Ткаченко С.П. Православна культура як предмет про духовне здоров’я молоді

01.04.2005 archive, Вестник №43, События

Православна культура як предмет про духовне здоров’я молоді

Ткаченко С.П.

Працюючи з молоддю, ми стикаємось з масою проблем, притаманних нашому часу. Розв’язувати ці проблеми допомагають шкільні психологи, але не завжди це приносить потрібні результати, бо сучасний погляд на душу зовсім протилежний погляду Церкви. А враховуючи те, що під духовністю найчастіше розуміють „душевність”, тобто коли художню літературу, яка розвиває пороки і пристрасті, пропонують як „сильну духом”, то ми зовсім розгублені в питаннях, які стосуються душі і духу.
Хотілося б поділитися проблемами з приводу духовного (а не душевного) здоров’я молоді і шляхах його покращення. Зауважимо, що наведені приклади стосуються підлітків, які не знайомі з православною культурою, у всякому разі подібного предмету вони не вивчають. У своїх напрацюваннях ми не претендуємо на оригінальність і можемо в чомусь помилятися, а чогось просто не знати, тому заздалегідь просимо вибачення за це і за неприємні для слуху речі, яких ми припускаємось при спілкуванні з відповідною аудиторією. Наша мета заставити людину мислити, тому ми, формулюючи проблему, пропонуємо шляхи її вирішення, і діти самі (свідомо чи несвідомо) знаходять правильний шлях — православний.
1. Спілкування молоді. Давати оцінку стану спілкування молоді між собою може кожний з нас. І як би ми його не характеризували, ми будемо єдині в тому, що цей стан хотілося б покращити. Як можна примусити дитину не лаятися? Можливо, заборонити? Але коли діти спілкуються між собою, наглядача поруч немає, а на сторонніх вони мало звертають увагу. Налякати тим, що це приносить шкоду? Але яка ж може бути шкода, коли всі так чинять (для них широкий шлях кращий вузького). „Доведіть мені, що сказаний чи почутий матюк на мене впливає: я його вимовляю, і нічого зі мною не трапляється. Це все дурниці”, — майже завжди можна чути подібну відповідь з вуст студентів. Дійсно, як довести невіруючій людині православні світоглядні переконання, розмовляючи з нею „її мовою”, тобто не використовуючи понять „Бог” і „сатана”, „рай” і „пекло” тощо? Можливо дослідження вчених з цього приводу стануть в нагоді? Але ж яких вчених? Які дослідження? Для того щоб вибрати потрібні аргументи для переконання, треба спочатку самому розібратися, де істина: тобто що мені потрібно, а що зайве. Люди віруючі помітили, що сьогодні межа, яка розділяла зло від добра, майже знищена, і те, що раніше було очевидно, зараз ні. Згадайте про те, як жили наші діди і прадіди, які у них були цінності, і порівняйте з сучасним станом. У їх чистому житті були контрастно помітні всі ті гріхи, якими зараз пишаються, те чого раніше цуралися, зараз стало невід’ємним атрибутом життя. А що ж тоді буде далі? Ми не знаємо Старого Завіту, де регламентуються стосунки людини і Бога, а тому не можемо дати відповіді про те, що такий народ зникає з лиця Землі, та й у підручниках з історії вказуються соціальні, економічні, політичні та інші причини, але не відступ людини від моральності (від Бога). „Спочатку було Слово…” (Ін. 1,1), і у підлітків теж починається все зі слів, які вони чують, а потім свідомо чи несвідомо повторюють. Де ж межа свідомості людини? В якій частині голови зароджуються думки? Яким відділом головного мозку я зараз думаю над почутим? А в якій звивині зберігаються „мати”, які час від часу злітають з наших вуст подібно гною з рани, що не може загоїтись? Пропонуємо питання: чому всі заборонені для вживання слова пов’язані зі статевими відмінностями чи стосунками? Хоч один мат не відповідає цьому твердженню? Коли підлітки починають переривати свій убогий словниковий запас, який містить мати, та похідні від них лайки, вони розгублюються. Тепер ці діти „наші”, і їм можна подати православні роз’яснення, причому чим більша в них зацікавленість, тим більше можна лякати їх тим, до чого призводить лайка. Вони сприймають повідомлення свідомо, а не „відключені” так само коли їм „читають мораль”. Можливо, усвідомлення цих речей стане першим поштовхом у роботі над чистотою своєї мови.
