Ми всі в Україні потребуємо широкого внутрішнього діалогу – митрополит Антоній

— Владико, з яким відчуттям прямуєте до Великодня, яким цей рік був для нас?

— Життя для людини віруючої завжди в труднощах. Але навіть вони — фізичні і психологічні, якщо людина віруюча, легше переносяться, адже ми розуміємо, заради чого це робиться, що людині посилаються випробовування не для того, аби її принизити, а для того, аби вона стала кращою. На жаль, людина так влаштована, що очищується від того негативу, який є у нашому житті, тільки через страждання. Коли ми можемо відчути біль іншої людини, тоді ми можемо спочатку її пожаліти, а потім допомогти. І наше життя якраз надає таку можливість тепер, бо навколо — багато горя, багато біди.

— Чи можна сказати, що всі ті нещастя, які наразі випали на долю Україні, є своєрідним випробуванням, аби мистали сильнішими?

— Гадаю, є багато причин вважати саме так. У Бога свої плани як стосовно кожної окремої людини, так і стосовно цілого народу. У нас було дуже важке ХХ століття, атеїстичне, коли на історичній арені з’явилися сили, що намагалися не просто боротися з віруючою людиною і Православною Церквою, а взагалі прагнули нас знищити. Крім того, були неправильно розставлено орієнтири, згідно з якими розвивалося суспільство. У 1990-ті роки і тепер Господь нам подарував життя у демократичному суспільстві. І ми бачимо, що суспільство не відразу відмовляється від звичних тоталітарних принципів життя.

У Біблії є чудовий приклад, коли Мойсей виводив свій народ з єгипетського полону. Він блукав з ним пустелею майже 40 років, перш ніж увійти в землю обітовану. Це такий символ: якщо потрібно, щоб усе змінилося, необхідно, аби змінилися покоління.

— А з якого часу ми можемо взяти відлік цих сорока років?

— Цього сказати, на жаль, не можу. Тут може бути багато можливих точок відліку. Головне, щоб ми зрозуміли нові можливості, усвідомили свою реальну ситуацію. Перш ніж почати щось робити, треба спочатку правильно оцінити ситуацію, поставити діагноз.

— Ви сказали, що ХХ століття було атеїстичним. А яка на сьогоднішній день ситуація? Можна говорити про те, що більшість громадян повернулися до церкви, чи навпаки?

— Український народ взагалі завжди був релігійним, тому радянській системі так і не вдалося повністю викорінити віру з нього. А коли стало можливим з 1990-х років, вже не боячись, заходити до храму і вільно виховувати своїх дітей у вірі, то ми поступово почали, якщо можна так сказати, духовно одужувати. Втім, з’явилися й нові спокуси.

— Які саме?

— Наприклад, суцільна орієнтація на матеріальні блага. Коли ми живемо за заповідями Божими, ми насамперед думаємо про Бога і про свою душу. Господь говорить: якщо ми зробили щось добре комусь, кого бачимо, то ми зробили це Самому Богові, Самому Ісусу Христу. Це дуже висока оцінка наших можливостей – зробити благодіяння Всесильному Богові. А у нас наразі життя і деякі ідеології змушують до того, щоб ми думали передусім за себе, а не за своїх братів, сестер, за нужденних.

— Становище в нашій країні ускладнює ситуація на сході. Якою є роль церкви у вирішенні цього конфлікту?

— Церква має говорити правду. Але ця правда не завжди подобається. Втім, для Церкви іншого шляху немає. Українська Православна Церква є єдиною інституцією, яка об’єднує всю Україну. Наша церква підтримує людей, які знаходяться в різних частинах країни — і на сході, і на заході, і навіть у Криму.

— А у який спосіб, до речі, відбувається підтримка тих, хто перебуває на окупованих територіях?

