Архімандрит Гавриїл (Кризина). Православна твердиня Закарпаття — Ізький Свято-Миколаївський монастир

01.06.2005 archive, Вестник №45, Святыни православия

Православна твердиня Закарпаття — Ізький Свято-Миколаївський монастир

Архімандрит Гавриїл (Кризина),
кандидат богослов’я, доцент

Історичним часом загального прийняття східного (православного) християнства на Закарпаттті вважається кінець ІХ століття, коли на запрошення правителя Великої Моравії рівноапостольного князя Ростислава в його володіння прибули з місією просвітництва та християнизації святі брати Кирило і Мефодій зі своїми учнями. Святі Кирило та Мефодій і вважаються хрестителями пращурів сучасних закарпатців.
Існує думка, що наприкінці Х — початкуХІ століть Закарпаття могло входити у скад Київської Русі, але згодом угорці захопили ці землі.
У XVII столітті, після приєднання Угорського королівства до Австрії, де при владі перебувала католицька династія Габсбургів, почалось насильницьке окатоличення жителів Закарпаття, які тоді називались угринами, угрорусами, карпаторосами, карпатськими русинами. З того часу вірність Православній Церкві стала розглядатись як державна зрада.
Офіційним введенням унії та початком Греко-Католицької Церкви на Закарпатті вважається 24 квітня 1646 року, коли володарка Ужгородського замку графиня Ганна Другет організувала акцію, під час якої 63 з 1300 православних священиків Мукачівської єпархії склали присягу на вірність Риму. Це стало сумним початком розділення русинів.
Майбутнє покаже, як жорстоко помилились апостати, зрадивши Православну віру в обмін на світські права та привілеї. Влада ж одразу забула про свої зобов’язання — уніатське духовенство Закарпаття й надалі залишалось у жалюгідному стані. Живучи за рахунок збіднілого селянства, ці священики, як і раніше, мали відробляти панщину, сплачувати податки. А тим часом проводилась насильницька суспільна мадяризація населення, починаючи з урядових установ і закінчуючи церковноприходськими школами та простими парафіями.
Після смерті православного єпископа Досифея Федоровича (помер у 1734 або 1735 році) влада заборонила обрання нового архієрея для русинів. Це дало підставу австрійській імператриці Марії-Терезі у 1767 році зробити заяву про те, що Православної Церкви на Закарпатті більше не існує. Довгий час здавалось, що з Православ’ям на Закарпатті навіки покінчено, але всупереч усьому воно жило в серцях простого люду, який чекав, що можна буде вільно сповідувати споконвічну віру.
У період з 1710 по 1918 рік на території Австро-Угорщини діяла Православна сербська митрополія з центром в Сремських Карловцях, юрисдикція якої поширювалась на всю імперію. Завдяки цьому православні русини мали змогу хрестити своїх дітей у сербських священиків в Мішкольці, Егері, Будапешті та інших містах або запрошували до себе священнослужителів для звершення таємних церковних треб.
На Закарпатті дух Православ’я продовжував існувати навіть в уніатстві. Всупереч своїй конфесійній приналежності священик Іоанн Раковський (за нез’ясованих обставин помер у 1885 році) протягом 26 років у своїй парафії у селі Іза проповідував Православ’я. Це були не поодинокі випадки, бо у 1903 році 380 жителів Ізи заявили про свій перехід у Православ’я і на законних підставах звернулись до сербського митрополита Георгія (Бранковича) з проханням про призначення православного священика. Однак внаслідок протидії уніатської влади православний священик не був допущений у село.
