Сергій Баршай. Православне життя очима світських ЗМІ: листопад — грудень

01.01.2004 archive, Вестник №28, Обзор прессы

Почаївсько-калінінські протистояння.
Православне життя очима світських ЗМІ: листопад — грудень

БАРШАЙ Сергій

Православні зимові свята, що відзначалися в грудні, стали головним інформаційним приводом для публікацій на релігійну тематику в світських ЗМІ. Газети розповідали про святкування Введення до храму Божої Матері, дні пам’яті Архістратига Михаїла і апостола Андрія Первозванного і ін.
Окрім цього, ЗМІ давали інформацію про відомих святих, прославлених в Україні, чудотворну ікону Божої Матері, життя древніх українських обителей та інші події.

10 – 16 листопада
Ювілей “Кулішевої” Біблії. — Обитель під Лубнами. — Древній монастир у скелях. — Нова епоха “білих братів”.
До 100-річчя видання Біблії українською мовою газета “Київська правда” за 11.11.2003 р. опублікувала статтю О. Білоуса “Боже слово рідною мовою”. Автор пише: “Сторіччя виходу в світ Біблії українською мовою — визначна подія не тільки для християн, для яких вона є священною… З виходом з друку 1903 року у Відні українського перекладу Біблії ми приєдналися до сім’ї цивілізованих народів планети, які читають Книгу Книг рідною мовою…
…перші біблійні кодекси на наших землях з’явилися старослов’янською мовою (найдавніший з них — Остромирове Євангеліє 1056 р. — зберігся до наших днів), і це поклало початок традиції писання, а згодом друкування Біблії церковнослов’янською на довгі віки. Перше повне друковане видання Біблії — Старого і Нового Завітів — з’явилося 1581 року на Волині, в Острозі, стараннями князя Костянтина Острозького…”
Газета розповідає, як Куліш, який проживав на той час у Варшаві, “захопившись перекладом Біблії, кидає все і переїжджає до Венеції, де повністю віддається роботі. Перші його спроби були невдалими, оскільки перекладав не з оригіналу, а з церковнослов’янських текстів. Отримавши негативну рецензію і рекомендацію Британського біблійного товариства, одна із вимог якого була перекладати з оригінальних мов староєврейської і старогрецької, Куліш відразу береться за їх вивчення. Його запал сприяє швидкому успішному вивченню цих мов, і для продовження роботи він їде до Відня — великого європейського центру науки й культури, в бібліотеках і архівах якого було багато літератури з біблеїстики, історії, теорії перекладу тощо. І в 1869 році було повністю готове П’ятикнижжя Мойсеєве”.
Як відомо, готовий переклад став жертвою пожежі, яка сталася у будинку Куліша у 1885 році. “Куліш тяжко переживав цю трагедію до кінця своїх днів, картав себе за непростиме зволікання з виданням вже майже повністю перекладеної Біблії.
Божий промисел був суворим, але й милостивим до Куліша. Трагедія не зламала його. Усі дванадцять наступних (і останніх) років свого життя Куліш знову натхненно трудиться над перекладом Старого Заповіту, проте сім із 39 книг залишились неперекладеними. Після смерті Куліша його справу закінчили Іван Пулюй і Іван Нечуй-Левицький…”

У статті В. Кульової “Мгарська обитель” („Хрещатик”, 12.11.2003 р.) іде розповідь про відому святиню Полтавщини — монастир під Лубнами. “…на сусідній горі, за озерцем з лебедями, власне, розташувався Мгарський монастир. За високим парканом гуляла пара павичів із численним потомством, а з величезної клітки косував оком старезний орел. Екскурсію по монастирю вів отець Серапіон, колишній учитель”.
Розповідається страшна сторінка монастирського буття після революції. “Після революції монастир зазнав страшної руйнації. Вже 6 серпня 1919 року розстріляли шістнадцять ченців на чолі з ігуменом Амвросієм, викликавши в Лубни начебто для реєстрації. Скарали на смерть за те, що вірні цареві Божі слуги молилися за упокій убієнних Миколи й Олександри та невинні душі їхніх діток. А ще за те, що допомогли переправитися через річечку Сулу денікінцям, котрі тоді добре поскубли більшовицьку братію. Новомучеників поховали за вівтарем скитської каплички. А у храмі зробили прихисток для дітей «ворогів народу» — патронат «Штурм небес». Потім, з 1937 року, в прадавніх стінах квартирував дисциплінарний батальйон, і доблесні його бійці мали хорошу розвагу: стріляли в образи. Знівечений лик ікони святої Олександри залишили нереставрованим — як засторогу. У 1946-му в монастирі облаштували військові склади. З 1985-го оселилася червоногалстучна піонерія. На ранковій і вечірній лінійках звучали горни, піднімався прапор і дзвеніло бадьоре: «Будь готовий!» та «Завжди готовий!»
У часи войовничого атеїзму Спасо-Преображенський собор випатрали, знівечили дзвіницю. Благовіщенську церкву перетворили на кухню і майже знищили келії ХVІІ століття. Дух спустошення витав у колись квітучій Мгарській обителі…
З травня 1993 року лампади перед образами знову засвітилися й зазвучали молитви над Сулою. Тепер у чоловічому монастирі понад сорок мешканців: двадцять ченців присвятили своє життя служінню Господові, ще стільки само готуються прийняти чернечий сан. Є і так звані трудники, які допомагають по господарству. А воно чималеньке — кілька гектарів землі, пасіка, ферма…”

