Доповідь ректора Київських духовних шкіл архієпископа Білогородського Сильвестра «Благословенна грамота патріарха Алексія ІІ (1990) і сучасний канонічний статус Української Православної Церкви».

Сьогодні, у переддень третьої річниці Собору Української Православної Церкви у Київському монастирі Феофанія, маємо добру нагоду замислитися над прийнятими цим Собором рішеннями. Звісно, центральним питанням, яке активно обговорюють як в середині нашої Церкви, так і у позацерковних колах, є питання про нинішній канонічний статус Української Православної Церкви. Протягом трьох років, які минули з часу проведення Собору, ми вже бачили різні спроби інтерпретувати його рішення. При чому часто ці інтерпретації є взаємовиключними. Отже, питання про оцінку рішень Собору, який відбувся 27 травня 2022 р., є для нас вкрай актуальним.

Одним з центральних пунктів полеміки між прихильниками та противниками Української Православної Церкви є питання про те, як розуміти перший пункт оновленого Статуту нашої Церкви, в якому згадано Благословенну грамоту патріарха Алексія ІІ, надану Українській Православній Церкві 27 жовтня 1990 р.?

Нагадаю, що Собор у Феофанії вніс низку принципових змін до Статуту про управління УПЦ. Зі Статуту були прибрані усі положення, які встановлювали зв’язок УПЦ з РПЦ. Зокрема, зі Статуту прибрані пункти про те, що УПЦ «з’єднана з Помісними Православними Церквами через Руську Православну Церкву» (розділ І, п. 3), що УПЦ є «самокерованою частиною Руської Православної Церкви» (розділ І, п. 5), що УПЦ «у своєму управлінні керується постановами Архієрейського Собору Руської Православної Церкви від 25-27 жовтня 1990 року» (розділ І, п. 4), що Предстоятель УПЦ після обрання має отримувати благословення Московського патріарха (розділ V, п. 2, 16), що ім’я Московського патріарха має «підноситися за богослужінням у всіх храмах та монастирях Української Православної Церкви» (розділ V, п. 5), що Київський митрополит є постійним членом Св. Синоду РПЦ (розділ V, п. 8), що Собор УПЦ має дбати про збереження «канонічної єдності з Руською Православною Церквою» (розділ ІІ, п. 6 б) та про втілення в життя рішень Соборів РПЦ (розділ ІІ, п. 6 в), що Собор єпископів УПЦ «діє на підставі … постанов Помісних і Архієрейських Соборів Руської Православної Церкви» (розділ ІІІ, п. 5).

Однак при цьому у першому пункті загальних положень в новій редакції Статуту згадується грамота патріарха Алексія ІІ 1990 року. Це єдина згадка про Московського патріарха, яка лишилася в Статуті УПЦ. Виникає закономірне питання: як слід розуміти цю згадку про грамоту 1990 року?

Відповідь на це питання Блаженніший Митрополит Онуфрій дав у листі до Державної служби з етнополітики та свободи совісті від 28 вересня 2022 р. (№ 0838). Тут Предстоятель наголосив, що УПЦ віднині має не тільки адміністративну незалежність (яка існувала і раніше), але й повну канонічну самостійність.

Слова Грамоти патріарха Алексія про те, що Українська Православна Церква з’єднується з Єдиною Святою Соборною і Апостольською Церквою через Руську Православну Церкву, Блаженніший митрополит Онуфрій не вважає доказом залежності УПЦ від РПЦ, та вказує, що протягом тридцяти років свого існування «УПЦ контактує з іншими Помісними Православними Церквами безпосередньо», а не через Московську патріархію. Також Його Блаженство нагадав, що і в Статуті ПЦУ сказано: «Православна Церква України є … невід’ємно єдиною з Матір’ю Великою Христовою Церквою в Константинополі і через неї з усіма іншими Православними Автокефальними Церквами» (стаття 1, розділ І). Але при цьому ПЦУ є автокефальною Церквою. Тому подібні статутні положення слід розуміти виключно як своєрідні духовні настанови, які не обмежують реальну незалежність Церков. Також у своєму листі Блаженніший Онуфрій пояснив, що нова версія Статуту про управління УПЦ свідчить і «про відмежування від Московського Патріархату». Відтепер постанови Соборів РПЦ більше не є підставою для діяльності УПЦ. Крім того, Блаженніший митрополит Онуфрій повідомив ДЕСС, що «припинив членство у Священному Синоді РПЦ».

Слід додати, що 24 квітня 2023 р. Блаженніший Митрополит Онуфрій також направив листа (№ 0534) Президенту України Володимиру Зеленському, в якому стисло повторив тези, які містилися у вказаному листі в ДЕСС.

Тим не менше, перший пункт оновленого Статуту про управління УПЦ залишається каменем спотикання. Як противники УПЦ, так і адепти керівництва Московського патріархату тлумачать посилання на Грамоту патріарха Алексія у першому параграфі нової версії Статуту як доказ залежності УПЦ від Москви.

Також така точка зору послідовно викладена в експертизі Державної служби з етнополітики та свободи совісті, здійсненій на початку 2023 р.

Оскільки у Грамоті 1990 року вказано, що Українська Православна Церква з’єднується з Єдиною Святою Соборною і Апостольською Церквою через Руську Православну Церкву, то і у експертному висновку ДЕСС вказується, що «УПЦ є частиною Повноти православ’я саме через РПЦ, постійно з’єднується зі Вселенською православною повнотою лише завдяки Грамоті». Крім того, Грамота патріарха Алексія містить посилання на Архієрейський Собор РПЦ 25-27 жовтня 1990 року. Експерти ДЕСС наголошують, що це посилання також передбачає підкорення керівництва УПЦ Московському патріарху.

Оскільки на адресу УПЦ і надалі лунають звинувачення у збереженні афіліації з Московським патріархатом, хотілось б ще раз вказати на те, як сьогодні УПЦ розуміє Грамоту патріарха Алексія 1990 року і що означає згадка про цю грамоту в новій версії нашого Статуту.

Почнемо з того, що грамота 1990 року фактично вводить в дію рішення Архієрейського Собору РПЦ від 25-27 жовтня 1990 року. Отже вручення цієї грамоти Київському митрополиту Філарету означало введення в дію вказаних соборних рішень. Однак згідно нової редакції Статуту УПЦ наша Церква у своєму житті більше не керується визначеннями Архієрейського Собору від 25-27 жовтня 1990 року (відповідний пункт видалено зі Статуту). А грамота 1990 року у відриві від визначень цього Собору фактично втрачає сенс.

Так само з нової версії Статуту видалено пункт про те, що УПЦ «з’єднана з Помісними Православними Церквами через Руську Православну Церкву». Отже, і це положення Грамоти УПЦ більше до себе не застосовує.

Таким чином, згадка про цю Грамоту 1990 року у першому пункті оновленого Статуту не є вказівкою на афіліацію нашої Церкви з Московським патріархатом. Оскільки Статут про управління УПЦ більше не передбачає жодних зв’язків з РПЦ, то і згадка про Грамоту віднині є лише вказівкою на початок сучасної інституційної історії УПЦ. А грамота більше не є документом, яким Українська Православна Церква керується у своєму житті.

Крім того, слід додати, що єпископи Української Православної Церкви після 1990 р. напряму спілкувалися з єпископами інших Помісних Православних Церков. Зокрема, делегації УПЦ регулярно звершували візити до інших Помісних Церков, не погоджуючи їх з Московським патріархом. Так само і до України регулярно приїздили предстоятелі та представники інших Помісних Церков, напряму спілкуючись з предстоятелем та єпископами УПЦ. Тому фразу грамоти про те, що УПЦ з’єднується з іншими Церквами через РПЦ, ніколи не вважалася в УПЦ забороною на пряме спілкування з іншими Помісними Церквами. Тим більше ця фраза аж ніяк не означала обмежень на євхаристичне спілкування з єпископами інших Помісних Церков.

Отже, з богословської точки зору ця фраза не стосувалася сутності церковного життя і ніяк не обмежувала наше перебування у молитовній єдності з іншими Помісними Церквами. Це формулювання могло стосуватися, виключно церковно-дипломатичного аспекту. Однак, з початком російської військової агресії проти України, з моральних підстав УПЦ порвала навіть мінімальне спілкування із представниками Московського Патріархату у цій сфері. УПЦ самостійно спілкуємося з керівництвом інших Помісних Церков і самостійно звершуємо свою місію за кордоном, що й було виражено на Соборі 27 травня 2022 р.

Таким чином, постанови Собору Української Православної Церкви в Феофанії 27 травня 2022 р. чітко свідчать про те, що наша Церква прямує шляхом повної канонічної незалежності, тобто автокефалії.

І ми сподіваємося, що наш вибір підтримають інші Помісні Православні Церкви та українське суспільство.

З благословення Предстоятеля Української Православної Церкви, Блаженнішого митрополита Київського і всієї України Онуфрія 7 листопада 2024 р. в актовій залі архієрейської резиденції, на території Покровського чоловічого монастиря міста Харкова, відбулася IV Міжнародна науково-практична конференція «Актуальні питання богослов’я та історії Церкви» (до 225-річчя створення Харківської єпархії), організована Харківською духовною семінарією та Харківським єпархіальним управлінням.

Перед пленарним засіданням для учасників конференції в холі архієрейської резиденції була представлена виставка «Незбережені храми Харківської губернії».

Пленарне засідання конференції розпочалося зі звернення Блаженнішого Митрополита Онуфрія, яке зачитав перший проректор Харківської духовної семінарії прот. Валентин Ковальчук. У своєму посланні Предстоятель привітав учасників міжнародної науково-практичної конференції та зауважив, що подібні заходи дають можливість обмінюватися досвідом, робити висновки, збагачуватися новими знаннями.

Після оголошення звернення Предстоятеля митрополит Харківський і Богодухівський Онуфрій привітав учасників та гостей конференції. Високопреосвященніший владика відзначив, що за 225 років Харківська єпархія пройшла тернистий, але гідний шлях служіння Богу, незліченних зусиль з духовного вдосконалення, роки важких втрат й радості надбань, наближення до Істини та духовного спасіння.

Далі першим проректором о. Валентином було зачитане вітальне слово ректора Християнської богословської академії в Варшаві, архієпископа Вроцлавського і Щецинського Георгія (Панковського), в якому владика-ректор привітав організаторів та учасників конференції та відзначив, що остання проводиться в такий нелегкий для Харківської єпархії та країни в цілому час, а також згадав приснопам’ятного владику Никодима, який сприяв відродженню богословської освіти в Харкові.

Пленарні виступи розпочалися з доповіді митрополита Мексики, Венесуели, Центральної Америки та Карибського басейну Ігнатія з Антіохійської Православної Церкви на тему: “Біблійні роздуми про Антіохійську православну місію”. Після Високопреосвященнішого Ігнатія виступив завідувач Церковно-історичного музею Харківської єпархії протодиякон Максим Талалай із доповіддю “Святі імена в книзі буття Харківської єпархії XX століття”.

Після пленарного засідання для гостей форуму було проведено екскурсію до Церковно-історичного музею Харківської єпархії.

Конференція продовжила свою роботу у чотирьох секціях:”Історичний шлях Православ’я (здобутки і виклики часу)”, Філософсько-богословська (погляд крізь віки), Православна педагогіка та психологія (духовне життя людини), Християнська культура в пошуках істини (музика, живопис, мова та література)”.

Участь у секційних засіданнях взяли викладачі та студенти духовних і світських навчальних закладів не тільки України, а й Польщі та Німеччини. Частина учасників взяла участь у конференції дистанційно на інтернет-платформі «Zoom». Доповіді викликали щирий інтерес аудиторії та жваве обговорення.

Конференція завершилася підбиттям підсумків на заключному пленарному засіданні.

Два роки тому, 27 травня 2022 року, в Київському монастирі у Феофанії відбувся Собор Української Православної Церкви за участю єпископів, духовенства, ченців та мирян. У роботі Собору (особисто чи в онлайн-форматі) взяли участь представники всіх єпархій УПЦ, у тому числі ті, що опинилися на тимчасово окупованих територіях.

Упродовж років після Собору, звучали різні оцінки ухвалених на ньому рішень. Хтось натхненно їх захищав, хтось навпаки активно критикував. Але одне можна сказати напевне: Собор став важливою віхою в історії УПЦ.

В другу річницю Собору у Феофанії ректор Київських духовних шкіл архієпископ Сильвестр (Стойчев) проаналізував не тільки його рішення, а й ті процеси, які протікали в нашій Церкві та українському суспільстві за останні роки. Про це повідомляє пресслужба УПЦ з посиланням на пресслужбу КДАіС.

Шлях до Собору

Відразу слід пояснити, що церковні форуми такого масштабу, як Собор у Феофанії, збираються нечасто. За всі роки незалежності Українська Православна Церква скликала подібні Собори лише п’ять разів. І майже кожен із цих п’яти Соборів маркував певні віхи в житті УПЦ.

Собор у Феофанії став ключовою подією для нашої Церкви за умов повномасштабної російської військової агресії проти України.

24 лютого 2022 року розділило наше життя на «до» та «після». Звичайно, війна мала великий вплив і на церковне життя. Вже першого дня війни Блаженніший Митрополит Онуфрій засудив російську військову агресію та закликав російську владу негайно припинити військові дії. На жаль, цей заклик було повністю проігноровано.

Сьогодні ми маємо чітко сказати: за весь час війни з вуст духовенства РПЦ (за дуже невеликим винятком кількох священнослужителів) ми не почули засудження військової агресії й навіть простого людського співчуття українцям, які зазнають страждань.

З перших днів війни в Україні почав розгортатися широкий рух духовенства та мирян, котрі бажали обговорити ситуацію, в якій опинилася УПЦ. І Собор УПЦ став певною відповіддю на цей рух.

Нагадаю, що спочатку в Феофанії передбачалося проведення лише зборів єпископів, священників і мирян, але в процесі захід переріс у повноцінний Собор УПЦ. Ключові рішення Собору стосувалися канонічного статусу УПЦ.

Статус УПЦ після Собору

Феофаніївський Собор вніс принципові зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви. Зі Статуту було видалено всі пункти, що передбачали залежність УПЦ від РПЦ.

З 27 травня 2022 року УПЦ може сама обирати та інтронізувати свого Предстоятеля, не звертаючись за благословенням до московського патріарха. УПЦ більше не має керуватися у своєму житті постановами Соборів РПЦ. У храмах УПЦ більше не проголошується ім’я московського патріарха. Предстоятель УПЦ більше не є членом Священного Синоду РПЦ. Крім того, Собор у Феофанії заявив про відновлення в Києві традиції мироваріння, і в квітні 2023 року після більш ніж столітньої перерви у Києві знову було виготовлено та освячено Святе миро.

Отже, Собор заявив про незалежність УПЦ. При цьому в постановах Собору не згадується слово автокефалія. УПЦ не проголошувала себе автокефальною церквою. І це породило чимало запитань як усередині УПЦ, так і поза її межами.

Який же тепер канонічний статус УПЦ?

Собор не пішов шляхом самопроголошеної автокефалії. Такий крок не вирішив би проблем УПЦ, а лише ускладнив її становище. Цілком очевидно, що таку автокефалію не визнала б жодна з Помісних Православних Церков. Більше того, інші Помісні Церкви могли б навіть розірвати спілкування з УПЦ, що означало б канонічну ізоляцію нашої Церкви.

Тому можна сказати так: Українська Православна Церква чітко задекларувала свій намір бути автокефальною, але утрималася від самопроголошення автокефалії. Звісно, можна сказати, що статус УПЦ зараз не до кінця зрозумілий та оформлений. Однак у нинішній ситуації навряд чи можна було б очікувати від УПЦ інших рішень.

У цьому контексті не можна не згадати про сумнозвісну релігієзнавчу експертизу, здійснену Державною службою України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС). У висновку експертів, оприлюдненому 31 січня 2023 року, стверджується, що Українська Православна Церква нібито «продовжує перебувати в Російській Православній Церкві в відносинах підпорядкування».

Наша Церква неодноразово заявляла про помилковість цього висновку, тому не повторюватиму ще раз ті аргументи. Хочу лише підтвердити, що Феофаніївський Собор, затверджуючи нову версію Статуту УПЦ, виходив з моральної неможливості зберігати будь-які адміністративні відносини підпорядкування РПЦ. Тому висновок ДЕСС є глибоко хибним.

УПЦ та світове Православ’я

Ще 2008 року Блаженніший Митрополит Володимир, який брав участь у Синаксисі Предстоятелів Помісних Православних Церков на Фанарі, звернувся до всіх Помісних Церков із закликом приєднатися до рішення «Українського церковного питання». Він чітко заявив, що проблема Церкви в Україні є проблемою всього світового православ’я. І без певного консенсусу між усіма Помісними Церквами вирішити українське питання просто неможливо.

Нинішня ситуація лише підтвердила правоту нашого покійного Предстоятеля. Очевидно, що важливою складовою післявоєнного врегулювання в Україні має стати вирішення питання щодо статусу її Православної Церкви. Особисто я переконаний, що це має робитися шляхом консенсусу між усіма Помісними Православними Церквами, про що вже не раз говорив.

Але повернемося до рішень Феофанівського Собору.

Наші опоненти можуть поставити цілком логічне запитання: як УПЦ збирається шукати спільну мову зі світовим православ’ям, якщо в постанові Собору 27 травня 2022 року висловлено жорстку критику на адресу Константинопольського Патріархату?

Нагадаю, що УПЦ завжди негативно ставилася до того сценарію подолання церковних розділень в Україні та надання автокефалії ПЦУ, реалізованого Константинопольським Патріархатом у 2018-2019 роках. І ми бачимо, що за цей час так і не вдалося досягти єдності між православними в Україні. Залишаються невирішеними важливі богословські та канонічні питання. Тому немає нічого дивного в тому, що Собор у Феофанії відверто констатував цю проблему. Вдавати, що її не існує, було б безвідповідально.

Крім того, хотів би наголосити: Українська Православна Церква призупинила євхаристійне спілкування з Константинопольським Патріархатом не тому, що пішла в цьому за Москвою (як кажуть про це наші опоненти), а тому, що це спосіб показати, наскільки ми не погоджуємося з тими діями, які були здійснені Константинопольським патріархом щодо УПЦ. Очевидно, що євхаристійне спілкування має на увазі згоду в усьому і духовний мир. Без цих умов повноцінно воно не може бути реалізовано.

Однак ще напередодні Собору мною був оприлюднений текст, присвячений проблемі діалогу. І сьогодні я готовий знову повторити одну з ключових тез тієї статті: діалог є єдиним шляхом для подолання церковних конфліктів.

Ми цілком усвідомлюємо, що зараз усе світове православ’я переживає глибоку кризу. І якщо українське церковне питання може бути вирішене тільки на всеправославному рівні, то, звичайно, ми повинні бути відкриті для спілкування з усіма Помісними Православними Церквами, в тому числі з Константинопольським Патріархатом та іншими грецькими Помісними Церквами.

Наголошую, що на певному етапі таке спілкування з деякими ППЦ може бути лише в дипломатичному форматі. Однак воно повинно обов’язково бути — для того щоб знайти «формулу згоди», за якої збережеться власне система світового православ’я. У певному сенсі ми сьогодні маємо «перезапустити» цю систему. Безперечно, потрібно знайти консенсус щодо механізму створення нових автокефальних та автономних Церков, духовної опіки православної діаспори й тому подібне.

Взаємини з ПЦУ

Безумовно, доля Православ’я в Україні залежатиме передусім від православних віруючих України. Жоден діалог з іншими Помісними Церквами не матиме успіху, якщо ми самі не візьмемося за рішення наших внутрішніх проблем.

Однак за рік після Собору УПЦ та ПЦУ так і не наблизилися до взаєморозуміння. Навпаки, відносини суттєво погіршилися.

Собор у Феофанії чітко заявив, що для початку діалогу між УПЦ та ПЦУ слід насамперед «припинити силові захоплення храмів та примусові переведення парафій Української Православної Церкви» до складу ПЦУ. Однак силові дії не тільки не припинилися, а отримують дедалі більше поширення.

Весь світ міг бачити, що відбувалося, наприклад, 28 березня 2023 року в Івано-Франківську. Двері кафедрального собору Української Православної Церкви на честь Різдва Христового були зламані так званими активістами, а священників УПЦ вигнали з храму сльозогінним газом. Незважаючи на таке відверте насильство, здійснене в храмі Божому, представники ПЦУ з радістю увійшли до захопленого храму й почали богослужіння.

2 квітня 2023 року відбулося незаконне захоплення Покровського кафедрального собору в Хмельницькому. 6 квітня 2023 року у Львові ПЦУ ініціювала знесення храму УПЦ на честь святого рівноапостольного князя Володимира. І це тільки найрезонансніші події останніх місяців.

Маємо констатувати: ПЦУ сьогодні займає відверто агресивну позицію щодо нашої Церкви. Керівництво ПЦУ намагається скористатися ситуацією, щоби буквально розгромити УПЦ. А керівні органи ПЦУ підтримують заклики законодавчо обмежити діяльність нашої Церкви.

Якщо ж говорити про неофіційні висловлювання спікерів ПЦУ, то в них риторика ворожнечі щодо нашої Церкви стала вже сумною нормою. Риторичне питання: скільки судових проваджень було відкрито за статтею 161 Кримінального кодексу України в цих випадках?

Отже, на сьогодні відсутня ключова передумова для діалогу. А агресивна риторика та насильницькі дії з боку прихильників ПЦУ, спрямовані проти нашої Церкви, руйнують його можливість. Проте особисто для мене було дуже важливо побачити, що в ПЦУ є й ті, хто висловлює свою незгоду з силовими захопленнями храмів УПЦ (зокрема, кілька таких заяв пролунало після захоплення собору в Івано-Франківську).

Залишається тільки сподіватися, що керівництво ПЦУ нарешті усвідомить неприпустимість агресії та насильства у взаєминах між християнами. Без усвідомлення цієї начебто базової істини навряд чи можна говорити про спілкування між нами.

УПЦ та держава

Одним із найбільш серйозних викликів для нашої Церкви за рік, що минув від Феофанієвського Собору, стало суттєве погіршення відносин з державою. Принципові трансформації у взаєминах розпочалися в жовтні-листопаді 2022 року. Саме в цей період почалися обшуки в єпархіальних управліннях та монастирях УПЦ у різних регіонах.

У засобах масової інформації лунають постійні звинувачення нашої Церкви в державній зраді. Деякі телевізійні програми містять явні ознаки розпалювання релігійної ворожнечі або образу релігійних почуттів.

Нагадаю, що на початку 2023 року розгорнувся тяжкий конфлікт навколо Києво-Печерської Лаври. Ситуація навколо Лаври заслуговує на окреме дослідження та аналіз, тому тут не заглиблюватимуся в це питання.

Як виправдання жорстких дій проти УПЦ зазвичай вказують на колаборацію священнослужителів УПЦ з окупаційною владою на тимчасово окупованих територіях. Потрібно відверто визнати, що факти такої колаборації, на жаль, мали місце. Але про це потрібно чесно говорити та долучатися до неупередженого розслідування таких випадків. Тільки на підставі такого розслідування Церква зможе приймати виважені церковно-судові рішення.

При цьому хотів би наголосити, що після 24 лютого 2022 року ми не побачили масової колаборації духовенства УПЦ з агресором. Незважаючи на те, що нашу Церкву роками звинувачували у пропаганді «руського миру» і навіть у підготовці російського вторгнення, життя довело несправедливість цих звинувачень.

Більшість духовенства УПЦ чітко стала на бік України. З відкритих джерел відомо, що сьогодні в судах перебувають на розгляді тисячі справ щодо державної зради та колаборації. При цьому лише кілька десятків із цих справ відкрито проти священників УПЦ. Отже, хоча факти колаборації мали місце, це не є масовим явищем серед священників УПЦ.

Згадаймо, що одним із фундаментальних принципів демократії є принцип свободи совісті. Згідно з Конституцією, Україна проголосила себе світською державою. У нас немає і не може бути державної Церкви. Отже, для держави всі релігійні об’єднання є рівними перед законом.