— По-перше, духовенство наших єпархій духовно опікується своїми парафіянами, психологічно підтримує людей, на долю яких випали ці страшні випробування. По-друге, ми надаємо гуманітарну допомогу всім, хто її потребує, незважаючи на конфесійну приналежність чи якісь різні відмінності. Майже щотижня в окуповані райони їздить автомобіль, який везе допомогу з різних єпархій. Наша Церква також активно займається звільненням полонених. Завдяки саме позиції Блаженнішого Митрополита Онуфрія вдалося вже декілька десятків наших співвітчизників повернути з полону. Складною є ситуація з переселенцями, які виїхали з цієї зони. Їм треба насамперед дати житло. Ми допомагаємо навіть у тому, щоб вони знайшли роботу. Ще рік чи два тому у нас тут, у Лаврі, був пункт, куди приходили переселенці, щоб отримати продукти. І зараз приходять, але вже менше. І ми часто бачили, як жінки і чоловіки, одягнені у досить дорогий одяг, йдуть за тим, аби отримати щось поїсти. Тобто, знаєте, одразу в голові виникає розуміння, як багато ці люди втратили через цю війну.

— Ви згадали про обмін полоненими, в якому ваша церква відіграла важливу роль. Але в ті передноворічні дні на адресу вашої церкви лунали звинувачення, що, мовляв, якби не УПЦ, то не було б не лише обміну полоненими, а й самої війни?

— Збройний конфлікт на сході України не був породжений Українською Православною Церквою, не був підтриманий нашою Церквою, тому й не слід штучно покладати на нашу Церкву провину за нього. Згаданий конфлікт був породжений суспільно-політичними змінами та протиріччями в житті самої держави. І наша Церква робила все, щоб згладити ці суперечності. Ми, до речі, в той складний період Майдану і на початку війни на сході, головували у Всеукраїнській раді церков. Наша Церква з самого початку військового конфлікту обійняла послідовну миротворчу позицію, підтримуючи при цьому незалежність і територіальну цілісність України, про що зазначено в офіційних церковних документах. І якщо Церква в умовах, що склалися, намагається бути з людьми, з громадянами України, по обидві сторони лінії фронту, незалежно від їхніх політичних чи ідеологічних поглядів, якщо Церква зберегла можливість для діалогу, який дозволив зробити реальним цей обмін полоненими, то це слід цінувати.

— Зараз у суспільстві дуже багато суперечностей, одна з яких стосується і міжконфесійної ворожнечі. Як Ви дивитеся на цю ситуацію і наскільки ця проблема є гострою?

— Ця проблема є дуже гострою. І мені інколи здається, що деякі сили намагаються це використати. Бо якщо, не дай Боже, вони розіграють цю релігійну карту, громадянська війна охопить всю територію України. Це особливо стосується захоплень храмів, які поки що мають ситуативний характер. У різних місцях це не відіграє значної ролі, не дає широкомасштабного результату, але знову ж таки — не дай Боже, ухвалять так звані антицерковні законопроекти і ці захоплення храмів стануть легальними. Треба розуміти, що на місцях люди захищатимуть святині. А це вже може призвести дійсно до справжньої громадянської війни. Наша Церква жодного храму ні в кого не захопила. В нас апріорі немає такого бажання. Знаєте, як зрозуміти, чи священик є справжнім християнським священиком, чи лише видає себе за такого? Від священика не може лунати агресивна позиція. Якщо ви бачите, що священик проклинає когось чи закликає до якоїсь агресії, знайте, це не священик. І ми намагаємося докладати зусиль для того, щоб Церква залишалася поза політикою, бо ми розуміємо, що політика змінюється. Церква Христова пережила зміни різних політичних влад та режимів і місія її є тривалою. Ми прагнемо, щоб Церква стояла на позиціях людини як особистості, як образу і подоби Бога.

Ми маємо допомогти людині за період її земного життя перетворити себе для того, аби бути здатним жити у вічності з Христом Спасителем. Це завдання Церкви на всі віки. А всі ці політичні баталії – тимчасові. Тому головне – не дати втягнути себе в цю агресивність, не заполітизуватися. Церква ніколи від цього не виграє.

— Що церква може зробити, аби уникнути подібного загострення ситуації?

