Олександр Яровий. Ангелів там нема

01.10.2009 archive, Вестник №97, Православный взгляд

(Роздуми православного глядача після прем’єри нового
антихристиянського кіновитвору із Заходу)

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

«Где просто, там ангелов со сто», – казали оптинські старці. Віра Христова – проста і прозора. Душа, яка, за словами давнього християнського письменника Тертуліана, є по природі християнкою, чує світло і тепло спорідненого їй Божества. Нема нічого в християнстві зашифрованого й закодованого, щоб воно розумілося тільки мізками, без участі серця… І навпаки: лжеіменний розум – гордий, темний, «просвітлений» хіба що похмурим люциферіанським «світлом» – не переносить правди і простоти. Шляхом підступів, плутанини, хитрим мережанням надуманих фактів, змішанням правди та брехні, інтригою цей «розум» намагається схилити людську душу до явного чи прихованого, вільного чи невільного заперечення Божих істин.
Фільм «Ангели і демони» визначають за жанром як пригодницький екшен, тобто фільм з активною, динамічною дією, швидкими поворотами сюжету тощо. Крім того, стрічка режисера Р. Ховарда претендує ще й на інтелектуалізм. Звичайно, інтелектуалізм тут показний, так би мовити, ширпотребівський, на найневибагливіші смаки; точніше, тут є імітація історичної правди, стилізація під історію, є якісь вкраплення знань (дуже поверхових) із мистецтвознавства, з теорії символів тощо.
Отже, перехрестившись і зручно сівши у кріслі глядацького залу, я приготувався до безрадісного сприйняття ста тридцяти хвилин цієї голлівудської саморобки. І передчуття не підвело: радості цей «твір кіномистецтва» не здатен принести – принаймні, християнському серцю. Ангелів, крім скульптурних, у фільмі нема: його «позитивні герої» – це освічені безбожники, інші персонажі – всуціль святенники та псевдорелігійні лицеміри, маса перевертнів, про яких подумаєш, що вони «хороші», а вони виявляються «поганими». Сюжет сконструйований Деном Брауном, який своїм «Кодом да Вінчі» вже запустив одну антикатолицьку (втім, антихристиянську) мильну бульку, блюзнірський сюжет про кохання земної жінки до Спасителя і «приховування» цієї «правди» Ватиканом… Тепер от – другий витвір подібного зразка.
Відразу одне важливе зауваження: нам, сучасним православним, таки треба мати трошки гнучкіший розум як в оцінці сучасних культурно-мистецьких явищ, так і в системі міжконфесійних, міжкультурних, міжцивілізаційних відносин. Ми повинні, з Божою допомогою, відчувати, де слід протистояти католикам, а де, можливо, визначити інші, пріоритетні, напрямки протистояння. У даному випадку хотілося б трохи захистити католиків, адже це все таки «Церква-сестра»… До того ж після «репетицій» на католиках, скоріш за все, якась нова «кіноторпеда» буде спрямована проти Православ’я, зокрема проти Руської Православної Церкви. До цього треба бути готовими, тому що вороги християнства відточують методи не відкрито-грубого, а тонкого, хитро-облудного впливу, а ми все відстаємо. Ми не те що не працюємо на упередження, а навіть не встигаємо на ефективне, вчасне ідеологічне протистояння. Неспроста силами світового мороку розпалюється й ворожнеча між мусульманами та християнами у відомих точках земної кулі, де вони віками співмешкають. Не забувайте, що ми всі – «люди Книги», тобто представники релігій, які виростали із П’ятикнижжя Мойсеєвого. У сучасному непростому, вибуховому світі треба шукати діалогу та мирного співіснування як з ісламом, так і з католицизмом. Не йдеться про поступки у вірі! Можна, звичайно, фанатично кричати про те, що католики – єретики. Але, як нам здається, більшу небезпеку, зокрема для України, несе уніатська психологія. Вона наклала трагічний відбиток на всю історичну долю України, від неї – підлувата роздвоєність нашого менталітету. Бо росіянин – це православний, поляк – це католик. А вкраїнець, особливо чим далі на захід, – це часто уніат, «не те й не інше», хоча – ніби «і те, й інше»! Зрадивши віру батьків, адепти унії намагалися створити видимість збереження якихось формальних обрядів цієї віри. Це лукавство перед Господом Богом, самими собою, перед поколіннями предків і перед історією! Що може бути гірше?