В Україні не було і не існує практики законодавчої заборони церков чи релігійних організацій. За тридцять років незалежності різні релігійні діячі могли опинитися під судом за вчинені ними злочини та нести законне покарання. Але це ніколи не означало заборони власне релігійних організацій. Заборона діяльності певних релігійних груп типова саме для авторитарних та тоталітарних режимів. Для демократичних суспільств цей шлях неприйнятний.

І якщо наша держава піде шляхом законодавчої заборони УПЦ, це буде ударом по демократичних принципах нашого суспільства. Ми не повинні допустити такої трансформації.

Тут треба знову згадати про висновки релігієзнавчої експертизи Статуту про управління УПЦ. Саме цей помилковий висновок може сьогодні стати підставою для законодавчої заборони громад, монастирів та керівних центрів нашої Церкви. Тому є необхідність провести нову неупереджену експертизу статутних документів УПЦ із залученням до цього європейських незалежних експертів.

Знову ж таки, і у відносинах з державою ми повинні йти шляхом діалогу. На жаль, сьогодні немає відвертого діалогу між Церквою та державною владою. Від цього страждають обидві сторони.

Собор Української Православної Церкви у Феофанії став важливою віхою в її історії. Учасники Собору чітко засвідчили підтримку Української держави та українського народу в тяжкому збройному протистоянні з російським агресором, заявили про своє прагнення до повної церковної незалежності та зробили важливі кроки до здобуття цієї незалежності.

Звичайно, Собор не вирішив усіх проблем, які виникли сьогодні перед УПЦ. Але він вказав на той вектор розвитку, якого ми повинні дотримуватись.

Сьогодні для всіх нас очевидно, що Українська Православна Церква вже ніколи не буде такою, якою вона була до 24 лютого 2022 року. Ми збережемо вірність вірі Христовій та традиціям Церкви, але сучасні випробування не можуть не змінити всіх нас.

24 жовтня, з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія, в Актовій залі Голосіївського монастиря (академічного корпусу) відбулася ХV Міжнародна науково-практична конференція «Духовна та світська освіта: історія взаємин – сучасність – перспективи». Про це повідомляє сайт КДАіС.

Участь у форумі очно та дистанційно взяли 74 доповідачів, серед яких представники духовних навчальних закладів Української Православної Церкви, представники світських вищих навчальних закладів з України та з-за кордону, викладачі і студенти Київських духовних шкіл.

До президії увійшли: Керуючий справами Української Православної Церкви митрополит Бориспільський і Броварський Антоній, голова Учбового комітету при Священному Синоді УПЦ професор митрополит Ніжинський і Прилуцький Климент, ректор Київських духовних шкіл професор архієпископ Білогородський Сильвестр, проректор з виховної роботи доцент єпископ Згурівський Амвросій, перший проректор професор протоієрей Сергій Ющик.

Після молитви «Царю Небесний», пленарне засідання конференції відкрив ректор КДАіС архієпископ Сильвестр. Владика ректор привітав присутніх з початком роботи конференції та оголосив регламент роботи. Високопреосвященніший владика зауважив, що цьогоріч науковий форум присвячено 90-річчю з дня блаженної кончини останнього ректора дореволюційної Київської духовної академії священносповідника Василія (Богдашевського, 1861–1933), а також 90-річчю з дня смерті відомого богослова професора Київської духовної академії Василія Ілліча Екземплярського (1874–1933). Владика ректор наголосив:

“Сьогодні ми знаходимося не в стінах Києво-Печерської Лаври, для нас всіх, безумовно, важко сприйняти, що зараз ми знаходимося не в цій великій святині. Ми з вами повинні розуміти, що Господь надає нам іспити, але головне, що є в нас і що є перед нами, — це необхідність зберегти традиції. А традиції Православного Передання можуть зберігатися і за кордоном, і в тих місцях, які для нас є великими і святими. І хоча наше серце переповнено скорботою, тому що не в Києво-Печерській Лаврі відбувається ця подія, але наше серце сповнене радості, тому що ми зберігаємо традицію, яка була облаштована в Київській духовній академії і семінарії протягом останніх 30-ти років. І те, що ми маємо можливість зібратися на конференцію в Голосіївському Свято-Покровському монастирі — це теж милість Божа для нас, для всіх, хто навчає і навчається, що ми під покровом Пресвятої Діви Марії і надалі звершуємо те, заради чого кожен з нас прийшов у Київську духовну академію і семінарію, — навчати або навчатися. Тому сприймемо сьогоднішню конференцію як ознаку того, що традиції КДАіС не вмерли і не вмирають, а будуть і далі продовжуватися”.

Пряма трансляція пленарного засідання проходила на офіційній сторінці КДА у мережі Facebook.

Після вступного слова владика Сильвестр запросив митрополита Антонія виголосити вітальне слово Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія до організаторів та учасників форуму.

«Наша Церква опинилася сьогодні у вкрай непростій ситуації. Вперше ми проводимо конференцію не в стінах Києво-Печерської Лаври, а у Голосіївському Покровському монастирі. Користуючись нагодою, я хочу ще раз подякувати наміснику монастиря єпископу Ісаакію за його гостинність та за готовність надати всебічну допомогу Київським духовним школам у важку хвилину. Також я хочу висловити слова підтримки ректору Київської духовної академії і семінарії архієпископу Сильвестру за те, що, незважаючи на воєнний час та відвертий тиск, який все більше відчуває на собі наша Церква, забезпечений повноцінний навчальний процес. Якими б складними не були обставини буття нашої Церкви, ми маємо зберігати духовні школи. Підготовка гідних кандидатів у священство є фундаментом, на якому стоїть та зростає Церква», — зауважив Блаженніший владика.

Звертаючись до учасників наукового форуму, Його Блаженство розповів про вклад у розвиток вітчизняної богословської науки священносповідника Василія (Богдашевського) та Василія Ілліча Екземплярського:

«У цьому році виповнюється 90 років з дня блаженної кончини останнього ректора дореволюційної Київської духовної академії священносповідника Василія (Богдашевського), а також 90 років з дня смерті відомого богослова, професора Київської духовної академії Василія Ілліча Екземплярського. Як святитель Василій, так і професор Василій Екземплярський зробили вагомий внесок у розвиток вітчизняної богословської науки. Обидва вони пережили буремні роки революції та громадянської війни і явили нам приклад сповідництва у часи, коли атеїстична радянська влада розгорнула в Україні широкі гоніння на Церкву».

Наостанок Блаженніший Митрополит Онуфрій закликав на усіх Боже благословення і побажав учасникам та гостям конференції благословенних успіхів у вивченні богоодкровенних істин.

Далі присутні заслухали доповідь проректора з науково-богословської роботи професора Буреги Володимира Вікторовича на тему: «Богословські погляди професора В. І. Екземплярського». У доповіді В. В. Бурега проаналізував богословські погляди професора та порівняв проблематику тогочасного богослов’я з тепершніми проблемами та наголосив, що “казенне” богослов’я, яке критикував професор, не може дати відповіді на виклики тодішних реалій. Спадщина В. І. Екземплярського сформувала напрямок богословської думки, який буде звертати увагу на реальні життєві проблеми, намагаючись розв’язати їх у світлі християнського ідеалу.

Наступною прозвучала доповідь викладача Київської духовної академії доцента архієпископа Хмельницького і Старокостянтинівського Віктора на тему: «Історичний шлях Подільсько-Брацлавської єпархії: короткий огляд». Окресливши історичні події розвитку Подільсько-Брацлавської єпархії, Його Високопреосвященство підсумував, що за всю історію Подільської єпархії з часу її заснування у 1795 році до припинення діяльності в богоборчі 1920-ті роки очевидним є те, що Промисел Божий ніколи не залишав Подільський край. “Історія Православ’я на Поділлі XIX століття – це час становлення та розвитку Подільської єпархії, яка стала матір’ю всіх сучасних єпархій Української Православної Церкви на території Подільського краю”, — підсумував владика Віктор.

Викладач Волинської духовної семінарії протоієрей Олександр Федчук виголосив доповідь «Репресії сталінського режиму проти насельників Почаївської лаври». Розповівши про важкий подвиг монахів Почаївської лаври, отець Олександр підкреслив важливість стояння в вірі та необхідність пам’ятати про подвиги духовенства минулого століття.

Останньою прозвучала доповідь ученого секретаря архімандрита Митрофана (Божка) «Православна Церква в Україні після 1921 р.: до питання про статус автономії чи екзархату». У своїй доповіді отець Митрофан провів історичний екскурс у життя Православної Церкви на території України у післяреволюційний період. У висновку учений секретар підкреслив: “Для нас історія Української Церкви на початку минулого століття дуже схожа, тому що співпала з початком військових дій, державним наступом на Церкву та чисельними розколами. Проте, незважаючи на всі перепони влади і розольників, Церква спромоглась зберегти свою самобутність”.

Після завершення пленарного засідання архієпископ Білогородський Сильвестр подякував учасникам конференції за цікаві та змістовні доповіді. Після цього владика ректор оголосив результати конкурсу на кращу проповідь. За результатами конкурсу переможці були нагороджені премією імені святителя Петра Могили І-ІІІ степені, а їхні проповіді будуть розміщені на YouTube-каналі Київської духовної академії:

1 місце: Штефанюк Олексій, студент І курсу Київської духовної академії.

2 місце: Полюхович Владислав, студент І курсу Київської духовної академії.

3 місце: Гладкий Ігор, вихованець 4-го класу Київської духовної семінарії.

Після цього відбувся круглий стіл для викладачів історичних дисциплін духовних семінарій та робота конференції продовжилася у 6-ти секціях.

На секціях очно та дистанційно виступили 74 доповідача, серед яких представники духовних навчальних закладів Української Православної Церкви, представники світських вищих навчальних закладів з України та з-за кордону, викладачі і студенти Київських духовних шкіл.

Для іногородніх та закордонних доповідачів секції працювали в онлайн режимі у програмі «Zoom».

Модераторами на секціях виступили професорсько-викладацька корпорація Київських духовних шкіл:

Секція 1 — «Біблеїстика та богослов’я: історичний досвід та сучасні виклики»

Модератори: викладачі архімандрит Філарет (Волошин) та ієромонах Герман (Ковач)

Секція 2 — «Історія Церкви: джерела, історіографія, нові наукові дискурси»

Модератори: доцент протоієрей Андрій Ухтомський та доцент Павло Вікторович Комаров.

Секція 3 — «Церква в сучасному світі: місія, літургія, дияконія»

Модератори: завідувач заочним відділенням доцент архімандрит Маркел (Павук) та викладач архімандрит Назарій (Омеляненко).

Секція 4 — «Студентська наука в духовній школі: богослов’я і біблеїстика»

Модератори: професор протоієрей Володимир Савельєв та доцент архімандрит Феофан (Меджидов).

Секція 5 — «Студентська наука в духовній школі: церковно-історичні дисципліни»

Модератори: викладачі ієромонах Рафаїл (Мосунов) та Євген Вікторович Комаров.

Секція 6 — «Студентська наука в духовній школі: церковно-практичні дисципліни»

Модератори: доцент Олег Оттович Надь та викладач архімандрит Досифей (Михайлюк).

Ознайомитися з Програмою конференції та темами доповідей

Рік тому, 27 травня 2022 року, в Київському монастирі у Феофанії відбувся Собор Української Православної Церкви за участю єпископів, духовенства, ченців та мирян. У роботі Собору (особисто чи онлайн-форматі) взяли участь представники всіх єпархій УПЦ, у тому числі ті, що опинилися на тимчасово окупованих територіях.

У річницю Собору у Феофанії ректор Київської духовної академії і семінарії архієпископ Білогородський Сильвестр проаналізував його рішення та ті процеси, які протікали в нашій Церкві та українському суспільстві за останній рік.

Шлях до Собору

Відразу слід пояснити, що церковні форуми такого масштабу, як Собор у Феофанії, збираються нечасто. За всі роки незалежності Українська Православна Церква скликала подібні Собори лише п’ять разів. І майже кожен із цих п’яти Соборів маркував певні віхи в житті УПЦ.

Собор у Феофанії став ключовою подією для нашої Церкви за умов повномасштабної російської військової агресії проти України.

24 лютого 2022 року розділило наше життя на «до» та «після». Звичайно, війна мала великий вплив і на церковне життя. Вже першого дня війни Блаженніший Митрополит Онуфрій засудив російську військову агресію та закликав російську владу негайно припинити військові дії. На жаль, цей заклик було повністю проігноровано.

Сьогодні ми маємо чітко сказати: за п’ятнадцять місяців війни з вуст духовенства РПЦ (за дуже невеликим винятком кількох священнослужителів) ми не почули засудження військової агресії й навіть простого людського співчуття українцям, які зазнають страждань.

З перших днів війни в Україні почав розгортатися широкий рух духовенства та мирян, котрі бажали обговорити ситуацію, в якій опинилася УПЦ. І Собор УПЦ став певною відповіддю на цей рух.

Нагадаю, що спочатку в Феофанії передбачалося проведення лише зборів єпископів, священників і мирян, але в процесі захід переріс у повноцінний Собор УПЦ. Ключові рішення Собору стосувалися канонічного статусу УПЦ.

Статус УПЦ після Собору

Феофаніївський Собор вніс принципові зміни до Статуту про управлінні Української Православної Церкви. Зі Статуту було видалено всі пункти, що передбачали залежність УПЦ від РПЦ.

З 27 травня 2022 року УПЦ може сама обирати та інтронізувати свого Предстоятеля, не звертаючись за благословенням до московського патріарха. УПЦ більше не має керуватися у своєму житті постановами Соборів РПЦ. У храмах УПЦ більше не проголошується ім’я московського патріарха. Предстоятель УПЦ більше не є членом Священного Синоду РПЦ. Крім того, Собор у Феофанії заявив про відновлення в Києві традиції мироваріння, і в квітні 2023 року після більш ніж столітньої перерви у Києві знову було виготовлено та освячено Святе миро.

Отже, Собор заявив про незалежність УПЦ. При цьому в постановах Собору не згадується слово автокефалія. УПЦ не проголошувала себе автокефальною церквою. І це породило чимало запитань як усередині УПЦ, так і поза її межами.

Який тепер канонічний статус УПЦ?

Собор не пішов шляхом самопроголошеної автокефалії. Такий крок не вирішив би проблем УПЦ, а лише ускладнив її становище. Цілком очевидно, що таку автокефалію не визнала б жодна з Помісних Православних Церков. Більше того, інші Помісні Церкви могли б навіть розірвати спілкування з УПЦ, що означало б канонічну ізоляцію нашої Церкви.

Тому можна сказати так: Українська Православна Церква чітко задекларувала свій намір бути автокефальною, але утрималася від самопроголошення автокефалії. Звісно, можна сказати, що статус УПЦ зараз не до кінця зрозумілий та оформлений. Однак у нинішній ситуації навряд чи можна було б очікувати від УПЦ інших рішень.

У цьому контексті не можна не згадати про сумнозвісну релігієзнавчу експертизу, здійснену Державною службою України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС). У висновку експертів, оприлюдненому 31 січня 2023 року, стверджується, що Українська Православна Церква нібито «продовжує перебувати в Російській Православній Церкві в відносинах підпорядкування».

Наша Церква неодноразово заявляла про помилковість цього висновку, тому не повторюватиму ще раз ті аргументи. Хочу лише підтвердити, що Феофаніївський Собор, затверджуючи нову версію Статуту УПЦ, виходив з моральної неможливості зберігати будь-які адміністративні відносини підпорядкування РПЦ. Тому висновок ДЕСС є глибоко хибним.

УПЦ та світове Православ’я

Ще 2008 року Блаженніший Митрополит Володимир, який брав участь у Синаксисі Предстоятелів Помісних Православних Церков на Фанарі, звернувся до всіх Помісних Церков із закликом приєднатися до рішення «Українського церковного питання». Він чітко заявив, що проблема Церкви в Україні є проблемою всього світового Православ’я. І без певного консенсусу між усіма Помісними Церквами вирішити українське питання просто неможливо.

Нинішня ситуація лише підтвердила правоту нашого покійного Предстоятеля. Очевидно, що важливою складовою післявоєнного врегулювання в Україні має стати вирішення питання щодо статусу її Православної Церкви. Особисто я переконаний, що це має робитися шляхом консенсусу між усіма Помісними Православними Церквами, про що вже не раз говорив.

Але повернемося до рішень Феофанієвського Собору.

Наші опоненти можуть поставити цілком логічне запитання: як УПЦ збирається шукати спільну мову зі світовим Православ’ям, якщо в постанові Собору 27 травня 2022 року висловлено жорстку критику на адресу Константинопольського Патріархату?

Нагадаю, що УПЦ завжди негативно ставилася до того сценарію подолання церковних розділень в Україні та надання автокефалії ПЦУ, реалізованого Константинопольським Патріархатом у 2018-2019 роках. І ми бачимо, що за цей час так і не вдалося досягти єдності між православними в Україні. Залишаються невирішеними важливі богословські та канонічні питання. Тому немає нічого дивного в тому, що Собор у Феофанії відверто констатував цю проблему. Вдавати, її не існує, було б безвідповідально.

Крім того хотів би наголосити: Українська Православна Церква призупинила євхаристійне спілкування з Константинопольським Патріархатом не тому, що пішла в цьому за Москвою (як кажуть про це наші опоненти), а тому, що це спосіб показати, наскільки ми не погоджуємося з тими діями, які були здійснені Константинопольським патріархом щодо УПЦ. Очевидно, що євхаристійне спілкування має на увазі згоду в усьому і духовний мир. Без цих умов повноцінно воно не може бути реалізовано.

Однак ще напередодні Собору мною був оприлюднений текст, присвячений проблемі діалогу. І сьогодні я готовий знову повторити одну з ключових тез тієї статті: діалог є єдиним шляхом для подолання церковних конфліктів.

Ми цілком усвідомлюємо, що зараз усе світове Православ’я переживає глибоку кризу. І якщо українське церковне питання може бути вирішене тільки на всеправославному рівні, то, звичайно, ми повинні бути відкриті для спілкування з усіма Помісними Православними Церквами, в тому числі з Константинопольським Патріархатом та іншими грецькими Помісними Церквами.

Наголошую, що на певному етапі таке спілкування з деякими ППЦ може бути лише в дипломатичному форматі. Однак воно повинно обов’язково бути — для того щоб знайти «формулу згоди», за якої збережеться власне система світового Православ’я. У певному сенсі ми сьогодні маємо «перезапустити» цю систему. Безперечно, потрібно знайти консенсус щодо механізму створення нових автокефальних та автономних Церков, духовної опіки православної діаспори й тому подібне.

Взаємини з ПЦУ

Безумовно, доля Православ’я в Україні залежатиме передусім від православних віруючих України. Жоден діалог з іншими Помісними Церквами не матиме успіху, якщо ми самі не візьмемося за рішення наших внутрішніх проблем.

Однак за рік після Собору УПЦ та ПЦУ так і не наблизилися до взаєморозуміння. Навпаки, відносини суттєво погіршилися.

Собор у Феофанії чітко заявив, що для початку діалогу між УПЦ та ПЦУ слід насамперед «припинити силові захоплення храмів та примусові переведення парафій Української Православної Церкви» до складу ПЦУ. Однак силові дії не тільки не припинилися, а отримують дедалі більше поширення.

Весь світ міг бачити, що відбувалося, наприклад, 28 березня 2023 року в Івано-Франківську. Двері кафедрального собору Української Православної Церкви на честь Різдва Христового були зламані так званими активістами, а священників УПЦ вигнали з храму сльозогінним газом. Незважаючи на таке відверте насильство, здійснене в храмі Божому, представники ПЦУ з радістю увійшли до захопленого храму й почали богослужіння.

2 квітня 2023 року відбулося незаконне захоплення Покровського кафедрального собору в Хмельницькому. 6 квітня 2023 року у Львові ПЦУ ініціювала знесення храму УПЦ на честь святого рівноапостольного князя Володимира. І це тільки найрезонансніші події останніх місяців.

Маємо констатувати: ПЦУ сьогодні займає відверто агресивну позицію щодо нашої Церкви. Керівництво ПЦУ намагається скористатися ситуацією, щоби буквально розгромити УПЦ. А керівні органи ПЦУ підтримують заклики законодавчо обмежити діяльність нашої Церкви.

Якщо ж говорити про неофіційні висловлювання спікерів ПЦУ, то в них риторика ворожнечі щодо нашої Церкви стала вже сумною нормою. Риторичне питання: скільки судових проваджень було відкрито за статтею 161 Кримінального кодексу України в цих випадках?

Отже, на сьогодні відсутня ключова передумова для діалогу. А агресивна риторика та насильницькі дії з боку прихильників ПЦУ, спрямовані проти нашої Церкви, руйнують його можливість. Проте особисто для мене було дуже важливо побачити, що в ПЦУ є й ті, хто висловлює свою незгоду з силовими захопленнями храмів УПЦ (зокрема, кілька таких заяв пролунало після захоплення собору в Івано-Франківську).

Залишається тільки сподіватися, що керівництво ПЦУ нарешті усвідомить неприпустимість агресії та насильства у взаєминах між християнами. Без усвідомлення цієї начебто базової істини навряд чи можна говорити про спілкування між нами.

УПЦ та держава

Одним із найбільш серйозних викликів для нашої Церкви за рік, що минув від Феофанієвського Собору, стало суттєве погіршення відносин з державою. Принципові трансформації у взаєминах розпочалися в жовтні-листопаді 2022 року. Саме в цей період почалися обшуки в єпархіальних управліннях та монастирях УПЦ у різних регіонах.

У засобах масової інформації лунають постійні звинувачення нашої Церкви в державній зраді. Деякі телевізійні програми містять явні ознаки розпалювання релігійної ворожнечі або образу релігійних почуттів.

На початку 2023 року розгорнувся тяжкий конфлікт навколо Києво-Печерської Лаври. Ситуація навколо Лаври заслуговує на окреме дослідження та аналіз, тому тут не заглиблюватимуся в це питання.

Як виправдання жорстких дій проти УПЦ зазвичай вказують на колаборацію священнослужителів УПЦ з окупаційною владою на тимчасово окупованих територіях. Потрібно відверто визнати, що факти такої колаборації, на жаль, мали місце. Але про це потрібно чесно говорити та долучатися до неупередженого розслідування таких випадків. Тільки на підставі такого розслідування Церква зможе приймати виважені церковно-судові рішення.

При цьому хотів би наголосити, що після 24 лютого 2022 року ми не побачили масової колаборації духовенства УПЦ з агресором. Незважаючи на те, що нашу Церкву роками звинувачували у пропаганді «руського миру» і навіть у підготовці російського вторгнення, життя довело несправедливість цих звинувачень.

Більшість духовенства УПЦ чітко стала на бік України. З відкритих джерел відомо, що сьогодні в судах перебувають на розгляді тисячі справ щодо державної зради та колаборації. При цьому лише кілька десятків із цих справ відкрито проти священників УПЦ. Отже, хоча факти колаборації мали місце, це не є масовим явищем серед священиків УПЦ.

Згадаймо, що одним із фундаментальних принципів демократії є принцип свободи совісті. Згідно з Конституцією, Україна проголосила себе світською державою. У нас немає і не може бути державної Церкви. Отже, для держави всі релігійні об’єднання є рівними перед законом.

В Україні не було і не існує практики законодавчої заборони церков чи релігійних організацій. За тридцять років незалежності різні релігійні діячі могли опинитися під судом за вчинені ними злочини та нести законне покарання. Але це ніколи не означало заборони власне релігійних організацій. Заборона діяльності певних релігійних груп типова саме для авторитарних та тоталітарних режимів. Для демократичних суспільств цей шлях неприйнятний.

І якщо наша держава піде шляхом законодавчої заборони УПЦ, це буде ударом по демократичних принципах нашого суспільства. Ми не повинні допустити такої трансформації.

Тут треба знову згадати про висновки релігієзнавчої експертизи Статуту про управління УПЦ. Саме цей помилковий висновок може сьогодні стати підставою для законодавчої заборони громад, монастирів та керівних центрів нашої Церкви. Тому є необхідність провести нову неупереджену експертизу статутних документів УПЦ із залученням до цього європейських незалежних експертів.

Знову ж таки, і у відносинах з державою ми повинні йти шляхом діалогу. На жаль, сьогодні немає відвертого діалогу між Церквою та державною владою. Від цього страждають обидві сторони.

