іншими Помісними Церквами не матиме успіху, якщо ми самі не візьмемося за рішення наших внутрішніх проблем.

Однак за рік після Собору УПЦ та ПЦУ так і не наблизилися до взаєморозуміння. Навпаки, відносини суттєво погіршилися.

Собор у Феофанії чітко заявив, що для початку діалогу між УПЦ та ПЦУ слід насамперед «припинити силові захоплення храмів та примусові переведення парафій Української Православної Церкви» до складу ПЦУ. Однак силові дії не тільки не припинилися, а отримують дедалі більше поширення.

Весь світ міг бачити, що відбувалося, наприклад, 28 березня 2023 року в Івано-Франківську. Двері кафедрального собору Української Православної Церкви на честь Різдва Христового були зламані так званими активістами, а священників УПЦ вигнали з храму сльозогінним газом. Незважаючи на таке відверте насильство, здійснене в храмі Божому, представники ПЦУ з радістю увійшли до захопленого храму й почали богослужіння.

2 квітня 2023 року відбулося незаконне захоплення Покровського кафедрального собору в Хмельницькому. 6 квітня 2023 року у Львові ПЦУ ініціювала знесення храму УПЦ на честь святого рівноапостольного князя Володимира. І це тільки найрезонансніші події останніх місяців.

Маємо констатувати: ПЦУ сьогодні займає відверто агресивну позицію щодо нашої Церкви. Керівництво ПЦУ намагається скористатися ситуацією, щоби буквально розгромити УПЦ. А керівні органи ПЦУ підтримують заклики законодавчо обмежити діяльність нашої Церкви.

Якщо ж говорити про неофіційні висловлювання спікерів ПЦУ, то в них риторика ворожнечі щодо нашої Церкви стала вже сумною нормою. Риторичне питання: скільки судових проваджень було відкрито за статтею 161 Кримінального кодексу України в цих випадках?

Отже, на сьогодні відсутня ключова передумова для діалогу. А агресивна риторика та насильницькі дії з боку прихильників ПЦУ, спрямовані проти нашої Церкви, руйнують його можливість. Проте особисто для мене було дуже важливо побачити, що в ПЦУ є й ті, хто висловлює свою незгоду з силовими захопленнями храмів УПЦ (зокрема, кілька таких заяв пролунало після захоплення собору в Івано-Франківську).

Залишається тільки сподіватися, що керівництво ПЦУ нарешті усвідомить неприпустимість агресії та насильства у взаєминах між християнами. Без усвідомлення цієї начебто базової істини навряд чи можна говорити про спілкування між нами.

УПЦ та держава

Одним із найбільш серйозних викликів для нашої Церкви за рік, що минув від Феофанієвського Собору, стало суттєве погіршення відносин з державою. Принципові трансформації у взаєминах розпочалися в жовтні-листопаді 2022 року. Саме в цей період почалися обшуки в єпархіальних управліннях та монастирях УПЦ у різних регіонах.

У засобах масової інформації лунають постійні звинувачення нашої Церкви в державній зраді. Деякі телевізійні програми містять явні ознаки розпалювання релігійної ворожнечі або образу релігійних почуттів.

На початку 2023 року розгорнувся тяжкий конфлікт навколо Києво-Печерської Лаври. Ситуація навколо Лаври заслуговує на окреме дослідження та аналіз, тому тут не заглиблюватимуся в це питання.

Як виправдання жорстких дій проти УПЦ зазвичай вказують на колаборацію священнослужителів УПЦ з окупаційною владою на тимчасово окупованих територіях. Потрібно відверто визнати, що факти такої колаборації, на жаль, мали місце. Але про це потрібно чесно говорити та долучатися до неупередженого розслідування таких випадків. Тільки на підставі такого розслідування Церква зможе приймати виважені церковно-судові рішення.

При цьому хотів би наголосити, що після 24 лютого 2022 року ми не побачили масової колаборації духовенства УПЦ з агресором. Незважаючи на те, що нашу Церкву роками звинувачували у пропаганді «руського миру» і навіть у підготовці російського вторгнення, життя довело несправедливість цих звинувачень.

Більшість духовенства УПЦ чітко стала на бік України. З відкритих джерел відомо, що сьогодні в судах перебувають на розгляді тисячі справ щодо державної зради та колаборації. При цьому лише кілька десятків із цих справ відкрито проти священників УПЦ. Отже, хоча факти колаборації мали місце, це не є масовим явищем серед священиків УПЦ.

Згадаймо, що одним із фундаментальних принципів демократії є принцип свободи совісті. Згідно з Конституцією, Україна проголосила себе світською державою. У нас немає і не може бути державної Церкви. Отже, для держави всі релігійні об’єднання є рівними перед законом.

В Україні не було і не існує практики законодавчої заборони церков чи релігійних організацій. За тридцять років незалежності різні релігійні діячі могли опинитися під судом за вчинені ними злочини та нести законне покарання. Але це ніколи не означало заборони власне релігійних організацій. Заборона діяльності певних релігійних груп типова саме для авторитарних та тоталітарних режимів. Для демократичних суспільств цей шлях неприйнятний.

І якщо наша держава піде шляхом законодавчої заборони УПЦ, це буде ударом по демократичних принципах нашого суспільства. Ми не повинні допустити такої трансформації.

Тут треба знову згадати про висновки релігієзнавчої експертизи Статуту про управління УПЦ. Саме цей помилковий висновок може сьогодні стати підставою для законодавчої заборони громад, монастирів та керівних центрів нашої Церкви. Тому є необхідність провести нову неупереджену експертизу статутних документів УПЦ із залученням до цього європейських незалежних експертів.

Знову ж таки, і у відносинах з державою ми повинні йти шляхом діалогу. На жаль, сьогодні немає відвертого діалогу між Церквою та державною владою. Від цього страждають обидві сторони.

Висновки

Завершуючи цей нарис, хочу ще раз наголосити, що Собор Української Православної Церкви у Феофанії став важливою віхою в її історії. Учасники Собору чітко засвідчили підтримку Української держави та українського народу в тяжкому збройному протистоянні з російським агресором, заявили про своє прагнення до повної церковної незалежності та зробили важливі кроки до здобуття цієї незалежності.

Звичайно, Собор не вирішив усіх проблем, які виникли сьогодні перед УПЦ. Але він вказав на той вектор розвитку, якого ми повинні дотримуватись.

Сьогодні для всіх нас очевидно, що Українська Православна Церква вже ніколи не буде такою, якою вона була до 24 лютого 2022 року. Ми збережемо вірність вірі Христовій та традиціям Церкви, але сучасні випробування не можуть не змінити всіх нас.

От редакции: В связи с предстоящей 15-ой годовщиной кончины приснопамятного митрополита Лавра, скончавшегося в Неделю Православия, 16 марта 2008 года, и печальной новостью о выселении многочисленных насельников Киево-Печерской Лавры и студентов Киевских духовных школ, предлагаем вниманию наших посетителей речь почившего архипастыря, произнесенную на прощальной трапезе, предложенной Блаженнейшим митрополитом Владимиром в честь Высокопреосвященнейшего владыки Лавра и его спутников в Духов день 2007 года.

Ваше Блаженство! Ваши Высокопреосвященства! Возлюбленные о Господе пастыри и чада Украинской Православной Церкви!

Прежде всего из глубины моего сердца я выражаю Вам, зело возлюбленный собрат и сослужитель Блаженнейший Владыко Владимир, сердечную признательность за Ваше столь братолюбное слово, за братское приглашение и совместную молитву Единому Богу и Господу нашему Иисусу Христу, которую мы в праздник равноапостольных братьев Кирилла и Мефодия разделили здесь, таинственно соединившись во Христе. Нашим совместным служением Евхаристии мы засвидетельствовали, что представляем собой единое тело, единый дух, единую Церковь и что с нами и в нас Единый Христос – Бог наш (1 Кор. 12, 12, 20; Еф. 4, 4).

Сей древний монастырь, являющийся светочем Православия вот уже почти тысячу лет и сейчас служит крепким оплотом и надеждой православной паствы в нелегкой и сложной современной действительности. Киево-Печерская Лавра своим устройством монастырской жизни, благочестием, трудолюбием, святой жизни иноков всегда сильно воздействовала на все стороны жизни Руси. Лавра всегда была рассадником просвещения, нравственности и иерархии. Лаврские летописи, Киево-Печерский патерик и другие сказания служили церковно-питательной средой православных людей многие века.

Не раз Лавра подвергалась пожарам и разграблениям, а обитатели ее – утеснениям и гонениям. Не раз ее невосстановимые церковные и культурные ценности – народное достояние – уничтожались и изимались, но милость Божия сохранила нам Лавру как путеводную звезду ко спасению и она являет нам пример подвига ее братии в стоянии за истину.

Духовные связи Русской Зарубежной Церкви и Киево-Печерской Лавры неразрывны. Наш будущий Первоиерарх Блаженнейший Митрополит Антоний (Храповицкий) после убийства ново-священномученика Владимира, митрополита Киевского и Галицкого, был возведен на кафедру Киевскую с пребыванием в Лавре до своего ареста польскими властями и последующим отъездом за пределы Отечества в конце гражданской войны с массами русских беженцев. А архимандрит Почаевский Виталий (Максименко), будущий архиепископ и настоятель Свято-Троицкого монастыря в Джорданвилле, США, за день до насильственной смерти тезоименитого Просветителю Руси, нового священномученика Владимира, положившего начало крещению нашего народа кровью за Христа, сослужил ему здесь за последней его Божественной литургией на земле.

В сей благословенный день и час нашего духовного общения хочу пожелать, чтобы эти узы братства Русской Зарубежной и Украинской Православных Церквей благотворно влияли на дальнейшее развитие и углубление нашего единства и совместного служения Богу и людям.

Ваше Блаженство! Еще раз сердечно благодарю за братское радушие и гостеприимство и возношу свои молитвы к Престолу Всевышнего, дабы ниспослал Он Свою Всесильную помощь и небесное благословение на Ваши ревностные труды во славу Святой Христовой Церкви.

На добрую и молитвенную память о нашей совместной молитве здесь, на Голгофе священномученика Владимира, прошу Вас принять сие Распятие.

После приветствия Его Высокопреосвященства члены делегации Русской Зарубежной Церкви преподнесли Блаженнейшему Владимиру Распятие и икону святителя Иоанна (Максимовича) с частицей его святых мощей.

Сайт РПЦЗ

Молитви та виголоси священнослужителів до «Святая святим».

У чому полягає особливість молитви, яку священник читає після співу «Отче наш»? Для чого перед «Святая Святим» диякон хрестоподібно препоясується орарем? Чому під час Літургії не слід виконувати небогослужбові піснеспіви?

Про виголос священника «Мир усім», про поклон, який віряни традиційно роблять під час роздроблення Агнця, а також про інші важливі моменти цієї частини богослужіння розповідає архімандрит Назарій (Омеляненко), кандидат богослов’я, викладач Київської духовної академії і семінарії.

]]> http://pravoslavye.org.ua/2023/02/%d0%ba%d0%b8%d1%97%d0%b2-%d0%b0%d1%80%d1%85%d1%96%d0%bc%d0%b0%d0%bd%d0%b4%d1%80%d0%b8%d1%82-%d0%bd%d0%b0%d0%b7%d0%b0%d1%80%d1%96%d0%b9-%d1%80%d0%be%d0%b7%d0%bf%d0%be%d0%b2%d1%96%d0%b2-%d0%ba%d1%83/feed/ 0 http://pravoslavye.org.ua/2022/06/%d0%bb%d1%83%d1%86%d0%ba-%d0%ba%d0%bb%d0%b8%d1%80%d0%b8%d0%ba-%d1%83%d0%bf%d1%86-%d0%be%d0%bf%d1%83%d0%b1%d0%bb%d0%b8%d0%ba%d0%be%d0%b2%d0%b0%d0%bb-%d0%b8%d1%81%d1%81%d0%bb%d0%b5%d0%b4%d0%be%d0%b2/ http://pravoslavye.org.ua/2022/06/%d0%bb%d1%83%d1%86%d0%ba-%d0%ba%d0%bb%d0%b8%d1%80%d0%b8%d0%ba-%d1%83%d0%bf%d1%86-%d0%be%d0%bf%d1%83%d0%b1%d0%bb%d0%b8%d0%ba%d0%be%d0%b2%d0%b0%d0%bb-%d0%b8%d1%81%d1%81%d0%bb%d0%b5%d0%b4%d0%be%d0%b2/#comments Wed, 08 Jun 2022 09:15:26 +0000 Evgen http://pravoslavye.org.ua/?p=101817 Подробней...]]>

Монография проректора Волынской духовной семинарии посвящена 200-летней истории Крестовоздвиженского храма в селе Обенижи.

Проректор Волынской духовной семинарии по научной работе, клирик Волынской епархии УПЦ протоиерей Александр Федчук опубликовал монографию «Обенижский Крестовоздвиженский приход и его история», посвященную двухсотлетней годовщине основания православного прихода в селе Обенижи Ковельского (ранее Турийского) района Волыни. Об этом сообщил на своей странице в Facebook сам исследователь.

По его словам, Обенижи – родное село нынешнего ректора Волынской духовной семинарии архимандрита Евмения (Михалевского), а также родина предков недавно почившего первоиерарха РПЦЗ митрополита Илариона (Капрала).

«Год работы в архивах Луцка, Житомира, Тернополя, обработка епархиальных периодических изданий. Как итог – монография, подготовленная к 200-летию местного Крестовоздвиженского храма.

В очередной раз убеждаюсь, что история каждого прихода, даже самого маленького и вовсе незаметного – глубокий колодец, наполненный интереснейшей информацией, которую стоит не полениться поднять наверх.

Строительство храма в начале XIX столетия и причины неудачи планов его перестройки перед Первой мировой войной. Назначение настоятелем восстановленного православного прихода Ивана Колядинского – зятя местного униатского священника. Пятьдесят лет службы Колядинского на одном приходе, которые завершились громким материальным конфликтом теперь уже со своим зятем Стефаном Кульчинским, назначенным на его место. Непростые взаимоотношения клира с местными землевладельцами Оржешками. Борьба отца Филарета Коровицкого с еврейскими арендаторами за закрытие корчмы. Интересные традиции «благодарности» священнику за требы. Приобретение огромного участка леса, которое превратило приход в самого крупного церковного землевладельца уезда. Непростая продажа этого леса еврейским купцам и местным крестьянам. Борьба отца Иоанна Вдодовича с местным сектантством. И многое-многое…» – написал отец Александр.

Как писал СПЖ, ранее ученый и священнослужитель протоиерей Александр Федчук обнародовал коллекцию уникальных исторических фото, среди которых – портрет священномученика Польской Автокефальной Православной Церкви Петра Огрызко.

]]> http://pravoslavye.org.ua/2022/06/%d0%bb%d1%83%d1%86%d0%ba-%d0%ba%d0%bb%d0%b8%d1%80%d0%b8%d0%ba-%d1%83%d0%bf%d1%86-%d0%be%d0%bf%d1%83%d0%b1%d0%bb%d0%b8%d0%ba%d0%be%d0%b2%d0%b0%d0%bb-%d0%b8%d1%81%d1%81%d0%bb%d0%b5%d0%b4%d0%be%d0%b2/feed/ 0 http://pravoslavye.org.ua/2022/06/%d0%ba%d0%b8%d0%b5%d0%b2-%d0%bf%d1%80%d0%be%d1%80%d0%b5%d0%ba%d1%82%d0%be%d1%80-%d0%ba%d0%b4%d0%b0%d0%b8%d1%81-%d0%bf%d0%be%d1%8f%d1%81%d0%bd%d0%b8%d0%bb-%d0%bc%d0%be%d0%b3%d0%bb%d0%b0-%d0%bb%d0%b8/ http://pravoslavye.org.ua/2022/06/%d0%ba%d0%b8%d0%b5%d0%b2-%d0%bf%d1%80%d0%be%d1%80%d0%b5%d0%ba%d1%82%d0%be%d1%80-%d0%ba%d0%b4%d0%b0%d0%b8%d1%81-%d0%bf%d0%be%d1%8f%d1%81%d0%bd%d0%b8%d0%bb-%d0%bc%d0%be%d0%b3%d0%bb%d0%b0-%d0%bb%d0%b8/#comments Tue, 07 Jun 2022 10:53:36 +0000 Evgen http://pravoslavye.org.ua/?p=101813 Подробней...]]>

Профессор Владимир Бурега объяснил, почему УПЦ имеет право самостоятельно вносить изменения в свой Устав еще с 1990 года.

После решений Собора УПЦ проректор Киевской духовной академии профессор Владимир Бурега объяснил, что с момента обретения статуса широкой автономии у Украинской Православной Церкви было право изменять свой Устав без необходимости согласования с РПЦ, пишет lb.ua.

«УПЦ получила свой статус независимости и самоуправления в 1990 году от Русской Православной Церкви (Московского Патриархата). И тогда был создан Устав, на основе которого осуществляется руководство УПЦ.Ни в определении Архиерейского Собора РПЦ о предоставлении Украинской Церкви самоуправляемого статуса, ни в грамоте, полученной тогдашним Киевским митрополитом Филаретом (Денисенко) от Московского Патриарха Алексия, ни в тогдашнем Уставе об управлении УПЦ нет ни слова о том, что Русская Православная Церковь должна каким-либо образом влиять на разработку и утверждение Устава УПЦ», – сказал профессор.

Владимир Бурега объяснил, что первая версия Устава об управлении УПЦ была принята Собором епископов УПЦ и утверждена в октябре-ноябре 1990 года, и этот Устав не утверждался в Москве. «Он вступил в силу сразу после одобрения в Киеве», – подчеркнул проректор КДАиС.

Он отметил, что впервые Устав УПЦ был отредактирован 27 мая 1992 года на Соборе епископов УПЦ в Харькове. В Устав были внесены изменения, позволившие избрать Митрополита Владимира (Сабодана).

«Харьковский Собор изменил Устав об управлении УПЦ и сразу же провел избрание нового Предстоятеля уже на основании отредактированного Устава. И в тот же день (27 мая 1992 года) Московский Патриарх Алексий издал грамоту, которой благословил новоизбранного Митрополита Владимира на предстоятельское служение в УПЦ», – говорит профессор Бурега. Он также отметил, что «благословляя новоизбранного Киевского Митрополита, Патриарх Алексий имплицитно признал право УПЦ самостоятельно редактировать свой Устав».

«Несмотря на то, что УПЦ не имела автокефального статуса, с самого начала своего самоуправляемого существования она смогла закрепить за собой право самостоятельно создавать и редактировать собственный Устав. В начале 1990-х годов Московская Патриархия, очевидно, не имела против этого возражений. Лишь в 2000 году, когда в Москве была принята новая редакция Устава РПЦ, в ней появилось положение о том, что Устав УПЦ должен все же одобряться Московским Патриархом», – отметил Бурега.

«Новая глава в этой истории началась в декабре 2007 г. Тогда Собор епископов УПЦ принял многочисленные изменения и дополнения в Устав об управлении УПЦ, – продолжил профессор. – Но обновленный текст Устава не подавался для одобрения Московскому Патриарху. Более того, без согласований с Москвой новая редакция Устава УПЦ была подана для регистрации в государственные органы Украины».

Бурега рассказал, что реакция РПЦ на эти решения УПЦ была более резкой: «24 июня 2008 г. Московский Патриарх Алексий в своем докладе на Архиерейском Соборе РПЦ заявил, что новая версия Устава УПЦ должна быть представлена на рассмотрение Священного Синода РПЦ с ее последующим одобрением Московским Патриархом. Кроме того, Патриарх выразил недовольство тем, что отредактированный Устав УПЦ был зарегистрирован в государственных органах Украины, не получив предварительного одобрения в Москве».

В ответ Госкомитет Украины по делам национальностей и религий обвинил сотрудников Московской Патриархии, которые готовили Патриарху доклад, в «профессиональной некомпетентности».

Профессор КДАиС напомнил, что несмотря на требования Москвы, УПЦ так и не передала свой Устав в РПЦ для утверждения. Та же участь постигла и следующие правки Устава, внесенные в 2011 году. Несмотря на то, что в РПЦ была создана специальная комиссия, которая должна была рассмотреть и принять правки в Устав УПЦ, чтобы снять некоторую напряженность между Церквами, ее работа так и не началась.

«Если я не ошибаюсь, «уставная комиссия» провела только одно заседание в марте 2012 года и никаких предложений по изменениям Устава сформулировать не удосужилась. В результате Устав остался в редакции 2007 года», – сказал проректор.

«Несмотря на то, что УПЦ не имела автокефального статуса, с самого начала своего самоуправляемого существования она смогла закрепить за собой право самостоятельно создавать и редактировать собственный Устав», – резюмировал Владимир Бурега.