А стосовно католиків… Часом можна подати й руку співпраці. Як зазначав протоієрей Андрій Ткачов, відомий православний публіцист, на Заході католицька церква є все-таки рупором християнських ідей. Нам теж слід розуміти, як-то доводиться християнам в оточенні безбожного, секуляризованого і затопленого збоченнями та аномаліями західного суспільства. Повторимо: фільми «Код да Вінчі», «Ангели і демони» – це репетиція. А головний наступ буде все-таки на Православ’я, і це не повинно бути несподіваним.
Тепер ближче до предмету розгляду. Сюжет кінострічки не надто вже й вигадливий. (Щоправда, наприкінці фільму, в останні хвилин 15-20, відбувається різкий поворот, який нагадує вискакування цяцьки на пружинці із табакерки, – аби чимось здивувати глядача, що нудьгує, й пожвавити його увагу).
Отже: група вчених здійснює експеримент із продукування антиматерії. Вони отримують цю антиречовину в лабораторних умовах, де задіяний отой новітній «колайдер» у Швейцарії, експеримент вдається здійснити. Нічтоше сумняшеся, цю антиречовину вони називають «Божою частинкою», часткою Бога. Експериментатори вважають, що саме з такої субстанції починався Всесвіт; вони стають, як їм уявляється, причасниками створення світу, близькими до розгадки виникнення всього сущого. Наука, породжена в людських умах, нібито стає рівною Богові, заперечує Бога.
Паралельно відбуваються такі події: смерть та похорон римського папи. Скликається конклав, який має обрати нового папу, з’їжджаються кардинали з усього світу, які представляють мільярд католиків світу. А тим часом за ватиканськими законами «першою людиною», так би мовити, місцеблюстителем папської кафедри, стає камерарій, келійник покійного папи, молодий священик. Доки триває багатоденний конклав, причому безрезультатно, невідомі зловмисники викрадають чотирьох кардиналів – найбільш імовірних претендентів на папський престол. Одночасно зникає й контейнер із антиматерією, яка за певних умов (коли сяде батарея капсули), здатна спричинити потужний вибух, що рознесе не тільки Ватикан, а й половину Риму.
Далі викрадених кардиналів починають вигадливо вбивати одного за другим. Таємничі знаки та випалені на грудях убитих тавра відсилають до символіки масонів-ілюмінатів. Чотири кардинали – чотири страти за масонською містичною логікою «чотирьох стихій». Коли це пов’язано з землею – нещасну жертву прикопують ґрунтом і насипають землі в рота; коли з повітрям – кардиналові проколюють легені; коли з вогнем – заживо спалюють, причому у вівтарі собору (вбивства відбуваються в різних місцях Риму). Рятується тільки четвертий кардинал, якого не встигли втопити у «водній стихії» фонтану, причому на багатолюдній площі.