Висновки

Завершуючи цей нарис, хочу ще раз наголосити, що Собор Української Православної Церкви у Феофанії став важливою віхою в її історії. Учасники Собору чітко засвідчили підтримку Української держави та українського народу в тяжкому збройному протистоянні з російським агресором, заявили про своє прагнення до повної церковної незалежності та зробили важливі кроки до здобуття цієї незалежності.

Звичайно, Собор не вирішив усіх проблем, які виникли сьогодні перед УПЦ. Але він вказав на той вектор розвитку, якого ми повинні дотримуватись.

Сьогодні для всіх нас очевидно, що Українська Православна Церква вже ніколи не буде такою, якою вона була до 24 лютого 2022 року. Ми збережемо вірність вірі Христовій та традиціям Церкви, але сучасні випробування не можуть не змінити всіх нас.

Молитви та виголоси священнослужителів до «Святая святим».

У чому полягає особливість молитви, яку священник читає після співу «Отче наш»? Для чого перед «Святая Святим» диякон хрестоподібно препоясується орарем? Чому під час Літургії не слід виконувати небогослужбові піснеспіви?

Про виголос священника «Мир усім», про поклон, який віряни традиційно роблять під час роздроблення Агнця, а також про інші важливі моменти цієї частини богослужіння розповідає архімандрит Назарій (Омеляненко), кандидат богослов’я, викладач Київської духовної академії і семінарії.

]]> http://pravoslavye.org.ua/2023/02/%d0%ba%d0%b8%d1%97%d0%b2-%d0%b0%d1%80%d1%85%d1%96%d0%bc%d0%b0%d0%bd%d0%b4%d1%80%d0%b8%d1%82-%d0%bd%d0%b0%d0%b7%d0%b0%d1%80%d1%96%d0%b9-%d1%80%d0%be%d0%b7%d0%bf%d0%be%d0%b2%d1%96%d0%b2-%d0%ba%d1%83/feed/ 0 http://pravoslavye.org.ua/2022/06/%d0%ba%d0%b8%d0%b5%d0%b2-%d0%bf%d1%80%d0%be%d1%80%d0%b5%d0%ba%d1%82%d0%be%d1%80-%d0%ba%d0%b4%d0%b0%d0%b8%d1%81-%d0%bf%d0%be%d1%8f%d1%81%d0%bd%d0%b8%d0%bb-%d0%bc%d0%be%d0%b3%d0%bb%d0%b0-%d0%bb%d0%b8/ http://pravoslavye.org.ua/2022/06/%d0%ba%d0%b8%d0%b5%d0%b2-%d0%bf%d1%80%d0%be%d1%80%d0%b5%d0%ba%d1%82%d0%be%d1%80-%d0%ba%d0%b4%d0%b0%d0%b8%d1%81-%d0%bf%d0%be%d1%8f%d1%81%d0%bd%d0%b8%d0%bb-%d0%bc%d0%be%d0%b3%d0%bb%d0%b0-%d0%bb%d0%b8/#comments Tue, 07 Jun 2022 10:53:36 +0000 Evgen http://pravoslavye.org.ua/?p=101813 Подробней...]]>

Профессор Владимир Бурега объяснил, почему УПЦ имеет право самостоятельно вносить изменения в свой Устав еще с 1990 года.

После решений Собора УПЦ проректор Киевской духовной академии профессор Владимир Бурега объяснил, что с момента обретения статуса широкой автономии у Украинской Православной Церкви было право изменять свой Устав без необходимости согласования с РПЦ, пишет lb.ua.

«УПЦ получила свой статус независимости и самоуправления в 1990 году от Русской Православной Церкви (Московского Патриархата). И тогда был создан Устав, на основе которого осуществляется руководство УПЦ.Ни в определении Архиерейского Собора РПЦ о предоставлении Украинской Церкви самоуправляемого статуса, ни в грамоте, полученной тогдашним Киевским митрополитом Филаретом (Денисенко) от Московского Патриарха Алексия, ни в тогдашнем Уставе об управлении УПЦ нет ни слова о том, что Русская Православная Церковь должна каким-либо образом влиять на разработку и утверждение Устава УПЦ», – сказал профессор.

Владимир Бурега объяснил, что первая версия Устава об управлении УПЦ была принята Собором епископов УПЦ и утверждена в октябре-ноябре 1990 года, и этот Устав не утверждался в Москве. «Он вступил в силу сразу после одобрения в Киеве», – подчеркнул проректор КДАиС.

Он отметил, что впервые Устав УПЦ был отредактирован 27 мая 1992 года на Соборе епископов УПЦ в Харькове. В Устав были внесены изменения, позволившие избрать Митрополита Владимира (Сабодана).

«Харьковский Собор изменил Устав об управлении УПЦ и сразу же провел избрание нового Предстоятеля уже на основании отредактированного Устава. И в тот же день (27 мая 1992 года) Московский Патриарх Алексий издал грамоту, которой благословил новоизбранного Митрополита Владимира на предстоятельское служение в УПЦ», – говорит профессор Бурега. Он также отметил, что «благословляя новоизбранного Киевского Митрополита, Патриарх Алексий имплицитно признал право УПЦ самостоятельно редактировать свой Устав».

«Несмотря на то, что УПЦ не имела автокефального статуса, с самого начала своего самоуправляемого существования она смогла закрепить за собой право самостоятельно создавать и редактировать собственный Устав. В начале 1990-х годов Московская Патриархия, очевидно, не имела против этого возражений. Лишь в 2000 году, когда в Москве была принята новая редакция Устава РПЦ, в ней появилось положение о том, что Устав УПЦ должен все же одобряться Московским Патриархом», – отметил Бурега.

«Новая глава в этой истории началась в декабре 2007 г. Тогда Собор епископов УПЦ принял многочисленные изменения и дополнения в Устав об управлении УПЦ, – продолжил профессор. – Но обновленный текст Устава не подавался для одобрения Московскому Патриарху. Более того, без согласований с Москвой новая редакция Устава УПЦ была подана для регистрации в государственные органы Украины».

Бурега рассказал, что реакция РПЦ на эти решения УПЦ была более резкой: «24 июня 2008 г. Московский Патриарх Алексий в своем докладе на Архиерейском Соборе РПЦ заявил, что новая версия Устава УПЦ должна быть представлена на рассмотрение Священного Синода РПЦ с ее последующим одобрением Московским Патриархом. Кроме того, Патриарх выразил недовольство тем, что отредактированный Устав УПЦ был зарегистрирован в государственных органах Украины, не получив предварительного одобрения в Москве».

В ответ Госкомитет Украины по делам национальностей и религий обвинил сотрудников Московской Патриархии, которые готовили Патриарху доклад, в «профессиональной некомпетентности».

Профессор КДАиС напомнил, что несмотря на требования Москвы, УПЦ так и не передала свой Устав в РПЦ для утверждения. Та же участь постигла и следующие правки Устава, внесенные в 2011 году. Несмотря на то, что в РПЦ была создана специальная комиссия, которая должна была рассмотреть и принять правки в Устав УПЦ, чтобы снять некоторую напряженность между Церквами, ее работа так и не началась.

«Если я не ошибаюсь, «уставная комиссия» провела только одно заседание в марте 2012 года и никаких предложений по изменениям Устава сформулировать не удосужилась. В результате Устав остался в редакции 2007 года», – сказал проректор.

«Несмотря на то, что УПЦ не имела автокефального статуса, с самого начала своего самоуправляемого существования она смогла закрепить за собой право самостоятельно создавать и редактировать собственный Устав», – резюмировал Владимир Бурега.

Фото: pravlife.org

]]> http://pravoslavye.org.ua/2022/06/%d0%ba%d0%b8%d0%b5%d0%b2-%d0%bf%d1%80%d0%be%d1%80%d0%b5%d0%ba%d1%82%d0%be%d1%80-%d0%ba%d0%b4%d0%b0%d0%b8%d1%81-%d0%bf%d0%be%d1%8f%d1%81%d0%bd%d0%b8%d0%bb-%d0%bc%d0%be%d0%b3%d0%bb%d0%b0-%d0%bb%d0%b8/feed/ 0 http://pravoslavye.org.ua/2021/07/%d0%b0%d1%80%d1%85%d0%b8%d0%bc%d0%b0%d0%bd%d0%b4%d1%80%d0%b8%d1%82-%d1%81%d0%b8%d0%bc%d0%b5%d0%be%d0%bd-%d0%b3%d0%b0%d0%b3%d0%b0%d1%82%d0%b8%d0%ba-%d1%81%d0%be%d0%b2%d1%80%d0%b5%d0%bc%d0%b5%d0%bd/ http://pravoslavye.org.ua/2021/07/%d0%b0%d1%80%d1%85%d0%b8%d0%bc%d0%b0%d0%bd%d0%b4%d1%80%d0%b8%d1%82-%d1%81%d0%b8%d0%bc%d0%b5%d0%be%d0%bd-%d0%b3%d0%b0%d0%b3%d0%b0%d1%82%d0%b8%d0%ba-%d1%81%d0%be%d0%b2%d1%80%d0%b5%d0%bc%d0%b5%d0%bd/#comments Wed, 21 Jul 2021 11:29:27 +0000 Evgen http://pravoslavye.org.ua/?p=99845 Подробней...]]>

Доклад игумена Ахтырского Свято-Троицкого мужского монастыря архимандрита Симеона (Гагатика) на съезде монашествующих Украинской Православной Церкви (Почаев, 15 июля 2021 года)

Ваши Высокопреосвященства, Ваши Преосвященства, Ваши Высокопреподобия, благословите! Сегодня исполнилась моя многолетняя мечта: наконец-то собрались вместе собратья, игумены и игумении монастырей. Я долго пребывал в недоумении. Во всех науках и во всех искусствах люди, серьезно ими занимающиеся, постоянно общаются друг с другом, встречаются, обмениваются опытом. Монашество – это наука из наук и искусство из искусств [1], по определению святых отцов. А игуменство – это наука из наук и искусство из искусств в наивысшей степени [2]! И при этом большинство из нас не знакомы друг с другом, между нами почти нет общения, и поэтому мы не можем поделиться друг с другом своими проблемами, посоветоваться и, может быть, обменяться опытом. В то же время, в других Поместных Православных Церквах такое общение есть, там ежегодно проходят монашеские, игуменские и духовнические собрания и конференции, общецерковные и региональные, игумены хорошо знают друг друга и могут поэтому оказать своему собрату при необходимости разнообразную поддержку. Слава Богу, теперь и мы дождались такого собрания и можем поделиться тем, что у нас наболело. Душевную боль и переживания игумена может по-настоящему понять только другой игумен – то есть только тот человек, у которого есть подобный опыт – опыт страдания за духовных детей, за младших братьев, опыт зачастую безответной к ним любви, опыт муки, когда кажется, что все твои усилия напрасны и тот, за которого ты так переживаешь, не хочет тебя слушать, а иногда и вообще уходит из обители, несмотря на все твои усилия ему помочь. И часто в такой ситуации мы вынуждены оставаться со своей болью и недоумением в одиночестве. Мы можем, конечно, поделиться всем этим с близким человеком, но получить полноценную помощь можно только от опытного коллеги. Поэтому, давайте знакомиться, давайте общаться, чтобы помогать друг другу и делиться своим опытом.

Я давно размышляю о монашестве, участвовал в обсуждении «Положения о монастырях». Последние 20 лет я занимаюсь восстановлением с нуля Ахтырского Свято-Троицкого монастыря. И те размышления, которыми наше священноначалие мне предложило поделиться, основаны на этом двадцатилетнем опыте игуменства, духовного и материального строительства обители. Я уверен, что у большинства из вас, моих дорогих собратьев, опыт и больше, и богаче, и серьезней, и буду очень благодарен, если смогу к нему приобщиться. А пока попытаюсь поделиться тем, чем могу, и прошу простить за все погрешности в слове и мысли.

Все мы избрали монашеский путь из-за большой любви к Богу. И все наши думы о монашестве проистекают из любви к Тому, Кто назвал Себя Истиной (см. Ин. 14:6). Без Истины монашество невозможно. Вот первая и, может быть, главная невозможность, о которой хотелось бы сказать, – невозможность быть монахом, потеряв из виду Истину. Кто-то скажет – а не важнее ли любовь? Подлинная любовь, конечно, не менее важна, чем истина, но проблема в том, что человек может обманывать себя, думая, что любит Бога и ближнего, тогда как на самом деле любит больше всего себя. И если мы не хотим навсегда остаться в таком состоянии самообмана, то должны все время искать Истину – истину о себе, о том, подлинно ли мы монахи.

Самое большое наше недоумение, которое всегда будет преследовать добросовестного монаха, – это вопрос, имеем ли вообще право называться монахами – этим званием, которое усвоили себе отцы-родоначальники монашества. Истина состоит в том, что наш образ жизни очень мало похож на их образ жизни. И мы не имеем права закрыть на это глаза и удовольствоваться мнением окружающих людей, которые соглашаются называть нас монахами только лишь потому, что мы сами так им представились и носим особую одежду, не похожую на мирскую.

С самого начала монашества отцы-основатели различали три его формы: отшельничество, жизнь вдвоем или втроем и общежитие [3]. Иных форм монашества они нам не передали. По всей видимости, это означает, что иные формы монашества, время от времени возникавшие в истории, не могут рассматриваться как совершенные и стабильные. Вот как об этом говорил еще не так давно наш соотечественник, родом из Полтавы, учившийся и подвизавшийся в Киевской духовной академии и Киево-Печерской Лавре, – преподобный Паисий (Величковский): «Иноческое житие разделяется на три части, или три чина: первый – общежительные иноки, второй – скитские и третий – уединенные пустынножители. Встречается между ними и четвертый, называемый “упадлый”. Это – самовольники, по-разбойнически живущие; каждый из них свое имущество имеет и по влечениям своей воли поступает. Они живут без всякого чина и закона, лицемерят, а не иночествуют, как сказал Кассиан» [4].

Что же сказал преподобный Иоанн Кассиан Римлянин, великий учитель монашества, живший во второй половине IV – первой половине V века по Рождестве Христовом? «Вы должны сначала узнать, каким образом и откуда взяли начало чин и принципы нашего монашеского звания. Ведь только тогда всякий сможет успешно научиться желаемому искусству и с большим пылом устремляться к упражнению в нем, когда узнает достоинства основателей его.

В Египте существует три рода монахов, из которых два достойны восхищения, а третий – теплохладный, которого всячески следует избегать. (Преподобный Кассиан не упоминает здесь тех, кого преподобный Паисий назвал «скитянами»). Первый род – киновитяне, которые, живя общиной, состоят под рукодством одного старца. Второй род – отшельники, которые прежде были наставлены в киновиях и, достигнув уже совершенства в деятельной жизни, избрали отдаленные места для уединения. Третий же, достойный порицания, – сарабаиты. Каждый из этих путей будет вести идущего по нему к той цели, которой достиг изобретатель его.

Итак, порядок жизни киновитян берет начало со времени апостольской проповеди. Ведь таковым было все множество верующих в Иерусалиме, которое так описывается в Деяниях апостолов: У множества уверовавших было одно сердце и одна душа; и никто ничего из имения своего не называл своим, но все у них было общее… Не было между ними никого нуждающегося; ибо все, которые владели землями или домами, продавая их, приносили цену проданного и полагали к ногам апостолов; и каждому давалось, в чем кто имел нужду (Деян. 4:32–35). Такова была тогда вся Церковь, а сейчас таких с трудом и немного можно найти в киновиях. Но когда после смерти апостолов множество верующих стало охладевать, особенно те, которые присоединились к вере Христовой из числа иноземных и далеких народов, от кого апостолы, из уважения к младенчеству их веры и из-за укоренившихся в них языческих привычек, не требовали ничего большего, кроме как воздерживаться от идоложертвенного, и крови, и удавленины, и блуда (Деян. 15:29), и когда эта свобода, данная тем язычникам по слабости их веры, стала понемногу осквернять совершенство той Церкви, что пребывала в Иерусалиме, и когда стала остывать пылкость той первоначальной веры, тогда не только те, которые присоединились к вере Христовой, но и предстоятели Церкви ослабили прежнюю строгость. Ибо некоторые, полагая допустимым для себя то, что было разрешено по слабости язычникам, думали, что не будет для них никакого вреда, если они будут держаться веры и исповедания Христа, сохраняя имущество и богатство. Те же, у кого еще сохранялась апостольская пылкость, помня изначальное то совершенство, оставив города свои и общение с теми, которые полагали допустимыми и для себя, и для Церкви Божией нерадение и меньшую строгость, стали жить в пригородах и более отдаленных местах. Мало-помалу с течением времени отделяясь от массы верующих, они из-за того, что воздерживались от супружества и уклонялись от общения с родителями и от связей с этим миром, стали именоваться монахами или одиноко живущими (μονάζοντες), по суровости их одинокой и уединенной жизни. Отсюда повелось, что ввиду их совместного бытования они стали называться киновитянами, а кельи и прибежище их – киновиями. И вот, только этот род монахов является самым древним, который не только по времени, но и по благодати первый, и на протяжении многих лет он сохранялся непоколебимым вплоть до времени аввы Павла (Фивейского) и аввы Антония (Великого).

Из этого плодотворнейшего корня родились потом цветы и плоды святых анахоретов. Мы знаем, что зачинателями этого призвания были те, кого мы упомянули раньше: святые Павел и Антоний, которые не как некоторые – по малодушию или из-за нетерпеливости, а по стремлению к более высокому совершенству и ради божественного созерцания удалились в сокровенные места пустыни…

Когда христианская Церковь радовалась этим двум родам монахов, а само звание это постепенно стало приходить в худшее состояние, возник тот негодный и неверный род монахов, или, скорее, взошел тот опасный вновь оживший побег, который, насажденный в начале Церкви Ананией и Сапфирой, был выкошен строгостью апостола Петра. Он долгое время считался среди монахов отвратительным и заслуживающим проклятия… Но когда этот пример строгого наказания Анании и Сапфиры мало-помалу, из-за чрезмерной беспечности и забвения, порожденного временем, истерся из памяти некоторых верующих, возник тот род сарабаитов. Происходя из числа тех, которые желали лучше принять личину евангельского совершенства, нежели истинно приобрести его, они отделялись от сожительства в киновиях и заботились всяк отдельно о своих нуждах.

Думая считаться монахами только по имени, без какой-либо ревности к подвигам, они никоим образом не придерживаются киновитского порядка, не подчиняются воле старцев, не принимают их наставлений, не учатся отсекать свою волю, но, отрекаясь от мира лишь напоказ, то есть лишь перед взором людей, остаются в своих жилищах, посвящая себя тем же занятиям, что и прежде, либо строя себе кельи и называя их монастырями, живут в них самочинно, по своей воле, заботясь прежде всего о том, чтобы, избавившись от ига подчинения старцам, иметь свободу в исполнении своих желаний, выходить и бродить где вздумается и делать то, что хочется…

Посмотрите, какое различие между киновитянами и сарабаитами. Те всячески стараются жить в нищете, а эти – приобрести полное обилие всех благ и употреблять их на роскошные удовольствия или, по крайней мере, сберегать по сребролюбию. Киновитяне живут в таком смирении и подчинении, что отказываются от власти распоряжаться как собою, так и приобретенным собственными трудами, постоянно возобновляя пылкость изначального самоотречения. Терпение и строгость, посредством которых киновитяне никогда не исполняют своей воли, делают их каждодневно распятыми для этого мира и еще при жизни – мучениками; а холодность воли сарабаитов живыми низвергает их в ад. И вот, два эти рода монахов противостоят друг другу, численно почти не уступая один другому. Впрочем, мы узнали, что и в других странах этот род сарабаитов весьма изобилует, а часто только один и существует» [5].

Вернемся в наше время. К какому чину монахов относимся мы? Согласно «Положению о монастырях и монашестве», утвержденному Архиерейским собором в 2017 году, «в Русской Православной Церкви наиболее распространенной формой организации монашеской жизни является общежительный монастырь» [6] . Общежитие в «Положении о монастырях» описывается так: «Общежитие, основателем которого был преподобный Пахомий Великий, традиционно является наиболее распространенной формой монашеского жительства. В общежитии соблюдаются важнейшие условия, содействующие монашескому преуспеянию, – отсечение своей воли, жительство в единении с ближними, свобода от житейских попечений.

Общежитие представляет собой добровольно собравшуюся евхаристическую общину монашествующих. Дух единения и евангельской любви между братьями, сопряженный с послушанием игумену (игумении), является неотъемлемым и существенным признаком киновиального жительства. Монашеское общежитие характеризуется общим богослужением суточного круга и совместным участием в Божественной литургии, общим местом проживания, общей трапезой, общим имуществом, пожизненным попечением о каждом члене монашеской общины» [7].

Итак, все наши монастыри считаются общежительными, и соответственно мы, игумены, вместе с нашей братией, являемся общежительными монахами и призваны хранить чин общежития. Но если мы хотим быть честными хотя бы перед собой, и если не станем закрывать глаза на реальность, то будем должны признать, что описанное в «Положении» общежитие – это всего лишь благое пожелание, весьма далекое от реального положения дел. И чтобы наши монастыри могли честно называться общежитием, нам нужно исправить в них некоторые важные детали. Речь идет о деталях, очень похожих на ту особенность монашеской жизни, которую преподобный Паисий (Величковский) называет «упадлой», а преподобный Иоанн Кассиан – «сарабаитской». Упадлую жизнь от здоровой они отличают на основании того, есть ли у монахов искреннее послушание игумену и отказываются ли они полностью от личного имущества, денег и свободного общения с миром.

Каждый игумен требует (и должен требовать), чтобы ему оказывалось послушание. Но таинство послушания тесно связано с таинством духовного отцовства. Поэтому в подлинном общежитии игумен – это всегда духовный отец. Всецелое послушание, на котором основано монашество, возможно только тому, кого человек сам выбрал своим духовным отцом. Человек свободно решает, с кем связать всю свою жизнь и кого слушаться. Так это происходит в таинстве Брака – когда каждый сам выбирает себе жену или мужа, так это происходит и в нормальном монашестве – когда монахи выбирают себе духовного отца или мать в лице игумена или игуменьи. К сожалению, наши монахи лишены сейчас этого основополагающего права – выбора того, кому они будут оказывать послушание. Такое положение возникло только в посткоммунистических странах. Назначение игуменов вышестоящей властью как всеобщее правило – такого не было никогда и нигде за две тысячи лет. Например, в нашем монастыре до октябрьского переворота игумены избирались братией, об этом в архивах сохранились соответствующие отчеты. Нашего игумена, преподобномученика Аристарха, недавно причисленного к лику святых, утверждал в чине настоятеля царь-страстотерпец Николай на основании того, что его большинством голосов выбрала братия [8]. До тех пор, пока у нас не восстановится выборность игуменов, у нас невозможно и подлинное общежитие. Ведь человек не может искренне разделить свою жизнь с тем, кого ему назначило для этого начальство.

Игумен – прежде всего духовный отец, и лишь по совместительству – администратор и строитель. Это азы, основы общежития, и никто не в силах это отменить. Не только потому, что это часть Священного Предания, но и потому что такова природа человека: такими нас сотворил Господь, даровав нам духовную свободу. Можем ли мы представить, чтобы церковная власть назначала, на ком человеку жениться? Это было бы абсурдом и трагедией для семьи. И, однако, наши монахи сейчас находятся в совершенно аналогичной ситуации, когда им назначают того, кто должен быть их отцом.

И это имеет множество других последствий, не менее разрушительных для общежития.

Мы при постриге даем обет нестяжания, добровольной нищеты. Но так как мы не можем доверить свою жизнь тому, кто назначен начальством, мы не можем отказаться и от собственности, от денег. Монах, как и любой человек, не может не думать, что будет с ним, если он заболеет или если его вдруг выгонят. И только если он выберет себе того, кто за него готов душу свою положить как подлинный отец, только тогда он сможет с легким сердцем исполнить и обет нестяжания.

Вот так два важнейших обета – послушания и нестяжания – зависят от выборности игумена. А без искреннего исполнения этих обетов может ли быть здоровая монашеская жизнь?

