Олександр Яровий. Про українську ментальність і спокій Батьківщини

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

Сам термін „ментальність”, „менталітет” означає, власне, спосіб почування і мислення, лад і тип психічного життя народу або соціальної групи. Етнопсихологи стверджують, що український характер великою мірою складений із суперечливих рис, які, проте, не руйнують його цілісності. Наприклад, ліризм — це з одного боку. Про романтичність української нації говорять як про базову ознаку її ментальності. (Недаремно фольклорні козаки так багато і сентиментально плачуть)… Та це не виключає іншої ознаки — мужності, навіть певної войовничості. Відомий український поет Євген Маланюк в одній із робіт говорив про „мужесько-волюнтарне начало” української натури (що відобразилося навіть на багатьох образах мужніх жінок, реально-історичних та легендарних — Роксолана-Хуррем (Настя Лісовська), Маруся Богуславка, Маруся Чурай). Це начало Є. Маланюк вважав рисою „воїна — людини вільної”. Історична доля України протягом віків складалася так, що самі обставини гартували національний характер… Тепличні умови, як відомо, ще не є гарантією високої життєздатності оранжерейних рослин. Пригадується інформація про наукове спостереження, проведене зарубіжними вченими. Спостерігачі-науковці дійшли висновків, що діти, які виростали в умовах нелегкої праці і навіть недоїдання та недосипання, є більш пристосованими до життя, їх важче “вибити із сідла” будь-якими життєвими несподіванками. А шанований на Афоні старець Паїсій Святогорець казав у своїх повчаннях дослівно так: „Бідні діти здоровіші”. Повертаємося до теми: українці були „бідними дітьми” світової історії. Щоб не ходити далеко за поясненням причин їхньої духовної витривалості, скажемо прямо: дух України, життя в ній підтримувала православна віра, для якої утиски — стимул до зміцнення. Відхід від віри призводив до деформації національного характеру. Тоді миттєво ослаблювався потяг до києворуського ідеалу духовності, який гранично точно і лаконічно був сформульований академіком Д. Лихачовим: за умов визнання земного світу недосконалим, забрудненим гріхом, — людина Русі любила його і плекала, неначе сад. Гармонійна православна особистість цілком вкладалася в безмежні рамки (якщо можна так сказати), знову ж таки афонського принципу: радіє тому, що живе, і радіє тому, що помре. Представник українського етносу (козак, хлібороб, співець, жінка-мати, вірна наречена) любили життя, але й не боялися смерті. Адже життя української землі протягом віків часом перетворювалося на суцільний екстремум через численні напади, війни, винищення та грабунки. Смерть ставала чимось доволі звичайним (особливо для козаків, про яких М. Гоголь зазначав, що надто сивих і старих на Січі не було — більшість гинула на полі брані, в боєздатному віці).
Україна є тою унікальною землею, де на тонкій, мов лезо чи волосина, межі зійшлися світовий Схід і світовий Захід. Оце — найпарадоксальніша властивість українського менталітету. Один Бог відає, як в українській душі можуть уживатися два протилежні полюси різнонаправленої історії людства. Свого часу англійський поет Редьярд Кіплінг, що був співцем могутності Британської імперії і водночас закоханим в індійський Схід ліриком, писав: „Захід — це Захід, а Схід — це Схід, і ніколи їм не зійтись”. Він одним з перших отримав Нобелівську премію на початку минулого століття… Але вже на той час існувала земля, яка характером свого народу заперечувала цю тезу поета-лауреата, тезу, яка більшості читачів видавалася абсолютно слушною. Йдеться, зрозуміло, про Україну. Її геополітичне становище часом ставало болючою раною для українського народу як спільноти. Належність до двох імперій, різних, передусім, за вірою, а вже потім за всіма похідними напрямками суспільного розвитку, не могла не накласти відбиток на характерні відмінності від “східняками” та „західняками”. Майбутній Україні, яка нам бачиться вільною і процвітаючою державою, все-таки в орбіті природної для неї православної східнослов’янської цивілізації, належить непросте завдання органічного „зрощування” цих відмінних сторін національної ментальності. Письменники чи не першими відчули згубність