Протоієрей Анатолій Кириченко. Бог не в силі а в правді!

01.11.2007 archive, Вестник №74, Церковь и общество

Бог не в силі а в правді!

Протоієрей Анатолій Кириченко
Настоятель храму Покрова Богородиці
м. Фастів. соціолог

Де істинна Церква Христова? Як розуміти відношення православних до католиків, уніатів, протестантів та різних сект? Правда про розколи, єресь, анафему, сатанізм та так званий “Київський Патріархат” згідно канонів Церкви. Церква і держава в сучасній Україні. Про це та інше в статтях священика Української Православної Церкви та професійного соціолога протоієрея Анатолія Кириченко.

«Як є один Бог – засновник Церкви, так є на сьогодні і в Україні одна Православна Церква (УПЦ) – невід’ємна частина всеправославного церковного світу. Це аксіома»
[Звернення Священного Синоду УПЦ до Президента, Верховної Ради, Прем’єр міністра та всіх вірних УПЦ від 22 листопада 2006 р.]

В наш час віруючим людям, як ніколи, необхідно більше прислухатися до голосу Церкви, а не лише звертати увагу на те, в чому нас намагаються переконати люди далекі від церковного життя. Міняються держави, правителі, закони, а основи віри Христової не міняються. Люди мають знати правду і те, що Канони (закони) Церкви написані не сьогодні і не вчора.
Офіційно в 988 році хрестилася Київська Русь. З часів Київської Русі до нині в нашій землі Церква називається Руською Православною Церквою. В сучасній Українській державі її називають ще Українською Православною Церквою (далі УПЦ). Саме ця Церква і сповідує себе Єдиною Святою, Соборною і Апостольською. УПЦ називають ще Канонічною — тобто законною. Стверджуючись в такій назві Христова Церква на Україні відділяє і таким чином захищає себе від всякого роду єресей і відступників, тих, що видають себе за послідовників Христа і тих, хто свідомо чи не свідомо не хочуть визнавати канонів і життя Христової віри.
Основою християнської віри є Сам Ісус Христос, Його Одкровення Боже, що записане в книгах Священного Писання Старого і Нового Заповітів та Святе Придання, що частково записане в книгах святих отців, а часткове передається в усній формі. Особливістю Одкровення Божого є Святі Таїнства, через які віруючі єднаються з Богом. Відправляти всі Святі Таїнства можуть єпископи та священики, і то лише ті, які є священноначалієм та священством Канонічної, Христової Церкви. Право відправляти таїнства передається через покладання рук з покоління в покоління від самого Ісуса Христа через святих апостолів до наших днів. Подібно до того, як передається вогонь від лампади до лампади і далі на храмовий свічник. Віруюча людина, яка не приступає до святих таїнств, відходить від Церкви, а єпископ чи священик, який відходить від Церкви, втрачає дане йому право відправляти святі таїнства та можливість передавати благодать від Бога людям. Відійшовши від Церкви людина відходить від Христа, Благодаті Святого Духу і Самого Бога.
Віровчення і структура управління Христової Церкви були стверджені на семи Вселенських і дев’яти Помісних Соборах. Управління в Церкві — це чітко зорганізована структура з віковічним досвідом підпорядкування і взаємовідносин, яка бере свій початок з часів Христа і виникнення Церкви в день П’ятидесятниці. Саме цими основами віровчення керується Вселенська Православна Церква, тобто Вселенська, Істинна, Канонічна (законна) і Всесвітня (Кафолична) Христова Церква.
Церква поділяється на патріархії, митрополії, єпархії тощо, але вона була і залишається Єдиною. Насьогодні у світі існує біля двадцяти Помісних Церков, відносно самостійних у своєму управлінні частин єдиної Христової Церкви. Називаються вони ще автокефальними, які мають свого патріарха, або автономними, які мають свого митрополита чи архієпископа (старшого єпископа), але всі вони єднаються благодаттю Божою, дотримуються одного і того ж віровчення, моралі, одного і того ж устрою і управління. Всі вони визнають главу Церкви Ісуса Христа та владу над собою голосу Єдиної Святої і Соборної Апостольської Церкви. Єдність Церкви, по своїй суті, здійснюється в гармонійному поєднанні в вірі всіх народів землі. В Церкві духовні якості одного доповнюються духовними якостями іншого, в ній “немає ні еліна, ні іудея, обрізання чи не обрізання, варвара, скіфа, раба, вільного; але всі і у всіх Христос” (Кол.3, 11).
Ще в перші віки з’являлися ті, хто з різних причин відходив від чистоти істинної віри Христової і, таким чином, виникали розколи і навіть єресі. Апостоли не раз в своїх посланнях попереджали про це своїх послідовників і застерігали: “Та коли б навіть ми або Ангел з неба став благовістити вам не те , що ми вам благовістили, нехай буде анафема” (Гал. 1. 8), тобто нехай буде відлучений.