Фото: pravlife.org

]]> http://pravoslavye.org.ua/2022/06/%d0%ba%d0%b8%d0%b5%d0%b2-%d0%bf%d1%80%d0%be%d1%80%d0%b5%d0%ba%d1%82%d0%be%d1%80-%d0%ba%d0%b4%d0%b0%d0%b8%d1%81-%d0%bf%d0%be%d1%8f%d1%81%d0%bd%d0%b8%d0%bb-%d0%bc%d0%be%d0%b3%d0%bb%d0%b0-%d0%bb%d0%b8/feed/ 0 http://pravoslavye.org.ua/2022/02/%d0%b6%d0%b8%d1%82%d0%b8%d0%b5-%d1%81%d0%b2%d1%8f%d1%89%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d0%be%d0%bc%d1%83%d1%87%d0%b5%d0%bd%d0%b8%d0%ba%d0%b0-%d0%bd%d0%b8%d0%ba%d0%be%d0%bb%d0%b0%d1%8f-%d0%b2%d0%b8%d0%bd%d0%be/ http://pravoslavye.org.ua/2022/02/%d0%b6%d0%b8%d1%82%d0%b8%d0%b5-%d1%81%d0%b2%d1%8f%d1%89%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d0%be%d0%bc%d1%83%d1%87%d0%b5%d0%bd%d0%b8%d0%ba%d0%b0-%d0%bd%d0%b8%d0%ba%d0%be%d0%bb%d0%b0%d1%8f-%d0%b2%d0%b8%d0%bd%d0%be/#comments Mon, 07 Feb 2022 07:46:34 +0000 Evgen http://pravoslavye.org.ua/?p=101086 Подробней...]]>

Николай Васильевич Виноградов родился в семье священнослужителя Василия Виноградова и его супруги Елисаветы, дочери священника, 1/14 августа 1868 г. в праздник Изнесения Креста Господня и святых мучеников Маккавеев в г. Тирасполе Херсонской губернии[1]. Детские годы будущего новомученика проходили в атмосфере церковного духа и домашнего труда. Дед будущего протоиерея Николая Виноградова тоже был священником, он был благочестивым примером для своей паствы и своих домочадцев. У Николая было два родных брата – Димитрий и Василий, которые также пошли по стопам деда и отца.
Окончив церковно-приходскую школу, юный Николай, по благословению Преосвященного Павла (Лебедева), епископа Кишинёвского и Хотинского, поступает в 1878 г. в Кишинёвское духовное мужское училище. За хорошее поведение и ревностное отношение к учебе Николай в 1879 г., по окончанию первого класса, был награждён книгами[2]. В 1883 г. Николай оканчивает Кишинёвское духовное училище, и, получив поддержку от семьи, продолжает обучение в духовной семинарии, по благословению епископа Аккерманского Августина (Гуляницкого), викария Кишинёвской епархии[3].

За годы обучения в семинарии Николай зарекомендовал себя как дисциплинированный и ответственный студент. В то время ректором Кишинёвской духовной семинарии был Протоиерей Александр Васильевич Яновский[4; 5]. В июне 1889 г. двадцатидвухлетний выпускник семинарии Николай Виноградов вступает в брак с благочестивой девицей Александрой Ивановной Фиалковской, дочерью священника. Их семейный союз Господь благословил пятью детьми: сыном Михаилом и дочерями – Анной, Ниной, Евгенией и Тамарой[6].

3/16 июня 1890 г. Преосвященным епископом Елисаветградским Мнемоном (Вишневским), викарием Херсонской епархии, диакон Николай Виноградов был рукоположен в сан пресвитера[7; 8]. Иерей Николай своё служение начал приходским священником в церкви Рождества Пресвятой Богородицы с. Арбузинка Елисаветградского уезда Херсонской губернии (сегодня райцентр Николаевской области)[9].
Очень часто диакону в храме помогал немногословный юноша лет шестнадцати, хорошо знающий Богослужебный устав. Часто после бесед с прихожанами батюшка ещё подолгу разговаривал с этим парнем. Особенно дружественные отношения возникли между ними, когда Косьма Величко (так звали юношу) поведал о. Николаю о своей тайной мечте – он рассказал ему, что очень хочет посетить святую Гору Афон и посвятить свою жизнь Богу. Нашедши в особе священника доброго друга и духовного наставника, Косьма, как впоследствии вспоминала его мать, всё свободное время читал Евангелие или проводил его в храме. Батюшка Николай был первым духовным отцом юного парня Косьмы Величко, будущего схиархимандрита, ныне прославленного в лике святых, преподобного Кукши Одесского[10].

В 1891 г. иерей Николай Виноградов был переведён в с. Сошеостровское в Свято-Вознесенский храм Тираспольского уезда[11], совмещая служение с работой в местной школе преподавателем Закона Божьего. На этом месте молодой священник прослужил 9 лет.
1/14 марта 1900 г., на рубеже столетий, священник Николай Виноградов, по благословению Высокопреосвященнейшего Иустина (Охотина), архиепископа Херсонского и Одесского, переведён в Елисаветградский уезд в с. Лелековку[12]. Навсегда покидает он свою малую родину, и его жизнь теперь до конца связана с Елисаветградским краем, с которым он породнится до своей мученической кончины. Отец Николай продолжает служить и так же, как и прежде, работает в двухклассной церковно-приходской школе.
Резолюциею Его Высокопреосвященства от 8/21 января за №11, последовавшею на представление Херсонского Епархиального Училищного Совета, за усердные труды по заведыванию и законоучительству в церковных школах в 1900-1901 учебных годах, иерея Николая Виноградова удостоили награды набедренником[13]. За 1902 г. в «Херсонских Епархиальных ведомостях» мы узнаем из отчета о состоянии церковно-приходских школ и грамоты Херсонской Епархии в учебно-воспитательном отношении за 1900-1901 учебный год, что иерею Николаю была вынесена благодарность как ревностному и опытному в ведении церковно-школьного дела[14].

25 января/7 февраля 1903 г. священник Лелековской двухклассной школы Николай Виноградов получил благодарность за проявленное особое усердие в церковно-школьном деле[15]. В том же году 27 октября/9 ноября о. Николая переводят заведовать второклассной учительской школой в с. Глодосы[16; 17]. Это селение берет начало с середины XVII в., хотя поселение существовало и ранее. Именно здесь служил и трудился на ниве Христовой родной дед о. Николая Виноградова священник Леонтий Виноградов, настоятель храма Покрова Божией Матери. Этот неутомимый труженик Церкви Христовой имел непосредственное отношение к развитию образования в этих краях. В 1783 г. он организовал первую небольшую школу для юных хористов церковного хора, где сам учил их писать, читать, а также математике.

На то время был такой порядок: если в селе насчитывалось 120 или больше дворов, тогда давалось разрешение на строительство храма. Первый храм в Глодосах был деревянный в честь Покрова Божией Матери, но недолго он простоял, вскоре сгорел. Глодосяне были опечалены таким событием, но общее горе их всех объединило, и они построили новую каменную церковь. Её освящение состоялось 1/14 октября 1808 г., в праздник Покрова Пресвятой Богородицы. Отец Леонтий Виноградов был первым настоятелем храма.
В с. Глодосах в 1899 г. на средства графини Кудашевой, праправнучки генерала Кутузова, была построена школа, которая вскоре стала очень знаменитой, и её стали официально называть Глодоским университетом. Батюшка Николай одновременно работает в этой школе и служит в Свято-Покровском храме[18; 19]. Понеся немалые труды на ниве Христовой, иерей Николай получает благодарность от Епархиального Училищного Совета: «Священник второклассной школы местечка Глодосы, Елисаветградского уезда, Николай Виноградов 11.04.1912 г. удостоен благодарности от имени Епархиального Училищного Совета за усердное исполнение служебных обязанностей», – узнаём из «Херсонских Епархиальных ведомостей»[20].

20 октября/2 ноября 1912 г., по благословению Высокопреосвященнейшего Димитрия (Ковальницкого), архиепископа Херсонского и Одесского, священник Николай был переведен в г. Елисаветград, где назначен настоятелем Петропавловского кладбищенского храма, что находился в районе Большой Балки, на окраине города[21]. За усердные труды во славу Святой Церкви, в праздник праведного Иова Многострадального, 6/19 мая 1913 г., настоятель Петропавловского храма о. Николай Виноградов был награждён камилавкой[22]. Также иерей Николай был законоучителем и преподавателем в Балковском училище им. Гоголя в г. Елисаветграде[23].
Петропавловский храм занимал особое место в истории г. Елисаветграда. Об этом свидетельствуют те факты, что захоронения почитаемых и уважаемых людей города совершались как раз на кладбище возле этой церкви: родственники Эльворти, градоначальник А. Пашутин и, наконец, блаженный старец Даниил Елисаветградский, который жил неподалеку от этого храма в своей пещерке (ныне прославлен в лике святых Елисаветградской земли).

14/27 июля 1917 г. о. Николая утверждают благочинным Елисаветградского округа[24]. В наступившее смутное время Господь премудро устроил, чтобы на этой должности был поставлен пламенный ревнитель веры о. Николай Виноградов, дабы своим примером не дать поколебаться другим. Советская богоборческая власть в большинстве церквей запретила произносить проповеди и проводить в храме больше времени, чем это отводилось на богослужения. Но даже в такое страшное время разгула безбожия церковь, в которой о. Николай был настоятелем, не закрыли. Настали трудные времена для Церкви и священнослужителей. Власть безбожно притесняла священников и создавала невозможные условия для жизни и служения, которые могли закончиться арестом и впоследствии высшей мерой наказания – расстрелом. В эти тяжелые дни для Церкви, когда во главе Елисаветградской кафедры находился епископ Павел (Колосов), ему остались верными помощниками протоиерей Николай Виноградов, протоиерей Платон Купчевский, протоиерей Григорий Селецкий и протоиерей Симеон Ковалёв. Они вели активную борьбу с обновленчеством, о чем возмущенно писала газета «Коммунист» 21 марта 1923 г.: «Живая церковь в Елисаветграде подает слабые признаки жизни. Зато кучка ожесточенных черносотенцев во главе с епископом Колосовым проявляет активность, оказывая упорное сопротивление обновленческому движению церкви»[25]. После епископа Павла (Колосова) Елисаветградскую кафедру в феврале 1923 г. возглавил епископ Онуфрий (Гагалюк) (прославленный в лике Новомучеников и Исповедников Церкви Русской в 2000 г.). Сразу по приезду он обратился в Отдел Управления с просьбой зарегистрировать канцелярию, и в её состав обязательно включить протоиерея Николая Виноградова[26].
Течение обновленчества в Елисаветграде не было мощным. В количественном составе это было около 19%. но, как отмечалось в докладе окружного Отдела Управления о состоянии антисоветских группировок на 01.12.1923 г., «ожесточённая борьба с обновленцами в городе вылилась в беспрерывную борьбу с тихоновским течением, во главе которого стоял ныне арестованный Екатеринославским отделом ГПУ реакционный епископ Онуфрий (Гагалюк)»[27].

В 1923 г., когда из-под стражи был освобождён Патриарх Тихон, почти 80% духовенства, ушедшего в обновленчество, возвратились Церковь. В разгаре обновленчества батюшка Николай твердо стоял на позиции поборника и защитника канонического устройства Церкви во главе с Патриархом Тихоном (Белавиным), а затем местоблюстителем митрополитом Петром Крутицким (Полянским).

Отец Николай вместе с другими священнослужителями: Селецким, Ковалёвым, Купевским, Соколовым, Иващенко, Юрченко (прп. Варсонофий Херсонский) и др. отказались подчиниться т. н. «живой церкви» и исполнять распоряжения её «митрополита» Евдокима.
В январе 1925 г. власти обязали священнослужителей подписать расписки в том, что они отказываются поминать Патриарха Тихона, и что такое поминание является уголовно наказуемым. Подобный документ должен был подписать и о. Николай, но он это сделать отказался. В расписке от 7 января 1925 г. значится: «От подписи священник Виноградов отказался»[28]. Далее в протоколе допроса от того же числа сказано: «Сего числа в отделение по делам религиозных общин Админотдела г. Зиновьевского (Елисаветградского) округа был вызван священник настоятель Петропавловской церкви для дачи подписки о непоминовении гр. Белавина, бывшего Патриарха Тихона, согласно циркулярного разъяснения НКЮ СССР №51 и разъяснения Губпрокуратуры. Но вышеназванный священник от дачи подписки отказался, мотивируя свой отказ религиозным убеждением, т. е. я должен молиться о лице, возглавляющем церковь. Других мотивов у меня нет»[29].

Трудами о. Николая ещё с 1913 г. собирались сведения о подвигах и чудесах подвижника благочестия г. Елисаветграда блаженного старца Даниила (ныне прославленного УПЦ в лике святых). Могила этого угодника была очень почитаема верующими людьми. Священники Петропавловской церкви регулярно служили на ней панихиды во главе с настоятелем храма (из воспоминаний прихожан Петропавловской церкви Сокуренок Евфросинии Федотовны (1884-1975)[30] и Глебовой Марии Семеновны (1907-2000)). Именно за эту деятельность в 1926 году советская власть притянула о. Николая к ответственности с такой формулировкой обвинения: «За спекуляцию религиозным невежеством масс, выразившимся в устройстве моления на могиле, которая по преданию считалась святой». Но очень скоро власть сама отказалась от такого обвинения и оправдала священника. Хотя, к сожалению, о. Николаю так и не удалось закончить работу по сбору материалов для прославления старца Даниила. Во время ареста священника собранные и задокументированные материалы были изъяты, и на сегодня они считаются утерянными[31]. В регистрационной карточке служителя культа №16 от 10.02.1926 г. на вопрос, какому церковному управлению принадлежит и какого епископа признаёт, о. Николай ответил: «Епископа Онуфрия, во главе патриаршего местоблюстителя митрополита Петра»[32].

По всей стране стояли изуродованные храмы, будто кладбищенские склепы, без крестов, с чёрными дырами вместо окон, с большими замками на закрытых дверях. В молчании стояли разграбленные колокольни, лилась христианская кровь новомучеников. И среди немногих, еще не закрытых, храмов, поминающих на службах имя Патриаршего Местоблюстителя митрополита Петра, звучит пение и светиться в окнах свет – это церковь святых первоверховных апостолов Петра и Павла в Елисаветграде, что на окраине города.
В списке служителей Петропавловской церкви по состоянию на 1 января 1927 г. протоиерей Николай Виноградов стоит первым с пометкой «сейчас служит». Дальше с такой же пометкой стоят фамилии протоиерея Платона Купчевского и священника Павла Дашкеева. Они также не подписали указанные расписки[33].

Это было время, когда закладывался фундамент будущих трагических событий в жизни народа огромной страны. Активно бытовали новые народно-демократические либеральные идеи. Они затронули и жизнь Церкви, посеяв в душах некоторых священнослужителей «новые» маниакальные идеи наперекор веками существующего в Церкви канонического строя и уклада церковной жизни. Но настойчивое желание некоторых священников перестроить, обновить по их представлению церковную жизнь, вызывало вполне обоснованный отпор со стороны большинства духовенства города, придерживающегося святых канонов и догматов Православной Церкви, отстаивающего неизменность и постоянство в жизни Церкви и её верных чад.

Несмотря ни на что, люди сами, без страха и принуждения, шли к кладбищенскому Петропавловскому храму города, где служил всеми любимый батюшка Николай. Власть вынуждена была признать, что потерпела поражение. Люди верили в Бога, шли в церковь. После такого позорного провала в столице СССР принимается тайное решение о полном уничтожении духовенства…
Клевета на протоиерея Николая пришла в виде анонимки в НКВД в январе 1931 г., будто он занимается контрреволюционной деятельностью и агитирует против советской власти. Но по преданию, дошедшему до наших дней, на последней проповеди о. Николай говорил совсем другое: «Молитесь Богу! Веруйте! Помните, что Бог есть, и что отступ от веры – это большой грех, за который мы сегодня страдаем…». Уже с конца 20-х гг. настоятель Петропавловского храма числился в списке негласного спецреестра отдела НКВД.
15 января 1931 г., в день памяти преподобного Серафима Саровского, о. Николай был арестован и брошен в тюрьму г. Зиновьевска (Елисаветграда). Оттуда он уже не вышел. Несмотря на богатый арсенал способов и методов «влияния», доказательств контрреволюционной деятельности и причастности батюшки к антисоветским группировкам у власти не было. Поэтому о. Николаю не давали покоя, несмотря на его возраст и телесные немощи (согласно анкете у него было слабое здоровье, болели желудок и сердце)[34]. Каждый раз вызывали батюшку на ночные допросы и разными способами «влияли» на него в надежде, что он не выдержит, сломается, «сознается», возведёт клевету на других или отречётся. О его пытках свидетельствуют обнаруженные при перезахоронении в 2018 г. на останках выбитые коленные чашечки, сломанные рёбра, отрубленные кисти рук и растрощенная затылочная часть черепа.

В декабре 1931 г. после очередных жестоких пыток, истязаний и нечеловеческих условий жизни батюшка достойно взошёл на свою личную Голгофу: мученически скончался, донеся свой крест до конца.
Кладбищенский Петропавловский храм, где был настоятелем о. Николай и где служили истинные пастыри города, которые не уклонились в раскол обновленчества, в скором времени безбожные власти закрыли. А летом 1932 г. его вовсе взорвали, до основания сровняв с землёй. Тело протоиерея Николая трудами прихожан Петропавловской церкви было выкуплено из тюрьмы и тайно похоронено на старом Кущевском кладбище города. Могила мученика сбереглась до наших дней, она не затерялась среди многих, на сегодняшнее время заброшенных могил, благодаря сёстрам Екатерине и Вере Бородиным, родители которых принимали участие в погребении убиенного батюшки Николая. Именно они в 1997 г. указали точное место захоронения убиенного протоиерея Николая Виноградова иподиаконам Кафедрального собора Рождества Пресвятой Богородицы, родным братьям Николаю и Александру Гончаренко (ныне архимандритам Неофиту и Иоанну (Гончаренко). По благословению архиепископа Кировоградского и Александрийского Василия (Васильцева) на могиле убиенного протоиерея Николая Виноградова постоянно начали совершать панихиды при участии священников городских церквей, а также был установлен деревянный крест.
15 июня 2018 г., по благословению Высокопреосвященнейшего Иосафа, митрополита Кировоградского и Новомиргородского, при участии наместника Свято-Елисаветинского мужского монастыря архимандрита Мануила (Заднепряного), при помощи ктиторов монастыря братьев Павла, Димитрия и Леонида Журавель, а также архимандрита Кирилла (Ховрящука) останки убиенного протоиерея Николая Виноградова были перенесены в Свято-Елисаветинский мужской монастырь г. Кропивницкого (Елисаветграда).
17 августа 2021 года, согласно рапорта Высокопреосвященнейшего митрополита Иоасафа, Священный Синод Украинской Православной Церкви принял решение о причислении к лику местночтимых святых Кировоградской епархии протоиерея Николая Виноградова.
6 февраля 2022 г. в Кафедральном соборе Рождества Пресвятой Богородицы был совершен Чин канонизации священномученика Николая Виноградова, пресвитера Елисаветградского. День памяти установлен 2/15 июня.
Святый священномучениче Николае, моли Бога о нас!

* * * * *

Тропарь, глас 4

Преславнии воини Христовы, столпи веры Православныя, Николае пречудне и Платоне всехвальне, землю Елисаветградскую, безбожными гоненьми жегомую, слезьми и кровьми вашими напоили есте, темже ныне благодатию Божиею сердца наша напоите и предстательством вашим Церковь Православную от всякаго зла сохраните, вы бо есте заступницы всепетии и молитвенницы о душах наших.

Кондак, глас 3

Восхвалим вернии доблих священномучеников, страдания от безбожных даже до крове претерпевших, и во огни мучений веру сохраньших, Николая и Платона пречудных, яко злато и топаз благочестия в земли Елисаветградстей обретенныя, и светом благодати вся облиставшия, ныне же к ним усердно возопиим: заступницы наши и молитвенницы всепетии, прострите руки ваша необоримыя, и сокрушите всякое нечестивое лукавство сопротивных, моляще Христа Бога спастися душам нашим.

ПРИМЕЧАНИЯ
1. ЦГАООУ. Ф. П263. Д. 65744. Т. 1. Л. 252
2. Кишиневские Епархиальные ведомости. 1880. № 13, 1-15 июля. С. 296.
3. Там же. 1883. № 12, 15-30 июня. С. 86.
4. Именной список ректорам и инспекторам духовных академий и семинарий, преподавателям духовных академий, смотрителям духовных училищ, помощникам монашествующим преподавателям, духовных семинарий и училищ, и священнослужителям при наших заграничных церквах на 1897. С.-Петербург: Синодальная типография, 1897. С. 58.
5. Херсонские Епархиальные ведомости. 1913. № 4, 15 февраля. С. 83.
6. ЦГАООУ. Ф. П263. Д. 65744. Т. 1. Л. 250.
7. Там же. Л. 252.
8. Именной список лиц, служащих по церковно-школьному управлению, заведующих и учащих в церковно-учительских и второклассных школах на 1912 год. С.-Петербург: Синодальная типография, 1912. С. 420.
9. Херсонские Епархиальные ведомости. 1890. № 2, 15 января. С. 28.
10. Шаповал Наум Яковлевич, 1873-1971, житель с. Арбузинка, жил по соседству с родителями прп. Кукши Одесского (Величко) и посещал местный храм Рождества Богородицы с будущим старцем Кукшей. Прадедушка Соколовой Веры Владимировны, проживающей в г. Кропивницком (Елисаветград), со слов которой были записаны воспоминания об о. Николае Виноградове и прп. Кукше Одесском.
11. ЦГАООУ. Ф. П263. Д.65744. Т. 1. Л. 252.
12. Херсонские Епархиальные ведомости. 1900. № 6, 15 марта. С. 65.
13. Там же. 1902. № 3, 1 февраля. С. 43.
14. Там же. 1902. № 19, 1 октября. С. 626.
15. Там же. 1903. № 7, 1 апреля. С.129; 130.
16. Там же. 1903. № 21, 1 ноября. С. 353.
17. Именной список лиц, служащих по церковно-школьному управлению, заведующих и учащих в церковно-учительских и второклассных школах на 1912 год. С.-Петербург: Синодальная типография, 1912. С. 420.
18. Тихие вишневые Гладосы // День. 2013. Окт.
19. Херсонские Епархиальные ведомости. 1900. № 23, 1 декабря. С. 667, 674.
20. Там же. 1912. № 10, 15 мая. С. 146.
21. Там же. 1912. № 21, 1 ноября. С. 318.
22. Там же. 1913. № 10, 15 мая. С. 195.
23. Ежегодник «Голоса Юга»: изд. газеты «Голос Юга». Елисаветград: Типография Ш. Немировского, 1913. Ч. 4.
24. Херсонские Епархиальные ведомости. 1917. № 15-16, 1-15 августа. С. 192.
25. Коммунист. 1923. 21 марта.
26. ДАКО. Ф. Р2264. Оп. 1. Д. 57. Л. 14.
27. Там же. Д. 29. Л. 68.
28. Там же. Ф. Р2240. Оп. 1. Д. 181. Л. 234.
29. Там же. Л. 235.
30. Сокуренко Евфросиния Федотовна, 1884-1975, прихожанка Петропавловского храма г. Елисаветграда (Кропивницкого), где служил Протоиерей Николай Виноградов, жившая в районе Б. Балки по улице Колодезной, № 18. Прабабушка Архимандритов Неофита и Иоанна (Гончаренко), уроженцев г. Кропивницкого (Елисаветград).
31. Мануйлов А. Н. Первый святой земли Елисаветградской. Блаженный старец Даниил, Христа ради юродивый, Елисаветградский. Кировоград: Издатель Лысенко В. Ф., 2013. С. 16-17.
32. ДАКО. Ф. Р249. Оп. 1. Д. 458. Л. 42.
33. Там же. Оп. 2. Д. 634. Л. 60.
34. ЦГАООУ. Ф. П263. Д. 65744. Т. 1. Л. 250.

