Єпископ Житомирський і Новоград-Волинський Гурій. Світло подвигу святих рівноапостольних братів

01.07.2003 archive, Вестник №22, События

День словянской письменности

24.05.2003. КИЇВ. СВЯТО СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ І КУЛЬТУРИ РОЗПОЧАЛОСЯ БОЖЕСТВЕННОЮ ЛІТУРГІЄЮ У КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКІЙ ЛАВРІ ТА МОЛЕБНЕМ БІЛЯ ПАМ’ЯТНИКА СВЯТИМ

В день святих рівноапостольних Кирила і Мефодія, учителів Словенських, відзначається Свято слов’янської писемності і культури. В цьому році урочистості з нагоди свята організовував Синодальний відділ у справах молоді Української Православної Церкви та Спілка православної молоді України за підтримки Міністра культури України Юрія Богуцького та народного депутата України Андрія Деркача.
Розпочалися урочистості Божественною літургією в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври. Богослуження очолив митрополит Черновицький і Буковинський Онуфрій. Йому співслужили 14 архієреїв, серед яких був і ієрарх Американської Православної Церкви митрополит Оттавський і Канадський Серафім.
По завершенні літургії Хресним ходом духовенство і віруючі пройшли до пам’ятника святим рівноапостольним братам, що знаходиться біля входу до Дальніх печер Лаври. Біля пам’ятника було звершено молебень.

25.05.2003. КИЇВ. З НАГОДИ ДНЯ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ І КУЛЬТУРИ У НАЦІОНАЛЬНІЙ ОПЕРІ ВІДБУЛАСЯ УРОЧИСТА АКАДЕМІЯ

Ввечері 24 травня, коли Православна Церква святкує пам’ять святих рівноапостольних братів Кирила і Мефодія, учителів Словенських, а слов’янські народи відзначають День слов’янської писемності і культури, у Національній опері відбулася Урочиста академія з нагоди свята. Організаторами акції виступили Синодальний відділ УПЦ у справах молоді та Спілка православної молоді України. Допомогу у проведенні свята надали Міністр культури України Юрій Богуцький та народний депутат України Андрій Деркач.
Розпочалася урочиста Академія вітальним словом митрополита Черновицького і Буковинського Онуфрія, який від імені Предстоятеля Української Православної Церкви привітав присутніх зі святом, нагадавши, що саме в цей день Блаженніший Митрополит Володимир перебуває на батьківщині святих рівноапостольних братів у грецькому місті Солоніки. Голова Синодального відділу у справах молоді єпископ Житомирський і Новоград-Волинський Гурій виступив з доповіддю про служіння святих Кирила і Мефодія та значення їх трудів для слов’ян.
По завершенні Академії відбувся святковий концерт, під час якого на сцену виходили не тільки відомі та професійні виконавці, а й творча молодь.

Світло подвигу святих рівноапостольних братів
Доповідь на урочистостях 24 травня 2003 р., м. Київ

Гурій, єпископ Житомирський і Новоград-Волинський,
Голова Синодального відділу у справах молоді