Но если возвращение к выборности игуменов зависит от священноначалия, то некоторые важнейшие детали общежития зависят и от игуменов. Например, такая простая вещь как общая трапеза с братьями. Может ли отец в обычной семье иметь кухню и трапезу, отдельную от своих детей? Если мы хотим искренних отношений с братьями, то начинаются они, скорее всего, с общей трапезы. Народная поговорка «путь к сердцу лежит через желудок», по всей видимости, касается и монахов.

Вместе с общей телесной трапезой должна быть общей и трапеза духовная – богослужение. Традиционно у игумена должно быть в храме свое место – и оно не в алтаре, а на правом клиросе. В тех странах, где монашеская жизнь сохраняется в неповрежденности многие века, игумен каждый день читает на службе положенные, называемые старческими, молитвы. На вечерне – Предначинательный псалом, Свете тихий, Сподоби Господи, Ныне отпущаеши, Утверди Боже; на утрене – Шестопсалмие, 50-й псалом, вседневное славословие, Благо есть; на Литургии – Символ веры и Отче наш.

Как на телесной трапезе, так и на духовной должна присутствовать вся братия. И как телесную трапезу должны себе готовить сами братья, так и духовную: в традиционном монастыре братья сами поют и читают, и на будничном, и на праздничном богослужении. Если мирские люди, чаще всего противоположного пола, на постоянной основе готовят нам еду, а кроме этого вместо нас поют и читают на наших службах, то мы очень далеки от подлинного монашества.

Подлинное монашество не может существовать отдельно от истины, от правды. Монашество – это ведь, прежде всего, отношения с Богом. И для монаха естественно стремиться к тому, чтобы в этих отношениях не было никакой лжи. К сожалению, неправде удалось проникнуть в самую сердцевину наших отношений с Богом – в богослужение. Правда – это соответствие слова и дела. Мы говорим правду, когда в нашем слове описана реальность как она есть. Но когда мы вечером совершаем богослужение, которое называем «утреней» и которое наполнено молитвами, посвященными именно утру, – то не лжем ли мы ежедневно и Богу, и людям, и себе самим? Возглашаем приуроченное к восходу солнца благодарение Богу «Слава Тебе, показавшему нам свет» зачастую еще до того, как солнце зайдет. Говорим «Исполним утреннюю молитву нашу Господеви», когда еще и ночь не началась [9]. Так не служили в монастырях нигде и никогда на протяжении всех веков существования монашества, это появилось в советскую эпоху в условиях гонения на Церковь и является советским пережитком, тяжелым наследием коммунистических времен и серьезным искажением церковной жизни. И кто как не монахи должны подать пример в исправлении этой неправды в нашем богослужении? А если мы, старшие в монастырях, ничего не делаем, чтобы это исправить, то можем ли мы требовать серьезного исправления от наших младших братьев и от простых христиан?

После всего сказанного меня могут спросить: кто ты такой, чтобы нас поучать? У тебя самого как обстоят дела? Дела обстоят, конечно, скромно: у нас всего 10 человек братии. Но мы стараемся жить по уставу общежития: на службу и на трапезу собираемся все вместе, у братии нет своих денег, своих связей с миром, мобильными телефонами и интернетом пользуются только те и только тогда, когда это по послушанию или по благословению. Расписание богослужения, насколько это для нас возможно, соответствует названию служб: полунощница в 5 утра, затем утреня и Литургия. В 17 – вечерня, а после ужина – повечерие. Великим постом вечерню начинаем около полудня, так чтобы причащаться на Литургии Преждеосвященных Даров тогда, когда солнце уже поворачивает к закату. Всенощное бдение, которое служим на праздники и в дни памяти особо почитаемых святых, начинаем в 8 вечера, совершаем вместе с Литургией и заканчиваем примерно в час ночи. Мы сами читаем и поем, сами себе готовим пищу. Физический труд также касается всех, мы все вместе обрабатываем огород и ухаживаем за садом. Есть и несколько рабочих, которые помогают в стройке и хозяйстве. По воскресеньям все собираемся на занятия по изучению богослужебных текстов. Господь даровал нам прекрасное место и прекрасную братию, замечательных наставников в духовной жизни, понимающих архиереев – их было несколько на протяжении последних двадцати лет, и они, слава Богу, всегда добрым словом и молитвой поддерживали наши труды, как и ныне нас поддерживает митрополит Сумской и Ахтырский Евлогий. Если кто хочет познакомиться с тем, как в наше время можно устроить общее монашеское житие, по возможности приближенное к святоотеческим уставам, – милости просим, приглашаем в гости.

В рассказе обо всем этом есть опасность хвастовства. И я паки и паки прошу прощения у Бога и у всех вас, если мне не удалось избежать этой опасности. Но если судить об этом трезво и серьезно, то все описанные детали монастырской жизни – это самые элементарные вещи, без которых нормальное монашество просто невозможно. Хвалиться такими вещами – это все равно что хвалиться выученной таблицей умножения. Но так как современное монашество сейчас находится в ситуации, когда даже дважды два нам дается с трудом, то, может быть, все же имело смысл рассказать о том, что выучить монашескую таблицу умножения – дело осуществимое. А без осуществления на деле этих элементарных вещей думать и говорить о чем-либо более серьезном просто бессмысленно.

В тех странах, которые не пережили гонений на Церковь, монастыри сохраняют все эти основополагающие элементарные детали в своей жизни. А нам пора понять, что не стоит бесконечно копировать те особенности монастырской жизни, которые сложились в советское время в двадцати оставшихся в стране монастырях (из которых в Украине было всего десять). Те монастыри советского времени вынужденно были прежде всего центрами паломничества, они должны были откликаться на духовные нужды мирских людей, во множестве приходивших утолить свою жажду в монашеские оазисы. Но вот уже более тридцати лет мы можем пользоваться свободой, чтобы устраивать свою монашескую жизнь так, как она была задумана святыми отцами, основателями монашеского чина. И упустить этот данный нам Богом шанс будет большим несчастьем.

В завершение еще раз хочется сказать: дорогие отцы и досточтимые матушки, давайте собираться вместе как минимум каждый год, а можно и чаще. У нас есть огромное количество проблем и тем для обсуждения. Особые собрания можно посвящать проблемам духовничества. Сейчас к нам приходят люди, заявляющие о желании монашествовать, но абсолютно к этому не готовые, и мы часто не можем найти ответы у святых отцов на возникающие здесь вопросы и затруднения – из-за такой незрелости современных молодых людей, с которой древние отцы не встречались. На другом собрании можно сосредоточиться на богослужебных темах, поделиться своими мыслями и опытом по приспособлению Типикона к нашим условиям. Другой комплекс проблем – взаимоотношения с миром, с паломниками, с прихожанами. Часто интересы мирских и монахов не совпадают, и найти здесь такое равновесие, которое бы удовлетворяло всех, очень нелегко. Как мы видим, одних только групп вопросов для обсуждения накапливается немало. Игумен часто задыхается под грузом всех этих проблем и иногда чувствует душевное изнеможение, не зная, где ему найти помощь. Давайте попробуем помочь друг другу в нашем служении, ибо, как было открыто святым, Богу угодно, чтобы человек учился от другого человека [10]. И было бы естественно, чтобы мы, игумены, стали лучшими учителями друг для друга.
_________________________________________________________________________________

[1] См., напр.: «Монашеское житие названо искусством искусств и наукою наук» (Прп. Никифор Уединенник. Слово о трезвении и хранении сердца // Добротолюбие в русском переводе. Т. 5. М., 1900. Репринт. изд.: СТСЛ, 1992. С. 240).
[2] См., напр., высказывание свт. Григория Богослова: «Ибо править человеком, самым хитрым и изменчивым животным, по моему мнению, действительно есть искусство из искусств и наука из наук» (Святитель Григорий Богослов. Слово 3 // Творения. Т. 1. М., 2010. С. 32).
[3] См., напр.: Прп. Иоанн Синайский. Лествица, 1:26.
[4] «Поучение на пострижение в монашеский чин». См. публикацию оригинала: Прп. Паисий (Величковский). Автобиография, жизнеописание и избранные творения. М., 2004. С. 245.
[5] Собеседования. Собеседование XVIII, гл. 4–7 (цит. с сокращениями и использованием нового русского перевода: Преподобный Иоанн Кассиан Римлянин. Творения. М., 2020. С. 700 – 705).
[6] Положение о монастырях и монашествующих (принято на Архиерейском Соборе Русской Православной Церкви 29 ноября – 2 декабря 2017 года). Гл. 4.1.
[7] Там же. Гл. 4.1.1.
[8] «Согласно указу Святейшего Синода от 20 марта 1862 г., игумены общежительных монастырей должны были избираться братией и только утверждаться Синодом по представлению епархиального архиерея. В необщежительный монастырь игумен назначался архиереем, если монастырь был епархиальным, и Синодом, если монастырь был ставропигиальным» (Павлов А.С. Курс церковного права. Серг. П., 1902. С. 223. Цит. по: Православная энциклопедия. Т. XXI. М., 2009. С. 172).
[9] Добавим к этому и то, что на праздники мы совершаем богослужение, которое называем «всенощное бдение», но которое никогда не бывает ночью и никак не связано с трудом бденным.
[10] «Бог так устроил, чтобы люди были исправляемы людьми же». (Блаженный Иоанн Мосх. Луг духовный, гл. 199. М., 2002. С. 281).

Монастырский вестник

Фото: Агенство «Москва»

Выступление игумении Серафимы (Шевчик), настоятельницы Архангело-Михайловского женского монастыря (г. Одесcы) на съезде монашествующих Украинской Православной Церкви (Почаев, 15 июля 2021 года)

Монашество – средоточие, сердце Православия. Оно призвано самой природой своего сугубого, всецелого служения Богу и Церкви стоять на страже Православия, его основ и канонов.

Монахов называют воинами Христовыми. Действительно, это боевая передовая когорта Воинствующей Церкви, готовая первой принять удар и мужественно отразить любое вражье нападение. Об этой особой роли монашества как стража Православия и воителя за его чистоту свидетельствует весь исторический процесс бытия христианства.

Так было в период иконоборчества, когда за почитание святых икон монашествующие подвергались жестоким гонениям. Многие из них получили мученические венцы. Так происходило и во время насаждения унии в Украине. Тогда основной удар приняли на себя Киево-Печерская Лавра и Почаевский монастырь, братия которых встала во главе сопротивления насильственному насаждению греко-католичества, вплоть до организации вооруженного отпора ему, благодаря помощи казачества, православных братств и народа Божия. Так было и в ХХ-м веке, когда сотрясались устои Церкви, когда богоборцы тщились уничтожить ее, а если это не удавалось, употребляли самые изощренные садистские методы государственного вмешательства в канонический порядок Церкви для создания «карманной» лжеиерархии и лжецеркви.

Сегодня ситуация мало чем отличается от тех лукавых времен. Разве что волки теперь надели овечьи шкуры и действуют якобы во благо украинского Православия, но внутри суть «хищницы, не щадящие стада» (Деян. 20: 29). Мы собрались под этими благодатными стенами, чтобы обсудить вопросы устроения монашеской жизни. Их действительно много и на сегодняшнем собрании будет уделено достаточно времени для их обсуждения и решения. Но самой главной проблемой нынешних реалий является опасность раскола, который тщится накрыть темной тучей нашу землю. Более этого, раскол, насаждаемый Константинопольской Патриархией, стал тектонической трещиной в фундаменте всего мирового православия. Колеблются его вековые канонические устои и законы! Колеблется Афон – удел Самой Пресвятой Богородицы! И опять, как встарь, на монашество Святой Руси возлагается особая миссия защиты основ канонического Православия.

Наверное, никогда еще наша Церковь не подвергалась столь изощренной атаке на ее канонический фундамент, какая предпринимается сейчас адептами ПЦУ. Такие воистину лукавые козни и действия предпринимали в отношении нее разве только большевики. Даже во время монголо-татарского ига, даже при унии подобных попыток разложения Церкви изнутри, бесстыдного хозяйничанья внутрь двора церковного не было!

Сейчас наша страна отмечает 30-летие Независимости. А в прошлом году мы, чада Украинской Православной Церкви, торжественно и молитвенно праздновали 30-летие дарования ей Томоса о самоуправляемом статусе. Многие из нас помнят те драматические события, которые сопровождали процесс предоставления Томоса, помнят служение в соборе Софии Киевской Святейшего Патриарха Алексия и страшную какофонию политического шабаша на площади перед собором, устроенного, в том числе, при подстрекательстве Филарета. Стремясь к абсолютной личной власти, идя к ней напролом, не считаясь с полнотой Церкви, он начал ломать ее священные устои, что вылилось в учинение раскола. Власть стала союзницей расколоучителя и обрушила на всех несогласных репрессии, подчас сравнимые с гонениями на Церковь от большевиков. Это и не удивительно, ибо вчерашние руководители компартии Украины вдруг стали горячими патриотами и новыми гонителями канонического Православия. Однако все их потуги разбились, как о скалу, о твердую позицию множества иерархов, монастырей и монашествующих, священнослужителей и подавляющего большинства верующих. Все мы знаем, как бесстрашно выступил тогда в защиту Церкви от филаретовщины епископ Черновицкий Онуфрий – наш нынешний Предстоятель, а также Высокопреосвященные владыки Агафангел (Саввин) [1], Сергий (Генсицкий) [2], Алипий (Погребняк) [3] и другие. Монастыри же в ту лихую годину все как один сплотились против раскольнического нечестия.

В прошлом году братия Киево-Печерской лавры во главе с наместником Высокопреосвященным митрополитом Павлом отмечали 30-летие ее возрождения. Это был повод осмыслить ее путь на протяжении новейшего периода бытия. Лаврская братия первой подверглась натиску. За отказ следовать политике Филарета был изгнан из стен обители ее наместник архимандрит Елевферий (Диденко). Нападки на лавру с тех пор практически никогда не прекращались, иногда лишь затихая на время. А сейчас они вновь принимают угрожающий характер. Кто только не посягал на лавру! И Филарет, и Епифаний [4], и Евстратий Зоря [5], и Константинополь, и власть имущие, и радикалы постоянно заявляют о том, что она должна принадлежать их религиозным структурам. Но как можно отделить монастырь от братии? Кто тогда будет жить в этих опустевших стенах, лишенных монахов, ведь в ПЦУ не найдется таковых для заселения обители?! Да и сама мысль об изгнании тех, кто воссоздавал в течение 30-ти лет свои святыни, кто положил столько трудов, пролил столько пота и молитвенных слез для их возрождения, кощунственна и безнравственна! От имени монашествующих мы говорим таким деятелям: нас можно вынести из наших монастырей только в гробах. Мы сейчас находимся в Почаевской лавре. Она взрастила таких столпов современного отечественного Православия, как Блаженнейший митрополит Киевский и всея Украины Онуфрий, наместник митрополит Владимир (Мороз), владыка Сергий Тернопольский и других архипастырей, пастырей, монашествующих. К сожалению, не обошлось без предательства. Против своей лавры и вопреки духу братства выступил епископ Иаков (Панчук). Священное Писание словами апостола Павла говорит: «Извергните развращенного из среды вас» (1 Кор. 5: 13). Иакова Панчука братия под белы руки выпроводили из обители. Почаевская лавра была, есть и будет несокрушимым оплотом канонического Православия в Украине. Недаром ее позиция вызывает такую неудержимую ярость и лютую ненависть радикалов, раскольников и тех, кто их поддерживает внутри страны и из-за рубежа. Но этой скалы им не сокрушить!

О Святогорской Лавре – все знают, как непросто шло ее возрождение и какую роль сыграл в тот сложный период духовник монастыря, владыка Алипий (Погребняк), который в числе первых выступил против филаретовщины и пострадал за истину. Очень много для обители сделали Высокопреосвященные владыки Иларион Донецкий и наместник Святогорья владыка Арсений. Плодом их трудов и усердия ко спасению братии стало дарование в 2004 г. монастырю статуса лавры.

Три наши лавры как три форпоста связывают Украину воедино: восток и запад – с центром. Свидетельство тому – Крестный ход 2016 года из Почаева и Святогорья в Киево-Печерскую лавру. Недаром все силы ада восстали тогда на это крестное шествие! Страшно и горько вспоминать те кощунственные высказывания и действия, вплоть до попыток осквернения древних чудотворных икон, угроз убийством в адрес крестоходцев. Но истинно верующих не поколебать!

Вспоминаются события в Одессе весной 1992 года. Одесский Патриарший мужской монастырь не испугался тогда угроз и прещений, монашествующие единым фронтом выступили против автокефалии. А с приходом на Одесскую кафедру митрополита Агафангела все потуги раскольников исчезли «яко дым от лица огня».

Нельзя не отдать дань уважения женским обителям. Тяжело пришлось насельницам Киево-Покровского монастыря. Игумения Маргарита (Зюкина) подверглась репрессиям от Филарета. Он написал указ о снятии ее с настоятельства, и лишь единодушная поддержка сестер не позволила осуществиться этому сценарию. Флоровский монастырь. Игумения Антония (Филькина) не пустила Филарета, когда он приехал служить на престольный праздник, закрыла перед ним врата обители. Ей звонили, угрожали, но не смогли устрашить. В Зимно [6] держали фронт игумения Стефана (Бандура) со своей духовной семьей монашествующих. В Корецком монастыре отпор расколоучителю дала приснопамятная игумения Наталия (Ильчук). Сейчас ее дело продолжает игумения Рафаила. В Городокском монастыре активно действует на этом поприще игумения Михаила (Заяц) и ее сестры во Христе. На западе страны эти обители являются мощными твердынями и крепостями. Ничего, что заселяют их представительницы так называемого слабого пола, – как видим, на самом деле это очень и очень сильный пол!

После Майдана 2014 года матушки многих наших женских обителей пережили целый ряд испытаний: угрозы, агрессию, нападки. Чего только стоили так называемые поиски оружия в Корецком монастыре! В Зимненской обители насельницы каждый день ждали штурма. Всем монастырям было нелегко. Но выстояли с Божией помощью!

Хочеться закінчити словами Блаженнішого Митрополита Київського і всієї Украіни Онуфрія, Авви і священноархімандрита монастирів Украінськоі Православної Церкви. Нещодавно церковна повнота молитовно відзначила 50-річчя монашого життя Первосвятителя. Ми щасливі, що маємо такого богоносного Господина і Отця, що може розрадити нас, ченців, у скорботах та випробуваннях чернечого послуху, «в немже сам подвизатися изволи» та знаючи зсередини, що це таке — гіркий і пісний хліб чернецтва! В одному з своїх слів Предстоятель сказав, що розкол – це взаконення беззаконня, напад на Церкву ворожих сил. Ми, чернецтво, покликані взяти на себе весь удар цього злочинного нападу, бути як ніколи стійкими, мужніми, а головне, єдиними з Предстоятелем, єпископатом, духовенством і народом Божим у святій справі збереження і захисту основ канонічного православ’я [7]. Залог победы в этой духовной брани – то, что с нами сила Божия и правда Его, покров, заступничество и благословение нашей Небесной Игумении Пречистой Богородицы. Господи, буди с нами и никтоже на ны!
_________________________________________________________________________________

[1] Владыка Агафангел (Саввин) – митрополит Одесский и Измаильский – Ред.
[2] Владыка Сергий (Генсицкий) – митрополит Тернопольский и Кременецкий – Ред.
[3] Владыка Алипий (Погребняк) – архиепископ Краснолиманский, викарий Горловской епархии – Ред.
[4] Епифаний (Думенко) – глава неканонической структуры «Православная церковь Украины» (ПЦУ) – Ред.
[5] Евстратий Зоря – глава Информационного управления Киевской патриархии, секретарь Священного Синода неканонической «Украинской православной церкви Киевского патриархата» – Ред.
[6] Зимно – Свято-Успенский Зимненский ставропигиальный женский монастырь – Ред.
[7] Хочется закончить словами Блаженнейшего Митрополита Киевского и всея Украины Онуфрия, аввы и священноархимандрита монастырей Украинской Православной Церкви. Недавно церковная полнота молитвенно отметила 50-летие монашеской жизни Первосвятителя. Мы счастливы, что имеем такого богоносного господина и отца, что может утешить нас, монахов, в скорбях и испытаниях монашеского послушания, «в немже сам подвизаться изволи» и зная изнутри, что это такое – горький и постный хлеб монашества! В одном из своих слов Предстоятель сказал, что раскол – это узаконивание беззакония, нападение на Церковь враждебных сил. Мы, монашество, призваны взять на себя весь удар этого преступного нападения, быть как никогда стойкими, мужественными, а главное, едиными с Предстоятелем, епископатом, духовенством и народом Божиим в святом деле сохранения и защиты основ канонического Православия – Ред.

Останні роки принесли Православній Церкві чимало випробувань. Незаконне втручання Константинопольського патріарха в українські церковні справи спричинило глибоку кризу в усьому Світовому Православ’ї. Сьогодні вже цілком очевидно, що причини цієї кризи ховаються в принципово різних поглядах на Церкву та її устрій, яких дотримуються різні Помісні Церкви. Зокрема, те вчення про Церкву, яке активно пропагує Константинопольський Патріархат, викликає все більше несприйняття з боку інших Помісних Церков.

Коло проблемних питань екклезіології, які викликають напружені дискусії, є вже досить чітко окресленим. На нашу думку, сьогодні потребують поглибленого вивчення наступні питання:

Вчення про першість у Вселенській Церкві;
Сутність церковної автокефалії та порядок її проголошення;
Сутність церковної автономії та порядок її проголошення;
Питання про апеляції на судові рішення Помісних Православних Церков;
Питання про канонічну юрисдикцію над православною діаспорою.

Сьогодні Константинопольський патріарх наполягає на своєму особливому статусі у Вселенській Церкві, який передбачає наявність у нього не тільки першості честі, але й першості влади. Константинопольський патріарх Варфоломій неодноразово заявляв, що йому належить виключне право видавати Томоси про створення нових автокефальних та автономних Церков, що він має ексклюзивне право приймати апеляції від кліриків усіх Помісних Православних Церков і що йому належить канонічна влада над усією православною діаспорою.

Кожне з цих питань заслуговує на спеціальне вивчення. Тому тут ми зосередимося на розгляді найбільш фундаментального питання – про першість у Вселенській Церкві. Можна сказати, що решта проблем є лише похідними від цього основного пункту полеміки.

Слід зазначити, що розуміння першості у Вселенській Церкві вже багато століть є предметом богословської полеміки між Православною та Католицькою Церквами. Історично саме Римські єпископи почали засвоювати собі особливу владу у Вселенській Церкві, що і призвело до формування феномену папства. Сьогодні Римо-Католицька Церква офіційно сповідує вчення про першість (або примат) Римського єпископа у Вселенській Церкві та про його безпомилковість у питаннях віри та моралі. З точки зору Католицької Церкви, єпископ Риму «має найвищу, повну, безпосередню й загальну звичайну владу в Церкві, яку може завжди вільно здійснювати»1. Римському єпископу належить першість юрисдикції, право законодавства, право управління культом, найвище керування всіма іншими церковними справами. Папа є непідсудним жодному церковному суду, а його рішення не можуть бути оскаржені. Не можна подавати жодних апеляцій проти папських розпоряджень2. Отже, у Католицькій Церкві Римському єпископу належить першість у сфері віровчення, управління та церковного суду.

Таке розуміння церковної першості викликало несприйняття на Християнському Сході вже в епоху Древньої Церкви. Полеміка з цього приводу активно тривала у візантійський період. І горезвісний розкол 1054 р. значною мірою став результатом саме владних амбіцій Римських єпископів.

У ХХ ст. після Другого Ватиканського Собору та взаємного зняття анафем папою Павлом VI та Константинопольським патріархом Афінагором полеміка про розуміння першості у Вселенській Церкві отримала друге дихання. Коли у 1980 р. було розпочато офіційний богословський діалог між Православною та Католицькою Церквами, то в цьому діалозі одним з центральних питань стало питання про першість.

Вже у 2000-ні рр. саме в контексті богословського діалогу з Католицькою Церквою питання про першість стало викликати суперечки і в середовищі православних богословів. Справа в тому, що в діалозі з католицькою стороною Помісні Православні Церкви мали сформулювати єдину позицію з цього питання. І ось тут з’ясувалося, що зробити це вкрай складно. Зокрема, те вчення про першість, яке захищають сьогодні офіційні представники Константинопольського патріархату, виявилося абсолютно неприйнятним для Руської Православної Церкви.

