Николай Забуга. Історико-канонічне значення Харківського собору 1992 року

01.07.2002 archive, Вестник №10, Тема номера

Історико-канонічне значення Харківського собору 1992 року
(Доклад на ювілейних урочистостях у палаці «Україна»)

Професор протоієрей Микола Забуга,
Ректор Київської духовної академії і семінарії

Ваше Блаженство, шановний пане Президенте, богомудрі архіпастирі, праведні отці, браття і сестри!
Нас тут сьогодні зібрала благодать Святого Духа та вдячна історична пам’ять, щоб соборним розумом з висоти десятилітнього ювілею оцінити ту сторінку новітньої церковної історії, завдяки якій ми нині твердо стоїмо у правді і істині нашої віри. Виповнилося 10 років історичному собору у Харкові, де 27-28 травня 1992 року єпископат Української Православної Церкви сповідницьки засвідчив і відстояв відданість спасительній вірі і Священному Переданню, чим зберіг єдність народу Божого із Вселенським Православ’ям і уможливив правдиве єднання вірних навколо Святої Євхаристії.
Дозвольте в головних рисах нагадати високому зібранню перебіг подій 10-літньої давнини, разом з історичним контекстом, в якому довелося боронити віру і Церкву.
Харківський Собор Української Православної Церкви став поворотним етапом українського Православ’я і його історико-канонічне значення важко переоцінити.
Спочатку ніщо, здавалося б, не віщувало лиха. Згода тодішнього Митрополита Київського залишити місце Предстоятеля Української Православної Церкви провіщала сприятливе розв’язання церковної кризи. Після повернення архієреїв у Київ 6 квітня 1992 року відбулося розширене засідання Священного Синоду Української Православної Церкви, який розглядав результати постанов Архієрейського Собору Руської Православної Церкви 31 березня — 4 квітня 1992 року у Москві. Тоді ж була прийнята постанова, яка доручала Преосвященним єпархіальним архієреям Української Православної Церкви всебічно вивчити ситуацію, що склалася в єпархіях в результаті визначення Архієрейського Собору РПЦ, та рапортом повідомити про це на черговому засіданні Священного Синоду УПЦ, яке повинне було відбутися 11 травня 1992 року.
Але вже 7 квітня у свято Благовіщення за Богослужінням у Володимирському кафедральному соборі ініціатор розколу оголосив про свою відмову скласти з себе обов’язки Предстоятеля Української Православної Церкви, мотивуючи це тим, що заяву про свою відставку він змушений був зробити нібито під тиском архієреїв Руської Православної Церкви, але тепер, зваживши складну обстановку в Церкві і прохання пастви та єпископату УПЦ, вирішив залишитися.
Після цього ініціатор смути став виряджатися в тогу мученика за незалежність українського Православ’я, коли 14 квітня 1992 року в Укрінформагентстві на прес-конференції заявив, що він буквально пройшов Голгофу і що такий Собор був першим за 30 років його перебування в єпископському сані, зазначивши при цьому, що йому в 1990 році дана грамота Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II на довічне очолювання УПЦ (тут треба зазначити, що це — свідома неправда, тому що у тексті грамоти нічого не сказано про довічне обрання). Тому й зробив висновок, що в такій складній ситуації в Україні він не може йти на повідку архієреїв Кіриархальної Церкви і залишити українську паству.
Таким чином, даючи свідомо перекручене трактування рішень Собору, він вдало перевів питання, які стосуються його особистості, в площину загальцерковну, далі заявляючи, що удар проти дарування УПЦ незалежності був спрямований на нього, переконуючи, що він головна пружина, яка рухає Церкву до повної канонічної незалежності.
Ця заява широко освітлювалася засобами масової інформації і свідчила про відкритий розрив розколоначальника з Московським Патріархатом. Тоді ж ним була зроблена спроба втягнути в конфлікт Патріарха Константинопольського Варфоломія. У зверненні до нього, зокрема, говорилося, що у зв’язку з численними, нібито неканонічними втручаннями Московської Патріархії у внутрішні справи нашої Церкви, і на підставі того, що Україна з 1 грудня 1991 року стала незалежною державою, він доводить до відома Константинополя, що акт про передачу Київської Митрополії Московському Патріархату від 1686 року припиняє дію. Далі висловлювалася надія, що Константинополь вживатиме необхідних заходів щодо упорядкування даної ситуації.
