Олександр Яровий. Ріка води живої

01.09.2004 archive, Вестник №36, Даты

Олександр ЯРОВИЙ,
кандидат філологічних наук

РІКА ВОДИ ЖИВОЇ
Хрещення Русі як тисячолітня “свята реальність”
і дороговказ для ХХІ віку

А иже пиет от воды, юже Аз
дам ему, не вжаждется вовеки; но
вода, юже Аз дам ему, будет в нем
источник воды текущия в живот
вечный. Ин. 4:14

Дійсність формується мислю, Логосом. Чистий святий помисел очищує саму реальність… Академіку Д.Лихачову належить думка про ідеал як чинник зміни дійсності. Більше тисячі років тому на нашу землю було принесено Ідеал, вище якого не існує. Створену, “тварну” природу він підносить до престолу Божого, “обожує,”як пишуть богослови.
Щороку 1(14) серпня, в день “першого Спаса” і святих мучеників Маккавеїв, себто у свято, до якого передання приурочує день офіційного Хрещення Русі, ієрей після хресного ходу благоговійно занурює в воду Дніпра чесний Хрест — знамено перемоги Божого світла над темрявою поганства. Як і тисячу років тому, сходить благодать Святого Духа на води величної слов’янської ріки.
Про вплив цього духовного рубежу, прийняття християнства, написано величезну кількість книг. Дослідження ці не завжди об’єктивні, або ж такі, що намагаються метафізику (надприродність) Божого діяння втиснути в вузькі клітинки “учнівського зошита” — минущих позитивістських моделей. Нам у ХХІ столітті самим шукати оcнови нових, ближчих до істини теорій. 200 років так званого Просвітництва, поводивши людство по катівнях революцій, закономірним результатом дали всепланетний постмодернізм — самомилування засліпленого розуму, який не розуміє власної стрімкої деградації і пародійності “побудов” з уламків. Це імітація життєдіяльності без “елементу живлення” — Богоспілкування.
Від віруючих Ньютона, Паскаля, Ломоносова (“наука и религия в распрю приити не могут”), Сковороди до нинішнього постмодерного “рова погибели” — зяє тріщина, провалля, доба людського сирітського відчаю, душевної нудьги, Адамового вигнання, відчайдушного пошуку “протезу для душі”. Коли дослідники, жертви помилок своєї епохи, забувають про сяйво християнства, яке “перенароджує,” освітлює людину небувалим світлом ізсередини, і лишають якусь нудну, соціологічну, марксистську, по суті, оболонку без вмісту Божого чуда, — стає просто сумно. З повагою ставлячись до колосального інтелекту, наприклад, М.Грушевського, з тим більим сумом читаєш його пізньонародницьке (як це не дивно — майже ранньорадянське) потрактування хрещення Русі із безживно-прозаїчними мотивами та коментарями: зміцнення позицій князівсько-боярської верхівки, вплив візантійського духовенства, а потім, на лихо — брак “русинів” на ключових духовних посадах…Основна функція обраної св. Володимиром релігії — “стерегти прерогатив влади”( а не виводити душі з мороку нерозуміння істинного змісту буття )… До слова згадати, десь у той же час І.Нечуй-Левицький радіє появі “реалістичних”(себто нерелігійно налаштованих) ліберальних журналів, які критикують духовенство, наскільки, як додає публіцист, “його можна критикувати в Росії”. Звичайно, “Кайдашева сім’я” — явище шедевральне для української народницької гумористики. Але на Страшному Суді вкраїнця запитають не про неї — там звучать нечувані людиною словеса, там своєрідні екзаменатори й інші оцінки… Запитають про серйозне. “Заліковки” мільйонам співвітчизників підписав таки святий Володимир, а успішність залежить від нас…
Без Бога “нудно” — в науці історичній, філософській, філологічній. Хрещення 988 року є об’єктом усіх трьох. Бракує тільки щирої віри, навіть не богословської “підкованості”. Бракує внутрішнього розуміння. Постає тоді питання: навіщо на різних етапах діячі та народи косметизують оцей, як видається, труп історії, перевдягають, переіменовують?… Та справа все-таки в душі, історія з нею — живе тіло; а життя — це й чудо Боже, і співтворчість із Творцем, а не енгельсівський “спосіб існування білкових тіл”.