Загадкові вбивства розслідують американський професор Ленгдон – спеціаліст із символіки таємних товариств – та італійка Вітторія, яка була задіяна в експерименті з антиречовиною, плюс начальник ватиканської папської служби безпеки та молодий священик-«камерленге», місцеблюститель престолу до обрання нового папи. Герої мають всього кілька годин, щоб до півночі відвернути вибух антиматерії і знищення Ватикану, себто знайти контейнер і, по можливості, порятувати загрожених кардиналів, хоча, нагадаємо, рятується тільки один, який згодом і стає папою. Погоні, перестрілки, зловісний писк пацюків, похмурі підземелля, занедбані храми, статуї ангелів (вони, власне, тут тільки до того, щоб слугувати дороговказами)… Їх нібито створив якийсь католицький скульптор і водночас таємний ілюмінат; зображення ангелів мають у собі щось від символів чотирьох названих стихій в кожному випадку й натяками вказують напрямок руху до потаємного середньовічного храму ілюмінатів. У ньому, зрештою, й має перебувати контейнер, здатний знищити столицю католицизму – Ватикан, «оплот мракобісся». Таємничі невидимі ілюмінати, які, зрозуміло, вважають себе «світлом», передають у грізних посланнях, що «світло знищить Ватикан» і т.д. «Наука переможе релігію!» – пояснює один з персонажів…
Зрозуміло, що чи не всі епізоди фільму нафаршировано символічними натяками, супроводжено розкодуванням якихось таємних знаків, показом карколомних маршрутів по Риму і під Римом тощо.
Оскільки ми аж ніяк не збираємося зберігати жодної інтриги, то відразу скажемо про закінчення фільму. «Щиро віруючий» камерленге (який називав покійного папу своїм батьком) насправді, як виявилося, його вбив, запустивши в організм надмірну дозу сильних ліків. Без особливих докорів сумління він холоднокровно «розслідує» разом із героями-науковцями й героями-детективами ці всі таємничі події; нібито теж хоче відвернути катастрофічний вибух, навіть закликає до евакуювання конклаву та всього Ватикану. Старший єпископ на цьому соборі, спираючись на канони церкви, каже, що це неможливо. Звичайно, глядач думає: «Ось, я здогадався, перед нами таємний масон, який насправді не хоче доброго фіналу цих всіх подій!..» І звісно, помиляється.
Далі – більше: з’ясовується, що сам камерленге був ініціатором викрадення чотирьох кардиналів. Саме він відродив «привид ілюмінатства», щоб вигадати ворога для сучасного Ватикану і таким чином нібито згуртувати церкву проти нього, зміцнити її позиції «у владі над людьми». Слід розуміти, на гребені цієї боротьби амбіційний падре хотів досягнути кар’єрних висот – коли б не самого папства. Ця вся «подноготная» розкривається за допомогою згаданого нехитрого прийому – несподіваного ознайомлення героїв з відеозаписом стеження за кабінетом папи, де розшифровуються всі потаємні дії. Мусимо сказати, що цей синьйор таки справді мало не стає папою, здобувши великий авторитет в екзальтованих масах. Після знайдення контейнера (як завжди, по-голлівудськи – за одну-дві хвилини до вибуху), священик героїчно сідає у вертоліт, підіймається з контейнером на максимальну висоту і вистрибує з парашутом. Гримить потужний вибух, від якого качаються бруківкою люди і літають предмети по площі Святого Петра; камерленге рятується, його вважають героєм, його зустрічають, наче поп-зірку, чемпіона чи якогось сектантського гуру – чомусь саме такі асоціації виникають, коли бачиш оце ревище збудженої юрби. Проте тільки кардинал може бути кандидатом на папу, а не простий священик! Але знаходиться і такий поворот, несподіване тлумачення ватиканських догматів: може претендувати на святий престол і кандидат «за поклонінням», тобто за якісь визнані великі заслуги перед єдиновірними. Келійник мертвого понтифіка майже стає реальним претендентом, але… отут всі його підступи стають надбанням гласності… у вузькому ватиканському «колі вищих».
Постає питання: яку мету ставили творці цього фільму? Відразу помітно – аж ніяк не подвигнути глядача до віри, скоріш – навпаки. Професор Ленгдон, спеціаліст із «шифрології», – людина, яка не вірить в Бога і, схоже, ніколи не повірить. Коли вже новообраний папа вручає йому подарунок – раритетну книгу (нібито Галілея як нібито таємного ілюміната) – і каже, що сам Бог послав професора у ці дні до Ватикану, пан професор заперечує: ні, мабуть-таки, не Бог послав. До віри він прийти не може… І не хоче.
