Олександр Яровий. “Люди духу” та “люди ідеї”: наш діалог з комуністами

01.03.2006 archive, Вестник №54, Церковь и общество

“Люди духу” та “люди ідеї”: наш діалог з комуністами

Олександр ЯРОВИЙ,
кандидат філологічних наук

У світі не було, нема і не буде жодного періоду “без Бога”. Від першої хвилини сотворіння світу і до останньої крапки буття землі все, що твориться, — твориться, так би мовити, під неусипним контролем досконалого Господнього промислу, який дозволяє людям реалізувати свою волю, милосердно повертаючи, проте, навіть їхні помилки на благо, вирівнюючи найкатастрофічніші історичні прірви та віражі. У сучасній ситуації дивовижним чином можуть з’являтися спільні цінності у людей, що колись були антагоністами… Отці Церкви завжди кликали до розважливості, до того розміреного, розсудливого шляху, який іменують “золотою серединою”, царським шляхом: безпристрасна православна людина повинна розуміти, що крайнощі завжди помиляються. Ніколи не треба судити “згарячу”, невміло й поспішно ділячи на “чистих” та “нечистих”. Ми – разом зі всіма людьми доброї волі, які відстоюють одвічні фундаментальні цінності народу, православну культуру, духовне здоров’я суспільства і людини, принципи соціальної справедливості (які, втім, не мають нічого спільного ні з грубою зрівнялівкою, ні з сучасними страхітливими “ножицями” між супербагатими і супербідними).
Добровольці мають підстави солідаризуватися проти отруєння суспільної духовної атмосфери, проти розколу східнослов’янської цивілізаційної спільноти й розпалювання ворожнечі між єдинокровними народами, проти експансії західної ерзац-культури. Обом таборам борців тут хоч і дозволяється мати гаряче серце, але голову краще остудити. Звичайно, можна зайняти позицію лжеконсервативної, хибної непоступливості – причому з обох сторін. Гарячі голови з православних можуть і далі закидати на адресу Комуністичної партії (яка, до речі, чи не найконкретніше з усіх суспільно-політичних сил стає на захист канонічного православ’я в Україні), — всі злочини безбожного режиму, розстріли священнослужителів, духовні деформації атеїстичної доби. Це буде правда, але часткова. Часткова через два аспекти. По-перше, навряд чи можна винуватити, скажімо, в післяреволюційних репресіях людей, яким зараз років по 40-50, які становлять реальний актив партії. По-друге, набагато продуктивнішим, і таки справді християнським, є шлях не мстивого пригадування злочинів і кривд, а прощення й пошуку тактичних цілей, в реалізації яких ми можемо гуртом стати на захист духовності народу… Серед комуністів теж вистачає ультрарадикалів, атеїстів, які органічно “не переносять попівщини”. Але їх ніхто і не примушує хреститися чи молитися. Просто у нас одна Вітчизна, одна земля, один народ, і на землі ми все можемо робити для блага свого народу, якщо це не суперечить нашим переконанням, не перешкоджає добрій волі інших людей. Зрештою, у нас одна всенародна історія, яку зараз перекручують і обпльовують. Із цієї історії, наприклад, хочуть “викинути” як танкову колону, збудовану в війну за кошти Церкви, за пожертви віруючих, так і внесок рядових комуністів (не плутати з перевертнями-функціонерами), які творили добро, примножували блага на цій землі, як, власне, й заповідано Христом — хоча, зрозуміло, і не іменувалися християнами.
Багато суспільних угруповань, які здискредитували себе за два десятиліття духовної руїни, можуть, звичайно, єхидно закидати: от, мовляв, де зійшлися інтереси “тоталітаристів”: у церковників, які споконвіку “душать” свободу (читай насправді — закликають не вірити “свободі” гріха, “прелестям” диявольського самогубства) — із комуністами, які також “душителі” й “гонителі”. Але чи не краще чистим помислом порадіти чуду Божому: вчорашні гонителі, противники прийшли і вклонилися Філадельфійській Церкві (Откр.,З, 9), яка братолюбієм прихилила і колишніх непримиренних ворогів!