Щоб покласти край відродженню Православ’я на Закарпатті, влада ініціювала показовий суд. „Протидержавні агітатори” — так були названі селяни — постали на першому Мараморош-Сиготському процесі 1903-1904 років. За фальшивими свідченнями активісти православного руху були притягнуті до кримінальної відповідальності „за державну зраду” й „образу уніатської Церкви”. Суду були представлені „своєрідні” речові докази — богослужбові книги, видані на території Російської імперії, де згадувалось ім’я Царя і Патріарха; хрест та напрестольне Євангеліє. Попри абсурдність звинувачень, семеро обвинувачених були засуджені до 5 років позбавлення волі. Після відбуття покарання один з них — Іоаким Вакаров — був застрелений жандармами у рідному селі.
Незважаючи ні на що, рух за відродження Православ’я на Мараморощині зупинити не вдалось. У 1906 році, узгодивши свої дії із чинним законодавством, переходять у Православ’я 140 жителів села Великі Лучки (поблизу Мукачева), а згодом і жителі більш як двох десятків населених пунктів, серед яких Горінчево, Липша, Кошелево, Нанково, Нижній Бистрий, Велятино, Чумалево, Теребля, Угля, Буштино, Кричево, Бедевля, Білки, Ільниця, Ясіня, Рахів, Великий Бичків та інші.
Де влада чинила перепони законним вимогам громадян, русини бойкотували богослужіння в уніатських храмах — діти залишались нехрещеними, шлюби невінчаними, мертвих ховали без уніатського духовенства зі співом „Святий Боже”.
Зібравши за допомогою таємних агентів поліції та тих, що доносили, необхідний наклеп, угорська влада вирішила влаштувати другий Мараморош-Сиготський показовий судовий процес. Він розпочався 29 грудня 1913 року. Всупереч сподіванням його організаторів повторилась картина першого сфабрикованого суду: за відсутністю доказів із 189 „притягнутих до відповідальності” на лаві підсудних опинилося лише 94. Їм було інкриміновано антидержавну діяльність, яка нібито полягала у контактах з головою Галицько-руського товариства графом В. Бобринським у Санкт-Петербурзі, а також представниками Православної Церкви — тодішніми архієреями Євлогієм (Георгієвським) і Антонієм (Храповицьким). Як і на попередньому процесі, речовими доказами обвинувачення стали виготовлені та видані за межами Австро-Венгрії ікони, хрест, напрестольне Євангеліє, богословські та богослужбові книги. Під час слідства звинувачених, які перебували у в’язниці, били, обливали холодною водою, внаслідок чого троє з них стали психічно неврівноваженими.
Сімнадцять адвокатів, серед яких були чехи, словаки й серби, блискуче довели неспроможність усіх звинувачень. Незважаючи на протест світової громадськості, 3 березня 1914 року 32 з 94 звинувачених були засуджені до 39-ти з половиною років ув’язнення і великого грошового штрафу. Головним „злочинцем” було визнано ієромонаха Алексія (Кабалюка). Розпад Австро-Угорської імперії приніс слов’янським народам національну та релігійну свободу. Згідно із Сен-Жерменською мирною угодою від 10 вересня 1919 року Закарпаття увійшло до складу новоутвореної слов’янської держави Чехословаччини — йому було гарантовано автономію і невтручання в церковні справи, що викликало масовий перехід закарпатських русинів до прадідівської Православної Церкви.