Із багатьох діалогів фільму постають сумарні судження, які можна сформулювати дуже просто… Релігія хибна – бо хибні недосконалі люди (це каже сам новообраний понтифік!). Щирої віри ні в кого нема – сама показуха. Віра безпорадна й неактуальна, наука – всесильна, й за нею майбутнє, що б учені не витворяли.
Звичайно, якщо говорити про людські привнесення, домисли, перекручення, то теза про «недосконалість» ніби має право на існування, але якщо говорити про богоданість релігії, про Христа як засновника Церкви християнської, тієї Церкви, що була започаткована 33 року в Сіонській горниці зішестям Святого Духу… То де ж тут місце для недосконалості – в дії Вседосконалого?! Можна говорити хіба що про недосконалість гріховного земного розуму, який сумнівається, не вірить, не здатний повірити!
Автори прагнули показати, що церква, в даному випадку католицька, – це, мовляв, оплот лицемірства, догматизму і антинаукової інквізиційної темряви (крім того всього, не забули нагадати: це ще й «банк»); до того ж, вона «сидить» на безцінних для науки архівах та творах мистецтва, які нікому не відкриває й не дає. Вона – морально зіпсута! Можливо, сучасного глядача, особливо молодого, не дуже шокує сцена, коли кардинали димлять цигарками, з’їжджаючись на конклав, а після кардиналів викидають цілі купи недопалків. Сучасна пересічна людина навіть скаже із якоюсь ніби солодкавою, каламутною радістю: «Та всі вони, попи – такі, і такі по всьому світу!» Але правди ради думається, що навіть схильні до тютюнцю кардинали навряд чи курили б так привселюдно й демонстративно. Та «аргументи і факти» фільму все одно сіються на дуже «благодатний», з дозволу сказати, ґрунт сучасного невігластва й релігійного нігілізму. Як вітаються нинішнім «миром» ці прямі й непрямі звинувачення у бік християн (у даному випадку західних) – у дволикості, нещирості, показній вірі, «нетолерантності» тощо…
Це фільм, який готує шлях антихристу. Не більше й не менше!
Чому? Та тому, що, як попереджали отці, як випливає із коментарів вдумливих богословів сучасності, антихрист оголосить християнство, як і решту релігій, такими, що «не вдалися». Авжеж, були релігійні війни, хрестові походи, кровопролиття, міжконфесійні сварки, які тільки роз’єднували людство… І філософія фільму ллє воду саме на млин богоборництва фінального етапу історії.
Крім того, найлегше оголосити ілюмінатів і всіх масонів «вигадкою Церкви». Підтекст саме такий: християни вигадували, вигадують і будуть вигадувати ворогів, щоб нібито боротися з ними, а насправді – боротися з інакодумством, «тримати в полоні уми» ( і «творити темні справи» – пісенька давня, аж до часів неронівських). Масони – це не вигадка. Не секрет, що насправді масонство проникало не тільки в середньовічні навчальні заклади, а й у католицькі інституції, були масони й серед російського дворянства, вітчизняної еліти. Повергання олтарів та престолів – їхніх рук робота. І ця підривна діяльність тривала протягом століть ще від страти, розп’яття, замучення Христа, від наклепів на істину Його світлого Воскресіння, особливо – після непереможної звістки про це Воскресіння, яка поширилася світом… Ненависники Христового імені вели безперервну боротьбу із всепереможним світлом християнства. Вони розхитували християнські імперії, держави, моральність і культуру суспільств: багато що, до речі, таємним антихристиянським товариствам вдавалося. Вони шукали спільників за допомогою роздування людської гордості та все тієї ж диявольської, праісторичної спокуси-пропозиції: запросто, вмить, своїми силами, без Бога «стати як боги»! «Кто был ничем, тот станет всем»! Завжди масонство грало на роздуванні й випинанні суспільних несправедливостей, використовуючи енергію агітаційно «накручених» народних мас. Оголошуючи, що це – ініціатива тих народних мас! Як писав Сергій Нілус, цитуючи висловлювання святих отців щодо «тайни беззаконня», – «про це тяжко говорити і неможливо мовчати»…