— Шлях один – бути Церквою. Ми з самого початку відмовилися від агресивної риторики. Проблеми в нас виникають, головним чином, тільки з однією конфесією. Я маю на увазі УПЦ КП. Саме вони є ідеологами захоплення наших храмів. Вони використовують цю складну ситуацію, що склалася у суспільстві, використовують навіть тих людей, які приходять з АТО і є внутрішньо незадоволеними та соціально невлаштованими. Але якщо вони зрозуміють це і розпочнуть діалог, якщо покажуть, що готові до примирення, аби уникнути таких войовничих дій, це був би дуже правильний перший крок. Тоді б усі побачили, що вони реально налаштовані на те, щоб в Україні була єдина Православна Церква. Тому що кожна тверезо мисляча людина розуміє: це не природній стан, коли в Україні православний народ є розділеним.

— Скажіть, будь ласка, чи повинні українські православні різних патріархатів визнавати таїнства один одного? Нещодавно в Запоріжжі виник конфлікт через те, що місцевий священик відмовився визнавати таїнство хрещення, звершене священиком УПЦ КП. Яке Ваше ставлення до цієї ситуації?

— Церква не визнає таїнства, звершені поза її межами. Таким принципом керуються всі Помісні Православні Церкви світу. Так само і багато інших церковних і релігійних об’єднань допускають до участі в своїх служіннях, таїнствах та обрядах лише членів своїх общин. Якщо людина не належить до церковної общини, відповідно вона не може брати участі в її таїнствах і обрядах.

В Україні є одна законна, визнана, говорячи церковною мовою, канонічна Церква – УПЦ. Є й дві невизнані, тобто незаконні чи неканонічні конфесії – УПЦ КП та УАПЦ. Запорізька ситуація лише проявила і на всю країну продемонструвала трагізм церковного розколу.

Щоб світським людям було зрозуміліше, наведу такий приклад. Це щось на зразок того, як сьогодні держава Україна не визнає видані в «ЛДНР» документи, наприклад диплом про освіту. З таким дипломом неможливо вступити до вишу на території України. Тому що даний документ виданий самопроголошеною державою, яку ніхто в світі не визнає. Так і тут.

Зокрема, звершеного в Київському патріархаті хрещення не визнають й інші Помісні Православні Церкви світу. Наприклад, зараз багато українців виїхало за кордон, зокрема до Греції. Хтось з них там одружується. Для того, щоб повінчатися в храмі, потрібно бути хрещеним. Так ось, в Греції вас не повінчають, якщо ви принесете свідоцтво про хрещення, звершене в Київському патріархаті. Грецька Церква не визнає ані Київський патріархат,ані таїнства і обряди, які там звершуються. Те саме і в Єрусалимі, де місцеве духовенство вимагає відповідні довідки про належність до канонічної Церкви для того, щоб допустити священика з України до співслужіння в своїх храмах. Тобто клірики УПЦ КП чи УАПЦ не допускаються до служіння на Гробі Господньому.

Тому насправді проблему породила не наша Церква. Проблема в наявності церковного розколу, представники якого, звершуючи таїнства над людьми, не попереджують їх, що цих дій не визнають ані в Україні, ані за кордоном. Так що завдання сьогодні має полягати не в тому, щоб примусити Церкву визнавати таїнства, звершені поза її межами, а працювати над подоланням самого явища розколу, який спричиняє випадки, подібні до запорізького.

— Релігійні експерти кажуть, що особливо після випадку з відмовою відспівувати дитину в Запоріжжі УПЦ МП в Україні приречена на вимирання.Як Ви прокоментуєте такі прогнози?

— Гадаю, тут цілком доречно загадати аналогічні попередні випадки. З початком війни на сході України деякі експерти і ЗМІ говорили про масовий відтік наших парафій. Але насправді цього не сталося. Потім у ЗМІ говорили про те, що нібито люди масово залишають нашу Церкву. Цього також не сталося. Варто зайти в наші храми звичайної неділі й переконатися в цьому. Храми наповнені, а в багатьох місцях і переповнені. Те саме і у зв’язку із запорізькими подіями.

Я вам скажу більше. Ми стали свідками іншого феномену. Мені розповідають як архієреї, так і священики, що після згаданих подій у Запоріжжі певна частина батьків, які своїх дітей через незнання охрестили в Київському патріархаті,звернулися до священиків нашої Церкви з проханням отримати повноцінне хрещення в лоні нашої Церкви.