ЗАСНУВАННЯ МОНАСТИРЯ

До введення горезвісної Ужгородської унії 1646 року, яка посіяла між закарпатськими русинами ненависть та ворожнечу, на Закарпатті центрами релігійно-православного життя були Мукачівський, Углянський, Грушівський та Імстичівський монастирі.
У першій половині ХХ століття центром Православ’я у регіоні постає Свято-Миколаївський чоловічий монастир в селі Іза Хустського району.
По закінченні Першої світової війни, на початку 1919 року, з ув’язнення повертаєть ієромонах Амфілохій (Кемінь), який у Будапешті призначається сербським єпископом Георгієм (Зубковичем) парафіяльним священиком у село Іза. Отець Амфілохій був неспроможним задовільнити усі релігійні потреби земляків. Він їде в Росію у Свято-Онуфріївський монастир в
Яблочин на Холмщині, який стає розсадником православного духовенства для Закарпаття. Тут він звертається за допомогою до своїх односельців — ієромонаха Матфея (Вакарова), священиків Георгія Плиски та Михаїла Мачки, з якими й повертається на батьківщину.
Ієромонах Алексій (Кабалюк) перебував у цей час в Україні — одужував після перенесених мук у лікарні Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври. У травні 1919 року отець Алексій повертається на Закарпаття й продовжує керувати рухом за відродження прадідівської віри.
Вищеназвані ієромонахи вирішили створити в при сільському Ізівському храмі чернечу обитель. Першими насельниками майбутнього монастиря стали Георгій Кундря, Василь Прокоп, Михайло Симулик, Юрій Вакаров, Іван Іваняс, Дмитро Бинь, Юрій Слава та Дмитро Барна. Монастир очолив ієромонах Алексій.
У серпні 1921 року на Закарпаття прибув представник Сербської Православної Церкви єпископ Ніський Досифей (Васич), який разом з професором богослов’я Касіаном Богатирцем виробив статут православної єпархії для закарпатських русинів.
18 серпня під головуванням єпископа Досифея в Ізі відбулись перші збори братії Свято-Миколаївського монастиря. Головуючий вказав на важливе значення чернецтва у справі поширення й утвердження святого Православ’я. Потім владика зупинився на необхідності організації братства згідно з монастирським статутом та обрання настоятеля. За пропозицією ієромонаха Матфея настоятелем був обраний ієромонах Алексій (Кабалюк).
Наступного дня, на свято Преображення Господнього, єпископ Досифей освятив новозбудовану церкву та посвятив отця Алексія у сан ігумена. Після святкового богослужіння у новому храмі відбувся перший Собор православних русинів.
У квітні 1922-го до рідного села повернулись ієромонахи Димитрій (Кемінь) та Михайло (Сомош). Кількість насельників Ізької обителі зростала, тому виникла необхідність будівництва житлового корпусу.
Братія монастиря займалась ремеслами: шила взуття, одяг, церковні одежі, ченці у священному сані у різних поселеннях відправляли богослужіння, а деякі з них несли послух парафіяльних священиків (наприклад, архімандрит Алексій у 1923 році одночасно був і настоятелем Свято-Благовіщенського храму в місті Хуст).
На монастирських зборах у лютому 1925 року були присутні 15 чоловік: архімандрит, дев’ять ієромонахів, три ієродиякони і двоє ченців. Збори прийняли рішення збудувати при парафіяльному храмі житловий будинок, з трапезною, кухнею та келаркою; вони обрали економом обителі ієромонаха Димитрія (Кеміня) та монастирське правління. Монастирські збори у квітні остаточно вирішили спірне питання щодо місця побудови братського корпусу. Більшістю була схвалена думка, що він повинен бути за межами села; таким, до речі, було і рішення Духовної Консисторії.
Цього ж року архімандрита Алексія обрали головою Духовної Консисторії Карпаторуської Православної Церкви, тому на зборах постало питання про обрання нового настоятеля обителі. Таємним голосуванням з двох кандидатів було обрано ієромонаха Амфілохія, але той відмовився від посади, мотивуючи, що є настоятелем парафіяльного храму в Ізі й керівником будівництва жіночого монастиря в селі Липчі. Настоятелем монастиря ухвалили ієромонаха Матфея зі звільненням з посади настоятеля храму у селі Нижнє Селище.
На зборах зазначили, що отець Алексій і надалі залишається архімандритом Ізького монастиря. Благочинним та керуючим монастирською касою був обраний ієромонах Михайло (Сомош), а на посаді економа — ієромонах Даміан.
Після монастирських зборів отець Матфей поїхав у Сербію до єпископа Ніського і Карпаторуського Досифея, де його поставили настоятелем монастиря і возвели у сан ігумена.

МОНАСТИР В УРОЧИЩІ „КАРПУТЛАШ”