Принципова різниця позицій стала очевидною під час зустрічей Змішаної православно-католицької комісії з богословського діалогу у 2006 р. у Белграді та у 2007 р. у Равенні. Тут розглядався проект документу «Еклезіологічні та канонічні наслідки сакраментальної природи Церкви. Церковна єдність, соборність і влада»3. Остаточна версія документу була прийнята у Равенні. Руська Православна Церква не підписала Равеннського документу. Натомість Константинопольський Патріархат його цілком підтримав. Певною мірою документ був побудований на богословських ідеях митрополита Іоанна (Зизіуласа), який представляв в діалозі Константинопольський Патріархат.

У Равеннському документі, зокрема, визнається існування першості в Церкві на вселенському (універсальному) рівні. При цьому православна та католицька сторони зазначили, що по-різному бачать біблійні та богословські засади церковної першості та форми її реалізації (п. 43 документу). Виходячи з цього, сторони погодилися визнати, що у першому тисячолітті Римський єпископ мав першість у Вселенській Церкві, хоча на Сході і на Заході цю першість інтерпретують по-різному.

Руська Православна Церква вже під час підготовки зазначеного документу виступала проти його 39-го пункту. В ньому вказувалося, що після 1054 р. Вселенські Собори стали неможливими, оскільки Західна та Східна Церкви припинили між собою спілкування. При цьому на Заході Римська Церква продовжувала скликати Собори, «в яких брали участь єпископи Помісних Церков, що перебували у спілкуванні з Римським престолом». Католицька Церква вважає такі Собори Вселенськими. Разом з тим, як зазначалося в документі, і на Сході після 1054 р. відбувалися Собори «Помісних Церков, які перебували у спілкуванні з Константинопольським престолом».

За прямим сенсом цього вислову виходило, що на Сході Константинопольський патріарх займав місце аналогічне Римському єпископу на Заході4. Делегація Руської Православної Церкви виступила з принциповим запереченням такого формулювання, наголошуючи, що на Сході спілкування з Константинопольським престолом ніколи не вважалося обов’язковою умовою соборності. Відповідно, Константинопольський патріарх ніколи не відігравав у Православній Церкві ролі, подібної до ролі Римського єпископа на Заході. Так стала очевидною принципова розбіжність у поглядах на першість у Вселенській Церкві.

Тут слід більш детально окреслити два принципово різних погляди на першість у Вселенській Церкві, які сьогодні висловлюються в різних Помісних Православних Церквах. Почнемо з тієї моделі першості, яку пропагує Константинопольська Церква.

Головним автором цієї моделі вважається митр. Іоанн (Зизіулас). При цьому його ідеї розвивають сьогодні й інші грецькі богослови. Митр. Іоанн (Зизіулас) є одним з послідовних прибічників так званої євхаристичної екклезіології. В основу свого бачення Церкви він кладе вчення про Євхаристію як церковне зібрання, в якому тільки і може реалізуватися Церква. Євхаристичне зібрання для митр. Іоанна є базовою церковною реальністю, з якої органічно походять всі інші рівні церковного буття. Тому першість єпископа на місцевому рівні проявляється, перш за все, в його предстоянні за літургією, тобто в Євхаристичному зібранні. На помісному рівні першість проявляється в Соборі єпископів. Для митр. Іоанна Собор є певним аналогом Євхаристії. Як Євхаристичне зібрання обов’язково передбачає предстоятеля, так і Собор єпископів не може існувати без Предстоятеля. Відповідно, голосом та обличчям Собору може бути тільки особистість, тобто – Предстоятель5. Таке уявлення про обов’язкову персоніфікацію Собору в особі Предстоятеля сучасні богослови позначають як вчення про корпоративну особистість. При такому погляді Помісна Церква є органічною єдністю індивідів, які персоніфікуються в особі Предстоятеля6.

Отже, між єпархіальним та помісним рівнями церковного буття митр. Іоанн встановлює іконічний зв’язок. Євхаристичне зібрання стає певним первообразом для першості на всіх рівнях церковного буття. Богослови Константинопольського Патріархату переносять цю логіку митр. Іоанна і на вселенський рівень. Зокрема, архієпископ Елпідофор (Ламбриніадіс) у своїй статті, оприлюдненій у 2014 р. на Офіційному сайті Константинопольського Патріархату, прямо розповсюджує вказаний іконічний зв’язок і на вселенський рівень7.

Архієп. Елпідофор вважає, що першість на всіх трьох рівнях церковного буття (єпархіальному, помісному та вселенському) є єдиною за своєю природою. Він навіть проводить пряму аналогію між еклезіологією та тріадологією. Так само як у Святій Трійці є першість Бога Отця (Монархія Отця), так і на вселенському рівні в Церкві має існувати особиста першість. Такий прямий перенос триадологічного вчення на сферу екклезіології означає, що в Церкві першість на вселенському рівні не може бути представлена інституцією. Вона може бути представлена лише особою. При такому погляді відмова від особистої першості у Вселенській Церкві стає викривленням вчення про Святу Трійцю. Вчення про те, що перший ієрарх у Вселенській Церкві отримує свої повноваження від Собору, на думку архієп. Елпідофора, є рівноцінним твердженню, що джерелом Монархії Отця є Син та Святий Дух.

Отже, архієп. Елпідофор поширює вказаний іконічний зв’язок не тільки на рівень Вселенської Церкви, але й на сферу тріадології. Тут він теж є прямим послідовником митр. Іоанна (Зизіуласа). Останній, вибудовуючи подібний іконічний зв’язок, посилався на спілкування властивостей двох природ в Ісусі Христі. Згідно вчення про спілкування властивостей, ми можемо переносити на людську природу Христа властивості Його божественної природи. На думку митр. Іоанна, цей принцип діє і в екклезіології. Церква є боголюдським організмом, відповідно і в ній відбувається спілкування властивостей. Тому в категоріях канонічного порядку відбиваються реалії божественного порядку. При такому підході питання церковної першості вже не є питанням людського права, воно переноситься в сферу божественного права. Так першість у Вселенській Церкві отримує божественну санкцію8.

В такій богословській перспективі першість у Вселенській Церкві стає онтологічно обумовленою. Архієп. Елпідофор наполягає, що «Церква є інститутом, який завжди іпостазується в особі. Оскільки ми не зустрічаємо безособових інститутів, ми не можемо сприймати першість без первоієрарха».

У першому тисячолітті таку першість визнавали за Римським єпископом. Сьогодні ж першим ієрархом у Вселенській Церкві є Константинопольський патріарх. Саме він, на думку архієп. Елпідофора, наділений особливими владними прерогативами, яких не мають інші предстоятелі. Тому, хоча Константинопольський ієрарх як єпископ є першим серед рівних (лат. primus inter pares), все ж як Вселенський патріарх він є першим без рівних (лат. primus sine paribus). Отже, Константинопольський (а точніше Вселенський) патріарх перетворюється на своєрідну «корпоративну особистість», в якій втілюється першість на вселенському рівні.

Позиція Руської Православної Церкви є принципово іншою. Ще у 2007 р. Священний Синод Руської Православної Церкви доручив Синодальній біблійно-богословській комісії сформулювати позицію Московського Патріархату з питання першості у Вселенській Церкві. В результаті у 2013 р. комісія підготувала документ «Позиція Московського патріархату з питання першості у Вселенській Церкві», який був ухвалений Священним Синодом на засіданні 25 грудня 2013 р.9

Документ 2013 р. є офіційною реакцією Руської Православної Церкви на Равеннський документ. Тому його структура в цілому відповідає Равеннському документу. Тут також розглядається першість на трьох рівнях церковного буття: єпархіальному, помісному та вселенському. На рівні єпархії першість належить правлячому єпископу. Саме від нього отримують свої повноваження священники та диякони. Також саме єпископ має право церковного суду в єпархії. На помісному рівні першість належить Предстоятелю Церкви. Він головує на Соборах єпископів Помісної Церкви, має право висловлюватися від імені своєї Церкви. Що ж до першості на вселенському (універсальному) рівні, то тут позиція Руської Православної Церкви принципово відрізняється як від католицького вчення, так і від позиції Константинопольського Патріархату.

В Московському документі наголошується, що першість на єпархіальному, помісному та вселенському рівнях має різні джерела та різну природу. Джерелом першості єпископа в своїй єпархії є «апостольске спадкоємство, яке передається через хиротонію». Джерелом першості на рівні автокефальної Церкви є «обрання першого єпископа Собором (або Синодом), який має повноту церковної влади». Що ж стосується першості на рівні Вселенської Церкви, то його джерелом є «канонічне передання Церкви, яке зафіксовано у священних диптихах та визнається усіма Помісними Церквами». Канони не наділяють першого за честю єпископа у Вселенській Церкві якимись владними повноваженнями. Отже, як природа першості на різних рівнях, так і функції єпископів, які наділені першістю, є різними.

Принциповою позицією, заявленою у документі Руської Православної Церкви, є твердження про неприпустимість механічного переносу першості з одного рівня церковного буття на інший. Тобто, не можна екстраполювати функції першості єпископа з регіонального рівня на універсальний (вселенський). Взаємини предстоятеля Церкви з правлячими архієреями не можуть бути тотожними взаєминам єпископа з підвладними йому священниками. Якщо механічно перенести першість з єпархіального рівня на універсальний, то це буде означати появу «Вселенського архієрея», який має особливу владу в усій Вселенській Церкві. Отже, в документі Руської Православної Церкви прямо відкидається «іконічний зв’язок» між трьома рівнями церковного буття, який покладений в основу вчення митр. Іоанна (Зизіуласа).

Руська Православна Церква наголошує, що з сакраментальної точки зору усі єпископи є рівними. Так само є сакраментально рівними усі предстоятелі Помісних Церков. На Християнському Сході традиційно існувала лише першість честі. У першому тисячолітті таку першість визнавали за Римським єпископом, а після 1054 р. її засвоюють Константинопольському патріарху. Однак, першість честі не передбачає якихось владних повноважень. Першість честі передбачає, наприклад, що під час спільних богослужінь Предстоятелів Помісних Церков Константинопольському патріарху надається право їх очолювати. Також на міжцерковних форумах представники Константинопольського Патріархату мають право головування. Отже, першість честі є подібною до дипломатичного протоколу, який регулює спілкування між Помісними Церквами, але не підносить одні Церкви над іншими.

Документ Руської Православної Церкви викликав негативну реакцію з боку Константинопольського Патріархату. Цитована стаття архієп. Елпідофора як раз і була відповіддю на Московський документ.

Отже, ми маємо чітко сказати, що вчення про першість в тому вигляді, як його формулюють сьогодні богослови Константинопольського патріархату, є для нас неприйнятним.

Слід ще раз наголосити, що з точки зору Руської Православної Церкви змістовне наповнення першості честі у Вселенській Церкві «визначається консенсусом Помісних Православних Церков». Традиційно Помісні Православні Церкви визнають за Константинопольським патріархом право виступати з ініціативами загальноправославного характеру, а також звертатися до зовнішнього світу від імені всієї православної повноти. Однак це можливо лише тоді, коли інші Церкви уповноважують на це Константинопольського предстоятеля. При такому підході родина Помісних Православних Церков постає як об’єднання незалежних Церков, які сповідують єдину віру та перебувають у євхаристійному спілкуванні. Отже, система Світового Православ’я є подібною до конфедерації.

Однак погляд Константинополя на систему Помісних Церков є принципово іншим. Патріарх Варфоломій останніми роками неодноразово прямо заявляв, що Світове Православ’я не є конфедерацією. Уявлення про те, що Світове Православ’я є об’єднанням рівноправних Церков патріарх Варфоломій вважає протестантською ідеєю. Більш того, в одному зі своїх недавніх інтерв’ю він прямо закликав переглянути православне вчення про Церкву, щоб позбавити його подібних протестантських впливів: «Ми, православні, маємо піддати себе самокритиці та переглянути нашу екклезіологію, якщо ми не хочемо стати федерацією церков протестантського типу». Альтернативу такому нібито протестантському погляду на Церкву патріарх Варфоломій окреслив досить чітко: «Ми маємо визнати, що в неділимому Вселенському Православ’ї є один «Перший», не тільки за честю, але й «Перший» з особливими обов’язками та канонічними повноваженнями, покладеними на нього Вселенськими Соборами»10.

Ще у 2008 р., відвідуючи Україну, патріарх Варфоломій у своїй промові на Софійській площі у Києві чітко говорив, що згідно рішень Вселенських Соборів та «з огляду на багатовікову церковну практику» Вселенському Патріархату, «як Першому Престолу у Православній Церкві», було надано «виняткову відповідальність і обов’язкову місію дбати про охорону віри в такому вигляді, як вона нам була передана, і дотримання канонічного порядку»11. Тут чітко сказано про виняткові права та обов’язки Константинопольського патріарха. Отже, на думку патріарха Варфоломія, саме Константинопольський предстоятель є гарантом та уособленням єдності Світового Православ’я. Більш того, він виступає охоронцем справжньої віри та гарантом автентичного свідоцтва Церкви перед сучасним світом.

Цілком очевидно, що погодити між собою дві окреслені моделі Світового Православ’я навряд чи можливо. «Константинопольська модель» передбачає обов’язкову наявність у Вселенській Церкві першого ієрарха з особливими владними повноваженнями. Однак, наша Церква принципово відкидає наявність в Церкві подібного «Східного папи».

Наостанок я б хотів наголосити, що коли ми говоримо про проблемні питання у сфері екклезіології, то це не є лише теоретичною дискусією. Питання екклезіології – це питання реального церковного життя. Вчення про Церкву втілюється в церковному устрої та в міжцерковних взаєминах. Тому розбіжності в сфері екклезіології не можуть не породжувати складних конфліктів. «Українська криза» чітко показала, що застосування на практиці «константинопольської моделі» тягне за собою важкі конфлікти між Помісними Церквами.

Сьогодні Світове Православ’я фактично балансує на межі розколу. Односторонні зусилля Помісних Церков не можуть подолати цю кризу. Цілком очевидно, що є життєво необхідним діалог між Помісними Церквами з метою досягти консенсусу з вказаних питань. Однак цей консенсус має стати не плодом поступок у сфері віровчення, а результатом глибокого і відповідального вивчення святоотецької спадщини.

На нас покладено величезну відповідальність. Ми маємо докласти максимум зусиль, щоб зберегти церковну єдність. Крім того, ми маємо чітко сформулювати вчення Православної Церкви з дискусійних питань. Будемо вірити, що нам вдасться виконати це непросте завдання.

Кодекс канонического права / Codex Iuris Canonici. М., 2007. Канон 331.
Кодекс канонического права. Канон 333, § 3.
Текст документа розміщено на Офіційному сайті Святого Престолу за адресою: http://www.vatican.va/roman_curia/pontifical_councils/chrstuni/ch_orthodox_docs/rc_pc_chrstuni_doc_20071013_documento-ravenna_en.html.
Девятое заседание Смешанной комиссии по богословскому диалогу между Православной Церковью и Католической Церковью в Белграде. URL: http://www.patriarchia.ru/db/text/146124.html.
Див., наприклад: Иоанн (Зизиулас), митр. Епископ как предстоятель на Евхаристии // Иоанн (Зизиулас), митр. Церковь и Евхаристия. Сборник статей про православной экклесиологии / Пер. с греч. иером. Леонтия (Козлова. Богородице-Сергиева пустынь, 2009. С. 91-111.
Детальніше див.: Шишков А. В., Кырлежев А. И. Первенство в Церкви: богословие и церковная практика // Вопросы теологии. 2019. Т. 1. № 3. С. 412-413.
Її російський переклад див.: https://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/24468-pervyj-bez-ravnyx-otvet-konstantinopolskogo-patriarxata-na-dokument-o-pervenstve-prinyatyj-v-moskovskom-patriarxate.html.
Иоанн (Зизиулас), митр. Современные дискуссии о первенстве в православном богословии // Петрово служение. Диалог католиков и православных / под ред. В. Каспера. М., 2006. С. 263.
Текст документа оприлюднено на Офіційному сайті Московського патріархату за адресою: http://www.patriarchia.ru/db/text/3481089.html.
Βαρθολομαίος, ο άνθρωπος, ο Οικουμενικός Πατριάρχης σε αποκλειστική συνέντευξη στον «Ε.Κ.». 13.11.2020. [Електронний ресурс:] https://www.ekirikas.com/omogeneia_ekklisia_ypoloipos_ellinismos/arthro/o_oik_patriarxis_bartholomaios_apokleistika_ston_e_k_gia_tin_epeteio_enthronisis_tou_kai_tin_imbro-1200306/.
Звернення Патріарха Константинопольського Варфоломія до української нації 26 липня 2008 р. [Електронний ресурс:] http://arhiv.orthodoxy.org.ua/uk/dopovidi_ta_promovi/2008/07/26/17703.html.

Ректор Київської духовної академії провів порівняльний аналіз статутних документів УПЦ та “ПЦУ”
 
30-та річниця дарування Грамоти Святішим Патріархом Алексієм ІІ, КДА

Єпископ Білогородський Сильвестр провів порівняльний аналіз статутів Української Православної Церкви та так званої “Православної церкви України”, у результаті чого зробив висновок: статус Української Православної Церкви багато в чому співставний з Автокефальними Церквами.

Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує доповідь ректора Київської духовної академії і семінарії єпископа Білогородського Сильвестра на ХІІ Міжнародній науково-практичній конференції 27 жовтня 2020 року (м. Київ) “Статутні документи УПЦ та ПЦУ: порівняльний аналіз”.

Після того, як на початку 2019 р. Константинопольський патріарх Варфоломій видав томос про автокефалію так званої Православної Церкви України (ПЦУ), розгорнулася дискусія про обсяг прав, наданих новоствореній структурі, у порівнянні з канонічним статусом Української Православної Церкви.

В цій доповіді ми спробуємо порівняти статутні документи ПЦУ з документами, які визначають статус Української Православної Церкви. У подальшому викладі для об’єктивності аналізу ми будемо вживати по відношенню до ПЦУ термінологію у тому вигляді, як вона вживається у відповідних статутних документах.

Почнемо з переліку тих документів, якими визначено статус нашої Церкви та якими вона керується у своєму внутрішньому житті.

Свій сучасний статус Українська Православна Церква отримала згідно Визначення Архієрейського Собору Руської Православної Церкви від 27 жовтня 1990 р. На підставі цього Визначення Патріарх Алексій в той же день підписав Грамоту, якою благословлялося «бути відтепер Православній Українській Церкві незалежною і самостійною у своєму управлінні». Хоча зазвичай саме цю Грамоту вважають головним правоустановчим документом для Української Православної Церкви, це не зовсім так. Благословенна Грамота лише вводила в життя Визначення Архієрейського Собору.

Патріарша Грамота 1990 р. була іменною. Вона була адресована особисто тодішньому Київському митрополиту Філарету (Денисенко). Визначення ж Архієрейського Собору має фундаментальний характер і не прив’язується до конкретних осіб.

29 жовтня 1990 р. у Києві зібрався перший Собор єпископів Української Православної Церкви, який ухвалив Статут про управління нашої Церкви. Саме цей Статут, став документом, яким Українська Православна Церква керується в своєму внутрішньому житті. На сьогодні є чинною редакція Статуту УПЦ, прийнята у 2007 році.

Особливий статус Української Православної Церкви відображено і в Статуті Руської Православної Церкви. Зокрема, Статут РПЦ в редакції 2000 року закріпив статус Української Православної Церкви як «самокерованої з правами широкої автономії». А у 2017 р. до Статуту РПЦ було внесено спеціальну главу (глава Х), присвячену Українській Православній Церкві.

Отже, на сьогодні документами, які визначають канонічний статус та внутрішній устрій Української Православної Церкви, є:

1) Визначення Архієрейського Собору Руської Православної Церкви від 27 жовтня 1990 р.;

2) Благословенна Грамота Святішого Патріарха Алексія від 27 жовтня 1990 р.;

3) Статут про управління Української Православної Церкви (в редакції 2007 р.);

4) Глава Х Статуту Руської Православної Церкви (в редакції 2017 р.).

Що стосується ПЦУ, то після того, як у квітні 2018 р. патріарх Варфоломій заявив про свій намір створити в Україні автокефальну Церкву, почалася розробка Статуту майбутньої ПЦУ. Із повідомлень ЗМІ відомо, що проект цього Статуту був написаний у Греції професорами місцевих богословських факультетів. 29 листопада 2018 р. проект Статуту ПЦУ був розглянутий і попередньо схвалений Священним Синодом Константинопольського патріархату.

Отже, проект Статуту ПЦУ був написаний за межами України і, очевидно, без участі представників України. Тим не менше, цей проект розглядався і в Україні як представниками державної влади, так і представниками УПЦ КП та УАПЦ. В результаті вже у Києві до запропонованого проекту Статуту були внесені певні зміни. 15 грудня 2018 р. так званий «Об’єднавчий собор» прийняв Статут ПЦУ з урахуванням усіх цих правок.

5 січня 2019 р. патріарх Варфоломій підписав, а 6 січня офіційно вручив томос про автокефалію ПЦУ. Отже, двома документами, які встановлюють канонічний статут ПЦУ та регламентують її внутрішнє життя є:

1) Статут ПЦУ;

2) томос про автокефалію ПЦУ.

У випадках розбіжностей між Статутом та томосом пріоритет віддається томосу.

Тепер перейдемо до порівняння загальних положень про канонічний статус, які є у вказаних документах. Як сказано, Українська Православна Церква сьогодні має статус Самокерованої Церкви з правами широкої автономії у складі Руської Православної Церкви.

Що стосується ПЦУ, то і Статут, і томос говорять, що вона є автокефальною Церквою. При цьому обидва документи передбачають збереження особливого зв’язку ПЦУ з Константинопольським патріархатом.

Зокрема, в томосі вказано, що після отримання автокефалії для вирішення важливих питань церковного, догматичного та канонічного характеру Київський митрополит має звертатися до Вселенського Патріаршого Престолу, «прагнучи від нього авторитетної думки та твердого взаєморозуміння».

Також у томосі сказано, що Православна Церква України так само «як і інші Патріархи та Предстоятелі» має визнавати «головою Святіший Апостольський і Патріарший Вселенський Престол» (γινώσκει ὡς κεφαλὴν τὸν Ἁγιώτατον Ἀποστολικὸν καὶ Πατριαρχικὸν Οἰκουμενικὸν Θρόνον). Отже, Константинопольський патріарший престол тут названий главою усіх Помісних Церков. Це твердження відсилає нас до гострої богословської дискусії, яка триває вже не одне десятиліття.

У творах православних богословів грецького походження (таких, як митрополит Іоанн (Зізіулас), архієпископ Елпідофор (Ламбриніадіс), архімандрит Іоанн (Мануссакіс)) першість Константинопольського престолу у Вселенській Церкві уподібнюється першості Бога Отця в Святій Трійці. В цій парадигмі першість виступає як онтологічна категорія. Тому право Константинопольського патріарха на першість у Вселенській Церкві ці богослови відносять не до людського права, а до права Божественного. З критикою такого розуміння першості виступали, наприклад, митрополит Калістос (Уер), протоієрей Джон Бер, протоієрей Ендрю Лаут та інші авторитетні богослови. Руська Православна Церква на офіційному рівні відкинула таке вчення про першість у Вселенській Церкві.

Перша стаття Статуту ПЦУ говорить, що «Православна Церква України є … невід’ємно єдиною з Матір’ю Великою Христовою Церквою в Константинополі і через неї з усіма іншими Православними Автокефальними Церквами». Тобто, ПЦУ має спілкування з іншими Помісними Церквами не безпосередньо, а виключно через Константинопольський Патріархат. Тут ми стикаємося з майже римським розумінням першості у Вселенській Церкві. Для сучасного католицького богослов’я є абсолютно типовою теза про те, що церковну єдність забезпечує спілкування усіх єпископів світу з Римським престолом.

Головним показником для визначення канонічного статусу тієї чи іншої Православної Церкви традиційно виступає процедура обрання та інтронізації її Предстоятеля. Ознакою автокефалії (тобто повної адміністративної незалежності Помісної Церкви) є право самостійно обирати та інтронізовувати своїх Предстоятелів. Що ж говорять статутні документи УПЦ та ПЦУ про обрання Предстоятелів?

