Олександр Яровий. Старе вино — краще

01.10.2007 archive, Вестник №73, Православный взгляд

СТАРЕ ВИНО – КРАЩЕ
Повернення до духовних традицій як єдиний порятунок народу

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

«Без Бога ні до порога» – на жаль, цю колись поширену народну мудрість зараз пригадують незаслужено мало. Допоки всі сфери життя не будуть пронизані, ніби капілярною системою, духом відродженого православного світогляду, життя нашого суспільства не перейде не те що в якісь оптимістично-світлі, а й просто у нормальні параметри. Ми забули просту предківську істину: з Богом завжди добре. Ця істина дозволяла українському народові переживати «єгипетські полони» іновірних, революції, війни, голодомори, вселенські пожежі-катаклізми. Не подоланий ними, народ абсолютно знесилів сьогодні – під впливом глобалістичної «ідеології гаманця», культу плоті та пропаганди грубих язичницьких насолод. Зросло покоління циніків та егоїстів, для якого нічого не значать цінності батьків, дідів і прадідів. Цю аномальну духовну порожнечу може заповнити тільки повернення до вічних істин, до криниці канонічного Православ’я. Коли, не дай Боже, станеться протилежне, в України лишається одне майбутнє – її минуле…

Існує українська народна притча, зафіксована в різних варіантах фольклористами. Її короткий зміст такий. Раніше люди вивозили своїх старих батьків (і взагалі немічних людей) у ліс і там їх покидали (очевидно, це справді відголоски якихось окремо-племінних поганських звичаїв). Один чоловік пожалів старого батька і, порушивши звичай, не вивіз його на погибель, а крадькома від односельців тримав у потаємній хижці, годував і доглядав. Потім у тому краї настав великий голод. І батько-«затворник» порадив дітям… розібрати стріхи хат: колись, у давні часи його молодості, був такий великий врожай, що пшеницю не надто й домолочували, так солома з зернами й пішла на дахи. Отим зерном люди і порятувалися, за порадою старожила. І з того часу перестали вивозити «непотрібних» стареньких на пожирання звірам…
Ця легенда має дуже глибокий філософський зміст. Віддаючи «старе», ніби непотрібне, на з’їдання звірові бездуховної сучасності, ми відсікаємо містки до колишніх багатих врожаїв. А голод духовний настає все більший – передбачений біблійними пророками «глад слова Божия». Із так званих розвинутих суспільств утікає мистецтво, зокрема література. Це передостанній бастіон захисту людськості. Останній, вирішальний і найголовніший рубіж – релігія як зв’язок із Богом та його законами. Відмовившись від релігії, народи і країни однією ногою зависають над прірвою. Обома ногами вони втратять опору тоді, коли вклоняться лжебожеству – антихристові. Культивуючи «безідейність», байдужість до високого й нематеріального, диявол не спить: вихолостивши людські душі, а потім використавши їхню природну незнищенну спрагу духовного, він обманом приведе їх до поклоніння темній духовності і її похмурому господарю на землі. Звідси шалений, генерований грошима і «патронатом нечистого» успіх мільйонних тиражів «Гаррі Поттера», звідси екуменістичні проекти злиття релігій докупи, які з фантазій переходять до фази втілення, звідси мішанка в умах наших співгромадян із псевдохристиянських уявлень, езотерики, астрології, східних культів і лженаукових теорій… Не так давно київські газети писали про столичного старшокласника, який і зовні, і діяннями, й «чаклуванням» наслідує свого улюбленого Поттера. Ну що ж, каламутний західний недокультурний мотлох понаприводив людей-кажанів, людей-павуків, жінок-кішок, чому б не з’явитися і фанатам поттеризму? Що дивуватися, якщо саму авторку, Дж. Роулінг почав відвідувати у кошмарах Гаррі та різні супутні химери? Останніми ворог роду людського губить своїх добровільних помічників…
