Олександр Яровий.

01.11.2007 archive, Вестник №74, События

Творчі злети важко як планувати, так і прогнозувати… Як би там не було, фестиваль засвідчив впевненість у власних силах, виробленість своєї концепції, значну суспільну вагу (кінематографісти з інших країн дивувалися густоті людської присутності в залі – у нас, мовляв, на документалістиці такого немає!).
«ПОКРОВ – 2007»: СТОРІНКИ ФЕСТИВАЛЮ
Враження глядача

Олександр ЯРОВИЙ,
кандидат філологічних наук

Теплим вітальним словом Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського та всієї України, почалася врочиста церемонія відкриття кінофестивалю «Покров». До учасників та глядачів звернулися Президент фестивалю Андрій Деркач, Голова журі фестивалю, Керуючий справами УПЦ архієпископ Білоцерківський та Богуславський Митрофан, народний депутат України Петро Дорошенко, міністр МНС Нестор Шуфрич, міністр культури Юрій Богуцький, заступник голови Київської держадміністрації Віталій Журавський. В рамках відкриття фестивалю було представлено фільм Н.Михалкова «Дванадцять». Було вручено премії щорічного конкурсу сценаріїв, запровадженого Міжнародним фондом підтримки християнського кіно «Покров» ( 1) «Росс непереможний» О. Полякова, 2)»Головна перемога генералісимуса Суворова» В Дьоміна, 3) «Казка про незвичайну скриньку і чудесну птицю» А. Бєлоногової (анімація), 4) «Дзвіночок» Р.Самсонова (анімація)).
П’ятий Міжнародний фестиваль православного кінематографу «Покров» був позбавлений присмаку ювілейності. Звичайно, п’ять років – перша значна і кругла дата. Але творчі вибухи, такі як минулого року, коли серед фестивального доробку просяяли знаменитий «Острів» і «фільм-відкриття» «Почаїв», не можуть бути тиражними. Творчі злети важко як планувати, так і прогнозувати… Як би там не було, фестиваль засвідчив впевненість у власних силах, виробленість своєї концепції, значну суспільну вагу (кінематографісти з інших країн дивувалися густоті людської присутності в залі – у нас, мовляв, на документалістиці такого немає!). На фестивалі були представлені роботи ширшого, ніж у попередні роки, географічного діапазону: до традиційних учасників з України, Росії, Білорусії, Греції, Грузії додалися творці кіно з Латвії та навіть Австралії. Завдяки спонсорам призовий фонд фестивалю виріс до 25 000 доларів, з’явилися нові номінації. Стає традицією випуск щорічного «журналу про кіно, мистецтво та релігію» «Покров» — його другий випуск став більш зручним за форматом і динамічніший за подачею матеріалів. Мине кілька місяців, і ми побачимо на православних виставках, у церковних лавках диски з фільмами цьогорічного фестивалю. Щось стане набутком глядачів, а щось відійде в малопомітні архіви. Спробуємо подати свою суб’єктивну, без претензій на вичерпність, точку зору на перебіг п’ятого «покровського» сезону.
Впадає в вічі увага до монастирської тематики. В цьому немає нічого дивного, адже, за висловлюванням святих отців, зокрема преп.Іоанна Ліствичника, монахи — це світло для світу, а для монахів світлом є святі небесні ангели. Чернецтво – духовна основа церковної структури і генератор духовності, моралі, благочестя для мирян. На цю тему цікавими були фільми «Сказання про Лєсну» (Росія), «Під покровом Лаври» (Україна), «Подорож до Раю» (Греція)… Історія монастирів Руської землі таїть чимало загадок, невідомих фактів, речей просто цікавих для православної людини. Монастир у Лєсні відвідувала Августійша сім’я, і в монастирських анналах занотовано, з яким замилуванням молилися імператор Микола ІІ та цариця Олександра. «Пребываю к вам благосклонным. Николай». Цей автограф лишив найбільший православний цар, імператор-мученик черницям монастиря. Тут же зберігаються і листи батюшки Іоанна Кронштадтського… Дивні діла твої, Господи! Минуле, сучасне і… вічне переплелися у духовному житті святої Русі. Дещо інший ракурс монастирської теми розроблено у фільмі наших співвітчизників «Під покровом Лаври» (режисер – Галина Кононенко). Йдеться про співпрацю Святогорської Лаври та працівників освіти. 