Іншим ударним тараном «беззаконників» було гасло «прогресивної науки», всіляке протиставлення науки – вірі. І понині багато що в культурній свідомості людства (чи, принаймні, Європи) виглядає як перевернуте саме через поширення люциферіанського «світла», вогню пристрастей і гордині, які намагалися протистояти духовно-чистому світлу християнства. Не задумуючись, ми говоримо про «епоху відродження» в європейській культурі. Це було відродження чого? Відродження язичницького гріха, плотолюбства, розгулу тіла, нібито під гаслом відродження чогось живого і людського (гуманістичного!) на противагу «темряві й мракобіссю». Ми говоримо про «просвітництво», яке передувало марксизму, передувало революціонерам-«бісам», що підірвали найбільшу й найпотужнішу християнську імперію на землі, нацькувавши брата на брата, а згодом, відповідно – і розколовши її радянський зліпок… Підточили, як терміти, її із середини, роздуваючи суперечності, розпалюючи невдоволення задурених людей, які, відпавши від Бога, піддалися страшним столітнім випробуванням. І кінця цим випробуванням за відпадіння від Бога ми не бачимо ще й зараз. Просвітництво – ілюмінація… Ілюмінати – це теж «просвітники», «просвітлені», ті, що несуть світло. Але яке світло? Пекельне, чорне світло «першого революціонера», поверженого архангелом Михаїлом денниці?
…А за що ж камерленге убив папу? Папа, виявляється, мав розмову із професором, керівником експерименту зі створення антиматерії, і, так би мовити, благословив діалог церкви й науки. А фанатичний келійник нібито побачив у цьому загрозу вірі, чи загрозу для влади Ватикану (що для продуцентів стрічки, очевидно, рівнозначно), бо наука «стає рівною Богові». Ні, не стає.
Яка дурниця, або як кажуть росіяни, «чепуха»… Слов’янський геній Михайло Ломоносов казав: «Религия и наука в распрю приити не могут». Це просто два різни шляхи пізнання, вони не є конкурентами. Та як би там не було, наука не забезпечить вічного життя. Наука обслуговує тимчасові потреби людини в тимчасовому світі, тоді як віра веде до вічного, безцінного і безкінечного, а не обстоює тимчасове, з минущою вартістю і обмежене. Віра дає радість, якої не дадуть ні наука, ні навіть творчість – така думка є в Блаженного Августина. Радість науки й творчості – тільки прообраз Радості, місток до августинівського «Граду Божого».
Наука без Бога завжди керувалася гордістю, вела на люциферіанський шлях повстання проти Бога, і відблиск цього пекельного світла ми бачимо й на ідеях фільму. Антиречовина, на словах, нібито створюється як потужний резерв енергії, якої бракне на землі серед танучих природних ресурсів. Але стає… знаряддям руйнування – як і «класична» атомна енергія. Хотіли бути суперниками Творця, а стали… спільниками диявола у руйнуванні. Подивімося на всі найгеніальніші винаходи людства. Без освячення вірою серця людського, коли нема святого в душі науковця та й будь-якої людини-користувача, досягнення науки стає страшним знаряддям руйнування замість знаряддя творення. Як може бути людина творцем в обхід Творця, взявши собі у спільники гордість від диявола, намагаючись конкурувати із Божеством як всезагальним Добром, відпадаючи, протиставляючи себе Божеству, Джерелу Добра?