Про одну з найдавніших православних обителей України — Лядовський монастир на Вінниччині — розповідає “Робітнича газета” за 11.11.2003 р. (стаття Я. Рекрута “Ровесник Києво-Печерської лаври”). “Цей скельний монастир, що височить над Дністром поблизу нинішнього села Лядова Могилів-Подільського району, заснував у 1913 році преподобний Антоній Печерський. Повертаючись з Греції з Гори Афон до Києва, Антоній зупинився відпочити у цьому мальовничому місці. Йому сподобалася скеля, що піднімалася над Дністром на висоті 500 метрів…”
Не менш цікаво читати й про сьогоднішнє буття обителі. “І досі збереглася келія, у якій деякий час проживав преподобний Антоній… Життя монахів-самітників, які живуть у скелі, нелегке. Але ченці не скаржаться. Життя їхнє проходить у постійних молитвах. Встають дуже рано, харчуються ченці тим, що самі виростять на невеличкому шматочку землі — овочі, фрукти. На вершечку гори розмістилася монастирська пасіка з кількома десятками вуликів”.
Колись монастир був більш величним, аніж зараз, він мав не тільки скельні храми, а й типові. Але, пише автор, “За Хрущова храми були зруйновані. Кажуть, що церковні дзвони та кам’яний хрест головного храму від потужної вибухової хвилі відкинуло далеко убік і вони впали на дно Дністра. Лежать там і досі. Їх видно на дні, але ченці не мають грошей, щоб підняти їх з води і встановити на місце.
У 1990 році у Лядову направили священика. Упродовж восьми років він обслуговував паству села, створив тут церковну общину, а у 1998 році у скельному монастирі знову з’явилися і поселилися ченці. З тих пір тут у відреставрованому заново скельному храмі проводять богослужіння”.

У “Голосі України” за 11.11.2003 р. Ю. Перебаєв розповідає про те, що “Рівно 10 років тому була припинена діяльність “Великого білого братства (Юсмалос)”. Автор робить невеличкий історичний екскурс з історії цієї страшної секти: її виникнення і діяльності. “Тодішня Київдержадміністрація і Кабмін досить лояльно відносилися до діяльності братства. Так, секта не мала ніяких проблем ні з реєстрацією, ні з отриманням дозволу на оренду приміщень для зборів. Хоча уже тоді було очевидно, що практично уся доктрина “Білого братства” була пронизана ненавистю і злобою по відношенню до тих, хто не приймав їх учення. Їх проклинали, обіцяли скору смерть від тяжких хвороб…
Страшний суд юсмаліани планували на 24 жовтня 1993 року. Але кульмінацією подій став прихід 10 листопада 1993 року 25 сектантів на чолі з Цвигун і Кривоноговим у Софійський собор в Києві. Міліція, підсилена співробітниками спецпідрозділів, вигнала їх із храму і заарештувала. Собору було нанесено збитків на суму, за різними оцінками, від 50 до 69 млн. карбованців (у цінах 1993 р.)… Міліція затримала 616 чоловік, включаючи Кривоногова і Цвигун”.
Автор відзначає сьогоднішню небезпеку: “Страшно те, що загроза бомбування молоді України все ще зберігається. Розкручується інтернет-сайт секти (створений у 2000 р.), випускаються книги, знімаються фільми. Марина Цвигун повернулася в Донецьк, вийшла заміж і збирає нових “білих братів”, розгорнувши активну діяльність у Запорізькій, Дніпропетровській і Донецькій областях”.
Прикро, але небезпека від “Білого братства” — не одиничний випадок в Україні. Десятки новітніх сект, сотні проповідників і десятки тисяч їх послідовників — ось сьогоднішня українська реальність. І, можливо, потрібні тільки такі “екстравагантні” акції (подібні “білобратським”), щоб заборонити подібні антигромадські угруповання. Але, виходить, що всього після якихось десяти років секта знову може “набирати обертів” у державі? Що значить, демократія…

17 – 23 листопада
Покровитель столиці.—– Відродження храму в зоні відчуження. — Чудотворна ікона на Харківщині. — Знаменитий богатир і смиренний інок.

