Диякон Віктор Яценко. Капеланські структури країн Східної Європи

01.04.2005 archive, Вестник №43, Тема номера

Капеланські структури країн Східної Європи

Диякон Віктор Яценко, головний редактор
православного журналу для воїнів „Віра і честь»

Серйозні іспити, що встали перед нашою країною, спонукають усіх, для кого слово патріотизм не втратило свого значення, активно брати участь у творчому процесі по зміцненню і відновленню багатьох суспільно значимих структур і інститутів. Для цього необхідно в першу чергу покласти діяльний початок духовно-морального відродження головної структури нашої держави, яка покликана захищати цілісність її кордонів і незалежне існування серед інших країн, — української армії.
Сьогодні українська армія переживає не кращі часи, відбувається реформування Збройних сил України, йде концептуальний пошук нового їхнього існування. Тож цілком доречно торкнутися такої важливої теми, як капеланство.
Духовна опіка завжди була притаманна українським військовикам до часів панування войовничого атеїзму. Врешті ми тепер бачимо, як роз’єднання Церкви, держави й армії сприяло ослабленню нашої загальнодержавної міці. Сьогодні, коли похитнулися державні і суспільні підвалини, коли до невпізнанності розмиті моральні основи життя, підірвані духовно-патріотичні ідеали військової служби, багато хто з військовослужбовців, і не тільки, замислюється над тим, що починати треба з духовно-морального відродження українського війська, яке пов’язане з введенням капеланства.
Перед тим як привести синопсис устрою та структури національних капеланських служб країн Східної Європи, наведу один сумний приклад з української історії, який демонструє необхідність присутності священика у військовому середовищі. Під час визвольної війни проти поляків війська Богдана Хмельницького після декількох блискавичних перемог підійшли до Берестечка, куди з Сокалю вирушили поляки. Тут 30 червня 1651 року сталася Берестейська битва. Польське військо налічувало близько 150 тисяч вояків, на яких приходилося 400 римсько-католицьких ксьондзів-капеланів, не рахуючи численного уніатського духовенства. Всі вони займались тим, що постійно підтримували бойовий дух жовнірів. В українському війську (меншу частину якого складали козаки, а більшість повстанці — прості селяни) козаки почали здійснювати маневр, намагаючись зайти в тил польському загону. Повстанці не зрозуміли козаків і вирішили, що вони залишають табір і уникають битви. Бойовий дух повстанців раптом зник, запанувала паніка, і через неорганізованість та відсутність духовної і моральної підтримки почалася масова втеча через переправу, яка не витримала навантаження. Шляхтичі просто добивали розосереджених повстанців. Тоді загинуло 30 тисяч українців.
У травні цього року межі Євросоюзу підійшли до нашого кордону, і ми опинилися в нових умовах з нашими старими сусідами. Як же вирішують питання щодо душпастирювання в збройних силах наші сусіди у Східній Європі, союзники по колишньому блоку країн Варшавського договору? Отже, після розвалу СРСР майже всі соціалістичні країни переорієнтувались на західну модель економіки, відсоток капіталізації почав різко зростати, і це сприяло докорінним змінам у суспільстві, що не могло торкнутися і збройних сил цих країн. Як відомо, у Радянському Союзі релігійне життя обмежувалося приватною сферою, а всяка релігійно мотивована дія переслідувалася, тому що не узгоджувалася з ідеологією. Не можна забувати, що кілька поколінь радянських людей були виховані в умовах войовничого атеїзму, безвір’я, у дусі матеріалістичного мислення. Церква стала закритою, живучою усередині себе структурою, чому сприяла вся міць державного репресивного апарата. У суспільстві була ситуація, коли військовослужбовці боялися всякої церковності. Однак так було не у всіх країнах соцтабору. У тих соціалістичних країнах, де не було такого відторгнення церкви від народного життя, церковні структури досить швидко відновилися. Наприклад, як тільки зник комуністичний режим у Польщі, відразу виникла розгорнута служба капеланів. Нині у 150-тисячному Війську Польському 150 капеланів, з них біля 120 католиків, 20 православних, 6 протестантів. Всіх їх готують на військовому відділенні Варшавської вищої духовної семінарії. За словами польських капеланів, їх військове відомство і церква дотримуються такої позиції: де б не перебували польські жовніри, поруч з ними обов’язково має бути душпастир. І навіть суто військову службу він має нести нарівні зі всіма, у тому числі й у добові наряди заступати.