Історія завжди об’єктивно єдина, цілісна і доречна за своїм спрямуванням, в ній справді все розумне дійсне, і все дійсне – розумне; тільки численні кривотлумачення роблять уявлення про неї хаотичним, суперечливим і суб’єктивним. Апогеєм нерозуміння, “заблужденія” стає постмодерне тлумачення історії як взагалі суцільного абсурду, невдачі та занепаду. Християнин же не тільки завжди оптиміст.Насправді він — ще й найбільший практик, який найчіткіше охоплює зором сутність надісторичних процесів, отой зв’язок між явищами, що закритий для неочищенного во Христі зору. Православний християнин бачить не суперечність, а закономірність в тому, що Зоя Космодем’янська була онукою священика, що один із чільних маршалів Великої Вітчизняної війни був сином священика. Обкомівці і райкомівці крадькома хрестили дітей по церквах віддалених сіл, покійного Леоніда Брежнєва відспівували (що зазначив в одному з інтерв’ю Блаженніший Митрополит Володимир), письменник-комуніст Олесь Гончар згадує у військових нотатках: “Мене врятувала Божа Мати…” Словом, все це химерне переплетіння історичних незбагненностей є спільною спадщиною всього нашого таки православного (протягом всього свого буття) народу. Ми свідомі того, що прихильникам об’єктивно-зваженої, нерозчленованої і непрепарованої історії буде важкувато, пропагандистам примирення заради спільних цілей – тим більше. Все “просто” тільки в поясненнях одвічного наклепника: між суцільних ворогів легше жити — закон війни, мовляв: якщо не ти, то тебе… Насамперед скажемо, що ліві сили загалом і комуністи зокрема зараз набувають популярності в багатьох країнах світу (наприклад, у близькій Чехії, де за 16 років їх відстороненості від влади електорат все-таки не втратив до них значних симпатій).І в тій же Чехії, і по інших державах сучасні комуністи ставляться до релігії, принаймні, індиферентно, чого не скажеш про діячів ліберально-демократичного напрямку, для яких кожне церковне правило — “тиск” на свободу людської особистості, порушення “прав людини”… Правильно-хорошими словами маскуються руйнування сім’ї, нації, “вільні” та одностатеві шлюби, вся свобода гріховного мороку – ми вже таке чули…
Сучасні комуністи закликають не руйнувати (“до основанья”…), як у колишні трагічні часи революції, а навпаки, будувати, відбудовувати те, що зруйновано владою грошей, насильством, нижчими інстинктами та свободою від совісті. Тому вже ж, вибачайте красненько, комуніст-будівничий краще за “демократа”-руйнівника. Історичний розвиток, за яким стоїть недремне Боже око і рука Господня, дивовижно міняє місцями багато узвичаєних речей. Свого часу найвідданіші частини білої гвардії, які, проте, не дослухались духовного керівництва і не бажали схилитися під тягар неуникної Божої єпітимії, висували гасло: “Хоч і з дияволом – проти більшовиків”. Розсудливий православний не може не погодитися із сучасним віддзеркаленням цього гасла: “Хоч і з більшовиками (комуністами) – проти диявола!”
