Архієпископ Львівський і Галицький Августин: «Священик в Армії повинен бути символом Божественної правди»

01.04.2005 archive, Вестник №43, Тема номера

Архієпископ Львівський і Галицький Августин: «Священик в Армії повинен бути символом Божественної правди»

— Ваше Високопреосвященство, ми розмовляємо напередодні 23 лютого — Дня захисника Батьківщини. Політична ситуація змінилася. Відношення до цього свята сьогодні неоднозначне. Одні громадяни України його свято шанують, інші — заперечують.
— Я теж чув про докори з боку частини політикуму, громадськості України, мовляв, це свято стало анахронізмом, і відзначати його не потрібно, особливо з огляду на історію його виникнення. Адже зараз багато чого переосмислюється, переоцінюється. Я з цим не зовсім погоджуюсь. Боюся, що у такому випадку ми будемо схожі на „Іванів, що не пам’ятають родства”. Наша Батьківщина була, є і, дай Боже, завжди буде. Її потрібно берегти і захищати. Розпався Радянський Союз, немає вже тієї армії, але засуджувати і ставитись до свята так, начебто ми стали чужими для наших батьків і дідів, що його відзначали, — це непатріотично і непорядно.
Можемо згадати період революції і громадянської війни початку ХХ століття. Як мерзотно зараз виглядає те, що нова влада змушувала ветеранів царської армії знімати Георгіївські хрести — нагороду, яку навіть імператор не міг отримати просто так. Потім цей підхід переглянули. Але ж тоді деякі говорили: ви можете убити мене, але хрест я не зніму.
У нас в перші роки незалежності також були перебільшення на хвилі національної ейфорії. Деякі офіцери не вважали за необхідне надягати радянські орденські колодки. Виходить — ти викреслюєш зі свого життя цілий період разом з відзнаками, які ти тоді одержав. Негарно спекулювати гіркими моментами історії. До того ж у радянські часи і солдати термінової служби, і офіцери, у тому числі і ті, хто сьогодні проти, усі, отримуючи нагороди, приймали вітання і ніхто не обурювався. Тому повторюю — зараз не слід зачіпати це свято. Можливо, незабаром воно відійде саме по собі. Можливо. Як зникли деякі свята царської російської армії. Тепер зв’язані з ними події, що тоді були дуже важливими, навіть доленосними, неактуальні. Для багатьох людей це свято дороге, і навіть ніяково говорити про те, щоб його виключити з календаря. Дискусії з цього приводу слід відкласти. А наразі можна поздоровляти і приймати вітання.

— Що значить це свято особисто для Вас?
— Коли я був школярем, дівчатка вітали хлопчиків. Це було свято не лише військовослужбовців, це було свято чоловіків. Зараз цей дух залишився. Я думаю, свято гарне, тому що дозволяє чоловікам відчути себе сильною частиною суспільства, опорою слабких. Гадаю, що, на відміну від інших радянських свят, воно необразливе. І якщо, наприклад, 7 листопада, 1 травня — досить специфічні свята в ідеологічному змісті, то 23 лютого — свято, що для багатьох майже втратило ідеологічну основу.

— Владико, Ви міцно зв’язані з армією. Почалося з того, що Вас дівчатка вітали з Днем Збройних сил і Військово-Морського флоту. Згодом Ви мали до армії пряме відношення.
— Після школи я закінчив медичне училище за фахом „фельдшер”. Був призваний на військову службу, щоправда, по іншій лінії: був у школах — сержантській, офіцерській. Маю три армійські військові спеціальності: офіцер зв’язку, помічник військового коменданта залізничних станцій, старшина-моторист суден річкового й озерного флоту. Потім навчився керувати іншими видами транспорту. Можу також тримати в руках штурвал літака. Були часи, коли я ніс службу військового медика. Після армії навчався в Духовних семінарії й академії, став священиком і вже в статусі священика призивався на військові збори. Але священикові не надавали тоді чергових звань. У той час це б виглядало незрозумілим — за що? Коли українська армія стала незалежною, попередній міністр оборони України генерал армії Кузьмук Олександр Іванович недавно присвоїв мені чергове звання — капітан запасу.

