23.11.2007. ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ. Секретар єпархії взяв участь в роботі регіональної науково-практичної конференції

23.11.2007 Церковь и общество

За благословенням митрополита Хмельницького і Старокостянтинівського Антонія, секретар Хмельницької єпархії протоієрей Олександр Дацюк взяв участь у роботі регіональної науково-практичної конференції «Голодомор 1932-1933 років в Україні: соціально-демографічні та морально-психологічні наслідки», яка відбулася у Хмельницькому інституті МАУП. Від імені правлячого архіпастиря отець Олександр передав вітальні слова учасникам конференції, а також виступив з невеликою промовою:
«О, Боже! Чи настане знов світання? Чи оживе мій виморений люд? Чи може, це вже оргія остання розбійників кривавих та іуд?” Так писав про голодомор український поет з Івано-Франківщини Роман Юзва.
Щороку у ці листопадові дні так важко, знову і знову гортати криваві сторінки нашої Української історії, які довго замовчувалися сліпоглухонімим тоталітарним режимом.
Воістину, важко без жаху згадувати дні «Диявольського посту» 1932-33-го років, адже відчуваєш душевний біль, гіркоту, безпорадність та сум, читаючи про безупинний ряд людських страждань, несправедливих судів, інтриг, заслань та зухвалих вбивств, коли гинули цілими родинами, селами, коли на межі знищення опинився увесь український народ.
За висновками вчених, з ХІ по ХХ сторіччя наша держава пережила більше 35-ти важких голодоморів… голодні роки у різних країнах, у тому рахунку й на Україні, до ХХ сторіччя були зумовлені виключно неврожаями, стихійними лихами, війнами, тощо, але історії були невідомі випадки, коли голод організовувався штучно, як це було на Україні.
Пам’ять і повага до людей, які стали невільними заложниками й жертвами безглуздої політики у ті страшні часи, збирає нас сьогодні у конференц-зали та храми, на кладовища та до пам’ятників жертвам голодомору і політичних репресій з метою згадати імена загиблих, піднести за них щирі молитви та відкрити очі суспільству на правдиві масштаби тодішньої трагедії та її істинні соціально-демографічні та морально-психологічні наслідки.
Голодомор забрав життя біля десяти мільйонів людей, але справжньою метою було знищити не просто непокірних, але стерти з лиця землі цілу культуру, менталітет, особливий уклад життя народу, який ніяк не хотів змиритися з богоборською владою і покинути свої релігійні та, як тоді казали, «мілко-буржуазні» й приватновласницькі «забобони». Нищили українського селянина як соціальний клас, який своїми мозолями заробляв на хліб, годуючи багатодітну родину, адже саме цей прошарок, був найбільш незалежним від більшовицької влади. Отже, проводячи роботу по примусовій колективізації, влада взяла за мету приборкати, скорити, знищити незалежного селянина-трударя.
За думкою американських дослідників (Дж. Мейса, Р. Конксест), «Сталін, Каганович, Постишев та інші запланували у Москві знищення українського селянства як свідомої національної верстви…» ( Голод 1932-1932 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів. – К.1990. – С.99).
І хоча голод був не лише на Україні, але й в Казахстані, на Кубані та в Поволжі, та нам відомо, що саме (виключаючи Казахстан), він лютував на землях де проживали переважно українці, тож, можна стверджувати, що голодомор був саме на тих територіях колишньої радянської імперії, де були поселення нашого народу. Отакі об’єктивні факти і тут ніде дітися.