Сьогодні є різні моделі капеланської служби та види координації між церквою та збройними силами держави. Найбільш розповсюдженою базою для капеланства є постанова уряду держави (так, у 75% країн НАТО та ін.), зазвичай це стаття конституції, державний едикт або військова інструкція. Також існують конкордати, договори, угоди між церквою та урядом держави. У Польщі і Румунії є законодавча база щодо взаємодії між церквами і армією, існує урядовий едикт з боку держави, а також є певні церковні інструкції до такої співпраці. Чехія, Словакія і Словенія мають угоди, підписані між церквою та міністерством оборони, крім того, у Словакії є конкордат між церквою та урядом, а у Словенії взаємодія координується військовими положеннями про капеланство, в Чехії робота різних конфесій у збройних силах координується міжцерковним комітетом. У Литуанії (Литва) та Угорщині капеланство встановлено державним конкордатом з церквою, а Естонія має на цей рахунок Національне оборонне положення. Робота капеланів різних конфесій регулюється міжцерковним комітетом.
За організаційною структурою капеланські служби є церковного підпорядкування (єпископальні) і підпорядковані військовому командуванню (так у 54% країн). За першим типом капелани однієї конфесії є підлеглими свого єпископа, який має відповідне військове звання (наприклад, у Польщі військовий католицький єпископ має звання генерал-лейтенант, а православний військовий єпископ — генерал-майор), а за другим типом капелан є звичайним офіцером, який виконує свої душпастирські функції і підпорядковується командиру військового підрозділу. Також капелани розподіляються на парафіяльних, тобто один священик на парафію і на військову частину, та на прикріплених до військового юніту, такі не поєднують своє капеланське служіння у збройних силах з пастирською практикою на цивільних парафіях. Польща має конфесіональну капеланську структуру, яка підпорядковується як церковному священноначалію, так і армійському командуванню, а капелан прикріплений до військового підрозділу. Румунія має прикріплених капеланів до військових частин, структура цієї служби військова, не єпископальна. Чехія і Словенія мають субординованих військовому командуванню капеланів (їх кількість відповідно 16 і 5 осіб), які об’єднані не за конфесійною ознакою, а у Словаччині капеланська структура має церковне підпорядкування, і капелани (їх всього 23) розподіляються за конфесійною ознакою (87% католиків, 9% протестантів і 4% православних). В Угорщині структура подібна словацькій, але капелани мають прикріплення до своїх парафій, а не до військових частин. У прибалтійських країнах капеланські служби субординовані військовому командуванню, капелани прикріплені до підрозділів, лише у Латвії і Естонії неконфесійна структура капланату, а у Литві конфесійна — на базі Римсько-католицької церкви.
Оскільки у Польщі капеланська служба субординована оперативному командуванню, то і заробітну платню і фінансове забезпечення капеланської служби здійснюють збройні сили. Польський капелан є офіцером (як правило, це резервіст), він має військову форму, без відповідних релігійних ознак. У Румунії 80 капеланів, вони цивільні, але православні священики, які на 98% складають капеланську структуру, прирівняні до офіцерів. На службу вони приходять у церковному одязі, а на полігонах носять камуфляж з відповідною символікою. Заробітну платню вони отримують від держави (так здійснюється у 65% національних капеланських службах), а кошти на підтримку структури — від збройних сил. У Чехії і Словакії капелани — офіцери-резервісти у військовій уніформі з відповідними ознаками. Платню за свою душпастирську службу капелани в цих країнах отримують від збройних сил, інші кошти теж. У прибалтійських країнах, оскільки капелани субординовані армійському командуванню, це офіцери (хоча у Латвії є також і цивільні капелани), вони усі мають військову уніформу. В Естонії капелан одночасно з уніформою має клерикальний одяг, всього капеланів 19 і забезпечує їх держава. У Латвії платню капеланам (всього їх 8) здійснює державний департамент, а у Литві (16 капеланів) це здійснюють збройні сили, така ж картина із коштами на розвиток капеланської справи.