Чи пам’ятають сучасні діти нормальні казки – фольклорні, авторські, кінематографічні? Як іронізував один журналіст, виросло покоління, яке не знає Незнайка. Розсудлива православна людина ніколи не дійде до фанатичного заперечення фольклорних казок чи романтичних повістей Миколи Гоголя, хоч там фігурують відьми, домовики та інші подібні істоти. Як влучно сказав хтось із православних публіцистів, зло у казках минулого було ніби загнане до гетто, воно «знало своє місце». Між іншим, цей принцип слов’янських казок не суперечить святоотецькому вченню про обмеженість дії злих сил, які використовуються Богом у благих, зрештою, цілях – наче свого роду «екзекутори» для навернення грішників або контрольовані «тренажери» для подвижників, в сутичках з якими людина мужніє, виправляється, загартовується, вдосконалюється… Не тільки у «старорежимних», а навіть у радянських казках добро завжди перемагало, зло розумілося як тимчасова відсутність добра. «Добро сильнее зла наяву и в сказке», – співали маленькі герої кіномюзиклу 70-х років «Новорічні пригоди Маші та Віті». Порівняйте це із культом «західного жаху». Там зло всесильне, необмежене, а людина перед ним – безсила, немічна. А щодо згаданого фільму та подібних – сучасний молодий українець, сформований від дитсадка до вузу концепцією «все до 1991 року було вороже Україні», може сказати, що «то взагалі московські фільми». Ну що ж, і ми, українці, мали не гірші стрічки: мультфільми про Петрика П’яточкіна, про Капітошку, про пригоди козаків, читали повісті-казки Оксани Іваненко, Віктора Близнеця, Всеволода Нестайка…
Наш видатний земляк, вчений і священик Василь Зеньковський писав у своїй «Педагогіці», що з-під влади антихриста (себто розуміється – його духу) треба виривати все те, що може сприяти християнському вихованню. «Московське» – теж добре, як і наше, коли… православне. Федір Достоєвський, як відомо, сказав: «Дрянь русский человек без Православия». А хто без Православ’я ми – українці? Уніатська роздвоєність стала найбільшою травмою генетичної пам’яті народу. Казати зараз це всупереч прозахідному, пропольському й проуніатському офіціозу вкрай незручно. Нам не втомлюються наголошувати промовці із високих трибун, що найбільшого травматизму нам завдавала… православна Росія. Думається, що на минулі перипетії, російсько-українські конфлікти треба дивитися як на трагічні сторінки історії, як на помилки, з яких слід винести обопільні уроки, щоб подібне не повторювалося. Але ми – єдиної цивілізації. Ми – православні.
Роздвоєння свідомості на два полюси, на раболіпство перед «культурним Заходом» і самозневагу до себе як до «бідного Сходу» – це тяжка рана України. Мабуть, не буде поетичним перебільшенням сказати, що багато випробувань-покарань ми несемо за зради кількасотлітньої давності, коли представники різних верств, переважно вищих, аби жити «по-панськи», зрікалися, як тепер би мовили, «непопулярної», «хлопської» віри. Це зречення було ще й прикрите лукавством: йдучи в духовне рабство до католицького Заходу, перебіжчики втішали самі себе і безнадійно намагалися одурити Господа, ніби вони зберігають традиції батьків. Зберігалася ж фальшива оболонка, а сили Божої відрікалися… І коли сьогодні читаєш розумування греко-католицького священика в одній із українських газет, що треба б не забувати і підтримувати «народні звичаї на Івана Купала», то просто дивуєшся: як це можна назвати християнством? Для православного – це дико, та й з вуст повноцінного католика не можна уявити заяви, щоб сполучати якісь їхні свята з діонісійськими карнавалами чи вшануванням Зевса або Венери. Є традиції, які відроджують дух народу, і є «традиції», які можна поглиблювати і до дико-печерної епохи. Не принесе нічого доброго піднесення забобонів як традицій. Не перуни і купайла робили наш народ духовно світлішим. Що могло запропонувати язичництво, крім плотської вседозволеності (яка вела тільки до душевних затемнень і огрубіння) та марновірного страху й відчуття безсилля, що парадоксально сполучалося з агресивністю?..
