17.07.2007. ВОЛОДИМИР-ВОЛИНСЬКИЙ. Єпископ Володимир-Волинський і Ковельський Никодим: «Архієрею як нікому іншому потрібно безперервно працювати над собою, загартовуючи дух і волю»

17.07.2007 Церковь и СМИ

Єпископ Никодим (Горенко) прибув у Володимир-Волинську єпархію одинадцять років тому разом із тодішнім правлячим архієреєм Преосвященним Симеоном. Бажання у волинських подвижників було спільне — послужити відродженню древньої єпископської кафедри, відродити єпархію в споконвіку релігійному, набожному західноукраїнському регіоні. Роки праці священнослужителів і мирян увінчалися урочистим святкуванням 10-ліття відродження єпархії, яке 2006 року відзначала вся повнота Української Православної Церкви. Нині кафедру очолив єпископ Никодим. Життя єпархії не нове для нього, а близьке й знайоме. З якими думками ступає він на архієрейський шлях і які будуть його перші кроки — про все це у розмові з Володимир-Волинським архіпастирем. подорожі

«Моїй мамі не можна було мене народжувати»

— Ваше Преосвященство, Ви нещодавно стали єпископом. Новий послух, мабуть, докорінно змінить Ваше життя…

— Та я, напевно, вже звик кожного разу починати спочатку, немов би з чистого аркуша. У моєму житті це трапляється вже не вперше, та я завжди всі сподівання покладаю на Бога й на Його милість. Вірю, що Господь все бачить, і Йому відомо, що я ще маю зробити.
В одному я впевнений: багато чого залежить від нас. Ми повинні самі закласти фундамент, на якому цеглинка за цеглинкою будуватимемо своє духовне життя.

— Розкажіть, будь ласка, про своє дитинство. Які спогади залишилися у Вас про ті роки ?

— Народився я на Поліссі, в мальовничому краї біля самого Чорнобиля. Природа там надзвичайно гарна: річки, ліси — чудовий край! Наше село Залісся розташоване за 3 кілометри від Чорнобиля. Церкви в нас не було, то односельці ходили пішки до Свято-Іллінського храму в Чорнобилі. З нашої родини храм відвідувала бабця, яка інколи брала з собою й мене.
Найяскравіший спогад мого дитинства пов’язаний із богослужінням. Мені було десь років три, коли бабуся вперше привела мене в церкву. Я стояв, як тепер уже знаю, в притворі, і весь храм видавався безкінечно довгим. Попереду — багато світла, яке вабило до себе та водночас сповнювало благоговійним трепетом. Я дуже добре пам’ятаю цю картину: храм, багато світла, батюшку й червоний плат перед Причастям.
Коли мені було вісім років, померла мати. Царство їй небесне, вона не пошкодувала свого життя заради того, щоб я з’явився на світ. Їй не можна було мене народжувати — мала дуже хворе серце. Та мама зважилася подарувати мені життя й потім весь час дуже хворіла, а у віці 35 літ відійшла у вічність. З розповідей її близьких і друзів я знаю, що вона була дуже набожною, вірила в Бога, молилася, була дуже доброю й надзвичайно мене любила. …На похорон матері до нас прийшов священик із кадилом. Він ходив навколо домовини й відспівував маму. Я й досі пам’ятаю запах того ладану…

— Як потім склалася Ваша доля?

— Через рік після смерті мами ми переїхали в Чорнобиль. Батько переживав за мене, хотів гарно виховати. Через це, напевно, вирішив одружитися вдруге. У моєї нової матері, Віри, помер чоловік, і вона залишилася сама з трьома дітьми. Батько поєднав наші життя, привів мене в цю сім’ю, де мене прийняли з любов’ю. Так у мене з’явилися два брати й сестричка, я був найстаршим. Усіх нас гарно виховували, мама ніколи мене не ображала, навпаки, мені діставалося все найкраще. Батьки жили й працювали заради нас.

— Яке духовне виховання Ви тоді отримали?

— Це був період панування атеїзму. Нас виховували на засадах заперечення Бога й релігії. Скрізь, у тому числі і в школі, нам проповідували тільки матеріалізм. Та знову таки, наша нова бабуся була дуже набожною, весь час була при церкві. Пам’ятаю, прийдемо до неї, а вона показує нам старовинні книжки, Біблію. Весь час нам її читала, та ми, дітлахи, мало що в тому розуміли.