Таким чином, можна побачити, що у наш час присутність священика у військовому середовищі є вкрай необхідною справою. Наочним прикладом сьогоднішньої дійсності є активна участь капеланів у складі коаліції військ США і Великобританії в кампанії проти Іраку. Головне завдання інституту військових капеланів випливає з пріоритетів, що встановлені його керівництвом і укладені в наступній формулі: „Для капелана кожен солдат — це, насамперед, людина, потім — професіонал і потім вже парафіянин».
Зміни у військово-політичній ситуації у світі, а також у розвитку засобів і способів збройної боротьби повертають нас до тих часів, коли успіх у бою і перемогу визначали в основному духовні і моральні сили військ. Адже сьогодні неможливо стати переможцем без розуміння духовного значення бою і війни в цілому, без врахування релігійного і морального стану воїнів. Сьогодні усе більшу небезпеку набуває застосування нематеріальних видів зброї, у тому числі психотропної й інформаційно-психологічної, на розробку якої ведучими державами витрачаються величезні кошти. Очевидно, що без опори на споконвічні християнські чесноти, у першу чергу на такі, як віра, вірність, молитва, смиренність і покаяння, вся система духовно-морального формування військовослужбовців, у тому числі й офіцерських кадрів, може потерпіти невдачу. Думаю, що сьогодні , як ніколи, актуальні слова генерала П. Краснова: „Держава, яка відмовляється від релігії і від виховання своєї молоді у вірі в Бога, готує собі загибель у матеріалізмі й егоїзмі. Вона буде мати боягузливих солдатів і нерішучих начальників. У день великої боротьби за своє існування вона буде переможена людьми, що свідомо йдуть на смерть, що вірують у Бога і безсмертя своєї душі».
Відсутність законодавчої бази в цьому питанні і наслідки панування атеїстичної ідеології є серйозною перешкодою на шляху духовно-морального відродження української армії. Було б доцільно, використовуючи світову практику, законодавцям разом з духовенством і керівниками силових міністерств і відомств розглянути можливість введення православних священиків у штат військових частин і підрозділів силових структур на основі законодавчих актів, з огляду на історію нашої країни, на досвід наших сусідів, як з заходу, так і зі сходу, на досвід департаменту військово-морського духовенства дореволюційної Російської імперії, а не відкидати цю ідею, посилаючись на багатоконфесійність в армійських колективах. Практично у всіх арміях світу існують інститути капеланів, незважаючи на багатоконфесійність, що має місце в цих країнах. Військових священиків в арміях іноземних держав прирівняли до офіцерського складу і надали військові звання, тому що постійне перебування капеланів в армійському середовищі, їхнє життя по військовому розпорядку й участь у бойовій підготовці розглядається військовим командуванням як важлива ланка в справі встановлення взаєморозуміння між священиками і військовослужбовцями. Сьогодні у НАТО немає загальної для усіх доктрини капеланських служб. Оцінюючі вищенаведений синопсис, можна зауважити, що у Європі (як Східній, так і Західній) немає однакової моделі капеланської служби, навіть у таких схожих країнах, як країни Балтії, чи Чехія, Словакія та Словенія, які не так давно складали одну країну. Кожна країна йшла шляхом створення діяльної капеланської структури за своїм форматом, прийнятним для ментальності свого народу. Хотілося б цього побажати й нам і нагадати, що для українського воїнства протягом майже десяти століть обов’язковим було благословення священика і його духовне напуття на захист своєї Батьківщини. Для нашого народу моральність і віра — поняття історично нероздільні, вони тісно переплітаються між собою. Наша українська моральність тісно зв’язана з релігією як основою, чому і може бути тільки моральністю релігійною.

Церковь и армия

Архієпископ Львівський і Галицький Августин: «Священик в Армії повинен бути символом Божественної правди»

Сергей Богодеев. Обзор международных событий за февраль — март