Подібні дії, які несли антицерковний і розкольницький характер, не знаходячи відгуку і співчуття архієреїв, продовжували поглиблювати нестабільність Православ’я в Україні. Однак соборний розум Церкви переміг вплив одноособової диктатури.
Варто відзначити, що з моменту Харківського Собору інспіратор зла вже не був Предстоятелем УПЦ. Він робив спроби довести неправомочність Харківського Собору тим, що його учасники нібито порушили 34 Апостольське правило, яке говорить: «Єпископам усякого народу личить знати першого в них, і признавати його, як главу, і нічого перевищуючого їхньої влади не чинити без його розсуду». Однак до часу проведення Собору він практично вже тричі був заборонений і позбавлений усіх прав Предстоятеля Церкви. Перший раз, коли на Архієрейському Соборі РПЦ 31 березня — 5 квітня 1992 року перед хрестом і Євангелієм завірив архіпастирів, що в ім’я миру церковного подасть прохання про звільнення його від обов’язків Предстоятеля. Вдруге — під час розширеного засідання Священного Синоду РПЦ (6-7 травня 1992 року), який заборонив йому в період Архієрейського Собору УПЦ діяти в якості Предстоятеля, а саме: скликати Синод, рукополагати архієреїв, видавати укази і звернення, які стосуються УПЦ. Винятком було тільки скликання Архієрейського Собору Української Православної Церкви для прийняття його відставки та обрання нового Предстоятеля.
На цьому засіданні Синоду дії колишнього Митрополита були кваліфіковані як «хула на соборний розум Церкви, який діє під проводом Святого Духа». Саме тоді вперше його дії були названі злочином проти соборності і визначені як хула на Духа Святого, що по суті не підлягає прощенню. Синод до останнього плекав надію на покаяння, запросивши його в черговий раз на засідання. Він не відповідав, при цьому розвертаючи широку антицерковну діяльність у Києві. І тоді, 21 травня 1992 року, Священний Синод РПЦ доручає скликання і організацію Архієрейського Собору найстаршому за хіротонією ієрарху УПЦ — митрополиту Харківському і Богодухівському Никодиму (Руснаку). Крім того, на тому ж засіданні Священного Синоду було визначено, що до виборів нового Предстоятеля УПЦ керувати нею буде митрополит Харківський і Богодухівський Никодим. Таким чином, росколоначальник до часу Харківського Собору вже не мав жодної ознаки Предстоятельської влади, а тому спекуляції на тему 34-го Апостольського правила не мали канонічних підстав.
Виконуючи визначення Священного Синоду від 21 травня 1992 року, митрополит Харківський і Богодухівський Никодим (Руснак), найстарший за хіротонією ієрарх УПЦ, 27 травня зібрав і очолив Собор Української Православної Церкви, який за місцем свого проведення ввійшов у новітню історію Церкви як Харківський. Він відбувся 27-28 травня 1992 року. У ньому взяли участь 17 єпископів Української Православної Церкви. Єпископ Рівненський і Острозький Варфоломій телеграмою з Польщі, де він перебував у цей час, повідомив, що згоден з рішенням більшості архієреїв, до якого просив приєднати і його голос. Не прибув на собор тільки Львівський владика Андрій (Горак), посилаючись на хворобу, але й він прийняв рішення Собору.
Вперше після десятиліть тотального держконтролю, Собор Церкви пройшов не тільки без погоджень зі світською владою, але і всупереч її волі. Для цього необхідна була мужність і православні єпископи України її виявили повною мірою, не піддавшись ні умовлянням, ні шантажу. Собор зняв колишнього Київського Митрополита з посади Предстоятеля УПЦ і за злочини перед Церквою заборонив його в священнослужінні. На альтернативній основі новим Предстоятелем Церкви був обраний Його Блаженство Блаженніший Володимир (Сабодан), Митрополит Київський і всієї України.
Законність (канонічність) рішень Харківського Собору УПЦ підтвердив Собор Руської Православної Церкви, а потім письмово і Предстоятелі всіх Помісних Церков.
Рішення Собору були з піднесенням прийняті православним народом, який сприйняв їх як початок ери християнської свободи. Навіть послідовники автокефального руху вважали їх великим благом для Православ’я в Україні, оскільки вони відкривали шлях для діалогу й об’єднання з канонічною Церквою. Проте, колишній Предстоятель мобілізував усі могутні зв’язки з номенклатурою, незважаючи на щойно прийнятий Верховною Радою Закон «Про свободу совісті і релігійні організації», який категорично забороняє втручання держави у внутрішні справи Церкви. Але сильні світу цього домоглися проведення через Президію Верховної Ради заяви про «незаконність» Харківського Собору. Ця заява, хоч і була зовсім безглузда і незаконна, дала главі розколу можливість виграти час і підготувати аферу по організації УПЦ-КП.