На цьому тижні (21 листопада) відзначалося свято Собору Архістратига Михаїла та інших Небесних Сил безплотних. Про це свято розповіла газета “Голос України” за 21.11.2003 р. (матеріал Ю. Перебаєва “Той, хто був до каштанів”). “21 листопада — День Архістратига Михаїла (“Михаїл” в перекладі означає “хто, як Бог”) — предводителя небесного воїнства і першого хранителя-захисника людей від усіх злих сил, а також покровителя Києва”.
Газета зазначає, що вперше офіційно про Архангела стало відомо в Києві з 1108 року. “Тоді князем Святополком, у хрещенні Михаїлом (1050 – 1113 рр.), у столиці Русі було закладено Михайлівський собор. Назвали його на честь Архангела Михаїла — заступника князя і покровителя Києва. З часом зображення Архістратига перейшло в герб міста (затверджений при Катерині ІІ, у 1782 році).
На цю ж тему писала і “Україна молода” за 20.11.2003 р. (стаття Н. Стішової “Святий на білому коні”). “Ангел у перекладі з грецької мови означає вісник Божий, який є безтілесним розумним духом, невидимим і безсмертним. Архангели — це “вожді” поміж ангелами. Найголовніший у сонмі архангельському — архістратиг Михаїл, один із тих, хто подолав диявола…
Архістратига Михаїла вважають ангелом-охоронцем усіх християн, а українці вважають його покровителем Києва. Своїм захисником вважають його і мисливці…”. На жаль, далі в матеріалі переповідаються різні легенди і повір’я про Архістратига, але такі, що не мають ніякого відношення ні до цього свята, ні до Церкви взагалі. Сумно стає від того, що наші журналісти не можуть розповідати проправославні свята, виходячи з їх християнського розуміння, адже про них можна розповісти багато чого більш цікавого, аніж якісь дешеві бувальщини про мисливців.

Також на тому тижні відбулося ще одне знаменне дійство, а саме — 19 листопада Чорнобиль відвідав Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир, де у співслужінні сонму духовенства здійснив молебень і чин освячення хреста для головного куполу чорнобильського храму на честь святого пророка Іллі. Розгорнений матеріал про це свято надрукувала “Київська правда” за 21.11.2003 р. (стаття В. Подоляна “Відродження починається з храму”). “Цей храм нагадує нам ласку Божу, — сказав Блаженніший Володимир. — Нехай сила животворного хреста додасть нам сил відродити чорнобильську землю.
Цього дня до храму повернулися старовинні благодатні ікони Божої Матері Феодоровської і Святого Миколая Чудотворця, конфісковані співробітниками Служби безпеки України. Незважаючи на вселенське горе, у 1986 році ікони викрали з храму. Знаменно, що на не було виявлено слідів радіації”.
Тему продовжує газета “Киевские ведомости” за 21.11.2003 р. (стаття М. Філашова “Крест надежды”). “По словам Блаженнейшего митрополита Владимира, недавно их принес в Киево-Печерскую лавру бывший сотрудник КГБ. В 1986 г. эти иконы, занимавшие место в иконостасе Свято-Ильинского храма, изъяли у мародера, задержанного в Чернобыльской зоне. Долгое время изображения святых хранились в сейфе — сотрудник органов госбезопасности боялся радиации. Выяснив, что иконы не «фонят», отнес их в Лавру.
Интересные находки обнаружены и во время реконструкции храма. Например, металлический бюст российского императора Александра ІІ. Его слегка обновили и скоро установят на территории культового сооружения.
— А когда демонтировали обветшалую пристройку к фасаду церкви, нашли две фрески начала XVІІІ века, видимо, специально спрятанные в свое время от советской власти, — рассказал председатель социально-экологической партии «Союз. Чернобыль. Украина» Юрий Андреев. Кстати, эта партия финансировала восстановление храма. Реконструкцию поддержала и администрация зоны отчуждения ЧАЭС”.