15 тисяч дітей у Донецькій області – позбавлені батьківської опіки. Чи є альтернатива бездомності, духовній запущеності, безпритульності? Звісно, є, запевняють творці фільму. Глядачі запам’ятають монологи дітей, вихованців інтернатів та інших подібних закладів Донеччини, їхні розповіді про прихід до Бога, про своє духовне просвітлення в монастирських стінах. Один хлопчик з дитячою безпосередністю каже: «Спочатку я навіть боявся монахів, а потім роздивився, які в них добрі очі. Поговориш із монахом – і на душі легко!». Зворушливо оповідає (причому з відтінком дорослої духовної зрілості) маленький пономар Андрій про свої духовні відкриття, дякує священикам і педагогам його віруюча мати… І педагоги, і священнослужителі сходяться в тому, що освіта – це привнесення в дитячі душі Божого світла, сяйва добра і радості. Православні діти вчаться не суєтним та егоїстичним «законам» споживацького суспільства, а любові до ближнього, історичній пам’яті, високій моральності. Фільм «Псково-Печерська обитель» (режисера архім. Тихона (Шевкунова)) із Росії стоїть осібно в цьому ряду монастирської тематики. Фактично всі 50 хвилин фільму зняті любительським способом, причому два десятиліття тому. Але це живе існування дивовижного острова духовності, який, з Божої ласки, ніколи не закривався. Ми бачимо монастирське життя в його святах і буднях, від Причастя до щоденного послушання, на екранах з’являються старці, багато з яких уже відійшли до Господа (зокрема, пріснопам’ятний архім.Іоанн Крестьянкін). Глядач фактично не помічає зниженої технічної якості зйомки – він весь у чудесному полоні цього несподівано зафільмованого, дивовижно повного та благодатного монастирського життя. Нарешті, залишає добрий спогад фільм «Подвиг монаха. Преп.Антоній Печерський» (режисера Надії Кошман з України), за участю прот.Андрія Ткачова. Здавалося б, про життя преп.Антонія відомо все Але автори фільму подали дуже свіжу і динамічну картину, в якій духовна біографія засновника Києво-Печерської Лаври подана у складних перипетіях тогочасної суспільної історії.
Привертають увагу два фільми, пов’язані із темою «інтелігенція і народ». Більш оглядовий та простіший за задумом фільм одеських кінематографістів «Дім, у якому» — про маловідомі епізоди перебування Миколи Гоголя в Одесі в 1850-51 роках. Автори звертають увагу на той прикрий факт, що музею цього великого письменника, який починав із «сміху», а завершив покаянною сльозою аскета в миру і проповідника, — немає ні в Москві, ні в Петербурзі, ні в Києві, ні в Одесі. Очевидно, ворог роду людського й понині безуспішно хоче «дістати» письменника, який вирвався із тимчасової суєти і спрямував мільйони людських сердець до світла Божої вічності. Складнішим за задумом і вирішенням є фільм «Видіння на Неві» режисера Бориса Лізньова з Москви. Презентуючи фільм, режисер відзначив велику історичну проблему нашого народу: інтелігенція століттями відірвана від народної стихії. Є православний народ, непереможний своєю вірою, і є освічена («просвещенная» за західними мірками) інтелігенція, яка, нібито бажаючи народові добра, чомусь перепоною до прогресу вбачає віру. Мало хто з інтелігенції долав цей лукавий магнетизм закордонних «просвітницьких» уявлень. Чи не дивно, запитував режисер, що не стрічалися такі сучасники як Пушкін і преп.Серафим Саровський?.. Режисер зіставив у своєму фільмі дві великі постаті російської і загальнослов’янської цивілізації – о.Іоанна Кронштадтського та Федора Достоєвського. У фільмі є постановочні сцени, місцями дуже хвилюючі, емоційні, зворушливі. І кронштадтський пастир, і петербурзький письменник – це великі людинолюби, турботники про свій багатостраждальний народ, печальники за долю заблуканого людства. Вони – сини своєї православної Вітчизни, яким Бог дав, кожному в свою міру, мудрість мислі і вогненну силу словесного вираження цієї мудрості…
Тема духовного значення ікон простежується в таких фільмах, як «Спасительниця Росії» (реж. О.Таненков), та «Путь Христа» (реж. М.Борашвілі). Перший фільм оповідає про славнозвісну ікону «Аз есмь с вами и никтоже на Вы», в долі якої поєднано чимало нитей спільної духовної історії України та Росії. А другий фільм є ілюстрацією євангельських подій за допомогою чеканних ікон стародавньої Грузії. Цей фільм несе відголосок відомого грузинського мистецького феномену – поетичного кіно. Стрічці довго аплодував глядацький зал.