Допитливі міркування приводять до маловдячних і “немодних” думок. При тому, що ми зараз слідом за більше “західною”, ніж українською, діаспорою безпідставно називаємо Русь Україною, а “москалів” відсуваємо у якісь карельські болота — мусимо визнати, що Росія також правонаступниця Київської Русі. Одна з трьох головних і рівноправних правонаступниць. І заради більшої правди, “руської правди”, а не тимчасово культивованих вигідних соцполітзамовлень, треба визнати, що — “кров”, чи душу, чи серцевину києворуської культури, всього життя Русі — Святе Православ’я, на всіх історичних буревіях найстійкіше зберегла московська етнічна гілка. І підтвердження тому вже не тільки метафізичні, а й земні, наукові… Москва раніше нас перейшла сьогодні в друге тисячоліття Руського християнства, і глибоко відчула духовну сутність, запити тривожного ХХІ століття від Різдва Христового. Кажемо це, принципово стоячи на позиціях філологічного практицизму, з позицій пошуку свіжого повітря для анемічного організму українського “словолюбія”, яке геть захиріло від отруйних ін’єкцій пустопорожньо-надутих західних “-ізмів”. У подробицях це, звісно, цікаво хіба фахівцям. Але порятунок Вітчизни й усього вітчизняного — в поверненні до істин Православ’я, в ньому — вся наша цивілізація. Російські гуманітарії це збагнули. Виходять фундаментальні праці візантологів, філологічні журнали давно не цураються сполучення наукової методики з богословським пошуком; автор одного з найновіших і кращих підручників з теорії літератури В.Халізєв визнає: за існування поширеної хибної думки, ніби християнство (Православ’я) “нивочтоже вменяет” окрему людину — саме воно, християнство, більше всього ту людину цінує, підносить, плекає. (Додамо: просто не завжди таким шляхом, як хотілося б самій затьмареній пристрастями гріхопадіння людині…)
Ми ж в Україні дозволяємо, щоб у наших шкільних програмах вивчали якусь маячню сучасних фантазерів навіть не язичницького, а псевдоісторичного пошибу. Яке століття надворі, панове? Де ви перебували тисячу літ? По хащах ховалися разом із “волхвами — цілителями, жерцями та носіями таємних знань?..”
Ми роздерли на клапті спадщину святого Володимира. Дозволю собі виправдання Москві, таку собі “москводицею”. Якщо Москва мала “азійську” жорстокість, то, як і всі “дитячі” за віком, архаїчні народи, вона, максимально согрішаючи, максимально “азійську” жорстокість (до себе!) виявляла і в каятті. Ми ж під впливом зручного католицього компромісу “світла із тьмою” лукаво часом віримо, лукаво й каємося. Можливо, на поверховий погляд судження це виглядає непатріотично. Але коли ж ми врешті зрозуміємо: Бог дарував нам незалежність і перспективу державної міці як аванс, перевірку совісті — не для того, щоб ми ворогів робили друзями й цивілізаторами, а єдинокровних братів — ворогами і гнобителями. Цей шанс — аби вільні оновлені держави гуртувалися у “спілку світла”, бо тьма богоборчого панконтинентального засліплення поглинає все, що поза найсильнішим Божим форпостом — Православ’ям. Московський народ — народ-чернець, і не народам-”мирянам” судити його моральні падіння в надлюдських духовних бранях. Про ченців, принаймні, важко оповісти анекдот, якщо вони не відступники чи католики. А до нас, на жаль, пасує анекдот про дядька, який у піст їв сало, ходячи навколо хати, щоб бути, таким чином, і “в дорозі”, і справним віруючим: в дорозі піст послаблюєтья…
Ми вступили в одинадцяте століття існування Святої Русі. Нинішні хулителі ідей слов’янської єдності дуже швидко збагнуть своє засліплення та помилки. Вони під впливом всевладної зміни історичних декорацій зрозуміють, скільки біди принесли Україні намагання створити з неї якусь “кишеню” західного сюртука, в якій завелися тільки міль та сміття. Кращі наші письменники все тікали “від Москви”, сплутуючи політику із метафізичним світлом Православ’я. Тому-то: Росія стоїть зараз на порозі культурного супервибуху, а в нас за такого стану речей (“маємо те, що маємо,” а маємо, що наробили), виродяться не тільки літератори, які вміють писати нормальні твори про нормальних людей, а й взагалі всяка духовність, про яку так багато й нецікаво говорять з трибун. Так, можна продожувати думку М.