фатального поділу українців на два відчужені табори, як це сталося, наприклад, у Першу світову війну. Василь Стефаник в 1916 році опублікував новелу “Марія”, перейшовши від антимілітарного пафосу до пафосу єднання українського народу. Ось її зміст. У гуцулки Марії політичні переслідування австро-угорської влади забрали синів, до цієї біди додається ще й війна. Через село проходять російські війська. Жінка вважає, що її йдуть грабувати. Молоді солдати поспішають запевнити: „Ми ваші люди, не кацапи ми і не турки”… І потім, виявляється, навіть пісень гості співають таких самих, як Маріїні сини… Ця зворушливо-лірична картина красномовно передала трагічні колізії участі українців у Першій світовій — на протилежних фронтах. Але це ще не було останньою трагедією розділеного “східно-західного” народу. Мусимо констатувати, що “етнічна настороженість” залишається і понині. Не секрет, що Галичина першою в Україні прийняла унію, добрих 500 років перебувала у складі Польщі і зазнала не тільки неправославних, а й взагалі неслов’янських впливів, змішання не лише з польським, а й з німецьким чи угорським етносами. Сучасній людині, яка є жертвою, так би мовити, „розхристиянізованого” суспільного „прогресу”, важко довести, що православна віра є найпотужнішим контрагентом, який перешкоджає будь-яким спробам духовно дезорієнтувати окрему людину і цілий народ. Тільки Православ’я (з усіх боків звинувачуване недругами в консервативності та застарілості) насправді, кажучи просто, в кожну епоху чітко бачить, що істинно є добром і злом. Таким запасом духовної протиотрути не володіють ні католицизм, ні, тим більше, протестантство. Та вже навіть і вони не визначають духовний образ апостасійної західної цивілізації. Прагматизм, практицизм Європи, прикритий псевдохристиянським фарисейством, дуже позначився на „західному фланзі” української ментальності. Тут багато говорять про віру, але в житті, даруйте, „пристосовують” істини небесні до цілей діловито-земних. Конфесійно віра тут є переважно уніатською (а це, з погляду богослов’я, — очевидно та гілка, яка взагалі відчахнута і від православ’я, і від католицизму); тут практикується фантастично-самообманна спроба об’єднати… земний успіх із духовним; з погляду „ідейного пафосу” — тут мусується українська ідея, але дуже часто вона насправді є „штучно-українською”, сконструйованою в кабінетах теоретиків. Яка Україна без Православ’я, без наддніпрянської культури, без Києва, без козацтва, а все це — історичний набуток Східної України. Захід перейняв романтичну волелюбну ідею-традицію зі Сходу, але при тому в плані політичному, суспільно-побутовому часто оголошує себе ще й якимось більш повноцінним, бездоганним та відданим носієм „української ідеї”. Ми не можемо поминути сторінок національного фанатизму, які взагалі не є прикрасою української історії. Так-так, говоримо про той лісовий рух, який в просторіччі східняків просто іменується „бандерівщиною”. Те, що зараз намагаються деякі політики подати під соусом якоїсь „боротьби на два фронти” проти червоних, мовляв, і коричневих окупантів, виглядає звичайним тероризмом (маємо на увазі винищення мирного польського, єврейського населення і, що геть не пасує до образу „щирих українців”, свого ж єдинокровного — українського). „Наша диктатура повинна бути страшною”, — прямо заявляв досвідчений терорист С. Бандера.І є охочі з задоволенням повторити ці слова сьогодні, на листівочках, поширюваних конкретними політичними групами!.. Незаперечними є факти співпраці ОУНівців із гітлерівськими загарбниками. Німеччина розробляла плани мати собі за союзників західноукраїнські банди. Чи не тому в серпні 1944 року для німецьких військ була видана спеціальна інструкція, яка, серед іншого, забороняла використовувати термін „банди” щодо лісових загонів? Відомі масові звірства цих формувань в післявоєнний час, зокрема проти тих мирних посланців зі Сходу України, які несли в лісові та гірські райони вчительське слово, медичну допомогу, технічне забезпечення. Це також болюча рана для всієї України. Захід вбачав у „східняках” русифікаторів та „москалів”, а „східнякам” і понині важко забути згадані злочини й жертви.
Але християнство й не каже забувати, а велить прощати.