Таким чином, запорізька ситуація продемонструвала на всю країну проблему з недійсністю хрещення в розколі, а саме в Київському патріархаті, на що попередньо майже не звертали уваги пересічні громадяни. І якщо ті, хто роздував цей скандал, хотіли вдарити по нашій Церкві, то вони отримали прямо протилежний результат.

— Зраз багато пишуть про те, «що нам робити з Московським Патріархатом в Україні», деякі, навіть, закликають заборонити вашу церкву. Як Ви ставитеся до таких слів?

— По-перше, це все емоції, і не більше. По-друге, якщо поставитися до цього питання серйозно і саме з перспективи міжконфесійного миру в країні та стратегічних державних інтересів, то його слід сформулювати інакше. А саме: що нам робити з неканонічним Київським патріархатом? Тому що саме тут проблема, саме тут больова точка. Адже всі ці намагання держави легалізувати УПЦ КП і до нього приєднати УПЦ — це те саме, що відновлювати єдність Української держави шляхом визнання «ЛДНР» і приєднання до неї України. Абсурдно звучить, хіба ні?

— Так…

— Так чому ж те саме ми хочемо робити в церковній сфері? Існує проблема. Є розкол. Тож, його слід долати, а не узаконювати. Як «ЛДНР» мають повернутися до складу України, так і УПЦ КП, а також і УАПЦ мають повернутися до складу УПЦ, і тоді буде єдина Церква. І ми готові до діалогу, ми створили відповідну комісію, а з боку УПЦ КП таку комісію й досі не створено.

— Чи можливо все ж таки це об’єднання?

— Звичайно. Але це питання бажання і волі тих, хто скоїв цей розкол, тих, котрих не визнає як Церкву жодна з Помісних Православних Церков. В Україні є тільки одна Помісна Церква — Українська Православна Церква, яку визнають усі Помісні Православні Церкви. Ми їздимо до інших Церков, спілкуємося, разом причащаємося. Тобто є Церква, з якою треба примиритися, і тоді все рухатиметься у правильному напрямку.

Господь Ісус Христос колись сказав: «Те, що неможливе для людей, можливе для Бога». Головне – підкоритися Божій волі, а не доводити свою. У політиці нам здається: якщо ми станемо настирливішими, буде правильніше. В Церкві відбувається інакше, Церква розвивається за своїми правилами. Правилами, яким уже тисячоліття. Згадайте початок ХХ століття. Після більшовицької революції до чого дійшло суспільство, яке почало знищувати православні храми, вбивати священиків? А потім сталася переоцінка, і всі зрозуміли, що це — шлях в нікуди, самообман.

Від політики в цьому відношенні дуже багато залежить. Знайти правильні орієнтири, а не вести людей у прірву. Політик має бути зрілим і зрячим, політик має бути далекоглядним. Адже якщо політик сліпий і хоче вести народ, то як говориться в Євангелії, обидва впадуть в яму.

— А чи є зараз духовно зрячі політики в Україні?

— Знаєте, завжди в світі добрих і мудрих людей більше. Головне, щоб їм дали можливість себе проявити.

— Що потрібно зробити в суспільстві, нашому народу, аби запанували мир і злагода?

— Для того, щоб вилікувати хворобу, потрібно поставити правильний діагноз. Ми – священнослужителі, живемо з народом і бачимо реальну ситуацію, а не ту картинку, яку нам показують деякі ЗМІ. Ми бачимо, що всередині країни люди пересварилися між собою. Захід проти сходу, почалася війна, одні за одну політичну партію, інші – за іншу, причому один одного ненавидять. Ми бачимо зростання радикалізму в нашому суспільстві, і це нас непокоїть. Одні сили не хочуть бачити інших, не хочуть визнавати право на буття за іншими силами.

— Що Ви пропонуєте робити?

