Олександр Яровий. Тіні чужих «богів»

01.05.2011 archive, Вестник №116, Страницы истории

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук,
член Національної спілки письменників України

Чим більше богів, тим вони слабкіші.
Святитель Миколай Сербський

Хто з нас не захоплювався міфами Давньої Греції, Скандинавії, казками різних народів? Хто не грався фігурками войовничих, проте симпатичних вікінгів? Хто не любить художньої фантазії? Але біда буттєвого розладу настає тоді, коли фантазії починають посягати на реальність, тим більше – на реальність духовного життя. Ось кіноекрани окупувала нова голлівудська стрічка – «Тор». «Сказка – ложь…», – писав Пушкін. «Да в чем намек?» – хочеться продовжити, видозмінивши рядки поета. На що натякає нібито безвинна квазі-реальність, спробуємо розібратися…
Власне, подібні фільми час від часу переглядаєш, аби із суто професійної точки зору орієнтуватися: куди йде сучасна індустрія кіновидовищ, чим «живляться» нові покоління глядачів? Як міняється художня мова кіномистецтва?
Перед нами – звичайна собі голлівудська поробка, від якої відніми комп’ютерні спецефекти – й залишиться «безбарвність» акторів, карнавальна бутафорія, дуже схематична подієвість у дусі підручникових відомостей про скандинавську міфологію. «Всіх батько» Один, син його Тор із традиційним молотом, що часом перетворюється на якийсь реактивний снаряд… Давно вже помічаємо, що західна манера «освіти» «культурою» (обидва слова беремо в лапки), американські переробки відомих мотивів дивують примітивністю і створюють химерну мішанку в неокріплих мізках юного глядача. У цих, ніби поєднаних божевільним, фрагментах «пазла» перемішуються пірати й динозаври, інопланетяни і міфічні герої, елементи науки й середньовічна європейська дрімучість. От і тут: боги скандинавів стають… мешканцями іншого Всесвіту. Молодий бог Тор, не витримавши іспиту на успадкування королівського звання від свого батька-Одина, за нерозумний авантюрний похід проти «інійних велетів» до іншого світу, «падає» у вигнання на нашу землю. Саме падає. Оці всі «космічні колодязі», «енергетичні вихори», що супроводжуються нестерпним шварканням у динаміках кінозалу та мигтінням комп’ютерних блискавок, стали вже загальним місцем подібних голлівудських казок (що, на жаль, часто копіюються і в пострадянському (російському) кінематографі: елементи голлівудщини ми бачимо в намаганні поєднати фольклорні мотиви із засобами американського кіно в російському фільмі «Книга майстрів»).
Втрапляє Тор у земні обшири звичайною людиною, – щоправда, доволі дужою, але й він не може відірвати від землі колись покірний собі молот… Молота грізний Один шпурнув у пустельні простори Нью-Мехіко, і навколо нього труться тепер армія, ФБР і НАСА… Але життя вирує. Молодий бородатий уродженець неземного Асгарду знайомиться із вченим-професором, а головне – з його гарненькою асистенткою. Ну, далі зрозуміло… Мости між світами продовжують переносити і добрих, і злих з місця на місце, між ними відбуваються потасовки зі спаленням та вибухами будівель, автомобілів, гуркотом, вихорами і світловими ефектами. Друзі головного героя – типажі цілком у дусі американської політкоректності. Страж-негр(!) на Райдужному мості; воїн виразної китайської зовнішності і, звичайно, маскулінізована дівиця в обладунках. Словом, штатівський «плавильний казан», а не Асгард. Загалом, все як у кіно. Американському.
Але що примушує замислитися?
Не тільки (і не стільки) факт пізнавальної плюсклості фільму. Примітив уже не дивує… Зараз взагалі дуже багато розвелося вчених мудрагелів, які не втомлюються повторювати: та то радянщина несла дидактику, ідеологію, одновимірність позицій; то тоді всіх треба було «навчати»: як працює турбіна чи яка формула ракетного палива!.. А зараз – просто розвага, «прикол», кайф, драйв і т.д. Ну, власне, згадаймо: пізнавальний струмінь є визначальним навіть на зорі наукової фантастики – у її зачинателя Жуля Верна. По-друге, із читачів фантастики виростали вчені і мандрівники, що таки реально «сказку делали былью».
Та вкрай засмутило інше. Фільм спродуковано цілковито у традиціях так званого «нью-ейджу», вчення про «новий вік» та окультну «еру Водолія», яке століттями визрівало на суміші понурої кабалістики, алхімії та астрології і в сучасних виявах набуло рис пропаганди магічних практик, так званих «екстрасенсорних здібностей» і взагалі, як казали колись, просто і переконливо, – всякої бісівщини. Тор переконує вчену землянку: «Твої предки називали це магією, ви іменуєте наукою, а в нас це – одне й те саме». Он воно що! Ось – квінтесенція фільму. Але глядачеві з нехристиянською свідомістю – що це промовить про небезпеку того «фону уявлень», тієї димової завіси, яка окутує молоде покоління, вирвавшись із безодні богоборства?