Одначе конкуренція із Богом хоч і безнадійна – але триває протягом віків. Відколи ще алхімік Парацельс заговорив про гомункула, про створення «чоловічка», штучної людини в ХVІ столітті, отак і в ХХІ столітті виринають ідеї клонування. Звісно, можна створити плоть, виростити її в лабораторії, але хто, крім Бога, дасть, створить людині душу, ким будуть ці витвори, як вони зможуть жити без душі? Чи не тому клоновані організми рано старіють і помирають, що не можуть бути життєздатними? І взагалі (хоча це тема для науково-фантастичного роману жахів або ж для фільму подібного жанру), чи не стануть ці істоти руйначами, озлоблені на те, що вони не такі, як все творіння? Це, звичайно, гіпотези, але наука під знаменом богоборства наробила і наробить більше ніж, осмілимося сказати, навіть інквізиція.
Ніхто не виправдовує ні релігійних війн, ні інквізиції. Це діяння людей. Але Христос, як Спаситель, як Бог, є непорочним закликом до любові, є безкінченим Світлом, безгрішною Людиною. Церква – боголюдський організм; святе в ній – від Бога, а все грішне, як у людській інституції, внесено, зрозуміло, людьми. Але чи допоможуть цілі лекції, прочитані на цю тему богословами чи вченими? Чи переважать вони всесвітню рекламу антихристиянського фільму? Молодь, зокрема, не побачить у ньому нічого «страшного», нічого блюзнірського. Навпаки, все ж нібито «правильно»: наука несе світло (правда, щораз сама себе заперечуючи: наприклад, розщепивши атом – що грецькою означає «неподільний…») А «закостенілі церковники» віками душать вільний політ людської думки…. Ех! «Клопа околевшего оживить не могут», як писав Достоєвський, а з Творцем сущого воюють…
Що там і казати: для православної душі фільм дуже відгонить гробовою затхлістю ідей із алхімічного склепу середніх віків Європи та трупним духом сучасного «цивілізованого» розтління.
Втім, є у фільмі нечисленні моменти, які можна назвати й позитивними. Наприклад, коли представник церкви каже вченому: «Добре, ми втішаємо скорботних, турбуємося про знедолених, про бідних, а ваша церква що робить? У вас її нема…» Справді, християнство піклується про життя душі, примножує добро на землі, а що здатна зробити людина-атеїст? У неї нема принципів, у неї нема метафізичного відчуття відповідальності за свої діяння. Тому її вчинки, з погляду морального, є якимось беззнаковим модулем: ані плюс, ні мінус. Так, комп’ютер може бути незамінним помічником людини – і може стати ворогом людського суспільства, якщо його застосовувати для нумерації і тотального контролю за людством і зосередити це все в одних руках. Отже, наука без Бога неодмінно не втримається на якомусь нейтральному «науковому» рівні, вона неодмінно схилиться у бік зла, у бік самознищення людства.
Мабуть, одним із нечисленних позитивних моментів фільму є і правдиво-символічний образ найнятого виконавця злочинів. Зрозуміло, не сам молодий священик катує кардиналів, випалює на грудях ілюмінатські знаки та чинить інші злочинства. Є виконавець-терорист, і він заявляє, що йому абсолютно все одно, під чиїми гаслами (як він каже, чи в ім’я Аллаха, чи Ієгови) творити те, за що йому заплатять, за що переказано гроші на особистий рахунок. Це справді тиражний образ породженого Заходом типу людини, це показ морального індиферентизму вже не науковця-атеїста, а просто собі негідника. Світ без правил і «мораль без берегів», тобто правил ніяких і ніякої моралі.
У фільмі немає типової голлівудської гидоти, якщо не рахувати страшнуватих трупів, катувань та вигадливих страт і тому подібного; немає еротики і взагалі любовної лінії, нема відкритої вульгарщини. Але нема в ньому нічого й світлого. Додивляючись його 130-ту хвилину, думаєш: як же безрадісно має почуватися самотня й загублена людина без Бога: мабуть, гірше, ніж сирота без батька і матері у чужому зловорожому світі, де ніхто не любить нікого, де всі вороги всім, і чим менше люблять, тим більше бояться один другого, які б там не вигадували системи захисту… Безрадісний і фінал.