Обілення бандерівщини є таким невдячним діянням, що воно стрічає спротив навіть з боку діячів, належних до зовсім не радянського й не російського ареалу. Письменник-емігрант Іван Багряний, якого радвлада таврувала як запеклого націоналіста (і який першим, до речі, від О. Солженіцина розкрив світові правду про радянські концтабори), якого не запідозриш ні в антиукраїнстві, ні в приязні до Москви, писав: “Що “бандєровци” багато нашкодили українській справі — це так, що вони багатьох українців відштовхнули від української справи в обійми росіян — це так… Галичина є одна з багатьох українських провінцій… в тій провінції зродилося таке химерне дитя, як „бандерівщина” (стаття “Здійснення погрози?”, 1951р.). І це ще м’яко сказано. Проте правди нема де діти. Бачачи звірства кривавих „патріотів”, звичайні мирні українці-галичани всім серцем сприймали прихід Наддніпрянської України. До слова сказати, Іван Багряний говорив багато об’єктивних речей, що були малоприємні не тільки московському урядові, але й багатьом “землячкам”, які часом маскували незручну правду лукавими словесами. В характері письменника, який пережив численні табори та ув’язнення, не було звички до брехні — це теж, власне, риса „прямого” українця (слов’янина, якому генетично не притаманне лукавство!) За це йому часто перепадало в еміграції. В одній зі статей, наприклад, І. Багряний висловлював таке судження: українська самостійна церква з погляду канонів є порушенням, але… потрібна як явище політичне. Але ж ми, сучасні українці, чада канонічної Церкви, розуміємо: Церква, утворена Христом, не може бути витіснена з України політичною лжецерквою, утвореною агентами західної апостасії . І це переконання тільки допомагає нам бути патріотами України, якій ми бажаємо справжнього, а не ілюзорного добра.
Багатьох націонал-радикалів із Західної України може здивувати той факт, що Галичина спочатку навіть не сприйняла Тараса Шевченка у всій його творчій повноті й неоднозначності. Це здивувало і класичного соціаліста-західника Михайла Драгоманова, який дивився на Галичину ідеалізовано, мов на якийсь безцензурний українофільський рай. В 1875 році, коли до Львова прибув виданий у Празі двотомник творів Тараса Григоровича, Драгоманов став свідком такої ситуації: католицьке й уніатське духовенство не сприйняло антипольських та антипоміщицьких мотивів Кобзаря і висловлювалося досить різко. (І тільки згодом роздивилося, що можна добре „погріти руки” на відповідно потрактованих поезіях антимосковського спрямування).
Вплив Польщі культивував велику неприязнь до Росії та нерозривно пов’язаного з нею Православ’я. Історик із російського зарубіжжя Микола Ульянов зазначав десь у 60-х роках, що для Галичини Царгород і Москва виглядали ніби „двома злими геніями”. Радикальні західноукраїнські історики всіляко „печалилися” з приводу того, як далеко, мовляв, відвели Україну від „цивілізаційних” європейських процесів (від мертвотного знедуховлення та філософії куплі-продажу!) російський вплив та Православ’я… У післявоєнний час виник так званий “Антибольшевицький Бльок(!) Народів” (слід гадати, найактивнішу роль в його формуванні відіграло ЦРУ), де найактивнішими діячами стали українські націоналістичні емігранти. Цитуючи якийсь повоєнний журнал української “дияспори”, М.Ульянов ставить питання: “В чому корінь такої страшної русофобії?” І дає відповідь: впливи ці не українські, впливи ці — історично польські. Католицька Польща всіляко налаштовувала Галичину проти православної Росії… А процитований ним пасаж лишає справді безрадісне враження. Автори перераховують, що ж вони мають на увазі, кажучи про антибільшовицький блок пригнічених народів: боротьба їхня — проти Росії будь-якої. Проти Росії більшовицької і царської, фашистської і демократичної, панрусистської і панславістської, буржуазної і пролетарської, віруючої і невіруючої… Коротше кажучи, це злоба сатани проти народу-богоносця, в якому зосереджена серцевина світового Православ’я. Все решта — пекельно-лукаве маскування мети, замилювання очей секулярним суспільствам.