Костомарова про антропологічні відмінності росіян та українців, але й ці теорії — із доби “наростання сліпоти”, коли від політико-економічних та науково-технічних змін, від перекроєнь кордонів та від “чарівних” конституцій чекали якоїсь нової людини. Краще б запитати просто: чому Росію й досі не можуть розвалити? Хоч на це вже заміряється більшість задуреного ненавистю до православного духу, озлобленого світу. А ми приєднуємося до такого світу. Ні, не у всьому ми вирізняємося в кращий бік… Сльоза у Московській Русі — це сльоза покаяння, “метанойї”, очищення, сльоза духовна, сум власної нечистоти при паралельному відчутті понадсвітньої величі Бога. Сльози наших фольклорних козаченьків — сльози душевні. Москвин плакав над своїм гріховним життям, що не пускало його до надвишніх Божих висот. Наші бурлаки та сирітки плачуть, що їх тут ображають злії люде. Вони не згадують, що “блаженні плачущії нині.” Надто вже ми любимо сміятися тут, на землі Адамового вигнання. А, скажімо, єврейській гумор взагалі неперевершений. Але це не зменшує трагедії розсіяного народу, що не прийняв колись Христового світла.
Руський дух, давньоруський ідеал треба відроджувати у всіх його виявах, не соромлячись напитати і в сусіди, якщо він той дух зберіг повніше. Дух — у простій неподільній правді, в цілісності істини. Русь, як зазначають дослідники, не любила “пестроти”, що перелилася у нинішню какофонію постмодернізму; вона підносила “лепоту” як поняття, як довершеність-красу нерозчленовану, цілісну, канонічну, зібрано-струнку, естетично “дисципліновану”, чи що, але безмежну в відтінках змісту.
Дух Русі допоможе розібратися в сучасних процесах. Глобалізація — річ малопрогнозована. Ще вчора йшлося про стирання кордонів культур і націй. Тепер — тенденція “повстання ідентичностей”, тяги до автентичного, до об’єднання народів у групи, створення суперетносів, “національних спілок” (найміцніший “цемент” — конфесійна ознака). Глобальна духовна Сахара вкривається острівками оаз. У нас у відриві від Православ’я не вистачить води на статус оази. І тут може насунутися пустеля…
Хрещення Русі — звичайно, не тільки релігійний, а й культурний спогад. Давньоруська культура принесла людині “небесні можливості”. Християнство, повторимо, подарувало найвищий ідеал. Д.Лихачов писав: “… у людей Древней Руси была удивительная любовь к миру при одновременном признании этого мира греховным, суетным, “мимотекущим” и злым”. А ми Україну прирівнюємо до Русі… й живемо виключно “цим світом” — з його “мимотекущими” виборами та перевиборами… Вони — супровідний засіб існування суспільства, а не мета націїї.
Русь перейняла естафету з Візантії на самому візантійському духовному злеті, “вповні.” Новий, “свіжий” народ став сосудом для нового, не знаного ще ним вчення. Вчення про шлях людини до реальної святості… В нових міхах забродило нове вино — і не порвало їх, а стало чудесним живлющим напоєм. Людина, яка до того боялася світу, воювала з ним або “умилостивляла” його — ця людина стає часткою світобудови, відчуває в собі велич Адамового царства над природою до трагедії гріхопадіння. Вона бачить на величних фресках, як подібні до неї люди бесідують з ангелами і Царем світу — справжнім Господарем, якому, виявляється, коряться й низькі духи, що жахали давніх русичів привидами з-за кожного пня чи пагорба. Людина бачить не тільки видимі чудеса, — як Євангеліє в руках митрополита Михаїла, неспалене вогнем — а й відчуває чудеса духовним зором. Починає розуміти парадокси: стає на коліна, а відчуває себе на небі. Пригинає до землі тіло, а душа здіймається вище птаха. Милує ворогів — і ворог поспішає не на розправу, а, врешті, стає твоїм другом… З доби Русі долинають поняття блаженства, духовної радості, божественої краси, порівняно з якими геть блякне й видається грубою неспоживною їжею темне вакханство скомороших “харь, бубнов, плясаний”. (Ну все одно, що порівняти заточування гусячого пера із обтесуванням колод). Бог явився людині — Христом, Боголюдиною, явився через мистецький образ, символ. Образ ставав віддзеркаленням Першообразу. Виникають глибинні способи зображення, які грунтуються на алегоріях, а не на зовнішньому наслідувальному реалізмі. Це найповніше відобразилось в іконографії. Великі очі симоволізують велич душі, темні лики — аскетичний подвиг, пустельний пейзаж — гріховну порожнечу. Пізніше, в середні віки, таке зображення розвинулося в ціле естетичне явище “ненаслідувального наслідування”, в мову виключних алегорій.