]]> http://pravoslavye.org.ua/2022/02/%d0%b6%d0%b8%d1%82%d0%b8%d0%b5-%d1%81%d0%b2%d1%8f%d1%89%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d0%be%d0%bc%d1%83%d1%87%d0%b5%d0%bd%d0%b8%d0%ba%d0%b0-%d0%bd%d0%b8%d0%ba%d0%be%d0%bb%d0%b0%d1%8f-%d0%b2%d0%b8%d0%bd%d0%be/feed/ 0 http://pravoslavye.org.ua/2022/02/%d0%b6%d0%b8%d1%82%d0%b8%d0%b5-%d1%81%d0%b2%d1%8f%d1%89%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d0%be%d0%bc%d1%83%d1%87%d0%b5%d0%bd%d0%b8%d0%ba%d0%b0-%d0%bf%d0%bb%d0%b0%d1%82%d0%be%d0%bd%d0%b0-%d0%ba%d1%83%d0%bf%d1%87/ http://pravoslavye.org.ua/2022/02/%d0%b6%d0%b8%d1%82%d0%b8%d0%b5-%d1%81%d0%b2%d1%8f%d1%89%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d0%be%d0%bc%d1%83%d1%87%d0%b5%d0%bd%d0%b8%d0%ba%d0%b0-%d0%bf%d0%bb%d0%b0%d1%82%d0%be%d0%bd%d0%b0-%d0%ba%d1%83%d0%bf%d1%87/#comments Mon, 07 Feb 2022 07:43:10 +0000 Evgen http://pravoslavye.org.ua/?p=101083 Подробней...]]>

Вступление

Чтобы построить собственную духовную жизнь и проложить своим потомкам дорогу к небу, нужно думать о том, как живём. Мы сами высекаем на своём сердце линию жизни. Линия жизни – это позиция. Это ощущение неповторимости своей души; это рамки, за которые сердце не разрешает человеку заходить; это мера совести, мера времени нашей жизни. Вырабатывая такую внутреннюю позицию, мы жизнь свою приводим в порядок. Таким образом, – живём не день ото дня в мощных потоках суеты, а живём очень обдуманно, ориентируясь на Заповеди Божии. Конечно, жизнь сложна и чаще, чем мы надеемся, ломает наши планы. Но даже в вихрях жизненных проблем внутренняя позиция должна оставаться тем краеугольным камнем, на котором Христос создал Свою Церковь. Позиция должна оставаться колосом с золотистыми зёрнами, которые являются пропуском в небо, а на земле – крыльями, чтобы взлететь. Этот колос должен вырастать в собственной душе каждого.

Таковым был будущий новомученик и самоотверженный миссионер Церкви Христовой Платон Федотович Купчевский. Само слово «миссия» имеет значение «поручение». Миссионерство для Православной Церкви всегда было актуальным понятием, без которого невозможна полноценная её жизнь. «Поручение» миссионера – сродни миссии святых апостолов. Церковная история свидетельствует, что ученики Христовы, апостолы, откликнулись на воззвание Господа – и миссионерство стало целью их жизни: «Мы не можем не говорить того, что видели и слышали» (Деян. 4:20). Они понесли миру знание Божьих истин, поменяв земной комфорт на жертвенное служение, миссию – нести по всей земле учение Христа для просветления души человека даже ценой собственной жизни. Это была их линия жизни, они высекли её на собственном сердце и воплотили в духе.

Детские и юношеские годы

Платон Федотович Купчевский родился 19 сентября/2 октября 1866 г. в день, когда Православная Церковь празднует память святых мучеников Трофима, Савватия, Доримедонта и страстотерпца благоверного князя Игоря Черниговского и Киевского. Детские годы Платона прошли в с. Аджиголь (Оджигол) близ Очакова (ныне Николаевская область)[1]. Домашняя жизнь священнической семьи Купчевских проходила в трудах и молитвах.

В доме Федота Купчевского было много книг, главным образом духовной литературы. Поэтому для Платона книга с детства была одним из главных атрибутов христианской жизни. Приученный с детства к духовному чтению и посещению церковных служб, он рано начал вникать в смысл духовной жизни. Много раз вместе с отцом он участвовал в крестных ходах, посещал монастыри и святые места Руси, его чистая невинная душа с ранних лет тянулась к Богу.

Дети священников рано уходили из родительского дома и начинали прохождение суровой школы обучения под пристальным присмотром воспитателей учреждений, где получали образование.

В 1877 г. юноша Платон, по благословению Преосвященейшего епископа Новомиргородского Нафанаила (Соборова), викария Херсонской епархии, поступил в Херсонское духовное училище, которое окончил в 1881 году. В августе, по благословению Высокопреосвященнейшего архиепископа Херсонского и Одесского Платона (Городецкого), поступил в Одесскую духовную семинарию[2]. За годы обучения в семинарии Платон отличался от своих сокурсников, он часто посещал семинарскую библиотеку, где любил проводить свободное время. В июне 1887 г. Платон оканчивает Одесскую духовную семинарию[3]и в этом же году вступает в брак с благочестивою девицею Зинаидою. Впоследствии у них рождается двое сыновей[4].

Священническое служение

В 1887 г. Преосвященнейшим епископом Елисаветградским Мнемоном (Вишневским), викарием Херсонской епархии, 13/26 сентября Платон был рукоположен в сан диакона, а в праздник Воздвижения Креста Господня 14/27 сентября того же года – в сан пресвитера[5]. Первое своё назначение иерей Платон получил в с. Кардашевку Елисаветградского уезда (ныне с. Николаевка), в храм в честь Благовещения Пресвятой Богородицы. «Живя в ветхой хижине, с самоотвержением трудится над воспитанием своего прихода в духе православной веры и Церкви»[6]. В это время проявляется незаурядный миссионерский талант отца Платона. Он много трудится в церковноприходской школе.

Ревностный пастырь-миссионер отец Платон Купчевский приобретает высокое доверие и любовь своих прихожан, живущих в окружении штундистов. Каждая семья, каждый взрослый со своими детьми, покинувшие штундизм и присоединённые к Святой Православной Церкви становились для священника и его прихода большим радостным событием.

Святой праведный Иона Одесский (прославленный в лике святых Украинской Православной Церкви от Одесской епархии) в своём докладе Одесскому Свято-Андреевскому Братству даёт высокую оценку миссионерских трудов священника Платона Купчевского.

В 1899 г. 1/14 октября на праздник Покрова Пресвятой Богородицы иерей Платон был переведён в Свято-Покровский храм местечкаЛюбомирки Елисаветградского уезда, где прослужил 10 лет, окормляя своих прихожан и обучая их детей вере и благочестию[7].

Многие жители из окрестных сёл местечкаЛюбомирки находились под влиянием сектантских проповедников, но благодаря миссионерскому таланту и самоотверженному служению отца Платона, многие из них принесли покаяние и возвратились в Православную Церковь.

Миссионерский путь

«Имеющий невесту есть жених,

а друг жениха, стоящий и внимающий ему,

радостью радуется, слыша голос жениха.

Сия то радость моя исполнилась.

Ему должно расти, а мне умаляться»

(Ин. 3:29-30)

С 1/14 мая 1896 г. решением Совета Образования Одесского Свято-Андреевского Братства священник Платон Купчевский становится исполняющим обязанности миссионера Любомирского округа.

Враг рода человеческого через сектантов постоянно пытался мешать отцу Платону в деле проповеди. Но ничто не могло угасить пыла миссионера и его ревности в деле обращения заблудших. Его старания, с Божьей помощью, приносили благие плоды. Многие жители близлежащих деревень местечкаЛюбомирки, бывшие тайными штундистами или колеблющимися, после бесед с отцом Платоном утверждались в Православной вере и отрекались «от общения со штундою». Каждого из них батюшка знал по именам, за каждого из них болело его сердце. Вот уж воистину говорил архимандрит Иоанн (Крестьянкин): «Если бы христианство насаждалось кулаком, то его давно бы не было на земле».

С 18 ноября/1 декабря 1898 г. отец Платон утверждается Окружным миссионером 7-го миссионерского округа. В резолюции Преосвященнейшего Иустина (Охотина), архиепископа Херсонского и Одесского, от 20 марта/2 апреля читаем: «За усердную пастырскую и учительскую службу священник м. Любомирки Платон Купчевский награждён скуфьей»[8].

Из отчёта вышеуказанного Братства за 1900 г. узнаём о двух неурожайных годах этого времени, когда штундисты удачно воспользовавшись ситуацией, пытались по сёлам буквально покупать души православных голодающих крестьян в обмен на отречение от Православия. Но, не смотря ни на что, священник сражался за души людские. Он провёл более 40 бесед с теми, кто отошёл от веры, и, слава Богу, небезрезультатно[9]. Слава о добром миссионере-проповеднике быстро разрасталась и к отцу Платону потянулись люди.

В 1900 г. 18 декабря/2 января отец Платон, согласно прошению, переведён на служение в храм в честь Владимирской иконы Божией Матери (ныне Кафедральный собор Рождества Богородицы) в г. Елисаветграде с оставлением в должности миссионера[10]. В 1901 г. в Херсонской епархии состоялось разделение миссионерских округов. Миссионером второго округа был назначен священник Платон Купчевский[11].

В июне 1902 г. отец Платон возглавляет пеший Крестный ход в с. Сухую Калигорку для поклонения чудотворному образу Богоматери. Трудно переоценить силу и важность в духовном аспекте Крестного хода. Даже самая незначительная поездка из дома, каждый поход, даже с несложными переходами – это всегда испытание на духовном, моральном и физическом уровнях. Каждый участник крестного хода уже знает об истине, вере, верности и каждый, наверное, вынашивает свои сокровенные сердечные мотивы, отправляясь в такой ход, чтобы прикоснуться к святыням и освятиться ими, напиться Божией благодати.

Свой крестный ход и молитвы паломники всегда жертвуют Богу не столько во спасение собственной души, сколько во имя спасения рода, края, своих близких, душ умерших сродников. Сердца таких людей вырастают в меру духовной высоты, из которой можно уже потом любить и спасать любовью не только себя, но и своего ближнего.

В 1903 г. отец Платон организует паломничество в Киев и Чернигов. Об этом имеются свидетельства в «Херсонских Епархиальных ведомостях»: «Нельзя не упомянуть и об устроенном с архипастырского благословения, под руководством окружного миссионера Платона Купчевского, большом паломничестве к святыням Киева и Чернигова; в этом паломничестве приняли участие несколько сотен человек и, без сомнения, это религиозное путешествие не может не оказать благодетельного влияния на православных простолюдинов»[12].

Епархиальный противосектантский миссионер Михаил Кальнев в годовом отчёте, напечатанном в «Херсонских Епархиальных ведомостях» за 1904 г. одобрительно и с подробностями докладывает о деятельности отца Платона Купчевского за 1903 г.: «Из отчёта священника Купчевского видно, что когда в отчётном году совратилось в Елисаветграде несколько семейств в штунду, то ему впервые сообщили об этом члены миссионерского кружка, с помощью которого, приняв соответствующие меры, миссионер снова возвратил совращённых к Православию (числом 25 человек с детьми). «Мои усилия, – пишет он, – увенчались полным успехом»»[13].

В 1904 г. в «Херсонских Епархиальных ведомостях» №13 сообщается о том, что трудами отца Платона погашена вспышка сектантского движения: «Из выдающихся дел миссии за отчётный год можно указать на успокоение вспыхнувшего сектантского движения в самом г. Елисаветграде, остановленного деятельностью окружного миссионера Платона Купчевского, с помощью основанного там кружка ревнителей православия»[14].

В конце этого года сам иерей Платон с целью дальнейшей борьбы с сектантством просит настоятелей церквей Елисаветградского и Бобринецкого благочиний, а также настоятелей церквей Александрийского уезда предоставить ему не позже 1/14 января 1905 г. миссионерскую отчётность, содержащую следующие пункты:

Статистическую таблицу о состоянии движения сектантства.
Посемейный список сектантов.
Особые сведения о состоянии на приходе сектантов[15].

Любовь Христова, познанная отцом Платоном, не может претерпевать ничьей погибели, потому он истинно по-христиански подчёркивал, что спастись можно только любовью и никаким насилием. Когда разговор заходил о врагах веры, он молчал, ибо делил людей не на врагов и друзей, а на тех, кто познал Бога и не познал. И если мы не любим брата своего, то это показатель, что живём не в Боге.

Кроме миссионерских трудов отец Платон нёс службу и на педагогической ниве: он был членом отделения Епархиального училищного совета, законоучителем Первого Коммерческого училища, а также преподавал Закон Божий в торговых классах этого учебного заведения[16].

Труды батюшки, конечно, не остались незамеченными священноначалием: в 1905 г. 6/19 мая он награждается наперсным крестом. Об этом писалось в «Херсонских Епархиальных ведомостях»: «…города Елисаветграда Владимирской иконы Божией Матери церкви священник Платон Купчевский Святейшим Синодом удостоен награждения наперсным крестом за заслуги по духовному ведомству Херсонской епархии ко дню Рождения Его Императорского Величества»[17].

26 января/8 февраля 1910 г. настоятель церкви в честь Владимирской иконы Божией Матери г. Елисаветграда протоиерей Пётр Рыльский, согласно прошению, был почислен за штат[18]. В этом же году 27 марта/9 апреля иерей Платон Купчевский был назначен в ту же церковь[19].

За ревностные труды, положенные на ниве Христовой, священник Платон в 1917 г. был удостоен сана протоиерея, что подтверждает «Список священнослужителей, награждённых Святейшим Синодом к 29 июня/12 июля 1917 г.»[20]в день, когда Церковь чтит память Первоверховных апостолов Петра и Павла.

Верность Церкви Христовой

Революция 1917 г., а позже Декрет об отделении Церкви от государства и школы от Церкви, изданный в 1918 г., диктовали теперь другие условия жизни: «Всё церковное имущество, метрические книги, печати и другие ценные для Церкви реквизиты нужно было описать и сдать в определённые государственные органы». Община церкви, где настоятелем был отец Платон Купчевский, сначала отказалась исполнять директивы, и только когда Окружной исполком постановил, что в случае невыполнения распоряжения в двухнедельный срок, храм будет закрыт, требование пришлось выполнить[21].

Протоиерей Платон Купчевский вместе с протоиереем Николаем Виноградовым, иеромонахом Варсонофием (Юрченко) (священником с. Высокие Байраки Елисаветградского уезда, ныне прославленного в лике святых Украинской Православной Церкви в 2008 г.) и другими священниками, во главе с правящим епископом Елисаветградским Павлом (Колосовым) были твердыми поборниками и защитниками канонического устройства Церкви, возглавляемой Патриархом Тихоном, а после его смерти – местоблюстителем митрополитом Петром (Крутицким).

В феврале 1923 г., после того, как на покой ушёл Преосвященный епископ Павел (Колосов), на Елисаветградскую кафедру прибыл новорукоположенный епископ Онуфрий (Гагалюк), который сразу же обратился в Елисаветградский Отдел Управления с прошением об организации канцелярии. Владыка сам физически не мог справиться со всем объёмом дел и просил в состав этой канцелярии включить отца Платона Купчевского наряду со священниками Николаем Виноградовым, Михаилом Романовским, Александром Баумгартеном[22]. Однако, в записи ГПУ за №1394 от 3 марта 1923 г. сказано: «Православное Духовное правление в числе отца Платона и других зарегистрировано не было, так как являлось нелегальным»[23]. Нелегальным оно считалось для новой власти из-за того, что не входило в новую обновленческую «церковь».

В тяжёлые времена испытаний для Церкви Христовой и Православной веры, среди жизненных бурь и скорби нашего народа священник Платон Купчевский остался верным пастырем и воином Христовым. Он неоднократно подвергался клевете и наговорам. Но о. Платон не заботился о собственной безопасности, постоянно напоминая людям о покаянии, об опасности отступления от Бога, о богоненавистничестве как большом грехе власти: «Нам не дают молиться, но право на веру есть у каждого…».

В докладной записке обновленческого «священника» Трофима Михайлова на имя председателя Елисаветградского исполкома т. Леоненко говорится, что городскими священниками ведётся активная агитация против обновленческого движения, «они сеют смуту и заставляют других священников насильно подчиняться лжеепископу Онуфрию, настраивают прихожан сёл против «Живой церкви» и её бывших членов»[24]. Поэтому в то время быть миссионером означало сознательно стать жертвой. Но даже среди этой страшной смуты отец Платон не отступил от своего миссионерского духа, проповедуя теперь уже и среди того священства, которое ушло в обновленческий раскол. И скольких своей твёрдой непоколебимостью и горячей верой он вывел из тьмы раскола, а ещё скольким он туда не дал упасть, знает лишь Господь. Главным оружием протоиерея Платона в борьбе с обновленчеством и безбожием была всегда его пламенная проповедь. В какой бы то ни было час и где бы то ни было батюшка не упускал возможности поговорить с людьми, дабы приобщились сердцем к разумению Божьих истин. 4 августа 1925 г. начальник отдела религиозных культов Лифер в докладной записке изложил, что отец Платон в этот же день произносил проповедь при колодце Соколовские хутора. Он, рассказывая о подвиге Марии Магдалины, проводил параллели с настоящим гонением на Церковь и её пастырей. Священник говорил, что пастыри не боятся гонений и заключений от врагов Церкви. Лифер усматривал в этом антисоветскую агитацию[25].

Обе стороны жестокого противостояния – веры и неверия, верности и предательства, достойного христианского исповедничества и постыдности христоборцев – видели всю бескомпромиссность этой борьбы. Пришла власть, которая не могла удержаться лишь при помощи уничтожения огромнейших духовных сокровищ, накопленных за тысячелетия Православной Церковью.

После того, как в 1924 г. храм Владимирской иконы Божией Матери власть насильственно отобрала у православных и передала обновленцам, священник Платон некоторое время служил в Спасо-Преображенском храме. А когда и этой церковью завладели обновленцы, он был переведен в Знаменскую церковь[26]. Но вскоре, под надуманным предлогом и этот храм был закрыт: как бы по причине «утаивания от внесения в опись культового имущества»[27]. Таким образом, новая, так называемая народная власть, с невиданной жестокостью начала открытое гонение на Церковь и уничтожение ее святынь.

В 1926 г. отец Платон назначен в Петропавловскую церковь, которая благодаря молитвам отца Николая Виноградова, настоятеля храма, и верующих прихожан, оставалась единственным оплотом Православия среди разгула обновленчества. К словам проповеди священников церкви святых апостолов Петра и Павла к отцу Платону и отцу Николаю внимательно прислушивались прихожане. На сегодня осталось множество воспоминаний людей смелых и честных, искренних и преданных Церкви, которые передавали из уст в уста содержание пламенных проповедей священников: «Всякого рода зло, творимое в плане морали, духа, духовности, есть величайшим преступлением и грехом против замысла Творца и против Божьей Истины. Грех – это выстрел в лицо Бога, это разрушение Его творений, пренебрежение Его дарами. Но не разрушить никогда и никому Его правды и Его строя, ибо мы всего лишь люди, а не созидатели сего мира, не творцы самих себя. Мы имеем лишь волю, а всё вокруг нас творит Господь и только от нашей воли зависит, как мы будем распоряжаться творимым от Бога».

Мученический подвиг

Отец Платон совместно с отцом Николаем Виноградовым, по примеру святых апостолов Петра и Павла, молили Бога обо всём мире, имея веру и надежду, что Он их слышит. Почти бесправная, тяжёлая, исполненная беспокойства жизнь не могла помешать им исполнять пастырское служение – нести людям свет веры. Именно за это стремился дьявол уничтожить их руками богоненавистников.