Пункт 3 Визначення про Українську Православну Церкву 1990 р. вказує, що її Предстоятель обирається українським єпископатом та благословляється Святішим Патріархом Московським і всієї Русі. Отже, Київський Митрополит лише благословляється Московським Патріархом. Визначення 1990 р. не передбачає участі вищої влади Руської Православної Церкви в процедурі обрання Київського Митрополита. Також Визначення не говорить про можливість відхилення Московським Патріархом обраного Предстоятеля Української Православної Церкви. Отже, благословення Московського Патріарха, яке має отримати обраний Київський Митрополит, не слід ототожнювати з його затвердженням. Отримання Патріаршого благословення лише свідчить про канонічний зв’язок Української Православної Церкви з Руською Православною Церквою.

З 2014 р. було запроваджено і практику звершення інтронізації Предстоятелів Української Православної Церкви. Так, 17 серпня 2014 р. відбулася інтронізація новообраного Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія. Під час літургії у Києво-Печерській Лаврі після співу Трисвятого старіший ієрарх з числа постійних членів Священного Синоду Української Православної Церкви митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел виголосив інтронізаційну молитву.

Після цього митрополит Агафангел та другий з числа старіших постійних членів Синоду митрополит Сімферопольський і Кримський Лазар тричі звели владику Онуфрія на Митрополичий трон на горньому місці з виголошенням: «Аксіос». По завершенні літургії митрополит Агафангел вручив Блаженнішому Онуфрію жезл його попередника – Блаженнішого Митрополита Володимира. Отже, Українська Православна Церква сама інтронізувала свого Предстоятеля. Присутні на урочистостях представники інших Помісних Церков виступали лише в якості почесних гостей.

Хоча наша Церква офіційно не відноситься до числа Автономних Церков, все ж вона фактично має ті самі права, які мають Автономні Церкви у складі Московського Патріархату. При чому в окремих питаннях обсяг прав Української Православної Церкви навіть перевищує права Автономних Церков. Наприклад, томос про надання автономії Японській Православній Церкві (від 10 квітня 1970 р.) вказує, що Предстоятель Японської Церкви затверджується (а не просто благословляється) Патріархом Московським та всієї Русі. Крім того, Московський Патріарх має право відхилити представлену йому кандидатуру Японського митрополита та вимагати обрання іншої особи. При цьому Статут Руської Православної Церкви не передбачає процедури відхилення Московським Патріархом обраного Київського митрополита.

Що стосується ПЦУ, то її очільник обирається Помісним Собором, який є зібранням єпископату, духовенства та мирян. В нормі процедура обрання предстоятеля ПЦУ не передбачає втручання інших Помісних Церков. Однак, як вказано у Статуті, «якщо під час заміщення престолу Митрополита Київського і всієї України виникають непереборні проблеми, що порушують єдність Церкви, про це повідомляється негайно Вселенському Патріарху, першому в Православній Церкві, і він шукає рішення цього, відповідно до всеправославно діючих правил про його священноканонічну екстериторіальну юрисдикцію». Тут знову таки йдеться про особливі права Вселенського патріарха, які ставлять його над усіма іншими Предстоятелями.

На даний момент є вже прецедент проведення інтронізації Предстоятеля ПЦУ. 3 лютого 2019 р. у соборі Святої Софії у Києві під час літургії відбулася інтронізація митрополита Єпіфанія. Як видно з відеозапису цього богослужіння, фактично інтронізацію очолював спеціальний представник Константинопольського патріарха – митрополит Галльський Еммануїл.

Ще однією ознакою ступеню незалежності Помісної Церкви є процедура виготовлення (або отримання) святого мира. Згідно томосу 2019 г., ПЦУ не має права самостійно виготовляти святе миро. Вона зобов’язана отримувати його від Константинопольського патріарха.

Щодо Української Православної Церкви, то у Статуті Руської Православної Церкви сказано, що Українська Православна Церква має отримувати святе миро від Московського патріарха.

При цьому слід зазначити, що у XVIII – на початку ХХ ст., незважаючи на те, що Київська митрополія фактично була лише однією з єпархій Російської Церкви, у Києво-Печерській Лаврі традиційно виготовляли та освячували святе миро. Отже, в той час виготовлення святого мира у Києві не вважалося ознакою церковної незалежності українських єпархій.

Тепер порівняємо процедуру схвалення Статутів УПЦ та ПЦУ. Згідно діючого Статуту Руської Православної Церкви Статут Української Православної Церкви затверджується її Предстоятелем та схвалюється Патріархом Московським і всієї Русі. Звернемо увагу, що за Московським патріархом закріплено право лише схвалювати (а не затверджувати) Статут нашої Церкви.

При цьому Статут Української Православної Церкви нічого не говорить про процедуру його схвалення Московським патріархом. Тут лише вказується, що Статут ухвалюється Собором Української Православної Церкви. Жодних інших ухвалень (чи затверджень) тут не передбачено. Право внесення доповнень і змін до Статуту має Собор єпископів Української Православної Церкви з наступним ухваленням Собором Української Православної Церкви. Право тлумачити положення Статуту має Священний Синод Української Православної Церкви.

Тут теж цікаво порівняти Українську Православну Церкву з Автономними Церквами. В Статуті Руської Православної Церкви вказано, що Статути Автономних Церков приймаються їхніми Соборами, але при цьому проект Статуту підлягає «письмовому погодженню з Патріархом Московським і всієї Русі». Отже, Статут Автономної Церкви виноситься на обговорення її Собору тільки після того, як його проект письмово погоджено з Патріархом.

Що ж стосується Статуту Української Православної Церкви, то він приймається Собором Української Православної Церкви, потім підписується Київським Митрополитом і лише після цього схвалюється Московським патріархом. Від Української Православної Церкви не вимагається попереднього письмового погодження проекту Статуту. Отже, і в цьому відношенні вимога до Статутів Автономних Церков є більш суворою, ніж вимога до Української Церкви.

Щодо Статуту ПЦУ, то право його ухвалювати цей та вносити до нього зміни має Помісний Собор ПЦУ. Архієрейський же Собор має право лише частково змінювати Статут. Але зміни, внесені до Статуту Архієрейським Собором, підлягають затвердженню на Помісному Соборі. При цьому особливо наголошується, що зміни до Статуту можуть вноситися лише «в дусі томосу».

У тих випадках, коли в житті ПЦУ постають питання, які не оговорені у Статуті, але при цьому потребують статутного регулювання, має створюватися змішана комісія, склад якої формується Вселенським Патріархатом і ПЦУ. Саме така комісія має запропонувати рішення спірних питань. Також Вселенський Патріарх має виключне право тлумачити положення Статуту по відношенню до томосу. Отже, як бачимо, і в цій сфері Константинопольський патріарх зберігає очевидні важелі впливу на ПЦУ.

Тепер звернемося до особливостей церковного судочинства. В Статуті про управління Української Православної Церкви в редакції 2007 р. вказано, що в межах УПЦ Церковним судом вищої інстанції є Собор єпископів. Він приймає рішення у судових справах щодо архієреїв. Єпархіальні суди є компетентними здійснювати судочинство у справах кліриків та мирян. Оскаржити рішення єпархіального суду можна шляхом звернення до Священного Синоду.

В межах Української Православної Церкви такі канонічні покарання як пожиттєва заборона духовенства у священнослужінні, позбавлення сану та відлучення від Церкви накладаються єпархіальними архієреями з наступним затвердженням Священним Синодом УПЦ та Митрополитом Київським і всієї України. Якихось апеляцій на ці рішення до судових органів Руської Православної Церкви не передбачається.

Єпископи ж Української Православної Церкви мають право подавати апеляції до Архієрейського Собору Руської Православної Церкви. Отже, по відношенню до вищої церковно-судової інстанції Української Православної Церкви Архієрейський Собор Руської Православної Церкви виступає в якості суду другої інстанції.

Що стосується церковного суду ПЦУ, то її Статут встановлює лише загальні обриси церковно-судової системи. Про порядок функціонування судових органів Статут нічого не говорить. Очевидно, передбачається прийняття окремого документу, який буде регламентувати роботу усіх судових інстанцій.

Як томос про автокефалію ПЦУ, так і Статут ПЦУ говорять про можливість для священнослужителів «будь-якого сану», які були засуджені «своїми церковними властями до будь-якого покарання», подавати апеляції до Вселенського Патріарха. Тобто, право подавати апеляції до Вселенського патріарха мають не тільки єпископи, але й священники та диякони ПЦУ.

Останнє положення відрізняє церковне судочинство в ПЦУ від судової системи в Українській Православній Церкві. Як ми бачили, судові рішення щодо священників, дияконів та мирян, прийняті в Українській Православній Церкві, не передбачають подачі апеляцій до церковно-судових інстанцій Руської Православної Церкви.

Лише єпископ може апелювати до Архієрейського Собору Руської Православної Церкви. Крім того, Положення про Церковний суд Руської Православної Церкви не передбачає залучення інших Помісних Церков до вирішення місцевих церковно-судових справ. Церковно-судова система Руської Православної Церкви не передбачає жодних апеляцій ні до Константинопольського патріарха, ні до інших Предстоятелів Помісних Церков. В ПЦУ ситуація інша. Отже, і в сфері церковного судочинства Константинопольський патріарх зберігає очевидний вплив на ПЦУ.

Вкрай актуальною є і проблема пастирської опіки православною діаспорою. Лише з початку 1990-х рр. Україну полишило близько 7 мільйонів наших співвітчизників. Тому Українська Православна Церква вже не один рік працює над створенням ефективного механізму пастирського окормлення українців у діаспорі.

Статут про управління Української Православної Церкви нічого не говорить про можливість створення її установ закордоном. Тим не менше, в результаті консультацій зі священноначаллям Руської Православної Церкви на сьогодні розроблено порядок відкриття українських парафій та призначення духовенства для служіння серед української діаспори. Священники для закордонних парафій обираються з числа українських кліриків. Їх призначення відбувається за клопотанням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України. Українські православні громади закордоном включаються до складу закордонних єпархій Руської Православної Церкви. На таких парафіях за богослужінням поминається ім’я Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України. Наразі такі громади вже функціонують в Італії, Португалії, Німеччині.

Питання про церковні структури в діаспорі стало особливо дражливим для ПЦУ. В тексті томосу чітко вказано, що юрисдикція ПЦУ «обмежується територією Української Держави» і тому ПЦУ «не може ставити єпископів чи засновувати парафії за межами» України. Ті ж закордонні структури, які раніше створили УПЦ КП та УАПЦ, мають відтепер підкоритися Константинопольському патріаршому престолу, «який має канонічні повноваження в діаспорі». В Статуті ПЦУ також вказано, що виключне право духовної опіки православною діаспорою має Константинопольський патріарх. Отже, і в томосі, і в Статуті знайшла відображення традиційна позиція Константинопольської Церкви щодо православної діаспори. Ще з 1920-х рр. Константинопольські патріархи наполягають, що усі православні християни, які мешкають на тих територіях, де немає Помісних Православних Церков, мають увійти в канонічне підпорядкування Константинопольської Церкви.

Однак, інші Помісні Церкви не погоджуються з такими амбіціями Константинополя. Сьогодні більшість Помісних Церков мають свої структури в діаспорі. Так, в Західній Європі та в Америці діють єпархії Антіохійської, Руської, Грузинської, Сербської, Румунської, Болгарської Церков. До того ж, і самі національні діаспори не бажають переходити у підкорення грецьким архієреям.

Відтепер ця суперечка зачепила і ПЦУ. З одного боку, ПЦУ включила до свого складу усіх архієреїв УПЦ КП, які служать за межами України. Однак, це вступає в пряме протиріччя з вказаними положеннями томосу та Статуту. Тому, з іншого боку, керівництво ПЦУ намагається добитися для себе права впливати на процес призначення священників для служіння в діаспорі. Наскільки нам відомо, на даний час досягти якихось домовленостей з Константинопольською Церквою ПЦУ не змогла…

Проведений аналіз дозволяє зробити певні висновки щодо канонічного статусу Української Православної Церкви у порівнянні зі статусом ПЦУ.

Як зазначено, Українська Православна Церква є самокерованою з правами широкої автономії у складі Руської Православної Церкви. В статутних документах Руської Православної Церкви встановлено кілька ознак канонічного зв’язку Української Церкви з Московським Патріархатом, а саме:

1) Предстоятель Української Православної Церкви, який обирається українським єпископатом, благословляється Московським патріархом

2) Українська Православна Церква отримує святе миро від Московського патріарха.

3) Статут про управління Української Православної Церкви приймається її Собором та схвалюється Московським патріархом.

4) Архієрейський Собор Руської Православної Церкви має право приймати апеляції від українських єпископів, проти яких винесено церковно-судові рішення в Українській Православній Церкві.

Цим фактично вичерпується залежність Української Православної Церкви від Московського Патріархату.

Що стосується ПЦУ, то вона є автокефальною. Це проявляється, перш за все, в тому, що ПЦУ сама обирає та поставляє свого Предстоятеля. Однак, статутні документи ПЦУ зберігають за Константинопольським патріархом певні владні прерогативи, а саме:

1) ПЦУ отримує від Константинопольського патріарха святе миро.

2) Константинопольський патріарх має виключне право тлумачити положення Статуту ПЦУ по відношенню до томосу про автокефалію.

3) Усі питання життя ПЦУ, які не оговорені в тексті Статуту, мають вирішуватися комісіями, створеними з представників Константинопольського патріархату та ПЦУ.

4) Хоча Предстоятель ПЦУ обирається українським єпископатом, але в разі конфліктів, які виникають під час його обрання, ПЦУ має звертатися за допомогою до Вселенського патріарха.

5) Усім клірикам ПЦУ (єпископам, священникам та дияконам) надано право подавати до Константинопольського патріарха апеляції на судові рішення, прийняті церковно-судовими інстанціями ПЦУ.

6) ПЦУ має звертатися до Вселенського Патріарха для вирішення важливих питань церковного, догматичного та канонічного характеру.

7) ПЦУ не має права створювати свої єпархії, парафії та інші структури в українській діаспорі. Ексклюзивне право на духовне окормлення діаспори закріплюється за Константинопольським патріархом.

Порівнюючи статутні документи Української Православної Церкви з томосом та Статутом ПЦУ, можна сказати, що у певних позиціях обсяг прав нашої Церкви є співставним або навіть більшим, чим обсяг прав ПЦУ. Наприклад, статутні документи УПЦ не передбачають втручання інших Помісних Церков у процес обрання Предстоятеля. Натомість Статут ПЦУ в особливих випадках припускає таке втручання з боку Константинопольського патріарха. Статут УПЦ не передбачає для священників та дияконів права подавати апеляції до церковно-судових інстанцій Московського Патріархату. Статут же ПЦУ чітко говорить про можливість таких апеляцій до Константинополя. Право тлумачити положення Статуту УПЦ закріплено за Священним Синодом УПЦ. При цьому за Константинопольським патріархом збережено право тлумачення положень Статуту ПЦУ по відношенню до томосу. Також Константинопольський патріархат має право створювати спільні комісії з ПЦУ для редагування її Статуту у майбутньому. Українська Православна Церква має можливість духовно опікуватися діаспорою та направляти своїх кліриків для служіння закордоном. ПЦУ ж позбавлена права вести будь-яку пастирську діяльність за межами України.

Усе це показує, що такі поняття, як «автокефалія» та «автономія» в різних Помісних Церквах можуть наповнюватися різним змістом.

Статус Української Православної Церкви багато в чому співставний не тільки з Автономними, а навіть і з Автокефальними Церквами. При цьому ПЦУ є автокефальною, однак при цьому Константинополь зберігає чимало механізмів впливу на її внутрішнє життя.

Томос про автокефалію ПЦУ та її Статут чітко свідчать про сучасне самоусвідомлення Константинопольського патріарха. Викладене в них вчення про першість у Вселенській Церкві, офіційно відкинуте Руською Православною Церквою. Ця доктрина є сьогодні одним з головних факторів глибокого розділення у Світовому Православ’ї. Отже, український церковний конфлікт має не тільки політичний та канонічний вимір, але й вимір догматичний, віровчительний. Ми стикаємося сьогодні з двома дуже різними інтерпретаціями устрою Світового Православ’я. Цілком очевидно, що вирішення церковного конфлікту в Україні буде тісно пов’язаним з богословською полемікою з приводу першості у Вселенській Церкві.

На XII Международной научно-практической конференции в КДА представлено издание «Воссоединение Киевской митрополии с Русской Православной Церковью 1678-1686 гг. Исследования и документы». Издание считается полным собранием архивных документов по истории присоединения Киевской Митрополии к Русской Церкви в 1686 году. Об этом сообщает Информационно-просветительский отдел УПЦ.
На пленарном заседании ХІI Международной научно-практической конференции «Духовное и светское образование: история взаимоотношений – современность – перспективы», что прошло 27 октября 2020 года в Актовом зале Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры, состоялась презентация издания «Воссоединение Киевской митрополии с Русской Православной Церковью 1678-1686 гг. Исследования и документы».

Презентацию провел заместитель председателя Отдела внешних церковных связей Украинской Православной Церкви, профессор КДА протоиерей Николай Данилевич.

Издание считается полным собранием архивных документов по истории присоединения Киевской Митрополии к Русской Церкви в 1686 году. Всего издание содержит 246 документов.

В сборнике освещены исследования о взаимоотношениях Москвы, Киева и Константинополя в период передачи Киевской Митрополии в 1686 году. Документы, содержащиеся в издании, не дают оснований говорить об ограниченном характере юрисдикции Московского патриархата над Киевской митрополией. Напротив, в текстах явно сказано, что Московскому Патриарху Иоакиму передается без ограничений право рукополагать киевских митрополитов, это право принадлежит его преемникам и в целом «митрополия Киевская пусть будет подчинена святому патриаршему престолу Московскому».

Издание является полной и исчерпывающей выборкой из российских архивов с 1676-1686 гг. В вопросе о присоединении Киевской Митрополии к Русской Церкви. Значительная часть документов впервые введена в научный оборот.

Издание осуществлено авторским коллективом «Православная Энциклопедия» в 2019 году по благословению Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Кирилла.

Предисловие к сборнику подготовил председатель Отдела внешних церковных связей Московского Патриархата митрополит Волоколамский Иларион.

Митрополит Иларион направил приветственное слово, в котором поблагодарил организаторов презентации и выразил надежду на то, что “выход в свет сборника «Воссоединение Киевской митрополии с Русской Православной Церковью 1678-1686 гг. Исследования и документы» послужит на пользу всем, кто интересуется объективным взглядом на описанное в нем историческое событие”.
Фото: sretenie.com
Подготовлено пресс-службой КДАиС

У роботі конференції взяли участь викладачі та студенти семінарії.

До уваги слухачів були запропоновані наступні доповіді:

– протоієрей Ростислав Денисюк «Автокефальні рухи в Полтавській єпархії в XX столітті»;

– протоієрей Олександр Носенко «Розкол як екклезіологічна єресь: монтанізм, новаціанство, донатизм»;

– Петролюк Ю.П. «Аналіз «Канону про примирення Церкви» святителя Петра Могили, митрополита Київського»;

– Педан В. «Дискусія патріарха Константинопольського Афінагора та Павла VI, папи Римського про єдність Церкви»;

– Лашко К. «Відносини між Константинопольським патріархатом та Руською Православною Церквою в XX столітті»;

– Гнилосир А. «Руська Православна Церква та Ватикан. Епоха митрополита Никодима (Ротова)»;

– Ліщук О. «РПЦЗ в період радянської доби».

Наприкінці наукового форуму відбулася дискусія з питань, які виникли в учасників конференції.

В Османской империи патриарх Константинопольский, как известно, являлся главой всей многомиллионной православной общины в Турецком государстве и в этом качестве был не только ее духовным лидером, но и административным начальником, а соответственно — одним из высших чиновников султанской администрации (миллет-баши). Константинопольская патриархия, будучи вполне лояльной по отношению к власти султана и сосредоточенной преимущественно на проблемах православного (прежде всего, греческого) населения Османского государства, сравнительно мало интересовалась церковной жизнью за пределами последнего.

После поражения Турции в Балканских войнах и Первой мировой войне Константинопольская Церковь перестала проявлять лояльность по отношению к турецким властям. 30 октября 1918 года Османская империя подписала со странами Антанты Мудросское перемирие, по условиям которого передавала под контроль союзников крепости в Проливах. Осенью 1918 года французские и британские войска (позже к ним также добавились итальянцы) заняли Константинополь, где в декабре 1918 года была установлена военная администрация Антанты. Страны-победительницы в Первой мировой войне вынашивали планы раздела Османской империи. Греция получила от Антанты обещание, что ей будут переданы Восточная Фракия и Западные районы Малой Азии со значительным греческим населением.

Еще со времен борьбы за освобождение от османского ига и возникновения Греческого государства в 1830 г. греки мечтали о возвращении земель, некогда входивших в состав Византийской империи. Константинополь продолжал оставаться для греков символом величия греческой государственности. Мечта о его освобождении не покидала греков и продолжала питать греческий национализм. К началу ХХ в. оформился план возрождения «Великой Греции», которая, по мысли греческих политиков того времени, должна была включать в себя, в том числе, и области, которые надлежало отвоевать у турок: Ионию, Фракию, Кипр, запад Малой Азии, Понт. В Константинопольской патриархии после Первой мировой войны вполне разделяли убеждения эллинизма и более чем сочувственно относились к устремлениям Греческого государства расширить свои пределы. В марте 1919 г., накануне греко-турецкой войны, Константинопольская патриархия вообще отказалась подчиняться султану и его правительству и официально разорвала отношения с Турецким государством, утратив тем самым свой прежний статус властного института в Османской империи. В некоторых константинопольских храмах даже начали поминать за богослужением греческого короля Александра. На Фанаре питали надежду на скорую победу греков в войне с турками и долгожданное включение Константинополя в состав Греческого государства.

Эти события фактически совпали по времени с революцией и гражданской войной в России. Гибель Российской империи, с одной стороны, лишала Константинопольскую патриархию традиционной политической и материальной поддержки, которую ей неизменно в весьма значительных размерах оказывали Российские государи, но с другой — открывала возможность впредь не только действовать без оглядки на российскую государственную власть и Русскую Православную Церковь, но и значительно усилиться за счет ослабления последней и вторжения Фанара в сферы, прежде для него недоступные в силу нахождения под российским контролем.

Так, например, до начала ХХ века Константинопольская патриархия была вынуждена считаться с тем, что в странах Старого и Нового Света православные приходы существовали преимущественно в юрисдикции Русской Православной Церкви. Но после российской революции 1917 г. активизировавшийся Фанар не только стал стремиться в порыве панэллинизма подчинить своей юрисдикции греческую диаспору Старого и Нового Света, но и принять под свой омофор всех православных в этих странах, численность которых в Западной Европе и особенно в Америке к началу ХХ века существенно возросла в результате миграционных процессов.

В ХХ столетии формируются устойчивые связи между Константинопольской патриархией и западными политическими кругами, интересы которых во многих случаях стали тесно сближаться. Закономерным результатом этого процесса стало усиление влияния западных (прежде всего, американских) политиков на проводимый Фанаром курс, следствием чего стали, в том числе, рост степени политизации церковной жизни Константинопольского патриархата, а также усиление в нем модернистских настроений.

Константинопольский патриарх в ХХ в. все более демонстрировал стремление наполнить свой символический титул «вселенский» вполне реальным содержанием. С подачи Фанара во многих греческих церковных изданиях стала дискутироваться тема необходимости создания единого всеправославного центра, возглавить который должен был, разумеется, предстоятель Константинопольской Церкви. При этом также высказывалась мысль о необходимости пересмотра прежде изданных актов о предоставлении автокефалии другим поместным Православным Церквям.

На формирование этого проекта большое влияние оказали рост греческого националистического движения и стремление Фанара беззастенчиво воспользоваться тяжелейшим положением Русской Православной Церкви, которая в послереволюционные годы была ослаблена украинским автокефалистским, обновленческим и другими расколами и испытывала гонения со стороны большевистской власти. При этом Константинопольская патриархия и сама принимала меры, способствовавшие усугублению кризиса в русской церковной жизни. Причем, это касалось как положения Русской Церкви в советской России, так и русских церковных структур в эмиграции.

