Україна Православна

...

Официальный сайт Украинской Православной Церкви

Сергій Баршай. Православне життя очима світських ЗМІ: 19-25 квітня

Чудо і науковий підхід.

Православне життя очима світських ЗМІ: 19 – 25 квітня
Сергій БАРШАЙ

Благодатний вогонь у науковому ракурсі. — Атеїстична апологетика. — Святиня Криворіжжя. — Тоталітарне тло сектантства.

Після відзначення великого християнського свята Пасхи ЗМІ відразу ж залишили цю тему. Як відголосок свята у тижневику “Зеркало недели” за 24.04.2004 р. вийшла стаття О. Пугача під назвою “Нужен ли физике Храм Гроба Господня?”. Тут автор розмірковує про взаємозв’язок науки і релігії в контексті одного чуда, що повторюється з року в рік у Єрусалимі, а саме сходженні Благодатного вогню у Велику Суботу.
“Вопрос о слиянии науки и религии возник не вчера. Он незримо стоял еще века назад, в эпоху формирования научной методологии. Но, как известно, не разрешен до сих пор. Сегодня очевидно, что ни о каком естественном слиянии и речи быть не может. Эти две формы общественного сознания ведут себя как несмешиваемые вода и масло. У каждой из них своя социальная ниша”, — такими словами починається матеріал.
“Ответ на вопрос заголовка статьи очевиден: конечно, нет. Физика как наука совершенно не нуждается в Библии. Зачем ей евангельские откровения? Она — сама евангелие современной науки. Так, по крайней мере, считает большинство ученых-физиков. Ссылаясь на поразительные достижения в исследовании структуры вещества на субатомном уровне, они утверждают, что физика способна в перспективе познать мир до самых его основ”.
Проте це не зовсім так. Як вважає автор, “в мире существует много явлений, за которые физики боятся браться, ибо не знают, с какого конца надо начинать. Эти так называемые аномальные явления в значительной своей части относятся к миру духовному. Одно из них с непоколебимой регулярностью и точностью на протяжении многих столетий происходит в Иерусалиме в печальную субботу, предшествующую православной Пасхе. В этот день в течение одного-двух часов после полудня под куполом Храма Гроба Господня, где уже собрались тысячи верующих, возникают яркие световые разряды, напоминающие мини-молнии. От центральной подкупольной точки эти сполохи спускаются по колоннам вниз и последовательно от центра к периферии зажигают свечи в руках у посетителей… Это явление широко отражено в Интернете, им интересуется весь мир.
Но, похоже, физики живут в другом мире, поскольку это явление пока их не заинтересовало. Налицо совершенно очевидный физический феномен, имеющий отношение к энергиям и огню”.
О. Пугач приходить до висновку, що “физике не может быть безразлично явление, где речь идет об излучении новой, вероятно, не электромагнитной природы. В свое время с загадочного потемнения фотопластинок в сейфе французского ученого А. Беккереля началась эпоха ядерной физики. Не начнется ли эпоха новой, неизвестной энергии с изучения свойств благодатного огня?”
Можна добавити, що, окрім чуда Благодатного вогню, сучасна Православна Церква має безліч інших явищ, які наука не може пояснити. І сьогодні немає наукового пояснення таким явищам, як мироточіння, оновлення ікони чи проявлення її на склі.