Якщо хтось із віруючих, парафіян, священників, навіть із вищого священноначалія, не стануть жити за канонами (законами) Церкви, то Церква своєю владою, може відлучити відступників від святих таїнств, тимчасово, до розкаяння, заборонити їх в служінні, або ж навіть соборним рішенням відлучити від Церкви. Найвищою мірою покарання для відступників є анафема, щоправда, і в такому випадку відступники закликаються до покаяння.
Вносити зміни в основи християнської віри – означає руйнувати її. Так, викинувши з Біблії чи самого Євангелія або змінивши хоча б одне слово, ми руйнуємо Святе Писання, а змінивши або додавши у Символ Віри хоча б одне слово, ми руйнуємо Святе Придання, яке шанується у Христовій Церкві на рівні зі Святим Писанням. Можна навести і життєвий приклад. Подібно до того, коли в житті людини ми позбавимо її хоча б одного з того, що являють собою сонце, повітря, земля або вода, то людина перестає існувати. Так, відмовившись від Христа, благодаті Святого Духа, Христової Церкви, святих таїнств та священства ми перестаємо бути християнами.
В перші роки християнства вплив аріанства, іконоборства та їм подібних зробили свою справу. Так, з 1054 року римо-католики офіційно відійшли від основи християнської віри тим, що внесли певні зміни в Символ Віри та інші основи християнського віросповідання. За ними ж пішли і уніати, або греко-католики, як називають вони себе в сучасній Україні. Баптисти, як опозиція католицькому світу, п’ятидесятники, харизмати, протестанти а також деякі тоталітарні секти пішли ще далі — вони відмовились від Святого Придання і священства, яке замінили своїми домислами та виборними людьми, залишивши зі всіх складових основи християнської віри лише Святе Письмо та ім’я Христа. Доречі, виборні та нецерковні люди лише зовні можуть імітувати відправу таїнств, але по своїй суті такі дії не є таїнствами.
Справжня спадкоємність священства зберігається донині в Православній Церкві. В деякій мірі можна було б погодитись з тим, що вона ж таки, по своїй структурі, зберігається у римо-католиків та греко-католиків уніатів. Що стосується всіх протестантів та сект, то вони не мають такої спадкоємності взагалі, а це означає, що у них немає священників, які могли б відправляти справжні церковні таїнства через які люди можуть єднатися з Христом, бути спасенними і наслідувати вічне життя з Богом.
Отже в Святому Писанні, тобто в Біблії та безпосередньо в Євангелії, записана лише частина Божественного Одкровення (про це є відомості у Святому Писанні – самі останні рядки Євангелія від Іоанна, де сказано: “Багато й іншого сотворив Ісус; але, коли б написати про те докладно, то, думаю, і сам світ не вмістив би написаних книг”(Ін. 21, 25)), а все інше передається Святим Приданням в спадкоємності церковних традицій і за певних умов, саме тоді, коли людина знаходиться в Церкві — це якраз те, що надійно охороняє чистоту віри Христової від всякого роду примітивізму та невігластва.
Різні мови і різні культури в християнстві лише збагачують його та за умов, коли національно-політичні, або соціально-культурні цінності різних народів вступають в конфлікт, а тим більше, протиставляються християнським цінностям та християнським нормам моралі, то звичайно Церква у такому випадку старається вияснити і виправити причини непорозумінь. Так, неодноразово причиною непорозумінь в Церкві ставав Рим, який у всі часи намагався (і намагається в наш час – А.К.) протиставити своє життя і свою культуру всьому світу, в тому числі і православній Україні. Інакше, як можна пояснити відокремлення від єдності Церкви римських християн в 1054 році; хрестові походи; католицьку експансію в Україні, починаючи з часів Речі Посполитої до наших днів.