Але якщо відкинути лайку в спілкуванні молоді і критично підійти до інших „слів-паразитів” чи „штампів” на кшталт „вівця”, „брат” тощо, то можна помітити їх зв’язок з духовним життям віруючих: ми всі брати і сестри; ми вівці, а наш пастир — Христос тощо. Тут найцікавішим є висловлення “не гони беса”, або його скорочений варіант „не гони”. Спробуємо розібратися. По-перше, якщо „бєс” існує, тоді існує і Бог, а отже, можна визнати Його „перевагу” над нечистою силою. І як висновок з’являється твердження про те, що краще не відганяти від себе Бога, а треба якомога далі відганяти від себе деструктивну силу, яка приносить шкоду і руйнує життя. Якщо ж людина припускається іншого і вважає, що потойбічного життя немає, то навіщо казатидурниці про „бєса»? Можна придумати якусь іншу фразу.
2. Шкідливі звички. Доводи про погіршення стану здоров’я від зваб молоддю не сприймаються зовсім: „У житті треба все спробувати”. Чи можна вплинути у цьому випадку на їх „я”. Пропонуємо розглянути поняття „сила волі” (духу). На запитання „чи можеш кинути палити?” чуємо відповідь: “Зможу, але навіщо це мені?” Найскладніше в цьому діалозі показати співрозмовнику, що це потрібно, хоча б для перевірки його сили волі: чи вистачить у нього духу втриматись бодай деякий час без паління або розпивання спиртних напоїв. Наводячи безліч прикладів прояву сили волі та жертовності у житті наших прадідів (та з позацерковного життя), можна акцентувати, що такі вчинки сучасним людям „не під силу”. Виходить, ми стали слабкіші.
Головна мета таких розмов — поштовх до шляху виховування „сили волі». Але треба домогтися того, щоб дітям було зрозуміло, що це потрібно не нам, а їм, що вони для себе повинні доводити „силу волі”, а не для нас. А якщо вони захочуть отримати конкретні поради (вправи), то в цьому випадку православна аскера стане до речі.
3. Телевізор, комп’ютер, мобілка. Як ми вже зазначали, головною проблемою сучасної людини є відсутність знань про добро і зло. Для того щоб яскраво зобразити стан людини, скористаємось прикладом, який, заздалегідь просимо вибачення, буде трохи бридким. Отже, сучасну людину порівняємо з собакою, яка лиже пилку, причому її зазубрену частину. Собака відчуває смак крові і тому починає лизати сильніше і частіше. Святі Отці досить часто наводили паралелі з безсловесними, і це давало свої позитивні результати, бо тварини були поруч: люди жаліли власну худобу. Зараз цей приклад не повертає увагу людини власне до себе — це будь-хто з оточуючих людей, але не я, у мене все гаразд. А, може, ми просто не знаємо, що таке „гаразд”?
Яка користь від зазначених вище телевізора, телефону, зокрема мобільного? Тут ми можемо перелічити декілька позитивних сторін. А яку шкоду вони нам спричиняють? Може, це лише розмови? Яких же чинників більше: позитивних чи негативних? І за якими критеріями ми розділяємо ці чинники? Уявіть тільки собі: ми ж говоримо погано про гарні речі! Це все одно, що найкращого друга уявляти ворогом. Це неможливо. Ще важче уявити, відчути ворога другом. А коли я розповідаю про шкоду телевізора, комп’ютера чи мобільного телефону, то я сам стаю ворогом. І тому наше найголовніше завдання — довести, що православне вчення — це ліки для душі, що елементи православної культури на уроках — це щеплення проти таких захворювань, як ворожнеча, ненависть, сварки, грабежі, бійки, вбивства, депресія, розпач, самогубство тощо. Коли мені ставлять діагноз „хвалько”, то порад жодних, як зробити так, щоб не хотілося подати себе в суспільстві кращим за інших. Тільки при знайомстві з сильним за духом і рятівним вченням Христа можна знайти відповіді на духовні питання і запити, а ми, здебільшого, обмежуємось тим, що знаємо, коли яке свято і що на це свято робили наші прадіди. Як неможливо відчути аромату квітки, яку ми бачимо на телеекрані, так не можна судити про православну культуру через призму атеїстичного, матеріалістичного чи язичницького світогляду оточуючих. Отже, якщо зволіти спілкуванню з „бездушними ідолами” сьогодення спілкування з живими людьми чи Богом (навчити вести себе в суспільстві може тільки моральний закон), то ми отримаємо міцне підґрунтя для державотворення, бо станемо ближчими один до одного.
4. Ставлення до ближнього. Прірва, яка існує зараз між батьками і дітьми, між сусідами, між тими, хто має різні погляди на якісь речі чи явища, зростає кожного дня. Ми стаємо більш роздратованими і все менш терпимими один до одного. Ми хочемо бути най-най і щоб до нас ставились згідно нашої думки про себе думки. Але виходить не так, і ми не маємо миру в душі. І все це через те, що ми забули просту істину: „Як ви хочете, щоб до вас ставились, так і ви ставтесь до інших”. А як я можу ставитись до іншого доброзичливо, коли я вважаю себе кращим за нього? Отже, треба спочатку подивитися на себе, побачити всі свої недоліки і зусиллями над собою позбавитись їх. Яке ж вчення можна при цьому використати? Саме вчення Христа — вчення любові. Бо приклад його жертовної любові не має більше аналогів в історії людства.