У наступному ж матеріалі зазначається, що “преувеличивать роль религии, при этом приуменьшая роль науки, — не стоит”. До цього закликає головний редактор журналу “Непоседа” А. Вороной з Харкова, лист якого під назвою “Кто удовлетворит потребности атеистов” опублікував тижневик “2000” за 23-29.04.2004 р. Захищаючи права сучасних атеїстів на самовираження (до останніх, очевидно, автор відносить і себе), А. Вороной не скупиться на досить відверті звинувачення на адресу Церкви. “…как следует из Библии, нет такого греха, который бы не отпустил вам Бог. Убейте вы одного человека, сто, тысячу, миллион, придите в церковь, покайтесь, и Бог вам все простит…
И если сегодня в Украине вдалбливают в головы религию, превращая народ в «послушных овечек», а государственные мужи крестятся перед телекамерами, то, значит, им это выгодно, ибо они желают править «вечно» и хотят, чтобы церковь помогала им. И если за годы независимости украинская нация деградировала, в интеллектуальном развитии вернулась на позиции Средневековья (с целителями, лечащими молитвами от всех болезней, как Иисус Христос, гадалками, магами, знахарями), если власть предержащие и духовенство доказывают, что церковь играет важную роль в построении державы, то, как гласит пословица, нельзя войти в одну и ту же реку дважды.
В XX — XXI веках ставка на религию, на церковь — анахронизм. Ведущие государства (в том числе и США) предпочитают ей фундаментальные исследования, научные разработки, создание новых технологий. А мы все цепляемся за «шаровары» и «святых».
“Непосєдовець”, у пориві “праведного” гніву на Церкву, чомусь поставив попутно їй у провину наявність ворожок, магів, знахарів, і зовсім незрозуміло, до чого „шаровари”, які “зайняли” почесне місце разом із святими.
У своєму атеїстично-полемічному запалі А. Вороной повторює безбожницьку аргументацію радянського періоду, тільки дещо перелицьовану на сучасний лад. Так, з приводу наявності на Українському радіо релігійних передач він заявляє таке: “Слово Божье должна проповедовать церковь в своих СМИ, на коммерческих и частных радио- и телеканалах, но никак не за счет державных массмедиа, ибо последние не ее «придаток». Зачем мне ежедневно в 10.45 в передаче «Православный календарь» Софии Тютюн слушать, какой «святой» сегодня родился, какие чудеса он творил, как верно он служил Богу и т. п. Что, в Украине сегодня только одно мировоззрение — религиозное?!”.
Чому ж правдолюбець так не обурюється з приводу того, що як у теле-, так і радіоефірі зараз засилля низькопробних передач, основу яких складають плітки, сумнівної якості музика або примітивний гумор? Адже, зрештою, зниження інтелектуального рівня наших медіапрограм сталося зовсім не через відповідне “бажання трудящих”, а з інших прагматичних причин. Чому його ображають лише передачі релігійного характеру?
Проте невдоволення дописувача вповні зрозуміле. У не такі вже далекі комуністичні часи, коли усі громадяни СРСР (як віруючі, так і невіруючі) формально були рівні перед законом, вітчизняний (державний!) ефір був, тим не менш, заповнений атеїстичними програмами. І ніхто у віруючих не цікавився, чи приємно їм у певний час слухати по радіо черговий безбожницький пасаж? І якщо А. Вороной не знає, навіщо йому слухати, “какой «святой» сегодня родился, какие чудеса он творил…”, то нехай не забуває, що Українське радіо працює не для нього одного. Слухачів же, які цікавляться такими темами, існує немало. А оскільки вони є платниками податків, то державне радіо, виходить, зобов’язане в даному випадку давати їм подібну інформацію.
Звичайно, атеїсти також мають право на свій інформаційний продукт. Проте сьогодні вони повинні усвідомити одну істину: атеїзм уже не є державною ідеологією! А тому проблему “кто удовлетворит потребности атеистов” мають вирішувати вони самі. І не треба намагатися її вирішувати шляхом заборони антиатеїстичних (тобто релігійних) програм.
На завершення хочеться зазначити А. Вороному, який задається питанням “почему это «каждый культурный человек» должен знать Библию, а не труды «Материализм и эмпириокритицизм» В. Ленина, «Диалектика природы» Ф. Энгельса, «Происхождение человека и половой отбор» Ч. Дарвина?”, що відомий вислів про “опіум для народу” належить не Леніну (як стверджує автор) а К. Марксу. Краще вчіть класиків, пане головний редактор! Тим більше якщо ви вважаєте, що їх має знати «каждый культурный человек».