15 января 1931 г. многих верных Церкви православных священников г. Зиновьевска (Елисаветграда) арестовали, в том числе и отца Платона. Его обвинили в антисоветской агитации и организации контрреволюционной группы церковников, в частности батюшке вменялось связь со ссыльными, а также он обвинялся в антигосударственных настроениях. Во время допроса он себя виновным не признал и на своих собратьев по требованию следователей не клеветал.

В тюрьме протоиерей Платон имел достаточно времени, чтобы подготовиться к завершению своего жизненного пути. Он был человеком мудрым и высокодуховным, поэтому не питал иллюзий на счёт своего жизненного конца. Размышления о смерти, о том, как достойно встретить её, никогда не оставляли священника, ждущего её за решёткой тюрьмы от момента ареста до приговора. Собственно, он ожидал её ещё с тех пор, как Церковь стала гонима властью. За веру в Бога власть начала безжалостно уничтожать как священнослужителей, так и мирян. Смерть настигала их во время допроса или на нарах камеры, в кровати тюремной больницы или вследствие пыток или других истязаний. Совершенно ясно, что про такие случаи приходилось узнавать лишь случайно или по воспоминаниям очевидцев. Но наступило время, и открылись архивные дела, поднятые из глубины хранилищ ЧК-НКВД-МВД, и жертвы жестоких надругательств заговорили с нами со страниц следственных дел…

1931 г. стал фатальным… Массово шли аресты священников. Тюрьмы были переполнены, с казнями не медлили. Особенно жестоко относились к тем священникам, которые имели большую твёрдость духа и силу воли. Такие не поддавались так называемому перевоспитанию, не отрекались от веры во Христа и не предавали. В то время власть делала вид, что придерживается норм действующего законодательства. Но арестовывали как священников, а судили как политических преступников, «подгоняя» политическую статью 54-10 приблизительно по образцу: «поп группирует вокруг себя верующих, проводит контрреволюционную агитацию, направленную на дискредитацию существующего строя и мероприятий партии и правительства…». Православный народ и его священники были осуждены на уничтожение, потому что не вписывались в идеологию «новой власти», строящей «светлое будущее».

Чего хотели безбожники? Они и сами не знали… Ненавидели Свет, хотели утвердиться над Духом, изощрённо пытаясь расстрелять Самого Господа. Поэтому ежедневные жестокие издевательские допросы отца Платона не утоляли их ненависть, а только разжигали её ещё больше, потому что священник не молчал, а из последних сил пытался силою своего слова вразумить богоборцев. «Благо мне, страждущему, ибо научился Заповедям Твоим» (Пс. 118:71). Мужественно выдерживал жестокие пытки 65-летний отец Платон, – немощный телом, измученный, обессиленный, больной, но не сломленный.

После тяжелых пыток, от полученных ран и увечий, в декабре 1931 года в застенках городской тюрьмы священник Платон Купчевский мученически скончался.

В заключение

«Хранит Господь вся кости их,

ни едина от них сокрушится»

(Пс. 33, стих 21)

Тело протоиерея Платона усердием прихожан Петропавловской церкви было выкуплено из тюрьмы и тайно похоронено на старом Кущёвском кладбище города, рядом с убиенным его собратом протоиереем Николаем Виноградовым. Промыслом Божиим могила мученика сбереглась до наших дней, не затерялась среди многих, на сегодняшнее время заброшенных могил, благодаря родственникам тех, кто принимал участие в погребении убиенного священника Платона Купчевского. Именно они в 1997 г. указали точное место захоронения убиенного протоиерея Платона. На могиле убиенного священника был установлен деревянный крест.

27 июля 1989 г. протоиерей Платон Купчевский был реабилитирован Прокуратурой УССР согласно ст. 1 Указа Президиума Верховного Совета СССР от 16 января 1989 г. «О дополнительных мерах по восстановлению справедливости в отношении жертв репрессий, имевших место в период 30-40-х и в начале 50-х годов»[28].

На могиле убиенного прот. Платона регулярно совершались панихиды, которые собирали множество молящихся людей. В виду огромного почитания верующих и совершения на месте погребения многих чудес, 15 июня 2018 г. по благословению Высокопреосвященнейшего Иоасафа, митрополита Кировоградского и Новомиргородского, останки священномученика Платона были извлечены из могилы и расположены в храме до момента прославления.

17 августа 2021 года, согласно рапорта Высокопреосвященнейшего митрополита Иоасафа, Священный Синод Украинской Православной Церкви принял решение о причислении к лику местночтимых святых Кировоградской епархии протоиерея Платона Купчевского.

6 февраля 2022 г. в Кафедральном соборе Рождества Пресвятой Богородицы был совершен Чин канонизации священномученика Платона Купчевского, пресвитера Елисаветградского. День памяти установлен 2/15 июня.

«Итак идите, научите все народы, крестя их

во имя Отца и Сына и Святаго Духа,

уча их соблюдать всё, что Я повелел вам;

и се Я с вами во все дни до скончания века»

(Мф. 28:19-20)

И они идут, и проповедуют – апостолы, преподобномученики и священномученики, все святые, явленные и неявленные воины Христовы – миссионеры, «отвергнувшись себя, взяв свой крест», вооружившись силой веры своей во Христа и Его Евангелием. Идут через года, через века и тысячелетия, не жалея жизни своей, не желаяблаг земных, душу свою полагают за Христа…

Их жизнь и служение, вера и преданность, мужество и верность Христу даже до смерти являются ярким примером для подражания и достойным образцом дерзновенного, ревностного служения Богу и Его Святой Церкви.

«Святый священномучениче Платоне, моли Бога о нас!»

* * * * *

Тропарь, глас 4

Преславнии воини Христовы, столпи веры Православныя, Николае пречудне и Платоне всехвальне, землю Елисаветградскую, безбожными гоненьми жегомую, слезьми и кровьми вашими напоили есте, темже ныне благодатию Божиею сердца наша напоите и предстательством вашим Церковь Православную от всякаго зла сохраните, вы бо есте заступницы всепетии и молитвенницы о душах наших.

Кондак, глас 3

Восхвалим вернии доблих священномучеников, страдания от безбожных даже до крове претерпевших, и во огни мучений веру сохраньших, Николая и Платона пречудных, яко злато и топаз благочестия в земли Елисаветградстей обретенныя, и светом благодати вся облиставшия, ныне же к ним усердно возопиим: заступницы наши и молитвенницы всепетии, прострите руки ваша необоримыя, и сокрушите всякое нечестивое лукавство сопротивных, моляще Христа Бога спастися душам нашим.

[1]ЦГАГОУ.Ф. П263. Д. 65744. Т. 1. Л. 108.

[2]Херсонские Епархиальные ведомости. 1881. №18, 15 сентября. С.742.

[3]Херсонские Епархиальные ведомости. 1887. №13, 1 июля. С.273.

[4]Справочная книга Херсонской епархии. Издание Херсонской духовной консистории. Одесса: Тип. Е. И. Фесенко, 1905. С. 396, 397.

[5]ДАКО. Ф. Р249. Оп. 1. Д. 187. Л. 129.

[6]Херсонские Епархиальные ведомости. 1889. №5, 1 марта. С.130.

[7]ЦГАГОУ. Ф. П.263. Д. 65744. Л. 112.

[8]Херсонские Епархиальные ведомости. 1899. №7, 1 апреля. С. 99.

[9]Херсонские Епархиальные ведомости. 1901. №12, 15 июня. С. 441.

[10]Херсонские Епархиальные ведомости. 1900. №1, 1 января. С. 10.

[11]Херсонские Епархиальные ведомости. 1901. №224, 15 декабря. С. 391.

[12]Херсонские Епархиальные ведомости. 1903. №21, 1 ноября. С. 668, 669.

[13]Херсонские Епархиальные ведомости. 1904. №14, 16 июля. С. 366.

[14]Херсонские Епархиальные ведомости. 1904. №13, 1 июня. С. 343.

[15]Херсонские Епархиальные ведомости. 1904. №24, 16 декабря. С. 534.

[16]Ежегодник «Голоса Юга»: изд. Газеты «Голос Юга». Елисаветград: Типография Ш. Немировского, 1913. Ч. 4.

[17]Херсонские Епархиальные ведомости. 1905. № 10, 16 мая. С. 131-132.

[18]Херсонские Епархиальные ведомости. 1910. № 4, 16 февраля. С. 62.

[19]Херсонские Епархиальные ведомости. 1910. № 8, 16 апреля. С. 128.

[20]Херсонские Епархиальные ведомости. 1917. № 14, 15 июня. С. 171, 172.

[21]Мануйлов А.Н., Кондратюк Р.В. Кафедральный собор Рождества Пресвятой Богородицы. 200 лет. Кропивницкий: Имэкс-ЛТД, 2012. С. 84-85.

[22]ДАКО. Ф. Р2264. Оп. 1. Д. 57. Л. 13-14.

[23]ДАКО. Ф. Р2264. Оп. 1. Д. 57. Л. 20.

[24]ДАКО. Ф. Р2264. Оп. 1. Д. 62. Л. 650.

[25]ДАКО. Ф. Р2264. Оп. 1. Д. 182. Л. 196.

[26]ДАКО. Ф. Р2264. Оп. 1. Д. 458. Л. 37.

[27]ДАКО. Ф. Р2264. Оп. 1. Д. 214. Л. 866.

[28]ЦГАГОУ. Ф. П263. Оп. 1. Д. 65744. Т.20.Л.214.

]]> http://pravoslavye.org.ua/2022/02/%d0%b6%d0%b8%d1%82%d0%b8%d0%b5-%d1%81%d0%b2%d1%8f%d1%89%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d0%be%d0%bc%d1%83%d1%87%d0%b5%d0%bd%d0%b8%d0%ba%d0%b0-%d0%bf%d0%bb%d0%b0%d1%82%d0%be%d0%bd%d0%b0-%d0%ba%d1%83%d0%bf%d1%87/feed/ 0 http://pravoslavye.org.ua/2022/01/%d0%ba%d0%b8%d0%b5%d0%b2-%d0%bf%d1%80%d0%b0%d0%b2%d0%b5%d0%b4%d0%bd%d0%b8%d0%ba-%d0%bc%d0%b8%d1%80%d0%b0-%d0%bf%d1%80%d0%be%d1%82%d0%be%d0%b8%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%b9-%d0%b0%d0%bb%d0%b5%d0%ba%d1%81/ http://pravoslavye.org.ua/2022/01/%d0%ba%d0%b8%d0%b5%d0%b2-%d0%bf%d1%80%d0%b0%d0%b2%d0%b5%d0%b4%d0%bd%d0%b8%d0%ba-%d0%bc%d0%b8%d1%80%d0%b0-%d0%bf%d1%80%d0%be%d1%82%d0%be%d0%b8%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%b9-%d0%b0%d0%bb%d0%b5%d0%ba%d1%81/#comments Sat, 22 Jan 2022 10:52:38 +0000 Evgen http://pravoslavye.org.ua/?p=100975 Подробней...]]>

22 января исполняется 50 лет со дня упокоения выдающегося священнослужителя Православной Церкви — протоиерея Алексея Глаголева.

Будущий пастырь родился в Киеве 2 июня 1901 года в семье знаменитого священника Александра Глаголева и дочери заведующего библиотекой Киевской духовной академии Зинаиды Петровны Слесаревской.

Окончил с отличием Киевскую гимназию №3. С 1919 года учился в Киевской духовной академии, которую окончил в 1923 году. В этот период академия функционировала неофициально, так как была закрыта большевистскими властями. В 1926 году женился на Татьяне Павловне, урождённой Булашевич, дочери сахарозаводчика — они вместе входили в состав общины киевского священника Анатолия Жураковского. Дети: Магдалина (р. 1926), Николай (р. 1928), Мария (р. 1943).

Не прошли мимо отца Алексея гонения безбожных властей. В 1937 году он был арестован по обвинению в контрреволюционной деятельности, но из-за отсутствия каких либо фактов был отпущен на свободу. Как сыну священника ему было запрещено властями принимать участие в общественной жизни. Из-за ущемлений со стороны власти Алексею Глаголеву проходилось работать бетонщиком, сторожем детского сада, весовщиком на Фруктоварочном заводе. В 1936 году он поступил на физико-математический факультет Киевского педагогического института, который окончил в 1940 году. Уже во время войны был рукоположен архиепископом Алексием (Громадским) в сан священнослужителя. Свое служение отец Алексий проходил в Покровском храме, а также в  храме святого Иоанна Воина.

Во время немецкой оккупации семья Глаголевых спасла от верной гибели и высылке на работы в Германию многих людей разных национальностей и вероисповеданий.
Отец Алексей, его супруга Татьяна Павловна и дети-подростки Магдалина и Николай, как могли, старались помочь преследуемым евреям.

В начале октября 1941 года к Глаголевым обратилась свояченица Алексея Александровича Мария Егорычева с просьбой помочь ее невестке, еврейке Изабелле Миркиной. Несмотря на немецкий приказ всем евреям города явиться 29 сентября к 8 часам утра в назначенную точку сбора с документами и ценными вещами, Изабелла и ее десятилетняя дочь Ирина спрятались в доме Егорычевой. Но оставаться там на длительное время было опасно. Стараясь помочь несчастной женщине, Татьяна Глаголева отдала ей свой паспорт, что позволило Миркиной покинуть Киев и какое-то время пожить в селе. Ее дочь Ирина оставалась тем временем у своей русской бабушки Марии Егорычевой.
В конце ноября Миркина вернулась в Киев, чувствуя, что в селе ей грозит опасность. Глаголевы поселили ее у себя в качестве родственницы. Через некоторое время туда же перебралась ее дочь. В течение двух лет, до освобождения Киева Красной Армией, они жили у Глаголевых в церковной усадьбе по улице Покровская 7, а летом выезжали вместе с ними в село.
По совету той же Марии Егорычевой к отцу Глаголеву обратился житель Киева Димитрий Пасечный: его жена Полина и мать жены Евгения Шевелева скрывались с начала оккупации. Священник оформил на них церковные метрические записи на старых бланках. Впоследствии Пасечный с женой и тещей некоторое время жили в постройке, находящейся на территории Покровской церкви.
Миркина и Шевелевы были не единственными, кому помогала семья Глаголевых.

Летом 1943-го Глаголевы не подчинились немецкому приказу о выселении из района Подола и продолжали нелегально жить на территории церкви. Осенью перед самым освобождением Киева Алексей Александрович с сыном Николаем попали в немецкий концлагерь на улице Артема. К счастью, им удалось бежать.

Уже после войны, по просьбе священноначалия Церкви составил записку о спасении евреев на имя ЦК Компартии Украины Н.С.Хрущева, которая была впервые опубликована журналом «Новый мир» в 1998 году.

Свое служение отец Алексий до последних дней своей жизни продолжал в Покровском храме на Соломенке. В 1972 году из-за недугов полученных вследствии избиения его нацистами в 1943 году протоиерей Алексей Глаголев отошел ко Господу. Приготовлениями к погребению занимался не менее известный киевской пастырь и его друг протоиерей Георгий Едлинский. Похоронен на Байковом кладбище.

За свою деятельность по спасению от истребления нацистами евреев во время окупации 40-х годов в 1992 году иерусалимский институт Яд Вашем объявил о присвоении почетного звания Праведник мира отцу Алексею, его супруге Татьяне Павловне, их дочери Магдалине Пальян-Глаголевой. В 2001 году это звание было присвоено и сыну Николаю, который был связным между своими родителями и спасаемыми людьми.

30 января 2002 года на стене Киево-Могилянской академии была установлена посвященная протоиерею Алексею Глаголеву памятная доска. Инициатором установки мемориальной доски (художники Иван Григорьев и Светлана Кординская) был главный редактор журнала «Дух и литера» Константин Сигов. Доску освятил настоятель Свято-Макарьевской церкви протоиерей Анатолий Затовский.

По материалам СМИ
Фото: fotopaterik.org

]]> http://pravoslavye.org.ua/2022/01/%d0%ba%d0%b8%d0%b5%d0%b2-%d0%bf%d1%80%d0%b0%d0%b2%d0%b5%d0%b4%d0%bd%d0%b8%d0%ba-%d0%bc%d0%b8%d1%80%d0%b0-%d0%bf%d1%80%d0%be%d1%82%d0%be%d0%b8%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%b9-%d0%b0%d0%bb%d0%b5%d0%ba%d1%81/feed/ 0 http://pravoslavye.org.ua/2021/11/%d0%ba%d0%b8%d0%b5%d0%b2-%d0%b2-%d0%b4%d1%83%d1%85%d0%be%d0%b2%d0%bd%d0%be%d0%b9-%d0%b0%d0%ba%d0%b0%d0%b4%d0%b5%d0%bc%d0%b8%d0%b8-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%b4%d0%b0%d0%bb%d0%b8-%d1%80%d0%b5%d0%b4/ http://pravoslavye.org.ua/2021/11/%d0%ba%d0%b8%d0%b5%d0%b2-%d0%b2-%d0%b4%d1%83%d1%85%d0%be%d0%b2%d0%bd%d0%be%d0%b9-%d0%b0%d0%ba%d0%b0%d0%b4%d0%b5%d0%bc%d0%b8%d0%b8-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%b4%d0%b0%d0%bb%d0%b8-%d1%80%d0%b5%d0%b4/#comments Tue, 30 Nov 2021 08:39:27 +0000 Evgen http://pravoslavye.org.ua/?p=100652 Подробней...]]>

К 85-й годовщине со дня упокоения митрополита Антония (Храповицкого) книги его авторства, изданные при жизни святителя, передали в музей Киевской духовной академии.

Богословские книги одного из выдающихся иерархов русской церкви XIX-ХХ веков, первоиерарха Русской Православной Церкви Заграницей – митрополита Антония (Храповицкого) – передали церковно-археологическому музею Киевской духовной академии, сообщает пресс-служба КДА. Фонд музея пополнили изданные в 1911 году «Сочинения богословския» и «Полное собрание сочинений».

В 2021 году исполнилось 85 лет со дня смерти святителя, который был ректором трех академий, первым по времени председателем Архиерейского Синода Русской Православной Церкви Заграницей, известным богословом и философом.

Митрополит Антоний (Храповицкий) с 1902 года нес архипастырское служение на территории Украины, занимал Волынскую (1902-1914), Харьковскую (1914-1918) и Киевскую (с 1918 года) кафедры. Несмотря на то, что еще в 1919 году, после занятия Киева войсками Директории, он не мог руководить Киевской епархией в связи с арестом и ссылкой, митрополит Антоний до конца жизни продолжал носить титул митрополита Киевского и Галицкого.

Церковно-археологический музей Киевской духовной академии, основанный в 1872 году и ставший первым в империи музеем такого рода, возродили после эпохи богоборчества в 2009 году. Тогда основу экспозиции составили предметы, пожертвованные Митрополитом Киевским и всея Украины Владимиром (Сабоданом) из личной коллекции. Сегодня, как и в период рождения музея, его фонд пополняется с помощью благотворителей, иерархов, духовенства и частных лиц.
СПЖ,Фото: acmus.ru

]]> http://pravoslavye.org.ua/2021/11/%d0%ba%d0%b8%d0%b5%d0%b2-%d0%b2-%d0%b4%d1%83%d1%85%d0%be%d0%b2%d0%bd%d0%be%d0%b9-%d0%b0%d0%ba%d0%b0%d0%b4%d0%b5%d0%bc%d0%b8%d0%b8-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%b4%d0%b0%d0%bb%d0%b8-%d1%80%d0%b5%d0%b4/feed/ 0 http://pravoslavye.org.ua/2021/07/%d0%b0%d1%80%d1%85%d0%b8%d0%bc%d0%b0%d0%bd%d0%b4%d1%80%d0%b8%d1%82-%d1%81%d0%b8%d0%bc%d0%b5%d0%be%d0%bd-%d0%b3%d0%b0%d0%b3%d0%b0%d1%82%d0%b8%d0%ba-%d1%81%d0%be%d0%b2%d1%80%d0%b5%d0%bc%d0%b5%d0%bd/ http://pravoslavye.org.ua/2021/07/%d0%b0%d1%80%d1%85%d0%b8%d0%bc%d0%b0%d0%bd%d0%b4%d1%80%d0%b8%d1%82-%d1%81%d0%b8%d0%bc%d0%b5%d0%be%d0%bd-%d0%b3%d0%b0%d0%b3%d0%b0%d1%82%d0%b8%d0%ba-%d1%81%d0%be%d0%b2%d1%80%d0%b5%d0%bc%d0%b5%d0%bd/#comments Wed, 21 Jul 2021 11:29:27 +0000 Evgen http://pravoslavye.org.ua/?p=99845 Подробней...]]>

Доклад игумена Ахтырского Свято-Троицкого мужского монастыря архимандрита Симеона (Гагатика) на съезде монашествующих Украинской Православной Церкви (Почаев, 15 июля 2021 года)

Ваши Высокопреосвященства, Ваши Преосвященства, Ваши Высокопреподобия, благословите! Сегодня исполнилась моя многолетняя мечта: наконец-то собрались вместе собратья, игумены и игумении монастырей. Я долго пребывал в недоумении. Во всех науках и во всех искусствах люди, серьезно ими занимающиеся, постоянно общаются друг с другом, встречаются, обмениваются опытом. Монашество – это наука из наук и искусство из искусств [1], по определению святых отцов. А игуменство – это наука из наук и искусство из искусств в наивысшей степени [2]! И при этом большинство из нас не знакомы друг с другом, между нами почти нет общения, и поэтому мы не можем поделиться друг с другом своими проблемами, посоветоваться и, может быть, обменяться опытом. В то же время, в других Поместных Православных Церквах такое общение есть, там ежегодно проходят монашеские, игуменские и духовнические собрания и конференции, общецерковные и региональные, игумены хорошо знают друг друга и могут поэтому оказать своему собрату при необходимости разнообразную поддержку. Слава Богу, теперь и мы дождались такого собрания и можем поделиться тем, что у нас наболело. Душевную боль и переживания игумена может по-настоящему понять только другой игумен – то есть только тот человек, у которого есть подобный опыт – опыт страдания за духовных детей, за младших братьев, опыт зачастую безответной к ним любви, опыт муки, когда кажется, что все твои усилия напрасны и тот, за которого ты так переживаешь, не хочет тебя слушать, а иногда и вообще уходит из обители, несмотря на все твои усилия ему помочь. И часто в такой ситуации мы вынуждены оставаться со своей болью и недоумением в одиночестве. Мы можем, конечно, поделиться всем этим с близким человеком, но получить полноценную помощь можно только от опытного коллеги. Поэтому, давайте знакомиться, давайте общаться, чтобы помогать друг другу и делиться своим опытом.

