Олександр Яровий. Два різні добра. Уявлення про добро: східна та західна перспектива

01.01.2006 archive, Вестник №52, Православный взгляд

ДВА РІЗНІ ДОБРА
Уявлення про добро: східна та західна перспектива

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

Якоже бо молния исходит от
восток, и является до запад, тако будет
пришествие Сына Человеческаго…
(Мф. 24, 27)

Схід і Захід розділилися духовно на основі розрізнення буттєвих домінант: на Сході переважає чуттєво-емоційне начало, на Заході панують логіка та практицизм. Звичайно, кожна з двох “половинок” об’єктивно неподільного світу може претендувати на гегемонію, вищість, “кращість” свого способу життя. Ви, мовляв, у небесах витаєте, а у нас вищий прибуток на душу (душу!) населення… Та прибуток той — тілесний, матеріальний, ні до чого він душі, істоті світу невидимого. Життя душі підпорядковується іншій логіці. У християнстві найвища “логіка” — Божественна Любов, бо, за людським розумом, Божество мало б повестися зовсім інакше — не прощаючи на Хресті убивць і грішників, а, скажімо, відразу з’явившись у блиску небесної слави, миттєво привернути до себе серця і мислі людства. Саме тому і помилився в очікуванні Месії ветхозавітний єврейський народ, бо чекав саме такого приходу, який би вміщався у вузькі рамки нашого гріховного, стисненого земними координатами мислення… Таке вірування ветхого дохристиянського людства, як простіше для сприйняття тілесним мудруванням, успадкував західний світ. Свято Різдва для нього — давно вже не прихід Спасителя, а привід для “шопінгу”, купівельної активності… Звичайно, ветхий Ізраїль теж був не лише географічним, а й духовним Сходом, бо мав місію богообраності. Але за дві тисячі років християнства сформувався Схід новий, як нове Світло, точніше, нове сфокусування Світла — во Христі Іісусі. Де вірні послідовники Спасителя, там і перебуває істина, там сходить сонце надій для людини. Там у сяйві невикривленого християнського вчення все постає справжнім, а не помилково-гаданим: і Добро, і зло, і діалектика їхньої боротьби на землі.
Розділення в ХІ столітті на православ’я та католицизм взагалі стало глобальною демаркаційною лінією між уявленням двох півкуль про мету людського існування, про добро і зло, про всі буттєві цінності у тих народів, які об’єднує загальна назва християнських і які грають, все ж таки, найпомітнішу роль в історичній зміні обличчя Землі.
Ми не хочемо виглядати такими собі “ост-шовіністами”, доводячи якусь вищість східної ментальності над західною. Але православ’я, яке ніколи не “відколювалося”, а є істинним продовженням заснованої Христом Церкви, зберегло найповніше дух любові Христової, яка не може нести й тіні насильства та зла: у Богові немає темряви. А згадаймо середньовічний єзуїтський принцип: “мета виправдовує засоби” — виходить, для досягнення нібито доброї мети може стати в пригоді зло! Католики навіть наводили підтвердження, з їхнього погляду, такого підходу в Євангелії (наприклад, епізод, коли один з апостолів відрубує вухо рабові первосвященика під час взяття Іісуса стражниками). Але це підтвердження є більше… запереченням західної тези. Адже Спаситель, вже готовий до Голгофи, зцілив пораненого, нагадавши, що кожен, хто вийняв меч, від меча і загине. Вже й не кажемо про те, що, за євангельським вченням, не може одне джерело давати солодку та гірку воду, не можна чинити зло, отримуючи добро. Це підтверджує у ХХ столітті афонець Паїсій: “Добро повинне бути добрим”.( Отже, відомий рядок сучасної світської поезії “Добро должно быть с кулаками”— це літературне оригінальничання, а не моральний імператив для православного).