Про перебування у Харкові чудотворної ікони Божої Матері “Всецариця” розповідає газета “Сегодня” за 21.11.2003 р. (матеріал В. Євсєєвої “К чудотворной иконе приложились онкобольные”). “К тяжелобольным Харьковского областного онкодиспансера (тем, кто не может самостоятельно прийти в храм) священники местной епархии привезли чудотворную икону “Всецарица”… к полудню в ожидании святыни в небольшом зале одного из корпусов онкодиспансера собралось несколько сотен пациентов. “Всецарицу” встречали на цлице, ждали в коридоре и на лестнице. Медики считают, что больница и церковь делают одно дело: исцеляют страждущих. Среди возносивших молитвы о выздоровлении больных к “Всецарице” было много людей в белых халатах.
Владыка Онуфрий разъяснил, что Пантанасса (Всецарица) является целительницей, потому икону и привезли. Люди жаждут к ней приложиться. После небольшого молебна о здравии к чудотворной иконе выстроилась очередь. Немедленных чудес больные не ждут, но главное — искренне верить. И радоваться, ибо радость исцеляет — это Свет, от которого бежит всякая тьма, в том числе и болезни”.

Газета “Труд – Украина” за 19.11.2003 р. у замітці “Народный любимец — Илья Муромец” розповідає про цю видатну історичну особу, яка зуміла стати і героєм народних переказів, і захисником скривджених, і смиренним іноком Києво-Печерського монастиря. У замітці розповідається про те, що у 1988 році міжвідомча комісія провела експертизу його мощів. “Определен возраст — 40-55 лет, рост — 178 см (что для Древней Руси было очень внушительно), выявлены такие дефекты позвоночника, которые позволяют говорить о перенесении героем в юности паралича конечностей, однако сила его духа не позволяла ему сидеть сиднем, как сказано в былинах. Диспропорциональное развитие мускулатуры плечевого пояса и неправдоподобно большие кисти рук свидетельствуют о том, что Илья не сидел сиднем, а активно передвигался, используя руки”.
У замітці допущено прикру помилку: Ілля Муромець канонізований “в числе еще шестидесяти девяти угодников Киево-Печерской лавры”. Незрозуміло, чому саме таку цифру називає газета. Насправді кількість офіційно канонізованих угодників Києво-Печерських сягає далеко за сотню.

24 – 30 листопада
Різдвяний піст.—– Десятинна церква із променів? — Відновлений храм на Чернігівщині. — Дзвони на службі здоров’я людини.

На минулому тижні розпочався Різдвяний піст. Його коротку характеристику наводить газета “Хрещатик” за 26.11.2003 р. (стаття Н. Корнелюк “Пилипівка”). “У церковному уставі він іменується Чотиридесятницею, так само, як і Великий піст. Або ж Пилипівкою, оскільки говіти починають у день вшанування святого апостола Филипа.
Уже з четвертого століття святий Амвросій Медіоланський та блаженний Августин згадують у своїх творах Різдвяний піст. У п’ятому столітті Лев Великий писав про нього так: “Саме збереження помірності в усьому відбито чотирма періодами, щоб протягом року ми зрозуміли: безнастанно маємо потребу в очищенні. Проводячи розсіяне життя, завжди треба намагатися постом і милостинею винищувати гріх, який приумножується тлінністю плоті і нечистотою побажань”. А за словами Симеона Солунського, піст Різдвяної Чотиридесятниці зображує піст Мойсея, який постився сорок днів і ночей та отримав на кам’яних скрижалях накреслені Богом слова. А ми, дотримуючись посту сорок днів, споглядаємо й приймаємо Живе Слово від Діви, накреслене не на камінні, але що втілилося й народилося, й причащаємося Його Божественної плоті”.