В этом отношении весьма показательна деятельность печальной памяти Мелетия (Метаксакиса)¹ в Северной Америке. Первые православные общины в США, в числе прихожан которых были, в том числе, и греки, со времени своего возникновения находились в юрисдикции Камчатской, Курильской и Алеутской (позднее Алеутской и Североамериканской) епархии Русской Православной Церкви, которая первой среди поместных Православных Церквей начала миссионерскую деятельность на Американском континенте. Греческие эмигранты в США находились в ведении Греческой православной духовной миссии Русской Церкви, традиционно возглавлявшейся архимандритом-греком. Но в послереволюционные годы Константинопольская патриархия начинает действовать в США без оглядки на Русскую Церковь и ее канонические структуры, существующие в Америке. Линия поведения, избранная в это время Фанаром во взаимоотношениях с Русской Православной Церковью, полностью коррелировала с политикой западных стран в отношении впавшей в послереволюционный хаос России, считаться с которой в международных отношениях полностью перестали.

_____________________________

¹В 1918–1920 гг. – Архиепископ Афинский и всей Греции, предстоятель Элладской Православной Церкви, в 1921–1923 гг. занимал Константинопольскую патриаршую кафедру, в 1926–1935 гг. являлся патриархом Александрийским. Мелетий не только был активным проводником новостильной реформы церковного календаря, горячим приверженцем экуменического движения (особенно – диалога с Англиканской Церковью) и сторонником допустимости второбрачия для белого духовенства.

В октябре 1918 г. по благословению патриарха Константинопольского Германа V Мелетий (Метаксакис) посетил США и без согласования с канонической властью Русской Православной Церкви в Северной Америке, которую в отсутствие архиепископа Алеутского и Североамериканского Евдокима (Мещерского), находившегося в то время в Москве на Поместном Соборе 1917-1918 гг., осуществлял епископ Канадский Александр (Немоловский), учредил в Нью-Йорке т.н. «Синодальную комиссию». Комиссию возглавил титулярный епископ Родостольский Александр (Димоглу), инициировавший деятельность по объединению греческих приходов в Северной Америке в единую структуру, которая первоначально перешла в юрисдикцию Элладской Православной Церкви, а затем вошла в состав Константинопольского патриархата.

Деструктивное влияние Константинопольской патриархии на церковную жизнь непосредственно на территории послереволюционной России сказалось, прежде всего, в поддержке, которую она оказала силам, действовавшим в направлении достижения автокефалии Православной Церкви на Украине.

Уже при режиме гетмана Скоропадского украинские автокефалисты осуществляли свою деятельность преимущественно в рамках Кирилло-Мефодиевского братства и создававшихся на его основе других структур. 28 апреля 1918 г. инициативная группа «православных украинских христиан из разных краев Украины» (38 чел.) создает т.н. «Украинский православно-церковный комитет» известный также как «Комитет возрождения Украинской Православной Церкви». Основу комитета составили члены Кирилло-Мефодиевского братства, его председателем стал Павел Мазюкевич, почетными членами были приглашены архиепископ Алексий (Дородницын), а также работающие в госструктурах Василий Рафальский и Владимир Чеховский. Комитет просил власти гетманской Украины обратиться к Константинопольскому патриарху за благославлением на провозглашение автокефалии УПЦ и помочь «реализовать государственно-важные намерения». Однако поскольку при Скоропадском среди украинского духовенства в целом наблюдался процесс консолидации консервативных кругов, ориентированных на сохранение канонического единства Русской Церкви, попытки автокефалистов найти поддержку в Константинопольской патриархии в период гетманщины успеха не имели.

Гораздо дальше продвинулись контакты автокефалистов с Фанаром при режиме Симона Петлюры. Возглавляемая Петлюрой т.н. Директория, грубо попирая каноны Церкви и вмешиваясь в ее внутреннюю жизнь, 1 января 1919 г. объявила автокефалию Православной Церкви на Украине в законодательном порядке, приняв «Закон о верховной власти в Украинской автокефальной православной миротворческой Церкви». Лишь задним числом Петлюровский режим стал добиваться признания автокефалии Украинской Церкви другими поместными Православными Церквями, прежде всего — Константинопольской. С этой целью из Киева в Стамбул была направлена делегация во главе с комиссаром петлюровского министерства вероисповедания Олексой Потоцким, которая посетила Фанар в апреле 1919 г.

О переговорах с тогдашним местоблюстителем Константинопольского патриаршего престола митрополитом Дорофеем Потоцкий впоследствии вспоминал, что колебания греческого иерарха в вопросе автокефалии Украинской Церкви были обусловлены, прежде всего, тем, что он опасался возможного восстановления Российской империи и последующего возмездия за предательство по отношению к Русской Церкви. Кроме того, свой протест по поводу контактов между Константинопольской Патриархией и петлюровцами заявили находившиеся в то время в Константинополе архиереи Русской Церкви, в числе которых были митрополит Киевский Антоний (Храповицкий) и архиепископ Волынский Евлогий (Георгиевский), ранее изгнанные Директорией с территории Украины.

Фанар занял в украинском вопросе двусмысленную позицию. В письме Константинопольской Патриархии на имя Петлюры от 9 марта 1920 г. отмечалось, что претензии на автокефалию Украинской Церкви «не лишены исторических и канонических оснований». В то же время, патриархия уклонялась от решения по данному вопросу под предлогом того, что патриарший престол на тот момент являлся вакантным. Впрочем, поставленный петлюровской Директорией перед Фанаром вопрос к весне 1920 г. уже утратил свою актуальность, так как на большей части территории Украины к этому времени была установлена советская власть.

Поскольку западные области Украины, на которых проживало значительное православное население, вошли в состав возрожденного по Версальскому миру Польского государства, власти Польши поставили задачу вывести находившиеся на ее территории православные епархии из юрисдикции Русской Православной Церкви. В июле 1920 г. в Константинополь прибыл представитель польских властей Иодко, который предложил Константинопольской патриархии подчинить православные епархии Польши юрисдикции Константинопольского патриархата.

Фанар готов был пойти навстречу пожеланиям польских властей, но все же в тот момент еще поостерегся сразу принять столь радикальные решения. Промедление привело к тому, что Константинопольской патриархии в дальнейшем пришлось учитывать резкое изменение политической обстановки. Осенью 1922 г. греческая армия, действовавшая против турок в Малой Азии, была разгромлена. В оставленной греческими военными Смирне в сентябре 1922 г. турки устроили резню мирного христианского населения, в результате которой погибли десятки тысяч человек. 1 ноября 1922 г. турки восстановили свой контроль над Стамбулом. О проекте Великой Греции больше не могло быть и речи.

После греко-турецкой войны, согласно решению Лозаннской мирной конференции о принудительном обмене населением между Грецией и Турцией (30 января 1923 г.), все православные граждане Турции 1 мая 1923 г. должны были покинуть территорию страны (за исключением греков, официально зарегистрированных в качестве жителей Стамбула не позднее 30 октября 1918 г., и греков с островов Имброс и Тенедос). В число лиц, которые должны были репатриироваться в Грецию, также попали почти все архиереи Константинопольского патриархата.

Константинопольская патриархия оказалась в крайне сложном положении: ее отношения с турецкими властями были безнадежно испорчены, а православное население бывшей Османской империи сократилось до критической отметки. У патриарха Константинопольского теперь практически полностью отсутствовала паства на территории Турецкого государства. Правительство младотурок в подобных условиях не могли не задаться закономерным вопросом о целесообразности существования Константинопольской патриархии как таковой.

В сложившейся критической ситуации Константинопольская патриархия в еще больше степени переносит центр тяжести своей деятельности за пределы Турецкого государства и почти целиком ориентирует ее на православную диаспору в Западной Европе и Америке. При этом в качестве стран диаспоры, на которых, по мнению Фанара должна распространяться юрисдикция Константинопольского патриарха, стали рассматривать регионы, которые еще недавно являлись частью канонической территории Русской Православной Церкви, а теперь оказались в составе независимых государств Балтии, Финляндии и Польши. За их счет Константинопольская патриархия решила компенсировать себе потерю православной паствы на территории Турецкого государства. Подобная политика в отношении Русской Церкви, ставшей в это время жертвой гонений со стороны советского режима, выглядела как проявление крайнего цинизма.

Ставший Константинопольским патриархом Мелетий (Метаксакис) постарался с максимальной выгодой использовать послереволюционный кризис в Русской Церкви. 7 июля 1923 года патриарх Мелетий IV издал томос о принятии в юрисдикцию Константинопольского патриархата Православной Церкви в Эстонии, где был образован автономный округ в статусе митрополии. 6 июля 1923 года патриарх Мелетий (Метаксакис) издал томос о предоставлении Православной Церкви в Финляндии статуса автономной Церкви в юрисдикции Константинопольского Патриархата.

Но осуществить подобный вариант в отношении Польши Мелетий не мог — Православная Церковь в межвоенном Польском государстве была слишком крупной, чтобы предлагать ей сценарий по аналогии с тем, который был реализован Фанаром в Финляндии и Эстонии. Кроме того, польские власти стремились именно к автокефалии для Православной Церкви в этой стране, так как именно независимый статус Церкви облегчил бы государству вмешательство в ее дела. Конечно, патриарх Мелетий предпочел бы устроить в Польше нечто наподобие своего экзархата или, в крайнем случае, автономной Церкви. Но и автокефалия Польской Церкви была, с его точки зрения, более предпочтительным вариантом, чем сохранение православных епархий Польши в юрисдикции Москвы. В конечном счете, и эта мера способствовала ослаблению влияния Русской Церкви в православном мире, тогда как от получившей автокефалию новоявленной Польской Церкви в дальнейшем можно было гарантированно ожидать благодарной солидарности с Фанаром в любом начинании.

27 февраля 1923 г. архиепископ Дионисий (Валединский) как архиерей, выразивший готовность сотрудничать с властями Польши в направлении достижения автокефалии Православной Церкви в Польше, в нарушение канонов был избран Собором епископов ее предстоятелем и возведен в сан митрополита. 13 марта 1923 года патриарх Мелетий также вопреки канонам утвердил избрание Дионисия (Валединского) митрополитом Варшавским, предстоятелем Польской Православной Церкви, даровав ему титул: «митрополит Варшавский и Волынский и всей Православной Церкви в Польше, священноархимандрит Свято-Успенской Почаевской лавры». Московский Патриарх Тихон, напротив, отказался благословить автокефалию Православной Церкви в Польше как достигнутую с очевидным нарушением канонов.

Таким образом, патриарх Мелетий (Метаксакис) положил начало неканонической автокефалии Польской Православной Церкви. Предпринятые им меры отнюдь не были проявлением только лишь личных амбиций этого скандального патриарха. Его преемники на Константинопольской кафедре продолжили действовать в том же русле. Так, патриарх Григорий VII уже 13 ноября 1924 г. подписал Патриарший и Синодальный томос о даровании автокефалии Польской Православной Церкви, официально провозглашенный 17 сентября 1925 г. в Кафедральном соборе св. Марии Магдалины в Варшаве. Политиканство Фанара в данном случае тесно сочеталось с откровенной коррупцией: польские власти заплатили за это деяние патриарху Григорию 12 000 фунтов стерлингов.

В томосе об автокефалии Польской Церкви Патриарх Григорий VII декларировал, что решение о предоставлении самостоятельности какой-либо Поместной Церкви может принимать исключительно Вселенский патриарх. Однако, патриарх, похоже, сам ощущал ущербность такого заявления и поэтому решил подкрепить его более конкретным историческим доводом. Томос, апеллируя в польском вопросе к событиям, связанным с передачей Киевской митрополии в юрисдикцию Московского патриархата в конце XVIIв., провозглашал: «изначальное отделение Киевской митрополии и зависевших от нее Православных Церквей Литвы и Польши и присоединение их к святой Русской Церкви произошло никак не в согласии с законными каноническими установлениями, не были соблюдены соглашения о полной церковной независимости Киевского митрополита, носившего титул экзарха Вселенского престола». Но, вероятно, опасаясь, что и этот довод будет звучать не слишком убедительно, патриарх Григорий отторжение от Русской Православной Церкви ее западных епархий неуклюже попытался оправдать «возлагаемым на наш святейший Вселенский престол каноническим долгом осуществлять попечение о святых Православных Церквах, находящихся в нужде».

Инициированный Мелетием IV курс в отношении автокефалии Польской Православной Церкви продолжил и патриарх Василий III, который в 1927 г. даровал митрополиту Дионисию (Валединскому) титул «блаженнейший». Весьма показательно, что к этому времени патриарх Константинопольский считал себя уже вправе целиком единолично изменять титул предстоятеля автокефальной Церкви.

Как известно, Дионисий (Валединский), ставший предстоятелем Польской Православной Церкви благодаря противоканоническим мерам Константинопольских патриархов, в дальнейшем и сам действовал аналогичным способом. С началом Великой Отечественной войны именно Дионисий санкционировал провозглашение раскольнической т.н. «Украинской автокефальной православной церкви» и поставил во главе нее «митрополита» Поликарпа (Сикорского), а затем уже в условиях наступления советских войск летом 1944 г. не постеснялся принять от украинских раскольников неканонический титул «патриарха».

Надо сказать, что даже после всех этих скандальных выходок Константинопольская патриархия продолжала поддерживать Дионисия (Валединского), которого власти социалистической Польши отказались признавать предстоятелем Польской Православной Церкви. Известно, что в защиту Дионисия вслед за польским «правительством в изгнании», находившимся в Лондоне, выступал Константинопольский патриарх Афинагор I.

В целом же, именно в случае предоставления автокефалии Польской Православной Церкви Константинопольская патриархия впервые использовала практически весь тот набор аргументов, которые были вновь озвучены патриархом Варфоломеем в ходе синаксиса в Стамбуле в сентябре 2018 г., когда речь шла об обоснованиях принятия решения об автокефалии Православной церкви на Украине.

Профессор ПСТГУ Владислав Игоревич Петрушко

скачать доклад

Часть I. Украинский томос – капкан для мирового Православия

В физике есть понятие – «точка бифуркации», которое обозначает критическое состояние системы, когда она становится неустойчивой и, вследствие влияния внешних, даже незначительных событий, может перейти на более низкий или, наоборот, на более высокий уровень самоорганизации.

События на Украине в определенном смысле являются такой «точкой бифуркации» для всего мирового Православия. Принимаемые ныне решения и совершаемые действия во многом определят будущую жизнь Православной Церкви, возможно, на многие столетия. В сложившейся ситуации неправильно было бы отойти в сторону, ссылаясь на то, что Главой Церкви является Христос, и пусть Он Сам все управит. Несомненно, Он и только Он возглавляет Православную Церковь, но Церковь – это богочеловеческий организм и Спаситель управляет ею в соработничестве с людьми, с учетом наших верных и неверных желаний и действий. Поэтому лже-смиренное самоустранение от возникших церковных проблем может привести к худшему результату из всех возможных.

Все Поместные Церкви Православного мира вошли в сложный период принятия решений в отношении созданной Константинопольским патриархатом (далее – КП) украинской религиозной организации под названием «Святейшая Церковь Украины» (далее – СЦУ). Для принятия ответственного решения необходимо не только знать реальную ситуацию на Украине, где безусловное большинство православных людей против навязываемой Константинополем автокефалии (2/3 против 1/3), но и внимательно исследовать документ – томос о даровании автокефалии СЦУ, который адресован отнюдь не только украинским раскольникам и самосвятам(1). Он содержит в себе утверждения, ставящие всё мировое Православие в новое, доселе небывалое положение. В полной ли мере осознается представителями Поместных Церквей тот факт, что, признавая СЦУ на основании данного томоса, они принимают и его содержание? Переступив черту «признания», Поместные Церкви попадут в капкан, выбраться из которого уже не удастся. В чем же кроется опасность? С чем имплицитно соглашаются все, кто признают этот томос(2)?

1. Признание Константинопольского патриарха главой всей Православной Церкви и всех Поместных Церквей в частности. В томосе Господь наш Иисус Христос ни разу не назван Главою Церкви, но именуется только ее Основателем: «под покровом Основателя Единой, Святой, Соборной и Апостольской Церкви Богочеловека Господа и Спасителя нашего Иисуса Христа». Не назван главою СЦУ и «блаженнейший Киевский митрополит», он именуется лишь «первым» и «предстоятелем». 

Понятие Главы Церкви во вселенском масштабе в тексте томоса четко закреплено лишь за Константинопольским патриархом, а представители новосозданной украинской структуры должны ясно осознавать, что у них нет своего самостоятельного главы: «Автокефальная Церковь Украины признаёт главой (κεφαλὴν) Святейший Апостольский и Патриарший Вселенский Престол, как и другие Патриархи и Предстоятели». В одной этой фразе полностью перечеркивается автокефалия СЦУ, ибо автокефалия – это самостоятельное, независимое возглавление Поместной Церкви предстоятелем, избранным и утвержденным на собственном церковном соборе, что и отражено в термине «автокефалия» (от греч. αὐτός «сам» + κεφαλή «голова»). В Православной Церкви немыслимо, чтобы главой автокефальной Церкви был представитель другой Поместной Церкви.

Однако в этой фразе уничтожается автокефалия и всех иных Поместных Церквей, ибо утверждается, что «и другие Патриархи и Предстоятели» признают своим Главой Константинопольского патриарха. То есть действие этого принципа, согласно томосу, распространяется на все Поместные Церкви и на всех Предстоятелей и, что самое важное, они якобы это признают. Когда и где КП получил от Поместных Церквей согласие считать своим главой Константинопольского патриарха?

Трудно избавиться от тревожного ощущения, что в текст этого томоса еще не вчитывались должным образом представители других Церквей, потому что, если бы они осознали его содержание, то реакция была бы однозначно отрицательной. Ибо данной фразой не только обесценивается «автокефалия» СЦУ, но, по сути, отвергается полноценная автокефалия всех Поместных Церквей и декларируется ересь константинопольского папизма, с которой якобы все согласны.

2. Признание за Константинопольским патриархом права высшего безапелляционного суда над всеми клириками всех Поместных Церквей. Об этом в томосе сказано прямо: «Сохраняется право всех архиереев и прочего духовенства на апелляционное обращение к Вселенскому Патриарху, который имеет каноническую ответственность принимать безапелляционные судебные решения для епископов и другого духовенства поместных Церквей». Здесь важно заметить, что высшая судебная власть КП заявляется не только в отношении клириков СЦУ, но распространяется на всех священнослужителей мирового Православия. Теперь они могут судиться в Стамбуле и данные решения должны приниматься «безапелляционно» любой Поместной Церковью.

В томосе делаются отсылки к 9 и 17 правилам IV Вселенского собора, в которых о праве Константинопольского патриарха судить представителей других Поместных Церквей нет ни слова. Авторитетнейший византийский канонист Зонара, толкуя 17 правило, однозначно отрицает такое право за Константинополем: «Не над всеми без исключения митрополитами Константинопольский патриарх поставляется судьей, а только над подчиненными ему. Ибо он не может привлечь к своему суду митрополитов Сирии, или Палестины и Финикии, или Египта против их воли; но митрополиты Сирии подлежат суду Антиохийского патриарха, а палестинские – суду патриарха иерусалимского, а египетские должны судиться у патриарха александрийского, от которых они принимают и рукоположение и которым именно и подчинены». А преподобный Никодим Святогорец в известном «Пидалионе», комментируя эти правила, категорически настаивает на том, что: «Константинопольский предстоятель не имеет права действовать в диоцезах и областях других Патриархов, и это правило не дает ему право принимать апелляции по любому делу во Вселенской Церкви…». Приведя множество аргументов, преподобный Никодим делает вывод: «В настоящее время… Константинопольский предстоятель есть первый, единственный и последний судья над подчиненными ему митрополитами – но не над теми, которые подчиняются остальным Патриархам. Ибо, как мы сказали, последний и всеобщий судья всех Патриархов – это Вселенский собор и никто другой». Из вышесказанного однозначно следует, что КП не имеет канонических прав для отмены судебных решений, вынесенных другими Поместными Церквами.

При этом сам Константинопольский патриарх стал неподсуден никому. Теоретически его мог бы судить Вселенский собор, но право его созыва он узурпировал, и, тем самым сделал себя неподсудным решателем судеб Церкви. В Уставах всех Поместных Церквей четко прописано, что Предстоятели подлежат суду своей Церкви (3) и нигде нет положения о судебных обращениях к КП как конечной инстанции церковных споров. При этом удивительно точно притязания КП на высшую судебную власть созвучны папистской доктрине католиков: «Петр и его преемники имеют право свободно произносить суд о всякой Церкви, и никто отнюдь не должен возмущать или колебать их состояния; ибо высшая кафедра ни от кого не судится (summa sedes а nemine judicatur)» (4). Согласны ли на подобные нововведения те, кто признают автокефалию СЦУ на основании этого томоса? Этот вопрос надо обязательно задать всем Поместным Церквам накануне вынесения окончательных решений.

3. Подчинение Константинопольскому патриарху всей православной диаспоры (5) во всем мире и ограничение деятельности Поместных Церквей рамками границ исходных национальных государств. В тексте томоса эта идея прописывается сначала для СЦУ, церковная жизнь которой должна проходить строго «в географических границах Украины». Она «не может ставить епископов или учреждать приходы за пределами государства; уже существующие отныне подчиняются, согласно порядку, Вселенскому Престолу, который имеет канонические полномочия в диаспоре, потому что юрисдикция этой Церкви ограничивается территорией украинского государства». Здесь, как и в предшествующих примерах, норма, прописанная сначала для СЦУ, преподносится как универсальная и общепринятая для всех Поместных Церквей («подчиняются, согласно порядку, Вселенскому Престолу, который имеет канонические полномочия в диаспоре»). Без согласования с другими Церквами утверждаются права КП на обладание всемирной диаспорой. Те Поместные Церкви, которые признают СЦУ, должны быть готовы отказаться от своих духовных чад, приходов и монастырей заграницей в пользу КП. Осознают ли они этот факт?

4. Признание за КП высшего авторитета в решении догматических, канонических и иных церковных вопросов.Несмотря на отсутствие убедительного обоснования своих исключительных прав, в томосе содержится требование к СЦУ подчиняться КП в решении догматических и канонических вопросов: «Для решения крупных вопросов церковного, догматического и канонического характера следует блаженнейшему митрополиту Киевскому и всея Украины, от имени священного синода своей Церкви обращаться к нашему Святейшему Патриаршему и Вселенскому Престолу, стараясь понять, каково его авторитетное мнение и позиция (по данному вопросу)». Здесь нет прямого утверждения, что так поступают и другие Поместные Церкви, потому что это было бы уже вопиющей ложью, но можно не сомневаться, что украинский прецедент будет использован против других Поместных Церквей, особенно тех, которые признают данный томос и новообразованную СЦУ.

Поскольку КП узурпировал право на конечные церковные решения, то возникает вопрос: где гарантия истинности и безошибочности этих решений? Если этой гарантии нет, то не может быть и права на подобные безапелляционные решения. А если такая гарантия есть, то хотелось бы с ней ознакомиться. До сих пор она не была предъявлена церковной полноте. Более того, церковная история переполнена фактами вероучительного, канонического и нравственного предательства Православия Константинопольскими патриархами. Достаточно вспомнить, что на Константинопольском престоле за время его существования находилось официально осужденных еретиков значительно больше, чем на всех остальных православных престолах вместе взятых. Как после этого можно предоставлять КП такие права?

Перед нами прямое свидетельство узурпации церковной власти, которая принадлежит исключительно церковным соборам. Готовы ли представители других Поместных Церквей отказаться от принципа соборности в пользу Константинопольской безошибочности в догматических и канонических вопросах? Без решения этих вопросов согласиться с данным томосом – это, по сути, подписать смертный приговор и своей автокефалии, и мировому Православию (6).