— Мабуть, Ваше Високопреосвященство, це ще не межа?
— За міжнародними нормами моя посада — голова Синодального відділу по взаємодії зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями — відповідає званню генерала. Наприклад, православний військовий єпископ у Польщі владика Мирон, так само, як і католицький ієрарх, є генералом Війська Польського. Генералом є також нинішній Блаженніший митрополит Варшавський і всієї Польщі Сава. Одного разу трапився майже анекдотичний випадок. Я щороку беру участь у міжнародних конференціях керівників капеланських служб. При реєстрації потрібно вказати військове звання. Ще в перші роки своєї діяльності як військового єпископа, коли я написав в анкеті «лейтенант», усі дивувалися і перепитували: мабуть, генерал-лейтенант?

— З Вашим ім’ям пов’язано відродження традиції церковного служіння в армії. Як усе починалося?
— Без зайвої скромності скажу, що я один з тих священиків, що уже на самому початку 90-х років стали вхожі у військові частини. Не було тоді ніякої відповідної загальноцерковної структури. Все тільки починалося, і починалося знизу, тобто священики мали якісь особисті стосунки з командирами частин, або родичі командирів сприяли налагодженню зв’язків зі священиками, і це було початком контактів. Спочатку було важко. Усе будувалося на особистих відносинах, залежало від настрою місцевої влади, військових керівників.
Змінити ситуацію допомогли Львів, Галичина, де безбожництво насаджувалося лише п’ятдесят років, і збереглася в душах навіть нецерковних людей історична пам’ять. Там було простіше відроджувати. Львів, а потім Київ — два міста, де поступово напрацьовувався досвід. А потім, у середині 90-х років, уже стали проводитися конференції на тему «Армія-Церква». Так поступово справа розвивалася, напрацьовувався досвід. Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир призначив мене відповідальним за співпрацю з армією, я став підбирати співробітників. Коли ми показали, що вже щось можемо, був організований Синодальний відділ по взаємодії зі Збройними силами й іншими військовими формуваннями. У сфері співробітництва з армією за якістю, кількістю і за форматом ми стали провідними серед конфесій, що працюють з військовими. І всі це визнають. Є цікаві, результативні напрацювання. Спочатку в середовищі командування були побоювання, що можуть виникнути непорозуміння через розкол, міжконфесійне протистояння, і це може зіпсувати моральний клімат у військових колективах. Але ми намагалися працювати винятково за рахунок позитивної проповіді, без критики інших (такий підхід я пропонував також нашим колегам з інших конфесій), і тому протиріч і непорозумінь вдається уникати.

— Іноді доводиться чути, що Церква в армії — це данина традиції і часто просто красива декорація.
— У минулому на території України в арміях (і в Російській, і в Австро-Угорській, і в Польській) завжди була капеланська служба, існувало поняття військового духовенства. І раптом його не стало. Виникає питання: куди воно поділося? Хто це ліквідував? І коли під час перебудови стали говорити про викорінення недоліків і виправлення перегинів у різних сферах, питання капеланської служби чомусь залишилося в тіні. До того ж є неписане, але неухильне правило: члени коаліції НАТО повинні мати капеланські служби. І тому ми бачимо, що всі члени колишнього Варшавського договору, наприклад, Польща, Румунія, Словаччина, Прибалтійські країни, уже мають капеланські служби. Тобто для освіченої людини, незакомплексованої тоталітарним мисленням, наявність військового духовенства в армії так само природна, як наявність медичної, психологічної, пожежної служб… У Америці, у Німеччині, у Франції я спеціально ставив запитання військовим, в тому числі і невіруючим (адже там теж є чимало невіруючих): як ви дивитеся на капеланську службу? І щоразу отримував однакову відповідь: це потрібно, а хіба може бути інакше? А у нас дотепер у деяких інстанціях продовжуються безплідні дискусії. І я пояснюю це тим, що, крім людського елементу, є ще елемент нечистої сили. Ворог роду людського і тут працює. Що завгодно, лише не Бог, лише не віра, лише не покаяння, лише не святе Причастя! Але процес пішов! Якщо на початку 90-х років багато військових говорили, що, мовляв, не треба поспішати, потрібно діяти поступово, то зараз таких голосів стає усе менше, а іноді і взагалі не чутно, тому що говорити так зараз уже майже непристойно. Хоча деякі приховано саботують процес. А от у тих випадках, коли служба пов’язана з ризиком, з екстримом — у Косово, в Іраку, — ці питання вже не виникають, тут усі однодумці: потрібний священик, потрібний пастир! Можна погоджуватися або не погоджуватися з міркуванням про необхідність присутності наших військ, скажімо, в Іраку, але якщо рішення прийняте і якщо воно не злочинне з політичної, моральної точки зору, священик повинен духовно піклуватися про воїнів там, де вони несуть службу. Сьогодні готується третя ротація в Іраку. Під час першої зміни там не було священика. Ми виглядали «білою вороною» на загальному тлі, бо військові священики були у складі підрозділів інших країн. Стало зрозуміло, що це необхідно. І вже самі військові просили про це.