Ваші Високопреосвященства, Преосвященніші Владики, дорогі отці, браття і сестри, шановні гості! Ми раді привітати Вас із святкуванням днів слов’янської писемності та культури.
Свято слов’янської писемності та культури є визначним для нашої Церкви і для всіх слов’янських народів. Сьогодні кожен із нас знає імена великих просвітителів слов’ян святих рівноапостольних Кирила і Мефодія, а також їхніх учнів та послідовників Ангаляра, Савви, Наума, Климента і Горазда. Чи можна більш красномовно возвеличити їхній подвиг, ніж словами церковного піснеспіву: «Да радуются днесь роди словенстии священную память учителей богомудрых светло празднующе: теми бо начатся на сроднем нам языце словенстем Литургия Божественная и все церковное служение совершатися, и тем неисчерпаемый кладезь воды, текущия в жизнь вечную, дадеся нам, от неяже пиюще, не престанем величати Вас, Кирилле и Мефодие. Вы же, во славе святых веселящеся, молитеся прилежно спастися душам нашим.»
Ми вдячні їм не лише за азбуку і можливість читати, писати та молитися рідною мовою, а й за той великий дар пізнати вчення віри Христової — Благу Вість — рідною мовою.
Значення рівноапостольної діяльності святих слов’янських першовчителів Кирила та Мефодія завжди оцінювалось православною церковною свідомістю з точки зору загальної історичної ролі Візантії та її місця у всесвітній історії. В східній половині Римської імперії, в межах якої здійснювалися події Нового Завіту, виникла Церква і досягла найвищого рівня християнська культура. Візантія не могла не викликáти релігійних симпатій зі сторони оточуючих її слов’янських народів, для яких вона призначена була стати «Світлом зі Сходу». Греко-слов’янські відносини сягають своїм корінням у глибоку давнину, але лише близько ІХ століття проясняються історичні горизонти і стає очевидною безперспективність язичництва для молодих слов’янських держав, які бачили у Візантії зразок міцної та сильної держави з інститутом Церкви й високою культурою. Візантія ж вбачала в християнізації слов’янських народів важливі політичні гарантії. В цих умовах і відбувалася просвітительська діяльність святих братів Кирила й Мефодія, які волею Божою й волею людською були покликані стати апостолами всіх слов’янських народів. Їхня діяльність поклала початок новій епосі культурно-національної історії слов’ян. Діяльність Кирила і Мефодія може бути достойно оцінена лише при ознайомленні з попередніми і наступними періодами в житті наших предків.
В середині першого тисячоліття по Різдву Христовому слов’яни займали величезну територію. З півночі на південь ними була обжита територія від південного побережжя Балтійського моря до басейну ріки Дунаю та її південних притоків. Із заходу на схід слов’яни займали площу від ріки Ельби до рік Дону, Оки й Волги; басейн Дніпра аж до Причорномор’я був майже весь заселений слов’янами. У VI-VII століттях ми знаходимо слов`ян у глибині Балкан, а до часу діяльності святих братів (друга половина ІХ століття) слов’яни, що жили в межах Візантійської імперії, вже були християнами. В таких умовах відбувалась місіонерська діяльність Мефодія і Кирила.
Однією з перших слов’янських держав, на яку спрямували свою місіонерську діяльність святі брати, була Моравія. Бажаючи стати незалежною від німців державою в сфері релігії, Ростислав звернувся до візантійського імператора Михаїла ІІІ і до Константинопольського патріарха з наполегливим проханням прислати в Моравію християнських проповідників, які могли б навчити народ християнським істинам на їх рідній мові. Вибір імператора і патріарха припав на братів Кирила та Мефодія, які незадовго перед тим повернулись з Хазарського каганату.
Туди вони були направлені з місіонерськими цілями і блискуче виконали своє завдання. Каган проголосив терпимість до християнської віри, дозволив бажаючим прийняти святе хрещення і робити це без перешкод. Під час перебування в Ітилі Мефодій головним чином проводив християнські богослужіння і навчав бажаючих молитв.
З 863р. почався історичний подвиг великих братів. Завдання, поставлене перед ними імператором та патріархом, містилось не тільки в тому, щоб понести слов’янам християнське благовістя в усній формі на їх рідній мові — це було б під силу багатьом культурним і володіючим іноземними мовами богословам. Перед братами постала проблема створення нової писемності для народів, які її не мали. Такого роду і масштабу проблеми вирішуються багатолітніми трудами об’єднаних зусиль багатьох вчених. І все ж, з Божою допомогою, брати цю проблему вирішили. Основна робота була виконана Костянтином, який став автором слов’янської азбуки. Мефодій, використовуючи сучасну нам термінологію, був його асистентом. Геніальною думкою Кирила та запорукою безсмертя його справи було, без сумніву, створення азбуки, пристосованої до слов’янської фонетики. Але це був лише перший етап. Зроблений ним після цього слов’янський переклад текстів Святого Письма і богослужіння був справою величезного значення. Той факт, що діалектна різниця між слов’янськими мовами в той час ще не проявлялась дуже різко, надавав справі двох братів значення, яке сягало далеко за межі Моравії. Загальнослов’янська писемність, переклади книг Святого Письма, зроблені слов’янськими апостолами, скоро перетнули Карпатський хребет, переправились через Прут і Дністер і почали переможний тріумфальний шлях по Київській Русі, де ґрунт для християнської проповіді також був удобрений, як недавно в південнослов’янських країнах.