Природній ідеалізм православного слов’янства окропляв живою водою навіть мертвотні догми радянської ідеології. Земне не перемогло небесного, Небо вкотре смиренно спустилося на землю, в душі людей, не даючи їм загинути духовно. Порив до високого, до подвигу, героїки, романтики залишався у радянські часи. Добром вважалося служити громаді, Вітчизні, усій Землі (не більше й не менше!). Зіщулений філістерський Захід називав це гігантоманією. Ну що ж, з таким самим успіхом ми можемо назвати їхнє зациклення на дріб’язкових проблемах духовним пігмейством… Складно розтлумачувати такі особистісні феномени, як героїзм Миколи Островського чи Олексія Маресьєва. Вони не вірили в Бога, віддаючи данину своїй добі, але, не питаючи їх, Бог являв у цих дітях православних батьків свої чудеса! Хочеться порівняти дві тематично подібні книги: відому “Повесть о настоящем человеке” Б. Полєвого та повість американця Р. Хіллері “Останній ворог”. Канва схожа: і там, і там скалічені льотчики знаходять в собі сили повернутися за штурвал. Та є суттєве “але”: обминаючи художні характеристики “Повести о настоящем человеке”, розглянемо ідею. Герой постає людиною винятковою, вихідцем із виняткового суспільства, але й звичайним представником країни і доби героїв. Персонаж Хіллері лишається приземленим егоїстом, так і думається: це подвиг ні для кого, це прославлення себе в своїх очах. І аж образливо читати епізод, де найвищою цінністю льотчик-герой оголошує для себе відчуття коньячного тепла у тілі та дим запашної сигари. Кафе, музика, війни немає — все “окей”. Що й казати, варто було боротися за життя…
Таке “нижнє” добро Заходу, на жаль, здобуло немало симпатиків і в нашому суспільстві. Два світи лишаються двома способами життя і після падіння комуністичної системи. При всіх її потворностях ми внутрішньо лишалися собою, православним Сходом. Звичайно, тоді контраст із західним світом виглядав різкіше, бо ми менше підпадали під впливи всесвітньої уніфікації — через нашу осібність, закритість. У нас, незбагненних Russian, були своєрідні, незрозумілі західному обивателю пріоритети. Всесвітньо відомий конструктор ракет Сергій Корольов, як згадують біографи, ходив у найдешевших штанях карбованців за шість і в копійчаному взутті. Він горів своєю справою, він дбав про честь Вітчизни і про злет людської думки, а не про нецікаве йому збагачення. Постать сучасного “успішного інтелектуала” західного зразка супербагача Білла Гейтса говорить сама за себе. “А хіба вчений повинен бути бідним?” — запитає глобальний обиватель. Авжеж, ні. Але одна мета — прогрес людства, і зовсім інша — “грошенята”. Французький філософ П’єр Буаст сказав доволі “не західну” фразу: люди, які вважають, що гроші роблять все, самі здатні що завгодно зробити за гроші. Сьогодні гроші постають як виключне (і єдине) добро, позитив — згадайте безкінечні мультики про дядечка Скруджа, який ставить за мету озолотитися, і подібні їм безкінечні творива із Заходу, які два десятиліття вбивають нам у голову вже навіть не протестантську (“власність — це святе”), а просто сатанинську формулу: багатство — це все.
Православний Схід ніде не засуджує ідею чесного заробітку, а, навпаки, підносить її. В одній грузинській казці батько вельми просто перевіряв, чи в сина карбованець зароблений, чи крадений: кидав карбованця у вогонь. Тільки за заробленим син поліз у полум’я голими руками… Але коли зараз на пострадянських розкладках з’являються посібники з назвами на зразок “Як заробити мільйон”, важко погодитись, що ці поради можна виконати справді посередництвом чесної праці.