5. Статеві стосунки. Якими мають бути відносини між різними статями? Невже романтичні оповідання і романи допоможуть мені знайти свою половину? Аж ніяк! Мої райдужні думки не мають ніякого зв’язку з сьогоденням. І чим більше я сприймаю інформації про щасливі стосунки між закоханими, тим більше я пристосовую це в своїй уяві до себе, тим далі я відходжу від „свого щастя”, бо не бачу цього в оточуючих. Так навіщо „відриватись від землі”, поглинаючись пристрастями і пороками, в пошуках „свого щастя”, якщо треба просто звернутись до себе і змінити себе. По-перше, ми про цей спосіб отримання земного щастя не знаємо, а, по-друге, не знаємо, як його досягти. Де ж розкривається зміст і форма стосунків між чоловіком та жінкою? Саме в Святому Письмі ми можемо про це дізнатися.
Іншим прикладом роботи в цьому напрямку є відомості про телегонію та наведення безлічі прикладів, які підкреслюють важливість відсутності дошлюбних зв’язків, помірності в стосунках та профілактику захоплення похоттю. І приклади поведінки спортсменів перед змаганнями, і монахів в монастирях, і відомих чи малознаних особистостей — все це може привернути увагу до чистоти і збереження цнотливості. Головне — цей матеріал подати не як систему заборон утіх сучасного життя, а як єдино можливий засіб збереження власного здоров’я і майбутнього наших дітей.
6. Розпорядок дня. Хто з нас додержується систематичності протягом дня? Хто знає, скільки йому треба працювати, щоб не перетрудитися і не стати лінивим? Хто знає, що, коли і як треба їсти? Хто знає, як і скільки треба спати? Чи потрібна ранкова гімнастика? Можна продовжити цей ряд далі, але не в красномовстві заданих питань суть, а в тому, що ми не можемо дати вичерпну відповідь по кожному з них. Ми знаємо, що Адам і Єва, знаходячись в раю, мали дві заповіді щодо посту — не їсти плодів з одного дерева, і щодо роботи — наглядати за раєм. А духовний стан перших людей був таким, що вони постійно прагнули Бога. Ми забули Бога, працювати і поститися не хочемо, бо ми знаємо краще всіх, що нам потрібно і як це треба робити. І як тоді довести сучасному поглиначу їжі, що пост необхідний для здоров’я? Як навчити його відчувати міру у всьому? Можливо, приклади з медицини та сучасні відкриття вчених стануть в нагоді під час переконання молоді в „необхідності” для них утримань, ранніх підйомів, приємної і посильної фізичної роботи протягом дня тощо.
7. Чудеса в нашому житті. Чи можливе чудо в сучасному світі? І що ж таке чудо? Якщо це можливість неможливого, попрання законів буття, якщо все те, про що розповідається в житіях святих, було насправді, то чому зі мною не може відбутися цього (маємо на увазі не подвиг мучеництва, а прояв дарів Духа Святого у пророків, апостолів, преподобних тощо)? Чи буде чудом, що я кину палити під впливом переконань яскравої особистості православного педагога? Якщо цю перемогу над самим собою я вже одержав, то що мені заважає перемогти себе в чомусь іншому? Здобуваючи певний досвід, я пізніше зможу поділитися ним з іншими. Але на початковому етапі, якщо я свідомо підхожу до лікування своєї духовної немочі, мені потрібний досвідчений фахівець (викладач православної культури чи священик) і посібник з цих питань (підручник з православної культури, праці Святих Отців тощо).
Отже, знайомство з Православ’ям, його вченням і традиціями має духовно оздоровити як кожну особистість окремо, так і весь наш народ в цілому. Але це знайомство повинні здійснювати фахівці, бо „найманець”, який не є пастирем, не турбується про стадо і приносить йому шкоду. Тому краще, коли діти зовсім нічого не будуть чути про відповідні речі, бо в противному випадку їм буде здаватися, що вони вже це вивчали і їм це не потрібно. Якщо викладач, який не розуміється на вищезазначених питаннях, спробує їх відтворити без відповідної підготовки, то це призведе до шкоди. Я не можу раптово прийти на урок і почати „вбивати» в голову дітей те, чого вони не можуть сприйняти — вони повинні самі мене про це благати. А це можливе тільки у випадку, якщо нам вдається довести аудиторії, що вона духовно хвора, і ми самі, при цьому, стоїмо на шляху видужання. Тому при умові наявності висококваліфікованих спеціалістів, підручників та методичних посібників з даної теми, при вивченні православних дидактичних напрацювань ми зможемо досягти певного прориву в справі духовного оздоровлення підростаючого покоління.

Лариса Махина. «Если выживу, стану священником»

Коментарі учасників