Проблему відновлення київського Десятинного храму порушено в статті Л. Повєткіної “Десятинную церковь можно воссоздать с помощью света” („Сегодня”, 28.11.2003 р.). Пропонується (уже не нова) ідея “відновлення” храму… голографічним способом, тобто на місці, де колись стояла церква, в певний час доби випромінювати її зовнішній вид за допомогою лазерних променів.
Подібну ідею, зокрема, було запропоновано однією випускницею Київського університету будівництва і архітектури. Як пише журналістка, дипломниця “рискнула «возвести» Десятинную церковь из… лучей света. Другими словами, создать ее трехмерное изображение с помощью специальных лазеров или других светоустановок. В основе проекта — четыре неизменные колонны. Это могут быть даже металлические каркасы, вокруг которых создается подвижная «картинка»: над церковью кружат ангелы, а когда она разрушается, улетают…».
При всій оригінальності подібної ідеї все ж треба відзначити, що вона не може бути прийнятою віруючим народом. Храм із променів — це лише картинка, “атракціон” (як називає його сама журналістка). Для віруючих же храм, передусім — це місце особливої присутності Божої, місце молитви, а не оригінальний “кіносеанс”. Питання з відновленням Десятинного храму на сьогодні залишається відкритим…
Якщо дискусії навколо доцільності відновлення Десятинного храму ще тривають, то відновлення Свято-Михайлівського храму у Плисках на Чернігівщині — реальна подія. Газета “Хрещатик” за 25.11.2003 р. (стаття Л. Свідрик “Церква Архістратига Михаїла на храмове свято”) розповідає про святкування престольного свята у відродженому храмі на Чернігівщині. “Храмове свято жителі села Плиски Борзнянського району, що на Чернігівщині, відзначають у день небесного воїна Михаїла. Цього року зібралися не тільки плисківчани, їхні родичі з інших міст та жителі навколишніх сіл, а й столичні гості…
Цегляний храм вісімнадцятиметровий та двадцятидвохметрова дзвіниця розташували разом за проектом Віктора Полегкого. На двох мідних банях красуються золоті хрести. А в підвалі планують облаштувати недільну школу, щоб сільські діти навчалися катехизму. Будували церкву фахівці корпорації “Укрреставрації”, “Чернігівукрреставрації”, “Будкомунсервіса” і, звичайно ж, самі плисківчани. Адже вони вже давно хотіли мати свій храм. Досі ніхто не пам’ятає, за яких обставин він зник у їхньому селі. Хоча в архівах згадується, що в 1659 році в селі Плиски, яке входило до володінь гетьмана Івана Виговського, була церква. А ще в кліровій відомості Чернігівської духовної консисторії за 1909 рік записано, що в 1857-му дерев’яну культову споруду на кам’яній основі збудували на пожертви парафіян… Тоді в селі мешкало майже дві з половиною тисячі жителів, нині ж у Плисках живе близько тисячі трьохсот людей».

Газета “Сегодня” за 26.11.2003 р. розповідає про спробу лікувати онкозахворювання… дзвонами. “…уникальный лечебный сеанс опробован в онкологическом диспансере Архангельска. Новый метод лечения назвали колоколотерапией. Выступление мастера колокольного звона Владимира Петровского перед онкобольными благословил епископ Архангельский и Холмогорский Тихон. Владимир Петрович рассказал, что колокольными звонами лечили еще в Древней Руси. В ХХ веке этому феномену нашли научное объяснение: звуковые колебания определенного вида способны благотворно воздействовать на человека”.

1 – 7 грудня
Двунадесяте Богородичне свято. — Київський митрополит часів козацтва. — Секта в дитсадку. — Рідне релігієзнавство. — Знову Почаїв.

На минулому тижні православна Церква відзначала двунадесяте свято Введення в храм Пресвятої Богородиці. Його історію розповідає С. Скоробогатько в замітці “Третя Пречиста” („Сільські вісті”, 3.12.2003 р.). “Згідно з тодішнім звичаєм присвячувати первістків Богові і за даною обітницею, батьки Марії — праведні Іоаким та Анна — привели свою трирічну, дивовижно послану їм донечку до Єрусалимського храму. Посвячення полягало у введенні дитини у храм та у визначеному законом обряді. Коли привели до храму Марію, зустріти її вийшли всі священики і сам першосвященик Захарія, батько Іоанна Предтечі. Поставивши дівчинку на першу сходинку, мовила Анна: “Йди до Того, Хто дарував тебе мені”. І крихітка без жодної допомоги піднялася сходами і була прийнята першосвящеником, який, на відміну від інших посвячуваних, увів її навіть у “Святая Святих”. Марії було надано приміщення в одній із храмових будівель…”.
“Відтоді Марія жила при церкві серед жінок, що присвятили своє життя служінню Богу, — продовжує розповідь “Урядовий кур’єр” за 4.12.2003 р. — Дівчинка зростала в молитвах і вивченні Священного Писання, водночас навчившись чудово шити і гаптувати”.

У “Робітничій газеті” за 5.12.2003 р. М. Джура розповідає про Київського митрополита XVІІ ст. Іова Борецького (замітка “Хто ж такий Іов Борецький?”). “Іов Борецький — перший митрополит Української Православної церкви, відновленої в 1620 р. зусиллями Запорозького козацтва, яке тоді очолював земляк, однокласник і особистий друг Борецького — гетьман Петро Сагайдачний… Борецький вів в Україні величезну просвітницьку роботу. Зокрема він сприяв відкриттю Київської братської школи, … де довго був її ректором”.