Викритий злочинець-падре обливає себе єлеєм із лампади в соборі і самоспалюється, причому не забуває блюзнірськи прокричати фразу, яку промовляв на хресті розіп’ятий Господь: «Отче, в руки Твої віддаю дух мій». Але ж кому «герой» віддав дух? Мабуть, батьку своєму – дияволу. І це полум’я наприкінці фільму, мабуть, символізує пекельне полум’я. Але невже творці фільму не розуміють, що саме відблиски цього полум’я вони й іменують світлом розуму, отим ілюмінатським світлом? Але «розвінчання клерикалів» кінематографістами триває. Навіть коли зловмисника викрито, кардинали шепочуться, що все ж таки він «працівник церкви» і не треба надавати цьому випадку якогось розголосу. Ну, а далі до журналістів ще й проникає повідомлення, що цього священика будуть канонізувати і т.д.
Себто, як хочуть запевнити продуценти фільму: брехня була, є і буде у Ватикані. Не забуваймо ж, знову підкреслимо, йдеться не просто про Ватикан і католицизм; ідеться про християнську релігію загалом. Отже, виходить, релігія та церква – це завжди облуда, це обман, це віра у вигадане самими ж людьми. Правда, щось знайоме?
Уже не дивує якесь дивовижне співпадіння між атеїстичним мороком радянського агітпропу і сучасним Заходом. Не дивує, чому масонська п’ятикутна зірка з’являється на революційних більшовицьких знаменах 1917-го року і що вона ж є і на прапорі Сполучених Штатів, чому вона з’являється у фільмі «Ангели та демони», де йдеться про діяльність ілюмінатів. Звичайно, як писав письменник – християнин і кембріджський професор Клайв Льюіс: «Улюблене заняття диявола – пускати помилки у світ парами», робити так, щоб людина вибирала не між добром і злом, правдою і неправдою, а із двох брехливих чи двох злих варіантів. Ну, й крім того, ще один «жарт» диявола – це запевняти, що його… нема. Як «немає» і «не було» ніяких таємних похмурих орденів, що століттями ведуть фанатичну боротьбу не на життя, а на смерть проти присутності Божої на землі.
Підступна кіноідея втілена «хвацько», зі знанням справи. Головним було – перемішати образи істини, хай ледь правдоподібної, з образами лжі. Головним було – примусити повірити в те, що бачиться й чується з екрану та динаміків на кіносеансі. Є тут і імітація документальності – ілюзії реальності слугує і стилізація під документалістику, і «правдоподібність» фактів та пізнаваних осіб, і настирливий хронометраж при кожному епізоді, отой відлік годин до настання півночі. Фільм наче промовляє: нам є підстави вірити, ви нам повірте, і ні в якому разі не вірте Богові та церковникам! Хоча «баснословність» фільму – вражаюча: що «треба» дізнатися, за секунди дізнаються; якщо «не треба» помітити терориста чи його злочин – то і тисячні юрби на площі серед білого дня не помічають. Нудний і безбарвний детективчик – за формою, наклеп на християнство – за змістом.
Ще раз повторимо: не будемо строгими судіями наших інославних братів. На фоні інших конфесій католицизм Заходу ще й противиться секулярному напорові безбожного оточення, спробам «лібералізувати» християнство, тобто «розсунути» межі християнських норм для сприйняття всякого гріха, для дозволу його. Єпископ Віденський і Австрійський Іларіон, представник РПЦ, рік-півтора тому піддав різкій критиці так зване «ліберальне» і «політкоректне» «християнство» деяких протестантських конфесій, яке має на увазі признати нормою всілякі відхилення та гріхи аж до содомії й тому подібного. (У протилежному разі, мовляв, християнство не йде в ногу з епохою!) Якщо таке «християнство» йде в ногу з погибеллю, то нам, справді, з ним не по дорозі. А саме таке «інклюзивне» псевдохристиянство ( яке б включило в себе що завгодно) влаштувало і творців фільму, і весь антихристиянських Захід – аби «свобода» була аж до заперечення віри в Бога. Така «свобода» рівнозначна вічному рабству в диявола, нам вона не потрібна, і це треба відверто сказати, не граючись у культурний лібералізм та толерантність. Перед нами – антихристиянський витвір не надто художнього кіно. Його функції на поверхні, його задум зрозумілий.