“Добро”, яке несе агресивний Захід, настільки проблематичне, або, сказати прямо, брехливе й руйнівне, що призводить до деструкції у цілій планетарній будові. Лукавство ворога людського роду виявляється ще й в тому, що для громад консервативних (таких, наприклад, як мусульманські, які свою мірку консервативності застосовують і до хамелеона-Заходу) держави-агресори мають оболонку формально християнських країн, що, звісно, давно не відповідає дійсності. У кого повернеться язик назвати християнською державою Сполучені Штати з мішаниною яких завгодно сект і культиків аж до сатанинських, або Великобританію, де блюзнірськи висвячують у “священики” жінок, чи Нідерланди, де “вінчають” гомосексуалістів? Західна безбожна й антилюдська духовна отрута заливає східні простори, а ворогом ісламські фундаменталісти оголошують християн… А нам навпаки треба (в миру) спільним фронтом протистояти противникам добра Божого й людського. Це тільки з погляду західних “благодійників” є добром здерти паранджу чи чадру із “забитих, темних” арабських жінок, відкрити порнографічні салони та вітрини зі спідньою білизною на вулицях Кабула… А потім добротворці чомусь дивуються і ображаються, що похмурі бородачі у тюрбанах, замість того щоб подякувати за “вільну культуру”, підірвали порносалон і спалили вітрину з предметами жіночого туалету. Вістря тероризму часто вигострюється під гаслом “християни — наші вороги”. Але кому може бути ворогом справжній християнин, крім власного гріха та прабатька лжі? А якщо вважати християнами керівництво НАТО, то тоді, звісно, доводиться тільки розвести руками…
Європа теж недалеко відійшла від заокеанських лицемірів-“добротворців”. Перейдемо від аспектів глобальних знов до особистісних. Гордість, культивація гріховного “я”, яке не рахується ні з ким, для якого решта індивідів тільки “засоби”, — ось західноєвропейський духовний, а точніше, антидуховний прапор. Європейську невситимість гордості людської помічало безліч вітчизняних світочів: від Івана Вишенського до Івана Франка, до Олександра Довженка та Олеся Гончара… Це явище теж має історичні корені. Доки наші новочасні історики активно оповідають про зажерливість московського абсолютизму, ми забуваємо, що явище папізму з його необмеженою владою не йде ні в яке порівняння з московитами. У статті “Іван Вишенський, його час і письменська діяльність” І. Франко писав про римських пап, критикованих Вишенським, що вони “задля своїх чисто світських, політичних цілей протягом століть систематично фальшували все християнське віроучення і традицію найстарших отців церкви та сімох Вселенських соборів і зробили з релігії найстрашніший знаряд для духовного та політичного поневолення народів”. Основною прикметою “латинської” культури (себто культури католицької, а тепер посткатолицької і постпротестантської, які дивовижно зійшлися у своєму запереченні справжнього Добра і справжнього Бога) Франко називає все ті ж “гордість і зарозумілість”.
Як тільки до нас віяло вітерцем західного лібералізму, моральний клімат нашого суспільства катастрофічно погіршувався. Де тільки “я” ставало над общиною, де закублювалась іронія над “суспільним служінням”, “народом” тощо, де метою життя ставало різнобарвне імпортне ганчір’я і поширювались підленькі прислів’я про працю, там починалися ознаки розкладу і краху… Ми (кажу про більшість пострадянської інтелігенції) некритично ідеалізуємо епоху Хрущова чи горбачовщину, не розуміючи, що така оцінка — облудний “погляд із Заходу”, що ці епохи породили циніків, для яких руйнація попереднього була самоствердженням, руйнація без розбору, і для них уже ніколи не буде ні високого, не буде святого. Культ особи — це погано, застій — це погано. Але, на жаль, не ставилася мета з найменшими втратами усунути негатив. На ділі гаслом поставало “Розвалити!”