Про Свято-Володимирську обитель, що діє в Кривому Розі, розповідається в “Робітничій газеті” за 21.04.2004 р. (стаття. О. Прасенка “Монах не покликання, а дитя Господнє”). Як розповідає журналіст, “за шість років існування монастиря через його стіни пройшли десятки бажаючих присвятити своє життя служінню Богові. Але залишилися на сьогодні лише… 18 представників різних прошарків нашого суспільства…
Погодьтеся, що в наш вік усіляких земних благ і захоплень не кожна молода людина “постриже” себе в монахи і повністю віддасться служінню божому. Хоча одні браття пішли в монастир від різних соціально-побутових проблем, інші — як діти Господні.
Режим монастиря досить непростий і створений за принципом послуху… Дисципліна тут жорстка. Піднімається братія, як говориться, ні світ ні зоря, і до глибокого вечора кожний монах несе свій хрест господнього послуху”.

Проблему сектантського засилля порушила О. Дьоміна в статті “Из огня да в полымя”, опублікованій у тижневику “2000” за 23-29.04.2004 р. “Последнее десятилетие ознаменовалось неорелигиозным бумом. Уставшие от воинствующего атеизма и измотанные в пути к светлому будущему, обнищавшие душой, многие украинцы (да и другие восточные славяне) кинулись искать выход у алтаря. Большинство нашли спасение в православных храмах, а некоторые попали прямехонько в… нетрадиционные религиозные общины”.
Як приклад, авторка розповідає про ситуацію в Нікополі Дніпропетровської області. “Несколько лет назад такая община обосновалось в никопольской школе. «Служения» проходили в актовом зале в вечернее время. Затем общину выдворили из школы. На этом настояли родители учеников: во время родительского собрания они стали свидетелями жутких молитв «верующих». Даже стены и длинные коридоры не смогли заглушить рев, доносившийся из актового зала.
Еще несколько общин облюбовали дворцы культуры, бывший кинотеатр. По просьбе жителей близлежащих домов часть из них уже выселены, некоторые пока остались…
Сколько их, потерпевших и настрадавшихся, «перемерявших» на себя то общину иеговистов, то кришнаитов, то пятидесятников? Не найдя отдушины нигде, они — в вечном поиске истины.
«Боже, куда я ходила! — говорит Инна, вырвавшаяся из пут сектантства. — Я искала Бога, а оказалась в каком-то омуте. Сейчас даже не верится, что я могла попасть под такое чудовищное влияние. Бросала дома мужа, брала детей и шла на «Служение». (Так как молитвы продолжались иногда целый день, голодные дети зачастую засыпали прямо на собраниях. — Авт.)…
Марина посещала общину несколько лет. «По слову пастыря я выполняла любую работу, — вспоминает она. — Кстати, работа не оплачивалась. Поверив пастырю, что «призвана служить Богу», я лишилась работы, бедствовала, даже голодала. Со временем поняла, что была нужна общине только преуспевающей».
«Меня в моей церкви предали анафеме, а точнее «предали сатане во измождение плоти» только потому, что я перестала платить «десятины», — это слова «сестры» Елизаветы.
Эти люди выжили, вырвались из липких пут и еще могут что-то сказать. А что скажут мертвые — те, кого проклял лжепастырь за неподчинение, или те, кто пожертвовал церкви свое имущество и умер от голода? Первейшей «заповедью» новых религиозных общин считается учение о финансах — обязательных «десятинах», пожертвованиях (от овощей и фруктов с приусадебных участков до золотых украшений, квартир, машин)”.
Не нужно забывать, что сектантская структура — не религиозная организация, привычная нам, — резюмує О. Дьоміна. — Она больше похожа на мафию или тоталитарную партию с железной дисциплиной и беспрекословным подчинением лидеру, который стремится к полной и единоличной власти глобального масштаба. Тоталитарные секты прибегают к обману и навязчивой пропаганде для привлечения новых членов, используют цензуру, прибегают к различным способам контроля над личностью, запугиванию и психологическому давлению”.