І тільки християнство, і то християнство православне, створило нам і культуру, і волелюбну окремішню ментальність, і всяку душевну красу в людях… Пригадується фільм «Почаїв», який на кінофестивалі «Покров-2006» назвали «фільмом-відкриттям». У цій документально-художній стрічці почаївський монах о. Геронтій говорить, що в давнину зарубіжні гості відгукувались про нашу землю як про великий монастир (малося на увазі благочестиве життя мешканців). «Миряни відрізнялися від ченців тільки одягом та тим, що мали дітей». Так, це був християнський ідеал, багато в чому зреалізований у земних виявах, лад «спрямованого в небо» життя, зрозумілий всякій православній людині. Але саме порівняння з монастирем навіє жах на сучасну людину, особливо невіруючу і юну, схильну до «свободолюбності», яка все більше накладається контурами на гріхолюбність і вседозволеність. Не треба тлумачити ці слова монаха зовсім буквально. Був імпульс монастиря, були відголоски, які цементували усе життя суспільства. Доводилося чути оповіді старих людей про те, що на весіллях років вісімдесят тому могли обходитися однією пляшкою оковитої на кілька десятків гостей, а обряд весілля полягав у живій творчості, коли навіть випікання короваю супроводжувалося цілим дійством… Ще років двадцять тому до батька і матері по селах нерідкісним було звертання на «ви». Це було вираженням не відчуженості, а поваги, виявом любові.
Дві ознаки нині красномовно свідчать про страшну моральну кризу «суспільства молодих». Це втрата здібності до творення, зникнення потреби творчості та – небажання чомусь навчатися. Вони взаємопов’язані, і важко сказати, яка з двох болячок первинна. Це втрати останніх 10-15 років, гіркі плоди обвалу періоду «перебудови». Не треба думати, що доба перед незалежністю була зіткана з самого негативу. Так, найбільшим негативом був атеїзм, і якби не відголоски ще дореволюційної православної свідомості, то вже, мабуть, настав би остаточний крах народу. Але таки виховувалася повага до правил і законів, пошанування старших, прагнення взаємодопомоги, любов до праці, заохочувалася творчість. У атеїстичному середовищі це не могло відбуватися без перекосів, тому досягнення спортсменів, письменників, акторів (та й багатьох звичайних працівників) найчастіше базувалися на згубних помислах гордині. Але краще «сеяти с плевелами», ніж не сіяти взагалі.