Взагалі житійний аспект продовжує привертати увагу православних кінематографістів. Короткий фільм «Ширша небес» (українського режисера Олени Каретник) є п’ятою серією семисерійної стрічки про життя Пресвятої Богородиці. Це, власне, про найтрагічніші події євангельської історії, останні дні перед розп’яттям Ісуса Христа і саме розп’яття. Нам здається, на фільмі позначилися художні тенденції картини Мела Гібсона «Страсті Христові» (2004). Хоча, можливо, це суб’єктивне враження.
Без сумніву, однією з найзначніших подій фестивалю стала презентація фільму «Сто кроків у Небеса» режисера ієрея Георгія Ханова з Дніпропетровська. Він відомий як автор книг про воїна-мученика Євгенія Родіонова, який 1996 року був убитий чеченськими бойовиками, але так і не відмовився від Христа й православної віри. Бурними оваціями зустріли глядачі фестивалю матір героя Любов Василівну Родіонову. Вона сказала: «Такі фільми не про війну, вони про людину, про людський вибір. Війна виявляє характер людини. Людина у формі – це захисник Православ’я. Ми молимося в храмах, бо хтось ці храми захищає… На війні людина може стати героєм, зрадником, а може — стати святим». Фільм розкриває багато моментів біографії Жені Родіонова, який виростав звичайним хлопчиком, але, як кажуть, Божий перст відзначав його з раннього дитинства. Наприклад, років у 10 він завдяки бабусі пішов до церкви й похрестився. Мати, тоді комуністка із 25-літнім стажем (а від членів партії держава вимагала беззастережного атеїзму!) визнає, що вжахнулася… Але Женя був незламним. Пройшло кілька років, і православний воїн Євгеній разом зі своїми друзями-солдатами – Олександром, Ігорем, Андрієм – провели 100 днів у нелюдських умовах ворожого полону, який можна співставити хіба що із фашистським. Ці 100 днів і були сотнею кроків до Неба. Офіційної канонізації воїна Євгенія Родіонова у нас ще не було, але багато православних людей вшановують його як новомученика за віру. Вища ієрархія Сербської Православної Церкви благословила прославлення воїна в лику святих, його там називають «Євгеній Руський». Його приклад лишається духовним маяком для молоді Росії, України, Білорусі. На могилу православного героя без упину ідуть паломники.
Болюча сербська тема з потужним викривальним пафосом розкрита білоруським кінематографістами (одна з телепередач студії «Благовіст», реж.А.Махакєєв). Навряд чи зможуть глядачі забути документальні кадри 2004 року, на яких знавіснілі албанські головорізи скидають хрести із православних косовських храмів. Таке в історії вже було. Похмурі сили сатани спрямували всю лють на православний народ, який століттями непохитно відстоює свою віру, культурну своєрідність, свободу. Косово і Метохія є історично сербськими землями, це православна серцевина сербської землі. Тепер цю історію, пам’ять, душу народу хочуть відібрати і віддати на знищення. Містичну історію Сербії добре пояснює давнє передання. За легендою, перед трагічною битвою на Косовому полі у 1389 році святому князю Лазарю було видіння. Господь запропонував йому вибрати: чи тимчасова могутність його народу на землі, чи скорбота, страждання й приниження, але предстояння народу у вічному світлі Божої радості на небі? І князь вибрав чашу скорботи, щоб вона стала запорукою воскресіння його народу на небесах. Чашу страждань Сербія п’є сім віків, від поразки на Косовому полі. Мабуть, так буде і до кінця історії, але випробування відточили характер сербів, з них чи не кожен – це подвижник, воїн Христа, який скоріше помре, аніж відступиться від православ’я. Хто тільки не руйнував Сербію! Немає вже й союзної Югославії. Супутник білоруських кінематографістів, водій на ім’я Югослав невесело жартує: колись була велика Югославія, тепер лишився я – маленький Югослав. Серби, як ніхто, розуміють потребу всеправославного братерства. Тому, скільки б пропагандистських нечистот не виливали вороги Православ’я на Росію, на слов’янський світ, серби мають на це твердий імунітет. Вони не можуть звикнути до своєї трагедії, до підлого нацьковування на них екстремістів, до ідеологічних спекуляцій навколо життєвих проблем південних слов’ян, але говорять про все це спокійно, як про буденність, як про те, що вони мусять пережити, перенести, йдучи слідом за Спасителем – нашим Подвигоположником.