Божа Матір Волинська.
Православне життя очима світських ЗМІ: 26 квітня – 2 травня
Сергій БАРШАЙ
Холмська святиня. — “Соловецький” отаман. — Взаємовідносини хрещених і хрещеників.
Про одну з найвідоміших і найдревніших українських ікон — Холмську ікону Божої Матері написала газета “Україна молода” в номері за 29.04.2004 р. (матеріал Н. Романюк “Хранитель вічності”). У бесіді з реставратором Анатолієм Квасюком, який протягом кількох років займався відновленням цього раритету, журналістка знайомить читачів з непростою історією ікони “…Про неї він чув ще в студентські роки від професорки Людмили Міляєвої на лекціях з історії давнього українського мистецтва, хоч ніхто її і не бачив. Навіть віру втратили, що вона взагалі ще існує. Він і мріяти не міг, що колись доля подарує їм зустріч віч-на-віч, що його руки будуть рятувати її від варварства і невігластва й вдихатимуть нове життя, сантиметр за сантиметром знімаючи нашарування віків і фарб. Про такий подарунок він і мріяти не міг. Але це сталося. Спочатку вони «зустрічалися» таємно після роботи та у вихідні дні. Це тривало майже чотири роки. І тільки у 2000-му році він та люди, які довірили йому її таємницю, вирішили сказати світові про її існування. Світ ахнув!”.
Далі в матеріалі розповідається історія Холмської ікони, а також її складний шлях до свого другого народження. “Найстарішу ікону не лише України, а й Європи чотири роки переховували у реставраційній майстерні Волинського обласного краєзнавчого музею, і ніхто не проговорився, бо знали про це лише декілька людей, які усвідомлювали всю небезпеку оприлюднення цієї інформації. Адже за чудотворною іконою Холмської Богоматері полювали безрезультатно мистецтвознавці та поціновувачі старовини багатьох країн. Відтоді, як у роки війни вона зникла у Холмі, по слідах найстарішої пам’ятки сакрального мистецтва постійно йшли різні шукачі, й Україна могла втратити її назавжди.
Холмська чудотворна Ікона Божої Матері є однією з найвідоміших і найшанованіших у християнському світі. За переказами, ікона була написана святим Євангелістом Лукою. За одними джерелами, до Києва її привіз разом з іншими іконами князь Володимир, за іншими — ікона була у шлюбному посагу царівни Анни, нареченої князя, а вже він поставив образ у побудованому ним у 1001 році Богородичному соборі в Холмі.
Насправді, за літописними джерелами, близько 1223 року м. Холм відбудував князь Данило Галицький. Збудував він і величезний храм на високому пагорбі і прикрасив його іконами, серед яких був образ Богородиці. Іконі вже тоді приписували особливу благодать і чудотворну силу. Заступництвом Пресвятої Богородиці Холм був врятований від нашестя орд Батия в 1240 році”.
Сьогодні ця святиня знаходиться в Луцьку в Музеї волинської ікони, де нею опікується Анатолій Квасюк. Як пише газета, майстер “повернув святиню до другого життя. Тепер він працював з нею, не криючись. Власне, реставрація ще повністю не завершена, хоча основний шмат роботи вже зроблено…
А взагалі у запасниках Музею волинської ікони роботи ще не на одне десятиліття. Аби здоров’я було. Виставлено лише сто ікон, шістсот ще потребують реставрації. А всього 1500 експонатів”.