. Руйнувався всякий позитив, бо цим процесом, знову ж таки, диригував Захід. Для Заходу добре те, що погано для великої спільноти на Сході, невже це не було зрозуміло? У часи таких “добряків” і друзів Заходу вмирає патріотичний пульс у народному тілі, зневажається здоровий аскетизм і самопожертва в суспільстві, зникає віра у високе і звичайні порядність та людяність. “Сегодня он играет джаз, а завтра Родину продаст!” — іронізували “стиляги”. А час підтвердив, що згодом колишні “стиляги”, а потім “реформатори”, таки й “продали Родину” і покинули розграбовані “реформами” мало життєздатні ембріони-країни, осіли на омріяному Заході, і ні до якої Вітчизни нема їм діла. А починалося із джазу, солодкавих “радіоголосів” та доларів у пітненькій долоні “підпільника”… Це не означає, що всім треба грати тільки на бандурі або балалайці та їсти сухарі. Але той, хто ігнорує своє… Чи принесе він щось корисне будь-де? І ще згадаймо: “невірний у малому невірний і в великому,” — гримить нам Учителів глас…
І окремо зупинимось на питанні основ добра суспільного. На Сході громада, община, одновірна спільнота мають самодостатню цінність і вагу (принаймні, мали в традиційній історії). До лідерства не стільки прагнули, скільки приймали його як вимушений, нелегкий тягар. Громада лишала за собою право змінювати ватажка, повністю регулювати і контролювати його діяльність(як це було, наприклад, у запорожців і що виявлялося навіть у зовнішніх звичаях — новообраний гетьман смиренно терпів, коли йому на згадку про рівність із громадою вимазували грязюкою голову). Князь, гетьман мусили бути зразком благородства, моральної величі. Звісно, були і відступники, і зрадники, і шкурники. Але не про них народ складав легенди та думи, і не вони були ідеалом правителя від Русі до ближчих часів. Якщо не було політичної чи майнової рівності, то, принаймні, була віра в цей утопічний ідеал. Прагнення утопічної справедливості об’єднує народи східної півкулі; на Заході стало нормою усвідомлення майнової ієрархічності. А вину за невдачі на шляху “успішного просування” лукаве “вільне суспільство” складає на самого “невдаху”-індивіда, затиснутого безжальною системою продуманих юридичних та інших рамок, які кожного пустять ближче до вершка “багатої” піраміди рівно настільки, наскільки це потрібно самій піраміді…
Східні цивілізації, зрозуміло, набирали часом потворних форм, особливо у ХХ столітті. Але все одно лишалось оте незриме “щось”, що відривало поняття про добро, про високе від рівня земної поверхні. А Захід, навпаки, вперто притягує високе Добро до землі. Саме звідси виходить намагання постійних перекроювань земного ладу, яке завжди знаходило благодатний ґрунт на західних теренах. Якщо ніякі революції не приносили добра Заходу, то для Сходу, особливо слов’янського, вони оберталися справжніми катастрофами. Здавалося, що вся лють сатани була спрямована на людей і народи, які починали шукати добра і щастя поза Божим захистом… Досконала ж душа бачить досконалість судеб Господніх на всякий час, не вириваючись із обширу справедливих постанов Божих…
Звичайно, і в західному суспільстві далеко не всяк погоджується із забуттям Христа, хоча людей, що бачать справжній напрям порятунку, стає все менше. Десь у 60-х роках оксфордський професор, письменник і проповідник Клайв Льюіс, багато суджень якого перегукуються із православ’ям (хоча, здається, він дещо некритично стояв на позиціях “благодушного” екуменізму), сказав фразу, зрозумілу для нас, і, мабуть, болючу для західного сприймання: “не треба тішити себе надією на мирні перемоги… Вірність християнству буде коштувати, найменшою мірою, мирського успіху”. Це — найменшою мірою, а найбільшою, додамо, — і самого земного життя.