У цьому ж номері газети уміщено тривожного листа В. Нікітченка із Дніпропетровська під назвою “У дитячому садку — місіонери!” про ситуацію в одному з дитсадків Дніпропетровська. “З кожним роком у нас з’являється все більше місіонерів з різних країн, які намагаються запровадити свій варіант релігії. Що й казати, прибутковий бізнес! І остання новина: у приміщенні… дитячого садка №390 у провулку Штурманському, 3 у Дніпропетровську що є сили розгорнула діяльність нетрадиційна церква “Благодать”. Приїжджі місіонери “розставили сіті” для парафіян і з успіхом їх заманюють. Незважаючи на скарги мешканців в місцеві органи влади, вони почуваються комфортно, оскільки отримали дозвіл влади Ленінського району міста, в якому є рядок “згідно з чинним законодавством”.
Що ж це за законодавство таке, коли в Україні господарюють усі, кому не лінь?” — задається риторичним запитанням дописувач.

“Сектантська” проблема існує в нашому суспільстві уже давно, потерпає від неї багато наших співгромадян, адже у багатьох близькі родичі були затягнені в ту чи іншу секту. Нерідко це супроводжується розриванням стосунків із рідними або психічними зривами самих жертв. Не бачать цієї проблеми тільки релігійні чиновники від держави, які начебто мали захищати суспільство від потворних релігійних течій. Таким є, зокрема, Відділення релігієзнавства при Інституті філософії НАНУ. Його керівник А. Колодний любить повторювати, що Україна — демократична держава в релігійній царині, де нікого не переслідують за переконання. Радіючи від великої кількості зареєстрованих релігійних течій у державі, він ніколи не обмовиться про проблему поширення тоталітарних сект, чим викликає справедливе обурення з боку представників традиційних вірувань.
Так вийшло і на недавньому засіданні круглого столу “Влада і Церква: співробітництво чи використання”, про що писала К. Гудзик у газеті “День” за 3.12.2003 р. (стаття “Гордіїв вузол”). Розповідаючи про різні перипетії, які супроводжували засідання круглого столу, журналістка вирішила виступити адвокатом “ображеного” відділення релігієзнавства, яке, виявляється, зазнало критики на цьому заході.
“У роботі «круглого столу» брали участь шановані люди, здебільшого християни і демократи. Попри це, там можна було почути аж ніяк не демократичні й не християнські пропозиції. Наприклад, про необхідність закриття Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ. Чому? А тому, що термін «релігієзнавство» став для деяких людей синонімом слова «атеїзм». По-перше, це не так або не зовсім так, а по-друге, кожен громадянин України згідно з Конституцією має право обирати собі не тільки віру, але й невір’я, не нав’язуючи, звичайно, іншим своїх переконань. Якщо кожен із нас почне викреслювати навколо себе все, з чим не згодний, можна далеко зайти”.
Так, ніхто з журналісткою не буде сперечатися про те, що поняття “релігієзнавство” і “атеїзм” ні в якому разі не є синонімами, але вищезгадане відділення заслуговує на нарікання хоча б тому, що воно робить рекламу будь-яким неорелігіям, що виникають сьогодні на теренах України. У своєму часописі “Релігійна панорама” “релігієзнавці” віддають кілька сторінок для рекламування різних сект (під благозвучною рубрикою “Сторінка конфесії”), у тому числі й таких одіозних, як “Сім’я”. У своїх виступах А. Колодний може добре покритикувати традиційні конфесії (у першу чергу ненависну йому Українську Православну Церкву) і вихваляти новітні релігійні формації. Тож мусимо визнати, що наше вітчизняне релігієзнавство (в особі відповідного відділення) є досить поверховим і тенденційним, а тому й зрозуміле відповідне ставлення до нього окремих релігійних діячів.