— Недавно Ви повернулися з Любляни з міжнародної конференції військових священиків. Які питання там обговорювалися?
— На нараді керівників капеланських служб ми говорили, зокрема, про важливість наявності в армійських підрозділах психолога і священика. Потрібні і ті й інші, але, виявляється, співвідношення психологів і священиків у середньому один до шести. Тобто там, де на визначену кількість військовослужбовців призначений один психолог, служить шість військових священиків. Якщо психолог працює над різними проблемами психічного порядку — зриви, стреси, то священик піклується духовно, хоча при необхідності теж надає психологічну і моральну підтримку. Але не можна дивитися на священика як на психолога, соціального або політичного працівника, як іноді ми чуємо. Навіть у країнах НАТО деякі командири хотіли б бачити у священику свого помічника по політчастині. Священик в армії, крім вихователя, наставника, учителя, сприймається і як представник Божественної влади і правди, носій Божественних законів. Навіть нецерковні люди дивляться на священика як на символ справедливості, добра і моральності. Тому так гостро сприймаються будь-які недоліки капеланської служби. Особливо на фронті, де священнослужитель — опора, ідеал, батько, якщо хочете. Адже там, де воєнні дії, можливі негативні явища: несправедливе відношення до місцевого населення, мародерство, конфлікти усередині підрозділу тощо. Роль священика у зв’язку з цим є дуже великою. У Любляні виступали досить авторитетні генерали і керівники капеланських служб і часто підкреслювали саме цей момент — стримуючий, щоб негативні емоції солдата не виливалися в трагічні вчинки і злочини. Хто б з воїнів до тебе не звернувся, навіть іновірний, навіть невіруючий, ти повинен поставитися до нього з любов’ю, по-батьківськи, сприяти його внутрішньому комфортові.

— Люблянський форум був присвячений капеланству ХХІ століття. Що в капеланську службу повинен привнести новий час?
— По-перше, в колишні часи освячення зброї, наприклад, меча, шаблі, ні в кого не викликало побоювання, що вона може бути ненавмисно, випадково застосована проти невинної людини. А сучасне озброєння — стратегічне, різного типу ракети. Чи можна освячувати балістичну ракету? Адже це може нанести шкоду, знищити не лише ворога, але і мирних людей, в тому числі дітей. Виникають нові проблеми, яких раніше не було. Друге: священик ніколи не повинен виправдовувати сумнівні операції. Згадайте участь православних народів у балканських війнах. Це були визвольні війни проти турецького ярма. Православний миротворець у минулі століття сприймав свій обов’язок як священний, його совість не бентежилась. Усе було ясно і зрозуміло. Якщо в Косово наш миротворець почуває себе більш-менш спокійно, не має внутрішнього дискомфорту, то вже в Іраку виникають питання морального плану. Виправдовувати несправедливість не можна. Потрібно шукати аргументи, що не суперечили б слову Божому. Сьогоднішнє миротворче служіння, на жаль, не завжди відповідає євангельським ідеалам, тому що до нього домішуються політичні і економічні мотиви. У Любляні я був модератором секції, у яку входили учасники з країн колишнього Союзу і Варшавського договору. Нам було легко працювати, у нас було спільне минуле, маємо схожі проблеми. І росіяни, і грузини, і прибалти, і поляки, і словаки, незважаючи на різні віросповідання, підкреслювали, що процеси глобалізації приносять, на жаль, і небажані наслідки. З цього приводу маю особисту думку. Потенціал США сьогодні дорівнює потенціалові всієї Європи. І ця країна претендує не лише на економічне, політичне і військове лідерство, але хоче бути і міжнародним верховним арбітром, визначати долю інших народів і держав. Подальше методичне і цілеспрямоване втручання американської влади у вирішення політичних і економічних проблем може стати початком незворотних процесів, що неминуче приведуть до Армагеддону.