І тут діалог сучасних християнських Сходу і Заходу фактично “зависає.” Ми самі, носії істинного, православного уявлення про добро та досконалість, настільки ослаблені, що дуже мало у порівнянні з віковою історією знайдеться у нас сил для самопожертви. А на Заході? На Заході ж фундаментальною цінністю стало вважатися тільки життя на землі, а добром стало уявлятися те добро, що твориться за правилами землі. Легко йти за Христом, якщо здолати свинцеву земну гравітацію, здолати вірою в глаголи життя вічного. Будемо пам’ятати про блискавку всесильного Слова Божого, якому підвладні чудеса… Ця блискавка з’являється-таки на Сході і буде видна аж до Заходу, на цілий світ! Той час усе ближче…

Чит

Православный взгляд

Языком сердца. О популяризации христианских ценностей

Андрей Коваль

Очевидным является тот факт, что церковная проповедь не должна и не может ограничиваться исключительно стенами храма. Современные реалии требуют от церковной полноты все большей активности и коммуникабельности. И страх перейти черту традиционных способов реализации проповеди евангельских истин может откинуть миссионерские усилия Церкви далеко назад. В условиях сектантского засилья (а сектанты не брезгуют ничем, только бы привлечь к себе как можно больше людей, заинтересовать их и в конечном итоге утвердиться в сознании общества как вполне приемлемый, параллельный традиционному (православному) церковный институт) просто преступно замыкаться в рамках узкого общества, для которого диалог с миром — задача второстепенная, а то и вообще ненужная.
Уже на втором столетии своего существования Церковь столкнулась с рядом проблем, вызванных увеличением числа христиан, что привело к некоторому упадку, понижению духовного уровня и ухудшению нравственного состояния Церкви. И как следствие этих процессов возникала реакция сопротивления со стороны некоторых христиан, оказавшихся неготовыми и неспособными к диалогу с миром. Конечно, современная ситуация несколько отличается от первохристианской. Акценты проблематики сместились, но суть осталась та же: каждый раз при попытке найти общий язык с миром возникает отрицательная реакция некоторых церковных людей. Они готовы скорее замкнуться в рамках своего узкого мировоззрения и мировосприятия, что несет на себе печать маргинальности, закостенелости и ретроградства и что само по себе противоестественно духу Евангельской проповеди. И в этой связи трудно найти слова более актуальные и насущные, чем те, которые высказал протопресвитер Александр Шмеман по поводу победы Церкви над монтанизмом: «…она (победа) была одержана в тот момент, когда перед Церковью стоял роковой вопрос: остаться кучкой «совершенных», отгородиться от всего, неспособного это совершенство вынести, или же, не меняя ничего в последнем своем идеале, принять в себя «массу», вступить на путь медленного ее воспитания? Остаться вне мира, вне истории или же принять ее как свое поле для тяжелого труда?» Стоит только добавить, что искушение отгородиться от всех и вся возникало перед Церковью много раз в течение всей ее истории. И всякий раз Церковь побеждала его, хотя и теряла при этом кучки «совершенных», готовых канонизировать самих себя еще при жизни.
Сегодня иногда создается горестное впечатление, что церковные люди разговаривают с миром на непонятном для него языке. И, наверное, главная миссионерская задача сегодня — найти точки соприкосновения с социумом, в том числе с молодежью, интеллигенцией, со всеми, кто требует к себе особого подхода. Ведь существует множество языков и способов выражения. Кому-то понятен язык науки, кому-то язык искусства. Церковь просто обязана обращаться к любому человеку на понятном для него языке, использовать все возможные средства, чтобы быть близкой всем без исключения, чтобы быть услышанной каждым человеческим сердцем.