Тодішній президент в той час заявив, що він нібито нічого не знав про Собор, а тому не визнає його легітимності. Єресіарх також не визнав висунутих проти нього обвинувачень. Відомий правозахисник, богослов і публіцист митрополит Полтавський і Кременчуцький Феодосій (Дикун) запропонував йому в такому випадку подати апеляцію і винести свою справу на суд східних патріархів. Але натхненник смути, розуміючи справедливість обвинувачень, навіть і не намагався цього зробити, а тому віддав перевагу поприщу політичному.
Спочатку Собор передбачалося провести в Києві. Але колишній Митрополит під час чергового дзвінка владики Никодима, який просив скликання Собору, продовжував погрожувати. Саме ця обставина і послужила єдиною причиною того, що було прийняте рішення зібратися єпископам у Харкові. Погрози з Пушкінської були не безпідставні. Усі добре пам’ятали події першого інсценованого Софійського побоїща і тому, знаючи про його тісні зв’язки з політичними структурами і відповідними державними службами, від нього можна було чекати будь-яких провокацій.
Не стояв осторонь від цих подій і офіційний Київ: усіма способами, явно і таємно, підтримував інспіратора.
Собор тривав дві доби. Після його закінчення офіційна преса від імені Уряду заявила, що владика Никодим скликав Собор, але ніхто про це нібито не знав. Так з першого ж дня почалася фальсифікація. Перше, що необхідно було зробити Харківському Собору, це внести зміни і доповнення до Статуту УПЦ, який колишній Предстоятель на момент його прийняття Собором УПЦ 25-27 жовтня 1990 року, у багатьох пунктах пристосував до себе. По-перше, у Розділі 5, пункті 2, було скасоване положення про те, що Предстоятель Української Православної Церкви обирається «на все життя» і тільки «з числа українських архієреїв». Також, у Розділі 3 «Собор Єпископів», пункті 6, де мова йде про процедуру й обрання Митрополита Київського, були вилучені слова «з числа єпископату Української Православної Церкви». До скасування, саме цими пунктами колишній митрополит у зримому ним майбутньому, забезпечував собі довічне керування Українською Церквою, а також патріарший титул у випадку дарування УПЦ канонічної автокефалії. Отці Харківського Собору, приймаючи дане рішення, керувалися святими канонами Православної Церкви, здоровим глуздом і практичними прикладами церковної історії.
Навчені гірким досвідом управлінського екзаршого свавілля і диктату, єпископи-соборяни внесли поправку в Розділ 4, пункт 1, чим зробили керування Українською Православною Церквою більш соборним. Відтепер до складу Священного Синоду, очолюваного Митрополитом Київським, входять сім архієреїв, чотири з яких — постійні члени Священного Синоду. До внесення змін у Статуті, Синод складався усього лише з п’яти членів, враховуючи Київського Митрополита, і тих, кого у вибірковому порядку викликав сам Головуючий.
У своїх діях, вносячи вищевикладені зміни і доповнення в Статут «Про управління Українською Православною Церквою», Архієрейський Собор керувався Розділом 14-м п.2 Статуту, що діяв раніше.
Основним діянням Харківського Собору, було висловлення недовіри колишньому митрополиту, зняття його з Київської кафедри, з посади Предстоятеля Української Православної Церкви і зарахування за штат у зв’язку з невиконанням клятвеної обіцянки залишити посаду Предстоятеля УПЦ, даної ним на Архієрейському Соборі РПЦ 31 березня — 4 квітня 1992 року. Дане рішення прийняте у його відсутність через відмову прибути на Архієрейський Собор УПЦ і ігнорування викликів, які неодноразово йому посилалися. За вчинення розкольницьких дій, Собор передсудовим рішенням заборонив йому священнослужіння надалі і аж до остаточного вироку з цього питання архієрейського Собору Кіриархальної Церкви. Після цього, на підставі Розділу 5, п.п.12, 13 Статуту «Про управління Українською Православною Церквою» таємним голосуванням з трьох кандидатів, висунутих Архієрейським Собором Української Православної Церкви, чим забезпечувалася свобода і волевиявлення вибору, відбулося обрання нового Предстоятеля Церкви.