99% сучасних дітей не зрозуміють, для чого конструювати своїми руками літак, корабель чи ялинкову прикрасу, якщо все це можна купити в супермаркеті. Іграшки купуються, ламаються і забуваються – бо в них не вкладено нічого свого, живого. Але не скрізь ця система позакласного виховання занедбалася. Наприклад, у Білорусі про досвід не забувають. Гуртки не викидають зі шкіл, а в палацах школярів не влаштовують казино. До слова, маю на столі книжку про Велику Вітчизняну війну, видану 2005 року в Мінську Білоруським Екзархатом, за благословенням Митрополита Мінського та Слуцького Філарета, Патріаршого екзарха Білорусі. Простою мовою, з барвистими ілюстраціями, з безліччю корисного фактажу дітям середнього шкільного віку оповідається про подвиг народів у тій великій війні, про перемогу витязів православної цивілізації над силами темряви, про роль Церкви, духовенства у цій Перемозі. Проймає розпач від порівняння цієї благотворної патріотично-духовної концепції із убогим вітчизняним самоочорненням. Страшно слухати, як письменники, журналісти, педагоги ніби змагаються в шельмуванні нашої історії. Зрештою, українець був серед тих, хто утвердив калиновий прапор Перемоги на рейхстагу. А нам пропонують якусь похмуру страшилку про бійку двох тоталітарних тиранів, з-під гніту яких найактивніше визволяли Україну «орли», а точніше, головорізи Бандери і Шухевича (до речі, нащадка уніатського священицького роду, що не заважало йому не тільки вести аморальне життя, а й взагалі бути садистом і терористом). Ці новоявлені офіційні «герої» не приховували своєї мети – націоналістичної фашистської диктатури. Один із лідерів цього фанатичного націофашизму емігрант Я. Стецько роках у 50-х заявив з-за океану: нехай дві третини України загине в атомній війні, на одній третині ми збудуємо незалежну українську державу! Ну, вибачайте, навіть ленінсько-бронштейнівські більшовики з подібною щедрою «широтою» не розплановували стратегію самоутвердження…
Все західне сьогодні підноситься як абсолютний позитив, все східне, а найпаче «московське», – як суцільний негатив. Так, різнилася ментальність московита і жителя «землі козаків», як називали Україну європейські мандрівники. Росіянин звик до жорсткої, одноосібної централізованої влади, українець – до більшої владної колегіальності, вільнішого вибору. І там, і там обидва начала зазнали потворних перекручень при відході від духу Христового, що живив народи. У одних це призвело до абсолютної нівеляції людської особистості, в інших – до «свободи вибору» аж до… зради і клятвопорушення. Оцим користалися і користаються «воріженьки», які хочуть ламати нас поодинці, вміло роз’ятрюючи давні болячки.
Не треба страхати тиражними пропагандистськими жахами, варто заглиблюватися в першотексти історії, культури, побуту, звичаїв…Не тільки в нас, а й у більшості сучасних «демократизованих» росіян слово «Домострой» асоціюється із якоюсь домашньою тиранією. Не ставимо за мету детальний аналіз цього прецікавого документу епохи Івана Грозного, коли не тільки падали голови зрадників (цар запевняв, що «казним изменников – а где их милуют?»), але й зміцнювався православний форпост всесвітнього значення; назвемо тільки кілька назв розділів «Домострою»: «Как христианам веровать во Святую Троицу и Пречистую Богородицу»… «Как посещать в монастырях, и в больницах, и в темницах, и всякого в скорби», «Как в церкви мужу и жене молиться, чистоту хранить и всякого зла избегать», «Как мужу с женой советоваться», «Как детей своих воспитать»… А крім того – ряд практичних порад по господарству, від найширших до найдрібніших, які стосуються кулінарії, пошиття одягу, організації торжеств, утримання господарських будівель, заготовлення припасів… А що дружині веліли щодня з чоловіком радитися, – о, це важко сприйметься на тільки нашими, а й сучасними московськими (не кажучи вже про європейських), «брючними дамами», яким не до «нудних» чоловіка, дітей і соління огірків з грибами. Їм би офіс, «мерс», рахунок в банку…
Оці всі перекоси здорової традиції і породжують тип якихось жоноподібних чоловіків і мужоподібних жінок. Кажучи по-вченому, вони утворюють дисбаланс маскулінного і фемінного у всякій особистості. Де жіноче милосердя? Де чоловіча мужність? Все змішалося і розбалансувалося, індивідів починають об’єднувати лише гроші, корисливий матеріальний інтерес. З грошима підступно асоціюється поняття свободи. Ця думка дуже хибна. Ставши рабом благополуччя, людина стає рабом власного страху – страху втрати цього благополуччя. Як їй прийти до надії на Христа, коли вона надіється на багатство, всупереч євангельській мудрості, якої вона не знає і знати не хоче. Недаремно згаданий протопресвітер Василь Зеньковський ставив завдання виховання чуття свободи в людині. Так, треба виховувати правильне розуміння свободи. Він пише: «Дар свободи пов’язаний з образом Божим, що перебуває в людині» (людина вільно діє, як – страшно сказати – Сам Господь!). Викривлене розуміння свободи сучасною особистістю робить її образом диявола: реалізується «свобода» руйнування, нищення, свавілля на шкоду собі й іншим. Як тяжко звучить у нинішній розгнузданій добі спокійний афоризм протопресвітера: «Людям набагато легше дається психологія послуху». Свободу, – продовжує він, – може виховувати тільки Церква, постійне спілкування з Богом. (Мається на увазі свобода від пристрастей, гріховних звичок, викривлених уявлень).