— Як у Вашій родині відзначали релігійні свята?

— Із свят найбільше пам’ятаю Різдво й Великдень. На Різдво були колядки, з якими ми ходили до своїх рідних. Ми колядували, а нас пригощали цукерками. На Великдень пекли паски, писали писанки, малювали крашанки. На Радоницю обов’язково ходили на цвинтар, поминали спочилих. Було так, як і в усіх.

«Від самого слова «монахи» мені було якось лячно»

— Ви жили в Чорнобилі тоді, коли сталася страшна аварія на ЧАЕС…

— Тоді, коли вибухнув реактор, мені було 14 років. Батьки працювали на хлібопекарні, тож наша родина залишала Чорнобиль в останню чергу — 5 травня. Щойно виїхали за межі зони, нас, дітей, відразу забрали від батьків і відвезли на відпочинок у курортні зони. Там ми пробули ціле літо. Пам’ятаю, тоді всі страшенно розгубилися. Повернулися до батьків лише на початку вересня. Ми з Юрієм приїхали, а Олексія дорогою загубили. Потім його знайшла спеціальна служба розшуку. Він, бідолашний, захворів і його вже направили були в школу-інтернат в Одесі. Батьки дуже хвилювалися за нас, мама переживала надзвичайно. Отож коли родині запропонували переїхати в Кривий Ріг, ми відразу погодилися. Там нам дали 3-кімнатну квартиру, бо на таке саме житло в Дніпропетровську чи Одесі треба було довгенько чекати. Так ми потрапили у Кривий Ріг.
Я продовжив навчання у школі, після школи закінчив музичне училище, здобувши освіту й спеціальність учителя музики та диригента народного оркестру. Потім була служба в лавах Радянської армії.

— Як Ви знайшли свою дорогу до храму?

— Я служив у протиповітряній обороні в Москві. Так склалася доля, що потрапив до ансамблю пісні й танцю. З цим колективом ми багато виступали, гастролювали по країні й за кордоном. Приміщення, де знаходився наш ансамбль, розташовувалося через дорогу від Свято-Данилового монастиря. Вперше ми прийшли туди на екскурсію, зовсім випадково. Згодом там я познайомився з нинішніми владиками Симеоном та Пантелеімоном — тоді ще простими ієромонахами. Ми, солдати, приходили в монастир допомагати. Нас дивувало саме чернецтво. Я не міг зрозуміти, що ці люди тут роблять, чому вони зреклися світу. Від самого слова «монахи» було якось лячно.
Після закінчення служби я повернувся до Кривого Рогу. Тепер уже свідомо ходив до церкви, співав на криласі у храмі в ім’я Олександра Невського. А через два роки, на запрошення свого товариша, на той час уже насельника Києво-Печерської Лаври, пішов до цієї обителі послушником. Рік співав у братському хорі. Поступово вдивлявся в монахів, спілкувався з ними. Усім ставив одне й теж запитання: навіщо ти обрав чернечий шлях? Мене хвилювало усе: чому вони сюди прийшли, звідки беруть сили. І з кожним днем чернече життя дедалі більше мені подобалося.

— Тоді Ви вирішили прийняти постриг?

— Ні, значно пізніше. Як і все в моєму житті, це сталося з волі Божої і, як завжди, несподівано. Я вклонявся подвигу життя іноків, поважав їх, та ніколи не думав, що сам стану ченцем. Після Лаври Промисел Божий пов’язав моє життя з Волинню. Туди я приїхав із владикою Симеоном після його призначення правлячим архієреєм Володимир-Волинської єпархії. Кафедру тоді було щойно відроджено, треба було докладати великих зусиль для розбудови церковного життя, тож я прибув допомагати. Саме тут, на цій древній землі, я сформувався духовно. Тут переступив поріг Зимненської обителі, яка згодом стала для мене духовною школою. Моїм постійним учителем, наставником і взірцем був владика Симеон. Я бачив його подвижницьке життя, сповнене праці й турбот про Церкву. Усе це, а також зустрічі й спілкування з багатьма архієреями, священиками, ченцями й благочестивими мирянами вплинули на мій світогляд. У мене визріло рішення присвятити своє життя служінню Богу та Його Церкві.