Харківський Собор 1992 року став новою сторінкою в історії Церкви пострадянського періоду. Став тією історичною подією, яка викарбувала в пам’яті глибини духовного падіння одних і висоту та силу духу інших. В результаті цього Собору Православна Церква зафіксувала відторгнення від Свого Тіла чужих Православ’ю осіб та ідей. Очевидно і те, що Харківський Собор зупинив бродіння в Церкві, створив передумови для Її нормального розвитку і функціонування в умовах нової історичної реальності. Найбільш серйозним наслідком Харківського Собору стало відновлення церковної соборності, яку прагнув знищити на всіх рівнях колишній Предстоятель УПЦ. Саме соборність підривалася ним за допомогою авторитарних методів керування і виключенням її з життя Церкви, позбавленням права голосу не тільки мирян, але і кліриків, і єпископату.
Теми особистого життя колишнього митрополита, що у ту пору широко обговорювалася на сторінках преси, майже не торкалися на Соборі.
Засвідчені були такі провини, інкриміновані йому Собором:
1. Авторитарні методи керування Українською Православною Церквою і Київською єпархією, цілковите ігнорування соборного голосу Церкви, а також прояви жорстокості і зарозумілості у відносинах із браттями по архіпастирському служінню, кліриками і мирянами, відсутність милосердя і християнської любові.
2. Приватні фактори, що не відповідають вимогам канонів.
3. Порушення клятви, даної ним перед хрестом і Євангелієм на Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви, що проходив 31 березня — 4 квітня, обіцянки скликати Архієрейський Собор Української Православної Церкви і подати на ньому прохання про звільнення з посади Предстоятеля.
4. Свідоме перекручення справжніх рішень Архієрейського Собору РПЦ у своїх публічних виступах, у тому числі через засоби масової інформації, хула і наклеп на Архієрейський Собор і, тим самим, на Православну Церкву.
5. Здійснення священнодійств, у тому числі рукоположень у сан диякона, пресвітера і єпископа, в стані канонічної заборони.
6. Одноосібне присвоєння соборної влади, що проявилося в погрозі накладання заборон на архієреїв, які, діючи у відповідності зі священними канонами і Статутом Української Православної Церкви, прийняли на Архієрейському Соборі в Харкові 27 травня 1992 року рішення про зняття його з посади Митрополита Київського і всієї України і заборону у священнослуженні.
7. Вчинення розколу в Церкві незаконним рукоположенням нових єпископів і призначенням їх на кафедри, зайняті канонічними архієреями.
Ретельно розглянувши всі обставини справи про звинувачення колишнього митрополита Київського і єпископа Почаївського в тяжких церковних злочинах, Архієрейський Собор в особливому «Судовому діянні» за всі перераховані вище порушення ухвалив на підставі 3-го правила I Вселенського Собору, 5-го правила VI Вселенського Собору, 27 правила святих апостолів, пос. Титові 1,7-8, 25 правила святих апостолів, 6 правила II Вселенського Собору, 28-го правила святих апостолів і 13-го правила Двократного Собору — позбавити єресіарха сущого сану, знявши всі ступені священства і всі права, пов’язані з перебуванням у клірі. Вважати всі рукоположення в сан диякона, пресвітера і єпископа, здійсненні в забороненому стані з 27 травня 1992 року, а також усі заборони, накладені ним на кліриків і мирян з 6 травня 1992 року, незаконними і недійсними. Позбавити сану єпископа Почаївського Якова (Панчука) за співучасть в антиканонічних діях колишнього митрополита Київського, позбавивши його всіх ступенів священства.
Про рішення, що прийняв Собор, були сповіщені Святійші Православні Патріархи та всі глави Помісних Православних Церков.
Реакція державної влади не змусила себе довго чекати. Як і було обіцяно, вже наступного дня, після завершення Собору, Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України виступила із Заявою, неправда якої була видна вже з перших слів, де говорилося, що Рада дізналася про Харківський Собор із засобів масової інформації. Заява нагадувала про незалежний статус Української Православної Церкви і ставила за провину єпископам порушення церковних правил і «цілого ряду положень Статуту УПЦ». У Заяві говорилося, що «факт Собору, що відбувся, є внутрішньою справою Церкви». Однак, не дивлячись на це, Рада у справах релігій заявила про невизнання рішень Харківського Собору.