Про кошового отамана Петра Калнишевського, що закінчив своє життя у Соловецькому монастирі на Білому морі, розповідає В. Кульова у газеті “Хрещатик” за 30.04.2004 р. (стаття “Останній кошовий”). Приводом для публікації матеріалу стала недавно видана книга В. Грибовського “Кошовий отаман Петро Калнишевський”, презентована недавно в Музеї гетьманства на Подолі.
З історії відомо, що отамана було заслано на Соловки, де він провів багато років, а пізніше відмовився повертатися додому. На цьому моменті особливо акцентується увага й у статті. “Щодо місця перебування Калнишевського в засланні існує кілька версій. За однією жив він двадцять шість літ у земляній ямі без світла й повітря. Буцімто, коли імператор Олександр І побачив, де довелося сидіти вельможному арештантові (за деякими переказами “злочинець” мав чин генерала царської армії і щонайвищі монарші відзнаки), то вжахнувся й запитав в’язня, чим йому віддячити? На що той відповів, аби спорудили на островах тюрму для мучеників, щоб не жили вони в холодних і мокрих мішках. Певно, все-таки це легенда. Адже такі умови утримання політичних вигнанців заборонили за тридцять років до того, як туди потрапив кошовий отаман. У них жили анахорети-монахи, які наклали на себе епітимію. Документи ж свідчать, що Калнишевського тримали як знатного зловмисника. На його потреби уряд передбачав до карбованця на добу, тобто понад 360 карбованців на рік. На такий самий термін одному ченцеві виділяли дев’ять рублів, а простому в’язневі — від десяти до тридцяти. Калнишевський за понад двадцять літ тюрми навіть зумів заощадити значну суму, яку витратив на дорогі подарунки монастиреві. Скажімо, тільки оправа Євангелія, оздоблена сріблом і золотом, яку передав він Спасо-Преображенському собору, важила понад два пуди, а срібний хрест — понад тридцять фунтів. На Різдво, Великдень і Преображення Господнє Калнишевського виводили з келії. Певно, старий брав участь у богослужінні, бо поморські рибалки розповідали нащадкам, що бачили «козацького отамана», який говорив нечистою російською мовою. Мабуть, по-українськи.
Після звільнення опальний відмовився повертатися додому, залишившись при монастирі «ожидать с спокойным духом приближающегося конца жизни». Помер у листопаді 1803 року. Похований чернечою братією на подвір’ї Спасо-Преображенського собору при Успенській церкві».

Проблему взаємовідносин хрещених батьків і їхніх чад порушує Л. Гулько у матеріалі “Не даруйте хрещенику гроші” (“Голос України” за 29.04.2004 р.). “Є багато народних звичаїв, котрі регулюють обов’язки хрещених батьків перед хрещениками та взаємини кумів між собою. Про те, що з цього приводу думає Православна Церква, журналістка запитала настоятеля Свято-Михайлівського київського храму протоієрея Романа.
Священик коротко визначив обов’язки хрещених батьків: “бути хрещеними — і почесно, і відповідально. Ними можуть бути хрещені й православно віруючі чоловік і жінка, що знають Святе Письмо, основні молитви та відвідують церковні богослужіння. Вони повинні розуміти, що на все життя беруть відповідальність за дитину, зобов’язані виховувати її у православному дусі, молитися за неї, прилучати до церковних Таїнств…
Зв’язок між духовними батьками й хрещениками глибший, ніж із батьками за плоттю. Якщо дитина виросла невіруючою або темні сили заволоділи нею — гріх за це лежить на хрещених батьках. Значить, не ревно молилися, самі не були прикладом, мало приділяли уваги”.
На запитання “Що робити, якщо хрещеник росте у неблагополучній сім’ї?” священик відповів: “Щоб такі діти не стали на шлях, що веде до наркоманії, блуду, злочину, потрібно докласти зусиль. Головне — любіть хрещеника і робіть так, щоб він любив і довіряв вам. Обов’язково пояснюйте хрещеникам, що вони мають любити своїх рідних і прощати їм, навіть якщо ті випивають чи ведуть аморальний спосіб життя”.
Останній матеріал особливо цінний для світських читачів, тому що сьогодні дуже мало людей розуміє справжній смисл і місію хрещених батьків. Можливо, через подібні прості й доступні пояснення православних священиків, опубліковані в масових світських виданнях, народ буде більш серйозно і відповідально відноситися до цієї благородної і відповідальної справи.