Та й взагалі, чи не наші вони співгромадяни, брати і сестри? Хто, як не ми, дамо їм останню надію воцерковитися, прийти до Бога і зрозуміти, що будь ти хоч як завгодно відданий земній ідеї, та ідея ця — плід людського ума, в чомусь обмеженого, в чомусь хибного. А православ’я – це шлях до Логосу, до всезагальної і бездоганної досконалості. Помилки комуністів привели до багатьох трагедій, причому ці помилки не завжди йшли від зла. Кажучи просто, найбільшою помилкою, катастрофою стало заперечення Бога. “Копаем для себя колодцы, не могущие держать воды, и покидаем источник воды живой” (Іер.2, 13). Наводячи цю цитату, св. прав. Іоанн Кронштадський (“Моя жизнь во Христе”) писав на поч. ХХ ст.: “Увлекаясь пристрастием к вещам тленным… мы теряем предметы величайшей важности… О, если бы нам мудрствовать всегда так, как мудрствует Евангелие, как мудрствует Святая Церковь… тогда все мы еще на земле были бы небесными гражданами”. Тому комунізм, як ідея соціальної справедливості, і не увінчався тріумфом: жива вода людських душ, творча потреба щось змінити, чисте бажання покращити життя – все це влилося в посудини без стін, в марксистські мудрування, в атеїстичні псевдонаукові конструкції. Люди ідеї розійшлися з Духом, повстали на Дух. Але до катастрофи поверженого Світлоносця, слава Богу, не дійшло. Все-таки комуністи були людьми, а не падшими духами. А те, що робив враг Божий руками багатьох із них, ми, звичайно, пам’ятаємо, але все-одно мусимо по-християнськи простити і першими перервати ланцюг зла, щоб не відштовхнути подану до нас у покаянні дружню руку. Ми не знаємо остаточних судеб Божих, не відаємо фіналу кожної людини, православної чи комуніста. Іуда, зазначають отці Церкви, був апостолом, а розбійник, що покаявся на хресті, був злочинцем, і в одну мить сталася з кожним разюча переміна на протилежність…
У світлі сучасних процесів стає тим більш зрозумілою запрограмована, “розграфлена” навіки істинність християнської доктрини, християнської поведінки. Тепер не дивно, чому справжні християни смиренно понесли як покуту, як єпітимію 70-літній Єгипет атеїстичного тягаря. Вони не піднімали меча, бо це була їхня Вітчизна, хоч вона і стратила своє лице та їм’я. Жорстокість революції була Божою хірургією. Отець Іоанн Кронштадтській у згаданій книзі, сповненій святої, неземної мудрості і водночас найглибшої життєвої спостережливості, з гіркотою пише про сучасний йому занепад моралі, деградацію віри не тільки в цілому народі, а навіть серед священства… Воістину збувалося трагічне пророцтво преп.Серафима Саровського: “…так онечестивятся, что и Воскресению Христову не будуть веровать”. На цей світ прийшла кара, бо народ-богоносець, як ветхий Ізраїль, що поклонився ідолам, мусив бути покараним небувалою трагедією – для його ж блага. Православне передання зберігає цікаву недавню історію із життя знаменитої київської подвижниці, монахині Аліпії (Авдєєвої) (+1988). Переказують, що в її бідному будиночку в Голосієві, десь у запічку, зберігся від попередніх хазяїв портрет червоного вождя. “Як же так?..” – дивувалися її духовні чада, хоч і знали, що багато вчинків матушки носять відбиток юродства, сповнені незбагненного змісту. Матушка ж відповідала: це – “лікар”… Більшовизм став Божим хірургічним інструментом. За 70 років і ми повноцінно усвідомили, наскільки дорога нам присутність Божа, і, крім того, проявилися найвідданіші Богу люди, увінчалися новомученики, які завжди є фундаментом земної Церкви Божої… І, як би жорстоко це не звучало, але: мільйони людей, що втрапили у смертоносні жорна трагедій ХХ віку, пішли не на вічну муку, як до цього вело життя у віровідступництві, відреченні від животворних устоїв, — а омились від гріхів кров’ю і віруємо, що спаслись. Невинні – тим більше заслужили благе воздаяння Вічності. У Бога все на краще, хоча це не завжди вкладається в обмежені рамки нашої логіки.