— Вважаю, що наше суспільство потребує широкого внутрішнього діалогу. Оскільки люди пересварилися між собою, оскільки в нас є війна, а війна відбувається саме тоді, коли люди перестають говорити один з одним, перестають бути в стані діалогу і беруться за зброю, відповідно нам потрібно говорити. Тобто ми повинні визнати, що всі сили, які зараз є в країні — як релігійні, так і політичні — всі вони мають право на подальше існування в Україні. Тобто не можна вигнати з України ні нашої Церкви, ні Київського патріархату, ні греко-католиків, ні протестантів. Так само і в політиці. Відповідно, всі ми такі різні — і прозахідно, і просхідно налаштовані громадяни — маємо сісти за стіл і сказати, що всі ми прагнемо жити разом в Україні, що цінністю для нас є єдина Україна і прийняти один одного такими, якими ми є, і творити нову Україну.

— Нову Україну? А якою Ви її бачите?

— Ми бачимо Україну поміркованою. Наша країна не повинна бути антиугорською, антиросійською чи антипольською, та взагалі настроєною проти інших країн-сусідів. Я можу говорити про це, виходячи з того, що думають люди в середовищі нашої Церкви. Ми проти будь-якої граничної націоналістичної ідеології. До речі, про шкідливість націоналізму, а точніше про те, що націоналізм не може на даний момент запропонувати нічого конструктивного для розвитку нашого суспільства, говорять уже навіть і львівські інтелектуали, яких складно запідозрити в симпатіях до Росії. Я маю на увазі, зокрема, львівського історика Ярослава Грицака.

І в цьому внутрішньому діалозі Церква могла би відігравати значну роль. Наша Церква не претендує на якусь ексклюзивну роль у державі, але об’єктивно ми є найпоширенішою Церквою і за нами стоїть чимало людей. Ми є найбільшою структурою, яка присутня в усіх регіонах країни і такої подібної структури немає. Ми могли б спільно з іншими конфесіями, спільно з іншими суспільними силами всередині держави бути певною основою для внутрішнього діалогу, для внутрішнього примирення. Про це на зустрічах говорять нам навіть посли іноземних держав. У нашій Церкві я бачу, дійсно, великі можливості для діалогу, адже наша Церква є дуже різноманітною.

— У чому ця різноманітність виявляється?

— Насамперед наша Церква, наші парафії відображають ті настрої людей, які є в регіонах. Наша Церква поєднує україномовних і російськомовних людей, прихильників прозахідного і просхідного шляху розвитку України, як провладних, так і опозиційно налаштованих людей. Це якщо говорити про політику.

— Як тоді ваша церква взагалі встояла в ці кризові часи? Як ви змогли зберегти єдність?

— Гарне питання. Наша Церква зберегла єдність, по-перше, тому що вона є Церквою, а не суспільно-політичною структурою, а віруючих людей в єдності тримає віра в Христа Спасителя, а не якась мирська ідеологія. По-друге, ми збереглися завдяки своїй універсальності. Ми допускаємо існування в нашій Церкві людей з різними вподобаннями, про які я вам говорив, і я вважаю, що цей універсалізм нашої Церкви, ця її інклюзивність могли б бути прикладом для нашої держави, для певного примирення, для розуміння того, що в державі мають право жити всі люди, незалежно від їхніх політичних чи будь-яких інших симпатій. Нам потрібно усвідомити, що Україна є нашим спільним домом, і ми всі разом повинні цей дім розбудовувати. Але ми не маємо будувати наш спільний дім проти когось. Україна повинна мати певну внутрішню інклюзивність, вона має містити всі значимі суспільні, політичні і релігійні сили. Київ – як центр, має бути привабливим для регіонів, тоді в регіонах не виникатиме відцентрових настроїв і тенденцій.

— І на завершення нашого спілкування, що б Ви побажали українцям напередодні Великодня?

— Пасха Христова – це найголовніше церковне свято. Взагалі, воскресіння з мертвих – це основний постулат нашої віри, який надає нам надію на життя вічне. Бажаю великодньої радості, до якої у пасхальну ніч долучається кожен віруючий, і навіть невіруючий. Бажаю, щоб віра наша не тільки звучала на словах через привітання «Христос Воскрес!», а й реалізовувалася в нашому житті, щоб Христос воскрес в душі кожного українця. І тоді воскреснуть наше суспільство і наша країна.

Спілкувалась: Світлана Шереметьєва
Фото: Олександр Гончаров