Питання про місце будівництва братського корпусу з домашньою церквою на честь Успіння Пресвятої Богородиці було вирішене на зборах братії 10 червня 1925 року, на яких була прийнята пропозиція батька ієромонаха Димитрія — Георгія Кеміня. Він запропонував монастирю земельну ділянку на сході Ізи в урочищі „Карпутлаш”.
Розпочалось будівництво. У монастирській касі — 35 тисяч чеських крон, а на будівництво за кошторисом потрібно було 135 тисяч. Ігумен звернувся до ієромонахів, які несли послух на парафіях, і в касу монастиря надійшло ще 40 тисяч крон. Деякі кошти надіслали парафіяни, у банку взяли позику.
За невтомну працю на ниві святого Православ’я отець Матфей був возведений у сан архімандрита. Він розробляє новий монастирський статут, який було прийнято братією та відправлено на затвердження духовній та світській владі.
У 1927 році за благословенням єпископа Новосадсько-Бачського і Карпаторуського Іринея (Чирича) розпочали будівництво другого братського корпусу з теплою церквою на честь святого Іоанна Предтечі.
Протокол монастирських зборів свідчить, що ієромонахи монастиря вико-нували послух настоятелів парафій у тринадцяти поселеннях.
Завдяки старанням Мукачівсько-Пряшівського єпископа Дамаскіна (Грданички) чехословацький уряд у 1932 році визнав законними 115 православних парафій єпархії та всі діючі монастирі. Цього ж року Ізькому Свято-Миколаївському монастирю видано свідоцтво про законне існування.
З 7 серпня по 2 вересня 1933 року при Ізькій обителі функціонували єпархіальні курси для духовенства.
Сербські богослови на чолі з владикою Дамаскіним читали лекції з історії Церкви та історії Православ’я на Закарпатті, пастирського богослов’я, гомілетики, катехізису, літургіки, церковного права, громадянського законодавства про укладання шлюбів, гігієни та першої допомоги при нещасних випадках, садоводства, адміністрації та правил документознавства. По закінчені курсів слухачі складали іспити. Подібні курси діяли також у 1935 і 1937 роках.
На свято Воздвиження Чесного Хреста Господнього 1936 року відбулось архієрейське освячення оновленого Свято-Успенського монастирського храму. Зусиллями братії храм був розширений, встановлені нові вікна та іконостас. Освячення здійснив єпископ Дамаскін у співслужінні архімандритів Алексія, Матфея та старця ієросхимонаха Касіана.
У червні 1937 року в Ізькому монастирі гостював письменник А. Ладинський з Парижа, який вказував, що архімандрит Алексій (Кабалюк) отримав з рук російського царя Миколи ІІ золотий наперсний хрест. Про нього говорили з парламентських трибун.
На початку 1944 року в монастирі відбулась нарада православного духовенства Закарпаття, скликана адміністратором Мукачівської єпархії ігуменом Феофаном (Сабовим).
На 1944 рік кількість братії Ізького монастиря сягала 39 чоловік. Але з них в обителі проживало лише 16. Решта братії несла послухи духівників жіночих монастирів та скитів (у селах Липчі, Чумалеві, Драгові і Копашневі), 18 парафіяльних настоятелів і один архідиякона при архієреї.