Християнин концентровано, інтегровано бачить Істину. Тому ми й не сектанти, а носії істини, що не обмежуємо місцеперебування правди якимись гетто та закапелками, а вишукуємо її блискітки у всьому. Ми, як ніхто інший, вміємо “і чужому научатись, і свого не цуратись”. Коли ми бачимо потяг до істини в інших спільнотах, громадсько-політичних групах – це треба тільки вітати…
Процитуємо дещо. “Якщо ми хочемо знайти пояснення головному абсурду (йдеться про “вивихи” сьогодення. – О.Я.), ми повинні зрозуміти, що ж рухало людьми, що зруйнували нашу Батьківщину… Ми маємо зрозуміти їхню логіку. На початку 90-х років до влади прийшли люди НЕчесні і НЕпорядні. Людці з дрібною душею, з ницими хапальними інстинктами. В той же час, отримавши освіту та виховання в радянських школах і вузах, вони були людьми освіченими і геть не дурними. І ось ця суперечність між їх освіченістю та їх низькими інстинктами і визначила всю логіку їхньої поведінки. Звичайно ж, в глибині душі вони усвідомлювали, що їхні прагнення аморальні, низькі. Отож, цілком логічно, що вони запаковували ці прагнення у красиві обгортки з наклейками “свобода”, “демократія” і т.д.” Кінець цитати. Це пише кореспондент Наталія Морозова в газеті української Компартії “Комуніст”. Різко? Різко. Але й правдиво. І чи можемо ми, православні, не погодитися зі сказаним?. Хіба сповідувані нами цінності не замінюють зараз лукаво на “вільніші” та “демократичніші”, щоби “спокійно” творити гріх, легалізувати гріх, оголосити гріх нормою? Різнитися може термінологія, але спільного в позиціях наших – дуже багато.
Ми відстоюємо в умовах дефіциту справжнього історизму наші віковічні здобутки, наш народ і Вітчизну. Дрімучим нерозумінням треба назвати такі позиції, коли церковні люди будуть бачити в червоних зірках тільки “масонські символи”, так само як деякі червоні атеїсти в нашій атрибутиці – знаряддя “попівського” диктату, а в релігії – “опіум для народу”. П’ятикутні зірки, до речі, були й на погонах православних дореволюційних воїнів, і на пілотках та могилах бійців, яких благословляли (і відспівували) православні ієреї. Калиновий прапор став знаменом перемоги, і у встановленні його над рейхстагом героїчно відзначилися представники трьох православних народів: росіянин, грузин, українець. Всі недомовленості та несправедливості рано чи пізно будуть згладжені, виправлені, а зараз головне – сконсолідувати зусилля всіх тих, хто проти обману, неправди, антислов’янського та антиправославного глобального наступу.
Велика країна виявилася колосом на глиняних ногах, і рухнула лише тому, що хотіла “обійтися без Бога”… Але в колоса були й колосальні успіхи. Бог не покидав свій народ ні в подвигах освоєння космосу, ні в досягненнях науки і техніки чи справі всенародної освіти, не кажучи вже про фантастичні відбудови після громадянської та Великої Вітчизняної воєн.Ми разом творили, разом будували на цій землі – віруючі й невіруючі, православні й комуністи, старі й молоді, люди різних родів та народів… І ми можемо відкинути тільки пропозиції руйнівника, а всякому будівникові, повторимо, подати руку співпраці.
Небесні горизонти хай кожен встановлює собі сам, а на землі, на єдиній рідній землі, — що ділити, за що не миритися? Диявола завжди дратують “ідейні” – чи то люди Духу, чи люди “звичаної” ідеї, він оголошує їх фанатиками і шукає масу аргументів щодо їх ненормальності. Бо — навіть ящірка на своїх коротеньких ніжках вище од змія, який повзає на череві і їсть порох земний, за прокляттям Господнім. Навіть маленька ідея ближча до неба, аніж зоологічне плазування по землі… “Фанатик”, пардон – це той, хто готовий принести усіх в жертву своїй ідеї. Ми ж, православні, готові пожертвувати собою заради усіх. І кличемо до цього комуністів…

Привітальна телеграма від Собору Константинопольському вселенському Патріарху Максимосу

Доктор Андрій Савицький: “Справа ліквідації унії була головною ідеєю у його житті”