Я давно размышляю о монашестве, участвовал в обсуждении «Положения о монастырях». Последние 20 лет я занимаюсь восстановлением с нуля Ахтырского Свято-Троицкого монастыря. И те размышления, которыми наше священноначалие мне предложило поделиться, основаны на этом двадцатилетнем опыте игуменства, духовного и материального строительства обители. Я уверен, что у большинства из вас, моих дорогих собратьев, опыт и больше, и богаче, и серьезней, и буду очень благодарен, если смогу к нему приобщиться. А пока попытаюсь поделиться тем, чем могу, и прошу простить за все погрешности в слове и мысли.

Все мы избрали монашеский путь из-за большой любви к Богу. И все наши думы о монашестве проистекают из любви к Тому, Кто назвал Себя Истиной (см. Ин. 14:6). Без Истины монашество невозможно. Вот первая и, может быть, главная невозможность, о которой хотелось бы сказать, – невозможность быть монахом, потеряв из виду Истину. Кто-то скажет – а не важнее ли любовь? Подлинная любовь, конечно, не менее важна, чем истина, но проблема в том, что человек может обманывать себя, думая, что любит Бога и ближнего, тогда как на самом деле любит больше всего себя. И если мы не хотим навсегда остаться в таком состоянии самообмана, то должны все время искать Истину – истину о себе, о том, подлинно ли мы монахи.

Самое большое наше недоумение, которое всегда будет преследовать добросовестного монаха, – это вопрос, имеем ли вообще право называться монахами – этим званием, которое усвоили себе отцы-родоначальники монашества. Истина состоит в том, что наш образ жизни очень мало похож на их образ жизни. И мы не имеем права закрыть на это глаза и удовольствоваться мнением окружающих людей, которые соглашаются называть нас монахами только лишь потому, что мы сами так им представились и носим особую одежду, не похожую на мирскую.

С самого начала монашества отцы-основатели различали три его формы: отшельничество, жизнь вдвоем или втроем и общежитие [3]. Иных форм монашества они нам не передали. По всей видимости, это означает, что иные формы монашества, время от времени возникавшие в истории, не могут рассматриваться как совершенные и стабильные. Вот как об этом говорил еще не так давно наш соотечественник, родом из Полтавы, учившийся и подвизавшийся в Киевской духовной академии и Киево-Печерской Лавре, – преподобный Паисий (Величковский): «Иноческое житие разделяется на три части, или три чина: первый – общежительные иноки, второй – скитские и третий – уединенные пустынножители. Встречается между ними и четвертый, называемый “упадлый”. Это – самовольники, по-разбойнически живущие; каждый из них свое имущество имеет и по влечениям своей воли поступает. Они живут без всякого чина и закона, лицемерят, а не иночествуют, как сказал Кассиан» [4].

Что же сказал преподобный Иоанн Кассиан Римлянин, великий учитель монашества, живший во второй половине IV – первой половине V века по Рождестве Христовом? «Вы должны сначала узнать, каким образом и откуда взяли начало чин и принципы нашего монашеского звания. Ведь только тогда всякий сможет успешно научиться желаемому искусству и с большим пылом устремляться к упражнению в нем, когда узнает достоинства основателей его.

В Египте существует три рода монахов, из которых два достойны восхищения, а третий – теплохладный, которого всячески следует избегать. (Преподобный Кассиан не упоминает здесь тех, кого преподобный Паисий назвал «скитянами»). Первый род – киновитяне, которые, живя общиной, состоят под рукодством одного старца. Второй род – отшельники, которые прежде были наставлены в киновиях и, достигнув уже совершенства в деятельной жизни, избрали отдаленные места для уединения. Третий же, достойный порицания, – сарабаиты. Каждый из этих путей будет вести идущего по нему к той цели, которой достиг изобретатель его.

Итак, порядок жизни киновитян берет начало со времени апостольской проповеди. Ведь таковым было все множество верующих в Иерусалиме, которое так описывается в Деяниях апостолов: У множества уверовавших было одно сердце и одна душа; и никто ничего из имения своего не называл своим, но все у них было общее… Не было между ними никого нуждающегося; ибо все, которые владели землями или домами, продавая их, приносили цену проданного и полагали к ногам апостолов; и каждому давалось, в чем кто имел нужду (Деян. 4:32–35). Такова была тогда вся Церковь, а сейчас таких с трудом и немного можно найти в киновиях. Но когда после смерти апостолов множество верующих стало охладевать, особенно те, которые присоединились к вере Христовой из числа иноземных и далеких народов, от кого апостолы, из уважения к младенчеству их веры и из-за укоренившихся в них языческих привычек, не требовали ничего большего, кроме как воздерживаться от идоложертвенного, и крови, и удавленины, и блуда (Деян. 15:29), и когда эта свобода, данная тем язычникам по слабости их веры, стала понемногу осквернять совершенство той Церкви, что пребывала в Иерусалиме, и когда стала остывать пылкость той первоначальной веры, тогда не только те, которые присоединились к вере Христовой, но и предстоятели Церкви ослабили прежнюю строгость. Ибо некоторые, полагая допустимым для себя то, что было разрешено по слабости язычникам, думали, что не будет для них никакого вреда, если они будут держаться веры и исповедания Христа, сохраняя имущество и богатство. Те же, у кого еще сохранялась апостольская пылкость, помня изначальное то совершенство, оставив города свои и общение с теми, которые полагали допустимыми и для себя, и для Церкви Божией нерадение и меньшую строгость, стали жить в пригородах и более отдаленных местах. Мало-помалу с течением времени отделяясь от массы верующих, они из-за того, что воздерживались от супружества и уклонялись от общения с родителями и от связей с этим миром, стали именоваться монахами или одиноко живущими (μονάζοντες), по суровости их одинокой и уединенной жизни. Отсюда повелось, что ввиду их совместного бытования они стали называться киновитянами, а кельи и прибежище их – киновиями. И вот, только этот род монахов является самым древним, который не только по времени, но и по благодати первый, и на протяжении многих лет он сохранялся непоколебимым вплоть до времени аввы Павла (Фивейского) и аввы Антония (Великого).

Из этого плодотворнейшего корня родились потом цветы и плоды святых анахоретов. Мы знаем, что зачинателями этого призвания были те, кого мы упомянули раньше: святые Павел и Антоний, которые не как некоторые – по малодушию или из-за нетерпеливости, а по стремлению к более высокому совершенству и ради божественного созерцания удалились в сокровенные места пустыни…

Когда христианская Церковь радовалась этим двум родам монахов, а само звание это постепенно стало приходить в худшее состояние, возник тот негодный и неверный род монахов, или, скорее, взошел тот опасный вновь оживший побег, который, насажденный в начале Церкви Ананией и Сапфирой, был выкошен строгостью апостола Петра. Он долгое время считался среди монахов отвратительным и заслуживающим проклятия… Но когда этот пример строгого наказания Анании и Сапфиры мало-помалу, из-за чрезмерной беспечности и забвения, порожденного временем, истерся из памяти некоторых верующих, возник тот род сарабаитов. Происходя из числа тех, которые желали лучше принять личину евангельского совершенства, нежели истинно приобрести его, они отделялись от сожительства в киновиях и заботились всяк отдельно о своих нуждах.

Думая считаться монахами только по имени, без какой-либо ревности к подвигам, они никоим образом не придерживаются киновитского порядка, не подчиняются воле старцев, не принимают их наставлений, не учатся отсекать свою волю, но, отрекаясь от мира лишь напоказ, то есть лишь перед взором людей, остаются в своих жилищах, посвящая себя тем же занятиям, что и прежде, либо строя себе кельи и называя их монастырями, живут в них самочинно, по своей воле, заботясь прежде всего о том, чтобы, избавившись от ига подчинения старцам, иметь свободу в исполнении своих желаний, выходить и бродить где вздумается и делать то, что хочется…

Посмотрите, какое различие между киновитянами и сарабаитами. Те всячески стараются жить в нищете, а эти – приобрести полное обилие всех благ и употреблять их на роскошные удовольствия или, по крайней мере, сберегать по сребролюбию. Киновитяне живут в таком смирении и подчинении, что отказываются от власти распоряжаться как собою, так и приобретенным собственными трудами, постоянно возобновляя пылкость изначального самоотречения. Терпение и строгость, посредством которых киновитяне никогда не исполняют своей воли, делают их каждодневно распятыми для этого мира и еще при жизни – мучениками; а холодность воли сарабаитов живыми низвергает их в ад. И вот, два эти рода монахов противостоят друг другу, численно почти не уступая один другому. Впрочем, мы узнали, что и в других странах этот род сарабаитов весьма изобилует, а часто только один и существует» [5].

Вернемся в наше время. К какому чину монахов относимся мы? Согласно «Положению о монастырях и монашестве», утвержденному Архиерейским собором в 2017 году, «в Русской Православной Церкви наиболее распространенной формой организации монашеской жизни является общежительный монастырь» [6] . Общежитие в «Положении о монастырях» описывается так: «Общежитие, основателем которого был преподобный Пахомий Великий, традиционно является наиболее распространенной формой монашеского жительства. В общежитии соблюдаются важнейшие условия, содействующие монашескому преуспеянию, – отсечение своей воли, жительство в единении с ближними, свобода от житейских попечений.

Общежитие представляет собой добровольно собравшуюся евхаристическую общину монашествующих. Дух единения и евангельской любви между братьями, сопряженный с послушанием игумену (игумении), является неотъемлемым и существенным признаком киновиального жительства. Монашеское общежитие характеризуется общим богослужением суточного круга и совместным участием в Божественной литургии, общим местом проживания, общей трапезой, общим имуществом, пожизненным попечением о каждом члене монашеской общины» [7].

Итак, все наши монастыри считаются общежительными, и соответственно мы, игумены, вместе с нашей братией, являемся общежительными монахами и призваны хранить чин общежития. Но если мы хотим быть честными хотя бы перед собой, и если не станем закрывать глаза на реальность, то будем должны признать, что описанное в «Положении» общежитие – это всего лишь благое пожелание, весьма далекое от реального положения дел. И чтобы наши монастыри могли честно называться общежитием, нам нужно исправить в них некоторые важные детали. Речь идет о деталях, очень похожих на ту особенность монашеской жизни, которую преподобный Паисий (Величковский) называет «упадлой», а преподобный Иоанн Кассиан – «сарабаитской». Упадлую жизнь от здоровой они отличают на основании того, есть ли у монахов искреннее послушание игумену и отказываются ли они полностью от личного имущества, денег и свободного общения с миром.

Каждый игумен требует (и должен требовать), чтобы ему оказывалось послушание. Но таинство послушания тесно связано с таинством духовного отцовства. Поэтому в подлинном общежитии игумен – это всегда духовный отец. Всецелое послушание, на котором основано монашество, возможно только тому, кого человек сам выбрал своим духовным отцом. Человек свободно решает, с кем связать всю свою жизнь и кого слушаться. Так это происходит в таинстве Брака – когда каждый сам выбирает себе жену или мужа, так это происходит и в нормальном монашестве – когда монахи выбирают себе духовного отца или мать в лице игумена или игуменьи. К сожалению, наши монахи лишены сейчас этого основополагающего права – выбора того, кому они будут оказывать послушание. Такое положение возникло только в посткоммунистических странах. Назначение игуменов вышестоящей властью как всеобщее правило – такого не было никогда и нигде за две тысячи лет. Например, в нашем монастыре до октябрьского переворота игумены избирались братией, об этом в архивах сохранились соответствующие отчеты. Нашего игумена, преподобномученика Аристарха, недавно причисленного к лику святых, утверждал в чине настоятеля царь-страстотерпец Николай на основании того, что его большинством голосов выбрала братия [8]. До тех пор, пока у нас не восстановится выборность игуменов, у нас невозможно и подлинное общежитие. Ведь человек не может искренне разделить свою жизнь с тем, кого ему назначило для этого начальство.

Игумен – прежде всего духовный отец, и лишь по совместительству – администратор и строитель. Это азы, основы общежития, и никто не в силах это отменить. Не только потому, что это часть Священного Предания, но и потому что такова природа человека: такими нас сотворил Господь, даровав нам духовную свободу. Можем ли мы представить, чтобы церковная власть назначала, на ком человеку жениться? Это было бы абсурдом и трагедией для семьи. И, однако, наши монахи сейчас находятся в совершенно аналогичной ситуации, когда им назначают того, кто должен быть их отцом.

И это имеет множество других последствий, не менее разрушительных для общежития.

Мы при постриге даем обет нестяжания, добровольной нищеты. Но так как мы не можем доверить свою жизнь тому, кто назначен начальством, мы не можем отказаться и от собственности, от денег. Монах, как и любой человек, не может не думать, что будет с ним, если он заболеет или если его вдруг выгонят. И только если он выберет себе того, кто за него готов душу свою положить как подлинный отец, только тогда он сможет с легким сердцем исполнить и обет нестяжания.

Вот так два важнейших обета – послушания и нестяжания – зависят от выборности игумена. А без искреннего исполнения этих обетов может ли быть здоровая монашеская жизнь?

Но если возвращение к выборности игуменов зависит от священноначалия, то некоторые важнейшие детали общежития зависят и от игуменов. Например, такая простая вещь как общая трапеза с братьями. Может ли отец в обычной семье иметь кухню и трапезу, отдельную от своих детей? Если мы хотим искренних отношений с братьями, то начинаются они, скорее всего, с общей трапезы. Народная поговорка «путь к сердцу лежит через желудок», по всей видимости, касается и монахов.

Вместе с общей телесной трапезой должна быть общей и трапеза духовная – богослужение. Традиционно у игумена должно быть в храме свое место – и оно не в алтаре, а на правом клиросе. В тех странах, где монашеская жизнь сохраняется в неповрежденности многие века, игумен каждый день читает на службе положенные, называемые старческими, молитвы. На вечерне – Предначинательный псалом, Свете тихий, Сподоби Господи, Ныне отпущаеши, Утверди Боже; на утрене – Шестопсалмие, 50-й псалом, вседневное славословие, Благо есть; на Литургии – Символ веры и Отче наш.

Как на телесной трапезе, так и на духовной должна присутствовать вся братия. И как телесную трапезу должны себе готовить сами братья, так и духовную: в традиционном монастыре братья сами поют и читают, и на будничном, и на праздничном богослужении. Если мирские люди, чаще всего противоположного пола, на постоянной основе готовят нам еду, а кроме этого вместо нас поют и читают на наших службах, то мы очень далеки от подлинного монашества.

Подлинное монашество не может существовать отдельно от истины, от правды. Монашество – это ведь, прежде всего, отношения с Богом. И для монаха естественно стремиться к тому, чтобы в этих отношениях не было никакой лжи. К сожалению, неправде удалось проникнуть в самую сердцевину наших отношений с Богом – в богослужение. Правда – это соответствие слова и дела. Мы говорим правду, когда в нашем слове описана реальность как она есть. Но когда мы вечером совершаем богослужение, которое называем «утреней» и которое наполнено молитвами, посвященными именно утру, – то не лжем ли мы ежедневно и Богу, и людям, и себе самим? Возглашаем приуроченное к восходу солнца благодарение Богу «Слава Тебе, показавшему нам свет» зачастую еще до того, как солнце зайдет. Говорим «Исполним утреннюю молитву нашу Господеви», когда еще и ночь не началась [9]. Так не служили в монастырях нигде и никогда на протяжении всех веков существования монашества, это появилось в советскую эпоху в условиях гонения на Церковь и является советским пережитком, тяжелым наследием коммунистических времен и серьезным искажением церковной жизни. И кто как не монахи должны подать пример в исправлении этой неправды в нашем богослужении? А если мы, старшие в монастырях, ничего не делаем, чтобы это исправить, то можем ли мы требовать серьезного исправления от наших младших братьев и от простых христиан?

После всего сказанного меня могут спросить: кто ты такой, чтобы нас поучать? У тебя самого как обстоят дела? Дела обстоят, конечно, скромно: у нас всего 10 человек братии. Но мы стараемся жить по уставу общежития: на службу и на трапезу собираемся все вместе, у братии нет своих денег, своих связей с миром, мобильными телефонами и интернетом пользуются только те и только тогда, когда это по послушанию или по благословению. Расписание богослужения, насколько это для нас возможно, соответствует названию служб: полунощница в 5 утра, затем утреня и Литургия. В 17 – вечерня, а после ужина – повечерие. Великим постом вечерню начинаем около полудня, так чтобы причащаться на Литургии Преждеосвященных Даров тогда, когда солнце уже поворачивает к закату. Всенощное бдение, которое служим на праздники и в дни памяти особо почитаемых святых, начинаем в 8 вечера, совершаем вместе с Литургией и заканчиваем примерно в час ночи. Мы сами читаем и поем, сами себе готовим пищу. Физический труд также касается всех, мы все вместе обрабатываем огород и ухаживаем за садом. Есть и несколько рабочих, которые помогают в стройке и хозяйстве. По воскресеньям все собираемся на занятия по изучению богослужебных текстов. Господь даровал нам прекрасное место и прекрасную братию, замечательных наставников в духовной жизни, понимающих архиереев – их было несколько на протяжении последних двадцати лет, и они, слава Богу, всегда добрым словом и молитвой поддерживали наши труды, как и ныне нас поддерживает митрополит Сумской и Ахтырский Евлогий. Если кто хочет познакомиться с тем, как в наше время можно устроить общее монашеское житие, по возможности приближенное к святоотеческим уставам, – милости просим, приглашаем в гости.

В рассказе обо всем этом есть опасность хвастовства. И я паки и паки прошу прощения у Бога и у всех вас, если мне не удалось избежать этой опасности. Но если судить об этом трезво и серьезно, то все описанные детали монастырской жизни – это самые элементарные вещи, без которых нормальное монашество просто невозможно. Хвалиться такими вещами – это все равно что хвалиться выученной таблицей умножения. Но так как современное монашество сейчас находится в ситуации, когда даже дважды два нам дается с трудом, то, может быть, все же имело смысл рассказать о том, что выучить монашескую таблицу умножения – дело осуществимое. А без осуществления на деле этих элементарных вещей думать и говорить о чем-либо более серьезном просто бессмысленно.

В тех странах, которые не пережили гонений на Церковь, монастыри сохраняют все эти основополагающие элементарные детали в своей жизни. А нам пора понять, что не стоит бесконечно копировать те особенности монастырской жизни, которые сложились в советское время в двадцати оставшихся в стране монастырях (из которых в Украине было всего десять). Те монастыри советского времени вынужденно были прежде всего центрами паломничества, они должны были откликаться на духовные нужды мирских людей, во множестве приходивших утолить свою жажду в монашеские оазисы. Но вот уже более тридцати лет мы можем пользоваться свободой, чтобы устраивать свою монашескую жизнь так, как она была задумана святыми отцами, основателями монашеского чина. И упустить этот данный нам Богом шанс будет большим несчастьем.