Непомірне роздування власного «я» – найбільший бич сьогодення. Колись, було, зрештою, незручно випинати самого себе, свої чесноти й позитиви, справжні чи гадані. «Не хвали себе, хай люди похвалять», або іронічне «хвали мене, моя губонько». Ці прислів’я призабулися. Скрізь запевняють: «ти – найкращий, ти – неповторний», «живи тільки для себе». Ресторан «Егоїст» – як вам? Волею-неволею людина починає вважати за сором працювати для когось, та й взагалі працювати. У пошані стає не заробіток, а легка нажива – погляньте на сатанинську мережу павільйонів гральних автоматів, які денно і нощно виблискують пекельними вогнями, часом на кожній зупинці, по кілька на квартал. Чи вийдуть з їхніх надр працівники, патріоти, порядні люди, громадяни?.. Ні, тільки «рвачі» матеріальних благ із нахилом до криміналу й деформованою психікою. «Гральна залежність» вже розглядається фахівцями в одному ряду з наркоманією та алкоголізмом.
Всі життєві досягнення людина сьогодні незаслужено приписує собі, без вдячності не те що Богові, а навіть найближчим людям; всі невдачі спихає на когось, тільки не на себе – на інших людей, на обставини, режими, зрештою, буває, і на Бога, коли згадує про Нього в тяжку хвилину. Подібні суперегоїстичні типи були завжди, та ніколи – у такій масі. Народна мудрість, вікове передання (а саме так і перекладається латинське слово «традиція») вчасно зупиняло бідних егоїстів, що возносили себе, не знаючи рятівних скромності і вдячності (кажучи вичерпно – смирення), яке, за словами св. Антонія Великого, єдине здатне врятувати із демонської сіті… Свого часу відомий письменник і філолог Борис Грінченко записав народний притчевий сюжет з промовистою назвою, якою ми починали («Без Бога – ні до порога»): «Сидить собі чоловік та й цюкає щось сокирою. А Бог тоді ще по землі ходив странніком»… І запитує Бог (зрозуміло, як персонаж): – Що ти, чоловіче, робиш? – Човен, – відповідає чоловік. «Як Бог дасть, так і буде човен», – каже подорожній. А чоловік, чистісінько як прообраз сучасного індивіда, самовпевнено каже: «Тут і без Бога видко, що буде човен». Доцюкався, що стало корито, а з корита – черпачок, і так «доробився» до ложки (на кожному етапі діалог повторювався), а далі й до шпички. Отак замість човна вийшла тріска – «без Бога», як і запевняв невдаха.
Людина не може володіти ні істиною, ні свободою, ані дати правильний напрямок своїм здібностям без Бога. Перекосить її діяння ворог, перекривить, з рівного шляху зіб’є й погубить. Це очевидна істина для наших предків, і щось незнане сучасному «мирові». Не може бути світ без законів і правил, і не може бути світ, в якому кожен сам собі створює систему законів і правил. Все одно має існувати одна непорушна, незмінна шкала, за якою вимірюється істинність часткових «істин». Ця шкала базується на дарованій Богом совісті, що живе в кожній людській душі, навіть вкрай затемненій гріхом. Святі отці писали: тримай свою совість чистою в трьох відношеннях: 1) у відношенні до Бога, 2) до людей (і до себе в тім числі) і 3) до «тварі» (речей видимого світу). Люди, які очистили око душі до надпрозорого стану, можуть служити мірилом істини, але для того доба диявольського постмодерну й оголошує множинність дрібних «істин» егоїстів, щоб відвести нас від єдино справжньої. «Хто святий – той і правий», – каже інша мудрість. На проголошення «нових істин» претендують далеко не святі.