Таким чином брати прибули в Моравію, вже маючи слов’янський переклад Євангелія. Протягом недовгого часу в багатьох місцях Моравії зазвучало прославлення Бога рідною мовою, в десятках місць були закладені осередки національної грамотності та національної освіченості. Це мало багатостороннє значення й перспективи, які йшли далеко вперед, і це не могло не викликати гострого опору зі сторони німецьких єпископів і священиків. На четвертому році своєї місії в Моравії брати поїхали в Рим, щоб добитись визнання папою самостійної Слов’янської Церкви. По дорозі в Рим брати зупинились у Панонії (сучасна Словакія).
Князь Панонії, більшість населення якої складали слов’яни, з ентузіазмом поставився до можливості створення національної Церкви та писемності і сам з придворним оточенням став учитися слов’янській грамоті та читанню священних книг. П’ятдесят молодих людей було віддано на навчання до святих братів.
При здійсненні моравської місії святими Кирилом та Мефодієм були створені важливі передумови для самостійного церковного і державного добробуту слов’янських народів з їх мовою, богослужінням, духовною культурою й освітою. Безумовним результатом просвітительської діяльності святих Кирила й Мефодія та їхніх учнів став блискучий розквіт болгарської культури у вік Симеона. Переклад книг Святого Письма на слов’янську мову, здійснений братами, і створена Костянтином слов’янська азбука полегшували справу християнізації Болгарії. В 865р. відбулося масове хрещення болгар на чолі з царем Борисом, який отримав при хрещенні ім’я Михаїл. Перемога та утвердження місії святих братів у Болгарії, звідки її результати розповсюдились і на інші країни, — тісно пов’язані з діяльністю їхніх учнів, які знайшли в Болгарії широке поле діяльності після свого вигнання з Моравії. Справа святих братів не могла померти. І не тільки тому, що вона як проповідь Правди Божої була безсмертною по самій своїй сутності, але й тому, що Кирило та Мефодій свідомо потурбувались про підготовку своїх послідовників.
Справа великих першовчителів слов’янських Кирила і Мефодія велична двома сторонами: по-перше, вони принесли слов’янам світло християнського вчення і, просвітивши ним слов’ян, створили нерушиму базу Православ’я, тому що слов’янські народи, отримавши Святе Письмо та інші основні християнські книги на рідній мові, освоїли сутність християнства за його першоджерелами; по-друге, слов’янська писемність створила великі, передові й безперервно прогресуючі слов’янські культури, які з самого свого народження завжди були глибоко людяними, гуманними у вищому значенні цього слова.
Справа святих Кирила і Мефодія принесла плоди — вона утвердила християнство на непорушній основі і сприяла розвитку національного самоусвідомлення слов’янських народів, зберігаючи ці народи в глибокій єдності, якої не змогли порушити ніякі незгоди. Вікова історія слов’янських народів свідчить про те, що протягом свого існування слов’янські народи, об’єднані Христовою вірою, завжди знаходилися у єдності і виявляли братерську взаємодопомогу при виникненні незгод у державній або релігійній сферах.
Взаємовідносини Руської та Сербської Православних Церков базуються на давніх, міцних традиціях братської дружби. За весь період історії ці відносини можна охарактеризувати як відносини любові. Корені взаємовідносин двох Церков-сестер сягають у глиб віків. Вони міцно зв’язані знаменною подією кінця ХІІ століття: прийняттям чернецтва в руському Пантелеймонівському монастирі на Афоні сербським царевичем Растко (в чернецтві святий Савва), першим предстоятелем Автокефальної Сербської Православної Церкви.
З часу підкорення Балканського півострова турками православні слов’янські народи звернули свій погляд до єдиновірної та одноплемінної з ними православної Московської Русі. В 1508р. до великого князя Василія Іоанновича прийшли від Білгородського митрополита Феофана троє старців із проханням про допомогу, тому що, писав митрополит, «попустив благий Господь Сербську державу в руки іноплемінних…» З подальшого змісту листа видно, що Білгородська митрополія вже отримувала поміч від Іоанна ІІІ, що і нині в неї один покровитель — руський государ.
Подібно до того, як в роки татарської неволі сербський цар Стефан Душан став покровителем руської обителі на Афоні, так тепер у сторону Москви дивилися старці Хілондарського монастиря. Вони величали руського царя Іоанна IV «справжнім християнином». У свою чергу південні слов’яни передали на Русь духовну спадщину Візантії, допомагаючи, таким чином, духовному розвитку Руської Православної Церкви. Велика кількість візантійських творів прийшла на Русь уже в готовому південнослов’янському перекладі, і, до того ж, в перекладах болгарських, а до перекладів болгарських стали приєднуватись і сербські переклади.