В завершение еще раз хочется сказать: дорогие отцы и досточтимые матушки, давайте собираться вместе как минимум каждый год, а можно и чаще. У нас есть огромное количество проблем и тем для обсуждения. Особые собрания можно посвящать проблемам духовничества. Сейчас к нам приходят люди, заявляющие о желании монашествовать, но абсолютно к этому не готовые, и мы часто не можем найти ответы у святых отцов на возникающие здесь вопросы и затруднения – из-за такой незрелости современных молодых людей, с которой древние отцы не встречались. На другом собрании можно сосредоточиться на богослужебных темах, поделиться своими мыслями и опытом по приспособлению Типикона к нашим условиям. Другой комплекс проблем – взаимоотношения с миром, с паломниками, с прихожанами. Часто интересы мирских и монахов не совпадают, и найти здесь такое равновесие, которое бы удовлетворяло всех, очень нелегко. Как мы видим, одних только групп вопросов для обсуждения накапливается немало. Игумен часто задыхается под грузом всех этих проблем и иногда чувствует душевное изнеможение, не зная, где ему найти помощь. Давайте попробуем помочь друг другу в нашем служении, ибо, как было открыто святым, Богу угодно, чтобы человек учился от другого человека [10]. И было бы естественно, чтобы мы, игумены, стали лучшими учителями друг для друга.
_________________________________________________________________________________

[1] См., напр.: «Монашеское житие названо искусством искусств и наукою наук» (Прп. Никифор Уединенник. Слово о трезвении и хранении сердца // Добротолюбие в русском переводе. Т. 5. М., 1900. Репринт. изд.: СТСЛ, 1992. С. 240).
[2] См., напр., высказывание свт. Григория Богослова: «Ибо править человеком, самым хитрым и изменчивым животным, по моему мнению, действительно есть искусство из искусств и наука из наук» (Святитель Григорий Богослов. Слово 3 // Творения. Т. 1. М., 2010. С. 32).
[3] См., напр.: Прп. Иоанн Синайский. Лествица, 1:26.
[4] «Поучение на пострижение в монашеский чин». См. публикацию оригинала: Прп. Паисий (Величковский). Автобиография, жизнеописание и избранные творения. М., 2004. С. 245.
[5] Собеседования. Собеседование XVIII, гл. 4–7 (цит. с сокращениями и использованием нового русского перевода: Преподобный Иоанн Кассиан Римлянин. Творения. М., 2020. С. 700 – 705).
[6] Положение о монастырях и монашествующих (принято на Архиерейском Соборе Русской Православной Церкви 29 ноября – 2 декабря 2017 года). Гл. 4.1.
[7] Там же. Гл. 4.1.1.
[8] «Согласно указу Святейшего Синода от 20 марта 1862 г., игумены общежительных монастырей должны были избираться братией и только утверждаться Синодом по представлению епархиального архиерея. В необщежительный монастырь игумен назначался архиереем, если монастырь был епархиальным, и Синодом, если монастырь был ставропигиальным» (Павлов А.С. Курс церковного права. Серг. П., 1902. С. 223. Цит. по: Православная энциклопедия. Т. XXI. М., 2009. С. 172).
[9] Добавим к этому и то, что на праздники мы совершаем богослужение, которое называем «всенощное бдение», но которое никогда не бывает ночью и никак не связано с трудом бденным.
[10] «Бог так устроил, чтобы люди были исправляемы людьми же». (Блаженный Иоанн Мосх. Луг духовный, гл. 199. М., 2002. С. 281).

Монастырский вестник

Фото: Агенство «Москва»

Выступление игумении Серафимы (Шевчик), настоятельницы Архангело-Михайловского женского монастыря (г. Одесcы) на съезде монашествующих Украинской Православной Церкви (Почаев, 15 июля 2021 года)

Монашество – средоточие, сердце Православия. Оно призвано самой природой своего сугубого, всецелого служения Богу и Церкви стоять на страже Православия, его основ и канонов.

Монахов называют воинами Христовыми. Действительно, это боевая передовая когорта Воинствующей Церкви, готовая первой принять удар и мужественно отразить любое вражье нападение. Об этой особой роли монашества как стража Православия и воителя за его чистоту свидетельствует весь исторический процесс бытия христианства.

Так было в период иконоборчества, когда за почитание святых икон монашествующие подвергались жестоким гонениям. Многие из них получили мученические венцы. Так происходило и во время насаждения унии в Украине. Тогда основной удар приняли на себя Киево-Печерская Лавра и Почаевский монастырь, братия которых встала во главе сопротивления насильственному насаждению греко-католичества, вплоть до организации вооруженного отпора ему, благодаря помощи казачества, православных братств и народа Божия. Так было и в ХХ-м веке, когда сотрясались устои Церкви, когда богоборцы тщились уничтожить ее, а если это не удавалось, употребляли самые изощренные садистские методы государственного вмешательства в канонический порядок Церкви для создания «карманной» лжеиерархии и лжецеркви.

Сегодня ситуация мало чем отличается от тех лукавых времен. Разве что волки теперь надели овечьи шкуры и действуют якобы во благо украинского Православия, но внутри суть «хищницы, не щадящие стада» (Деян. 20: 29). Мы собрались под этими благодатными стенами, чтобы обсудить вопросы устроения монашеской жизни. Их действительно много и на сегодняшнем собрании будет уделено достаточно времени для их обсуждения и решения. Но самой главной проблемой нынешних реалий является опасность раскола, который тщится накрыть темной тучей нашу землю. Более этого, раскол, насаждаемый Константинопольской Патриархией, стал тектонической трещиной в фундаменте всего мирового православия. Колеблются его вековые канонические устои и законы! Колеблется Афон – удел Самой Пресвятой Богородицы! И опять, как встарь, на монашество Святой Руси возлагается особая миссия защиты основ канонического Православия.

Наверное, никогда еще наша Церковь не подвергалась столь изощренной атаке на ее канонический фундамент, какая предпринимается сейчас адептами ПЦУ. Такие воистину лукавые козни и действия предпринимали в отношении нее разве только большевики. Даже во время монголо-татарского ига, даже при унии подобных попыток разложения Церкви изнутри, бесстыдного хозяйничанья внутрь двора церковного не было!

Сейчас наша страна отмечает 30-летие Независимости. А в прошлом году мы, чада Украинской Православной Церкви, торжественно и молитвенно праздновали 30-летие дарования ей Томоса о самоуправляемом статусе. Многие из нас помнят те драматические события, которые сопровождали процесс предоставления Томоса, помнят служение в соборе Софии Киевской Святейшего Патриарха Алексия и страшную какофонию политического шабаша на площади перед собором, устроенного, в том числе, при подстрекательстве Филарета. Стремясь к абсолютной личной власти, идя к ней напролом, не считаясь с полнотой Церкви, он начал ломать ее священные устои, что вылилось в учинение раскола. Власть стала союзницей расколоучителя и обрушила на всех несогласных репрессии, подчас сравнимые с гонениями на Церковь от большевиков. Это и не удивительно, ибо вчерашние руководители компартии Украины вдруг стали горячими патриотами и новыми гонителями канонического Православия. Однако все их потуги разбились, как о скалу, о твердую позицию множества иерархов, монастырей и монашествующих, священнослужителей и подавляющего большинства верующих. Все мы знаем, как бесстрашно выступил тогда в защиту Церкви от филаретовщины епископ Черновицкий Онуфрий – наш нынешний Предстоятель, а также Высокопреосвященные владыки Агафангел (Саввин) [1], Сергий (Генсицкий) [2], Алипий (Погребняк) [3] и другие. Монастыри же в ту лихую годину все как один сплотились против раскольнического нечестия.

В прошлом году братия Киево-Печерской лавры во главе с наместником Высокопреосвященным митрополитом Павлом отмечали 30-летие ее возрождения. Это был повод осмыслить ее путь на протяжении новейшего периода бытия. Лаврская братия первой подверглась натиску. За отказ следовать политике Филарета был изгнан из стен обители ее наместник архимандрит Елевферий (Диденко). Нападки на лавру с тех пор практически никогда не прекращались, иногда лишь затихая на время. А сейчас они вновь принимают угрожающий характер. Кто только не посягал на лавру! И Филарет, и Епифаний [4], и Евстратий Зоря [5], и Константинополь, и власть имущие, и радикалы постоянно заявляют о том, что она должна принадлежать их религиозным структурам. Но как можно отделить монастырь от братии? Кто тогда будет жить в этих опустевших стенах, лишенных монахов, ведь в ПЦУ не найдется таковых для заселения обители?! Да и сама мысль об изгнании тех, кто воссоздавал в течение 30-ти лет свои святыни, кто положил столько трудов, пролил столько пота и молитвенных слез для их возрождения, кощунственна и безнравственна! От имени монашествующих мы говорим таким деятелям: нас можно вынести из наших монастырей только в гробах. Мы сейчас находимся в Почаевской лавре. Она взрастила таких столпов современного отечественного Православия, как Блаженнейший митрополит Киевский и всея Украины Онуфрий, наместник митрополит Владимир (Мороз), владыка Сергий Тернопольский и других архипастырей, пастырей, монашествующих. К сожалению, не обошлось без предательства. Против своей лавры и вопреки духу братства выступил епископ Иаков (Панчук). Священное Писание словами апостола Павла говорит: «Извергните развращенного из среды вас» (1 Кор. 5: 13). Иакова Панчука братия под белы руки выпроводили из обители. Почаевская лавра была, есть и будет несокрушимым оплотом канонического Православия в Украине. Недаром ее позиция вызывает такую неудержимую ярость и лютую ненависть радикалов, раскольников и тех, кто их поддерживает внутри страны и из-за рубежа. Но этой скалы им не сокрушить!

О Святогорской Лавре – все знают, как непросто шло ее возрождение и какую роль сыграл в тот сложный период духовник монастыря, владыка Алипий (Погребняк), который в числе первых выступил против филаретовщины и пострадал за истину. Очень много для обители сделали Высокопреосвященные владыки Иларион Донецкий и наместник Святогорья владыка Арсений. Плодом их трудов и усердия ко спасению братии стало дарование в 2004 г. монастырю статуса лавры.

Три наши лавры как три форпоста связывают Украину воедино: восток и запад – с центром. Свидетельство тому – Крестный ход 2016 года из Почаева и Святогорья в Киево-Печерскую лавру. Недаром все силы ада восстали тогда на это крестное шествие! Страшно и горько вспоминать те кощунственные высказывания и действия, вплоть до попыток осквернения древних чудотворных икон, угроз убийством в адрес крестоходцев. Но истинно верующих не поколебать!

Вспоминаются события в Одессе весной 1992 года. Одесский Патриарший мужской монастырь не испугался тогда угроз и прещений, монашествующие единым фронтом выступили против автокефалии. А с приходом на Одесскую кафедру митрополита Агафангела все потуги раскольников исчезли «яко дым от лица огня».

Нельзя не отдать дань уважения женским обителям. Тяжело пришлось насельницам Киево-Покровского монастыря. Игумения Маргарита (Зюкина) подверглась репрессиям от Филарета. Он написал указ о снятии ее с настоятельства, и лишь единодушная поддержка сестер не позволила осуществиться этому сценарию. Флоровский монастырь. Игумения Антония (Филькина) не пустила Филарета, когда он приехал служить на престольный праздник, закрыла перед ним врата обители. Ей звонили, угрожали, но не смогли устрашить. В Зимно [6] держали фронт игумения Стефана (Бандура) со своей духовной семьей монашествующих. В Корецком монастыре отпор расколоучителю дала приснопамятная игумения Наталия (Ильчук). Сейчас ее дело продолжает игумения Рафаила. В Городокском монастыре активно действует на этом поприще игумения Михаила (Заяц) и ее сестры во Христе. На западе страны эти обители являются мощными твердынями и крепостями. Ничего, что заселяют их представительницы так называемого слабого пола, – как видим, на самом деле это очень и очень сильный пол!

После Майдана 2014 года матушки многих наших женских обителей пережили целый ряд испытаний: угрозы, агрессию, нападки. Чего только стоили так называемые поиски оружия в Корецком монастыре! В Зимненской обители насельницы каждый день ждали штурма. Всем монастырям было нелегко. Но выстояли с Божией помощью!

Хочеться закінчити словами Блаженнішого Митрополита Київського і всієї Украіни Онуфрія, Авви і священноархімандрита монастирів Украінськоі Православної Церкви. Нещодавно церковна повнота молитовно відзначила 50-річчя монашого життя Первосвятителя. Ми щасливі, що маємо такого богоносного Господина і Отця, що може розрадити нас, ченців, у скорботах та випробуваннях чернечого послуху, «в немже сам подвизатися изволи» та знаючи зсередини, що це таке — гіркий і пісний хліб чернецтва! В одному з своїх слів Предстоятель сказав, що розкол – це взаконення беззаконня, напад на Церкву ворожих сил. Ми, чернецтво, покликані взяти на себе весь удар цього злочинного нападу, бути як ніколи стійкими, мужніми, а головне, єдиними з Предстоятелем, єпископатом, духовенством і народом Божим у святій справі збереження і захисту основ канонічного православ’я [7]. Залог победы в этой духовной брани – то, что с нами сила Божия и правда Его, покров, заступничество и благословение нашей Небесной Игумении Пречистой Богородицы. Господи, буди с нами и никтоже на ны!
_________________________________________________________________________________

[1] Владыка Агафангел (Саввин) – митрополит Одесский и Измаильский – Ред.
[2] Владыка Сергий (Генсицкий) – митрополит Тернопольский и Кременецкий – Ред.
[3] Владыка Алипий (Погребняк) – архиепископ Краснолиманский, викарий Горловской епархии – Ред.
[4] Епифаний (Думенко) – глава неканонической структуры «Православная церковь Украины» (ПЦУ) – Ред.
[5] Евстратий Зоря – глава Информационного управления Киевской патриархии, секретарь Священного Синода неканонической «Украинской православной церкви Киевского патриархата» – Ред.
[6] Зимно – Свято-Успенский Зимненский ставропигиальный женский монастырь – Ред.
[7] Хочется закончить словами Блаженнейшего Митрополита Киевского и всея Украины Онуфрия, аввы и священноархимандрита монастырей Украинской Православной Церкви. Недавно церковная полнота молитвенно отметила 50-летие монашеской жизни Первосвятителя. Мы счастливы, что имеем такого богоносного господина и отца, что может утешить нас, монахов, в скорбях и испытаниях монашеского послушания, «в немже сам подвизаться изволи» и зная изнутри, что это такое – горький и постный хлеб монашества! В одном из своих слов Предстоятель сказал, что раскол – это узаконивание беззакония, нападение на Церковь враждебных сил. Мы, монашество, призваны взять на себя весь удар этого преступного нападения, быть как никогда стойкими, мужественными, а главное, едиными с Предстоятелем, епископатом, духовенством и народом Божиим в святом деле сохранения и защиты основ канонического Православия – Ред.

Настоятель Николаевского храма села Петровка Вторая Александровского района протоиерей Алексий Попов освятил крест, восстановленный на могиле последнего настоятеля храма в соседнем селе Знаменовка — иеромонаха Апеллия (Симоненко). Затем священник совершил на могиле панихиду. На богослужение пришли жители села.

После панихиды отец Алексий рассказал собравшимся об истории храма и непростом жизненном пути иеромонаха Апеллия, который был духовно близок с преподобноисповедником Иоанном (Стрельцовым), а также показал сохранившиеся старые фотографии.

Долгое время место захоронения монаха Святогорской обители иеромонаха Апеллия, ставшего последним священником Петропавловской церкви села Знаменовка, оставалось практически никому не известно. На его могиле на сельском кладбище давно покосился крест и не было таблички, указывавшей, кто здесь похоронен. Могилу указали старожилы. Настоятель Николаевского храма в селе Петровка Вторая, куда теперь приходят знаменовчане, и жители села восстановили крест и изготовили памятную табличку. В дальнейших планах у них — установить поклонный крест и мемориальную доску на месте алтаря разрушенного в советские годы Петропавловского храма.

Эта церковь в селе Знаменовка — бывшем имении баронессы Наталии Модестовны Фредерикс, исповедницы, за свою веру погибшей в Соловецком лагере, — открылась в одном из домов, принадлежавших ей, спустя десять лет после кончины Наталии Модестовны, в 1936 году. Вскоре большевики закрыли храм и разрушили здание, а на том месте построили клуб.

После войны жители села снова стали собираться для молитвы — теперь уже в маленьком саманном домике, фотография которого сохранилась вместе с фото общины во главе с настоятелем отцом Георгием (его сан и фамилию местные жители запамятовали).

Знаменовка расположена на границе Донецкой, Днепропетровской и Харьковской областей. Храм в ней долгое время оставался одним из немногих, действовавших в условиях преследования верующих советской властью. Из всех трёх областей сюда стекалось множество православных христиан.

Петропавловская церковь просуществовала до 1970-х годов, когда вслед за многими другими храмами была закрыта безбожной властью. Последним её настоятелем стал иеромонах Апеллий (Артемий Петрович Симоненко) — монах Святогорской общежительной пустыни.

О нём известно, что он родился 13 февраля 1884 года в селе Лютенька Гадячского раяона Полтавской области. В возрасте 20 лет он принял монашество и поселился в Святогорском монастыре. Тесно общался с преподобноисповедником Иоанном (Стрельцовым) и был духовно близок к нему. В 1925 году большевики закрыли монастырь, а всех насельников выгнали.

Монах Апеллий не хотел далеко уезжать от разрушенной обители. До 1930 года он был сторожем и пономарём при храмах Славянска. С 1942 до 1947 года нёс послушания звонаря, пономаря и сторожа Александро-Невского храма — будущего кафедрального собора. Там же в 1947 году, в возрасте 63 лет, был рукоположен во иеродиакона епископом Донецким и Ворошиловградским Никоном (Петиным), а в 1952 году, в 68 лет, — во иеромонаха (священника).

До 1961 года иеромонах Апеллий служил в Александро-Невском храме села Рай-Александровка, а затем до конца своей жизни — в Петропавловском храме села Знаменовка. По воспоминаниям старожилов этого села, отец Апеллий был среднего роста, худощав, седовлас, по характеру кроткий, приветливый и добрый. В последние годы жизни страдал болезнью ног и не мог подолгу стоять.

После смерти отца Апеллия в начале 1970-х годов нового священника не прислали (разрешение на это должен был дать уполномоченный по делам религий), а сам храм закрыли и полностью разрушили. Лишь в 2000 году у жителей села появилась возможность посещать храм — открывшийся приход в соседней Петровке Второй, расположенный в трёх километрах.

Сегодня село Знаменовка постепенно вымирает: люди перебираются в город. В населённом пункте осталось чуть более сорока человек. Верующие жители по-прежнему приходят в храм в соседнее село. Однако богослужения — молебны и панихиды — совершаются и у них.

Два села окормляет протоиерей Алексий Попов, настоятель Николаевского храма в Петровке Второй. Он не только совершает таинства, богослужения и требы, но и возрождает историю сёл и храмов, которые здесь существовали, тесно сотрудничая в этом с архивами и местным краеведческим музеем, собирая старинные документы, фотографии, письма и публикуя статьи.

Останні роки принесли Православній Церкві чимало випробувань. Незаконне втручання Константинопольського патріарха в українські церковні справи спричинило глибоку кризу в усьому Світовому Православ’ї. Сьогодні вже цілком очевидно, що причини цієї кризи ховаються в принципово різних поглядах на Церкву та її устрій, яких дотримуються різні Помісні Церкви. Зокрема, те вчення про Церкву, яке активно пропагує Константинопольський Патріархат, викликає все більше несприйняття з боку інших Помісних Церков.

Коло проблемних питань екклезіології, які викликають напружені дискусії, є вже досить чітко окресленим. На нашу думку, сьогодні потребують поглибленого вивчення наступні питання:

Вчення про першість у Вселенській Церкві;
Сутність церковної автокефалії та порядок її проголошення;
Сутність церковної автономії та порядок її проголошення;
Питання про апеляції на судові рішення Помісних Православних Церков;
Питання про канонічну юрисдикцію над православною діаспорою.

Сьогодні Константинопольський патріарх наполягає на своєму особливому статусі у Вселенській Церкві, який передбачає наявність у нього не тільки першості честі, але й першості влади. Константинопольський патріарх Варфоломій неодноразово заявляв, що йому належить виключне право видавати Томоси про створення нових автокефальних та автономних Церков, що він має ексклюзивне право приймати апеляції від кліриків усіх Помісних Православних Церков і що йому належить канонічна влада над усією православною діаспорою.

Кожне з цих питань заслуговує на спеціальне вивчення. Тому тут ми зосередимося на розгляді найбільш фундаментального питання – про першість у Вселенській Церкві. Можна сказати, що решта проблем є лише похідними від цього основного пункту полеміки.

Слід зазначити, що розуміння першості у Вселенській Церкві вже багато століть є предметом богословської полеміки між Православною та Католицькою Церквами. Історично саме Римські єпископи почали засвоювати собі особливу владу у Вселенській Церкві, що і призвело до формування феномену папства. Сьогодні Римо-Католицька Церква офіційно сповідує вчення про першість (або примат) Римського єпископа у Вселенській Церкві та про його безпомилковість у питаннях віри та моралі. З точки зору Католицької Церкви, єпископ Риму «має найвищу, повну, безпосередню й загальну звичайну владу в Церкві, яку може завжди вільно здійснювати»1. Римському єпископу належить першість юрисдикції, право законодавства, право управління культом, найвище керування всіма іншими церковними справами. Папа є непідсудним жодному церковному суду, а його рішення не можуть бути оскаржені. Не можна подавати жодних апеляцій проти папських розпоряджень2. Отже, у Католицькій Церкві Римському єпископу належить першість у сфері віровчення, управління та церковного суду.

Таке розуміння церковної першості викликало несприйняття на Християнському Сході вже в епоху Древньої Церкви. Полеміка з цього приводу активно тривала у візантійський період. І горезвісний розкол 1054 р. значною мірою став результатом саме владних амбіцій Римських єпископів.

У ХХ ст. після Другого Ватиканського Собору та взаємного зняття анафем папою Павлом VI та Константинопольським патріархом Афінагором полеміка про розуміння першості у Вселенській Церкві отримала друге дихання. Коли у 1980 р. було розпочато офіційний богословський діалог між Православною та Католицькою Церквами, то в цьому діалозі одним з центральних питань стало питання про першість.

Вже у 2000-ні рр. саме в контексті богословського діалогу з Католицькою Церквою питання про першість стало викликати суперечки і в середовищі православних богословів. Справа в тому, що в діалозі з католицькою стороною Помісні Православні Церкви мали сформулювати єдину позицію з цього питання. І ось тут з’ясувалося, що зробити це вкрай складно. Зокрема, те вчення про першість, яке захищають сьогодні офіційні представники Константинопольського патріархату, виявилося абсолютно неприйнятним для Руської Православної Церкви.