И уже не просто удивительно, но печально и больно слышать высказывания, что христианину непозволительно и вредно посещать театры, филармонии, любоваться картинами, ибо все это производная страстей человеческих и является голосом мира, «иже во зле лежит». При этом для авторитетности приводят изречения святых отцов, естественно, без осмысления того исторического контекста, в котором эти слова были сказаны. Вполне понятно, в каком духе отзывался о театральных и цирковых зрелищах святитель Иоанн Златоуст, во времена которого еще так свежи были воспоминания о языческих кровавых представлениях смерти, в которых издевались над христианами. В качестве примера отрицательного отношения к театру можно привести слова известного церковного деятеля XIX века святителя Иннокентия (Борисова), который, обличая нецерковность современного ему общества, в довольно резких выражениях отзывается о посещении театра, особенно в дни Великого поста: «вместо того, чтобы молиться в храмах, рукоплещут в театрах, забывая о деле своего спасения…» Но здесь нужно принимать во внимание то, какая огромная интеллектуальная и нравственная пропасть лежит между обществом XIX и XX, а уже и XXI веков, какие различия в духовных и культурных ценностях у этих поколений. Вышеуказанная позиция в лучшем случае вызовет недоумение у обывателя, в худшем — оттолкнет от Церкви людей, тонко ощущающих красоту и гармонию при невнятном и смутном религиозном чувстве. Получается удивительная метаморфоза — там, где есть благодатная почва для того, чтобы найти общий язык с окружающим социумом, где есть вековой опыт поисков и стремлений человеческого духа, которые можно использовать в целях приближения людей к понятиям общечеловеческих ценностей, гармонии добра и красоты, происходит обратное! А ведь душевность — это первый шаг на пути к духовности, это первая ступенька вверх, поднимающая человека с уровня плотского. Не у многих получается сразу и во всей полноте открыть в себе глубокое религиозное чувство. И лучший способ подготовить фундамент для глубокого восприятия религиозных истин — обратиться к душе человека посредством таких форм и выражений, которые будут максимально доступны его сознанию и смогут запечатлеться в душе, пусть пока и через художественные и чувственные образы.
Время требует от нас максимальной активности, изобретательности, смелости. Церковная полнота должна в полный голос заявить о себе и с вдохновением первых церковных миссионеров без боязни обратиться к сердцам людей, ищущих истину. Проповедь должна звучать и с театральной сцены, и с полотен больших киноэкранов, и с маленьких холстов языком красок. И чем выразительнее будет этот глас, тем лучше, ведь через художественные образы намного легче донести к человеческому сердцу то, о чем можно говорить с церковного амвона годами и не быть услышанным. Язык такой проповеди можно назвать языком универсальным, языком сердца, доступным всем без исключения.
Говоря о театральном представлении как форме религиозной проповеди и церковного миссионерства, нужно отметить, что это явление имеет глубокие корни в истории Православной Церкви. Первое религиозное представление состоялось в 970 году в аббатстве Флери во время пасхальной службы, когда четыре монаха разыграли короткую сцену. Один из них, одетый в белый стихарь, изображал ангела, а трое других, одетых в ризы, представляли жен-мироносиц. Спустя век в обычай вошли процессии на праздник Входа Господня в Иерусалим. Из храма выносили статую Христа, а хор изображал толпу, идущую за Ним (в связи с этим приходит на память чин на Вербное воскресенье, существовавший в Русской Православной Церкви в XVII веке, когда патриарх выезжал к народу сидя верхом на осляти). Возникнув во Франции, подобные шествия распространились в Англии. Так родились религиозные драмы, названные мистериями. Они воспроизводили вехи христианской истории: творение, грехопадение человека, искупление и, наконец, Страшный Суд. Вскоре сложился еще один родственный мистериям жанр — миракли (чудеса) из житий святых и мучеников. Впервые такое представление состоялось в Англии и было посвящено святой Екатерине Александрийской. Роли в нем исполняли дети. До конца XII века оба жанра оставались сугубо церковными, но затем, выйдя на городские площади, превратились в театральные представления, разыгрываемые на языке простонародья. В XV веке такие спектакли иногда длились несколько дней, в них были заняты сотни актеров.
Отечественное театральное православное движение было начато святым Дмитрием Ростовским в начале XVIII века. Для учеников созданной им школы святитель в первый же год пребывания в Ростове написал «Рождественскую драму». Примечательно, что она идет и на современной сцене. Это яркий образец того, как, прививая вкус и интерес к спектаклям, нужно осуществлять нравственно-воспитательную программу.