Архієрейський Собор Руської Православної Церкви звернувся з посланням до пастирів і пастви Української Православної Церкви. У Посланні Собор з гіркотою свідчив, що на землі України виник новий розкол, причиною якого стали дії колишнього Київського Митрополита. Передбачаючи перекручене пояснення причин, що спонукали Собор вжити вищевикладені заходи заборони щодо засуджених, послання особливу увагу акцентує на тому, що два колишніх ієрархи позбавлені сану не за свої переконання, а за злочини проти Церкви, які мали прояв у свідомому грубому порушенні священних канонів. Щодо надання Українській Православній Церкві повної канонічної самостійності, то «ми твердо переконані, — говорять соборяни, — це питання повинно здійснюватися законним канонічним шляхом через скликання Помісного Собору й узгодження його рішень з волею братських Помісних Церков. Якщо цього не відбудеться, ми пожнемо лише нові та нові розколи, які несуть загибель Церковного життя».
Таким чином, питання про автокефалію, і про колишнього Предстоятеля, який використовував ідею автокефалії як засіб мімікрії в нових суспільно-політичних обставинах, переріс у проблему взаємин Церкви і держави, у питання свободи і незалежності Церкви від втручання ззовні. Реакція держави на прийняті Харківським Собором рішення ясно показала, що, не зважаючи на зовнішньо декларований новий демократичний лад в Україні, владні структури ще не поспішали змінити стиль своєї роботи і відношення до Церкви залишалося у них незмінним.
Будь-який розкол починається з віри в самого себе: демонічні почуття самомилування і самодостатності породжують непослух. Існує духовний закон: «подібний шукає подібного». Гордий демон, споглядаючи гординю людини, знаходить у ній відображення себе, тому він входить в її душу як хазяїн у власний будинок. Святі отці називають сатану першим мрійником. Він побачив себе у своїх мріях рівним Богу, власником божественної сили і влади. Чому важко переконати розкольників? Тому що розкол, як і будь-який гріх, аналогічний своїй природі. Гордість позбавляє людину здатності мислити об’єктивно. У людини, впевненій в силі свого розуму і у своїй правоті, утворюється особлива психічна установка, схожа на щільний фільтр, що не допускає до свідомості того, що суперечить бажанням її серця. Можна порівняти самоізоляцію розколу із самозамкнутістю душевнохворих. Душевнохворий завжди самозамкнутий, навіть якщо він балакучий. Але тут аналогія не зовсім точна: хворий — жертва темних сил чи свого психічного захворювання, у нього паралізована воля. А розкольник сам вибрав свій шлях і став добровільним безумцем, він пригнітив у собі голос совісті: сміючись над нею, як над дитячими страхами, він гордо повстав проти Церкви, він сам допоміг сатані заволодіти своєю душею.
Демон може з’являтися у вигляді ангела світла, розкол звичайно з’являється під маскою особливих ревнощів про національну чи іншу чистоту віри. Апостол Павел у другому посланні до Тимофія пише про таких людей: «…вони мають вигляд благочестя, але сили його відреклися» (3,5). У розколі залишається тільки форма і видимість Православ’я. Сила благочестя — це не людські таланти і здібності, а благодать Духа Святого. Де вигнана благодать, туди приходить дух веліара. Апостол Павел називає невігласами таких людей у вірі: хоча б ці люди вивчали богослів’я і знали Святе Письмо, але, втративши благодать, вони стають невігласами у вірі, — у тому, що відкривається Духові і зберігається в Церкві. Коли гасне світло, то навіть гостре око перестає бачити дорогу, а «чи ж може водити сліпого сліпий, хіба не обидва в яму впадуть» (Лк. 6,39).
Дорогі у Христі! Як бачимо з короткого історичного огляду соборних діянь та контексту, в якому вони відбувались, Господь не дав ворогу спасіння затьмарити соборний розум Церкви і зганьбити віру великого і побожного народу. Воістину Бог не в силі, а в правді. Хтось запитав би, навіщо ми терпимо таке попущення розколу зараз? Відповідь очевидна — це нам попущено для того, щоб ми бачили хто ми є, а отже — для нашого напоумлення. Стояння кожного з нас у вірі — це наш подвиг благочестя, бо ми зобов’язані зберегти спасительну віру неушкодженою: передати її нашим нащадкам, щоб на землі Богом береженої України достойно славилось ім’я єдиного в Тройці Бога, а люди мали тверду надію на спасіння. Запорукою нам є покров Матері Божої і молитви всіх преподобних Києво-Печерських.

Слово Предстоятеля Української Православної Церкви

Василий Анисимов. Что же отмечали раскольники?