— Як сприйняли Ваш вибір друзі та рідні?

— Спочатку були категорично проти. Коли я ще послушником приїздив додому, батьки мене не розуміли й не підтримували. А я хотів окрім Божого мати ще й батьківське благословення. Якось ми приїхали в Київ, владика й каже: «Ти подумай, так чи ні. Але рішення повинен прийняти сам». Я молився в печерах, просив у Бога милості, щоб здійснилася Його свята воля. Прийняв рішення всупереч проханням батьків. Отож на моїй дияконській хіротонії не було нікого з рідних.
Лише через півроку після постригу ми з владикою приїхали до мене додому. Першим зайшов архієпископ Симеон і все батькам розповів. Були сльози, і сльози радості. Зараз моя мати важко хвора, прикута до ліжка й дуже уповає на Бога. Завжди просить за неї молитися й радіє, що колись я її не послухався й став монахом.
В усьому я вбачаю Промисел Божий, вірю, що Господь веде мене по життю. Хтось може здивуватися, мовляв, який швидкий кар’єрний ріст! Та хто знає, можливо, це моя рідна мати молиться про мене перед престолом Божим…

— Владико, в житті багато що визначають зустрічі з людьми. Хто найбільше вплинув на Вас, з кого Ви берете приклад, кого наслідуєте?

— Найперше я дякую Богові за те, що на моєму життєвому шляху зустрівся владика Симеон. Це унікальна людина. Порядний, освічений, благоговійний священнослужитель, умілий адміністратор, уважний співрозмовник. Він — добрий християнин, багаття, що завжди палає й ніколи не тліє. Його віра щира й проста. Усе його життя — служіння Церкві, його вплив на мене — найбільший.
Великим взірцем для мене також є Блаженніший Митрополит Володимир — людина, яка повністю присвятила себе Богові та своєму народу. Він уособлює собою Христа, йде на Голгофу, на розп’яття, не вагаючись. Дивним промислом Божим ми інколи спілкувалися з Блаженнішим, я безмежно вдячний Господу за миті таких зустрічей. Надзвичайно великий вплив на мене, моє життя справив Зимненський монастир, його сестри, матушка ігуменя, матушка благочинна. Багато часу я провів із ними в доброму, чистому спілкуванні. Саме в них я вчився доброти, від них черпав смирення й терпіння. А ще я щиро вдячний владикам. Від кожного з них я намагався увібрати щось добре, хотів наслідувати їх у своєму житті. Це і владика Павел (Лебідь), і Варфоломій (Ващук), а ще Преосвященні Єфрем (Кицай), Митрофан (Юрчук), Пантелеімон (Бащук). Їхніми молитвами й порадами я духовно виростав і вдосконалювався.
Взагалі на моєму життєвому шляху зустрічалися лише хороші люди, багато хороших людей. Може, це й дивно, але я ніколи в житті не зустрічав поганих людей. Ніколи. Та їх, поганих, і не буває. Адже кожна людина — це творіння Боже, образ Творця. Тому в наших ближніх ми маємо бачити цей світлий образ, чистоту Божу. Інколи кажуть, що світ злий, лукавий. Я цього не знаю і ніколи цьому не вірив.

«Моя хіротонія стала справжнім святом»

— Обрання єпископом стало для Вас несподіванкою. Що Ви відчували в перші дні після хіротонії?

— Відчував силу, яку послав мені Господь і якою Він укріплював мене. Адже все відбулося так стрімко, можна навіть сказати, приголомшливо. Я ніколи не думав про архіпастирство. Жив і працював тут, на Волині, разом із владикою Симеоном. Як і всі, хто подвизається на древній Волинській землі, мріяв нести тут свій подвиг, аби відродити єпархію. Я жив заради Бога, і здавалося, що так буде завжди. Те, що я тепер не клірик Володимир-Волинської єпархії, а правлячий архієрей, переживаю з хвилюванням і досі. Та в усьому, що відбувається зі мною, вбачаю милість Божу й дякую Господові за те, що обрав мене й поставив на це високе служіння. Надзвичайно приємно, що моя архієрейська хіротонія була звершена в Києво-Печерській Лаврі, а апостольську наступність я прийняв із рук Блаженнішого Митрополита Володимира — Предстоятеля нашої Церкви, архіпастиря, високодуховної людини, яка любить Бога й сама являє собою Любов.
Того дня, коли відбулося засідання Священного Синоду, мені повідомили, що я стану єпископом, проте хіротонія відкладається на невизначений термін. Аж тут через декілька годин мене викликає Блаженніший Митрополит Володимир і запитує, чи я готовий до прийняття архієрейського сану. Через два дні, в неділю, відбулося наречення, а в понеділок мене висвятили в єпископа… Моя хіротонія стала справжнім святом. На ній були присутні 23 архієреї — всі такі для мене дорогі й близькі! Це було дивовижно: кожен прагнув щось підказати, порадити, чимось допомогти. Усі владики радо прийняли запрошення на мою хіротонію, з радістю поклали свої святительські руки на Євангеліє, на мою грішну голову. А я тоді переживав страшенно…За дні, які минули після висвячення, я ще не відзиваюся на оклик «Владико!». Не звик.