Цікавим був фільм «Пасха 45-го року» режисера Бориса Криницина з Росії. Не секрет, що у світі, у світовій історії немає випадковостей. У 1941-му році на свято Пасхи падала тінь дати народження кривавого Гітлера – 20 квітня. А в 1945-му світле Христове Воскресіння припало на 6 травня – свято великомученика і побідоносця св.Георгія. Це – покровительМоскви, це – ангел великого полководця Вітчизняної війни Георгія Жукова. Напад фашистської Німеччини на нашу землю стався в день Всіх руських святих, у неділю 22 червня 1941 року. Схильні до темної хворобливої містики ватажки гітлерівської Німеччини вважали, що цим наносять удар по всіх людях нашого народу, що носять імена цих святих. Але вони прорахувалися, оскільки силу небесних воїнств не можна здолати нікому. І 24 червня 1945 року відбувся парад Перемоги на Красній площі в Москві — це був недільний день Святої Трійці. Ось такі дивовижні дати. А сама тканина фільму тримається на документальному образі видатного маршала війни Василя Чуйкова. Парадокс: у своєму партквитку він носив молитву, яку дала йому свого часу, як благословення, мати Єлизавета. Маючи 12 дітей, Єлизавета Чуйкова у страшні роки більшовицького богоборства не побоялася стати на захист сільського храму, хоча це загрожувало загибеллю і їй, і дітям. Але Бог милував і матір, і видатного сина. Хресне знамення рятувало маршала навіть у вирі найжахливіших бомбардувань — навіть за 400 метрів від лінії фронту – це в той час, коли німецьке командування фронтом знаходилося за 120 кілометрів від місця боїв. Пасха 1945 року стала торжеством православного світла над темрявою зла.
Історико-патріотична тематика знайшла відображення у фільмі українських кінематографістів «Богдан Хмельницький. Людина, яка створила епоху» (реж. Михайло Воробйов). Як нам здається, фільм цікавий, але дещо розтягнутий. Наявні смислові повтори, які не додають ясності задуму; ключова справа Хмельницького – воз’єднання православних земель – подана якось «по дотичній», наче з острахом перед сучасною «немодністю» теми дружніх взаємин Росії та України. Вдалою знахідкою є включення ретроспективи — кадрів ще радянського фільму «Богдан Хмельницький», але на них творці фільму поскупилися, зате щедро подано неясного призначення постановочні сцени із хлопцями в шароварах та вишиванках, із шаблями, які роблять якісь хореографічні піруети у стилістиці нововигаданого «бойового гопака». Здається професійнішим виглядає фільм «Старица: любим-город», реж. Віктор Малечкін, Росія. Це про місто багатьох церков та великого історичного значення, місто, в якому народився і помер перший Патріарх Іов, яке любив цар Іоанн Грозний і де видобували білий камінь для церковних споруд всієї великої Русі. Місто сповнене цікавих, різнобічно обдарованих громадян, з яких значна частина – люди поетичного світосприймання. Такий собі оригінальний портрет провінційного міста, яке за своєрідністю не поступається столицям.
Не можна проминути фільми, які мають свою філософську концепцію. До таких відносимо фільм «Ріка велика» отця Олександра Коротаєва з Росії. Коротко кажучи, в ньому виражена філософія феномену хресного ходу. Подається точка зору на хресний хід як на ініціацію (посвячення), коли в найтяжчий момент фізичного й духовного виснаження приходить певне відродження, воскресіння, приток благодаті. Таке собі народження заново, народження у дусі… Фільм не позбавлений гумору, спостережливості, оригінальності. Сюжетною основою документальної стрічки слугують щорічні хресні ходи з міста Вятки, які мають багатолітню безперервну традицію. Філософія часу проглядає у фільмі грецьких кінематографістів «Подорож до Раю» (реж. Янніс Ламброу). Афонський час називають «часом покаяння», він не зношує, а оновлює людину, він — уповільнений. Побутовий час характеризується повторами, а «афонський час» — покращенням і оновленням. Мистецьким, барвистим вийшов фільм сербських митців «На початку було Слово. Мирославлево Євангеліє» про видатну пам’ятку сербської православної культури. Копія цієї безцінної книги була представлена на огляд бажаючих у вестибюлі в час проведення форуму. Філософія часу переростає у злободенну публіцистику в фільмі «Гучна справа» («Громкое дело») режисера Н.Воронова (Росія). Це погляд на той звук, який… формує громадянина. Звук пісні, маршу, музичної композиції. «Зросло покоління, для якого Бах – це вигук: бах, бах, бах», — не без гіркого гумору констатує закадровий голос. Глядач порівнює лиця співаків ще недавньої доби: шляхетні, одухотворені, «шаляпінського», так би мовити, типу, і — на перекошені, спотворені гримасами гріха, збочення, біснування не те що маски, а — не побоїмося сказати, — морди тих демонічних істот, які заполонили телевізійні екрани і своїм вереском наповнили радіоефір. У такому порівнянні вже й пісенне мистецтво так званого тоталітаризму виглядає виграшним. «Так, тоталітаризм ставив складні вимоги, — продовжують гірко іронізувати автори. – Співак мав бути з голосом, композитор — мати музичний хист, а слова повинні були нести змістове наповнення». Підсумок авторів: сучасне естрадне мистецтво нібито нічого не пропагує, але це неправда. Воно пропагує розпусту, агресивність, збочення, зневагу до самих себе. Воно перетворює людей на зомбі. Смертельний рівень шуму для людини – 150 децибел, на дискотеках шум досягає 120 децибел. Це вбивство шумом нервової системи, мозку, та й загалом людської особистості.