МОНАСТИР ЗА РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ

29 червня 1945 року в Москві був підписаний договір урядів СРСР і ЧССР про входження Закарпаття до складу Радянського Союзу.
22 жовтня 1945 року на засіданні Священного Синоду Руської Православної Церкви, яке проходило за участі представника Сербської Православної Церкви єпископа Мукачівсько-Пряшівського Володимира (Раїча), Мукачівська єпархія була приєднана до РПЦ.
Ізький Свято-Миколаївський монастир продовжував жити звичним життям.
Оскільки монастирська церква вже не вміщувала всіх богомольців, під керівництвом архімандрита Матфея у 1945-1946 роках була збудована цегляна каплиця, що давала можливість усім бажаючим прилучатись до монастирських богослужінь. У каплиці зберігалась привезена з Антіохії святиня — „Акафісна” ікона Божої Матері.
Сповідник Православ’я схиархімандрит Алексій (Кабалюк) відійшов у вічність 2 грудня 1947 року. Його поховали на монастирському кладовищі.
У 1950 році за 20 тисяч карбованців для обителі було закуплено тритонний дзвін. Маючи 22 гектари землі, з якої було 6 під ріллею, 2 — під забудовами, 12 — під лісом й один гектар лугу, братія монастиря займалась землеробством та домашнім господарством. Окрім цього, вони не залишали інші ремесла, зокрема швацького, для якого придбали дві швейні машини.
У 1953 році відійшов у вічність і архімандрит Матфей (Вакаров). Його поховали біля могили схиархімандрита Алексія.
Новим настоятелем обрали ігумена Антонія (Волощука).
У 1955 році ігумен Антоній за його проханням був звільнений з посади настоятеля Ізького монастиря і призначений на парафію в Нижнє Селище. На вакантну посаду призначено архімандрита Арсенія (Зейкана), духівника жіночого монастиря в Липчі.
Влада починає обкладати монастир грошовими та натуральними податками. Так, у 1954 році було здано державі 600 кілограмів зерна та 119 кілограмів м’яса.
На виконання постанови Ради Міністрів СРСР від 16 жовтня 1958 року № 1159 „Про монастирі в СРСР” виконком Хустської районної ради від 13 грудня 1958 року ухвалив рішення №303, за яким встановлювалося землекористування православним монастирям у визначеному розмірі, а зайві землі передавались колгоспам району.
Ізькому Свято-Миколаївському чоловічому монастирю з 22 гектарів землі залишили 1 га. Решту передали місцевому колгоспу ім. Мічуріна.
Третій пункт рішення № 303 зобов’язував бюро технічної інвентаризації до 15 грудня 1958 року провести інвентаризацію та оцінку монастирського майна й зняти поверхові плани з будівель, якими користуються обителі та скити.
Заввідділом колгоспного будівництва призначався відповідальним за будівництво при монастирях, яке велося лише за дозволом райвиконкому.
Фінансовому відділу доручалось укласти з монастирями договір на користування націоналізованими та муніципальними будівлями (крім церков) на території монастирів, а також заборонити застосовувати найману працю у майстернях і для обробітку землі.
Секретар райвиконкому М. Рущак до 1 лютого 1959 року був зобов’язаний вирішити питання про можливість скорочення монастирів та скитів на території Хустського району.
Через декілька місяців Хустський райвиконком ухвалив рішення про скорочення монастирів та скитів. Зокрема, необхідність закриття Ізького Свято-Миколаївського монастиря нібито була зумовлена тим, що з боку населення було багато нарікань на адресу його насельників. А через те ченців перевели до одного з монастирів області за межі району, а приміщення передати колгоспу.
„Доме наш, доме, куди нам подітися?!” — з жалем та сльозами промовляли насельники та прихожани Ізького монастиря у вересневі дні 1959 року, коли після свята Воздвиження Чесного Хреста відбувалось насильницьке закриття святині й вивезення ченців із обителі.
За час свого існування з монастиря вийшло біля 70 ченців у священному сані (згідно із записами книги реєстрації братії в обителі до її закриття налічувалося 64 насельники), серед яких були три архієреї (нині вже покійні): Блаженніший Дорофей (Філіп), митрополит Чеських земель і Словаччини; Високопреосвященний Савва (Бабинець), архієпископ Полтавський і Кременчуцький, та Преосвященний Кирил (Мучичка), єпископ Михайлівський (Словаччина). Декілька пострижеників Ізької обителі поселились на Святій Горі Афон. Там і поховані. Постійно проживало в монастирі від 10 до 30 чоловік.
У 70-х роках були знесені майже всі будови монастиря, а на їх місці побудований протитуберкульозний диспансер.