“Голос України” знову підняв тему статусу Свято-Успенської Почаївської лаври. У номері за 5.12.2003 р. опубліковано “Звернення про статус комплексу споруд Почаївської Свято-Успенської лаври”, прийняте на сьомій сесії Тернопільської облради 18.11.2003 р. Як говориться у преамбулі до Звернення, “Тернопільська обласна рада на одному зі своїх засідань ретельно розглянула проблему… і дійшла висновку про необхідність надання Почаївській лаврі статусу Національної Духовної Святині України (?! — С.Б.)”. Зразу хочеться зауважити, що для побожних жителів України (і не тільки України) Почаївська обитель завжди була духовною святинею, без спеціальних рішень з приводу цього якихось рад.
Загалом же дане звернення являє собою досить цікавий документ, а тому наведемо кілька найцікавіших фрагментів з нього. “Майже рік ми, депутати Тернопільської обласної ради, разом із переважною більшістю громадськості краю виступаємо проти вилучення комплексу споруд…”, — такими словами починається славнозвісне звернення. А як, цікаво, ці депутати визначали: чи то “переважна більшість громадськості краю” з ними виступає, чи, може, не переважна? Хіба був якийсь облік їх однодумців? Щось не віриться. Тим більше незрозуміло, який мається на увазі “край”: якщо уніатизована галицька сторона області, то ще можливо, але ж ніяк цього не може бути, якщо за “край” вважати Волинську частину Тернопілля (куди, зокрема, входить увесь Кременецький район разом із Почаєвом). А тут уподобання населення радикально відрізняються від уподобань галичан, зокрема тернополян. Про це свідчить хоча б той факт, що у Кременецькому, Зборівському і Шумському районах області переважна більшість парафій належить до канонічної УПЦ, а не до розпіарених КП, УАПЦ чи УГКЦ. То чи не є лицемірством виступати від імені людей, що населяють цей регіон?
“…Тернопільська обласна рада ще раз однозначно висловила думку тернополян, що Почаївська лавра є духовною святинею і надбанням усього українського народу і як загальноукраїнська історико-архітектурна пам’ятка має належати українському народові”. Відразу хочеться запитати: а до чого тут думка тернополян, якщо Тернопіль і Почаїв навіть не належать до єдиної історичної території (повторюю, Почаїв — це Волинь, а Тернопіль — Галичина)? А може б, долю Почаєва (якщо так хочеться пограти в демократію) вирішували самі почаївці, а ще краще — православні України? Тоді воно було б логічніше.
Тепер про до болі знайоме “має належати народові”… Фраза дійсно багатьом знайома до болю, причому до болю в фізичному розумінні. Скільки святинь під цим благозвучним лозунгом було знищено, скільки спаплюжено (і все це робилося «в інтересах народу»)! Почаївській лаврі тоді пощастило не попасти в “належність народу”…
А Тернопільська облрада далі у своєму зверненні “до Президента України Л.Кучми від 12 вересня 2003 року… вимагає… притягнути до відповідальності посадових осіб, які спричинили цю небезпечну ситуацію…”. Прикро, що “особи” не були названі поіменно, тому залишається гадати, хто ж “викликав небезпечну ситуацію”, мабуть, лаврська братія на чолі з намісником єпископом Володимиром. Адже ж це вони підняли свого часу питання про недоцільність перебування Лаври в складі віртуального заповідника. Тепер братії потрібно бути напоготові: в разі чого за свої ініціативи їм прийдеться бути “притягненими до відповідальності”.

8 – 14 грудня
Свято Первозванного апостола. — “Маріупольські” коди. — Хрест у пам’ять замучених. — Калінінське протистояння.