Зроблю маленький відступ. У вигляді як проміжного навчального підсумку, так і з метою певного експерименту дав самостійну роботу студентам першого курсу філології. Завдання складалося із двох питань: 1) Література й релігія; 2) Розказати про прочитану книгу. У відповідях на перше питання переважали загальники. На жаль, сучасна молода людина не те що не живе Євангелієм – вона не знає його змісту! Про церковну обрядовість – якесь фольклорно-язичницьке уявлення. Одиниці респондентів назвали літературні твори, базовані на ґрунті християнства. Це при тому, що наша тисячолітня словесність фактично вся, підкреслимо – вся, виростала на християнській вірі – навіть у радянські часи, у специфічних комуністичних уявленнях про добро і зло, про взаємини між людьми й народами, про завдання людини й людства. Зате друге питання викликало помітне пожвавлення: половина групи на значно більшому, ніж для першого питання, обсязі описували книжки, де діють відьми і маги, привиди та демони, де йде боротьба за чарівні амулети, право володіння земним світом чи людськими душами! Скажу відверто: відчув, що ми – православні люди – часом перебуваємо у щасливому невіданні: щό коїться за межами церковних родин, приходів; чим отруєна наймолодша частина суспільства, яка має будувати завтрашній світ! (Будувати можна тільки з Богом…)
Отруєне молоде покоління найбільше безвір’ям (або ж невіданням істинного Бога), незнанням батьківської православної віри, забобонністю, ілюзорними фантазіями, симпатією до магії, вірою у фетиш-предмети, власне – ідолопоклонством.
Услід за преподобним Макарієм Єгипетським такий стан влучно можна назвати «розрідженням розуму». Дуже точно! Твердість думки губиться. Хворобливе розм’якшення робить душу сприятливою («толерантною»!) до всякої духовної інфекції. За словами преподобного, «много есть людей, имеющих вовне вид живущих, а ум у них разжижен, невозвратно блуждает. А нужно пробрести в новом человеке сердце новое, ум небесный, в душе – душу божественную». (Макарий Египетский. Новые духовные беседы. Беседа Х).
Як пояснити сучасній людині, що вигадка Дена Брауна про, прости Господи, земну любов Месії до жінки – це явне (й потворне) богохульство? «А що тут такого… це так романтично!» – вигукує сучасний «культурний» обиватель. Ну, коли в нас «любов’ю» називають самі знаєте що, а ідеалом сучасної краси і юної свободи стає дивна істота в одязі унісекс, із малозрозумілими зовнішньо-статевими ознаками, металевими заклепками у носі й губах, із цигаркою та пляшкою пива, – то що тут говорити? Прошу вибачити печальну іронію! Насправді молодих людей шкода. Вони екзистенційно заблукані. Їм ніхто не допоможе, крім святої Церкви. Вони стоять над прірвою чужих лжесвітів, бездонне дно якої займає собою пекло богозалишеності.
Автори фільму «Тор» та йому подібних і справді моделюють якісь фантастичні світи, гігантські гори, скелі, водоспади, незвичайні будівлі, химерні пристрої, дивовижні костюми… Наче і красиво, і привабливо, але ловиш себе на думці: якась неприродна, холодно-безрадісна і демонічна це краса, якась наркоманська ілюзія. Невже заблукані сиротливі душі покликані блукати в морозно-сиротливих мареннях, «в космічнім хладі, як бездомні пси»? (Б. Олійник). Задум Божий про людину – дарувати їй живодайне тепло вічної Радості.
…Настає проречений світилами християнства час, коли послідовників Спасителя будуть вважати безумними (як казав прп. Антоній Великий, «люди стануть безумствувати і назвуть безумцями тих, хто не з ними»). Власне, ми це вже бачимо. Але якого роду наше християнське «безумство?» Ще пару десятиліть тому людину, яка б серйозно говорила про можливість сполучення комп’ютера і живої істоти, оголосили б фантазером. Тепер подібні досліди ідуть успішно, ще й прискореними темпами! Проводяться досліди по «вгадуванню думок» за хвилями та випроміненнями від мозку, щосили йде підготовка до нумерації-ідентифікації, шириться біометричний контроль… Мине якийсь час, і людина житиме з «телевізором у голові», безвільна й керована зовні, у світі своїх псевдокрасивих, згубних, демонічних ілюзій, які робитимуть її покірним рабом, споживачем симулякру, мешканцем гаданого («мнимого») світу. Голлівудські «міста» і «світи» – попередники «ікони звіра», змодельованої псевдодійсності, пустої або гріховної, що однакове у своїй непридатності в ділі спасіння. У цій симульованій дійсності не буде місця для віри Спасителю і праці над власною душею. До кінця земного життя прийдуть браковані душі. Смерть стане пробудженням від ілюзій: і куди піде душа, яка забула Бога, не працювала над собою, не дбала про вічне життя й безсило плуталася в тенетах диявольських примар? Наркотичний сон закінчиться. Пробудження буде страшним. І головне – нічого не виправиш!..