Як свідчить у своїй роботі “Голодомор на Поділлі” к.і.н. Світлана Василівна Маркова, “… свого апогею на Поділлі голод досяг взимку і навесні 1933 року, коли вмирали цілі села… не припинялися факти людоїдства та трупоїдства. У деяких уражених селах щодня нараховувалося до 10 випадків смертей …”. Ці факти приводив секретар Вінницького обкому Чернявський у своєму листі до Косіора. До речі, центральна вулиця мікрорайону “Книжківці” нашого міста дотепер носить назву “вул. Косіора”, але завдяки роботі наших ведучих вчених-краєзнавців, зокрема С. М. Єсюніна, консультативна рада з перейменування вулиць затвердила перейменувати її на вул. В. Зеньківського – всесвітньо відомого видатного богослова, педагога та релігійного філософа. Як не прикро, але деякі депутати нашої міської ради, посилаючись на те, що вони мол не знають ні Косіора, ні Зеньківського (хто їм у цьому винен?!) і останні їм особисто нічого поганого не зробили, говорячи, що це зайві лише кошти, таким чином блокують процес відновлення справедливості. Чи не ганебно?!..
Тож, потрібно говорити про голодомор і досліджувати його наслідки, щоб нашим людям було-таки не байдуже на якій вулиці жити – імені ката, чи святого… щоб наші люди нарешті почали мати активну громадянську позицію (таки знали, ким були не лише Косіор та Зеньківський), бо народ, який не знає свого минулого не матиме й майбутнього.
Говорячи про ті страшні часи, воістину пригадуються слова Євангельські: “Бо у ті дні буде така скорбота, якої не було від початку творіння…” (Мк.13,19).
Так, саме це судилося пережити нашому народові – фізичне винищення, страту голодом, від режиму, який розглядав людину лише як “коліщатко і гвинтик великої машини”, не бажаючи пам’ятати, що життя – це найвеличніший дар Божий, який перевищує будь-які земні цінності.
Гортаючи найтрагічніші сторінки нашої історії, потрібно справедливо зазначити, що український народ, незважаючи на усі випробування, зумів таки зберегти віру, яка, можливо, молитвами новомучеників та сповідників, що загинули у ті роки з іменем Христовим на вустах, сьогодні відроджується.
Висновком нашого вченого зібрання, зокрема, мусить бути твердження, що подібні трагічні події не повинні повторюватися надалі ні в українському, ні в будь-якому іншому демократичному суспільстві.
Вивчаючи причини голодомору, нам також необхідно переглянути сучасність – наша нація, нажаль, на сьогоднішній день позбавлена моральних, етичних і релігійних орієнтирів – радянська ідеологія, Богу дякувати, відійшла, а Церковна, нажаль, відкинута – результатом є те, що мільйони дітей у нашій країні сьогодні гинуть не встигши народитися на світ у державних і приватних абортаріях — чи це не є сучасною похідною знищення народу?! (а щорічно лише за даними міністерства охорони здоров’я України робиться — 350-400 тисяч абортів у рік).
Ми себе називаємо “Цивілізованими людьми”, а дозволяємо маніпулювати своєю свідомістю! Ми пригадуємо трагічні сторінки минулого – це добре, але потрібно щось робити і у теперішньому часі, адже сьогодні ми замовчуємо про те, що наш народ реально вимирає, бо показник приросту населення сягає страшної цифри: на 1 народженого – 4,5 померлих, по відношенню до загальної кількості – вимирання на Україні сьогодні сягає 7 % на рік.
За 15 років нас зменшилося з 52-х до 46 мільйонів, тобто у рік реально населення України зменшується на 300-400 тисяч.
І ще одне: щороку самогубства в Україні сягають – 16-18 тисяч чоловік, отруєння алкоголем – 20-24 тисячі, на дорогах у ДТП гине від 16 до 20 тисяч (офіційна статистика Міністерства охорони здоров’я).
До 2050 року, за прогнозом ООН, нас (не дай Господь!) буде усього 22 мільйони при збереженні сучасної тенденції.
Тож, аналізуючи минуле, будемо робити усе можливе, щоб нащадки не досліджували нашу сучасніть у трагічних вимірах!
Від цього нехай захистить усіх нас Господь! Закликаю Боже благословення на роботу конференції і дякую за увагу!»
Прес-служба Хмельницької єпархії

23.11.2007. ЛУЦЬК. Парафіяни відмітили ювілей свята храму

23.11.2007. КИЇВ. Українська Православна Церква святкує день народження свого Предстоятеля