Принципова різниця позицій стала очевидною під час зустрічей Змішаної православно-католицької комісії з богословського діалогу у 2006 р. у Белграді та у 2007 р. у Равенні. Тут розглядався проект документу «Еклезіологічні та канонічні наслідки сакраментальної природи Церкви. Церковна єдність, соборність і влада»3. Остаточна версія документу була прийнята у Равенні. Руська Православна Церква не підписала Равеннського документу. Натомість Константинопольський Патріархат його цілком підтримав. Певною мірою документ був побудований на богословських ідеях митрополита Іоанна (Зизіуласа), який представляв в діалозі Константинопольський Патріархат.

У Равеннському документі, зокрема, визнається існування першості в Церкві на вселенському (універсальному) рівні. При цьому православна та католицька сторони зазначили, що по-різному бачать біблійні та богословські засади церковної першості та форми її реалізації (п. 43 документу). Виходячи з цього, сторони погодилися визнати, що у першому тисячолітті Римський єпископ мав першість у Вселенській Церкві, хоча на Сході і на Заході цю першість інтерпретують по-різному.

Руська Православна Церква вже під час підготовки зазначеного документу виступала проти його 39-го пункту. В ньому вказувалося, що після 1054 р. Вселенські Собори стали неможливими, оскільки Західна та Східна Церкви припинили між собою спілкування. При цьому на Заході Римська Церква продовжувала скликати Собори, «в яких брали участь єпископи Помісних Церков, що перебували у спілкуванні з Римським престолом». Католицька Церква вважає такі Собори Вселенськими. Разом з тим, як зазначалося в документі, і на Сході після 1054 р. відбувалися Собори «Помісних Церков, які перебували у спілкуванні з Константинопольським престолом».

За прямим сенсом цього вислову виходило, що на Сході Константинопольський патріарх займав місце аналогічне Римському єпископу на Заході4. Делегація Руської Православної Церкви виступила з принциповим запереченням такого формулювання, наголошуючи, що на Сході спілкування з Константинопольським престолом ніколи не вважалося обов’язковою умовою соборності. Відповідно, Константинопольський патріарх ніколи не відігравав у Православній Церкві ролі, подібної до ролі Римського єпископа на Заході. Так стала очевидною принципова розбіжність у поглядах на першість у Вселенській Церкві.

Тут слід більш детально окреслити два принципово різних погляди на першість у Вселенській Церкві, які сьогодні висловлюються в різних Помісних Православних Церквах. Почнемо з тієї моделі першості, яку пропагує Константинопольська Церква.

Головним автором цієї моделі вважається митр. Іоанн (Зизіулас). При цьому його ідеї розвивають сьогодні й інші грецькі богослови. Митр. Іоанн (Зизіулас) є одним з послідовних прибічників так званої євхаристичної екклезіології. В основу свого бачення Церкви він кладе вчення про Євхаристію як церковне зібрання, в якому тільки і може реалізуватися Церква. Євхаристичне зібрання для митр. Іоанна є базовою церковною реальністю, з якої органічно походять всі інші рівні церковного буття. Тому першість єпископа на місцевому рівні проявляється, перш за все, в його предстоянні за літургією, тобто в Євхаристичному зібранні. На помісному рівні першість проявляється в Соборі єпископів. Для митр. Іоанна Собор є певним аналогом Євхаристії. Як Євхаристичне зібрання обов’язково передбачає предстоятеля, так і Собор єпископів не може існувати без Предстоятеля. Відповідно, голосом та обличчям Собору може бути тільки особистість, тобто – Предстоятель5. Таке уявлення про обов’язкову персоніфікацію Собору в особі Предстоятеля сучасні богослови позначають як вчення про корпоративну особистість. При такому погляді Помісна Церква є органічною єдністю індивідів, які персоніфікуються в особі Предстоятеля6.

Отже, між єпархіальним та помісним рівнями церковного буття митр. Іоанн встановлює іконічний зв’язок. Євхаристичне зібрання стає певним первообразом для першості на всіх рівнях церковного буття. Богослови Константинопольського Патріархату переносять цю логіку митр. Іоанна і на вселенський рівень. Зокрема, архієпископ Елпідофор (Ламбриніадіс) у своїй статті, оприлюдненій у 2014 р. на Офіційному сайті Константинопольського Патріархату, прямо розповсюджує вказаний іконічний зв’язок і на вселенський рівень7.

Архієп. Елпідофор вважає, що першість на всіх трьох рівнях церковного буття (єпархіальному, помісному та вселенському) є єдиною за своєю природою. Він навіть проводить пряму аналогію між еклезіологією та тріадологією. Так само як у Святій Трійці є першість Бога Отця (Монархія Отця), так і на вселенському рівні в Церкві має існувати особиста першість. Такий прямий перенос триадологічного вчення на сферу екклезіології означає, що в Церкві першість на вселенському рівні не може бути представлена інституцією. Вона може бути представлена лише особою. При такому погляді відмова від особистої першості у Вселенській Церкві стає викривленням вчення про Святу Трійцю. Вчення про те, що перший ієрарх у Вселенській Церкві отримує свої повноваження від Собору, на думку архієп. Елпідофора, є рівноцінним твердженню, що джерелом Монархії Отця є Син та Святий Дух.

Отже, архієп. Елпідофор поширює вказаний іконічний зв’язок не тільки на рівень Вселенської Церкви, але й на сферу тріадології. Тут він теж є прямим послідовником митр. Іоанна (Зизіуласа). Останній, вибудовуючи подібний іконічний зв’язок, посилався на спілкування властивостей двох природ в Ісусі Христі. Згідно вчення про спілкування властивостей, ми можемо переносити на людську природу Христа властивості Його божественної природи. На думку митр. Іоанна, цей принцип діє і в екклезіології. Церква є боголюдським організмом, відповідно і в ній відбувається спілкування властивостей. Тому в категоріях канонічного порядку відбиваються реалії божественного порядку. При такому підході питання церковної першості вже не є питанням людського права, воно переноситься в сферу божественного права. Так першість у Вселенській Церкві отримує божественну санкцію8.

В такій богословській перспективі першість у Вселенській Церкві стає онтологічно обумовленою. Архієп. Елпідофор наполягає, що «Церква є інститутом, який завжди іпостазується в особі. Оскільки ми не зустрічаємо безособових інститутів, ми не можемо сприймати першість без первоієрарха».

У першому тисячолітті таку першість визнавали за Римським єпископом. Сьогодні ж першим ієрархом у Вселенській Церкві є Константинопольський патріарх. Саме він, на думку архієп. Елпідофора, наділений особливими владними прерогативами, яких не мають інші предстоятелі. Тому, хоча Константинопольський ієрарх як єпископ є першим серед рівних (лат. primus inter pares), все ж як Вселенський патріарх він є першим без рівних (лат. primus sine paribus). Отже, Константинопольський (а точніше Вселенський) патріарх перетворюється на своєрідну «корпоративну особистість», в якій втілюється першість на вселенському рівні.

Позиція Руської Православної Церкви є принципово іншою. Ще у 2007 р. Священний Синод Руської Православної Церкви доручив Синодальній біблійно-богословській комісії сформулювати позицію Московського Патріархату з питання першості у Вселенській Церкві. В результаті у 2013 р. комісія підготувала документ «Позиція Московського патріархату з питання першості у Вселенській Церкві», який був ухвалений Священним Синодом на засіданні 25 грудня 2013 р.9

Документ 2013 р. є офіційною реакцією Руської Православної Церкви на Равеннський документ. Тому його структура в цілому відповідає Равеннському документу. Тут також розглядається першість на трьох рівнях церковного буття: єпархіальному, помісному та вселенському. На рівні єпархії першість належить правлячому єпископу. Саме від нього отримують свої повноваження священники та диякони. Також саме єпископ має право церковного суду в єпархії. На помісному рівні першість належить Предстоятелю Церкви. Він головує на Соборах єпископів Помісної Церкви, має право висловлюватися від імені своєї Церкви. Що ж до першості на вселенському (універсальному) рівні, то тут позиція Руської Православної Церкви принципово відрізняється як від католицького вчення, так і від позиції Константинопольського Патріархату.

В Московському документі наголошується, що першість на єпархіальному, помісному та вселенському рівнях має різні джерела та різну природу. Джерелом першості єпископа в своїй єпархії є «апостольске спадкоємство, яке передається через хиротонію». Джерелом першості на рівні автокефальної Церкви є «обрання першого єпископа Собором (або Синодом), який має повноту церковної влади». Що ж стосується першості на рівні Вселенської Церкви, то його джерелом є «канонічне передання Церкви, яке зафіксовано у священних диптихах та визнається усіма Помісними Церквами». Канони не наділяють першого за честю єпископа у Вселенській Церкві якимись владними повноваженнями. Отже, як природа першості на різних рівнях, так і функції єпископів, які наділені першістю, є різними.

Принциповою позицією, заявленою у документі Руської Православної Церкви, є твердження про неприпустимість механічного переносу першості з одного рівня церковного буття на інший. Тобто, не можна екстраполювати функції першості єпископа з регіонального рівня на універсальний (вселенський). Взаємини предстоятеля Церкви з правлячими архієреями не можуть бути тотожними взаєминам єпископа з підвладними йому священниками. Якщо механічно перенести першість з єпархіального рівня на універсальний, то це буде означати появу «Вселенського архієрея», який має особливу владу в усій Вселенській Церкві. Отже, в документі Руської Православної Церкви прямо відкидається «іконічний зв’язок» між трьома рівнями церковного буття, який покладений в основу вчення митр. Іоанна (Зизіуласа).

Руська Православна Церква наголошує, що з сакраментальної точки зору усі єпископи є рівними. Так само є сакраментально рівними усі предстоятелі Помісних Церков. На Християнському Сході традиційно існувала лише першість честі. У першому тисячолітті таку першість визнавали за Римським єпископом, а після 1054 р. її засвоюють Константинопольському патріарху. Однак, першість честі не передбачає якихось владних повноважень. Першість честі передбачає, наприклад, що під час спільних богослужінь Предстоятелів Помісних Церков Константинопольському патріарху надається право їх очолювати. Також на міжцерковних форумах представники Константинопольського Патріархату мають право головування. Отже, першість честі є подібною до дипломатичного протоколу, який регулює спілкування між Помісними Церквами, але не підносить одні Церкви над іншими.

Документ Руської Православної Церкви викликав негативну реакцію з боку Константинопольського Патріархату. Цитована стаття архієп. Елпідофора як раз і була відповіддю на Московський документ.

Отже, ми маємо чітко сказати, що вчення про першість в тому вигляді, як його формулюють сьогодні богослови Константинопольського патріархату, є для нас неприйнятним.

Слід ще раз наголосити, що з точки зору Руської Православної Церкви змістовне наповнення першості честі у Вселенській Церкві «визначається консенсусом Помісних Православних Церков». Традиційно Помісні Православні Церкви визнають за Константинопольським патріархом право виступати з ініціативами загальноправославного характеру, а також звертатися до зовнішнього світу від імені всієї православної повноти. Однак це можливо лише тоді, коли інші Церкви уповноважують на це Константинопольського предстоятеля. При такому підході родина Помісних Православних Церков постає як об’єднання незалежних Церков, які сповідують єдину віру та перебувають у євхаристійному спілкуванні. Отже, система Світового Православ’я є подібною до конфедерації.

Однак погляд Константинополя на систему Помісних Церков є принципово іншим. Патріарх Варфоломій останніми роками неодноразово прямо заявляв, що Світове Православ’я не є конфедерацією. Уявлення про те, що Світове Православ’я є об’єднанням рівноправних Церков патріарх Варфоломій вважає протестантською ідеєю. Більш того, в одному зі своїх недавніх інтерв’ю він прямо закликав переглянути православне вчення про Церкву, щоб позбавити його подібних протестантських впливів: «Ми, православні, маємо піддати себе самокритиці та переглянути нашу екклезіологію, якщо ми не хочемо стати федерацією церков протестантського типу». Альтернативу такому нібито протестантському погляду на Церкву патріарх Варфоломій окреслив досить чітко: «Ми маємо визнати, що в неділимому Вселенському Православ’ї є один «Перший», не тільки за честю, але й «Перший» з особливими обов’язками та канонічними повноваженнями, покладеними на нього Вселенськими Соборами»10.

Ще у 2008 р., відвідуючи Україну, патріарх Варфоломій у своїй промові на Софійській площі у Києві чітко говорив, що згідно рішень Вселенських Соборів та «з огляду на багатовікову церковну практику» Вселенському Патріархату, «як Першому Престолу у Православній Церкві», було надано «виняткову відповідальність і обов’язкову місію дбати про охорону віри в такому вигляді, як вона нам була передана, і дотримання канонічного порядку»11. Тут чітко сказано про виняткові права та обов’язки Константинопольського патріарха. Отже, на думку патріарха Варфоломія, саме Константинопольський предстоятель є гарантом та уособленням єдності Світового Православ’я. Більш того, він виступає охоронцем справжньої віри та гарантом автентичного свідоцтва Церкви перед сучасним світом.

Цілком очевидно, що погодити між собою дві окреслені моделі Світового Православ’я навряд чи можливо. «Константинопольська модель» передбачає обов’язкову наявність у Вселенській Церкві першого ієрарха з особливими владними повноваженнями. Однак, наша Церква принципово відкидає наявність в Церкві подібного «Східного папи».

Наостанок я б хотів наголосити, що коли ми говоримо про проблемні питання у сфері екклезіології, то це не є лише теоретичною дискусією. Питання екклезіології – це питання реального церковного життя. Вчення про Церкву втілюється в церковному устрої та в міжцерковних взаєминах. Тому розбіжності в сфері екклезіології не можуть не породжувати складних конфліктів. «Українська криза» чітко показала, що застосування на практиці «константинопольської моделі» тягне за собою важкі конфлікти між Помісними Церквами.

Сьогодні Світове Православ’я фактично балансує на межі розколу. Односторонні зусилля Помісних Церков не можуть подолати цю кризу. Цілком очевидно, що є життєво необхідним діалог між Помісними Церквами з метою досягти консенсусу з вказаних питань. Однак цей консенсус має стати не плодом поступок у сфері віровчення, а результатом глибокого і відповідального вивчення святоотецької спадщини.

На нас покладено величезну відповідальність. Ми маємо докласти максимум зусиль, щоб зберегти церковну єдність. Крім того, ми маємо чітко сформулювати вчення Православної Церкви з дискусійних питань. Будемо вірити, що нам вдасться виконати це непросте завдання.

Кодекс канонического права / Codex Iuris Canonici. М., 2007. Канон 331.
Кодекс канонического права. Канон 333, § 3.
Текст документа розміщено на Офіційному сайті Святого Престолу за адресою: http://www.vatican.va/roman_curia/pontifical_councils/chrstuni/ch_orthodox_docs/rc_pc_chrstuni_doc_20071013_documento-ravenna_en.html.
Девятое заседание Смешанной комиссии по богословскому диалогу между Православной Церковью и Католической Церковью в Белграде. URL: http://www.patriarchia.ru/db/text/146124.html.
Див., наприклад: Иоанн (Зизиулас), митр. Епископ как предстоятель на Евхаристии // Иоанн (Зизиулас), митр. Церковь и Евхаристия. Сборник статей про православной экклесиологии / Пер. с греч. иером. Леонтия (Козлова. Богородице-Сергиева пустынь, 2009. С. 91-111.
Детальніше див.: Шишков А. В., Кырлежев А. И. Первенство в Церкви: богословие и церковная практика // Вопросы теологии. 2019. Т. 1. № 3. С. 412-413.
Її російський переклад див.: https://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/24468-pervyj-bez-ravnyx-otvet-konstantinopolskogo-patriarxata-na-dokument-o-pervenstve-prinyatyj-v-moskovskom-patriarxate.html.
Иоанн (Зизиулас), митр. Современные дискуссии о первенстве в православном богословии // Петрово служение. Диалог католиков и православных / под ред. В. Каспера. М., 2006. С. 263.
Текст документа оприлюднено на Офіційному сайті Московського патріархату за адресою: http://www.patriarchia.ru/db/text/3481089.html.
Βαρθολομαίος, ο άνθρωπος, ο Οικουμενικός Πατριάρχης σε αποκλειστική συνέντευξη στον «Ε.Κ.». 13.11.2020. [Електронний ресурс:] https://www.ekirikas.com/omogeneia_ekklisia_ypoloipos_ellinismos/arthro/o_oik_patriarxis_bartholomaios_apokleistika_ston_e_k_gia_tin_epeteio_enthronisis_tou_kai_tin_imbro-1200306/.
Звернення Патріарха Константинопольського Варфоломія до української нації 26 липня 2008 р. [Електронний ресурс:] http://arhiv.orthodoxy.org.ua/uk/dopovidi_ta_promovi/2008/07/26/17703.html.

Ректор Київської духовної академії провів порівняльний аналіз статутних документів УПЦ та “ПЦУ”
 
30-та річниця дарування Грамоти Святішим Патріархом Алексієм ІІ, КДА

Єпископ Білогородський Сильвестр провів порівняльний аналіз статутів Української Православної Церкви та так званої “Православної церкви України”, у результаті чого зробив висновок: статус Української Православної Церкви багато в чому співставний з Автокефальними Церквами.

Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує доповідь ректора Київської духовної академії і семінарії єпископа Білогородського Сильвестра на ХІІ Міжнародній науково-практичній конференції 27 жовтня 2020 року (м. Київ) “Статутні документи УПЦ та ПЦУ: порівняльний аналіз”.

Після того, як на початку 2019 р. Константинопольський патріарх Варфоломій видав томос про автокефалію так званої Православної Церкви України (ПЦУ), розгорнулася дискусія про обсяг прав, наданих новоствореній структурі, у порівнянні з канонічним статусом Української Православної Церкви.

В цій доповіді ми спробуємо порівняти статутні документи ПЦУ з документами, які визначають статус Української Православної Церкви. У подальшому викладі для об’єктивності аналізу ми будемо вживати по відношенню до ПЦУ термінологію у тому вигляді, як вона вживається у відповідних статутних документах.

Почнемо з переліку тих документів, якими визначено статус нашої Церкви та якими вона керується у своєму внутрішньому житті.

Свій сучасний статус Українська Православна Церква отримала згідно Визначення Архієрейського Собору Руської Православної Церкви від 27 жовтня 1990 р. На підставі цього Визначення Патріарх Алексій в той же день підписав Грамоту, якою благословлялося «бути відтепер Православній Українській Церкві незалежною і самостійною у своєму управлінні». Хоча зазвичай саме цю Грамоту вважають головним правоустановчим документом для Української Православної Церкви, це не зовсім так. Благословенна Грамота лише вводила в життя Визначення Архієрейського Собору.

Патріарша Грамота 1990 р. була іменною. Вона була адресована особисто тодішньому Київському митрополиту Філарету (Денисенко). Визначення ж Архієрейського Собору має фундаментальний характер і не прив’язується до конкретних осіб.

29 жовтня 1990 р. у Києві зібрався перший Собор єпископів Української Православної Церкви, який ухвалив Статут про управління нашої Церкви. Саме цей Статут, став документом, яким Українська Православна Церква керується в своєму внутрішньому житті. На сьогодні є чинною редакція Статуту УПЦ, прийнята у 2007 році.

Особливий статус Української Православної Церкви відображено і в Статуті Руської Православної Церкви. Зокрема, Статут РПЦ в редакції 2000 року закріпив статус Української Православної Церкви як «самокерованої з правами широкої автономії». А у 2017 р. до Статуту РПЦ було внесено спеціальну главу (глава Х), присвячену Українській Православній Церкві.

Отже, на сьогодні документами, які визначають канонічний статус та внутрішній устрій Української Православної Церкви, є:

1) Визначення Архієрейського Собору Руської Православної Церкви від 27 жовтня 1990 р.;

2) Благословенна Грамота Святішого Патріарха Алексія від 27 жовтня 1990 р.;

3) Статут про управління Української Православної Церкви (в редакції 2007 р.);

4) Глава Х Статуту Руської Православної Церкви (в редакції 2017 р.).

Що стосується ПЦУ, то після того, як у квітні 2018 р. патріарх Варфоломій заявив про свій намір створити в Україні автокефальну Церкву, почалася розробка Статуту майбутньої ПЦУ. Із повідомлень ЗМІ відомо, що проект цього Статуту був написаний у Греції професорами місцевих богословських факультетів. 29 листопада 2018 р. проект Статуту ПЦУ був розглянутий і попередньо схвалений Священним Синодом Константинопольського патріархату.

Отже, проект Статуту ПЦУ був написаний за межами України і, очевидно, без участі представників України. Тим не менше, цей проект розглядався і в Україні як представниками державної влади, так і представниками УПЦ КП та УАПЦ. В результаті вже у Києві до запропонованого проекту Статуту були внесені певні зміни. 15 грудня 2018 р. так званий «Об’єднавчий собор» прийняв Статут ПЦУ з урахуванням усіх цих правок.

5 січня 2019 р. патріарх Варфоломій підписав, а 6 січня офіційно вручив томос про автокефалію ПЦУ. Отже, двома документами, які встановлюють канонічний статут ПЦУ та регламентують її внутрішнє життя є:

1) Статут ПЦУ;

2) томос про автокефалію ПЦУ.

У випадках розбіжностей між Статутом та томосом пріоритет віддається томосу.