На ловця, як кажуть, і звір біжить. Буквально того ж дня втрапила мені до рук книга «Скандинавская мифология: Энциклопедия», видана в Москві 2007 року, упорядник К. Корольов. З чисто фаховою цікавістю вирішив поновити і поповнити свої знання скандинавської міфології. Це одна з вкрай цікавих тем: нащадки вікінгів створили потужну літературу (Андерсен, Лагерлеф, Ібсен, Ліндгрен…). Читаю, і… не покидає думка, що тут щось підмішано, наче в сектантських листках. І десь на останніх розділах книжки задум «енциклопедистів» розкривається! Вже не приховано, як у попередніх розділах, а відверто висловлюють вони неприязнь до християнства. Півбіди, що вони називають його «винуватцем» занепаду скандинавської автентики, – такого й ми вже наслухались за тисячу років; бо далі – перераховують численні секти неоязичницького спрямування, які діють на всьому євроатлантичному просторі; для ввічливості трохи ганять нацистів, які зробили пропаганду «тевтонського духу» і «Північного Шляху» своїм агресивним прапором, і знов у знайомому солодкавому дусі «нью-ейджу» (у цій солодкавості сполучається приторність наркотика із присмаком трупної отрути), проголошують християнство «таким, що не вдалося». Знайома пісенька! Тим більше, самі розумієте, християнство закликає до якихось заповідей, рамок і норм. А тут автори популяризують «легкий» принцип: роби, що хочеш, аби не шкодило іншим. Та не може діяльність без Бога не шкодити іншим, а наприкінці – не нашкодити останній у ланцюгу жертві зла, самому адептові люциферіанства. Між іншим, як на наукову працю, тут посилаються на книгу А. Кроулі – «батька» сучасного сатанізму на Заході!
І чого ж навчають ці культурологи з подвійним дном, сектанти- псевдовікінги? Що, виявляється, не Бог є володарем світу – а поклонятися треба, як вони пишуть, «великій богині» і «рогатому богу» (так і написано, навіть – з великої). Зрозуміло, про яких «богів» ідеться… Симпатики нацизму перерядилися в інші шкури. Тепер ідеться не про верховенство арійської нації, а про вибраність «посвячених», магів, практичних знавців стародавніх рун, забобонів та заклинань. Для нас планують (намагаючись вирвати душі з руки Христової) відродити тьму волхвування та відьмацтва, яка було рішуче повержена силою Господнього Хреста.
Православні б’ють у набат. І б’ють з багатьох тривожних приводів: ювенальна юстиція, апологетизація магії, засилля розпусти, восхвалення вседозволеності під вивіскою «свободи»… Чи чує суспільство? Чи розбудимо його?
Ми повинні створити противагу, спорудити стіну позитивного мистецького сенсу – в кіно, літературі, базуючись на наших руських, православних традиціях: у нас свої богатирі, мудреці, свої красуні і власні «чарівні предмети». Ну, не повертається язик назвати це все магією чи обманом! Бо таки світло несуть ці казки, легенди і перекази. Господнє, оптимістично-сонячне начало освітлює всі діяння наших героїв. Неповторний і дивовижний флер духовності передала християнська віра і творам вітчизняної класики…
Боротьба триває. Ми ще маємо шанс – до закінчення земної історії. Так чи інакше перемога буде за Богом, і святий Хрест безкінечно могутніший за міфічний молот Тора, який сучасні сили тьми намагнічують згубним демонізмом. Рано чи пізно відновиться остаточна гармонія світу, і навіки восторжествує Добро. Але нам треба вберегти землю людей іще до Страшного Суду, врятувати духовність для ще багатьох поколінь, бо інакше – навіщо ми жили? Щоб, опустивши руки, сказати: все одно це колись та закінчиться. Добро без нас воскресне «на новій землі, під новим небом»…
– А ви що робили? – запитає Господь.
Давайте ж пильнувати і діяти.

Митрополит Вышгородский и Чернобыльский Павел: «Мы — в единстве с Русской церковью»

Протоиерей Виталий Косовский:«Бога нужно «беспокоить» как можно чаще, и не только просьбами, но и благодарностями»