ВІДРОДЖЕННЯ МОНАСТИРЯ

У жовтні 1990 року Ізький Свято-Миколаївський монастир починає відроджуєтись. На місці, де залишились каплиця зі стареньким будинком, знову поселяються ченці.
12 липня 1991 року, на свято первоверховних апостолів Петра і Павла, у каплиці була відправлена перша Божественна літургія, яку очолив колишній насельник архімандрит Спиридон (Фарковець). У невеличкому приміщені проживало 19 чоловік. Для відправлення богослужінь обладнали дві кімнати.
Лікарню-тубдиспансер влада обіцяла невдовзі перевести в інше місце.
29 лютого 1992 року згідно заповіту на монастирському кладовищі поховано архієпископа Саву (Бабинця).
Згодом були зібрані підписи й надіслано листа на ім’я Президента України Леоніда Кравчука з проханням офіційно зареєструвати монастир, а вже 17 березня прийшла задовільна відповідь. До Ізької сільської ради була подана заява з проханням виділити земельну ділянку. Обителі надали 0,5 га землі.
У червні 1992 року Хустська райдержадміністрація ухвалила рішення про реєстрацію православної общини в селі Іза-Карпутлаш як парафії, віруючі ж і далі вимагали її реєстрації як монастиря.
Наказом єпископа Мукачівського Євфимія (Шутака) настоятелем монастиря був призначений архімандрит Стратонік (Легач). У листопаді 1992 року розпочався збір пожертвувань на будівництво храму.
Врешті у 1994 році на свято рівноапостольного князя Володимира до монастиря прибули судді обласного арбітражного суду: було вирішено поетапно віддати лікарняний корпус монастирю, а 28 квітня 1995 року влада дозволила братії Ізької обителі проживати на другому поверсі лівого крила лікарні.
1 квітня 1996 року монастир відвідав Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир.
У період 1995–1998 років будівництво Свято-Миколаївського монастирського храму йшло швидкими темпами. Він збудований у стилі давньоруських храмів.
Місцева влада надала монастирю 12 гектарів землі та саду. Для їх обробітку монастирем була закуплена сільськогосподарська техніка.
У 1999 році монастир відвідує його насельник попередній Предстоятель Православної Церкви Чеських земель і Словакії Блаженніший Митрополит Дорофей (Філіп).

ПРОСЛАВЛЕННЯ СХИАРХІМАНДРИТА АЛЕКСІЯ (КАБАЛЮКА)

У 1997 році Православна Церква на Закарпатті відзначала 120-річчя відродження та 50-річчя з дня упокоєння схиархімандрита Алексія (Кабалюка). У зв’язку з цим той рік було проголошено роком
отця Алексія. У містах і селах проходили урочистості.
Православні закарпатці ніколи не забували свого праведного земляка. Труди схиархімандрита були воістину апостольськими, в народі його з любов’ю іменували Апостолом Закарпаття.
За благословенням керуючого Хустською єпархією єпископа Агапіта (Бевцика) 12 березня були знайдені нетлінні останки спочилого. Їх з благоговінням перенесли до монастирського храму.
Збереглись також хрест, чотки та одежа покійного (мантія і підрясник). Найбільше здивування викликала ікона Божої Матері „Скоропослушниця”. Зображення залишилось чітким і після того, як ікона висохла.
На розширеному засіданні Священного Синоду Української Православної Церкви було затверджено місцеве прославлення і вшанування схиархімандрита Алексія, а чесні останки визнано святими мощами
Пам’ять прп. сповідника Алексія Карпаторуського святкується в день його блаженної кончини — 19 листопада за ст. ст.
Прославлення святого відбулось 21 жовтня 2001 року в Ізькому Свято-Миколаївському монастирі. Почесних гостей приймали керуючий Хустською єпархією єпископ Іоанн (Сіопко) та новий настоятель монастиря архімандрит Вассіан (Поп).
Урочисте богослужіння очолив Предстоятель Української Православної Церкви. Йому співслужили митрополит Чернівецький і Буковинський Онуфрій, архієпископ Івано-Франківський і Коломийський Миколай, архієпископ Хмельницький і Шепетівський Антоній, єпископ Хустський і Виноградівський Іоанн, єпископ Вишгородський Павел, єпископ Мукачівський і Ужгородський Агапіт, єпископ Почаївський Володимир, духовенство Хустської, Мукачівської та інших єпархій України.
За богослужінням був присутній представник Православної Церкви в Чеських землях і Словакії, настоятель храму на честь мученика В’ячеслава у місті Брно протоієрей Йосиф Фейсак. „Свято Закарпаття, — підкреслив о. Йосиф, — це і наше свято, бо православні Чехії добре знають отця Алексія і свято бережуть пам’ять про нього у своїх серцях”.
Ще до початку святкового богослужіння із Свято-Благовіщенського храму Хуста (який був побудований зусиллями прп. Алексія) до Ізького монастиря вирушив хресний хід з іконою Божої Матері „Акафісна”, яка була передана як благословення преподобному Алексію зі Святої Гори Афон.
До обителі прибув Митрополит Київський і всієї України Володимир. Почалась Божественна літургія. Після малого входу була відправлена остання заупокійна літія за схиархімандритом Алексіем. Митрополит Онуфрій зачитав постанову Священного Синоду про приєднання до сонму святих отця Алексія. Під спів тропаря і кондака з вівтаря було винесено ікону преподобного, і вперше духовенство проспівало йому величання.
„Цієї знаменної дати віруючі чекали багато років, — зауважив у своїй промові керуючий Хустською єпархією єпископ Іоанн, — це насправді торжество Православ’я на Закарпатті. Протягом багатьох років віруючі приходили до обителі, прохаючи у преподобного молитовного заступництва перед Богом. Зі сльозами вони припадали до могили святого. А пізніше — і перед його святими мощами. Сьогодні обитель зберігає багато свідчень про зцілення від важких недуг та молитовне заступництво преподобного Алексія”.