Так от, підсумуємо, наскільки віддалилися ми від путі істинної. 1) Щодо Бога – чого чекати після десятиліть атеїзму, який змінився відвертим багатоликим сатанізмом та культом наживи?.. Найшляхетніший відголосок релігії – література – опустилася від духу та душі до програмного, декларованого оспівування брудної плоті. На книжковому ринку з’являються такі «шедеври», як роман Софії Андрухович «Сьомга». Авторка не приховує, що це «роман про плоть». Можна було б навіть сказати – про живе людське м’ясо, яке духовно розклалося й смердить, – без душі, совісті й сорому; це опис речей, про які навіть «срамно глаголати». Відверта порнографічність і різні нудотні подробиці супроводжують «твір» аж до маніакально-садистичного фіналу. У людини, яка зберегла хоча б рештки нормальності, подібне розтління не викличе нічого, крім огиди. Звичайно, за це розтління україномовного читача щедро платитимуть зарубіжні фонди. Але чи не боїться скандальна письменниця іншої розплати, відповідальності перед Богом і кари Господньої на собі, своєму родові, нащадках?
2) Щодо совісті відносно людей, то, як бачимо, вперто культивується принцип «людина людині вовк». А людина, як бачимо зі сказаного перед цим, все менше розуміється як образ Божий. Святитель Миколай Сербський свого часу сказав: втративши образ Божий, люди втратять і людський… Тепер навколо ширяться жорстокості і збочення, яких не знає навіть світ хижаків, тварин. Мабуть, це пророкована прп. Лаврентієм Чернігівським епоха, коли «бісів у пеклі не стане, всі будуть на землі в людях». Погортайте пресу за один тиждень липня. Орудує не спійманий маніяк у Євпаторії, який вбиває молодих жінок. Група молодчиків безжально вбивала людей у Дніпропетровську, знімаючи катування на відео з метою продажу зарубіжному «аматорові». Для цього страшного «кіно з натури» вже навіть є віднедавна спеціальний «євроатлантичний» термін – «снафф», або «мокре відео», воно вільно гуляє в нетрях Інтернету. Холоне серце при описах злодіянь – коли фільмували вбивство вагітної жінки, виймаючи з її черева дитину… але бракує слів, щоб назвати якось тих істот, які замовляли таку «відеопродукцію». Геть «невинною» на цьому тлі виглядає відповідь кіоскерки, яка на вимогу хоч «не випинати журнали з непристойними обкладинками на видне місце» обурено відповіла: «А що, це все природнє!» Інша її колега запевняла, що «все це» (в розумінні маніяки, проституція, порнографія) «було й раніше, тільки про це не писали». Ні! У таких масштабах – не було. Якщо С. Андрухович закінчує свій порношедевр сценою, коли маніяк гріє руки по лікті в гарячому м’ясі вбитої, то, виходить, таке «художнє мислення» (що моторошно зростається з нехудожньою реальністю) тепер стає страхітливою нормою, чого раніше не можна було й уявити. Не буде людині в суспільстві затишно, доки ми не згадаємо, що фундаментальна цінність – не тимчасове земне життя, яке в багатьох стає ланцюгом все більших падінь, а безсмертна душа. Згубити її – це найстрашніше: чи свою, чи ближнього…
3) У ставленні до речей навколишнього світу людина стає все більшим хижаком, катом природи, і колись квітуча Україна не є винятком. Нажива, старання капіталу – хіба тут до охорони лісів та вод, до збереження решток того Едему, дарованого Богом? Все продається, купується, нищиться. Прп. Силуан Афонський писав: листочок без потреби зірвеш, і то шкода… Зараз людей не шкода, що говорити про листочки та кущики! Перші люди отримали можливість плекати рай в собі й навколо. Але ланцюгова реакція гріхопадіння триває. Людина «розбудовує» пекло в собі і навколо. Якщо цього не припинить Христос, то не припинить ніхто. А сучасний грішний світ робить усе для того, щоб людина, що заблукала, ніколи не достукалася, не докричалася до Бога… Щоб їй навіть на думку це не спало!