— У багатьох країнах традиція капеланства не переривалася. На тлі представників цих країн ми не виглядали новачками?
— Досвід, звичайно, у нас уже є. Але ми зараз знаходимося на перехідному етапі. Багато складнощів, питань. Якщо військових священиків зажадали б у кожну частину, у нас просто не вистачило б кадрів. Без допомоги держави, без наявності спеціальної програми формування повноцінного капеланського служіння це зробити неможливо. Хоча сьогоднішня ситуація, схоже, декого влаштовує. Військові структури задовольняються тим, чим може допомогти Церква, але подальших серйозних кроків назустріч не роблять.

— Військовий священик не обов’язково повинен бути колишнім військовим і знати специфіку армійського життя?
— Ми намагаємося підбирати для духовно-пастирської роботи з військовими священиків, що знають армію зсередини. Але таким є більша частина старшого покоління священиків, бо у радянський час у семінарію приймали лише після служби у Збройних силах чи інших військових формуваннях. Велика частина молодшого покоління в армії вже не служила. Потрібно шукати нові шляхи. У мене є ідея влаштувати при семінаріях курс підготовки військових священиків, а також тюремних. Наразі це лише плани.

— Сьогодні Ви були гостем у військовому ліцеї імені Богуна в м. Боярці. Яке значення в житті ліцеїстів має храм? Як впливає на них духовна складова виховання?

— Безумовно, і директорові — командирові, і педагогам, і вихователям це велика допомога. І ніхто з них не заперечує, що це добре. Навіть у звичайній школі по очах дітей, по виразу обличчя можна визначити тих, хто ходить у церкву і регулярно причащається. Як відрізняються ці діти! Вони намагаються бути чемними і старанними не тому, що тато-мама покарає, а тому, що є Бог, Який любить тебе, любить добро, правду і красу, Який усе бачить і Якого не можна засмучувати. Так і у військовому ліцеї діти чують проповідь у храмі, переймаються християнським настроєм. Шкода лише, що цей приклад, коли на території ліцею є храм, вихованці ходять на служби, явище не розповсюджене. Добре було б організовувати сюди екскурсії командирів, педагогів, проводити тут семінари для керівників навчальних закладів, загальноосвітніх шкіл, щоб вони поспостерігали за тутешньою атмосферою, за ставленням ліцеїстів один до одного, до своєї справи. Напевно, тоді б багато хто підняв питання про те, що в кожному закладі необхідний священик. Робота священика чимось схожа на роботу селянина, що працює в полі. Праця непримітна, не особливо престижна, але вкрай необхідна. Згадайте притчу про сіяча. Свого священика отця Валерія Демчука, що, до речі, теж був військовим (капітан-танкіст, до того ще й художник), ліцеїсти люблять як батька рідного.
Відсутність духовності нагадує радіаційну небезпеку. Згубні наслідки руйнівних процесів виявляються не відразу. Також і в духовній сфері. Гріх руйнує, а люди в цей час вирішують якісь інші проблеми, що здаються їм більш важливими. Дуже прикро, що розуміння важливості духовного виховання часто приходить тоді, коли буває пізно.

— Владика, які проекти, пов’язані з військовим служінням Церкви, здійснені останнім часом?
— Слава Богу, тепер у кожній єпархії Української Православної Церкви призначено старшого військового священика, відповідального за організацію духовно-пастирської роботи у військових частинах і закладах, що дислокуються на території єпархії. Синодальний військовий відділ координує цю діяльність, допомагає на місцях. Ми регулярно проводимо конференції і семінари за участю військових священиків і представників військових формувань. Відпрацьовуємо програми катехизації, проводимо катехизаторські курси. Незважаючи на нестачу коштів, ми видаємо журнал Синодального відділу «Віра і честь», уперше після революції сімнадцятого року здійснили шість випусків «Молитвослова православного воїна», випускаємо православні військові календарі, формуємо бібліотечки релігійної літератури для військових колективів. Для того щоб поставити справу на більш солідний рівень, потрібно збільшувати штат Синодального відділу, шукати матеріальну підтримку. Священик в армії затребуваний. Поки що, висловлюючись світською мовою, пропозиція не в змозі задовольнити попит.

Розмовляв Валерій Поліщук

Церковь и армия

Олександр Яровий. Рабська «свобода» сучасника

Диякон Віктор Яценко. Капеланські структури країн Східної Європи