СУЧАСНИЙ СТАН МОНАСТИРЯ

У березні 2001 року указом єпископа Хустського і Виноградівського Іоанна архімандрита Стратоніка (Легача) було звільнено з посади настоятеля Ізького Свято-Миколаївського монастиря й призначено духівником жіночого монастиря в с. Липчі. На вакантну посаду призначено архімандрита Вассіана (Попа), який до цього займав у монастирі посаду благочинного.
На початок 2002 року в монастирі проживало 17 чоловік.
Згідно з Указом Президента України від 21 березня 2002 року „Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього СРСР стосовно релігій та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій” було прийняте відповідне розпорядження голови Закарпатської обласної адміністрації Івана Різака, на основі якого відділом у справах релігій при облдержадміністрації від 12 листопада 2002 року надіслано листа на ім’я голови Хустської райдежадміністрації М. Горби. У ньому зазначалось, що згідно з пунктом 1.3 вищенаведеного розпорядження необхідно подати узгоджені з керівниками релігійних організацій конкретні пропозиції щодо тих культових споруд, які використовуються не за призначенням і підлягають поверненню, зокрема приміщення Свято-Миколаївської обителі села Іза.
У зв’язку із цим листом укладено договір-угоду на тимчасове спільне функціонування тубдиспансера та Свято-Миколаївського монастиря на земельній ділянці в с. Іза-Карпутлаш Ізької сільської ради до вирішення питання переведення лікарні в інше місце.
У своєму користуванні Ізький монастир має такі споруди:
1) Свято-Миколаївський храм, будівництво якого було завершене в 1998 році (зараз у ньому проводяться реставраційні роботи);
2) двоповерховий корпус з домовою церквою (на другому поверсі) на честь Воздвиження Чесного Хреста Господнього та приймальнею намісника;
3) двоповерховий корпус з трапезною, кухня та келарня; на другому поверсі для братії обладнані у вигляді мансард сім келій;
4) одноповерховий корпус лазні;
5) ліве крило другого поверху лікарні, де розміщено 11 келій;
6) каплиця на честь Іверської ікони Пресвятої Богородиці;
7) старенький будинок від часів першого монастиря, непридатний для проживання;
8) надкринична каплиця, де здійснюється освячення води в день Богоявлення Господнього та інші великі свята;
9) корпус монастирської міні-ферми;
10) вхідна брама з церковними крамницями.
В Ізькій Свято-Миколаївській обителі проживають, проводячи своє життя згідно з монастирським статутом, 25 насельників. Вони несуть служіння, щоденно прикладаючись до святинь монастиря: раки з мощами прп. Алексія Карпаторуського, сповідника, напрестольного хреста із часткою святого Животворящого Хреста Господнього, мощевика із частками мощей преподобних отців Києво-Печерських та до місцевошанованої ікони Пресвятої Богородиці „Скоропослушниці”, знайденої в могилі преподобного Алексія Карпаторуського.

01.06.2005. ЧЕРНОВЦЫ. Паломники из Сербии и Черногории посетили святыни края

Епископ Тульчинский и Брацлавский Ипполит: «Православие — это созидающая, возрождающая и спасающая сила»