Про акторську гру сказати чогось прикметного не можна. Звичайна собі голлівудська стрічка, часто із пластмасовою мімікою, із не дуже вибагливими діалогами, але помітно: мабуть, були консультанти «з теми». Ну, і до слова: за повідомленнями преси, фактично ніхто з виконавців головних ролей (не знаємо про режисера) не назвав себе не тільки католиком, а й узагалі людиною віруючою. Отже, про релігію в нас можуть «зі знанням справи» говорити всі: зокрема, в нашому сучасному світі, і безбожники.
Думається, що не буде для нашого православного сучасника великим гріхом подивитися цю кінопоробку. Звичайно, не чекайте із реп’яха смокв. Коли фільм творився з отаким задумом, хитрим і замаскованим (ні-ні, не агресивним, щоб не викликати відторгнення, природного рефлексу!), спрямованим проти християнства, та ще й несе елементи, щоб зацікавити глядача… особливо молодого, особливо необізнаного із християнським віровченням, – то зрозуміло, що все буде підпорядковано цій цілі, а решта – маскування. Ще 40 днів після Пасхи не минуло, ще в церквах і серед віруючих людей звучить «Христос воскресе!», а тут – бісовщина лізе в душі зі своєю псевдоінтелектуальною облудою. І таки, з гіркотою визнаємо, матиме певний успіх. В тому-то й біда, що молоді люди, старшокласники, студенти, почерпують знання про християнство не з першоджерел, не зі святого Євангелія, а із отаких псевдоісторичних, псевдонаукових, антирелігійних кіновитворів для зомбування мільйонів умів…
Словом, якщо хочете, подивіться. «Ворога треба знати в обличчя». Але, шановний читачу, не забувайте перед тим і після того, а ще краще й «по ходу», накладати на себе святе хресне знамення. «Христос воскресе! И мы сетей демонских избавихомся», – як сказано у 7 ікосі акафіста Воскресінню Христовому. Христос воскрес раз і навіки, і всяка смерть буде Ним подолана: і духовна, й фізична. Нам тільки треба іти до Нього, до Джерела життя, і пояснювати правду нашого шляху іншим.
Життя триває – у всій його складності й багатовимірності.
…З руського сходу прийшов до нас фільм «Тарас Бульба», фільм-богатир. Геніальний задум Миколи Гоголя повертається додому, збагачений розмаїттям сучасних виражальних засобів. Заморська газета «Нью-Йорк таймс», плутаючи дати, епохи та факти, все ж написала: «Несамовитий козак кинувся в битву культур»! А з «дикого» американського заходу прийшов… фільм-«ілюмінат», хоча він і сповнений «щирих заперечень» таємних масонських підступів. Не знаю, як для кого, а для мене це «протистояння прем’єр», що збіглося в післяпасхальному часі, виглядає символом ідейного і цивілізаційного поєдинку між здоровим народним духом, базованим на вірі, і тлінним духом руйнації. «Бог бореться з дияволом, а поле битви – серце людське», – писав Федір Достоєвський.
Лишається сподіватися й вірити, що в умах і серцях наших співвітчизників переможе світло православного Духу

01.10.2009. ВІННИЦЯ. Архієрей освятив поклонні хрести у місті Браїлів

01.10.2009. КРИВИЙ РІГ. Архієпископ Криворізький і Нікопольський Єфрем освятив поклінні Хрести і дзвони в селі Зелене Поле