Література Киїіської Русі — пласт невичерпний. Численні “слова”, повчання, проповіді, житія, “хожденія” — скарбниці словесної культури, вершини морально-дидактичного та проповідницького пафосу, які за умов адекватного духовного ( а не суто “текстового”) сприйняття здатні вказувати шлях і нині. Знову ж, як зазначав видатний російський академік, сюжет давньоруської літератури — це вся світова історія; тема ж — саме людське життя. І подібної “глобальності мислення” люди Русі не боялися. Навіть діти носили в собі невичерпні світи фантазії, багатющу гаму переживань, численних естетичних почуттів. Воістину, зі збережених пам’яток нам постає образ наднароду, Богоносця, який живе любов’ю до Бога, як ветхий Ізраїль, народ пророків та праведників. Важко й заперечувати, що ми зараз — Ізраїль богопокинутий, народ після символічного (або й реального — у душах) боговбивства страшної доби ХХ століття. Покаяння за віддалення від Бога, за прийняття чужинецьких облуд, за зневагу до рідних цінностей — це єдиний шлях оздоровлення.
“Назад уперед!” — ось гасло, яке поведе… вгору. Нам треба пригадати монументальні цінності руської духовності, які мають стати потужною інтегруючою силою. Це — єдиний ресурс нашого слов’янського відродження. Ізоляціонізм — злочин не стільки проти східнослов’янської єдності, скільки проти самих себе. Сто п’ятдесят років викохувана теорія “відрубності” є теорією про можливість життя із відрубаною головою, існування без живої води канонічного Православ’я; це — мова мерців у час, коли людство катастрофічно спрагло за всім живим і справжнім.
Людська душа ніколи не задовольниться тілесною ситістю, тим страхітливим обманом, який зашморгнув уже рештки живого в західному світі. Розум же нашого народу, осяяний Православ’ям, завжди прагнув благ вічних, які виявлялися ще тут, в “облагородженні” життя земного, хоч ноги ходили по гріховному пилу буденщини.
До речі, хтось із естетологів звернув увагу на картини Венеціанова, в плані цікавого художнього ходу: хоч його селянки босі, але — в дуже красивих головних уборах… Народ-богоносець — “смерд і цар” в одній особі. Тут поєднуються самоусвідомленість царства із Христом і — вимушене ходіння по грішній землі. Такі ж і наші українські селянки Васильківського, Пимоненка, Трутовського… А цій ідеї, можливо, не усвідомленій, не сформульованій словесно, — тисяча років. Такою була людина Русі ТУТ — злидні, “нищета” як шати Бога, як херувимський меч, що охороняє блаженне рятівне смирення; а ТАМ — царство, яке починається ще на землі, з духовно-сердечного очищення. Бог являється в бідному одязі, щоб стати досяжним для “найнижчої” людини; якраз до Нього найважче дійти… цареві чи князю. Після прийняття християнства вищі цінності Русі зосереджені не на сфері походів, тріумфів та трофеїв, а на думці про горнє, небесне. Недаремно князі, бояри йшли у схимники, деяким з них ми поклоняємось, відвідуючи Лаврські печери… Адже панувати не можна абсолютно безгрішно, доводилося, як і батькові, “з тугою сердечною” братися за нагай чи меч для користі всього народу та держави…У землі свої закони. Спокутуючи гріхи тимчасового владарювання, вельможі Русі приносили в жертву самих себе, віддаючи себе у благе рабство Владиці владик.
Тема духовності Русі — невичерпна, і , без сумніву, грядуще століття саме вимагатиме глибших, нових її інтерпретацій. Це — ріка живої води для цілого світу. Православна києворуська державність нагадує нам, що за тілом ми — діти красивих і благородних людей, а за духовною сутністю — “діти світла”, кажучи словами апостола. І згадавши про свої скарби, ми не заховаємо їх від світу, а поділимося з кожним, хто відкриє своє серце для світла зі Сходу. На це маємо благословення святого рівноапостольного князя Володимира і всіх відомих і незнаних Божих угодників Руської землі.

Протоиерей Александр Ильменский: «Сейчас «на зоне» Церковь – это серьезно»

01.09.2004. РІВНЕ. Архієпископ Варфоломій звершив молебінь в Рівненському духовному училищі