— Куди Ви здійснили свій перший архіпастирський візит?

— Блаженніший Митрополит Володимир, коли вручав мені жезл, сказав, щоб я ніколи, ні в горі, ні в радості, не забував тих, хто мені близький. А найближчі для мене люди — то владика Симеон і сестри Зимненської обителі. Тому перша моя візитація в сані єпископа була в Зимненський ставропігійний монастир.
Напередодні приїзду я цілий день готувався до проповіді, думав, що скажу сестрам. Приїхав. Узявши посоха й одягнувшись у рясу, піднявся сходами. Аж бачу, насельниці всі до єдиної зібралися в головному корпусі. У мене аж ноги підкосилися: що я можу їм сказати? Я зайшов, вони заспівали «Іс полла еті деспота», а потім з вітальним словом до мене звернулася одна з сестер. Бачу, в неї руки тремтять і сльози з очей капають. У мене так стиснулося серце, поглянув — інші сестри теж плачуть. Я розчулився і вже сам сліз не приховував. «Пам’ятайте, де б Ви не були, Ви завжди сповнені нашими молитвами і нашою любов’ю», — сказали мені сестри. Я нічого не зміг відповісти, тільки благословив їх усіх. Почуття були невимовні. У тій ейфорії та неземній радості від отриманої благодаті я перебуваю й досі.

— Владико, Ви більше десяти років служили при архієпископі Симеоні, тож досить добре знаєте, що таке життя архіпастиря. Що імпонує Вам в архієрейському служінні, і чого навпаки, хотілося б уникнути?

— Найголовніше, що подобається мені в архієрейському житті, так це постійне вдосконалення себе. Архієрею як нікому іншому потрібно безперервно працювати над собою, загартовуючи дух і волю. Як на мене, єпископ має бути аскетом, адже передусім він чернець. В історії Церкви багато прикладів, коли архіпастирський подвиг міцно поєднувався з подвигом аскетичним. Наприклад, святитель Миколай — він був і аскет, і монах, і подвижник.
Чого хотілося б уникнути? Найбільше, мабуть, отієї слави людської. Я ніс послух при владиці, тож знаю, якою шаною, почестями та помпезністю оточені архієреї. Та по-іншому й бути не може, адже народ дуже любить і шанує своїх архіпастирів. Звідси — й шикарність урочистих зустрічей, квіти, короваї… Цього не можна уникнути, однак це дуже велика загроза для душі. Монаха не можна хвалити, він має мовчати, коли його хвалять і коли соромлять. Саме за це я й хвилююся: чи витримаю? Я б хотів крізь усе життя пронести подвиг архіпастирства зі смиренням та слухняністю Церкві. Сприймаю своє призначення виключно як новий послух, відчуваю в собі дію благодаті Божої, яка осінила мене в таїнстві архієрейської хіротонії. Розумію, з часом благодать біднішатиме, адже ми люди грішні. Із власного досвіду знаю: варто мені як слід помолитися, відслужити Літургію, причастити людей, як обов’язково щось трапиться, мушу зазнати якоїсь спокуси. А в житті єпископа, упевнений, таких випробовувань буде ще більше.

Бесідував диякон Віктор Мартиненко

17.07.2007. ДНЕПРОПЕТРОВСК. В епархии освящен новый храм

17.07.2007. КИЇВ. ГК «Фокстрот» презентує програму соціальної адаптації вихованців дитячих будинків