Тепер перейдемо до порівняння загальних положень про канонічний статус, які є у вказаних документах. Як сказано, Українська Православна Церква сьогодні має статус Самокерованої Церкви з правами широкої автономії у складі Руської Православної Церкви.

Що стосується ПЦУ, то і Статут, і томос говорять, що вона є автокефальною Церквою. При цьому обидва документи передбачають збереження особливого зв’язку ПЦУ з Константинопольським патріархатом.

Зокрема, в томосі вказано, що після отримання автокефалії для вирішення важливих питань церковного, догматичного та канонічного характеру Київський митрополит має звертатися до Вселенського Патріаршого Престолу, «прагнучи від нього авторитетної думки та твердого взаєморозуміння».

Також у томосі сказано, що Православна Церква України так само «як і інші Патріархи та Предстоятелі» має визнавати «головою Святіший Апостольський і Патріарший Вселенський Престол» (γινώσκει ὡς κεφαλὴν τὸν Ἁγιώτατον Ἀποστολικὸν καὶ Πατριαρχικὸν Οἰκουμενικὸν Θρόνον). Отже, Константинопольський патріарший престол тут названий главою усіх Помісних Церков. Це твердження відсилає нас до гострої богословської дискусії, яка триває вже не одне десятиліття.

У творах православних богословів грецького походження (таких, як митрополит Іоанн (Зізіулас), архієпископ Елпідофор (Ламбриніадіс), архімандрит Іоанн (Мануссакіс)) першість Константинопольського престолу у Вселенській Церкві уподібнюється першості Бога Отця в Святій Трійці. В цій парадигмі першість виступає як онтологічна категорія. Тому право Константинопольського патріарха на першість у Вселенській Церкві ці богослови відносять не до людського права, а до права Божественного. З критикою такого розуміння першості виступали, наприклад, митрополит Калістос (Уер), протоієрей Джон Бер, протоієрей Ендрю Лаут та інші авторитетні богослови. Руська Православна Церква на офіційному рівні відкинула таке вчення про першість у Вселенській Церкві.

Перша стаття Статуту ПЦУ говорить, що «Православна Церква України є … невід’ємно єдиною з Матір’ю Великою Христовою Церквою в Константинополі і через неї з усіма іншими Православними Автокефальними Церквами». Тобто, ПЦУ має спілкування з іншими Помісними Церквами не безпосередньо, а виключно через Константинопольський Патріархат. Тут ми стикаємося з майже римським розумінням першості у Вселенській Церкві. Для сучасного католицького богослов’я є абсолютно типовою теза про те, що церковну єдність забезпечує спілкування усіх єпископів світу з Римським престолом.

Головним показником для визначення канонічного статусу тієї чи іншої Православної Церкви традиційно виступає процедура обрання та інтронізації її Предстоятеля. Ознакою автокефалії (тобто повної адміністративної незалежності Помісної Церкви) є право самостійно обирати та інтронізовувати своїх Предстоятелів. Що ж говорять статутні документи УПЦ та ПЦУ про обрання Предстоятелів?

Пункт 3 Визначення про Українську Православну Церкву 1990 р. вказує, що її Предстоятель обирається українським єпископатом та благословляється Святішим Патріархом Московським і всієї Русі. Отже, Київський Митрополит лише благословляється Московським Патріархом. Визначення 1990 р. не передбачає участі вищої влади Руської Православної Церкви в процедурі обрання Київського Митрополита. Також Визначення не говорить про можливість відхилення Московським Патріархом обраного Предстоятеля Української Православної Церкви. Отже, благословення Московського Патріарха, яке має отримати обраний Київський Митрополит, не слід ототожнювати з його затвердженням. Отримання Патріаршого благословення лише свідчить про канонічний зв’язок Української Православної Церкви з Руською Православною Церквою.

З 2014 р. було запроваджено і практику звершення інтронізації Предстоятелів Української Православної Церкви. Так, 17 серпня 2014 р. відбулася інтронізація новообраного Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія. Під час літургії у Києво-Печерській Лаврі після співу Трисвятого старіший ієрарх з числа постійних членів Священного Синоду Української Православної Церкви митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел виголосив інтронізаційну молитву.

Після цього митрополит Агафангел та другий з числа старіших постійних членів Синоду митрополит Сімферопольський і Кримський Лазар тричі звели владику Онуфрія на Митрополичий трон на горньому місці з виголошенням: «Аксіос». По завершенні літургії митрополит Агафангел вручив Блаженнішому Онуфрію жезл його попередника – Блаженнішого Митрополита Володимира. Отже, Українська Православна Церква сама інтронізувала свого Предстоятеля. Присутні на урочистостях представники інших Помісних Церков виступали лише в якості почесних гостей.

Хоча наша Церква офіційно не відноситься до числа Автономних Церков, все ж вона фактично має ті самі права, які мають Автономні Церкви у складі Московського Патріархату. При чому в окремих питаннях обсяг прав Української Православної Церкви навіть перевищує права Автономних Церков. Наприклад, томос про надання автономії Японській Православній Церкві (від 10 квітня 1970 р.) вказує, що Предстоятель Японської Церкви затверджується (а не просто благословляється) Патріархом Московським та всієї Русі. Крім того, Московський Патріарх має право відхилити представлену йому кандидатуру Японського митрополита та вимагати обрання іншої особи. При цьому Статут Руської Православної Церкви не передбачає процедури відхилення Московським Патріархом обраного Київського митрополита.

Що стосується ПЦУ, то її очільник обирається Помісним Собором, який є зібранням єпископату, духовенства та мирян. В нормі процедура обрання предстоятеля ПЦУ не передбачає втручання інших Помісних Церков. Однак, як вказано у Статуті, «якщо під час заміщення престолу Митрополита Київського і всієї України виникають непереборні проблеми, що порушують єдність Церкви, про це повідомляється негайно Вселенському Патріарху, першому в Православній Церкві, і він шукає рішення цього, відповідно до всеправославно діючих правил про його священноканонічну екстериторіальну юрисдикцію». Тут знову таки йдеться про особливі права Вселенського патріарха, які ставлять його над усіма іншими Предстоятелями.

На даний момент є вже прецедент проведення інтронізації Предстоятеля ПЦУ. 3 лютого 2019 р. у соборі Святої Софії у Києві під час літургії відбулася інтронізація митрополита Єпіфанія. Як видно з відеозапису цього богослужіння, фактично інтронізацію очолював спеціальний представник Константинопольського патріарха – митрополит Галльський Еммануїл.

Ще однією ознакою ступеню незалежності Помісної Церкви є процедура виготовлення (або отримання) святого мира. Згідно томосу 2019 г., ПЦУ не має права самостійно виготовляти святе миро. Вона зобов’язана отримувати його від Константинопольського патріарха.

Щодо Української Православної Церкви, то у Статуті Руської Православної Церкви сказано, що Українська Православна Церква має отримувати святе миро від Московського патріарха.

При цьому слід зазначити, що у XVIII – на початку ХХ ст., незважаючи на те, що Київська митрополія фактично була лише однією з єпархій Російської Церкви, у Києво-Печерській Лаврі традиційно виготовляли та освячували святе миро. Отже, в той час виготовлення святого мира у Києві не вважалося ознакою церковної незалежності українських єпархій.

Тепер порівняємо процедуру схвалення Статутів УПЦ та ПЦУ. Згідно діючого Статуту Руської Православної Церкви Статут Української Православної Церкви затверджується її Предстоятелем та схвалюється Патріархом Московським і всієї Русі. Звернемо увагу, що за Московським патріархом закріплено право лише схвалювати (а не затверджувати) Статут нашої Церкви.

При цьому Статут Української Православної Церкви нічого не говорить про процедуру його схвалення Московським патріархом. Тут лише вказується, що Статут ухвалюється Собором Української Православної Церкви. Жодних інших ухвалень (чи затверджень) тут не передбачено. Право внесення доповнень і змін до Статуту має Собор єпископів Української Православної Церкви з наступним ухваленням Собором Української Православної Церкви. Право тлумачити положення Статуту має Священний Синод Української Православної Церкви.

Тут теж цікаво порівняти Українську Православну Церкву з Автономними Церквами. В Статуті Руської Православної Церкви вказано, що Статути Автономних Церков приймаються їхніми Соборами, але при цьому проект Статуту підлягає «письмовому погодженню з Патріархом Московським і всієї Русі». Отже, Статут Автономної Церкви виноситься на обговорення її Собору тільки після того, як його проект письмово погоджено з Патріархом.

Що ж стосується Статуту Української Православної Церкви, то він приймається Собором Української Православної Церкви, потім підписується Київським Митрополитом і лише після цього схвалюється Московським патріархом. Від Української Православної Церкви не вимагається попереднього письмового погодження проекту Статуту. Отже, і в цьому відношенні вимога до Статутів Автономних Церков є більш суворою, ніж вимога до Української Церкви.

Щодо Статуту ПЦУ, то право його ухвалювати цей та вносити до нього зміни має Помісний Собор ПЦУ. Архієрейський же Собор має право лише частково змінювати Статут. Але зміни, внесені до Статуту Архієрейським Собором, підлягають затвердженню на Помісному Соборі. При цьому особливо наголошується, що зміни до Статуту можуть вноситися лише «в дусі томосу».

У тих випадках, коли в житті ПЦУ постають питання, які не оговорені у Статуті, але при цьому потребують статутного регулювання, має створюватися змішана комісія, склад якої формується Вселенським Патріархатом і ПЦУ. Саме така комісія має запропонувати рішення спірних питань. Також Вселенський Патріарх має виключне право тлумачити положення Статуту по відношенню до томосу. Отже, як бачимо, і в цій сфері Константинопольський патріарх зберігає очевидні важелі впливу на ПЦУ.

Тепер звернемося до особливостей церковного судочинства. В Статуті про управління Української Православної Церкви в редакції 2007 р. вказано, що в межах УПЦ Церковним судом вищої інстанції є Собор єпископів. Він приймає рішення у судових справах щодо архієреїв. Єпархіальні суди є компетентними здійснювати судочинство у справах кліриків та мирян. Оскаржити рішення єпархіального суду можна шляхом звернення до Священного Синоду.

В межах Української Православної Церкви такі канонічні покарання як пожиттєва заборона духовенства у священнослужінні, позбавлення сану та відлучення від Церкви накладаються єпархіальними архієреями з наступним затвердженням Священним Синодом УПЦ та Митрополитом Київським і всієї України. Якихось апеляцій на ці рішення до судових органів Руської Православної Церкви не передбачається.

Єпископи ж Української Православної Церкви мають право подавати апеляції до Архієрейського Собору Руської Православної Церкви. Отже, по відношенню до вищої церковно-судової інстанції Української Православної Церкви Архієрейський Собор Руської Православної Церкви виступає в якості суду другої інстанції.

Що стосується церковного суду ПЦУ, то її Статут встановлює лише загальні обриси церковно-судової системи. Про порядок функціонування судових органів Статут нічого не говорить. Очевидно, передбачається прийняття окремого документу, який буде регламентувати роботу усіх судових інстанцій.

Як томос про автокефалію ПЦУ, так і Статут ПЦУ говорять про можливість для священнослужителів «будь-якого сану», які були засуджені «своїми церковними властями до будь-якого покарання», подавати апеляції до Вселенського Патріарха. Тобто, право подавати апеляції до Вселенського патріарха мають не тільки єпископи, але й священники та диякони ПЦУ.

Останнє положення відрізняє церковне судочинство в ПЦУ від судової системи в Українській Православній Церкві. Як ми бачили, судові рішення щодо священників, дияконів та мирян, прийняті в Українській Православній Церкві, не передбачають подачі апеляцій до церковно-судових інстанцій Руської Православної Церкви.

Лише єпископ може апелювати до Архієрейського Собору Руської Православної Церкви. Крім того, Положення про Церковний суд Руської Православної Церкви не передбачає залучення інших Помісних Церков до вирішення місцевих церковно-судових справ. Церковно-судова система Руської Православної Церкви не передбачає жодних апеляцій ні до Константинопольського патріарха, ні до інших Предстоятелів Помісних Церков. В ПЦУ ситуація інша. Отже, і в сфері церковного судочинства Константинопольський патріарх зберігає очевидний вплив на ПЦУ.

Вкрай актуальною є і проблема пастирської опіки православною діаспорою. Лише з початку 1990-х рр. Україну полишило близько 7 мільйонів наших співвітчизників. Тому Українська Православна Церква вже не один рік працює над створенням ефективного механізму пастирського окормлення українців у діаспорі.

Статут про управління Української Православної Церкви нічого не говорить про можливість створення її установ закордоном. Тим не менше, в результаті консультацій зі священноначаллям Руської Православної Церкви на сьогодні розроблено порядок відкриття українських парафій та призначення духовенства для служіння серед української діаспори. Священники для закордонних парафій обираються з числа українських кліриків. Їх призначення відбувається за клопотанням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України. Українські православні громади закордоном включаються до складу закордонних єпархій Руської Православної Церкви. На таких парафіях за богослужінням поминається ім’я Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України. Наразі такі громади вже функціонують в Італії, Португалії, Німеччині.

Питання про церковні структури в діаспорі стало особливо дражливим для ПЦУ. В тексті томосу чітко вказано, що юрисдикція ПЦУ «обмежується територією Української Держави» і тому ПЦУ «не може ставити єпископів чи засновувати парафії за межами» України. Ті ж закордонні структури, які раніше створили УПЦ КП та УАПЦ, мають відтепер підкоритися Константинопольському патріаршому престолу, «який має канонічні повноваження в діаспорі». В Статуті ПЦУ також вказано, що виключне право духовної опіки православною діаспорою має Константинопольський патріарх. Отже, і в томосі, і в Статуті знайшла відображення традиційна позиція Константинопольської Церкви щодо православної діаспори. Ще з 1920-х рр. Константинопольські патріархи наполягають, що усі православні християни, які мешкають на тих територіях, де немає Помісних Православних Церков, мають увійти в канонічне підпорядкування Константинопольської Церкви.

Однак, інші Помісні Церкви не погоджуються з такими амбіціями Константинополя. Сьогодні більшість Помісних Церков мають свої структури в діаспорі. Так, в Західній Європі та в Америці діють єпархії Антіохійської, Руської, Грузинської, Сербської, Румунської, Болгарської Церков. До того ж, і самі національні діаспори не бажають переходити у підкорення грецьким архієреям.

Відтепер ця суперечка зачепила і ПЦУ. З одного боку, ПЦУ включила до свого складу усіх архієреїв УПЦ КП, які служать за межами України. Однак, це вступає в пряме протиріччя з вказаними положеннями томосу та Статуту. Тому, з іншого боку, керівництво ПЦУ намагається добитися для себе права впливати на процес призначення священників для служіння в діаспорі. Наскільки нам відомо, на даний час досягти якихось домовленостей з Константинопольською Церквою ПЦУ не змогла…

Проведений аналіз дозволяє зробити певні висновки щодо канонічного статусу Української Православної Церкви у порівнянні зі статусом ПЦУ.

Як зазначено, Українська Православна Церква є самокерованою з правами широкої автономії у складі Руської Православної Церкви. В статутних документах Руської Православної Церкви встановлено кілька ознак канонічного зв’язку Української Церкви з Московським Патріархатом, а саме:

1) Предстоятель Української Православної Церкви, який обирається українським єпископатом, благословляється Московським патріархом

2) Українська Православна Церква отримує святе миро від Московського патріарха.

3) Статут про управління Української Православної Церкви приймається її Собором та схвалюється Московським патріархом.

4) Архієрейський Собор Руської Православної Церкви має право приймати апеляції від українських єпископів, проти яких винесено церковно-судові рішення в Українській Православній Церкві.

Цим фактично вичерпується залежність Української Православної Церкви від Московського Патріархату.

Що стосується ПЦУ, то вона є автокефальною. Це проявляється, перш за все, в тому, що ПЦУ сама обирає та поставляє свого Предстоятеля. Однак, статутні документи ПЦУ зберігають за Константинопольським патріархом певні владні прерогативи, а саме:

1) ПЦУ отримує від Константинопольського патріарха святе миро.

2) Константинопольський патріарх має виключне право тлумачити положення Статуту ПЦУ по відношенню до томосу про автокефалію.

3) Усі питання життя ПЦУ, які не оговорені в тексті Статуту, мають вирішуватися комісіями, створеними з представників Константинопольського патріархату та ПЦУ.

4) Хоча Предстоятель ПЦУ обирається українським єпископатом, але в разі конфліктів, які виникають під час його обрання, ПЦУ має звертатися за допомогою до Вселенського патріарха.

5) Усім клірикам ПЦУ (єпископам, священникам та дияконам) надано право подавати до Константинопольського патріарха апеляції на судові рішення, прийняті церковно-судовими інстанціями ПЦУ.

6) ПЦУ має звертатися до Вселенського Патріарха для вирішення важливих питань церковного, догматичного та канонічного характеру.

7) ПЦУ не має права створювати свої єпархії, парафії та інші структури в українській діаспорі. Ексклюзивне право на духовне окормлення діаспори закріплюється за Константинопольським патріархом.

Порівнюючи статутні документи Української Православної Церкви з томосом та Статутом ПЦУ, можна сказати, що у певних позиціях обсяг прав нашої Церкви є співставним або навіть більшим, чим обсяг прав ПЦУ. Наприклад, статутні документи УПЦ не передбачають втручання інших Помісних Церков у процес обрання Предстоятеля. Натомість Статут ПЦУ в особливих випадках припускає таке втручання з боку Константинопольського патріарха. Статут УПЦ не передбачає для священників та дияконів права подавати апеляції до церковно-судових інстанцій Московського Патріархату. Статут же ПЦУ чітко говорить про можливість таких апеляцій до Константинополя. Право тлумачити положення Статуту УПЦ закріплено за Священним Синодом УПЦ. При цьому за Константинопольським патріархом збережено право тлумачення положень Статуту ПЦУ по відношенню до томосу. Також Константинопольський патріархат має право створювати спільні комісії з ПЦУ для редагування її Статуту у майбутньому. Українська Православна Церква має можливість духовно опікуватися діаспорою та направляти своїх кліриків для служіння закордоном. ПЦУ ж позбавлена права вести будь-яку пастирську діяльність за межами України.

Усе це показує, що такі поняття, як «автокефалія» та «автономія» в різних Помісних Церквах можуть наповнюватися різним змістом.

Статус Української Православної Церкви багато в чому співставний не тільки з Автономними, а навіть і з Автокефальними Церквами. При цьому ПЦУ є автокефальною, однак при цьому Константинополь зберігає чимало механізмів впливу на її внутрішнє життя.

Томос про автокефалію ПЦУ та її Статут чітко свідчать про сучасне самоусвідомлення Константинопольського патріарха. Викладене в них вчення про першість у Вселенській Церкві, офіційно відкинуте Руською Православною Церквою. Ця доктрина є сьогодні одним з головних факторів глибокого розділення у Світовому Православ’ї. Отже, український церковний конфлікт має не тільки політичний та канонічний вимір, але й вимір догматичний, віровчительний. Ми стикаємося сьогодні з двома дуже різними інтерпретаціями устрою Світового Православ’я. Цілком очевидно, що вирішення церковного конфлікту в Україні буде тісно пов’язаним з богословською полемікою з приводу першості у Вселенській Церкві.

На XII Международной научно-практической конференции в КДА представлено издание «Воссоединение Киевской митрополии с Русской Православной Церковью 1678-1686 гг. Исследования и документы». Издание считается полным собранием архивных документов по истории присоединения Киевской Митрополии к Русской Церкви в 1686 году. Об этом сообщает Информационно-просветительский отдел УПЦ.
На пленарном заседании ХІI Международной научно-практической конференции «Духовное и светское образование: история взаимоотношений – современность – перспективы», что прошло 27 октября 2020 года в Актовом зале Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры, состоялась презентация издания «Воссоединение Киевской митрополии с Русской Православной Церковью 1678-1686 гг. Исследования и документы».

Презентацию провел заместитель председателя Отдела внешних церковных связей Украинской Православной Церкви, профессор КДА протоиерей Николай Данилевич.

Издание считается полным собранием архивных документов по истории присоединения Киевской Митрополии к Русской Церкви в 1686 году. Всего издание содержит 246 документов.

В сборнике освещены исследования о взаимоотношениях Москвы, Киева и Константинополя в период передачи Киевской Митрополии в 1686 году. Документы, содержащиеся в издании, не дают оснований говорить об ограниченном характере юрисдикции Московского патриархата над Киевской митрополией. Напротив, в текстах явно сказано, что Московскому Патриарху Иоакиму передается без ограничений право рукополагать киевских митрополитов, это право принадлежит его преемникам и в целом «митрополия Киевская пусть будет подчинена святому патриаршему престолу Московскому».

Издание является полной и исчерпывающей выборкой из российских архивов с 1676-1686 гг. В вопросе о присоединении Киевской Митрополии к Русской Церкви. Значительная часть документов впервые введена в научный оборот.

Издание осуществлено авторским коллективом «Православная Энциклопедия» в 2019 году по благословению Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Кирилла.

Предисловие к сборнику подготовил председатель Отдела внешних церковных связей Московского Патриархата митрополит Волоколамский Иларион.

Митрополит Иларион направил приветственное слово, в котором поблагодарил организаторов презентации и выразил надежду на то, что “выход в свет сборника «Воссоединение Киевской митрополии с Русской Православной Церковью 1678-1686 гг. Исследования и документы» послужит на пользу всем, кто интересуется объективным взглядом на описанное в нем историческое событие”.
Фото: sretenie.com
Подготовлено пресс-службой КДАиС