Интересен в этом плане опыт Киевской духовной академии, которая в XVIII веке практиковала проведение дней майской рекреации, то есть дней отдыха, во время которых ставили трагедии или комедии религиозно-нравственного содержания, написанные под руководством профессора пиитики. Эти своеобразные драматические представления происходили обычно в торжественной обстановке при большом стечении зрителей.
Как видим, искусство и религия на определенном этапе духовно-нравственного становления человека взаимодополняют друг друга.
Что касается современного православного театра, то речь пойдет не о новшествах и церковных инновациях, а о возрождении старых, но забытых традиций. Но и эти старые традиции требуют сегодня нового осмысления, их нужно рассматривать в контексте наших жизненных реалий. Современный православный спектакль необязательно должен ограничиваться библейскими сюжетами. Сегодня нужен театр, отвечающий запросам общества, отображающий на сцене насущные проблемы нашей жизни с ее радостями и печалями, взлетами и падениями; открывающий ее прекрасные стороны и обличающий пороки и недостатки. Одно из главных достоинств театра в том, что он заставляет человека сопереживать происходящему на сцене. Очень часто люди ассоциируют себя с тем или иным героем, сравнивают жизненные ситуации. Театр направляет ход человеческих мыслей, формирует психологию, воспитывает чувство эстетики, заставляет задуматься.
Насущной для современного театра является также необходимость возвращения классическим произведениям их первоначального духовно-религиозного подтекста. Животрепещущую важность этого понимают актеры православного театра «Глас». Уже не первый год можно наблюдать, как кропотливо, с усердием и любовью они трудятся над практической реализацией высоких идей христианизации нашего общества, переводят эти идеи из сферы теоретических рассуждений и дискуссий в реальное, практическое дело. Имея за плечами опыт театрального искусства, они соединили его со своим личным религиозным опытом, православным мироощущением. До боли знакомые и «затертые» герои русских классических произведений на сцене православного театра «Глас» вдруг заговорили по-особенному. Секрет прост — этим персонажам вернули душу. Выпотрошенные, обескровленные, лишенные своих православных основ советскими «паразитами духа», герои Гоголя, Достоевского, Чехова вновь возвращаются к жизни в своем истинном обличии.
Наша задача сегодня не анафематствовать искусство, а вернуть его на свои исконные религиозные основы, освятить его особым духовным смыслом. Так, как это уже не первый год делает тот же православный театр «Глас», некоторые режиссеры и актеры кино, современные рок-музыканты (всем известно тяготение к православию лидера группы «ДДТ» Юрия Шевчука, которое находит отражение в его творчестве; лидер рок-группы «Алиса» Константин Кинчев прямо называет себя «солдатом РПЦ»).
Любое произведение искусства — это зеркало, в котором мы видим свое отражение, и если это отражение больше напоминает гротескный портрет, обличающий наши уродства и явно выраженные недостатки, то это лишнее подтверждение того, что людям необходимо как можно чаще заглядывать в это зеркало, пытаться что-то изменить в себе. Искусство можно сравнить с хирургическим скальпелем, который в зависимости от того, в чьих руках находится, может служить либо инструментом спасения, либо орудием смерти. Преступно оставлять этот инструмент невостребованным, тем самым отдавая монополию на авторитетность в вопросах культуры в руки меркантильных конъюнктурщиков, которые низводят искусство до уровня вульгарщины и пошлости в целях саморекламы и наживы. Церковь, конечно, не сможет пресечь такие поползновения, но может предложить достойную альтернативу, которую, как любое благое начинание Церкви, с энтузиазмом поддержат истинные ценители возвышенных форм выражения человеческой мысли и духа. Именно с такой синергии Церкви и общества, Церкви и интеллигенции, Церкви и современной думающей молодежи, студенчества и начнется возрождение вековых духовных ценностей нашего народа.

Надежда Кутовая. Кто и зачем раскапывал могилу матушки Алипии

РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ. Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви