Архієпископ Переяслав-Хмельницький Митрофан: «Церква піднімається з колін»

01.10.2005 archive, Вестник №49, Слово пастыря

АРХІЄПИСКОП ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ МИТРОФАН: «Церква піднімається з колін»

— Владико, виповнилось п’ять років з дня вашої архієрейської хіротонії. Що для вас значив цей період?
— Для кожного, хто присвячує життя служінню Богу, хіротонія — надзвичайна подія у житті. Тим паче, хіротонія у єпископа, коли благодать Святого Духа дарує особливі дари, які слід примножити та передати іншим. Адже єпископ — це послідовник служіння апостольського, через його руки Господь буде подавати благодать наступним поколінням пастирів Церкви Христової, щоб вони вели вірних до спасіння. Хіротонія як особлива дія Святого Духа перероджує людину, робить її більш відповідальною. Для мене цей день став певним ступенем, що змусив переоцінити у житті багато речей, відчути відповідальність за мільйони нашої пастви.

— Повернімось до ранніх років вашого життя. Коли виникла у Вас думка стати пастирем Церкви? Ви мріяли стати архієреєм?
— Вдячний Богу, що народився і виріс у віруючій сім’ї, де завжди поважали церковні свята, православні звичаї і обряди. Я виховувався у релігійному дусі, батьки навчили мене перших молитов. Часи були важкими, атеїстична система не давала можливості вільно сповідувати свою віру, та скільки себе пам’ятаю, завжди мав бажання служити Церкві. Мріяв стати і священнослужителем, але ніколи не міг припустити, що випаде честь нести єпископський послух. У роки моєї юності закривалось багато єпархій. Державна політика цілеспрямовано прагнула зменшити кількість єпископів, тому архієрей сприймався як людина надзвичайна. Рідко можна було помолитись за архієрейським богослужінням, почути архіпастирську проповідь. Мріяти про таке було й годі, навіть тоді, коли після закінчення школи та служби в армії я поступив в Одеську духовну семінарію. Ми, студенти, дивились на єпископа, дійсно, як на особу, яка носить високе церковне звання.
Після закінчення Одеської духовної семінарії я навчався у Московській духовній академії, згодом у рамках програми обміну студентами між Руською і Польською Православними Церквами я потрапив у Варшаву, де до 1994 року навчався і викладав у Християнській богословській академії. В Україні вирував розкол, але я свідомо вибрав служіння у канонічній Церкві, яка дала мені все, починаючи від духовної освіти і закінчуючи саном, чернечим постригом. Протягом декількох років виконував послух проректора Київських духовних шкіл. Не думав, що Господь мене покличе до високого служіння. Нині дякую Промислу Божому, увазі Його Блаженства Блаженнішого Митрополита Володимира, Предстоятеля нашої Церкви, і Священному Синоду за те, що довірили мені архієрейське служіння.

— Владико, чим запам’ятались вам роки навчання у Християнській богословській академії. Нині ви — викладач у КДА. Чи відрізняється вітчизняна система духовної освіти від тих завдань, які ставлять наші західні сусіди?
— На Заході, зокрема у Варшавській богословській академії, і у наших духовних школах ставляться однакові богословські завдання. У першу чергу це виховання і підготовка майбутніх священнослужителів та церковних кадрів. Навчання у Варшаві було корисним тому, що я зміг ознайомитись із життям та виконанням своєї місії Православною Церквою у країні, де більшість християн — католики. Неймовірне враження справляє стійкість православних, які проживають у Польщі, і їх бажання показати свою віру не тільки на словах, а конкретними справами.
Гадаю, у них можна повчитися веденню молодіжної роботи. Це дуже інтенсивна праця, і вона приносить позитивні результати. Молоді люди у Польщі прагнуть не тільки притримуватись якихось традиційних православних звичаїв, вони стараються поповнити багаж власних богословських знань. Знання, які я почерпнув за кордоном, нині намагаюсь якомога більше передавати нашим студентам, що навчаються у Київській духовній академії.

— Як керуючому справами УПЦ вам часто доводиться зустрічатись з представниками молодого покоління серед духовенства. Яке воно сьогодні? Ви можете порівняти з пастирями років вашої юності?
— Міняються часи, міняються люди. Сьогодні у духовні школи приходять юнаки, котрі виросли у інші, ніж наші, часи. Неможливо все розповісти, з якими труднощами доводилось вступати у семінарію нам у роки атеїстичних гонінь. Звідси і відношення до навчання, яке цінувалось. Сьогодні деякі студенти не до кінця усвідомлюють свій вибір, те, наскільки він твердий і чи відповідає їхнім внутрішнім запитам. У роки моєї праці на посаді проректора траплялись випадки, коли молоді люди після декількох місяців навчання відчували, що не туди потрапили, і забирали документи. Це нормальне явище. Людина повинна відчути, чи збігається її перебування у семінарії з настроєм душі і чи може вона присвятити власне життя служінню Богу і людям. На жаль, для декого вступ до духовного закладу — задоволення амбіцій батьків чи можливість звільнитись від служби у армії.
Вважаю, що легкість при вступі якимось чином розслабляє. Сьогоднішні студенти ведуть себе доволі вільно, деколи не задумуючись над власною поведінкою і вчинками. До речі, атмосфера, що панує у суспільстві, знижує загальний духовний рівень. Саме виправлення становища у суспільстві я бачу одним з завдань церковних навчальних закладів.
Потрібно сказати, що наші школи виконують покладену на них функцію. Молоді люди приймають сан. Ми розуміємо, що завдання пастиря не тільки у вмінні відправляти богослужіння, але й у спілкуванні з людьми, донесенні до них істин, у пошуках яких перебуває суспільство, заповненні духовного вакууму серед представників старшого покоління. Поле діяльності священика надзвичайно широке.
Можна тільки побажати, щоб випускники не лінувалися, повністю віддавалися служінню Церкві. Я про це нагадую на лекціях та під час прийому у митрополії, коли приходять випускники за указами на парафії чи з проханням рукоположення.
Іншою стороною питання є сама праця з молоддю. Потрібно констатувати, що наша молодь залишена сама собі і праця з нею у нашій Церкві не організована належним чином. У нас ще не існує сильних молодіжних організацій на місцях — єпархіального, благочинницького, парафіяльного рівня. Цим сьогодні інтенсивно займається Синодальний відділ у справах молоді, і ми надіємось на виправлення ситуації.

— Ваше Високопреосвященство, чи можна сказати, що за останнє десятиріччя вдалось хоча б частково відновити богословські напрацювання, втрачені у роки атеїстичних гонінь? Ви можете виділити якісь досягнення?
— Те, що було втрачено у роки атеїстичних гонінь, поступово відновлюється. Як член Вченої ради КДА я беру участь у засіданнях, де проходять захисти та затвердження наукових праць — дипломних робіт і кандидатських дисертацій. З кожним роком вони стають більш серйознішими, високого наукового рівня і сьогодні відповідають усім вимогам світської системи освіти. Приємно, що Київська духовна академія забезпечує себе та семінарії УПЦ викладацькими кадрами, які займаються навчанням і вихованням церковнослужителів на місцях, проводять наукову роботу. Студенти, випускники беруть участь у міжнародних наукових і богословських конференціях. Процес відновлення теологічних надбань буде тривати не одне десятиліття, оскільки відновити те, що свідомо знищувалось протягом сімдесяти років, не так легко. Церква піднімається з колін. І я вірю, що у Києві з’являться нові Скабаллановичі, Олесницькі і Булгакови. Слава Київських духовних шкіл поступово відновлюється.

— Злободенним питанням сучасності є відносини Церкви і ЗМІ. На якому етапі вони знаходяться?
— Співпраця духовенства зі ЗМІ є комплексною проблемою, яка не може бути вирішеною тільки зусиллями однієї сторони. Перш за все потрібне бажання редакторів тих чи інших програм бачити православного священика, який би міг дати відповідь на питання чи взяти участь у дискусії. У нас є талановиті люди, які вміють мудро говорити. Коли з радіо чи телебачення звертаються безпосередньо у Київську Митрополію, ми охоче йдемо назустріч. На місцях, можливо, деякі священнослужителі інертно ставляться до цього питання, не стараються налагодити контакти з місцевою пресою. Це компетенція правлячих архієреїв, але останнім часом ми нагадуємо нашим пастирям, щоб вони не цурались журналістів. Це ще один зі стимулів поглиблювати свої знання, щоб кожному дати належну відповідь.

— Останнім часом православних бентежило питання введення нового предмета «Етика віри». Як ви ставитесь до змісту самої програми та тих умов, за яких він буде викладатись у школі?
— Ми неодноразово наголошували на необхідності викладання християнської етики, тому що підростаюче покоління у своїй більшості позбавлене духовного стержня. Це у молодіжному середовищі породжує наркоманію, розпусту та статеві хвороби. У цьому і причина збільшення підліткової злочинності. Ми повинні пам’ятати, що діти — наше майбутнє. Якими вони виховаються — таким буде завтрашній день України. Ми вже загубили декілька поколінь, тому потрібно спішити виправити ситуацію. Нині Бог дає нам такий шанс, і не використати його — гріх.
Християнська етика не може бути відірваною від церковного вчення. Наші опоненти твердять, що Україна — поліконфесійна держава. Та ми повинні пам’ятати, що у нас є власна історія, яку ми не маємо права забувати. Це історія тисячолітньої православної держави. Ми враховуємо існування інших конфесій, які з’явились на наших землях в силу тих чи інших історичних чи політичних обставин. Вони мають право навчати своїх дітей, але державним мужам треба визнати історичну та культуротворчу роль Православ’я в Україні, як це зробило багато наших православних і інославних сусідів. Незважаючи на розкол, до Української Православної Церкви належить переважна більшість народу. З цим не можна не рахуватись. По подібній схемі працюють майже у всіх країнах колишнього Союзу, і незрозуміло, чому в Україні штучно створюють проблему? При позитивному вирішенні цього питання ми отримаємо лише користь як для нашого народу, так і держави.

— Ваше Високопреосвященство, протягом багатьох років ви виконуєте послух керуючого справами УПЦ. Які проблеми вирішуються найважче?
— У сферу нашої компетентності входять питання, що стосуються взаємовідносин між церковним причтом і духовенством, між духовенством і єпархіальним управлінням, між єпархіальною владою і світською і т.д. Керуючий справами — посада, що передбачає вислуховування вірних, вирішення їхніх проблем. На прийом щоденно приходять десятки парафіян та священиків не тільки зі столиці, багато людей прибуває шукати правду у Київ з інших міст і сіл України. В основі багатьох проблем лежать особисті амбіції або нерозуміння об’єктивних обставин чи церковних канонів. Часто люди наперекір священноначаллю прагнуть вирішити проблему, покладаючись не на волю Божу, а на свою гординю. Неправильно, коли віруючі переступають через адміністративну субординацію і намагаються вирішити проблеми, обминаючи єпархіальне начальство. У таких випадках ми відправляємо папери у єпархіальні центри.
Коли виникають серйозні конфліктні ситуації у регіонах, то за рішенням Священного Синоду створюються виїзні комісії, що розглядають ситуацію на місцях. Мені неодноразово доводилось брати участь у подібних заходах. Ми стараємось бути об’єктивними, завжди керуємось настановами і порадами Предстоятеля нашої Церкви Блаженнішого Митрополита Володимира. При добрій волі, при чесному ставленні до проблеми обох сторін та бажанні конструктивного діалогу багато непорозумінь вдається вирішувати позитивно. Хоча без проблем не буває, вони є завжди. Де люди, там свої проблеми, та з Божою допомогою значних проблем усередині УПЦ на сьогодні немає.

— Владико, чи завжди при вирішенні церковних проблем вдається знаходити підтримку у владних структурах?
— Відносини складаються по-різному. Ми часто відвідуємо парафії по Україні. На урочистостях присутні представники місцевої влади. Ми спілкуємось, ставимо питання відносно вирішення проблем наших парафій і монастирів. На жаль, трапляються випадки, коли начебто слухають, але не роблять ніяких конкретних кроків. Що стосується Київської єпархії, то тут спокійно. У західних єпархіях нашої Церкви ситуація не завжди стабільна. Ми отримуємо багато рапортів єпархіальних архієреїв, у яких повідомляється про нагнітання міжконфесійного протистояння, що відбувається при мовчазному потуранні місцевих чиновників. Про це яскраво свідчать події останнього часу, пов’язані з провокаціями розкольників і уніатів, які своїми діями прагнуть порушити хиткий міжконфесійний мир.
У таких випадках управління справами вивчає проблему, готує відповідні заяви за підписом Блаженнішого Митрополита Володимира у секретаріат Президента, Верховну Раду, Кабінет Міністрів, інші владні структури, де ми просимо так чи інакше втрутитися у вирішення проблеми. Деколи на вищому рівні проблеми вирішуються, але існує ряд звернень, що залишаються без відповіді до цього часу. Доводиться чути, що листи не доходять до адресата, ані до Президента, ані до спікера парламенту. Це дуже прикро.

— А тепер питання особистого характеру. Як ви відпочиваєте? У вас є хобі?
— Протягом тижня відбуваються щоденні прийоми, у свята — лаврські богослужіння та виїзди на парафії чи участь у офіційних заходах. Часу для відпочинку небагато. Люблю збирати альбоми про церковну архітектуру і мистецтво, оскільки з юності мене цікавили архітектурні стилі, в яких побудовані наші святині. Стараюсь, по можливості, поповнювати свою колекцію новинками. Мене цікавить також класична і народна музика, вона допомагає мені відпочивати.

— Владико, що вас у нашому сьогоденні найбільш радує, а що приносить смуток?
— У першу чергу, засмучує розкол. За церковним послухом мені часто доводиться зустрічатись з представниками цих угруповань, вислуховувати різні думки. Засмучують і такі явища, як церковні розлучення. Останнім часом вони почастішали. За півтора року неймовірно збільшилась кількість відвідувачів з заявами розірвати шлюб. Звичайно, це богословська проблема, але це і соціальна трагедія. Сумним явищем є суїциди. Потоками приходять люди з проханням похоронити самовбивць, а це заборонено церковними канонами. Ми стараємось якось їх втішити. Та сам факт повинен насторожити наше суспільство.
Тішить мене те, що, незважаючи на труднощі і проблеми, які існують у нашому церковному житті, духовність відроджується. Люди приходять до храму, особливо молодь. За ними радісно спостерігати, спілкуватись, перебувати з ними на спільній молитві під час богослужінь. Приємно, коли на парафіях люди з чистим серцем зустрічають єпископа, стараються щось розповісти, чимось поділитись. Процес триває, і, гадаю, кількість вірних православних чад буде збільшуватись з кожним днем.

Бесіду вів Володимир Свистун

Хроника служения Предстоятеля УПЦ, август-сентябрь

Л. Грач. Православные и коммунисты: нам необходим союз