Нових істин ніхто не винайде, ніхто не переконає совість, що є хорошим вбивати, красти, поводитися, як тварина… Істини – не розвиваються, а на кожному етапі все глибше розкривають свою універсальність на всі часи і для всіх. Та в засліпленні цього не збагнеш. Треба прислухатися до совісті, що інстинктивно противиться інфекції гріха, інтуїтивно шукає відгукнутися на глас Божий! Скільки не придушуй совість, вона заявить про себе хворобами душі й тіла, життєвими негараздами, різними тривожними сигналами – реакціями на аномалію. І йти тоді треба не до психоаналітиків, не до «знахарів»-екстрасенсів та решти шарлатанів, а до головного цілителя – Бога. Його, єдиного Лікаря душ і тіл, не хоче визнати сучасне неязичницьке суспільство, що поклоняється тисячам брехливих ідолів.
Пригадаймо фрагмент із житія преподобномучениці Анастасії Римлянині. Приведена до воєначальника, гонителя християн, на муки, вона чує його улесливі запевнення: для чого ти, мовляв, «перейнялася вченням християнським і марне губиш свої роки, позбавляючись хорошого життя і насолод, які боги дали людям для веселощів? Чи не краще й тобі веселитися, жити серед насолод, жити в славі і пошані, володіти багатим маєтком, золотом і сріблом…» Свята Анастасія відповідає: «Моє багатство, життя і веселощі – Господь мій Іісус Христос. Не підсолодиш ти для мене вашу погибельну гіркоту і страхом мук не відлучиш мене від Господа». Для затемненої свідомості багатьох сучасників мука, виявляється, – не в полишеності Богом, не в насильстві ненажерних темних пристрастей, що палять, як вогонь… Муки бідного грішника, як він гадає, – у відмові від цієї темряви й порожнечі, що злилися із хворою душею і створюють ілюзію живлення цієї душі, насправді гублячи її. Яке страшне, погибельне нерозуміння. Христос усе наповнює світлом, перед яким блякнуть тьмяні задоволення тілесного життя, дух відкриває дивовижні незнані обшири у звичайному, людина ходить по землі – а душа її вище землі…
Ми не випадково згадали св. Анастасію. Її ім’я означає воздвигнення, воскресіння, «возстание» – на противагу всесвітній апостасії, падінню і відпадінню, відхиленню від рятівного рівностояння у Господі. Молитвами всіх святих подай, Боже, нам пригадати справжнє і рятівне, вистояти у Твоїй правді!
Як на весіллі у Канні Галілейській, Господь приберіг на останок світової історії «краще вино» (Ін. 2, 1-11). Це вічні істини, які не дадуть християнам отруїтися нечистими продуктами духовного бродіння цієї найжорстокішої, найлукавішої світової епохи. Спробувавши того вина, прозріла душа скаже: так, це вино краще! (Лк. 5, 39) Але треба наважитись, перебороти гіпноз лжі, «земне тяжіння» пристрастей, диктат тіла і скуштувати Христового вина. Треба зробити перший рішучий крок, який стане початком порятунку.

Василь Олександренко. Кому потрібен язичницький фестиваль?

01.10.2007. ТУЛЬЧИН. В епархиальном центре состоялся концерт православного барда