Було багато інших цікавих фільмів. Фільм «Апостол любові — 3», представлений режисером Валентиною Матвєєвою, оповідає про духовний подвиг митрополита Антонія Сурожського. Попри багато докорів на Заході, він вибрав в еміграції саме належність до Патріаршої Церкви ще в 1931 році, у 17 літ. Він пояснює: «Відійти від Церкви можна лише тоді, коли вона проповідує єресь. Руська Православна Церква ніколи не говорила єресі». Приїзди митрополита Антонія до СРСР припадали на тяжкий час хрущовських антирелігійних погромів. Власне, давно слід збагнути, що ми йдемо в руслі антиправославної традиції й антиісторичності оцінок, коли називаємо «відлигою» те, що насправді було духовним заморозком для православної цивілізації (це влучно підмічено в назві фестивального фільму «Холодна «відлига» 61 року» режисера Віктора Бєлякова). Давня дружба єднала митрополита Антонія і сучасного Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Володимира. Прибувши на Ростовську кафедру в 1983 році, митрополит Володимир найперше запросив до себе владику Антонія. Автори фільму згадують натхненні проповіді владики Антонія, які відбувалися не тільки з церковного амвону, а й по квартирах московських ієреїв, прихожан. Його бесіди записувалися, передруковувалися, поширювалися, хоч і під загрозою переслідувань.
А ще були фільм-притча «Сірники» Сергія Цисса, хронометражем 3 хвилини – цікава новаторська робота, «Новомученики» грузинського режисера Г.Какабадзе, два світлі фільми про святителя Ігнатія (Брянчанинова) … і багато інших цікавих моментів.
Не обійшлося, щоправда, без непорозуміння. У перший день конкурсного показу на екран пробився фільм під назвою «Мрія Марії». Чим далі блимали його кадри, тим більше наростав гул нерозуміння у глядацькому залі. За документальним сюжетом волинська жінка, така собі Марія, не дуже й із простих (бо чоловік – депутат облради) хоче збудувати у селі церкву і обов’язково – українську. Це добре. Наша Церква на український землі таки ж і є українська. Але далі дізнаємося, що ця Марія була серед активісток Руху. І це ковтає глядач, хоча саме названа організація прислужилася розгрому трьох західних єпархій УПЦ. Ще більша дивовижа – коли «ієреї» починають «святити» пам’ятник воякам УПА під звуки пісні, що закликає боротися з москалями. Нарешті, таємне стає явним, коли ці ряжені «ієреї» вручають даній Марії відзнаку зі словами: «Це вам від патріарха за утвердження помісної церкви». Все стало на свої місця. Православні люди додивилися кіноопус до кінця, але схвалення, закономірно, не було. Стало ясно, з якого «патріархату» залетіла ця птиця. Але що це: недогляд, ідейна диверсія, провокація, нерозуміння? Думки розділилися. Бажано, звичайно, пильніше підходити до добору матеріалу.
Діапазон продажу допоміжної фестивальної продукції включав диски фільмів, альманах «Покров», окремі режисерські буклети, свіжі номери журналу «Отрок». Але, здається, минулого року коло товарів було ширшим.