В 1641р. митрополит Симеон отримав дозвіл у Москві на збір пожертвувань на користь страждаючому сербського народу.
В ХVIII столітті в межах нинішньої України знайшли притулок тисячі православних сербів, які залишили свою батьківщину через турецький гніт.
Братське відношення південно-західних слов’ян до руських єдиновірців виразилось у відповіді митрополита Чорногорського Петра І французам, які запропонували, за вказівкою Ватикану, відмовитись від спілкування з Росією, запропонувавши натомість йому титул патріарха всіх сербів і двісті тисяч франків. «Руські нам не вороги, — говорить митрополит, — а брати по вірі і племені, люблять нас, як і ми любимо їх… Слов’яни лише від союзу з могутньою і рідною Росією чекають собі спасіння і слави…»
Братські відносини існували й існують між болгарським і руським слов’янськими народами. Промисел Божий ще за часів святого князя Володимира, який отримав із Болгарії вчених священиків і книги, духовно зв’язав два слов’янських народи — руський і болгарський, що ще з давніх часів жили в близькому сусідстві.
Укріпленню спілкування двох народів допомагали й вихідці з південнослов’янських сторін. Деякі з них залишили глибокий слід в історії слов’янського літературного розвитку. Це предстоятель РПЦ св. митрополит Кіпріан (†1406), відомий на Русі як автор житія святителя Петра; його родич, митрополит Київський і Литовський Григорій Цамблак (†1450), який залишив про себе пам’ять як великий любитель книжної справи.
З особливою жертовною любов’ю і співчуттям руський народ віднісся до болгар у важкі часи турецької неволі. Крім щедрих грошових милостинь на болгарські монастирі й храми з XVI століття в Болгарію з Росії йдуть у великій кількості руські рукописи і книги, які не дали згаснути культурно-національній свідомості болгарського народу і підтримували його культуру та просвіту.
Болгари добре розуміли і високо цінували братерську поміч Православної Русі. Вищим і найбільшим виявленням глибини братерських почуттів руського суспільства до єдиновірних і одноплемінних болгар стала русько-турецька війна 1877–1878рр., яка принесла болгарському народу довгоочікуване звільнення від турецького гніту.
Близькими є відносини Польської Православної Церкви з українським і руським православними народами. Ці взаємовідносини беруть свій початок ще в далекому минулому. Важкий стан православних віруючих Речі Посполитої не обминула увагою православна Росія, що заступилась за своїх єдиновірців, яких переслідували. Першим звернувся до польського двору з проханням полегшити гніт своїх єдиновірних і одноплемінних цар Олексій Михайлович. Послам, які поїхали в Польщу, був даний наказ стояти міцно і вимагати в поляків вільного віросповідання православних: «Впредь в вере греческой закону неволи не чинить, церквей Божиих не отнимать и во всем им жить в прежних вольностях». Майже всі договори Росії з Польщею включали пункти про вільне православне віросповідання.
Існують традиційні і братерські зв’язки між чеськими, словацькими і руськими слов’янами. Не тільки взаємні відвідування й зустрічі служать проявленням братерської любові у відносинах братніх народів. Вираженням єдності є постійний обмін між предстоятелями Церков листами і посланнями з приводу церковних свят, торжеств, визначних подій, обмін богословською літературою, студентами духовних шкіл. Приємно відмітити, що багато представників єпископату Чехословацької Православної Церкви отримали православну духовну освіту на території України й Росії.
Велика історія слов’янства… Велике і неоціненне значення християнства в історії слов’ян, слов’янської культури й державності… Нам всім відоме почуття слов’янського національного і духовного братства та культурно-етнічної єдності.
Мова Святого Письма, яку принесли слов`янам солунські брати, була покликана виражати християнський духовний зміст. І тому культура наших народів тісно пов’язана з християнським способом життя, який відтіснив язичницькі традиції.
Християнська віра на Русі пов’язується з іменем святого рівноапостольного князя Володимира, який прийняв хрещення і хрестив Русь. Але початки віри на слов’янських землях були закладені набагато раніше. Поява християнства в країнах, заселених слов’янами, почалася з моменту, коли в Моравію прибули святі Кирил та Мефодій, несучи з собою світло євангельської проповіді, щоб просвітити цю країну. З того часу почалося розповсюдження віри Христової і утвердження Церкви на всіх слов’янських землях. З падінням Моравії християни принесли православну віру в Польщу, де в 966р. польський князь Мешко прийняв хрещення разом зі своїм народом. Звідси Православ’я почало проникати далі на схід, на Русь, де воно знайшло для себе добрий грунт і стало твердинею віри, якою раніше була Візантія.