Що стосується римо-католиків та греко-католиків в сучасній Україні та проблем, які виникають завдяки їм, то тут може йти мова якраз не стільки про християнство, скільки про культуру ряду європейських країн та традицій Риму, що протиставляються нашим споконвічним духовно-моральним і культурним цінностям з часів Київської Русі і донині. Подібно до того в своїх віруваннях п’ятидесятники, суспільно-релігійні, псевдо-релігійні та інші їм подібні об’єднання, а також різні секти намагаються прямо таки нав’язати Україні Американські, Європейські, Африканські, Індійські та інші культурні традиції, а некомпетентні державні службовці, відверто вороже настроєні до Церкви громадяни, залишки безбожної влади та войовничого атеїзму в Україні узаконюють їх дії і створюють нові розколи та зі знанням справи тепер уже борються не проти Бога і Церкви, а проти канонів Церкви. Так, відомі випадки в Україні, коли окрема частина віруючих в державі, які відійшли від єдності Вселенської Православної Церкви і навіть ті, які до Церкви не мають ніякого відношення, державна влада офіційно зареєструвала як самостійні частини Церкви назвавши їх церквами, чим грубо порушила канони Церкви, бо ці суспільно-церковні та суспільно-релігійні формування не визнані у всьому світі Святою Соборною і Апостольською Церквою, в тому числі і ті, які засуджені як єретичні та придані анафемі, ніякого відношення до Церкви не мають і, тим більше, не є автокефальними чи автономними.
Так як всякі неканонічні суспільно-релігійні чи суспільно-церковні формування не визнані Святою Соборною і Апостольською Церквою у всьому світі, не можуть називатися Церквою, то тут державна влада грубо втрутилась у внутрішні справи Церкви. Це необхідно було б надалі врахувати при виробленні норм чинного законодавства України і всі суспільні об’єднання, які таким чином не можуть називатися Церквою реєструвати в міністерстві Юстиції України просто як суспільні об’єднання (Рус. общество свидетелей Иеговы, общество любителей церковного пива, религиозный КП-кооператив и т. д. –А.К.) тощо.
Візьмемо, доречи, Київський Патріархат та різні автокефальні рухи в Україні не визнані Церквою в усьому світі – це означає, що не визнані лжесвященики, не визнані лжетаїнства є всенародним обманом тих хто звертається до таких лжецерков. Лжепастирі запевняють нас і самі надіються, що Церква їх з часом визнає, але виходить що до визнання вони вводять в спокусу та оману себе і людей. Як це розуміти ? Про яку віру тут може йти мова ? На лице явний синдром постатеїстичного бажання зробити з Церкви шабаш залишків безбожного лицедійства та явної брехні. Виходить: ” Обіцянки-цяцянки… ”, а кому ж тоді радість?
Істинно віруючі в Бога люди завжди прислухаються до голосу Церковної совісті – голосу Святих Соборів – Святих Канонів (церковних законів), які чітко обумовлюють відносини віруючих Христової віри з подібними явищами і всякий розкол з Церквою стверджують як єресь.
Далі мовою оригіналу (Рус.):
«Ересь отделяет от Церкви всякого человека» [ VI Вселенский собор. Деяние первое. Подпись благочестивейшего и христолюбивого императора Константина // Там же Т. 6. С.230 ];
«Не подобает молитися с еретиком или отщепенцем» [ Книга Правил святых апостол, святых Соборов Вселенских и Поместных и святых отец. Троице-Сергиева лавра, 1992. С. 168];
« Да предадеся анафеме всякая ересь» [ Книга Правил святых апостол, святых Соборов Вселенских и Поместных и святых отец. Троице-Сергиева лавра, 1992. С. 40 ].
«Еретики – предтечи антихриста» [Собор I. Послание Олександра, епископа Александрийского. Деяние Вселенських Соборов. Т. 1. Казань,1859. С.38.]
Цитати взяті з книги “Екклісіологія” преподобного Іустіна (Поповича) [Видавництво РПЦ. 2005. С.238.]
Зрештою ми можемо зробити висновок, що всякий розкол є єресь, а всяка єресь є сатанізм. Ось основа для анафеми всім розколам в Україні, в тому числі, і так званого “Київського Патріархату”. Як то не сумно, це мали б знати всі ті хто започатковує розколи, продовжує противитися Святим Канонам Церкви і ті хто на державному рівні підтримує розколи.
Нажаль, грубе втручання у внутрішні справи Церкви в Україні стало нормою. До сих пір Церква не має юридичного статусу і по суті безправна в Україні. Церковними храмами, які віками належали саме Церкві, на сьогодні володіє держава і роздає їх кому забажає. Добре коли у державних чиновників є бажання виправити помилки. В іншому випадку вони провокують розбрат в суспільстві і за свою некомпетентність, очевидне порушення прав православних віруючих, грубе порушення норм міжнародного права та чинного законодавства України державні службовці мали б нести відповідальність перед своїм народом і всім світом. Врешті-решт, необхідно враховувати, що православна віра керуються перш за все не настановами службовців різного рангу та рівнів моралі, а канонами Церкви і Самим Богом Ісусом Христом!

01.11.2007. БІЛА ПІДЛЯСКА(ПОЛЬЩА). Владика Никодим прийняв участь в урочистостях 60-ї річниці операції «Вісла»

Протоиерей Дионисий Мартышин. Православная Церковь в условиях политизации и секуляризации общественного сознания