Закриття фестивалю відбулося на саме свято Покрову Божої Матері о 16.00 годині в Українському домі. Вчасно дістатися до місця події багатьом бажаючим не вдалося через політичні катаклізми на огородженому міліцією Хрещатику. Там саме марширували привезені здалеку прихильники УПА, а з ними розбиралися їхні політичні опоненти – прогресивні соціалісти. Печальна реалія, але вона не зіпсувала атмосфери свята.
Було виголошено близько 30 номінацій – за кращий костюмований фільм, за відродження православної Русі, за висвітлення історичних подій, за вірність духовному пастирю, за розповідь про духовний подвиг – сам перелік зайняв би чимало площі.Скажемо про найголовніші призи. Було нагороджено головну трійку телепрограм:1)»Дитячий дім», реж. Т.Гузик, ТК «Глас»;2)»Ісаакіївський собор», реж.А Алексєєв, ТС «Образ»; 3) «Християнське слово», автор Л.Глушаєв, Литовське нацтелерадіо. А три призові місця кінострічкам розподілилися наступним чином: 1 місце – Греція, «Подорож до Раю» реж. Янніс Ламброу; 2 місце – Росія, «Ноєв ковчег», реж. Ігор Калядін, – в конкурсному показі не був представлений; на 3 місці – Росія, «Псково-Печерська обитель», реж.архім. Тихон (Шевкунов). Звичайно, з журі можна було б сперечатися, але не варто. Колективна думка вирішила саме так. Гран-прі в цьому році вирішили не присуджувати, оскільки гідного фільму не було, з чим і більшість глядачів погоджується. Втішає те, що грошовий еквівалент Гран-прі (5 000 доларів) наступного року через цю ситуацію автоматично подвоїться, зросте до 10 000. Ряд організаторів та учасників фестивалю було нагороджено відзнаками Української Православної Церкви. Зокрема, Орденом Нестора Літописця ІІІ ступеня – таку нагороду отримав Нікіта Михалков (в рамках конкурсу було представлено його фільм «Дванадцять»). Директор фестивалю Андрій Деркач у заключному слові відзначив зростання операторської якості, вдосконалення роботи звукооператорів, посилення постановочних моментів, і висловив надію на ширший розвиток ігрового кіно. На церемонії закриття виступили прот.Андрій Ткачов, який закликав охоплювати православною тематикою телебачення, радіо, пресу. «Від нас зазвучить Православ’я, — як казав Достоєвський, слово, якого ще не чув світ. І піде воно звідти, де починалося – з земель Київської Русі». Серед спонсорів фестивалю – «Укргазбанк», а також Петро Порошенко, який встановив ряд «своїх» премій. «Гроші, звичайно, не головне, але й вони потрібні, особливо для кіно», — зазначив він. Відзначив, що якщо раніше в храмах було багато туристів, то зараз там освітлені лиця віруючих людей. З деякою дозою ідеалізму він побажав, щоб останній атеїст повернувся до віри Божої. Вручаючи одну із номінацій грузинським кінематографістам, ведучий церемонії згадав і про актуальну сьогодні для Грузії проблему повернення до конституційної монархії (з такою пропозицією виступив Католикос-Патріарх Грузії Ілія ІІ — адже, зазначимо, зберігся грузинський царський рід Багратіонів, і можливо, ми станемо свідками відродження першого в новому часі православного царства). Це так, до слова, але все в Божому світі тісно пов’язано. І всяка подія часом має несподіване відлуння…
А наприкінці архімандрит Іона зі Свято-Троїцького Іонинського монастиря окреслив коло завдань для шостого і подальших фестивалів «Покров»: це розширення обріїв художнього православного кінематографа, створення православних фільмів для дітей та юнацтва. Благородна мета! Дай Боже нових сценаріїв, нових талановитих режисерів та акторів, і подальшого розквіту православного кіно! Воно буде провідником чистої і святої духовності, повторенням вічних і давніх істин у новій знаковій системі сучасної доби . Це кіно заговорить, за апостолом Павлом, «зрозумілою мовою», і якщо буде не тільки духовним, а й художньо-талановитим, то приведе до Бога багато людських умів і сердець. Головне, хай буде Покров Пресвятої Богородиці над нашими народами, над художниками і творцями, покликання яких – бути співробітниками Божими на духовній ниві, плекати паростки небесного Царства у душах людей.

Священник Владимир Зелинский. Дружба как духовничество

Архиепископ Полтавский и Кременчугский Филипп. Миссия в мире и дружба с миром