То з ким ти є, досі духовно не возз’єднана навіть сама в собі, Україно, на полі світової битви добра і зла? Тим більше тепер, коли в очах зазомбованих спільнот чорне виглядає білим, а біле — чорним…
Багато суперечностей українського характеру можна повернути як на побудову, так і на руйнацію. Протилежності рухають динаміку світу: згадаймо гегелівські „тріади” (коли теза й антитеза дають третє — синтез); згадаймо біологічний принцип комплементарності — взаємодоповнення двох органічних складників. Український характер може стати побудовчою силою, коли доповнять одне одного начала східне й західне (романтизм — практицизм), елітарне і масове (видатний діяч — послідовники), індивідуальне і всенародне(робота для себе стає суспільно корисною). Ці суперечності можна поставити на службу українській державі, а можна — вигострити з них клинки, що, не дай Боже, роздеруть, розкривавлять тіло народу…
Українська класика має геніальний, по суті, твір, який краще від підручників говорить про ментальну сутність народу, — “Чорну раду” Пантелеймона Куліша. Цей роман з великою художньою силою підносить благородство кращих українських характерів і таврує найбільшу проказу українського суспільства — розбрат. Коли ми бачимо, як на початку ХХІ століття наше суспільство стоїть на грані катастрофічного розколу, переполовинення, коли лукаві політики штовхають народні маси на заходи просто самогубні для економіки, культури та й суспільного спокою, так і згадується доба Руїни, живо й переконливо змальована Кулішем. Один з героїв роману (історична особа — Івашко Брюховецький), щоб узурпувати владу, лукавими обіцянками схиляє на свій бік, як сказали б тепер, маргіналів. Як це не дивно, на них магічно діє найпримітивніший, знову ж, як сказали б тепер, „піарний хід”: наприклад, драні чоботи Брюховецького. Він такий, „як усі”. Івашко улесливо каже: „Походимо й без чобіт, аби моїм діткам (себто підданим. — О.Я.) було добре”. Розчулена і підпоєна громада ладна йти за ним і в огонь і в воду:
„Батьку ти наш рідний! — кричать кругом ледве не крізь сльози. — Дак лучче ж ми збудем усе до остатнього рам’я, та справимо тобі такі сап’янці, що і в царя немає кращих!
— Господь з вами, мої дітки, Господь з вами! — каже ниций Іванець. — Ви, може, думаєте, що я, так як ваші нашийники, стану драти з вас шкуру, аби б тілько в мене на ногах рипали сап’янці? Не доведи мене до сього, Господи!.. Аби моїм діткам було добре!
— От гетьман! От батько! От коли ми діждались од Господа ласки! — гукають кругом Іванця міщани, козаки й мужики”…
…Ієромонах Серафим (Роуз), американець, що став полум’яним подвижником Православ’я, десь у 70-х писав, що Росія давала навіть світських пророків як, наприклад, Ф.М. Достоєвський… Чи не був певною мірою провидцем і Куліш (до речі, палкий апологет християнської моралі в літературі), — коли згадує у своєму творі навіть про різноколірні стрічечки-пов’язки, що розділили Україну 1667 року на два непримиренні табори?.. Благородний Сомко гине, „популіст” до пори до часу торжествує… Невтішний сценарій, бо страждає народ. А чи здобув же народ той дивовижний рай на землі, який обіцяли йому слизькоязикі агітатори?..
З гіркою іронією пише Куліш про ошукану чернь. Вона вже повірила, що стала мало не єдиним тілом зі старшиною-„кармазинниками”, бо робили ж спільну справу! — сунули до влади такого хорошого для них усіх Брюховецького. Поткнулися, як каже прислів’я, із суконним рилом в калачний ряд. А їх вчорашні однодумці стрічають киями. Цитуємо: „Убирайтесь, — кажуть, — і к нечистій… мужва неумивана!” — та й виперли за місто. Наші почали були пручатись: „Ми ж тепер усі рівні!” — „Ось ми вас, – кажуть, – порівняємо батогами!…”
Програв, як найчастіше буває, ошуканий народ.
Та найсуворіше подіяло на Брюховецького хіба що прокляття січових дідів, яких йому так і не вдалося одурити. Розкусивши демагогію цього спритника, вони мовчки ідуть геть… Вдамося до ще однієї цитати: „Ми таки й підемо, гаспидів сину! — каже батько Пугач, — ти нас не випихай коліном. Тілько добре собі пам’ятай, що брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся”.
Багато вихорів пронеслося над українською землею. Міняються брюховецькі, пани й підпанки, є ошукані й неошукані… Є багато труднощів і суперечностей в сучасній Україні. Дай, Боже, щоб вона міцно з’єдналася сама в собі навколо живого древа православної віри, щоб ніякі вітри, світові й „домашні”, не вирвали наш люд із міцного віковічного ґрунту, як неможливо вирвати і знищити оте святе древо предківської віри. Від нього — мир і спокій нашої рідної держави.

Концепція участі Української Православної Церкви у боротьбі з поширенням ВІЛ/СНІД

РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ Митрополита Київського і всієї УкраїниВолодимира, Предстоятеля Української Православної Церкви