5. Признание права Константинопольского патриарха на вмешательство во внутренние дела всех Поместных Церквей. В томосе безосновательно утверждается, что КП, «согласно с многовековым каноническим преданием обязан (ὑποχρεωμένον) беспокоиться о Святых Православных Церквах, которые имеют в этом потребность». Кто его к этому обязывал? На основании каких соборных постановлений? Когда Поместные Церкви выражали согласие на такое обязательное вмешательство? Один из поводов для вторжения КП во внутренние дела автокефальных Церквей указан в томосе – это якобы уврачевание расколов: «По долгу заботы Великой Христовой Церкви о православном мире, для исцеления постоянно угрожающих расколов и разделов в Поместных Церквах». Когда возникла эта обязанность у КП заниматься расколами в других Поместных Церквах? Соглашались ли с подобными притязаниями другие Поместные Церкви? На эти вопросы стамбульские иерархи ответа не дают и дать не могут, поскольку никакой убедительной аргументации для подобных притязаний нет.

Однако не стоит сомневаться, что все автокефальные Церкви, признавшие СЦУ, тем самым окажутся беззащитными перед обеспокоенными стамбульскими опекунами. Умение расширительно толковать свои собственные утверждения стамбульские иерархи демонстрировали многократно, и данный прецедент подчинения некоторых Поместных Церквей они однозначно распространят на всех и навсегда. Например, в томосе, выданном КП для Польской православной Церкви в 1924 г., была сделана оговорка, что якобы переход «Митрополии Киева и зависимых от нее Православных Церквей Литвы и Польши, а равно приобщение их к Святой Церкви Москвы, с самого начала были осуществлены вовсе не в согласии с законными каноническими предписаниями». Прошло время и стамбульские иерархи, воспользовавшись политической нестабильностью на Украине, стали предъявлять свои права на Киевскую митрополию, ссылаясь, в том числе и на эту оговорку в польском томосе (7). Так что и те условия, которые выставлены в украинском томосе, будут предъявлены другим Поместным Церквам не сразу, а как только в их жизни возникнут нестабильность и подходящие возможности для вторжения.

6. Ложная аргументация. В томосе утверждается, что на Украине «государственные и церковные руководители… уже почти тридцать лет горячо просят ее церковного самоуправления». В отношении «церковных руководителей» – это откровенная ложь, потому что они в течение упомянутых тридцати лет никогда не обращались в Константинополь с просьбой о «церковном самоуправлении» , ибо давно уже имеют полную церковную самостоятельность (с 1990 г.). Более того, КП проигнорировал свыше 400 тысяч подписей (8) верных чад канонической Украинской Православной Церкви против навязываемой им автокефалии. В томосе полностью проигнорированы каноничные «церковные руководители», за которыми идет подавляющее большинство православной паствы на Украине, но таковыми названы анафематствованные и отлученные от Церкви самосвяты и раскольники, в первую очередь М. Денисенко, которых КП считал отпавшими от Церкви вплоть до недавнего времени. С противоположной стороны в Стамбул привезли постановления нескольких политиков Украины, которые имеют невероятно низкий рейтинг доверия у своего народа. Поэтому и дальнейшие слова в томосе: «… и бок о бок с народом и созвучно с его давними просьбами, в свое время обращенными к святейшему Апостольскому Константинопольскому Престолу» – это продолжение бессовестной лжи.

7. Запредельное самовозвышение КП. Текст томоса переполнен самопревозношением КП над всеми автокефальными Церквами и усвоением себе абсолютных именований. Например, «Великой Христовой Церкви» – это название уместно для всей Православной Церкви, но не для какого-либо патриархата, однако КП «смиренно» присвоил себе это название и ждет соответствующего отношения. СЦУ для КП – это «дочь», которую все остальные Поместные Церкви должны принять как «сестру». Отсюда следует, что КП мыслит себя «матерью» для всех Поместных Церквей. Другими словами, выстраивается субординатизм автокефалий, где на вершине находится КП – вселенская «мама», а внизу – ее «дочери». Интересно отметить, что в томосе Польской Церкви (1924 г.) КП исповедует ее «духовной сестрой». Как видим, за прошедшие годы статусная самооценка КП существенно повысилась.

КП «скромно» называет себя «Центром Православия» , хотя это понятие прилагать к престолу, который впадал в ереси чаще, чем все остальные предстоятели Церквей вместе взятые, очень странно.

Подводя итог краткому анализу текста украинского томоса, можно сказать, что иерархи Поместных Церквей, которые собираются признать квази-автокефалию СЦУ, на основании этого томоса, тем самым признают:

• Константинопольского патриарха главой своей Поместной Церкви;
• право Константинопольского патриарха производить безапелляционный суд над всеми клириками своей Поместной Церкви;
• готовность переподчинить Константинопольскому патриарху свою православную диаспору и ограничить деятельность своей Поместной Церкви рамками своего национального государства;
• необходимость согласования с КП важных церковных вопросов, как с высшим авторитетом в области догматических и канонических истин;
• право на вмешательство Константинопольского патриарха во внутренние дела своей Поместной Церкви под видом уврачевания расколов и по другим основаниям;
• КП «Центром Православия» и «Великой Христовой Церковью», несмотря на все ее беззаконные деяния и лживые утверждения, содержащиеся в украинском томосе.

Кроме того, вступив в литургическое общение с раскольниками и самосвятами из СЦУ клирики Поместных Церквей грубо нарушат 10-е правило святых Апостолов: «Если кто с отлученным от общения церковного помолится, хотя бы то было в доме: таковой да будет отлучен» и 33-е правило Лаодикийского Cобора: «Не подобает молитися с еретиком или отщепенцем (раскольником)». 

Если кратко выразить суть вышесказанного, то все указанные в томосе притязания КП направлены к одной цели – насадить ересь папизма в Православии, согласно которой Главой Вселенской Церкви нужно признавать уже не Христа, а Константинопольского патриарха, и подчиняться его воле всегда и во всем. Таким образом, томос СЦУ – это не только угождение интересам украинских политиков, легализация раскольников и самосвятов, но, что гораздо важнее, — это декларация ереси константинопольского папизма, закрепленная подписями патриарха Варфоломея и всех высших иерархов КП. Поместные Церкви, признавшие томос, не только продемонстрируют свою готовность подчиниться новому папе, но и возьмут на себя ответственность за утверждение и распространение ереси константинопольского папизма в Православии. Убежден, что если эта мысль будет в должной мере осознана высшим руководством Поместных Церквей, то желание отвергнуть украинскую церковную авантюру, организованную КП, будет всеобщим и спасительным не только для мирового Православия, но и для константинопольских иерархов, которые видимо уже решили, что «виноградник Божий» стал их собственностью (Мф. 21:33-41).

ПРИМЕЧАНИЯ:

(1) Самосвяты – отпавшие от Церкви священники и диакона, которые для продолжения существования своей организации совершают кощунство – «рукополагают» себе епископов через возложение рук священников на избранного кандидата. В XX веке так была создана «Украинская автокефальная православная церковь» (УАПЦ), где вопреки всем канонам (Ап. пр. 1; Антиох. Соб. пр. 19; 1 Всел. Соб. пр. 6 и др.) отлученный от Церкви протоиерей Василий Липковский был «рукоположен» запрещенными в служении пресвитерами и мирянами с возложением на Липковского мощей (руки) священномученика Макария, митрополита Киевского. Этот кощунственный акт был повторен при следующей «хиротонии» во «епископа» также отлучённого протоиерея Нестора Шараевского. Таким образом организовалась «иерархия» УАПЦ, «клириков» которой стали называть самосвятами. В 1995 г. КП принял в свою юрисдикцию самосвятов УАПЦ в Северной Америке. Представителем «иерархии» самосвятов является нынешний глава УАПЦ на Украине «митрополит» Макарий (Малетич) – священник под запретом, тем не менее, признанный КП в сущем сане, как и все остальные самосвяты Украины.

(2) Для анализа томоса, использовался текст, размещенный на официальном сайте КП https://www.patriarchate.org

(3) См., например, в Уставе Русской Православной Церкви: http://www.patriarchia.ru/db/text/133121.html

(4) Epistolae et decreta pontificia, XXXII. PL 143, 765.

(5) Православная диаспора – православные верующие разных народов и Поместных Церквей, постоянно проживающие и осуществляющие полноценную церковную жизнь в странах, где большая часть населения неправославные. К таковым регионам относятся страны Северной и Южной Америки, Азии, Австралии, Западной Европы и т.д.

(6) Притязания на конечное право в решении общецерковных и канонических вопросов звучат в речах патриарха Варфоломея постоянно. Например, на Синаксисе в сентябре 2018 г. он сказал: «Вселенский патриархат несет ответственность за решение вопросов в церковном и каноническом порядке, поскольку он единственный имеет каноническую привилегию выполнять этот высокий долг». https://www.uocofusa.org/news_180901_1.html

(7) https://cerkvarium.org/ru/novosti/pomestnye-tserkvi/arkhiepiskop-telmisskij-iov-gecha-avtokefaliya-eto-sredstvo-obespechit-edinstvo-i-tserkvi-vnutri-gosudarstva-i-mezhdu-pomestnymi-tserkvami.html

(8) http://news.church.ua/2018/06/27/shhe-ponad-300-tisyach-pidpisiv-peredali-na-fanar-pravoslavni-ukrajinci/#more-213814

Протоиерей Вадим Леонов, кандидат богословия,
доцент Сретенской духовной семинарии.

23 жовтня, з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія, у Київській духовній академії відбулася X Міжнародна науково-практична конференція «Духовна і світська освіта: історія взаємин – сучасність – перспективи». Науковий форум відбувся на базі Київських духовних шкіл.
Цього року захід присвячений 100-річчю від дня смерті видатного вітчизняного патролога, випускника і викладача Київської духовної академії Сергія Леонтійовича Єпіфановича.

Пленарне засідання відбулось в актовому залі Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври. Президію засідання склали керуючий справами УПЦ, митрополит Бориспільський і Броварський Антоній, ректор КДАіС єпископ Білогородський Сильвестр, перший проректор КДА протоієрей Сергій Ющик, проректор з науково-богословської роботи КДА Володимир Бурега та проректор з навчально-методичної роботи ієромонах Філарет (Волошин).

Відкриваючи конференцію ректор КДАіС єпископ Сильвестр привітав учасників з ювілеєм – адже цей науковий форум відбувається вже десять років поспіль.

Митрополит Антоній озвучив вітальний адрес учасникам та гостям конференції Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія, після чого презентував доповідь «Внесок Київської духовної академії в розвиток патрології як навчальної та наукової дисципліни».

Наступну доповідь під назвою “Київський патролог, “праведник наших днів”: До сторіччя з дня смерті С. Л. Єпіфановича” виголосив ректор Київських духовних шкіл єпископ Сильвестр.

Пленарне засідання продовжив виступ проректора з науково-богословської роботи КДА Володимира Вікторовича Буреги. Професор розповів про нові архівні матеріали, які висвітлюють історію тексту магістерської дисертації С.Л. Єпіфановича.

До учасників конференції також звернувся Решетніков Юрій Євгенович, кандидат філософських наук, представник Громадської ради з питань співпраці з Церквами та релігійними організаціями при Міністерстві освіти і науки України. Він виголосив доповідь на тему: “Державне визнання документів, виданих духовними навчальними закладами, у контексті взаємодії духовної і світської освіти”.

Завершилося пленарне засідання виступом доктора історичних наук, доктора церковної історії, професора Православного Свято-Тихонівського гуманітарного університету Сухової Наталії Юріївни, яка розповіла про Київську духовну академію в епоху Великих реформ і контрреформ (за
листам учнів та учнів) у 2-й половині ΧΙΧ століття.

Після пленарного засідання студенти та гості були запрошені до святкової трапези, після якої конференція продовжила роботу у 6 секціях: «Біблеїстика та богослов’я: історичний досвід та сучасні виклики», «Історичний шлях Православ’я на Русі», «Церковно-практичні дисципліни: історичний досвід та перспективи», «Студентська наука в духовній школі: богослов’я та біблеїстика», «Студентська наука в духовній школі: церковно-історичні дисципліни», «Студентська наука в духовній школі: церковно-практичні дисципліни».

27 ноября Блаженнейший Митрополит Киевский и всея Украины Онуфрий возглавил торжественное открытие I-й международной научной конференции «Паисивськи чтения», который проходит на территории Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры.
Научный форум посвящен 295-летию со дня рождения преподобного Паисия Величковского и его духовно-культурному наследию и проводится в дни его памяти 27-28 ноября.
Открывая пленарное заседание, в своем приветственном слове Блаженнейший Митрополит Онуфрий подчеркнул, что «старец Паисий и плоды его молитвенно-пастырской и просветительской деятельности имеют особое значение для современного общества».

«В период массовой секуляризации, отпадение от духовных традиций и ценностей, нарушение заповедей Божьих, потери Евангельских идеалов любви, сострадания и мира, духовное послание прп. Паисия находит новую актуальность и востребованность, — отметил Архипастырь. — … Как известно, монашество — это соль Церкви. По монашеству можно судить о духовно-нравственное состояние народа. Так вот прп. Паисий своими молитвами, подвигами и трудами с новой силой вдохнул в наше монашество огонь аскетических ревности и молитвы ».

Главным делом его жизни стало возрождение православной школы старчества, рассказал Блаженнейший владыка.

«И большие старцы Оптиной пустыни и Валаама, и Глинской пустыни, и многих других обителей в Украине, России, Румынии, Молдавии, Болгарии, Сербии, Греции, и на самой Святой Горе Афон, — это все плоды Паисиевской школы», — подчеркнул он.

Его Блаженство призвал Божие благословение на всех участников конференции и пожелал плодотворной работы. «Пусть Господь наш Иисус Христос молитвами Своей Пречистой Матери умудрит и поможет нам не только понять красоту духовного наследия преподобного Паисия, но и своей жизнью присоединиться к нему», — сказал Предстоятель.

В международной научной конференции «Киевские Паисиевские чтения» принимает участие более 50 ученых, богословов и священнослужителей из 13 стран мира: Украины, Греция, России, Румынии, Молдавии, Великобритании, Франции, Италии, Польши, Германии, Австрии, Хорватии, Чехии.

Также прозвучали приветственные слова к организаторам и участникам конференции от митрополита Вышгородского и Чернобыльского Павла, наместника Свято-Успенской Киево-Печерской Лавры, Председателя Синодальной комиссии по делам монастырей УПЦ; митрополита Бориспольского и Броварского Антония, управляющего делами УПЦ, ректор Киевских духовных школ; митрополита Диоклийский Каллиста, доктора богословия, профессора Оксфордского университета, президента совета директоров Института православных христианских исследований в Кембридже, почетного президента Православной ассоциации богословских школ (Оксфорд, Великобритания), председателя Международного общества «Friends of Mount Athos»; архиепископа Ясского Феофана, митрополита Молдовы и Буковины (Румынская Православная Церковь); митрополита Полтавского и Миргородского Филиппа, председателя Синодального отдела религиозного образования, катехизации и миссионерства УПЦ; архиепископа Ирпенского Климента, председателя Учебного комитета УПЦ, председатель Синодального информационно-просветительского отдела УПЦ; от имени игумена Афонского Свято-Пантелеимоновского монастыря архимандрита Евлогия (Афон, Греция) от имени игумена Афонского монастыря Симонопетра архимандрита Елисея (Афон, Греция) от имени Дике Афонского Свято-Ильинского скита архимандрита Иоакима (Афон, Греция) ректора Таврического национального университета имени В. И. Вернадского, доктор филологических наук, профессора Владимира Павловича Казарина (Киев, Украина); директора Международного института афонской наследия Сергея Викторовича Шумило (Киев, Украина).

Директор Международного института афонской наследия С. Шумило также провел презентацию нового выпуска научного альманаха «Афонская наследие» посвященного 295-летию со дня рождения прп. Паисия Величковского.

После торжественного открытия пленарное заседание продолжилось под председательством архиепископа Ирпенского Климента, епископа Бородянского Варсонофия, Сергея Викторовича Шумило.

ероприятие призвано стать площадкой для обмена опытом, системного и разностороннего обсуждения, изучения и популяризации наследия прп. Паисия, а также истории и влияния исихазма и Афона в развитии духовности, культуры, философии, искусства и литературы народов Центрально-Восточной Европы, продлится два дня.

Место проведения: г.. Киев, ул. Лаврская, 15, корп. № 45 (конференц-зал Успенской Киево-Печерской Лавры).
В работе конференции предусмотрена очная и заочная участие. По результатам работы статьи докладчиков будут опубликованы в научном альманахе «Афонская наследие».

Организаторами конференции выступают: Свято-Успенская Киево-Печерская Лавра, Международный институт афонской наследия, Кафедра славистики Ясского университета им. Александра Иоанна Кузи (Яссы, Румыния).

Завершающий этап юбилейных мероприятий, приуроченных к 1000-летию древнерусского монашества на Афоне, прошел в «парламентской столице Европы» г. Страсбурге (Франция).
Организованный Украинской Православной Церковью и Международным институтом афонского наследия в Украине духовно-просветительский вечер, посвященный традициям Святой Горы Афон, состоялся 13 декабря в страсбургском католическом культурном центре им. апостола Фомы.
Открыл вечер епископ Боярский Феодосий, викарий Киевской епархии УПЦ. Он зачитал приветственное слово от имени Предстоятеля Украинской Православной Церкви Блаженнейшего Митрополита Киевского и всея Украины Онуфрия. Также перед присутствующими выступил представитель Русской Православной Церкви при Совете Европы, настоятель православного прихода Всех святых в г. Страсбурге игумен Филипп (Рябых).
В мероприятии приняли участие представители различных национальностей: украинцы, русские, французы, немцы. Присутствовали сотрудники аппарата Совета Европы.
В рамках юбилейного вечера жителям Страсбурга были представлены фотовыставка «Дорогами Афона» и показ документального фильма «Тысяча лет на Афоне», после чего состоялась познавательная лекция директора Международного института афонского наследия в Украине (МИАНУ) и главного редактора альманаха «Афонское наследие» Сергея Шумило, посвященная Святой Горе Афон и ее 1000-летним духовным традициям. В рамках вечера также состоялась презентация афонских издательских проектов УПЦ и МИАНУ.
В завершение мероприятия украинскими гостями всем присутствующим были подарены иконки прп. Иоанна Вишенского Святогорца и Собора всех Святогорских Преподобных.

В рамках мероприятий в дар библиотеке Страсбургского университета (University of Strasbourg), основанного в 1538 г., были переданы комплекты книг Сергея Шумило, посвященные 1000-летнему афонскому наследию.

Кроме того, 14 декабря директор Международного института афонского наследия в Украине (МИАНУ) Сергей Шумило в Страсбурге провел переговоры с представителями руководства одного из крупнейших европейских франко-немецких телеканалов ARTE (Association Relative à la Télévision Européenne) и компании Vidicom Media на предмет сотрудничества в области популяризации афонского наследия в Западной Европе, реализации совместных телевизионных и информационных проектов, проведения мероприятий и т.п.

Как сообщалось ранее, в девяти городах Европы в течение месяца (ноябрь-декабрь) Украинской Православной Церковью и Международным институтом афонского наследия в Украине был реализован масштабный духовно-просветительский проект, посвященный 1000-летнему наследию Святой Горы Афон.

В рамках реализации проекта в Польше, Чехии, Германии, Швейцарии, Италии и Франции была проведена серия научных и духовно-просветительских мероприятий по теме: «Афон — Киев. К 1000-летию духовно-культурных связей».

В частности, юбилейные мероприятия были проведены в Варшаве, Праге, Карловых Варах, Гамбурге, Неаполе, Риме, Женеве, Милане. Завершающий этап серии мероприятий состоялся в Страсбурге.

Организаторами выступили Отдел внешних церковных связей Украинской Православной Церкви, Синодальный отдел «Церковь и культура» и Международный институт афонского наследия в Украине.

Проект реализовывался при поддержке Поместных Церквей: Константинопольской Православной Церкви, Русской Православной Церкви, Польской Православной Церкви, Православной Церкви Чешских земель и Словакии, Сербской Православной Церкви, а также других международных научных и религиозных организаций и учреждений.

Осуществлялся проект по благословению Предстоятеля Украинской Православной Церкви Блаженнейшего Митрополита Киевского и всея Украины Онуфрия.

В открытии вечера  приняли участие настоятель кафедрального собора св. Марии Магдалины в Варшаве протопресвитер Анатолий Шидловский, заместитель председателя ОВЦС УПЦ протоиерей Николай Данилевич, директор Международного института афонского наследия в Украине (МИАНУ) Сергей Шумило, клирики Польской Православной Церкви, представители Варшавской христианской богословской академии, Варшавской духовной семинарии, Посольства Украины в Польше, представители общественности. Всего в мероприятии приняло участие около 100 человек.

В рамках юбилейного вечера жителям Варшавы были представлены фотовыставка «Дорогами Афона» и показ документального фильма «Тысяча лет на Афоне», после чего состоялась познавательная лекция директора Международного института афонского наследия в Украине (МИАНУ) и главного редактора альманаха «Афонское наследие» Сергея Шумило, посвященная 1000-летнему наследию Святой Горы Афон. В рамках вечера также состоялась презентация афонских издательских проектов УПЦ и МИАНУ.

Особо присутствующих интересовали вопросы, касающиеся совместных духовных связей Польши и Украины с Афоном. В частности, Сергей Шумило рассказал о подвиге прп. Моисея Угрина, принявшего в Польше около 1018 г. монашеский постриг от афонского подвижника и позже перешедшего в Киево-Печерскую обитель, о новопрославленном в УПЦ прп. Иоанне Вишенском Святогорце, чья деятельность в кон. XVI — нач. XVII вв. была тесно связана с Афоном, Украиной и Польшей, других святогорских подвижниках.

В завершение мероприятия украинскими гостями всем присутствующим были подарены иконки прп. Иоанна Вишенского Святогорца и Собора всех Святогорских Преподобных. В дар библиотекам Варшавской митрополии, Варшавской духовной семинарии, Варшавского национального университета и других научных и богословских заведений были переданы комплекты книг Сергея Шумило, посвященные 1000-летнему афонскому наследию.

Также гости посетили Варшавскую христианскую богословскую академию, ознакомились с ее работой, передали в дар библиотеке книги, договорились о реализации совместных проектов и сотрудничестве между академией и Международным институтом афонского наследия в Украине.

Как сообщалось ранее, в девяти городах Европы в течение месяца (ноябрь-декабрь) Украинской Православной Церковью и Международным институтом афонского наследия в Украине будет реализован масштабный духовно-просветительский проект, посвященный 1000-летнему наследию Святой Горы Афон.

В рамках реализации проекта в Польше, Чехии, Германии, Швейцарии, Италии и Франции будет проведена серия научных и духовно-просветительских мероприятий по теме: «Афон — Киев. К 1000-летию духовно-культурных связей».

График проведения мероприятий следующий: 20.11. – Варшава; 23.11. – Карловы Вары; 24.11. – Прага; 27.11. – Гамбург; 01.12. – Неаполь; 04.12. – Рим; 08.12. – Женева; 11.12. – Милан; 13.12. – Страсбург.

Проект реализовывается при поддержке Поместных Церквей: Константинопольской Православной Церкви, Русской Православной Церкви, Польской Православной Церкви, Православной Церкви Чешских земель и Словакии, Сербской Православной Церкви, а также других международных научных и религиозных организаций и учреждений.

Осуществляется проект по благословению Предстоятеля Украинской Православной Церкви Блаженнейшего Митрополита Киевского и всея Украины Онуфрия.

 2 ноября   в Красном зале кафедрального соборного Храма Христа Спасителя в Москве под председательством митрополита Крутицкого и Коломенского Ювеналия состоялось заседание Церковно-общественного совета при Патриархе Московском и всея Руси по увековечению памяти новомучеников и исповедников Церкви Русской.

Митрополит Ювеналий представил доклад о деятельности Совета.

На заседании были заслушаны сообщения заместителя председателя Синодального отдела религиозного образования и катехизации игумена Митрофана (Шкурина) о работе Синодального отдела, а также главного редактора Издательства Московской Патриархии протоиерея Владимира Силовьева о ходе исполнения поручения по подготовке брошюр с краткими житиями новомучеников и исповедников Церкви Русской.

После обсуждения доклада митрополита Ювеналия состоялась дискуссия по проблемам, которые возникают при реализации принятых Архиерейским Собором постановлений. Это касалось разработок маршрутов паломнических поездок по местам, связанным с новомучениками, установления мемориальных досок, наименования улиц и площадей именами новомучеников.

Затем состоялась дискуссия по вопросам работы Совета.