У кінці минулого тижня православні відзначали день пам’яті Святого апостола Андрія Первозванного. Цей апостол особливо близький для нас, тому преса не обійшла увагою цю дату. У газеті “Молодь України” за 12.12.2003 р. вийшов матеріал О. Доманської “Доля приходить у ніч на тринадцяте”, присвячений цьому дню. На жаль, великий матеріал майже повністю виявився присвяченим різного роду народно-язичницьким традиціям, пов’язаним “з Андрієм”. Так, тут докладно розповідається, як у цей день займались ворожінням дівчата і що тоді робили хлопці.
Про православне святкування апостола Андрія Первозванного лише розповідається в самому кінці статті: “Усім відома оповідь, яку наводить преп. Нестор-літописець про подорож Андрія з Херсонеса вгору по Дніпру. Коли він мовив тим, хто супроводжував його: «Вірте мені, що на цих горах засяє благодать Божа, велике місто постане тут і багато церков воздвигне Бог і просвітить святим хрещенням усю землю».
Свого часу багато вчених піддавало критиці цю оповідь. Мовляв, не міг Андрій проповідувати й пророкувати порожнім горам. Але вже після перших археологічних розкопок і досліджень громадськість була вражена. На території Києва було знайдено стоянки людей кам’яного віку, які жили 20-25 тисяч років тому, поселення трипільської культури, датовані ІІІ-ІІ ст. до нашої ери. Їх залишки знайшли на Старокиївській горі, на Киселівці (Замковій), у Кріпосному провулку, тобто в нинішньому центрі міста.
Відтак можна стверджувати, що навіть якщо Києва як такого не було, то були чималі поселення. Тож, мабуть, недарма Андрія Первозванного вважають пророком, провидцем і засновником Української Церкви”.
На жаль, сьогодні наша вітчизняна преса полюбляє, розповідаючи про якесь християнське свято, захоплюватись описом народних традицій, які часто не мають ніякого відношення до самого свята. Так і тут тема є досить цікавою і широкою, тому можна було б більше розповісти і про самого апостола, і про шанування його пам’яті.
“Робітнича газета” за 12.12.2003 р. (матеріал В. Селезньова “Штамп з мотивів релігійних”) розповідає про випадки відмови віруючих людей від ідентифікаційних кодів та про вирішення таких питань з допомогою судів. “У суді Орджонікідзевського району Маріуполя ряд таких справ у листопаді розглядав суддя Володимир Лагода. Слухання проходили при вщерть заповненому залі…. Позови було задоволено”.
Як повідомляє газета, “аналогічні позови приймають суди і від тих, хто раніше був змушений під тиском узяти такий номер, а тепер хоче відмовитися від нього. Приклади тиску дуже поширені: неможливість отримувати соціальну допомогу без номера, відмова у працевлаштуванні з тих же мотивів… З цих інцидентів можна зробити позитивний висновок: демократія, завдяки діяльності судів, поступово проникає у відносини між громадянами і владою”.
У “Фактах” за 11.12.2003 р. К. Новосвітня розповідає, що “Памятник жертвам Голодомора в виде креста решили установить на Владимирской горке в Киеве” (так звучить назва матеріалу).
“…будет ли в Киеве создан мемориальный комплекс, где и когда, «Факты» выяснили у начальника Главного городского управления охраны культурного наследия и реставрационно-восстановительных работ Руслана Кухаренко.
— Вначале для создания комплекса предлагалось место, непосредственно связанное с Голодомором, — пустующая часть территории Лукьяновского заповедника, — говорит Руслан Кухаренко. — Сюда в свое время массово свозили и захоранивали в аллеях кладбища трупы подобранных в окрестностях Киева людей, которые умерли от голода по дороге, так и не добравшись до города, в котором мечтали найти спасение и как-то прокормиться. Здесь же, в аллеях, были массовые захоронения киевлян — жертв сталинских репрессий.
Прорабатывалась и идея возведения памятника возле Зверинецкого кладбища — в районе улиц Старонаводницкой и бульвара Дружбы народов, в Наводницком парке возле моста Патона. Но эти площадки тоже не подошли”. Тому, сказано в статті, було прийнято рішення “установить памятник жертвам Голодомора в виде креста (ведь исстари в Украине крест был символом памяти о трагических событиях) на центральной аллее Владимирской горки — сразу за Михайловским Златоверхим монастырем”.
В газеті “Україна молода” за 10.12.2003 р. вийшов черговий матеріал про міжконфесійне протистояння на Херсонщині під назвою “Беззаконня в Калінінському” (автор М. Остерська). На жаль, матеріал вийшов однобоким: у ньому щедро цитуються думки і заяви представників КП (Київського патріархату) і навіть не “запрошено до слова” когось із представників УПЦ. У однобокому і упередженому порядку розповідається про початок конфлікту, буцімто “Усе почалося з того, що рішенням парафіяльних зборів парафія Святого архістратига Михаїла в смт Калінінське Великоолександрівського району на Херсонщині вийшла з підпорядкування Української православної церкви (Московського патріархату) і увійшла до УПЦ Київського патріархату… Взяти участь у парафіяльних зборах змогли 18 з 30 прихожан, їх рішення про перехід у Київський патріархат було цілком правомірним…” Можливо, рішення про перехід цих 18 осіб і можна було б назвати правомірним, але ж не усієї громади! І невідомо, чому авторкою сказано “з 30 прихожан”, якщо насправді прихожан там є набагато більше.
Авторка не розповідає про передумови виникнення конфлікту, обмежившись лише повідомленням про те, що 18 осіб вирішили перевести храм в іншу юрисдикцію. А дарма, адже нинішні події в Калінінському — це непоганий інформаційний привід для написання великої проблемної статті, де б було показано і підступність окремих осіб, і нещирість владних чиновників, і спроби односельчан відстояти свій храм від занадто ініціативної “вісімнадцятки” у лоні благодатної Церкви.

Ступени преодоления. (Исповедь бывшего наркомана)

Сергій Баршай. Один праославний відсоток