В розповіді про вибір віри князем Володимиром літописець вказує на ту обставину, що бабуся князя, Ольга, була християнкою і прийняла хрещення в православній Візантії. Отож, вже в той час, задовго до хрещення Русі, русичам було відоме християнство, а саме, Православ’я, що пізніше вплинуло і на вибір князя Володимира. І воно, як можна бачити з літописних джерел, було прийняте народом, тому що в договорі князя Олега з греками знаходимо згадку про існування в той час у Києві церкви в честь пророка Ілії і про хрещених людей на Русі, які, згідно з цим договором, повинні були присягати на хресті у храмі. Те, що народ не відкинув віру, а, навпаки, деякі люди навіть приймали нове для них віросповідання, ясно вказує, що воно не було чужим для них, не було відірваним від їхнього життя та моральних норм. Православ’я з його моральністю і чистотою було близьким слов’янському серцю. Воно виражало ті якості і норми, які слов’яни ставили собі за ідеал ще до прийняття християнства. Тепер же, з появою православного віросповідання, народ зміг побачити те, чого він підсвідомо бажав весь цей час, чого він прагнув, як прагне подорожній води серед спекотної пустелі під палючим сонцем. Тому не було особливого опору новій релігії, і вона органічно з’єдналась зі світоглядом народу, ввійшовши в його життя і ставши невід’ємною його частиною.
Звичайно, розповсюдження віри почалося з вищих верств населення, якими на Русі, як і в інших країнах, населених слов’янами, були князі та знать. Слід припустити, що правителі народу як краща і освіченіша його частина були виразниками бажань нації, і їхні бажання вказували на бажання людей. Тому хрещення княгині Ольги, а також Аскольда і Діра можна розглядати так, що в слов’янському світі почалось невдоволення старою язичницькою релігією і що народ шукав нові моральні орієнтири, які могли б задовольнити його. Особливо яскраво ця криза помітна під час вибору віри князем Володимиром.
Прийняття князем саме Православ’я не є випадковістю, тому що в цьому виборі відображалися природжені риси і схильності не одного правителя, а цілого народу, ті риси, які завжди відрізняли слов’ян від інших народів і націй. Інакше не можливо було б пояснити переродження закоренілого язичника, безжального до ворогів, у смиренного правителя, який полишив війни і зробив докорінний переворот у своєму житті. Перед ним був широкий вибір, у якому йому пропонувалося і повне насолод життя мусульманина, і влада та сильна підтримка папи в католицтві, і почуття обраності в іудаїзмі. Православний же інок, який прийшов із Візантії, не обіцяв нічого земного, а лише показав картину Страшного Суду, і цього було достатньо, щоб пробудити бажання князя до праведності і правої віри. Але це було поки-що виразом волі лише князя, хоча в значній мірі вплинуло на народ, який довіряв йому як правителю. Та подальші події досить ясно показали, що народ згоден із вибором правителя і бажав того ж, що й він, бо бачив безсилля ідолів і був готовий змінити життя. Князь, не покладаючись на свідчення місіонерів, вирішив відправити послів у різні країни, щоб вони самі могли побачити, як живуть послідовники тієї чи іншої віри. Посли, ж, обійшовши вказані землі, також визнали найкращою вірою Православ’я. Це був голос народу, голос його представників, які згодились із думкою свого правителя.
Чому ж слов’янські народи, які так довго перебували в язичництві, порівняно легко прийняли нову віру? Швидше всього це можна пояснити тим, що чистота Православ’я відповідала традиціям слов’янських народів, їх звичаям і ментальності. Адже наша культура має природну схильність до християнства і не може витримати грубого ідолопоклонства, яке існувало на слов’янських землях до того. Сам устрій життя народу сприяв прийняттю християнства.
Тому вибір, зроблений народом, не можна назвати випадковим чи примусовим. Це було вільне волевиявлення людей, які побачили промінь світла в темряві і пішли назустріч цьому світлу. Православ’я стало для слов’ян тим провідником, якого вони шукали протягом всієї своєї історії і якого, нарешті, знайшли і прийняли без сумнівів та вагань. Православ’я і до сьогоднішнього дня є нашим найбільшим скарбом.
На завершення хочеться відзначити, що, вшановуючи пам’ять великих синів Церкви Христової святих рівноапостольних Кирила та Мефодія, ми, будучи спадкоємцями їхньої багатої творчої спадщини, можемо не лише виразити їм нашу вдячність і пошану, але й наслідувати святих братів у справі благовістя науки Христової.
«Просветителей наших благочестно память совершающе, людие, благодарственно возопиим: радуйтеся светильницы пресветлии, светом богопознания страны словенския озарившии, радуйтеся, пастырие добрии, словесныя овцы, в дебрех неверия разсеянныя, во едино собравшии и к Пастыреначальнику Христу приведшии; Егоже величающе, вас ублажаем».

Епископ Оттавский и Канадский Серафим (Сторхейм), Православная Церковь в Америке: «Все меняется, только Бог вчера и сегодня один и тот же»

Епископ Полтавский Филип. Особливості православної місії в сучасній Україні